Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 29 страниц)

з кріпацтва (1838) майбутнього великого українського

поета і художника Тараса Шевченка, який став вираз-

ником національного духу і якого Україна вважає сво-

їм пророком.

Брюллов Олександр Павлович (1798, Петербурґ —

1877, там же) – архітектор і аквареліст французь-

кого походження. Син російського скульптора Павла

Івановича Брюлло, брат живописця Карла Павловича

Брюллова. Навчався в Петербурзькій академії худо-

жеств (1810-1820), вивчав архітектуру в Італії (1822-

1826) і Франції (до 1830). У 1831-1871 роках викла-

дач Петербурзької академії художеств, з 1831 року її

академік, з 1832 року – професор. Член Міланської

та Паризької академій мистецтв. За його проектами в

Україні збудовані пам'ятники (Севастополь, Полтава).

Розробив проект пам'ятника князю Володимиру для

Києва (нездійснений).

Валлен-Деламот Жан Батіст Мішель (1729, Анґу-

лем, Франція – 1800, там же) – архітектор. У 1759-

1775 роках працював в Росії. За його проектами на

Чернігівщині у Почепі (тепер місто Брянської області

Росії) зведено палац гетьмана України К.Розумовсь-

кого (80-і роки) і Воскресенську церкву (1765-1771).

Вержен Шарль де(1717 – 1807) – французький

державний діяч. У 1755 році став амбасадором Франції

в Туреччині і докладав багато зусиль, щоб спонукати

Туреччину на боротьбу проти Росії за створення на її

північному кордоні незалежної України. Завдяки Вер-

549

жену Григор Орлик дістав із Царгороду папери і ру-

кописи свого батька гетьмана Пилипа Орлика. З 1774

року – міністр закордонних справ Франції. Як відгук

на зруйнування Запорізької Січі у 1775 році, Вержен

написав меморіал про козаків та Україну під назвою

«Observations sur les Cosaques Zaporogues» («Спосте-

реження про запорізьких козаків», 1776), у якому про-

понував «установити контакт з козаками, щоб органі-

зувати диверсію проти цариці Катерини ІІ».

Верн Жуль(1828, Нант – 1905, Амьєн) – письмен-

ник, автор науково-фантастичних і пригодницьких ро-

манів. У 1865 році видавець Етцель познайомив Жуля

Верна з українською письменницею Марком Вовчком.

Він надав їй виключне право перекладу всіх своїх тво-

рів російською мовою. Вся освічена дореволюційна Ро-

сія читала твори видатного французького фантаста

саме завдяки її перекладам. З 1867 по 1877 рік Марко

Вовчок переклала російською мовою п'ятнадцять ро-

манів Жуля Верна.

Верне Орас(1789, Париж – 1863, там же) – живо-

писець. Під враженням поеми Джорджа Байрона «Ма-

зепа» (1818) написав дві картини, присвячені велико-

му гетьману України: «Мазепа, прив'язаний до коня»

та «Мазепа під вмираючим конем».

Віженер Блез де(1523 – 1596) – французький ди-

пломат і історик, автор «Опису Польського Королів-

ства і суміжних з ним країн» (Париж, 1573), де пода-

ються відомості про Галичину, Волинь та Поділля.

Вольтер, справжнє ім'я та прізвище Марі Франсуа

Аруе(1694, Париж – 1778, там же) – письменник,

філософ, історик, один з видатних діячів французької

550

Просвіти 18-го століття. У праці «Історія Карла ХІІ»

(1731) він пише: «Україна завжди прямувала до сво-

боди». У книзі «Доба Людовіка ХІУ» (1751) написав

про українських козаків, які служили при дворі фран-

цузького короля. У праці «Історія Росії за Петра Вели-

кого» (1759-1763) є згадки про Україну. Просвітниць-

кі ідеї Вольтера сприяли розвитку вільнодумства в

Україні. Одним з його послідовників був український

просвітник-демократ і філософ-матеріаліст Яків Ко-

зельський (близько 1729 – після 1795).

Гаюї Юст Валентинович(р.н. і р.с. невідомі) —

архітектор початку 19-го століття. Працював в Оде-

сі. Розробив проект архітектурного ансамблю порту

(здійснено частково), комплекс портового карантину,

маяк на Великому Фонтані (1815-1827), мости у місті.

Ґе – родина діячів культури, три брати і племін-

ник, українські дворяни Полтавської губернії з на-

щадків французьких емігрантів.

Ґе Григорій Миколайович (1830, Воронеж – 1911,

Миколаїв) — прозаїк, драматург. Батько драматурга

і актора Григорія Григоровича. Закінчив 2-у київську

гімназію (1846), навчався в Петербурзі в Школі гвар-

дійських підпрапорщиків і кавалерійських юнкерів.

У 1849-1856 роках служив у кавалерії. Одержавши у

спадщину після смерті батька (1855) маєток, відпустив

своїх кріпаків на волю.

Ґе Микола Миколайович (1831, Воронеж – 1894,

х. Іванівський, тепер с. Шевченко Чернігівської обла-

сті) – живописець. Закінчив 1-у київську гімназію і

Петербурзьку академію художеств (1857). З 1876 року

оселився на хуторі Іванівському. Намалював ряд етю-

551

дів українських селян і природи України. Допомагав

Київській рисувальній школі Миколи Мурашка. Кар-

тини зберігаються в київських музеях.

Ґе Іван Миколайович, літературний псевдонім

Бертольді(1841, Київ – 1893, там же) – драматург,

прозаїк. Після закінчення гімназії перебував на війсь-

ковій службі. Набув популярності як драматург.

Ґе Григорій Григорович (1868, Херсон – 1942, Ле-

нінґрад, тепер Петербурґ) – драматург, актор. Син

Ґе Григорія Миколайовича. Дитинство пройшло з ма-

тір'ю у Франції та Швейцарії (1870-1877). У 1886 році

закінчив реальне училище в Миколаєві і театраль-

ну школу в Петербурзі (1888). У 1897 році дебюту-

вав у Александринському театрі (Петербурґ), де грав

до 1929 року. Написав понад 20 п'єс. Викладав акторсь-

ку майстерність.

Генріх І Капет(1008 – 1060) – король Франції з

1031 року. У 1049 році взяв шлюб з Анною Ярослав-

ною, дочкою князя Київської Русі Ярослава Мудро-

го. Їхній старший син Філіпп І був королем Франції у

1060-1108 роках.

Ґібо П'єр Дені(р.н. і р.с. невідомі) – архітектор. За

його проектами у Львові зведено житловий будинок

(1788), перебудовано кам'яницю на майдані Ринок (по-

чаток 19-го століття). Автор садово-паркових ансамб-

лів Львівщини.

Гюґо Віктор Марі(1802, Безансон – 1885, Париж) —

письменник і громадський діяч. Своїм словом виступав

на захист поневолених народів інших країн, підтри-

мував їхню боротьбу за соціальне і національне виз-

волення. Автор поеми «Мазепа», у якій в особі гетьма-

552

на Мазепи втілив споконвічне прагнення українського

народу до волі і незалежності.

Д'Авріль Адольф(1822 – 1904) – французький

діяч культури, дипломат, перекладач, барон. Закінчив

юридичний факультет Сорбонни, працював на дипло-

матичній службі. Один з кращих інтерпретаторів і по-

пуляризаторів творів Т. Шевченка за межами Украї-

ни, перекладач його творів. У книжці «Сентиментальна

мандрівка слов'янськими країнами» (1876) розповів

про Одесу, Галичину, козацтво, опублікував свій пере-

клад уривка з поеми Шевченка «Гамалія». У подорож-

ніх нотатках «З Парижа до острова Зміїного» (1876)

згадується історія Мазепи, змальовано Буковину, зо-

крема Чернівці. У книжці «Дочка Слави. Слов'янсь-

ка поезія. Вибране» (1896) означено географічне по-

ложення України, розповідається про відображення

української природи у світовому письменстві, наведе-

но відомості з життя і творчості Шевченка, надруко-

вані поема Шевченка «Гамалія» в перекладі Д'Авріля,

уривки з поем та щоденника Шевченка, репродукова-

но автопортрет Кобзаря.

Далерак Франсуа-Поль(р.н. і р.с. невідомі) – ме-

муарист. Залишив «Спогади», які були надруковані у

1698 році в Парижі. Перебуваючи на польській служ-

бі, прожив у Речі Посполитій з перервами 13 років і

покинув її близько 1692 року. У своїх «Спогадах» дав

достовірний опис населених пунктів Західної Украї-

ни, де він подорожував у 1679-1681 роках. З симпаті-

єю пише про український народ, підкреслює перева-

ги українських пісень, танців і мови над польськими.

Вважав, що «Україна могла б бути названою великим

553

королівством, зважаючи як на величину її території та

чисельність жителів, так і на добре збудовані міста і на

багатство родючої землі».

Делякруа Ежен (1798, Сен-Моріс, поблизу Парижа—

1863, Париж) – живописець і графік. Цікавився істо-

рією України. У 1824 році створив картину «Мазепа».

Делямар Казимир (1796 – 1870) – французький

політичний діяч, сенатор. У 1869 році подав до фран-

цузького Сенату петицію в українській справі, яку

опублікував під назвою «Un peuple europйen de quinze

millions oubliй devant l'histoire» («П'ятнадцятимільйон-

ний європейський народ, забутий в історії»). Шляхет-

ний син Франції з тривогою писав про долю України:

«В Європі є народ, забутий істориками – народ ру-

синів (українців – А.Т.)... Він має свої традиції, свою

мову, окрему від московської та польської, має вираз-

ну індивідуальність, за яку бореться... Наприкінці ми-

нулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізня-

ти Русь від Москви.» Делямар вимагав для захисту

українців реформи викладання в школах історії, щоб

не забувалось у Франції про український народ.

Де ля Мот(р.н. і р.с. невідомі) – французький ар-

хітектор кінця 18-го століття. Виконав проект палацу

гетьмана України К. Розумовського в Почепі, збудова-

ного українським архітектором О. Яновським.

Де ля Фліз Домінік П'єр, Дем'ян Петрович

(1787, Мец, Франція – 1861, Ніжин, Україна) – ка-

пітан медичної служби армії Наполеона І. У 1812 році

поблизу Смоленська потрапив у полон. Залишився в

Україні і працював лікарем у Київській губернії. Про-

тягом 1847-1854 років створив дев'ять унікальних ру-

554

кописних альбомів, написаних російською і фран-

цузькою мовами, в яких міститься краєзнавчий та

етнографічний опис Наддніпрянщини та Полісся.

Дюран (Дюран-Ґревіль) Еміль Олександр (1838,

Монпельє – 1903) – літературознавець, мистецтвоз-

навець, перекладач. Деякий час викладав французьку

мову в Петербурзі, де зацікавився творчістю Тараса

Шевченка. Для кращого розуміння його творів вивчив

українську мову. Дюрану належить перше у Франції

дослідження про Тараса Шевченка – «Національний

поет Малоросії Шевченко» (1876), яке високо оцінив

Іван Франко. У праці вміщені переклади Дюрана дея-

ких творів Тараса Шевченка.

Етцель П'єр Жуль (1814, Шартр – 1886, Монте-

Карло, Монако) – видавець, політичний діяч, пись-

менник. З його ім'ям пов'язаний розквіт французь-

кої літератури для дітей та юнацтва у другій половині

19-го століття. Серед його друзів була українська

письменниця Марко Вовчок, з якою він співробітничав

понад двадцять років. За дорученням Етцеля Марко

Вовчок переклала твори багатьох французьких пись-

менників. Найбільшу популярність як перекладачці

принесли їй твори Жуля Верна, п'ятнадцять романів

якого вона вперше переклала російською мовою.

Жеріко Теодор(1791, Руан – 1824, Париж) – жи-

вописець і графік. Жеріко цікавився історією України.

Він співчутливо ставився до її боротьби за незалеж-

ність від Росії і у 1823 році намалював портрет гетьма-

на Мазепи.

Кубертен П'єр де (1863, Париж —1937, Женева, Швей-

царія) – гуманіст, історик, соціолог, літератор, педагог

555

і громадський діяч, засновник Олімпійських ігор сучас-

ності, барон. Закінчив філософський факультет Сор-

бонни. Захоплювався вивчанням історії, а також педаго-

гіки, зокрема фізичним вихованням. Активно займався

боксом, фехтуванням, веслуванням, верховою їздою.

З його ініціативи у 1894 році в Парижі відбувся Міжна-

родний спортивний конгрес, на якому було ухвалено рі-

шення про відродження Олімпійських ігор. У підготов-

ці та проведенні конгресу провідну роль відіграв один з

найближчих однодумців і соратників П'єра де Куберте-

на російський генерал Олексій Бутовський (1838-1917),

українець родом з Полтавщини. На конгресі було утво-

рено Міжнародний Олімпійський Комітет (МОК) і за-

тверджено розроблену Кубертеном Олімпійську хар-

тію – зведення правил і положень МОК. Президентом

МОК було обрано Деметріуса Вікеласа (Греція), а Гене-

ральним секретарем – Кубертена. Після відставки Ві-

келаса Президентом МОК став Кубертен (1896-1925).

З 1925 до 1937 року був почесним Президентом. Автор

численних робіт з проблем спорту і фізичного вихован-

ня. Все своє життя він присвятив олімпійській ідеї, сер-

це заповів поховати в Олімпії (Греція).

Кюстін Астольф де (1790, Нідервіллер, Франція —

1857, Франція) – французький літератор і мандрів-

ник, маркіз. У 1839 році відвідав Росію. В книзі «La

Russie en 1839» («Росія у 1839») описав самодержавну

царську Росію – країну рабів і деспотії, в якій немож-

ливе щастя, тому що по самій своїй природі людина не

може бути щасливою без свободи.

Ланжерон Олександр Федорович (1763, Париж —

1831, Одеса) – російський військовий діяч, генерал

556

від інфантерії, граф. За походженням француз. На по-

чатку Великої французької революції 1789-1794 років

емігрував (1790) із Франції в Росію. У 1794 році всту-

пив до російської армії і прийняв російське підданство.

У 1815-1823 роках був генерал-губернатором Новоро-

сійського краю, головнокомандувачем Бузького і Чор-

номорського козацьких військ.

Левек П'єр Шарль(1736 – 1812) – французький

історик, автор багатотомної «Історії Росії» (1782-1793),

в якій є відомості про Україну.

Леже Луї Поль Марія (1843, Тулуза – 1923, Па-

риж) – філолог-славіст, член Академії написів і ху-

дожньої літератури (з 1900) та інших академій. Про-

фесор слов'янських мов і літератур у Колеж де Франс

(з 1885). У 1904-1906 роках викладав у Колеж де Франс

курс української мови і літератури. Дав високу оцінку

творчості Тараса Шевченка в науковому досліджен-

ні «Національний поет Малоросії Тарас Шевченко»

(1906) та статтях про українського поета у французь-

ких енциклопедіях. Йому належать переклади деяких

творів Тараса Шевченка французькою мовою.

Леклерк Ніколя Ґабріель(1726 – 1798) —фран-

цузький лікар, письменник та історик. У 1759-1762 ро-

ках був в Україні як лейб-медик гетьмана Кирила Ро-

зумовського. Перебуваючи в Україні, зібрав матеріали

з історії козаччини і Запоріжжя, які використав при

написанні книги «L'histoire des Cosaques de Boriste-

nes» (1776) та праці у трьох томах «Histoire phisique,

morele, civile et politique de la Russie ancienne et mod-

erne» (1783).

Лемерсьє-Келькеже Шарль(р. н. і р.с. невідомі) —

557

історик. Автор дослідження про Байду-Вишневецько-

го, який заклав початки Запорізької Січі. Написав пра-

цю «Кондотьєр Дмитрашка».

Леруа-Больє Анатоль(1842 – 1912) – французь-

кий письменник і публіцист. Директор школи політич-

них наук у Парижі. У 1872-1881 роках здійснив подо-

рож по Росії. У своїх працях «L'Empire des Tsars et les

Russes» (1881-1889) та «La France, la Russie et l'Europe»

(1888) подає цінні відомості про українців. Один з пер-

ших у Франції дав прихильну характеристику твор-

чості Т. Шевченка (1873). Писав про українські істо-

ричні пісні, видані В. Антоновичем і М. Драгомановим.

Леруа де Флажі(р.н. і р.с. невідомі) – історик. На-

писав книгу «Політичний, цивільний і воєнний стан

Російської імперії» (1807), в якій багато сторінок при-

свячено Україні. Автор описує природні багатства та

економіку «країни козаків» і пропонує посилений роз-

виток торгівлі з нею. В книзі знаходимо також ек-

скурс в історію України часів Козаччини, її відносини

з Польщею і Росією.

Лесюр Шарль-Луї(1770 – 1849) – французький

історик. За дорученням Наполеона І написав книгу

«Історія козаків» (1813), в якій на великому фактично-

му матеріалі виклав історію українського козацтва.

Людовік XIV (1638, Сен-Жермен-ан-Ле – 1715,

Версаль) – король Франції з 1643 року. За правління

Людовіка XIV Франція вела численні війни (участь у

Тридцятилітній війні 1618-1648 років, війні за Іспансь-

ку спадщину 1701-1714 років та інших). Під час Трид-

цятилітньої війни на службі у французькій армії пе-

ребував загін українських козаків, що брав участь

558

у здобутті фортеці Дюнкерк. Людовік XIV цікавився

справами України. Про акцію гетьмана І.Мазепи про-

ти російського царя Петра І у 1709 році його докладно

інформували французькі амбасадори у Швеції, Поль-

щі і Туреччині.

Людовік XV(1710, Версаль – 1774, там же) —

король Франції з 1715 року. За його правління була

спроба утворення Ліги з Франції, Туреччини, Швеції,

Польщі з королем Лєщинським і з українськими коза-

ками, метою якої було підтримати короля Лєщинсько-

го на польському престолі, послабити Росію, повернути

Азов туркам, Лівонію – шведам, Україні – держав-

ність під опікою Туреччини.

Мазад Фернан(1863 – 1939) – французький поет,

критик і журналіст. Переклав на французьку мову чи-

мало поезій Т. Шевченка, М. Рильського та інших. Спів-

засновник французького Товариства українознавства.

Деякі його поезії перекладено українською мовою.

Мазаріні Джуліо(1602, Пешина – 1661, Венсенн) —

французький державний діяч, кардинал (1641). З 1643

року – перший міністр французького уряду, фактич-

ний правитель країни за часів короля Людовіка XIV.

У зовнішній політиці намагався зупинити агресію Ро-

сії на захід і південь і встановити гегемонію Франції в

Європі.

Мазон Андре(1881 – невідомо) – французький фі-

лолог-славіст. Викладач французької мови у Харківсь-

кому університеті (1905-1909), професор слов'янських

мов і літератур Страсбурзького університету (1919-

1923) і Колеж де Франс (1924-1952), з 1937 року пре-

зидент Інституту слов'янських студій Паризького

559

університету. Засновник (1921) і з 1937 року дирек-

тор славістичного журналу «Revue des Etudes Slaves»

(«RES»). З 1927 року дійсний член Наукового Товари-

ства імені Шевченка (НТШ). Автор праць із слов'янсь-

кої філології, зокрема про Марка Вовчка, про «Слово о

полку Ігоревім», про Т.Г. Шевченка. У журналі «RES»

редагував бібліографію україністики (1921-1924), по-

містив у ньому статті про М. Сумцова, М. Грушевсько-

го, І. Борщака, Л. Булаховського та інших.

Мартель Антуан(1899 – 1931) – французький

славіст. Працював професором в університеті Лілля,

досліджував історію слов'янських літературних мов

на широкому історичному тлі. У 1938 році посмертно

видана його книга «Польська мова в русинських кра-

їнах, в Україні й Білорусі», яка становить один з най-

важливіших огладів української літературної мови

16-17 століть.

Мартель Рене(1893 – невідомо) – французький

історик і публіцист. Написав низку праць присвяче-

них Україні, зокрема гетьману Івану Мазепі («Vie de

Mazeppa», 1931 – разом з І. Борщаком), новій історії

України («La question d'Ukraine», 1927; «La France et

la Pologne», 1931; «La politique nationale des Soviets en

Ukraine», 1934 та інші), Закарпаттю («La Ruthénie Su-

bcarpathique», 1935 та інші). Переклав з Софією Бор-

щак (1891-1932) на французьку мову поему Т. Шев-

ченка «Іван Гус» (1930). Реферував українські справи

в журналі «Le Monde Slave».

Мартен Анрі(1810 – 1883) – французький історик,

академік. Автор твору «Histoire de France» (три видан-

ня 1855-1866 років, 16 томів). У праці «La Russie et l'Eu-

560

rope» (1866) багато сторінок присвятив подіям з історії

України: Хмельниччині, І. Мазепі, діяльності «Осно-

ви» тощо, підкреслив міжнародне значення українсь-

кого питання.

Меріме Проспер(1803, Париж – 1870, Канни) —

письменник, член Французької академії (з 1844). Ви-

явив значний інтерес до історії й культури українсь-

кого народу. У 1851 році друкує в часописі «Ревю де

Де Монд» статтю про творчість Миколи Гоголя. Попу-

ляризуючи творчість Гоголя, Меріме у 1853 році пе-

реклав «Ревізора» французькою мовою. У 1854 році

видає нарис «Козаки України та їх останні отамани»,

який повністю присвячений історії України. 1863 року

в «Журналь де саван» був опублікований найзначні-

ший твір Меріме з української історії – монографія

«Богдан Хмельницький». Оповідання Марка Вовчка

«Козачка» письменник переклав французькою мовою.

Монтц Ян(р.н. і р.с. невідомі) – французький архі-

тектор і садівник. Створив парковий комплекс у Кор-

сунь-Шевченківському на березі річки Рось (кінець

18-го століття).

Мюффо(р.н. і р.с. невідомі) – французький май-

стер паркового будівництва. У 1793-1797 роках за його

проектом у Білій Церкві на березі річки Рось створе-

но парк «Олександрія», який є видатним пам'ятником

садово-паркової архітектури України кінця 18-го сто-

ліття. Парк схожий на Версаль.

Наполеон І, Наполеон Бонапарт (1769, Аяччо, Кор-

сіка – 1821, о. Святої Єлени) – французький полко-

водець, політичний і державний діяч, імператор Фран-

ції (1804-1814 і 1815). Один з його планів війни з Росією

561

у 1812 році передбачав відокремлення від Росії укра-

їнських земель і утворення української держави під

назвою «Наполеоніда», залежної від Франції. Ця дер-

жава повинна була стати міцним бар'єром проти агре-

сивних планів Росії та її претензій на Чорне море.

Ніколь(р.н. і р.с. невідомі) – абат-єзуїт, просві-

титель, шкільний друг Армана Емманюеля Рішельє.

У 1812 році Рішельє викликав його з Франції в Одесу.

Ніколь створює при Шляхетному інституті (заснова-

ний у 1805 році) гімназію і у 1814 році стає директором

цих учбових закладів, які у 1817 році перетворюють в

ліцей, названий на честь одеського градоначальника

(1803-1814) Рішельє його ім'ям. У 1819 році у зв'язку з

указом про вигнання єзуїтів з Росії перший директор

Рішельєвського ліцею був змушений виїхать у Фран-

цію. У 1865 році Рішельєвський ліцей реорганізували

в Новоросійський університет, тепер Одеський націо-

нальний університет імені І.І. Мечникова.

Пастер Луї (1822, Доль, Юра, Франція – 1895, Віль-

ньов-л'Етан, поблизу Парижа) – французький мі-

кробіолог і хімік, основоположник медичної мікробі-

ології, імунології і стереохімії. З 1888 року і до кінця

життя був директором Науково-дослідного мікробіо-

логічного (Пастерівського) інституту. Діяльність Па-

стера мала велике значення для розвитку мікробіоло-

гії в Росії й Україні.

Поліньяк Оґюст Ґабріель Еракліус, Іраклій Іра-

клійович(1788 – невідомо) – французький емігрант

на російській службі, відставний полковник, граф. На

російській службі з 1796 року. Учасник воєн 1805-1807

років Росії з Францією. В часи війни Росії проти Фран-

562

ції у 1812-1814 роках брав участь в битвах під Боро-

діном, Люценом, Бауценом, Дрезденом, Кульмом,

Лейпціґом. Під Бородіном контужений в голову. Наго-

роджений орденами Святої Анни 2-го ступеня з діа-

мантами і Святого Володимира 3-го ступеня. Полков-

ник з 1813 року. У 1818 році звільнений від служби.

Служив і жив в Україні. У 1824 році виїхав у Францію,

перед від'їздом на батьківщину був прийнятий у члени

Південного товариства декабристів, метою якого було

знищення кріпосного права і станового ладу, установ-

лення рівності громадян і республіканського правлін-

ня, проголошення буржуазно-демократичних свобод.

Рамбо Альфред(1842, Безансон – 1905, Париж) —

історик, етнограф і державний діяч, граф. Закінчив

Вищу нормальну школу (1864). З 1881 року – профе-

сор Сорбонни, з 1897 року – член Академії мораль-

них і політичних наук. У 1895-1903 роках – сенатор,

у 1896-1898 роках – міністр народної освіти. Учасник

3-го Археологічного конгресу в Києві (1874). У «Живо-

писній історії стародавньої та нової Росії» (1879, т.1) у

підрозділі «Останні кобзарі» написав про мистецтво

українських кобзарів.

Реклю Жан Жак Елізе (1830, Сент-Фуа-ла-Ґранд,

Франція – 1905, Тюрнхаут, Бельґія) – географ, со-

ціолог і політичний діяч. За участь у Паризькій комуні

1871 року засуджений на довічне вигнання із Франції.

В 5-му томі його 19-томної праці «Земля і люди. Нова

всесвітня географія» (1876-1894) є розділи, присвяче-

ні Україні.

Рембо Жан Нікола Артюр (1854, Шарлевіль-Ме-

зьєр – 1891, Марсель) – поет. Вітав Паризьку комуну

563

1871 року. Справив великий вплив на розвиток фран-

цузької і європейської поезії взагалі. В українських

перекладах вірші Рембо друкувалися в книгах «Су-

зір'я французької поезії» (т. 2, К., 1971) і «Передчут-

тя» (К., 1979), в журналах «Всесвіт» (1981, №6) і «Віт-

чизна» (1982, №4). Захоплювався українською піснею

і поширював її у Франції в перекладах французькою

мовою. Українська народна пісня «Їхав козак за Ду-

най» під назвою «L'Adieu des Fiancés» («Прощання з

нареченою») відома у Франції і увійшла до збірника

французьких народних пісень. У Франції співають та-

кож «Ой не ходи, Грицю», «Реве та стогне Дніпр широ-

кий» та інші пісні.

Ремі Мішель(р.н. 1937, Седан) – педагог, гро-

мадський діяч, гуманіст. У 1957-1960 роках служив в

армії, учасник бойових дій в Марокко й Алжирі. На-

городжений військовими медалями. Закінчив Нор-

мальну школу в Парижі. У 1964-1997 роках працював

викладачем технічних наук в одному з навчальних

закладів міста Шарлевіль-Мезьєр. У 1977-1991 ро-

ках працював в Асоціації дружби і культурних зв'яз-

ків «Франція – СРСР». Після розпаду СРСР у січні

1992 року був створений Комітет дружби і солідар-

ності департаменту Арденни з країнами Союзу Не-

залежних Держав (СНД), який надає гуманітарну до-

помогу дітям, що постраждали від Чорнобильської

катастрофи. Цю допомогу організує відомий в Украї-

ні і особливо у Києві Президент Комітету «Арденни —

СНД» Мішель Ремі.

Рішельє Арман Емманюель дю Плессі, Еммануїл

Осипович(1766, Бордо – 1822, Париж) – державний

564

діяч Росії і Франції, герцог (дюк). У 1790 році служив

в російських військах. Брав участь у штурмі форте-

ці Ізмаїл. У 1793-1794 роках служив в коаліційній ар-

мії, яка вела збройну боротьбу проти революційної

Франції. З 1795 року жив в Росії. З 1803 року – гра-

доначальник Одеси, у 1805-1814 роках – одночасно

генерал-губернатор Новоросійського краю. Керував

заселенням краю, будівництвом міста Одеси, споруд-

женням морського порту. Після реставрації Бурбонів

(1814) повернувся до Франції, де займав високі дер-

жавні посади. В Одесі на Приморському бульварі у

1828 році поставлено пам'ятник дюку Рішельє роботи

видатного українського скульптора Івана Мартоса.

Рішельє Арман Жан дю Плессі (1585, Париж —1642,

там же) – державний діяч Франції, кардинал (1622),

герцог (1631), ідеолог абсолютизму. У 1624-1642 роках

очолював королівську раду, був фактичним правите-

лем Франції за часів короля Людовіка ХІІІ (1610-1643).

В часи його правління у Франції були козацьки заго-

ни, які активно брали участь у захопленні Ла-Роше-

лі і фортець протестантів на півдні Франції (20-ті роки

17-го століття). У 1630 році заснував газету «Gazette de

France», в якій висвітлювались події національно-виз-

вольної війни в Україні під проводом Богдана Хмель-

ницького. У повідомленні від 25 квітня 1652 року в газе-

ті вперше з'являється термін «Україна» на означення

території, за яку велась війна між українцями та по-

ляками. У газеті широко висвітлювались події в Укра-

їні, які відбувались у другій половині 17-го століття.

Русова Софія Федорівна (1856, с. Олешня на Чер-

нігівщині – 1940, Прага, Чехія) – видатний українсь-

565

кий громадсько-політичний і культурно-освітній діяч,

педагог, літературознавець і публіцист. Мати Софії,

Ганна Жерве, була француженкою, а батько, Федір

Ліндфорс, шведом. У 1871 році закінчила Фундукле-

ївську гімназію в Києві і усе своє життя присвятила

педагогічній діяльності і рідномовній освіті українсь-

кого народу, як чинника формування національно сві-

домого громадянина. В часи Української Народної Ре-

спубліки (1917-1921) брала активну участь у створенні

й розвитку української національної системи освіти,

була фундатором ряду вищих навчальних закладів у

Києві та Кам'янці-Подільському. З її іменем пов'язане

національне відродження українського народу. У 1921

році емігрувала до Чехії, де працювала професором в

Українському педагогічному інституті імені М. Драго-

манова (Прага).

Сікар Шарль(1773 – 1830) – негоціант і мандрівник.

Виходець з Марселя (Франція). Оселився в Одесі, вів ве-

лику оптову торгівлю з Францією і Італією (1804-1824).

З метою залучення до Одеси іноземних капіталів напо-

легливо рекламував її в країнах Західної Європи. У 1808

році надрукував у «Bibliothиque Britannique de Genиve»

опис Одеси, Криму і Азовського моря у вигляді листів

про подорожі по цім місцям. У 1810 році ці листи були

видані в Москві. У 1812 році в Петербурзі видана його

книга про Одесу «Lettres sur Odessa».

Сікард Михайло Михайлович (1868, Одеса – 1937,

Брюссель, Бельґія) — український скрипаль, педагог,

композитор. За походженням француз. У дитинстві

переїхав з батьками до Києва, де закінчив 1884 року

музичне училище. У 1886 році закінчив Паризьку кон-

566

серваторію у Ж.Массара, удосконалював майстерність

в Берліні у П.Іоакіна. З 1892 року викладав у Київсько-

му музичному училищі, керував його струнним квар-

тетом. Виступав в Києві та різних містах України і сто-

лицях Європи. З 1913 року – професор консерваторії

в Амстердамі (Нідерланди).

Сталь Анна Луїза Жермена де (1766, Париж – 1817,

там же) – французька письменниця, теоретик літе-

ратури, публіцист. Своїм критичним ставленням до ре-

жиму імперії Наполеона І накликала на себе гнів імпе-

ратора й змушена була близько десяти років провести

у вигнанні. Влітку 1812 року подорожувала Україною

і Росією, їдучи з Австрії у Швецію. Про свою подорож

написала в книзі «Десять років вигнання», яка була ви-

дана 1818 року. У книзі вона називає Київ «столицею

України», звернула увагу на багатство і красу укра-

їнських народних пісень, була захоплена їхньою мело-

дійністю. Назвала Україну «російською Італією».

Танд Ґаспар де(1618 – 1697) – офіцер і літератор.

Був на службі у польського короля Яна ІІ Казимира.

Повернувся до Франції у 1668 році. У 1683 році видав у

Парижі книгу «Relation historique de Pologne», в якій є

розділ про Україну і козаків.

Теве Андре(1502 – 1590) – історік, географ і ман-

дрівник. У 1571 і 1575 роках видав у Парижі капіталь-

ний твір «Cosmographie universelle» («Загальна або

всесвітня космографія»), в якому дав відомості про

українські землі і запорізьких козаків, про міста Ка-

нів, Київ, Кам'янець, Львів. Твір сприяв розширенню

знань французів про Східну Європу й, зокрема, про

Україну.

567

Тома де Томон Жан (1760, Берн, Швейцарія – 1813,

Петербурґ) – російський архітектор. Француз за по-

ходженням. Освіту здобув в Паризькій академії худо-

жеств та в Римі (90-і роки 18-го століття). З 1799 року

жив і працював в Росії. З 1810 року – професор Петер-

бурзької академії художеств. В Україні за його проек-

тами збудовані колона Слави в Полтаві (1805-1811),

театр (1804-1809, не зберігся) і шпиталь (1806-1821) в

Одесі, надгробок на могилі П.О. Румянцева-Задунайсь-

кого в Києві (початок 19-го століття, не зберігся).

Траверсе Жан Батіст де, Іван Іванович (1754 —

1830) – військовий і державний діяч Росії, маркіз.

Походив із стародавнього дворянського роду провін-

ції Прованс. Виходець із Франції. У 1791 році вступив

на службу в російський флот з чином контр-адміра-

ла. У 1791-1801 роках командував з'єднаннями кора-

блів Балтійського флоту. У 1802-1808 роках – голов-

ний командир Чорноморських портів, одночасно з 1805

року – перший губернатор Миколаївського і Севасто-

польского військового губернаторства. Створив в Ми-