Текст книги "Українсько-французькі зв'язки в особах, подіях та легендах"

Автор книги: Анатолий Ткаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 29 страниц)

Визвольній війні українського народу 1648-1654 років

під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Всі Вер-

ни служили в козацтві старшинами. Дворянство вислу-

жив дід Василь, який був записаний у книгу дворян Чер-

нігівської губернії під прізвищем Вернадський. Батько

закінчив Київський університет (1841) і у 1842-1849

роках викладав політичну економію в Київському, а у

1850-1856 роках в Московському університетах. Мати,

Ганна Петрівна, походила з українського старшинсь-

ко-дворянського роду Константиновичів. Родичем Вер-

надських був відомий письменник В.Г. Короленко.

З 1856 року родина Вернадських жила в Петербур-

зі, де Іван Васильович служив у Центральному ста-

тистичному комітеті Міністерства внутрішніх справ і

водночас викладав у вищих учбових закладах столи-

ці, активно працював у «Вольном экономическом об-

ществе»

(«Вільне економічне товариство»), видавав

журнали

«Экономический указатель»

(«Економічний

покажчик») та «Экономист» («Економіст»). При підго-

товці селянської реформи 1861 року виступав проти

кабальних умов звільнення селян. Був прихильником

розвитку великої капіталістичної промисловості в Ро-

сії. Підтримував зв'язки з Т.Г. Шевченком, М.О. Мак-

симовичем, Т.М. Грановським, М.О. Добролюбовим,

Л.М. Толстим та іншими діячами культури.

У 1868 році родина переїхала до Харкова, де Іван

Васильович став управляючим конторою

Державно-

го банку. Тут Володимир 1873 року вступає до кла-

сичної гімназії, але вчиться в Харкові тільки три роки,

406

бо батько у 1876 році вийшов у відставку і повернув-

ся до Петербурґа, де у 1877-1879 роках видавав тиж-

невик

«Биржевой указатель»

(«Біржовий покажчик»).

Закінчивши у 1881 році гімназію, Володимир вступає

на фізико-математичний факультет Петербурзько-

го університету. Його викладачами були видатні вчені

В.В. Докучаєв, Д.І. Менделєєв, А.М. Бекетов, І.М. Сєче-

нов, О.М. Бутлеров. Він глибоко вивчає мінералогію та

кристалографію під керівництвом В.В.Докучаєва, бере

участь в експедиції вченого з метою визначення якості

ґрунтів Нижегородської губернії, а також у підготовці

першої в Росії карти ґрунтів Полтавської губернії.

На формування наукових інтересів і світогляду мо-

лодого Вернадського великий вплив мали лекції про-

фесора хімії Д.І. Менделєєва та одного з перших послі-

довників Ч.Дарвіна в Росії професора А.М. Бекетова.

Згодом Вернадський

захоплюється природознавчи-

ми науками, його цікавили також різні соціально-полі-

тичні та моральні проблеми.

Закінчивши у 1885 році університет, залишається

там завідувати Мінералогічним музеєм. У 1895-1897

роках Вернадський здійснив три геолого-мінералогіч-

ні експедиції: на Урал, у Крим і на Таманський піво-

стрів та на Кавказ. У 1889-1890 роках був в Італії, Ні-

меччині та Франції, де удосконалював освіту в галузі

кристалографії та геології. У Франції працював у ла-

бораторіях Луї Ле-Шательє і Фуке. На 4-му Геологіч-

ному конгресі молодого вченого обрали членом-коре-

спондентом Британської асоціації наук.

Повернувшись із-за кордону, Вернадський стає

приват-доцентом Московського університету, а після

407

захисту докторської дисертації (1897) працює в ньому

13 років професором. В університеті викладав мінера-

логію, займався історією природознавства, досліджу-

ючи взаємозв'язок точних наук з філософією, релігі-

єю, мистецтвом, загальною культурою та соціальними

умовами життя людей різних епох. Він стає відомим

вченим і обирається членом багатьох наукових то-

вариств України, а у 1909 році – академіком Петер-

бурзької академії наук.

У 1911 році на знак протесту проти реакційних захо-

дів уряду, які той намагався впровадити в російських

учбових закладах, Вернадський покинув Московсь-

кий університет. З 1914 року він працював директором

Геологічного та мінералогічного музею Петербурзької

академії наук. У 1915 році організував і очолив Комі-

сію з вивчання природних продуктивних сил Росії при

Академії наук, на основі якої згодом були створені різ-

ні інститути з вивчення природних ресурсів країни.

За своїми політичними поглядами Вернадський був

конституційним демократом і входив до складу ЦК пар-

тії кадетів. Після Лютневої революції 1917 року кадети

зайняли провідне становище в Тимчасовому уряді Росії

і Вернадський став членом уряду в ранзі товариша мі-

ністра. Після Жовтневого перевороту 1917 року партія

кадетів була проголошена більшовиками партією воро-

гів народу. Лідери кадетів були заарештовані. У цей час

Вернадський був у Полтаві, куди переїхав із Петербур-

ґа навесні 1917 року внаслідок хвороби легенів. У Пол-

таві він займався дослідженнями в галузі біогеохімії і

писав фундаментальну працю про живу речовину, яку

уявляв як сукупність живих організмів у біосфері.

408

У квітні 1918 року внаслідок державного перевороту

була скасована Українська Народна Республіка і утво-

рена Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом

Скоропадським

(1873-1945).

Вернадського, який мав

великий досвід громадсько-політичної і науково-ор-

ганізаційної діяльності, запросили очолити роботу з

питань організації Української Академії наук (УАН) і

створення Української Національної бібліотеки, а та-

кож з питань організації вищої школи і наукових уста-

нов. Цю роботу він за короткий час виконав з успіхом.

14 листопада 1918 року вийшов декрет гетьмана Ско-

ропадського «Про заснування Української Академії

наук». Вернадського було затверджено одним із пер-

ших її дійсних членів. 27 листопада відбулося перше

установче спільне зібрання УАН, на якому президен-

том Академії було обрано Вернадського (1918-1921).

Очолюючи роботу правління Академії, вчений бере

активну участь у діяльності її фізико-математично-

го відділення, працює в Українському геологічному

комітеті, очолює Комісію з вивчення природних про-

дуктивних сил України, засновує лабораторію експе-

риментальних біогеохімічних досліджень, викладає в

Київському університеті.

У 1919 році Вернадський захворів на висипний тиф

і виїхав на лікування до Криму, де після одужання

працював у Таврійському університеті в Сімферополі.

У вересні 1920 року його було обрано ректором цього

університету.

У січні 1922 року Вернадський переїжджає до Пе-

трограда, де за його участю було створено Радієвий ін-

ститут, директором якого він був до 1939 року. З 1922

409

до 1926 року перебував у Франції, де на запрошення

Сорбонни читав лекції з геохімії. Також читав лекції в

празькому Карловому університеті (Чехословаччина).

Повернувшись із-за кордону, організував і очолив

у складі Академії наук СРСР відділ живої речови-

ни (1927) та інші наукові установи. У 1928-1945 роках

Вернадський був керівником Лабораторії геохімічних

проблем Академії наук СРСР.

Наукові праці Вернадського принципово змінили

світогляд вчених 20-го століття. Він пояснив причини

мінералоутворюючих процесів, з'ясував, як перегру-

повуються, концентруються або розсіваються хіміч-

ні елементи в земній корі під дією зміни температури

і тиску, показав життя земної кори. Вчений розробив

методику наукового пошуку корисних копалин і виз-

начення абсолютного віку гірських порід. На хімічній

основі пояснив походження та історію Землі. Він вису-

нув наукові проблеми важливого практичного значен-

ня з розвідування рідких та розсіяних хімічних еле-

ментів, розвідування радіоактивних мінералів, ролі

живих організмів в геохімічних процесах. Розміркову-

ючи над тим, звідки виникає тепло, яке потрібне для

протікання геохімічних процесів, Вернадський прий-

шов до висновку, що воно виникає при безперервно-

му розпаді радіоактивних елементів, розсіяних у зем-

ній корі.

Підсумком багаторічних досліджень і роздумів вче-

ного стало його вчення про біосферу. За вченням Вер-

надського біосфера являє собою оболонку Землі, склад,

структура і енергетика якої обумовлені минулою і су-

часною діяльністю живих організмів. Верхня її межа

410

захоплює тропосферу232 і нижню частину стратосфе-

ри233, нижня – дно океанів і товщу Землі на глибину

проникнення живих організмів. Вернадський показав,

що великий коловорот неорганічної матерії неможли-

вий без живих істот; що рослини перетворили атмос-

феру, яка колись складалася тільки із вуглекислоти,

в живильну газову оболонку, в якій міститься кисень;

що міріади дощових черв'яків протягом трьох років

перевертають увесь ґрунт Землі на глибину 20 санти-

метрів і роблять його родючим і придатним для посі-

вів. У науці про Землю поняття біосфери стало сино-

німом сфери життя. Основним джерелом енергії, яке

забезпечує життєдіяльність біосфери, є Сонце. Живі

організми (жива речовина), трансформуючи сонячне

випромінювання, втягують неорганічну матерію у без-

перервний коловорот.

За вченням Вернадського, біосфера під впливом на-

укових досягнень і праці людей поступово переходить

у новий стан – ноосферу, тобто сферу розуму. Він роз-

глядав ноосферу, як оболонку Землі, в межах якої від-

бувається взаємодія природи і людського суспільства.

Важливим чинником утворення ноосфери є соціально-

економічні умови життя людини, зокрема її виробнича

та наукова діяльність. Людина, пізнаючи закони при-

роди і суспільства, удосконалюючи техніку, сама є ча-

стиною природи і активно впливає на її перетворення.

У цих умовах вплив людини поширюється на всю бі-

осферу Землі. Вернадський розглядає ноосферу як бі-

осферу, раціонально перетворену людиною відповідно

до об'єктивних законів природи і суспільства. Вели-

чезна роль цього вчення проявилася в другій полови-

411

ні 20-го століття. У добу бурхливого розвитку науки

і техніки тільки вивчення біосфери в цілому допомо-

же зберегти рівновагу в природі, запобігти знищенню

природних ресурсів. Вчений передбачав, що друга по-

ловина 20-го століття буде періодом нового, вищого ро-

зуміння структури природи і використання її багатств

на благо людства.

Основні наукові праці: «Опыт описательной мине-

ралогии» (1908-1922, «Досвід описової мінералогії»),

«История минералов земной коры» (1923-1936, «Істо-

рія мінералів земної кори»), «Очерки геохимии» (1927,

«Нариси геохімії»), «Избранные сочинения» (т. 1-5,

1954, «Вибрані твори»), «Размышления натуралиста»

(кн. 1-2, 1975-1977, «Роздуми натураліста»).

Вернадський був членом багатьох іноземних ака-

демій наук і наукових товариств, у тому числі Геоло-

гічного товариства Франції (1926) і Паризької акаде-

мії наук (1928).

Ім'я Вернадського присвоєно мінералу із групи

сульфатів та Національній бібліотеці України (Київ).

У листопаді 1944 року Вернадський захворів на за-

палення легенів і 6 січня 1945 року помер у Москві, де

й похований на Новодівичому кладовищі.

Син В. І. Вернадського Георгій Володимирович (1887-

1973) – вчений-історик. З 1921 року жив за кордоном.

Один із ідеологів євразійства. Вважав Росію окремим

цивілізаційним простором між Європою та Азією. На-

укові праці: «Очерк российской истории» (т. 1-6, «На-

рис російської історії»), «Монголы и Россия» («Монголи

і Росія») та інші.

412

ЛЕВ МАЦІЄВИЧ

413

(1877 – 1910)

український політичний діяч, кораблебудівник,

авіаконструктор, перший український льотчик

Громадсько-політичний

діяч, талановитий корабле-

будівник

і

авіаконструктор,

перший

український

льот-

чик,

один

із

перших

льот-

чиків

Росії,

капітан

Лев

Макарович

Мацієвич

на-

родився

13

січня

1877

року

в

селі

Олександрівка,

нині

Кіровоградської області.

Середню

освіту

здобув

у

3-й

київській

гімназії

на

Подолі.

Закінчивши

гім-

назію,

у

1895

році

вступив

на

механічне

відділення

414

Харківського технологічного інституту. У студентські

роки був активним організатором соціал-демократич-

ного руху в Україні, борцем за її національне і духовне

відродження. У лютому 1900 року студент Мацієвич і

адвокат Микола Іванович Міхновський (1873-1924) за-

снували в Харкові Революційну Українську партію

(РУП), яка була політичною організацією радикально

налаштованої української молоді. Основним завдан-

ням партії була боротьба за створення самостійної

України. Лідер партії М.І. Міхновський виклав про-

415

граму партії у брошурі «Самостійна Україна» (1900).

Міхновський заявляв: «Не може бути ніякої боротьби

українського народу в рамках існуючої Російської ім-

перії. Лише цілковите відокремлення України і ство-

рення могутньої держави від Карпат до Кавказу необ-

хідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з

ласки Москви, а також федерація у складі Росії. Їм по-

трібна повна незалежність. Україна має матеріальні й

духовні сили бути самостійною».

За політичні погляди, належність до партії і активну

діяльність проти царського самодержавства Мацієви-

ча навесні 1901 року було виключено з інституту і вис-

лано з Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Піз-

ніше йому було дозволено скласти випускні екзамени в

інституті, диплом інженера він одержав у 1902 році.

1901 року його зарахували до корпусу корабельних

інженерів Морського міністерства.

Працюючи в Севастополі на Лазаревській верфі234,

Мацієвич здійснював активну агітаційно-пропаган-

дистську і культурно-освітню роботу серед робітників

порту. У Народному домі Севастополя він створив са-

модіяльний робітничий театр з українським реперту-

аром, підтримував зв'язок з лейтенантом П.П. Шмід-

том (1867-1906) і його «Союзом офицеров – друзей

народа» («Спілкою офіцерів – друзів народу»). Маці-

євич був тісно пов'язаний з революційно-політичним і

культурним життям України. Його друзями були ре-

волюційні діячі М.Міхновський, С.Петлюра, П.Шмідт.

Він підтримував дружні стосунки з М.Коцюбинським,

М.Вороним, Х.Алчевською, К.Арабажиним та іншими

діячами культури.

416

Крейсер

«Очаків».

1902рік.

Мацієвич був талановитим винахідником, кора-

бельним інженером і авіаконструктором і зробив вели-

кий внесок у розвиток військово-морського флоту Ро-

сії. При будівництві крейсера «Очаків» і броненосця

«Іоанн Златоуст» на Лазаревській верфі в Севастополі

Мацієвич був одним із провідних інженерів. Для захи-

сту Севастопольського рейду він у 1904 році розробив

проект бонового загородження235, у 1905 році запропо-

нував два проекти протимінних загороджень. У 1906

році за першим розрядом закінчив Морську академію в

Петербурзі. Навчаючись в академії, проектував підвод-

ні човни (був автором 14 проектів). У 1907 році Мацієвич

закінчив спеціальні курси офіцерів підводного плаван-

ня в Лібаві (нині Лієпая, Латвія) і брав активну участь

у створенні підводного флоту Росії. З 1908 року капітан

Мацієвич служив у Морському технічному комітеті по-

мічником начальника конструкторського бюро. Тут він

417

розробив проект захисту бойових кораблів від атак тор-

педами і був одним із перших розробників проблеми за-

стосування авіації у військово-морському флоті.

1909 року Мацієвич виступив з доповіддю «Про тип

морського аероплана», після чого був призначений до

складу Відділу повітряного флоту. У цьому ж році він

розробив один із перших проектів гідролітака і пер-

шим у світі запропонував проект корабля-авіаносця

на 25 літаків, їх зльоту з палуби за допомогою ката-

пульти і гальмування сітками під час посадки на палу-

бу авіаносця.

У березні 1910 року Мацієвича відрядили до Франції

для вивчення авіаційної справи, організації навчання

льотчиків, підготовки для майбутньої авіашколи пер-

шої групи льотчиків-інструкторів і мотористів, прий-

мання замовлених аеропланів та авіаційних двигунів.

Повернувшись у вересні 1910 року до Росії, Маці-

євич велику увагу приділяв нічним польотам, продо-

вжував працю над проектом літака, розробив пристрій,

який забезпечував безпеку при вимушеній посадці лі-

така на воду, готував до друку книгу «Повітроплаван-

ня у морській війні».

Під час Першого Всеросійського свята повітропла-

вання у Петербурзі (1910) продемонстрував високу

льотну майстерність, завоював кілька призів і, як па-

сажира, підняв у повітря голову Кабінету міністрів Ро-

сії П.Столипіна (1862-1911).

Талановитий вчений і льотчик не встиг здійснити

задумані плани. 7 жовтня 1910 року він випав з літака

«Фарман-4», який раптово розвалився у повітрі. Пара-

шутів тоді не було, і Мацієвич загинув. Встановлено,

418

що на висоті 385 метрів на літаку лопнула діагональна

розтяжка. Кінець дроту попав у гвинт, одна з лопатей

якого зруйнувалася. Потім розірвалися суміжні роз-

тяжки. Літак втратив жорсткість і стійкість. Льотчи-

ка поштовхом викинуло із сидіння. Після цієї події на

літаках стали застосовувати прив'язні ремені. Це була

перша авіаційна катастрофа в Росії.

Загибель Льва Макаровича Мацієвича глибоко вра-

зила громадськість. У жалобній процесії взяло участь

близько 100 тисяч людей. Серед 350 вінків був вінок і

від Української громади Петербурґа, де покійний був

товаришем голови правління. 31 жовтня 1910 року на

вечорі пам'яті Мацієвича в Українській громаді висту-

пив його давній друг Симон Петлюра з доповіддю про

життєвий шлях Льва Макаровича.

Мацієвич похований у Петербурзі на Нікольському

кладовищі Олександро-Невської лаври. На його могилі

за кошти, зібрані всенародними пожертвами, встанов-

лено пам'ятник у вигляді восьмиметрової колони з по-

лірованого червоного фінського граніту (автор І.Фомін).

419

ІГОР СІКОРСЬКИЙ

(1889 – 1972)

український і американський авіаконструктор

Розвиток світового авіа-

будування

20-го

століття

пов'язаний

з

ім'ям

тала-

новитого

українського

аві-

аконструктора,

одного

з

піонерів

авіації

Ігоря

Іва-

новича Сікорського.

Ігор

Іванович

Сікорсь-

кий

народився

25

травня

1889

року

в

місті

Києві

в

родині

відомого

психіатра

і

психолога,

професора

Ки-

ївського

університету

Івана

Олексійовича

Сікорського

і

Марії

Стефанівни

Сікорсь-

420

кої, уродженої Темрюк-Черкасової. Іван Олексійович

походив із родини потомствених православних свяще-

ників. З 1885 року він очолював кафедру психіатрії і

нервових хвороб Київського університету, був одним

із засновників дитячої психології і дитячої психопато-

логії, у 1912 році створив у Києві перший у світі Інсти-

тут дитячої психології.

Початкову освіту Ігор дістав у 1-й київській гімназії,

де навчався у 1900-1903 роках. Із гімназії він перевівся

до Морського кадетського корпусу в Петербурзі і закін-

чив його 1906 року за першим розрядом. Але військова

421

кар'єра не приваблювала юнака, він був захоплений тех-

нікою і мріяв стати конструктором літальних апаратів.

Тоді авіація робила свої перші кроки. У 1900-1903

роках американські конструктори і льотчики брати

Уілбер і Орвілл Райти збудували кілька планерів бі-

планової236 схеми, на яких виконали близько тисячі

польотів. У грудні 1903 року вони здійснили перший

у світі успішний політ на планері з двигуном внутріш-

нього згоряння, який тривав 59 секунд. На початок

1908 року брати довели тривалість польоту на літаку

своєї конструкції до півтори години з пасажирами на

борту. У 1909 році вони організували в США компанію

для виробництва літаків. Це був початок промислово-

го авіабудування.

Обдарований природою розумом і винахідливістю,

маючи колосальну цілеспрямованість, наполегливість та

працьовитість, Сікорський твердо вирішив стати авіа-

конструктором. У 1906 році він приїжджає до Києва і ви-

рішує вступити до Київського політехнічного інституту,

але інститут у зв'язку з революційними подіями в Росії

не працював. За порадою батька він їде у Францію для

навчання у паризькій технічній школі Дювіньо де Лано,

де знайомиться з технічними новинами в галузі авіації.

Збагачений враженнями та інформацією про до-

сягнення європейської авіації, Сікорський 1907 року

повертається на батьківщину і у 1908-1914 роках на-

вчається в Київському політехнічному інституті, од-

ночасно здійснюючи свої задуми створення власних

конструкцій вертольотів і літаків.

У липні 1909 року на подвір'ї батьківського дому на

вулиці Ярославів Вал, 15 (будинок зберігся по сьогод-

422

ні) 20-річний Сікорський завершує будування першого

в Росії вертольота. Проте піднімальна сила співвісних

дволопатевих несучих гвинтів виявилася недостат-

ньою і навесні 1910 року він будує другий вертоліт з

двома співвісними трилопатевими гвинтами. Цей вер-

толіт піднімав власну масу (182 кг). Тоді ж Сікорський,

переконавшись, що час для вертольотів ще не настав,

починає працювати над більш перспективними на той

час літаками.

Свій перший літак БіС-1 він будує на Куренівсько-

му аеродромі (Київ) у майстернях, створених разом із

Ф.І. Билінкіним. Через недостатню потужність двигу-

на (15 к.с.) цей невеликий біплан не мав змоги підня-

тися в повітря. Вперше в повітря Сікорський підняв-

ся у червні 1910 року на своєму другому літаку БіС-2

із двигуном потужністю 25 к.с. Літак літав по прямій

на 600 м і піднімався на висоту 10 м, але розвертатися

в повітрі не міг. При спробі зробити поворот літак роз-

бився, але Сікорський залишився живий.

Послідовно вдосконалюючи конструкції, Сікорський

будує літаки С-3, С-4 і С-5. У літака С-5, збудованого у

1911 році, були вже гарні льотно-технічні та пілотаж-

ні характеристики. На цьому літакові він здав іспит на

звання пілота і встановив чотири всеросійських рекор-

ди: висоти (500 м), дальності (85 км), тривалості (52 хв.)

і швидкості (125 км/г) польоту. У 1911 році Сікорський

збудував літак С-6, на якому встановив перший сві-

товий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами

(111 км/г). На літаку С-6А він замінив хвостову ферму

обтічним фюзеляжем і збільшив кількість пасажирів до

чотирьох. За цей літак на Московській повітроплаваль-

423

ній виставці 1912 року Сікорського було нагороджено

Великою золотою медаллю, а Російське технічне това-

риство нагородило його почесною медаллю «За корис-

ну працю у повітроплаванні та за самостійну розробку

аероплана своєї системи, яка дала чудові результати».

У квітні 1912 року 23-літній Сікорський був запро-

шений головою правління Російсько-Балтійського ва-

гонного заводу (РБВЗ) М.В. Шидловським на поса-

424

Українсько-французькі зв'язки

в особах, подіях та легендах

ду головного конструктора

авіаційного відділу заводу.

На заводі повністю виявив-

ся талант Сікорського, тут

він створив цілу низку лі-

таків різних типів і призна-

чення. У березні 1913 року

був збудований велетенсь-

кий біплан С-21 або «Ґранд»

з чотирма двигунами вста-

новленими попарно в тан-

дем237. Його злітна маса

складала 4200 кг, розмах

крил – 2 7 м . У квітні він

піднявся в повітря. У черв-

Літак

І.

Сікорського

425

«Російський витязь». 1913рік. ні двигуни переставили в

один ряд по крилу і літак перейменували на «Російсь-

кий витязь». Із цього часу починається розвиток важ-

кого багатомоторного літакобудування: пасажирських

авіалайнерів, важких бомбардувальників і транспор-

тних літаків.

У грудні 1913 року в повітря піднявся літак С-22

«Ілля Муромець», який був подальшим конструктив-

426

ним розвитком

«Російсько-

го витязя». Його фюзеляж

був суцільним, він мав ком-

фортабельний

пасажирсь-

кий

салон з електричним

освітленням і

опаленням.

«Ілля Муромець» став про-

образом сучасних

паса-

жирських лайнерів. У лю-

тому 1914 року Сікорський

на «Іллі Муромці» встано-

вив світовий рекорд ван-

тажопідйомності, на

бор-

ту літака було 16 чоловік і

собака. Першого «Іллю Му-

Літак І. Сікорського

ромця» встановили на

по-

«Ілля Муромець».

1913 рік.

плавки, і до 1917 року він

залишався

найбільшим

гідро-

літаком у світі. На другому «Іллі Муромці» Сікорський

здійснив переліт Петербурґ – Київ і назад. Київське

товариство повітроплавців нагородило земляка

золо-

тою медаллю з написом «Славному витязеві російсько-

го повітряного океану Ігорю Сікорському», а Київська

міська дума піднесла йому пам'ятний годинник. Пе-

реліт довів, що «Ілля Муромець» є надійним літаком,

придатним для цивільного і військового застосування.

Військове відомство дало РБВЗ замовлення на його ви-

робництво для армії.

У роки Першої світової війни із літаків «Ілля Му-

ромець» була створена «Ескадра повітряних кораблів»

на чолі з М.В. Шидловським. Сікорський майже по-

стійно був на фронті і вносив зміни в конструкцію, ви-

427

ходячи з досвіду застосування літака. У Петербурзі,

Москві та Твері будувались нові заводи для серійного

виробництва літаків, авіаційних двигунів та авіаційно-

го обладнання, розроблених на РБВЗ під керівництвом

Сікорського. У Росії створювалася авіаційна промис-

ловість, біля витоків якої стояв Сікорський. За часів

Першої світової війни було збудовано 80 літаків «Ілля

Муромець». Про їх якість свідчить той факт, що, не-

зважаючи на велику кількість бойових вильотів, за

всю війну був збитий тільки один літак і три пошкод-

жено. Поряд з удосконаленням важкого бомбарду-

вальника Сікорський продовжував розробляти легкі

літаки. У 1915-1916 роках були розроблені і виготовле-

ні винищувачі С-16, С-18 і С-20, розвідник С-17 і один

з перших у світі штурмовиків С-19.

Після Лютневої революції 1917 року ескадра «Му-

ромців» перейшла до Центральної Ради України. Сі-

корський залишив ескадру і поїхав у Петроґрад на

завод. Після Жовтневого перевороту 1917 року вироб-

ництво на заводі припинилося, і у січні 1918 року він

виїхав до Франції, куди його запросили працювати в

галузі літакобудування. У листопаді 1918 року Перша

світова війна закінчилася, потреба в конструкторсь-

кому таланті Сікорського вичерпалася, і він у березні

1919 року переїхав до США.

У 1923 році Сікорський з групою російських емі-

грантів заснував у США авіаційну фірму «Сікорський

Ейр Енджінірінг», при її організації велику матеріаль-

ну допомогу надав російський композитор, піаніст і ди-

ригент С.В. Рахманінов. Цією фірмою у 1924-1926 ро-

ках були збудовані літаки S-29A типу «Іллі Муромця»,

428

розвідник S-31, пасажирський S-32, авієтка S-33, ам-

фібії S-34, S-36 і S-38. У подальшому фірма Сікорсь-

кого стала філіалом авіаційної корпорації «Юнайтед

Ейркрафт енд транспорт корпорейшн» (нині «Юнай-

тед Текнолоджіз корпорейшн). Літаки S-42 конструк-

ції Сікорського стали першими у світі міжконтинен-

тальними пасажирськими лайнерами, які забезпечили

регулярні рейси через Атлантичний і Тихий океани.

На початок 1939 року фірма побудувала близько 15

типів дослідних і серійних літаків, які застосовували-

ся у військовій та цивільній авіації.

У роки Другої світової війни літаки Сікорського за-

йняли провідне становище у ВПС США. Найкращий із

його літаків S-47 став найпоширенішим американсь-

ким бомбардувальником Другої світової війни.

З 1939 року Сікорський перейшов на конструюван-

ня і виробництво вертольотів. Фірма, яка одержала на-

зву «Сікорський Ейркрафт», в післявоєнні роки стала

провідним виробником вертольотної техніки. З вироб-

ництва вертольотів Сікорського почалося серійне вер-

тольотобудуання не лише в США, а й у Франції та

Великобританії. Сікорський першим почав будувати

вертольоти з газотурбінним двигуном, вертольоти-ам-

фібії та «літаючі крани». З 1957 року Сікорський вий-

шов на пенсію і до смерті був консультантом фірми.

Ігор Іванович Сікорський помер 26 жовтня 1972 року

на своїй другій батьківщині в США в місті Істон штату

Коннектикут у віці 83 років.

429

ЄВГРАФ КРУТЕНЬ

(1890 – 1917)

льотчик-винищувач, теоретик і практик

застосування винищувальної авіації

Видатний

український

льотчик, один із організато-

рів російської винищуваль-

ної авіації, теоретик і

пра к тик її застосуван-

ня, підполковник Євграф

Микол а йович Крутень на-

родився 29 грудня 1890

року в Києві.

Змалку

мріючи

стати

вояком,

вступив

до

Київсь-

кого

кадетського

корпусу

(1852-1918)

—

одного

з

кра-

щих

привілейованих

учбо-

вих

закладів

дореволюцій-

ної Росії. Вихованців корпусу, головним чином дітей

офіцерів, готували до вступу у військові училища. Піс-

ля кадетського корпусу він закінчив Костянтинівське

артилерійське училище в Петербурзі (1911) і військо-

ву авіаційну школу в Ґатчині під Петербурґом (1914).

У роки Першої світової війни воював на Південно-

Західному фронті спочатку льотчиком і командиром

430

авіаційного загону, а з 1916 року був призначений ко-

мандиром армійської винищувальної групи.

Зважаючи на неповну укомплектованість війсь-

431

ково-повітряних сил льотним складом і недостатню

учбову базу, російський уряд уклав на початку 1916

року угоду з Францією і Англією про підготовку льот-

них кадрів у їхніх авіаційних школах. Відповідно до

цієї угоди у Франції в авіаційних школах поблизу мі-

ста Казо і в Сан-Максені недалеко від Ліона навчали-

ся вищому пілотажу і авіамоторній справі російські

офіцери і унтер-офіцери, направлені туди за спеці-

альним атестуванням командування. Аналогічну під-

готовку російські льотчики отримували в Англії в аві-

аційній школі Крайдона, поблизу Лондона. Навчання

тривало протягом шести місяців. Після закінчення на-

вчання і складання екзамену російські офіцери три

місяці стажувалися у бойових частинах французької

армії.

У 1916 році Крутень був відряджений в Англію і

Францію для удосконалення льотної майстерності.

Після навчання він у грудні 1916 – березні 1917 року

брав участь у повітряних боях на франко-німецькому

фронті. Бувши у складі славнозвісної 3-ї ескадриллі

«Лелек», збив три німецьких літака і був нагородже-

ний Воєнним хрестом Французької Республіки з паль-

мовою гілкою.

Крутень

вражав

своїх вчителів нова-

торськими

прийома-

ми ведення повітряно-

го бою, надзвичайною

відвагою і високою

Винищувач «Ньюпор-23», на

льотною

майстерні-

якому

стю. Своїм підлеглим

літав Євграф Крутень.

432

він особистим прикладом показував, як треба досяга-

ти результативності в бою. У боях Крутень збив 20 лі-

таків противника (тоді асом вважався льотчик, який

збив 5 літаків) і серед авіаторів був у великій пошані.

За відвагу, високий професіоналізм та душевне став-

лення до бойових товаришів його називали «Витязем

неба».

Теоретичні розробки Крутня з ведення повітряного

бою, вироблені ним прийоми нападу в повітрі створили

йому славу видатного льотчика-винищувача. За його

ініціативи в Росії вперше у світі були створені спеці-

альні винищувальні загони і групи. Він розробив по-

над 20 прийомів атаки і виходу з неї для літаків різних

типів, які виклав у «Пораднику льотчику-винищува-

чу». Крутень радив льотчикам завжди робити напад

433

Українсько-французькі зв'язки ________________________________________________________________________________

в особах, подіях та легендах

раптово, створюючи

пере-

вагу у висоті й атакуючи

противника з боку сонця.

Значним внеском Крутня

в тактику повітряного бою

було обґрунтування ефек-

тивності й доцільності пар-

ного польоту. Ведення бою

парами було прийнято в

усій російській винищу-

вальній авіації. Його пра-

ці «Повітряний бій», «На-

вала

чужоплемінників»,

«Тип апарата-винищувача»,

434

Українсько-французькі зв'язки ________________________________________