Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 41 страниц)

Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду – козацька голота, челядники ремісничі, школярі, студенти, ченці, крамарчуки, жінота, дітвора.

Часом знімався на майдані гомін, але ті, хто стояв при самих вікнах, сичали й цитькали на задніх, а ті – на позадніх, і гомін знову та знову вщухав, бо ж кожне розуміло, що заважати в такому значному ділі – не слід, та й жадали всі хутчіше знати, що ж воно там тіється, на тій широкій раді.

Люди, котрі нишкли біля вікон, уважно дослухалися до будь-якого слова.

I зразу ж пошепки все переказували тим, хто стояв, чекаючи, в них за спиною.

А ті – далі та й далі.

I Соборний майдан та й увесь Мирослав і вся Долина зразу ж таки дізнавались – хто саме та що саме сказав на той час у покоях владики.

Це ж було потрібно знати кожному, бо ж на тій раді вже точилась суперечка: отець Мелхиседек, у многомилосердного бога терпіння благаючи, похмуро спорив з паном Демидом Пампушкою, котрого ясновельможний гетьман, зваживши всі його заслуги й послуги, три дні тому, коли Козак Мамай був уже в цюпі, ласкаво відпустив до Мирослава.

Пампушка-Стародупський і владика сперечалися, а сливе всі, хто був там, підсобляли своїм словом розгніваному мирославському владиці, духовному вітцеві й воєначальникові.

5

Зіпершись біля столу на мережаний з чорного арабського дерева аналой, бо звик промовляти стоячи, отець Мелхиседек, досі не позбувшись давнезних запорозьких звичок, звертався до мирян з такими від серця словами:

– Послухайте мене, старого собаку, братчики, що я скажу вам: знову ми мусимо слати в листах прохання о поміч.

– Кому? – спитав Пампушка-Стародупський.

– Кошовому на Січ.

– Посилали вже, – заперечив Пампушка.

– Аж три! – додав тонісіньким голоском лейстровий сотник Хівря, невсипущий злоріка, нестарий, чепурний і вельми жінкуватий дядечко. – Аж три листи!

– Де ж вони? – спитав єпіскоп. – Однокрилівці хапають наших посланців. Доведеться листи писати знов: ще й по містах, до всіх полковників, хто вірний Україні. Та й до московського царя…

– Але про що ж писати? Про те, що цар повинен знати й сам?

– Еге ж! Про те, що пан Гордій Пихатий, генеральний писар Війська Запорозького, постинав у Києві, у Гадячі, в Черкасах – голови двом десяткам козацької старшини, самозванно вчинив себе ясновельможним і, захопивши стяги, булаву, клейноди й скарбницю покійного нашого гетьмана, порушив присягу, дану Москві.

– Про це ми вже царю писали! – вигукнув Пампушка.

– А тепер, – мовби й не чувши, провадив далі архирей, – кривоприсяжець з панами-ляхами, з найманими синами Європи та з ордами Карамбея о сороку тисячів крикливих кримців, білогородців та ногаїв, плюндрує села й городи на Україні, а вже підступив і до нас, щоб дістати незліченні скарби, колись та десь приховані в Калиновій Долині запорожцями, скарби, котрі дадуть спроможність Однокрилові купити в Азії та Європі стільки війська, же перед ним не встоїмо – ні ми, ні ти, пресвітлий царю, бо він посуне й далі, на Москву. А якщо він захопить наше місто (хоч ми вже в храмі всією громадою хреста цілували – не віддаватись ворогові живцем), посуне далі до Путивля, де твої бояри з військом скупилися (а до нас чомусь не йдуть), щоб їх винищити, а потім і до тебе, царю, взятись на Москві…

– Те ж саме, що в трьох попередніх листах! – прохопився Пампушка.

– Не в трьох, а в чотирьох уже! – поправив його той самий жінкуватий сотник Хівря, і тоненький голосок у нього був такий дзвінкий, неначе в молодої на другий по весіллі день. – Еге ж, у чотирьох!

– От бачите! – зрадів пан Купа. I додав: – Та й про скарби писать не треба. Чи є вони, чи їх немає… хтозна! А потім цар спитає: де вони?.. Необережно!

Та мирославський владика, ніби й не чувши застереження, провадив далі:

– I от… сунучи супроти Москви, той чорний лебедин жакує наші села й городи. Палає Україна. Але навперейми кривоприсяжцеві, щоб не дати ходу на Москву, оружно встають посполиті обох берегів Дніпра. То рятуй же, царю! Нас рятуй і себе… Ось так йому й напишемо, московському цареві!

6

– А цар подумає, ваша велебність, що ми тут налякались! – знову занепокоївся Пампушка.

– Подумає! – жваво підхопив той самий Хівря, рум'яний і щокатий, наче літня молодиця, довгоносий та безвусий, з благенькою чуприною, з величезними синіми очима, що дивилися на все з докором, – чудернацький сотник, котрого знали всі, як бабича (бо ж він завше дома залюбки місив тісто, доїв корови, пряв та шив, а то й ходив за бабу-повитуху, бо і в тім ділі тямив, за що його й прозвали Хіврею), еж і справді, він був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого лейстрового сотника. – Подумає, що налякались, – повторив пан Хівря, – та й за шкуру сала нам заллє… ще більше, як ось тепер! – і він пренахабно витріщився на царського воєводу Савватєя Шутова, моторного дідка, що сидів біля столу, дальнього боярина, котрий прибув сюди, щоб не трішки нажитись, та й докладав до цього діла всіх зусиль, отож і цікавили його в Мирославі не люди, не правда, а шинки й прибуток від горілки, що вельми бентежило й пана Хіврю, який тримав у Калиновій Долині до прибуття сюди воєводи Шутова десятків зо два шинків. – Заллє нам цар за шкуру сала, ви не думайте!

I аж тут пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, нарешті вирішив, що надійшла слушна хвилина – ловкенько показати себе перед людьми, як щирого прихильника Москви, бо це ж могло йому стати в пригоді при сповненні його далекосяжних замірів, бо ж пан Пампушка, зазіхаючи здалеку на гетьманську булаву, добре тямив, що без помочі одуреного народу (навіть і з купою червінчиків – із омріяних запорозьких скарбів) проти лукавого лебедина він сам нічого вдіяти не зможе, тож і замірився тепер дурить громаду Мирослава, проголошуючи свою прихильність до Москви.

I пан Купа голосно сказав:

– Ти смієш, пане сотнику, таке патякати супроти його царської величності!?

– А коли царські воєводи зугарніші за королівських посіпак! – тоненько проспівав пан Хівря, киваючи на боярина Шутова. – Шинки та корчми! Були вони чиї? Мої та королівські. А стали? Царські! А все інше? Як і було! Навіть орендарі шинків – ті ж самі: як стирчали за шинквасами руді та чорні пейси, так і стирчать!

– Пейси, пейси! – розсердився боярин. – Таж тільки вони й платять на царську величність! Бо ваші урядники… мусять вони прибутки збирати…

– Здирати, а не збирати! – зойкнув жінкуватий сотник.

– А де вони, прибутки? Де? Старшина ваша, війти, бургомістри – нас, воєводу царського, не слухають! Усі діла, городові й козацькі, відають без нас! Тож нам тільки й лишаються побори…

– Атож! – знову задзвенів пан Хівря. – Здирства і податки завели не згірше ляхів: дай та дай, не тільний, а телись! 3 кого ремінь деруть, з кого вже й лій топлять!

– Брешеш, тітко! – не стримавшись, гарикнув, нарешті, й колишній полковник, аж наче сіллю в очі Хіврі сипонув. – Нема ж такого, як було за Польщі? – і звернувся до громади: – Нема ж такого в нас, як по містах під Однокрилом?

I рада вся, і ввесь майдан захвилювалися й загомоніли, бо ж у Мирославі були тисячі людей, що повтікали від гетьманської наруги й розповідали тут про ті ж страхи, які терзали Україну й за панування Польщі, бо людей однокрилівці нищили, немов косили траву.

I люди вже кричали на майдані, як від болю:

– Глумляться з віри!

– Б'ють!

– Нехай б'ють, олії не виб'ють!

А якийсь старезний лірник, по той бік вікна, сліпий, з лицем, покритим шрамами, колишній козак, гірко мовив, неначе сам до себе, але так, що його чули всі:

– Наші люди вже такі бідні стали: горло переріж – кров не піде! Але все-таки ріжуть і ріжуть…

– Чуєш, Хівре? – спитав архирей.

– Я ж – не про це! Я – про шинки. А що кривдять бідних людей оті пани-поляки…

– А сам ти реміняччя не дереш із кріпаків та хлопів?

– Голос, як сурмонька, а чортова думонька!

– Дрібні марниці сонце тобі застують! – високопарно і повчально сказав жінкуватому сотникові пан Купа-Стародупський, і не тому сказав, що мав такі сталі переконання, а тому тільки, же на той час панові обозному це було вигідно та зручно. – Дрібниці тобі сонце заступають, пане Хівре! Москалі – брати наші по вірі православній! Чого ж ти гавкаєш, собако?!

– Я ж – не про віру, а про шинки! Бо за горілку грошики? Кому вони йдуть?

– Ти волів би, старий шинкарю, гарбати їх собі? – єхидно запитав Пампушка і поглянув скоса на Савватєя Шутова, на воєводу: яке на нього враження справляє це заступництво?

Та воєвода, старенький уже, тихо, як дитина, спав.

7

– Ну, набалакались? – кепкуючи, спитав єпіскоп у Пампушки. – Знайшли, де правда? – бо добре знав справжню ціну його, як ми тепер сказали б, патріотичному патяканню. I пан єпіскоп спитав у громади:

– То що ж, панове товариство? Ще одного листа цареві слати будемо?

– Аякже! – в один голос видихнула вся рада, і зразу ж там, за вікнами, схвально загомонів майдан.

– Будемо писати, велебний і побожне милий нам владико, – урочисто потвердив за всіх старий гончар Саливон Юренко, по-вуличному званий Саливоном Глеком, і вся рада згідно закивала головами, підтримуючи слово достойного мирославця.

Але знову вискочив Пампушка, бо не облишала його надія – будь-як похитнути любов і довір'я громади до цього ченця, що знову став воєначальником.

– Та й що ж ми можемо цареві дописати? Вчетверте просити допомоги, не закалявши тим своєї гідності?

– А ми йому, щоб гідності не закаляти, напишемо, пане обозний, так… – і архирей спинився, щоб подумати, і трудно було зрозуміти, чи його преосвященство не жартує, коли він знов заговорив: – А ми йому напишемо ось так: «Якщо ваша царська величність не пришле негайно на потугу нам свої полки, всім нам тут жаба цицьки дасть, та й вам самим там, на Москві, пресвітлий царю, буде непереливки!»

– Хо-хо-хо! – тонісінько, як старенька пані, захихотів пан Хівря.

– Так і напишемо його царській величності?! – закричав і Пампушка, бо ж не мав ні крихти запорозького гумору. – Жаба цицьки дасть? Я таких слів не підпишу!

– Підпишемо й без тебе, – посміхнувся єпіскоп.

– А то ж не ваша річ: ви – архирей, а не отаман!

– Архирей, з волі народу, знову мусив стати мирославським полковником.

– Хіба ж перевелись на світі справжні козаки? – спитав Пампушка, випинаючи живіт.

– Це ти – про себе? – запитав єпіскоп.

Всі зареготали, а Пампушка-Купа, відчувши небезпечне становище, сказав:

– Ніхто ж не схоче воювати під орудою ченця!

– Ніхто? – спитав владика. I, помовчавши, мовив: – Ну, коли так… – і вклонився всій раді: – Я прошу громаду звільнити мене од військового клопоту.

– Як-як? – здивовано спитав хтось, не дочувши, по той бік вікна.

– Візьміть у мене цей пернач! – і владика повагом переклав на край столу знак своєї полковницької влади.

– Не візьмемо! – суворо сказав хтось у хаті.

– Не візьмемо! – загукав і тисячоголосий майдан.

– Але ж я немічний старий чернець… – почав був архирей. Та його перепинили голоси в хаті й на майдані:

– В воду його, старого!

– Сміття – йому на голову!

– Киями його, собаку!

– Киями, щоб не комизився!..

I це було найвищим виявом поваги та любові до колишнього запорозького полковника Миколи Гармаша, найщирішим виявом всенародного довір'я до його душевної чистоти, до ратного хисту, до всіх достойностей духовного вітця, який оце знову встав щитити праве діло.

– Візьми перначі – звелів цехмайстер гончарів Саливон Глек. – Громада просить.

I полковник знову взяв пернач.

На всі три сторони вклонився, бо ж по четвертій у хаті не було нікого: на стіні висів гравірований у Лондоні портрет покійного Богдана Хмеля.

– Кланяється громаді, – сказали за вікном. I ввесь майдан ожив.

I, мов на Січі, барвистими птахами злетіли вгору шапки.

А в очах старого архирея любов і довір'я народу збудили сльозу, бо ж, хоч і високо стояв він над людьми, чистоту серця зберіг навіки, хоч і не згадував ніколи архирей відомих слів апостола Павла: «Omnia munda mundis», – тобто щось таке на кшталт «для чистих – усе чисто».

Він прислухався, старий, до гомону.

Але той гомін став нараз пригасати.

– Вічная мудрість нехай о нас радить… – почав був архирей, але замовк, бо знову віддалік загупали гармати, і гармидер дальнього бою виразно долинув сюди.

– Піди й дізнайся – що там знову скоїлось? – звелів епіскоп келійникові, бородатому куценькому ченчикові в руденькій полинялій рясці, і той, ледве переступаючи своїми здоровенними чоботищами, тихо зник за дверима, а всі мовчали вражено, бо ж ніхто й припустити не міг, що той триклятий гицель Однокрил, посуне в наступ цієї суботи, в переддень Зелених свят.

Думками всі полинули туди, де все дужче й дужче гупали гармати, до північного входу в мирославську Долину, а дехто з воїнів похапцем вийшов з явним наміром мерщій поспішити туди.

Порідшало людей і на Соборному майдані, там, за вікнами.

А пан Демид тимчасом, сидівши тихо, думав про щось своє, не зводячи рачих зіниць з вітця Мелхиседека.

8

Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком, – а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, – єпіскоп дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм непоказним правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпіскоп, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов'язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, – хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей.

Бог його знає – на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом – без дляння й проволоки, – і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги господнього, до єпіскопа Мелхиседека, – ще й тому хотілося, що він його просто боявся.

Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода.

Та й говорив єпіскоп інколи, мовби в очі сипав тютюном, – це коли правду в очі кидав.

Боявся Пампушка й пронизуватого погляду цього козацького полковника, що замолоду вславився на Запорожжі, а потім і в славних полках покійного гетьмана, котрий його й примусив потім напнути чорну рясу, знаючи силу церкви та дбаючи, як муж державний, про те, щоб тримать її в чистих і певних руках… У визвольній боротьбі українського народу, треба сказати, не останнім клопотом була завжди й чистота православної віри, чистота від католицьких впливів Риму, тобто від зазіхань чужинців, котрі й завше явно і тайно діяли через своїх повірників, що з країни до країни ходили й ходять у сутанах і рясах різного кольору.

Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос:

– Тату!

– Чого тобі? – озвався на цей поклик гончар Саливон Глек і сердито обернувся до широкого середнього вікна, за яким виникла челядниця Лукія, що зросла в домі старого гончаря й завше звала його татом.

Це була ставна й висока, носата й досить уже пристаркувата дівчина – з важкою русозлотною косою на плечі, з суворим поглядом сірих очей і з такою в них стурбованістю, що старий Саливон, цехмайстер гончарського цеху, аж підвівся збентежений.

– Тату, підійдіть-но! – знову покликала дівчина.

– Хіба не бачиш: тут – рада!

– Не люблю, коли зайве балакають, – суворо сказала дівчина, і Глек поспішив до вікна.

– Що сталось? – спитав гончар, підходячи.

– Двері, тату, вкрадено, – голосно сказала дівчина.

– Які там двері? – здивувався гончар.

– Що з хати – в сіни. Знято з завісі – і дівка раптом розсердилась: – От не люблю ж! Коли б ви тут не розбалакували, коли б дома діло робили, то й двері були б цілі, тату!

– Кому ж вони потрібні, ваші двері? – спитав обозний.

– I у вас двері вкрадено? – стурбовано звернувся до Лукії отець Мелхиседек.

– А що хіба?

– По всьому місту крадуть двері! 3 поличчями Козака Мамая…

– Дивна річ, – буркнув Пампушка, ховаючи погляд.

– Та щось таке і я чув, – сказав сивий олійник Біда. – Щось таке за три дні вкрало в городі десятки хатніх дверей.

– Чи не яка нечиста сила? – заклопотано озвався хтось од вікна.

– Але ж навіщо тій нечистій силі хатні двері? Кому потрібні?

– Однокрилівцям, – упевнено відмовив пан Пампушка.

– Та навіщо ж?

– Щоб налякати впертих мирославців! – впевнено кинув пан Купа. – Наші листи щось переймає! 3 гармат стріляє! А якась нечиста сила викрадає хатні двері! Тра подумати б…

– Ми ще не впоралися з листом до царя, – неприязно сказав Мелхиседек, і очі йому сяйнули чорною блискавкою.

9

– Дітей пожаліли б! – стиха просурмив сотник Хівря. – Яких дітей? – спитав єпіскоп.

– Чиїх? – хрипким басом спитав і старий гончар Саливон.

– Наших дітей, – відповів сотник Хівря. – Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви? Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви?

– Тому ми й ухвалили послати п'ятого, – кинув гончар.

– Дітей, бач, наших не жалієте!

– Та в тебе ж їх ніколи й не було.

– Хіба ж я – про своїх?

– Ну, то й помовч! – і глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: – Це ж мій син, мій, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! – аж скрикнув старий. – А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада – нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті…

– Як і в ті рази, – сказав владика, – нести листа повинен найдостойніший… Подумаймо!

I рада вся, задумавшись, мовчала.

– Потрібен хлопець дужий і сміливий.

Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос:

– Візьміть мого хлопчика… Це сказала Явдоха.

I аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої.

Вони, з Михайликом удвох, стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді.

Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги.

Та робити було нічого, і матінка сказала знов:

– Пошліть до Москви мого хлопчика.

– Я сам скажу, мамо, я сам! – з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. – Я сам…

– А звідки ви взялись тут? – підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно.

– Із Стародупки, паночку, – чемно вклонилась Явдоха.

– Хочеш сина послати на певну смерть?

– Е-е, ні, – сказала матінка. – Він дійде. Живий!

– Він хіба знає дорогу?

– Та я ж сама піду з ним, пане.

– А ти? Хіба ти знаєш дорогу до самої Москви?

– Розпитаю.

– А син письменний?

– Ані гич!

– А як же він балакатиме до самого царя?

– Як ось я, пане, до вас.

– Цар, бач, тільки по-вченому тямить.

– Як же воно буде? – збентежено спитала неня.

– Аніяк! – тоненько засміявся Хівря.

Явдоха похилила голову, а синок її, від ніяковості ладний у землю запастись, рвонувся геть од вікна, але матінка тримала його за руку, бо ж їй цікаво було знати, що буде далі.

Пан Пампушка, впізнавши Явдоху з Михайликом, хотів був наказати челядникам, щоби злапали їх, але в цю мить владика знову запитав:

– Хто ж понесе листа?

Тоді старий цехмайстер гончарів, Саливон Глек, сказав громаді:

– Мій другий син, Омелько. Він понесе листа.

10

Напружене мовчання зустріло ці слова.

Ніхто ж цього не сподівався!

Бо ж перший Глеків син, Микола, козак освічений, що дослужився до хорунжого, вийшов недавно з таким же листом до Москви.

Дали в дорогу йому голуба й веліли, коли дійде, пустити його з Москви з листом, щоб мирославці знали, що скаже цар на їхнє прохання о поміч.

Але вчора голуб повернувся. Без листа.

Щось, видно, скоїлось лихе…

А от сьогодні, зараз гончар старий сказав, що й нового листа до Москви понесе його другий син, Омелько Глек.

Це було несподівано. I громада мовчала…

У Саливона Глека, крім Омелька й Миколи, був іще й третій, наймолодший, Тиміш, спудей київської Академії, що вельми прикро засмутив старого, прибувши цієї весни до Мирослава з мандрівними лицедіями. Він тепер оце десь на базарі, зганьбивши свого батенька, показував кумедні штуки, і про того дурного мартопляса, що його вже знали мирославські глядачі під іменням Прудивуса, Саливон і чути не хотів і всім казав тепер, що синів у нього – не три, а два: Микола, що подався до Москви, і другий, Омелян, співак, улюбленець і гордість цілого міста Мирослава, що його шалений батенько посилав оце тепер також на певну смерть.

Провчившись, скільки треба, в Академії, в Києві, Омелько Глек співав який там рік на криласі в Святій Софії, і на відправи з усього міста збігались люди послухати мирославського гончаренка, 6о ж голосу такого досі не чували, – дивувалися й чужинці з його співу, а московити, що прибували до Киева, спитувались перенадити чудового співака до Успенського собору в Кремлі, але всі ті спроби були марні, бо, проживши з рік у Відні та Мілані, де він учився на начального співця й музикотворця, Омелько Глек не схотів ані в Києві лишатись, ані до Москви їхати, а повернувся до свого рідного Мирослава з хорошою славою «мужа благоговейна и словеснейша», як казали тоді по-церковнослов'янському, дидаскала й витії, співака й протопсальта (тобто хорового регента), людини, що володіла «художного елліногрецького язика умінням та мистецтвом».

Омеляна Глека сильно тут полюбили, в Мирославі, добрі люди – за його хист, за могутній голос неземної краси, за пісні, які він складав, за розум, що дозволяв йому ніколи своєю вченістю не хизуватись перед людьми простими, за лагідну та людяну вдачу, за козацьку відвагу, яку він встиг проявити на Січі і в морському поході.

I ось тепер, коли батько сказав те, що він сказав, ніхто старому не відповів.

Усі мовчали.

Бо ж нікому не хотілося занапащати Омелька.

I мирославці вельми зраділи, коли сотник Хівря, котрого чорти в той день тільки й знали, що сіпали за язик, став сперечатися й тут.

– А чому ми мусимо посилати саме твого Омелька? – спитав він у Глека. – Треба ж сміливого!

– А мій Омелько хіба… – почав був Глек. Але всі загукали:

– Орел!

– Треба ж і дорогу знайти між лісами й степами! – невгавав пан Хівря.

– Цей знайде! – щоб не дати скривдити свого улюбленця, заперечили мирославці, хоч їм і не дуже хотілось, щоб тої дальньої дороги шукав саме він.

– Письменного ж та одукованого треба – з царем балакати.

– Цей слово скаже! – загукали з громади. А превелебний архирей мовчав.

Йому приємно було чути, як схвально балакає громада про його улюбленця, але ж не хотілося втрачати чудового соборного співака, не хотілось важити життям такого митця з хистом від самого бога, хоч єпіскоп і розумів, що посилати треба саме Омелька, бо справа оберталась прикро, аж-аж, і від посланця, котрий мав зараз іти до Москви, залежала, можливо, й дальша доля трудівниці-неньки, України, як називав пан архирей свою вітчизну…

I владика спитав у Глека:

– А ваш Омелько… де він зараз?

– На північній фортеці… в бою.

– Чи ж він захоче йти?

– Син захоче того, що звелить йому батько.

– А що батько звелить?

– Що ухвалить громада. А громада ухвалить: треба йти! Але громада мовчала.

Хотів був якесь слово мовити пан Купа-Стародупський, але, почувши щось, він хутко обернувся до дверей, бо до покою…

11

До покою, з лоскотливим сміхом, не вбігла, не впливла, а шугонула райською птицею вісімнадцятилітня пані Роксолана Купа, прибрана в найлуччі строї, – чи не в десятку разків доброго намиста, тобто щирих коралів, вся в перлах та діамантах, які безславно мерхли, спорячи з її прегарними очима, що вигравали сяйно, освітлюючи її зашаріле й без того, зовсім іще юне обличчя дівчинки, що передчасно стала молодичкою.

Пані Роксолана Купа опинилась тут не без наміру – покрасуватися перед поважними людьми, а зачіпкою було доброхітне її бажання – допомогти хазяйнувати молоденькій господині владичого дому, Ярині Подолянці, племінниці єпіскопа, що прибула недавно до господи рідного дядька, старшого брата її покійної матінки, і тепер оце чи не вперше мала показатись громаді міста Мирослава.

Але Ярина Подолянка, торопіючи либонь перед незнайомими людьми, ще була десь у внутрішніх покоях, а перед радою хизувалась і пишалась уже знайома нам пані Купиха, Роксолана. А що були в архирейських покоях здебільшого люди літні, тож и погляд аж надто хутко перелетів поза вікна, де тісно юрмились молодики.

Роксолана, ввійшовши до покою, ловко розносила на всі столи і столики зелені та прозорі кварти, квітчасті череп'яні куманці – з варенухою, з горілками та наливками, дерев'яні михайлики до них, скляні чарки та чари, золоті й срібні кухлі та келехи.

Стріляючи очима поза вікна, на якусь мить вона затрималась легковажним поглядом на чорновусому козакові, що під її одвертим зором спалахнув, мов та сторожова хвигура, яку він підпалив не так давно серед степу, оцей самий француз, Пилип-з-Конопель.

Пройшла Роксолана вздовж чималого покою, понад вікнами й далі.

I раптом спалахнула й сама, вздрівши зненацька Михайлика, що стояв біля нені, як завжди, тримаючи її за руку.

– Кохайлику! – шепнула Роксолана, проходячи мимо най* дальшого вікна.

Михайлик сполотнів. Потім зашарівся.

Роксолана пропливла далі, а Михайлик мало не рвонувся крізь вікно за нею до кімнати.

Але матінка міцно стиснула йому руку. I шепнула:

– Не туди, синку, дивишся!

Явдоха силоміць повернула його до дверей, бо на порозі саме стала в ту мить сімнадцятилітня небога превелебного Мелхиседека, одиначка його сестри, Ярина Подолянка, дівчина тоненька, як берізонька, завішана сережками.

Що це племінниця єпіскопа, ніхто не знав іще, але всі чомусь обернулись до неї.

Ніяких пишних строїв на ній не було.

Перлів та діамантів теж не було.

Та й краса її цвіла не так пишно либонь, як у пані Роксолани. Ані тих гарячих барв, що вбирали око будь-якого нормальнісінького чоловіка, ані поглядів стріляючих не було, котрими пані Роксолана спритно пробивала займані й незаймані парубоцькі серця.

Брова була в Ярини колесом? I швидке око палом? I зуби ріпою? I губи квіткою? I горлицею голос?

Ні, ні, не тільки те… бо зразу нелегко й сказати було, чим саме вражала вона ваш перший погляд, чим полонила тих мирославців, які вздріли її на владичім порозі, що владно привернуло до неї навіть вибагливий материнський погляд Михайликової мами, коли тая, не дуже-таки обачно, сама собі сказала:

– Хупава, як пава!

Але Михайлик, вражений тим божим з'явищем, нічого не почув.

Бо вже нічого не чув і не бачив, крім неї.

Бо обличчя її вже світилось для нього сонцем, як сказав би про те лепетливий поет.

Бо її чорні звивисті брови, що так різнились від білявих кіс, вп'ялися вже п'явками в душу.

Михайлик ніколи не бачив такої краси.

Хоч і певен був парубок, що панну цю зустрів не вперше.

3 ним щось дивне діялось.

I він сказав:

– Вона!

А мати пошепки спитала:

– Що «вона»?

Та парубок не відповів.

Бо ж він і сам іще не знав нічого.

Не знав, що сталося з його очима в ту хвилину.

Що сталося з диханням.

3 калатанням серця.

3 руками, які раптом стали гарячі й сухі.

– Кохайлику! – знову, проходячи повз нього, протуркотіла Роксолана.

Але він її вже не почув.

– Куди це ти витріщився? – грубо спитала пані Купа. Та він не відповів, і Роксолана, обернувшись до порога, зразу зрозуміла, до кого зором прикипів цей велетень.

Бо ж дивились на Ярину Подолянку всі там.

А Пилип-з-Конопель раптом рвонувся і, голосно покликавши, спитав:

– Панно Кармело!.. Це ви?..

В ту ж мить пізнав її й Михайлик, чудову дівчину з голландського портрета.

В ту ж мить і він покликав панну.

Тільки тихо.

Ледве чутно.

I все-таки вона почула ті два голоси, що несподівано покликали її – і там, і там.

Але, поглянувши туди й сюди, нікого, звісна річ, впізнати не могла.

I це здавило страхом панні серце.

Хто міг її тут кликати зненависним ім'ям «Кармела»?

Хто міг?

I хто смів?

12

– Я мушу-таки спитати в неї, мамо! – пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями.

– Про що спитати, синку?

– Я не знаю…

А потім знов і знов:

– Я мушу їй про все сказати, мамо! – і Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої.

– Куди це ти? – схопивши свого Михайла за руку, тихо спитала Явдоха.

– Я з нею мушу побалакати.

– Про що?

– Як то – про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку…

– Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он – той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам!

– Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене…

– Не спіши.

– А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… погляньте, мамо!

– Бачу! Ходімо разом, синку.

– Я сам, мамо, я сам…

– Так ти ж – несміливий, – сказала сумно мама.

– Несміливий, матусю.

– Так ти й не хитрий.

– I не хитрий, мамо.

– А до дівчат без хитрості – ого! – не підступай. – Я буду з хитрістю, ненько.

– Ти?! 3 хитрістю? Таке теля? – і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула..І пошепки спитала: – Як ти гада* €ш – хто вона?

– Кармела Подолянка.

– Небога самого владики!

– Владики то й владики.

– А хто ти сам?.. Хто ти такий?

– Я є коваль! – гоноровито відповів синок.

– Велике цабе – коваль!

– Велике, мамо, – без тіні посмішки кивнув Михайлик*

– Так у тебе ж – ні шеляга.

– Дарма!

– Ні хати.

– Дарма!

– Ні роботи.

– Дарма!.. Буде ж колись – і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! – і він скінчив рішуче: – Ну, я піду!

– Так ти ж – нестрижений.

– Дарма!

– Ти що надумав? – збентежилась мати.

– Одружитись, мамо.

– 3 небогою владики?! Збожеволів!

– Збожеволів, мамо, – покірно погодився хлопець. I знову замовк.

Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув.