Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 41 страниц)

– Он як?! – вихопилось у Мелхиседека.

– Ви певні, святий отче, – пильно примружившись на галичанина, спитав Пампушка, – ви певні… що бачили саме його?

– Ось моя рука, рубайте! – і гуцул заходився називати докази: – Лебедина бородавка. I мерехтливі очі. Його ж панська хода: бочком, бочком, а величава!

– А крило?

– Крила не бачив.

– Як то?

– Сховав либонь під одягом і прив'язав до тіла, як те він робить завше, приймаючи іноземних послів чи гостей.

– Навіщо ж?

– Розумна обережність: у самого ж папи найсвятішого, приміром, у намісника господа-бога на грішній землі – крила такого немає ж! Щоб не позаздрив, не прогнівався на недостойного раба. От він і став перед святим вітцем: непомітний, однорукий і покірний…

– Що ж він там робив, у Ватікані? – спантеличено спитав Саливон Глек.

– Усе, що міг. Усе, що вмів. Цілував пантофлю папі римському, як і всі, хто пнеться в Ватікан…

– Гордій Пихатий – потаємний католик? – жахнувся гончар Саливон.

– …Чи, може, з папою змовлявся, – провадив далі Романюк, – про свою спілку з ляхами й татарами, про похід на Москівщину, про нове кровопролиття, про все про те, що він коїть на Вкраїні тепер.

– Та-а-ак… – роздумливо зітхнув Мелхиседек. – А що ж тепер?

– Упізнав мене тут його пахолок, що був у Римі разом з Однокрилом. Опріч іншого, їм, я гадаю, вже кортить дізнатись: чого я поспішаю до Москви?

– От-от, – заворушився пан Купа-Стародупський. – Чого-таки? Чого до Москви?

– Коли б я не боявся стати нечемним господарем, – посміхнувшися, зняв річ і владика, – то я також спитав би: а чому? До кого?

– До царя. Щоб нагадать його величності: ввесь слов'янський світ, мовляв, з надією вповає лише на вас. Визволення слов'ян… воно прийде зі Сходу, якщо Москва і Україна будуть разом.

I галичанин, перебираючи ворушкими пальцями золотаво-прозорі зерна чоток, розповідав громаді Мирослава, як він учився» католицьких школах, як потроху доходив розуму, як нарешті збагнув, що головне для слуг Ватікану – не віра, а гроші, лакомство, розпуста, що святі вітці, не дожидаючи посмертного блаженства, розбещено раюють на землі, всенький світ задля того грабуючи, богом покликані «панувати над усіма народами і церквами», продаючи злочинцям і пройдисвітам церковні та монастирські посади, королівські трони, землі й багатства цілого світу, сльози й кров усіх народів…

I сумний гуцул Гнат Романюк, нещодавній католицький канонік, розповідав оборонцям Долини, як йому з очей страшна луда спадала, як він покинув у Пармі свою духовну паству та й рушив, нарешті, з міста до міста, з країни до країни, та й бачив скрізь, майже по всій Слов'янщині – злочинні підступи агентів Ватікану, аж йому подих забивала лють проти чужинців, котрі паюють між собою наші землі й добра, бачив повсюди й злидні простого люду, і розкошество доморослих вельмож, які заради лакомства нещасного все більше та більше прихиляються до католицтва, до чужинних звичаїв, гребуючи навіть рідною мовою і стверджуючи тим свою залежність од іноземних повелителів.

– Затопила німота слов'янські простори… Виперла наше плем'я із Шлезька, з Моравії, від Балтійського моря, з одвічно слов'янської Пруссії. Сербщину роздерли на шматки австрійці, дожі Венеції, турки. Чехи знемагають під силою Габсбургів, та ж наруга долає й словаків. Дідизна македонців і болгар давно вже стала часткою Османської держави. Колючкуватий терен розбрату росте між однокровними сусідами, бо ввесь слов'янський світ розчахнено на три недружні стани: православних, католиків, магометан. В неволі всі слов'яни. Крім Чорногорії. Опріч Москви. Крім України…

– А вольність Польщі? – спитав пан Хівря.

– Галасливий гонор! – гостро відповів галичанин. – Польське панство тільки хвастає своєю вольністю. А шляхтичі вже видають себе за сутих німців, інші пани – за шведів. Польське панство зазіхає на українські землі, а в самих давно вже не був королем – ні поляк, ані інший слов'янського роду правитель, а все з Ватікану чужинці: то німець, то швед, то й бозна-хто. А по містах у вічно гордих своєю свободою ляхів – повнісінько німців, італійців, шведів, євреїв, вірменів, шотландців, котрі натоптують собі капшуки та черева, лишаючи простому полякові наймитування й голодне гречкосійство, а шляхті – сеймовий гвалт і сутяжництво по коронних судах… Простий люд Слов'янщини дошляки-чужинці перетоптали на німого раба: ми їм землю оремо та воюємо для їхньої користі, щоб сиділи вони в хоромах та взивали нас бидлом, віддаючи за непослух на поталу німецьким рейтарам, на люті муки папській інквізиції, і од гніву така мене в'ялить пекельна підсуха, що, здається, торкнув бись я до сосни зеленої чи до берези, то всохли б вони від горя мого, і береза, й сосна…

I майже всі, хто слухав мову вченого гуцула, згідливо кивали головами.

Ніби нічого нового й не відкривав галичанин, але вчували йому мирославці, а з ними й Михайлик, беручи до серця болі цього чужодальнього католицького попа, і Явдоха розуміла, що для сина вперше відчиняється вікно в сумний широкий світ.

Наче гіркий полин судомив щелепи гуцулові, коли розповідав про подорож по Україні…

Адже він бачив сам, як животіють люди під польською кормигою – ві Львові, в Дубні, в Корці, по всій Галицькій та Волинській землях і над його рідною Тисою. Видав на власні очі й над Дніпром, як польське й українське панство, з попуску Гордія Однокрила, глумиться з простих людей, як польська шляхта, повертаючись на свої колишні маєтності, відняті народом у визвольній війні, вже мститься українцям за перемоги Хмельницького, мститься й за угоду Переяславську, грабуючи посполитих, руйнуючи православні церкви або віддаючи їх на ганебний відкуп орендарям, католикам чи іудеям, посилаючи по Вкраїні збройні загони – нищити православних попів разом із паствою, грабувати і вбивати гречкосіїв, ремісників та міщан, що не хотіли визнавати над собою католицької унії.

Знов починалась війна, і польські дипломати знову зверталися до Трансільванії, до Риму, до Іспанії, до Австрії по допомогу в боротьбі проти українського народу: «Всі хлопи – схизмати, а схизмати прагнуть Москви».

Він сам те скрізь видів, сумний галичанин, що хлопи, сірома українська, бідніше козацтво, міщани й ремісники, всі прагнуть Москви, а не Варшави, а не Риму, який за нею стояв, не осоружної унії, що вкинула під владу католицького престолу замалим не чверть усієї людності України та Білої Русі.

Романюк те все бачив і все розумів…

I казав мирославцям:

– Знов біда на наші голови. Але ж Україні під католицькою наругою не жити!

– Не жити, ні, – потвердив і єпіскоп.

– Не жити, – одностайно озвалась рада.

– Бо ж є Москва в сусідстві, – виснував старий гуцул, – бо ж є сила і в нас, на Вкраїні, наше людославне Запорожжя… – і Гнат Романюк замислився…

…Коли б не Запорозька Січ, усе либонь стоптали б турки й татари, і спили б від них гіркої не тільки Україна та Москва, а й католицькі Польща, Італія, Угорщина…

…Мусульманський розбійницький світ тримало в постійному страсі запорозьке лицарство, Січ-мати, могутнє орлине гніздо вчорашніх кріпаків та наймитів, що на нього мусило боязко оглядатись не тільки власне українське панство, а й вельможі сусідніх держав – Польщі й Туреччини, Австрії та Венеції і господарі волоські, і князі семиградські, і всякі інші володарі, царі й королі, – гніздо звитяжців, найчесніших, найсміливіших з простого люду України, котрі не корились ані своїм, ані чужим панам, що їх, як кажуть, і куля не брала, і шабля не рушила, що з вогню виходили мокрими, а з води сухими, – гніздо народних мужицьких лицарів, які, покинувши свої обійстя, батьків, жінок, дітей і наречених, стояли на сторожі всього християнського світу, на самому його краю, до сторони бусурманської широкими грудьми…

…Про дві поважні сили, котрі повинні християнський світ супроти бусурманського, православний – проти католицького відстояти і вберегти, про дві горді сили, про Москву й про Україну, саме й думав, на мить замислившись, сивоголовий гуцул Романюк.

I, думкам своїм відповідаючи, галичанин сказав:

– Ось чому я поспішаю до Москви…

– Амінь! – перехрестившись, завершив владика.

А вся громада встала і вклонилась цьому сивоголовому, мудрому й дорогому гостеві.

23

– Амен! – повторив гуцул по-латинському, потім звично, як і належало недавньому канонікові, перехрестився п'ятірнею, на католицький кшталт, та й стояв серед хати, похиливши голову, що на ній ще не заріс кружок ксьондзівської тонзури.

Може, бджолиний рій його думок, який щойно злетів до мирославської громади, ще жалив йому душу?

Чи гнітила якась особиста турбота?

Чи, може, бентежила його прийдуща розмова з панною Кармелою?

Чи далекий та небезпечний шлях до Москви, який чекав його попереду, вже будив тривогу й клопіт?

Втупивши очі в підлогу, Романюк бачив під ногами грубезний шар трави та зілля, квітів, рути, м'яти, рясно понатрушуваних по архирейських покоях, як і по всіх хатах, хоромах і церквах України, як воно й годилося в переддень Зелених свят, веселого празника весняного відродження землі, в переддень Клечальної неділі, що прожила тисячоліття відгомоном праслов’янських ігрищ мирного народу-хлібороба.

Од запаху прив'ялої трави в гуцула сумовито й солодко стискалось серце.

Хрускотіла під ногами осока. Сумно дихав степовими пахощами сивий чебрець.

Гіркувато пахтів любисток, – гіркий, як і все, що зводить па думку любощі, кохання, милування.

I полин, і татарське зілля з болота, і прихатній канупер, яснозелений і неповторно запашний, і все те розмаїте зілля здіймало таке п'янке струміння пахощів, аж паморочилось Романюкові в голові, 6о ж і він з дитинства знав чимало всяких добрих трав і квітів.

Як водиться, стояли по кутках архирейських покоїв, попід стінами, межи вікнами й тільки-но зрубані гілки клечання – з клена, з осичини чи з черемшини, березового чи калинового з важкими китицями білого цвіту, і він усім цим дихав, Романюк, і все те вбирав жаднющими очима.

Старий галичанин радів цьому. пишному святу весіннього буяння, святу, яке знавав і в себе дома, – радів, як і ми з вами, читачу, сивий ровеснику мій, раділи в дитинстві Клечальній неділі, як і наші діти раділи б їй тепер, коли б ми схотіли встановити в себе яке-небудь осібне свято весни та миру, відновивши прадавній клечальний звичай, у якому є стільки добрих пісень, що вславляють весну і кохання, звичай, у якому стільки поезії та любові: до природи рідного краю, до краси життя, до людини.

Він, правда, ні про що таке тоді й не думав, той подорожній галичанин, його тільки враз охопило прозоре почуття прекрасного, солодке заціпеніння, але він раптом схаменувся, гречний і вихований чоловік, бо здалось, буцім він простояв тут, мовчки, непорушно, неуважно – годину, день чи й тиждень.

24

– То чого ж, пак, ви все-таки пориваєтесь до Москви, пане Романюче? – знову спитав Демид Купа, і йому не просто так, знічев'я скортіло розпитати гуцула ще докладніше, ні, йому доконче треба було все те з'ясувати, бо, входячи в велику й небезпечну гру державних підступів, він мусив достеменно знати все, що діється круг нього, щоб розуміти – кого можна зраджувати, кого можна продавати, кого слід берегтися, а кому, бодай на час, слід залишатись вірним. – То чого ж ви все-таки поспішаєте до Москви?

– Хіба я про це не казав? – здивувався Гнат Романюк.

– Ще ні, панотче.

– Йду розповісти, – мовив гуцул, – добрим руським людям і цареві, що бачив я у Ватікані, що бачив я в Європі, в Польщі, на Вкраїні. I чого не хочу бачити в Москві…

– Чого ж не хоче пан канонік бачити в Москві? – спитав Пампушка. – Що єгомость бентежить?

– Біля московського престолу, кажуть, уже купчиться німота – і шведська, і гольштінська, і голландська: повен царський двір…

– Вам хіба не все одно, панотче?

– Я мушу попередити царя, що ксеноманія… чужебісся тобто… це неміч смертоносна, яка вже зачумила всіх слов'ян… – і він, звнчно обмацуючи бурштинові зерна, хутко й неголосно заговорив: – Жодна сім'я під сонцем споконвіку не зазнавала такої кривди, як ми, слов'яни, від німців… Звідки голод? Звідки злидні? Звідки утиски? Куди йдуть наші сльози, піт, мимовільні пости? Все це пропивають купці заморські, чужинні полководці та різних держав посли…

I знов тихо стало в домі епіскопа.

А Романюк провадив далі:

– Іноземні купці тримають скрізь комори з крамом, відкупи та промисли всякі, купують задешево наші багатства, а нам товари возять дорогі й непотрібні… Де пригожі задля торгу береги, все це німота захопила, відігнавши слов'ян од морів – від Балтії, Ядрану, від Егейського, від Чорного й Азовського, і від річок, запроторивши всіх нас у поле широке – потом поливати його, орючи! Кров'ю поливати його, воюючи…

I Романюк на хвилинку замовк, приголомшивши мирославців таким широким плином прикростей.

– Злоба і ненависть! – тоненько просурмив пан Хівря.

– Еге ж, – погодився Гнат Романюк. – Злоба і ненависть.

– Вони вас засліпили, отче, – зітхнув пан Хівря. I навіть змахнув сльозу.

А галичанин посміхнувся. I знову, з тим же запалом, заговорив:

– Часом і добре щось приносять чужоземці в нашу хату. Але ж нічого – задарма, вимагають розплати сторицею. Лікарюють, варять скло та порох, копають руди, ллють гармати, а нас, невігласів, навчити не хотять.

Він дихав тяжко, аж постарів раптом, цей сивий, але ще моложавий і дужий чоловік, бо кожне слово, передумане тисячі разів, знову й знову ранило його самого, і він поблід, і голос йому став тремкий, а очі палали натхненням і гнівом:

– А інші похваляються якоюсь потаємною наукою, невідомою на Русі, але ж вони й самі не мають нічогісінько, оті бундючні зайди, крім суєтних звань магістрів та докторів, але все; це мана: розумні чужоземці – німці, франки, тальяни, що вигадали й друкування книг, і термометри, і годинники, і гравірування, і гармати, вони сидять у себе вдома, прославляючи трудом свою вітчизну, а до нас приходять шукачі пригод, охочі до легкого хліба, злодюги й завойовники, які нам кажуть, буцім ми без них не здатні ні до чого, і всі землі слов'янські сповнює силенна-сила пустих писак, і множаться при наших дворах королівських, царських та гетьманських – зажерливі чужинні царедворці, які, мов голодна черва, жеруть усе слов'янське!

Вихопивши з китайської вази на столі запашний листочок кануперу, галичанин розтер між пальцями, вдихнув його неповторимий дух і хотів був продовжувати, але обозний недовірливо спитав:

– I ви про все це, отче, скажете московському цареві?

– Доведеться. Я скажу про небезпеку. I про єдиний порятунок, щоб не втонути в чужинному морі: тримайся, царю, України! Але тримайся, а не тримай! – в цупких руках твоїх бояр та здирачів, та шинкарів з орендарями, що набивають государеву казну сльозами й потом… Деякі ж твої бояри, царю, так запопадливо натоптують свої кишені, що декому здається вже, ніби під руським царством жити – поганше є мучительства турецького. Ось чому немало посполитих українців потрапили під стяги зрадника Пихатого…

– Такі слова – цареві?! – жахнувся пан Купа.

– Я до нього йду, бо вірю… в правду.

– I тобі не страшно? – спитав боярин Шутов, що вже прокинувся і слухав його мову.

– Страшно. Але… мушу!

I Романюк замовк, задумався, бо й справді, він робив, що мусив, що веліла совість, що веліла любов до народу, до простих людей.

Він же й не думав тоді, що буде з ним самим, – хоч потім усе й склалося препогано.

25

Чи то передчуття недоброго майбуття, а чи якась турбота нинішнього дня роз'ятрювала душу, але Гнат Романюк стояв хвилинку мовби не в собі.

Владика поглядав на нього й розумів, що це не втома. I не роздум. I не спогад. I не хмари майбутнього.

– На вашому чолі – турбота, домінус Ігнатій, – сказав єпіскоп. – Зарадити я можу? Га? Скажіть!

– Клопіт пана Романюка, – раптом скочив Пампушка, – чи не краще б осягнути після ради?

Та Мелхиседек перепинив:

– Кажіть-но, пане Романюче. I галичанин сказав:

– Гетьман оце тепер на мене розлютився ще й за те, що в його війську я підмовляв слов'ян, найманців вашого недоляшка, і кільканадцятеро сербів і поляків перейшли зо мною в Мирослав. Але…

– Що з ними сталося? – стурбовано спитав єпіскоп.

– Оцей ось пильний пан, – кивнув Романюк на Пампушку, – звелів усіх завдати в холодну.

– Чим же вони завинили? – спитав Мелхиседек. – За віщо ти їх кинув до тюрми?

– Аби нічим не встигли завинити, – повів плечем обозний. – Щоб далі од гріха, я їх уже звелів… – і пан Демид Пампушка зробив рукою біля шиї рух, який не міг нічого більше означати, тільки зашморг. Гуцул страшенно зблід.

– Який диявол це тобі порадив?! – скрикнув єпіскоп.

– Пес! – кидаючись до виходу, гарикнув Романюк.

– Доміне! – услід йому гукнув єпіскоп.

– Прощавайте! – вибігаючи відповів галичанин.

– Припиніть мерщій страту! – звелів Мелхиседек куценькому ченчикові. – Та швидше ж!

– Я швидко, ваше преосвященство, – відповів отець Зосима, ледве пересуваючи ноги, і дрібним кроком почовгав до порога.

– Диба, як муха в сметані, – сердито буркнув Глек та й кинувся геть.

Випереджаючи ченця, з кімнати вискочили за Романюком і Михайлик з матінкою.

За ними – ще люди.

Лиш потім – ченчик, який, з вельми великим почуттям власної гідності, як те й бува в усіх келійників, прочимчикував у двері, де намальована була прекумедна парсуна Козака Мамая, схожа чимось на голландські жанрові картини того часу.

Куценький ченчик, скинувши оком на тую парсуну, завше люто плювався.

Сплюнув, ступаючи повагом з архирейського дому, й тепер.

26

Ані в казці сказати, ні пером не списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча, на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці.

Та й не тільки в покоях єпіскопа.

А й на Соборному майдані.

I по всьому місту.

Люди мерщій посунули на базар, де височіли шибениці, бо ж полетіла звістка про страту чужинців, як полум'я тривоги по степах – од вежі до вежі.

Коли галичанин хутко ступив на панський ганок архирейського дому (бо там був ще й хлопський ганок), то на широкім подвір'ї, обнесенім високим парканом з білих, від кори не обідраних і вгорі загострених березових колод, усі вже там знали, що приключилося з його товаришами, і в юрбі залунали крики вітання й співчуття.

Біля Романюка на ганку опинився з матінкою й Михайлик.

– Я буду з вами! – буркнув парубок і, на ходу, взяв сивоголового за руку.

– Ми – з вами, – мовила й матінка, не відстаючи від них і беручи гостя – за другу.

Вони вже були біля високих, лепсько мережаних і прикрашених клечальними гілками воріт, які виходили на майдан, де попід вікнами архирейської господи скупчилося стільки цікавих і стурбованих людей.

– Одведи мене, легіню, до тих шибениць, – попросив галичанин.

– Де ж вони?

– На базарнім майдані…

Виходячи з двору, порослого старими височенними вишнями, Кохайлик озирнувся на архирейський будинок і в шестикутній рамі вікна другого поверху побачив знову її, владичину племінницю, Ярину Подолянку. Панна дивилась не на подвір'я, а кудись далі, над парканом, бо ж архирейський дім стовбичив біля церкви на високому горбі.

Будинок цей звів колись (років за півтораста до початку нашої повісті) Ярема Ярило, давно забутий, а славний у ті давні часи майстер на всячину, що був і будівничим, і корабельником, і меблярем, і зброярем, і гончарем, і художником.

Він створив колись чимало мудрих та хитрих штук, той Ярема Ярило, а коли б не загинуло все те в пожарах воєн та лихоліть, коли б не плюндрували нашої вітчизни лихі сусіди, ми славили б умільця й нині, як славлять інші народи своїх давніх майстрів, славили б його й за церкви та будинки муровані, за мозаїки в храмах і палацах, за парки плановані, за кахлі мальовані, за скульптури й картини, за все те, що бачили тоді по наших містах і селах іноземні мандрівники, за діло рук митців та будівничих України, які були зугарні та кебетні на все добре й хупаве, що прикрашає людині життя.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а це ж він, той Ярема, побудував у Мирославі дерев'яну п'ятиглаву церкву, що її красою милувались не тільки мирославці, а й чужедальні мандрівники, які вже бачили на світі силу всяких див.

Ми з вами, читачу, й не знаємо, а чи не він же, Ярило отой, чи не він будував давно колись у місті Луцьку чи в подільському Кам'янці – відомі фортеці, а чи ренесансні будинки ві Львові, що й досі там радують зір…

Ми з вами, читачу, не знаємо, а це ж либонь він колись намалював уперше й поличчя нашого Козака Мамая і, як усякий щирий художник, допустився перебільшень, узагальнень та підкреслень, в тім образі скупчивши риси національного характеру, втілення духу українського народу.

Змурував Ярило і той панський дім, що в ньому жив тепер мирославський владика, і, хоч простояв він уже немало років, той будинок, здавалося, що створено його ось-ось, як те й буває з витворами щирого мистецтва, що їх глядач, слухач або читач сприймає повсякчас за новину, хоч би й скільки там год, не старіючи, прожили вони перед тим – і не тільки тому не старіючи, що муровано цей будинок з доброго волинського граніту на нелюсованому вапні, замішанім з яйцями, – ні, не тільки тому.

Він був химерний трохи, як на сучасний наш погляд, читачу. з незграбною баштою, з колонами, з шестикутними вікнами, як тоді будували на Вкраїні, з опуклим зображенням над кожним вікном: там і гармати димували, на тій камінній горо-різьбі, і коні мчали, і клейноди козацькі опукло випинались, і візерунки з чудернацькими квітами, і все те різьбилось та мурувалося руками своїх же власних, мирославських майстрів, що науку проходили не тільки в Києві та Варшаві, а й по далеких краях.

Він цим будинком славив ромашку, Ярема той Ярило, як і в золотих чи теракотових тарелях, що виходили з-під руки його, у вазах та глечиках, як і в наддніпрянських краєвидах, що їх він залюбки малював, – скрізь у нього можна було вздріти ромен, його улюблений мотив. Був цей мотив і тут, у владичому домі: і в карнизах над вікнами, і в капітелях колон, і в різьбленні лоджій, і в піднебенні того великого покою, де відбувалась нині мирославська рада, та й на чільній стіні цього будинку, що прикрашувала Соборний майдан, яснів чималий мурований круг, що зображував цю квітку.

Мандрівники, чужоземні купці й дипломати не раз мали нагоду описати цей цікавий дім і ратушу, і церкву мирославську, і вулиці міста, порівнюючи все це з тим, що вони бачили п себе, в Данії, в Голландії чи в Італії: «Будинки, мовляв, у козацьких містах виступають, як і в нас, на вулицю, а не ховаються в дворах, як у Москві», та й самі московити часом відзначали, що «хохлы затейливы к хорошему строению» і чимало в них є будівель «узорочных, предивных зело», таких же своєрідних, як і тодішні споруди Москви чи будівлі італійського Ренесансу.

27

Кохайлик, окинувши оком архирейський будинок, знову глипнув на те шестикутне вікно, в якім, на другому поверсі, він щойно бачив Ярину, але панни вже там не було, і він мусив за сивим гуцулом поспішити далі, на базарний майдан, де от-от могли стратити кільканадцять добрих людей, мусив поспішити, бо галичанин узяв його за драний рукав сорочки, і вони продирались крізь юрбу плече до плеча.

I цей драний рукав, і змарніле обличчя Михайлика, і напружений погляд, властивий голодній людині, все це зраджувало нужду.

– Погано вам тут? – спитав на ходу Романюк.

– Чого ж погано! – поспішила з відповіддю, намагаючись од них не відстати, матінка. – Як людям живеться, так і нам, як людям, так і нам! – бо ж не хотілося, щоб цей хороший чоловік їх пожалів.

Вони тимчасом швидко вийшли за ворота, старий гуцул, Михайлик та його неня, і юрба на майдані, що знала вже всі справи нинішньої ради, кинулась до вченого гуцула, вітаючи його ясою голосів, завирувала круг нього і хутко посунула з ним на той край міста, де був базарний майдан.

Пан Хівря з Пампушкою з вікна бачили, як порожніє площа перед собором.

А коли нікого вже й не стало перед вікнами, пан обозний уздрів там якусь чорненьку неквапливу постать, що, ледве човгаючи величезними чобітьми, посувалась слідом за всіма: то ченчик, отець Зосима, поспішав припинити страту.

– Його за смертю посилати б, – тоненько просурмив пан Хівря, – а не за життям! Хохо! Він тебе, видно, поважає, цей Зосима? Га? Старається для тебе ж, бач!

– А хто ж мене не поважає! – хизуючись, відповів пан Купа і тільки тут схаменувся, що вони ж не самі, що й владика, охопивши голову руками, ще сидить біля столу.

Пампушка смикнув за шабельтас пана Хіврю, щоб той був обачніший, але жінкуватий сотник захихотів:

– Ти тільки поглянь… поглянь на вітця Зосиму! Ледве клигає… Га?

Владика, викрикнувши якесь прокляття, схопив клобук і патерицю, навіть не взявши на гаплики своєї ряси, що з-під неї визирала, як у звичайнісінького мирянина, вишивана сорочка, вибіг з дому й по красній вулиці міста помчав за всіма.

На базарний майдан.

Де були шибениці.

Подався за ним і Пампушка.

I, вже з порога, кинув панові Хіврі:

– Ненавиджу!

I поспішив за всіма на базар.

28

А на базарі панував катюга.

Звідки його привів до Мирослава пан Пампушка-Купа-Стародупський, невідомо, але зразу ж таки, повернувшись із своєї Стародупки до міста, на високу посаду полкового обозного, почав пан Купа всі справи з того, що завів у ратуші чималу канцелярію, найняв для охорони міського порядку кільканадцять десятків гайдуків і молодого ката, недавнього бурсака, що проміняв попівство на катівство, у віданні якого були тепер три шибениці, урочисто зведені на високім помості серед мирославського базару, – і все це притьмом потрібне стало панові обозному, бо ж він уже готувався до високого гетьманського становища і мусив себе привчати до всього того заздалегідь.

Хто його зна, що він був за проява, той кат, але своє веселе діло він любив, як люблять його такі ось недолюдки, охочі митці сього діла, що завше знаходяться – в будь-якій країні, м будь-яку пору, за будь-яких гетьманів, царів чи королів.

Звали того катюгу Оникій Бевзь, і за короткий час, за кілька днів, що він пробув у Мирославі, його вже знало велике й мале, бо ж він, ані разу ще й не справлявши своєї катівської служби, зачарував пана обозного музичним хистом і високим голосом, співаючи на криласі в мирославськім соборі під час відправ, коли без архирея служили самі попи. Так хутко пізнали в місті пана ката ще й тому, що він, некликаний, частенько втручався до сімейних чвар у будь-якій хаті, повчаючи й напучуючи кожного, хто мало дбав про спасіння душі, хоч його ради й не просили, – і не те, щоб він був такий уже старий, коли за віком кортить повчати інших, – ні, він любив усіх повчати лише тому, що він був кат – у повному розквіті сил (а катівське ж діло людину вмудряє), ставний, молодий, чорновусий, банькатий, такий собі молодий бог смерті, – і його в місті, хоч і не було тут за останні роки жодної страти, всі стали боятись гірше від самої смерті, бо люди помирали й помирали, а ніхто з живих так-таки й не бачив тої страшної пані.

А Оникія Бевзя бачили.

Бачили й любов його до катюжного діла.

Бачили, як ретельно він обсадив повноцвітним маком, нагідками, рожами, чорнобривцями та крученими паничами свої три новісінькі, міцні й високі шибениці на базарі, як заквітчав їх нині й троїцьким клечанням.

Бачили люди, як він щодня різьбив, мережачи преловкі візерунки на тих на трьох нових стовпах.

Бачили, як він серед базару, сівши на фарбованім помості, сплітав із барвистих вервечок з кінською волосінню добренні зашморги, – запас біди не чинить! – а потім довго розминав їх і своїми довгими й товстими пальцями, а потім милив вірьовки марсельським милом, на власні гроші придбаним, а вже потім…

Та ніякого «потім» у цьому нудному городі катюга ще не мав: Оникій Бевзь, художник свого діла, нудився без роботи.

I тільки вчора ввечері пан Купа вперше покликав його до себе додому, налив срібний кухоль горілки і велів сьогодні постаратись коло запроторених до кутузки непевних чужинців.

– Вони ж, мабуть, католики? – спитав Оникій Бевзь.

– За те й повиснуть! – відповів Пампушка.

«Ну-ну!» скорчив здивовану пику Бевзь, бо ж до пана Пампушки він був приставлений для наглядання від святої конгрегації і знав, що пан обозний – скритий католик.

Виходячи вчора з господи обозного, Оникій Бевзь уперше лицезрів красуню Роксолану, політично вклонився їй, як його вчили в полтавській бурсі та в потаємній ватіканській школі, десь у Варшаві, вклонився й іще раз, хоч пані й не відповіла, бо ж вона, певна річ, зневажала, як і всі пани та шляхтичі, нице катівське ремесло, не вважаючи його за високе мистецтво.

I ось тепер, красуючись посеред базарного моря на високім помості під шибеницями, нахабно вирядившись у справлений на риночку запорозький жупан, – Оникій Бевзь неголосно співав собі херувимської, поправляв біля шибениць широченний килим – з червоними квітами на чорному тлі, переставляв попід зашморгами круглі мережані дзиглики, пересував туди-сюди чимале дерев'яне розп'яття, і раптом побачив панову Купину жіночку, звабливу й гарну, на почесному панському місці, між чорнобривцями та нагідками, при самім помості, за величезною плахою, що їй тут нині застосування не чекали.

Оникій Бевзь звичайненько вклонився слічній пані Роксолані Куписі.

Тая, звісно, на гречне вітання не відповіла, та пан Бевзь і не образився, розуміючи прикрі умовності життя.

Він красувався.

Перед цікавими до всього очима пані Роксолани.

Перед юрбою, яка, облишивши базарні справи, вже виром нуртувала круг шибениць, бо ж завше знайдуться цікаві гаволови та ще й коло такого лоскотливого видовища, як страта кільканадцятьох ні в чім не повинних людей.

29

Катюга вже попльовував на руки, бо рокованих на страту сторонців гайдуки саме підвозили хурами, позв'язуваних по руках і ногах, і переносили на фарбований поміст, мов дубові колоди.

Чужинців було багато, а шибениць тільки три, а катюга один, то й видовище мало бути затяжним, і від того ще більше повчальним.

– А ти їх порозв'язуй! – глузливо гукнула до Бевзя цікава молодичка, Настя Певна, котру звали чомусь – одні Дариною, тобто Одаркою, а інші – Настею, а ті ще якось там, і вона на всі ймення озивалась, бо ж була шинкаркою, отож і мусила озиватись на будь-яке ім'я, тим паче, що вона звідкілясь узялася в Мирославі зовсім недавно і нахабно затіяла свій власний шинок, хоч і дозволялось торгувати горілкою – в самих лише царських. Вона, ця анахтемська молодичка, вправлялась і вторгувати більше за всіх царських шинкарів того міста, здебільшого старих євреїв, бо ж приваблювала проклятуща жінка козаків та міщан до свого шинку не тільки нерозведеною оковитою горілкою, а й своєю оковитою й трохи похмурою. красою, ледь зизуватими очима, піснями легкими, жартами й дотепами солоними, що так і сипалися з її безтрепетних уст, вабила до себе й своїм частим та глибоким диханням, – а воно збурювалось од кожного парубоцького погляду, який тільки спадав на неї, здіймаючи й без того високі, зовсім іще дівоцькі її груди, – і калатанням дзвінкого серця, яке міг чути кожен, навіть іще й не пригортавши, навіть руками не чіпавши, а тільки око звівши на гарячу молодиченьку й прийнявши з рожевих пальчиків Насті-Дарини добрий кухоль адамових слізок.