Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 41 страниц)

Прудивус, закинувши на плече свою подорожню торбину, хотів уже рушати в путь – разом з Пришийкобиліхвостом і Йваном Покиваном, коли каптурник його зупинив.

Взявши лицедія за рукав, патлатий звільна мовив:

– Там…

– Піди ти під три чорти!

– Там владика…

– Що владика?

– Кличе.

– Кого?

– Тебе, мартоплясе.

– Куди?

– До господи. До архирейської. Мерщій. Та й вас, – додав монах, беручи за рукав мандрівного гуцула Романюка. – I вас! Кличе. Владика. Просить до себе. Нум!

Ось так Прудивус із товаришами, а з ними й Гнат Романюк, брьохаючи в темряві по калюжах, рушили під дощем на Соборний майдан, до господи єпіскопа.

25

А там…

О, там уже доварювався жаданий борщ, щирий козацький мудрий борщ.

Украй зголоднівши, всі принюхувались, чекаючи, коли ж доспіє.

Аж дощу за вікнами не чули!

Почули тільки, як рипнуло в сінях, а потім щось загрюкало і в двері куховарні, що на них, як і годилось тоді, був намальований бравий Козак Мамай.

– Кого це там чорти несуть? – гукнув до дверей Іваненко, алхімік.

– А несуть! – озвалась від порога мокра, як хлюща, Лукія.

– Тільки не чорти несуть, а чортиці, – додала, вступаючи до куховарні, Ярина Подолянка, від ливного дощу теж мокрісінька, і вносячи з дівчатами брудний лантух, в котрому кумедно борсалося щось живе й сердите.

– Знов когось піймали? – ледве стримуючи сміх, спитав архирей. – I що це у вас за звичай такий: кого не спіймаєте, цок у лобок та й у мішок?

– Ми ж таки – дівчата! – скрасніла Лукія.

– Та й що?

– Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати!

– Хіба що так, – погодився владика.

– Аякже! – у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перевязаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею.

Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки, все це справляло таке враження, начебто» Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна.

– Кохайлику, здоров! – вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: – Чого такий сумний? – мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. – Чого такий нудний? – повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук.

Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина.

– Одведіть у ліжко, – звелів архирей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архирейського дому.

Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був. як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.

Коли все на поверсі стихло, єпіскоп, трішки помовчавши, кивнув дівчатам на мішок, а поки ті зубами розв'язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни:

– Де ж ви його схопили?

– Під дощем, – потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.

– Що ж воно таке?

– Хтозна ж… Копало щось під Мамайовим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно, якось так не по-людськи, як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.

– А може ж, воно й не людина? – спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.

– Певна річ! Ні, не людина.

– А що ж воно? Собака?

– Ні.

– Нечиста сила?

– Ні.

– Та що ж?

– Який-небудь панок…

Покіль дівчата розв'язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері – скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.

– Хто ж це? – допитувався Мелхиседек, і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.

– Чого це ти туди вбрався, пане обозний? – регочучи, спитав єпіскоп.

– Чолом! – ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір'ї.

– Дозвольте йти, пане полковнику? – спитала Лукія.

– Ходіть здорові, – одпустив дівчат єпіскоп. Виходячи з архирейської кухні, дівчатка чемно вклонились,

а потім, обережно скрадаючись, порипали сходами нагору – дізнатися, як там ведеться панні Подолянці.

Пан Пампушка-Стародупський, потрапивши з-під хлющі до теплої кімнати, де весело палахкотіло полум'я в челюстях печі, вже принюхувався, аж кінчик носа йому ворушився, аж ніздрі роздимались, мов у Песика Ложки.

– Лепсько пахтить! – облизався обозний.

– Ти краще скажи – за віщо тебе вкинули в лантух?

– Був дощ…

– Сховали тебе від дощу?

– Було досить темно.

– Чого ж ти мовчав?

– Я не мовчав. Я лаявся.

– А-а, – засміявся єпіскоп. – Такий ти важний пан! – і спитав: – Якщо дівки не впізнали тебе, чом же не сказав їм, що це – ти?

– Щоб не впізнали: не личить же панові обозному – з лопатою.

– Що ж ти робив під моїм дубом? – спитав Козак Мамай.

– Копав.

– Льох? Криницю? Яму – ближньому? Чи, може, скарб?

– Таке й скажете!

– Потаємно? Серед ночі?

– А вдень у мене тепер клопоту: і хліб печи…

– I горілку смокчи?

– …I шаблі гартуй…

– I воли гуртуй? – і Козак Мамай, кепкуючи, заспівав: – I хліб пекти, й по телята йти, якби мені, господи, дукачі знайти! – і зареготав, аж мурашки пішли по спині в обозного: – Знайшов, пане? Казана з дукачами? Знайшов?

– Поки що ні.

– Чого ж ти такий веселий? Та й чепурненький сьогодні, як мазничка? Гарний, як комин навиворіт?

– Тобі смішно! Але ж це – бісбатьказнащо! Хапають якісь божевільні дівки… А кого хапають? Самого пана обозного!

– Чого ти репетуєш? – спитав єпіскоп.

– Я хвилююсь!

– Приємно бачити, – мовив, посміхнувшись, єпіскоп. – Це ще колись Лукрецій сказав: «Приємно, коли море хвилюється».

– Але ж неприємно, – підхопив Мамай, – неприємно, коли калюжа думає, що вона – море! Цього ваш Лукрецій "не казав?

Пан обозний помулявся і став хапати дрижаки.

– Замерз? – спитав єпіскоп.

26

– Замерзнеш тут! – огризнувся обозний і, принюхуючись, поспитав: – А що, пак, ви тут варите, панове?

– Просимо до гурту, – призволив єпіскоп.

– Смачненьке щось? – і витяг з-за халяви срібну, ложку.

– Козацький мудрий борщ! – відповів Козак Мамай і замалим не пирснув, побачивши, як пан обозний зблід, як сховав ложку, як зразу ж заспішив додому:

– Мені пора!

– Чого так раптом?

– Дружина молода. Чекає…

– Підожде!

– Е-е, – щасливо посміхнувся Пампушка. – Коли б ти мав таку знадливу жіночку! Та коли б вона тебе ось так любила! – і пан обозний, весь у пір'ї й соломі, запишався, мов сучка в човні, бо й справді, він був цієї ночі вперше ощасливлений таким бурхливим і для пана Купи несподіваним нападом кохання пані Роксолани, яка вже приступила до здійснення свого підступного заміру: надто ретельним виконанням шлюбного обов'язку зжити зо світу підтоптаного мужа. I, звісна річ, нічого ж не відаючи про замах на його життя, пан Купа-Стародупський щиро тішився наглим щастям.

Аж навіть щебетав оце тепер перед самотнім бурлакою Мамаєм.

Аж хизувався. I казав:

– Не знаю, що й робив би від таких шалених любощів! Скарби шукав би! Воріженькам голови стинав би! Iв би та пив би без упину, без утоми, без міри! – і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей.

– А скуштувати борщику? Пане обозний? – спитав Козак Мамай.

– Зникла хіть до їжі.

– Страви козацької злякався?

– Не те, щоб злякався… – і пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: – Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу…

– Чого не зможеш? – так само пошепки спитав Мамай.

– Коло жіночки… – і пан Пампушка скраснів, як юнак, як варений рак. – То я піду! – і знову рвонувся до дверей.

Але в ту мить до куховарні вступили один за одним – куценький ченчик, Прудивус, отець Ігнатій Романюк, Іван Покиван і лютий-прелютий Данило Пришийкобиліхвіст.

– Прошу до столу, панове, – запросив владика, і бідолашному панові Купі нічого не лишалось, як знову витягти ложку та й сісти разом з усіма до кухонного столу, на якому вже парував під покришкою здоровенний казан.

Владика спитав:

– Може, по чарці б?

– А чого ж! – озвався пан обозний, бо ж треба було набратися сміливості перед козацьким мудрим борщем.

Владика, господарюючи, заходився наливати, а Козак Мамай зітхнув:

– Ой, владико, милость твоя велика, та… чарка мала!

– Можна й більшу, – погодився Мелхиседек, налив більшу, але Мамай одвів рукою:

– Січовикові на війні не слід. Пампушка з подивом зиркнув на Козака:

– Кажуть же, що ти – по два барила враз! – Балакають, – кивнув Мамай.

– Тебе ж, Козаче, – провадив далі Пампушка, – на всіх дверях, по козацьких хатах, – та й до дверей куховарні обернувся, – малюють тебе з чаркою?

– Малюють, – розвів руками Козак Мамай. – Ого! Ще й не таке в народі намалюють чи розкажуть! Чув же я від людей, буцімто Козак Мамай прожив на світі – невідь скільки год! А я ж – отак, як бачите: все – сорок та й сорок! – та й хитрувато посміхнувся, так що й не втнеш – жартує, а чи правду каже він, оцей химерний козарлюга.

– Отак і не хильнеш?

– Хотілось би до скляного бога прикластись, та ба!

– Ти ж сам казав, що після бою можна.

– Після сьогоднішнього – можна, але ж перед завтрашнім… Січовикові ж, бач, трудніше від ченця. Правда ж, отче Зосимо? – звернувся він до куцого. – Вам коли чогось не велено, то ви мерщій до келійки та й… нишком? Так? А січовик – усе проміж людьми. Ні запаски, ні чарки! Та й совість козацька проти чернечої – не така вже й чорна. Та й січовий закон – дужчий від божого: на війні – ані краплі! Хай би там що казали про запорозьких братчиків…

– То хильнемо й без тебе, – погодився владика.

– Та й без нас, – додав, кивнувши на спудеїв, Тиміш Прудивус. – Нам пора вже рушати.

– Тоді борщу?

– Борщу то й борщу, – погодився Тиміш і витяг ложку. – Для зважливості в дорозі такий мудренний борщик – ого-го!

Мамай посунув на середину столу гарячий казан, що від нього аж дубова стільниця ввігнулась, зняв покришку, гаряча пара козацького борщу вдарила в носи до сліз, аж гавкнув під столом бувалий Песик Ложка.

– Ну, що ж… – прорік єпіскоп і взявся до чарки. – Дай боже!

Хто хотів, той випив, і всі ті добрі люди, попідкручувавши вуса, щиро заходились коло мудрого борщу.

– Ач! – поважно мовила Явдоха. – Кому ж і їсти мудрий борщ, коли не нам, не сотникам?! – і ненька з виразним побоюванням позирнула на сина, бо знала, звісно, що за пекельна річ – мудрий козацький борщ, якого Михайликові зараз доведеться скуштувати в перший раз.

27

– Та й добрий же борщ! – ледве передихнув старий Гнат Романюк, вимушено помовчавши після першого враження, яке часом буває враженням найдужчим.

– Добрий, – погодився й коваль Іванище. I хоробро сьорбнув іще та й ще.

– От коли б сюди ще й перцю кайєнського, – почухав собі оселедця Козак Мамай. – Коли б…

– Добре й без нього, – зострахнулась Явдоха, з осторогою озирнувшись на сина.

Але пан сотник досить спокійно мовив:

– Глотку… пазурами… чортяка… рве!

– Ого! – погодився, смакуючи, москаль Іванище. I висловив здогад: – Воляка або коняка, гляди, й не здужають цього борщу?

– Сконають, – упевнено потвердив пан єпіскоп.

– Іменно сконають, – погодився і алхімік Іваненко, входячи до куховарні і знаками заспокоюючи владику, що з небогою все гаразд, що вже спить, мовляв. – Сконають без покаяння! – і він сьорбати заходився мудренний борщ так залюбки, ніби й не було в нім ніякої пекельної сили, бо ж хіміки, нівроку їм, звикають ще й не до таких міцних речей, як перець.

– Сконає воляка, – погодився, старанно кутуляючи погано вварене м'ясо, Романюк.

– Тільки чоловік од нього й здоровшає, – тоненьким від перцю голоском промовив єпіскоп, бо вже ж одвик за стільки років од щирої запорозької їди.

– Та й чоловік не всякий, – лукаво блимнув Козак на Пампушку, котрий ложкою раз по раз ніби й набирав потроху, але не сьорбнув ще нітрішки. – Доброму лицареві то воно здорово, а от який-небудь…

Пан обозний, щоб уникнути глузування, таки сьорбнув борщу. Очі полізли на лоба, вирячилися, вибалушилися, але зусиллям волі Пампушка примусив себе проковтнути нелюдський наїдок, бо в роті його тримати було ще тяжче, ніж ковтати.

– Доброму лицареві чи ковалеві воно, гляди, й здорово, – повторив Мамай, – а який-небудь шляхтич, канцелярист, паничик пещений, який-небудь угрин, або німець, ті, гляди, вмруть.

– Іменно вмруть, – погодився й Гнат Романюк.

– Ні, не візьме німця нечиста сила, – мовив алхімік, – ще чоловік і поздоровшає.

– Ох, – бідкався Мамай, – іще трішки б – кайєнського перчику!

– А німчин – і без перцю пропаде по третій ложці, – наполягав Романюк. – Я їх натуру знаю: пропаде по третій ложці!

– Гав-гав! – почувши своє ймення, озвався Ложка під столом.

– Чого тобі, друже? – спитав Козак Мамай.

Та Ложка не відповів, тільки з виразним докором поглянув на свого володаря.

– Борщу й тобі?

– Гав-гав! – зрадів собачка.

– Сконаєш, Ложечко! – відмовив Песикові хазяїн, але все-таки жбурнув йому під стіл шматок наперченої баранини.

Але пес, нюхнувши, відскочив і злякано загарчав.

– Навіть собака…

– Боїться!

– А німець не сконає все-таки, – наполягав алхімік. – Вони – вояки справні!

– Чого сперечатись! – кутуляючи тверду від оцту баранину, озвався Мелхиседек. – Зловили ж наші дівчата двох рейтарів? Можна б і спробувати, – і владика тричі плеснув у долоні: – Отче Зосимо, гей!

Коротенький монашок зразу ж виступив на середину куховарні з кутка, де він стояв чи, як він сам казав урочисто: «був присутній», і дожидав розпоряджень.

– До розказу, владико, – схилив голову ченчик.

– Як там німці?

– Мовчать.

– Обоє?

– Мов у роті вода. В одного. В роті. Вода.

– А другий?

– Дурня…

– Що дурня?

– Вдає. Той. Другий. Цибатий. Дурня клеїть.

– От і приведи лишень сюди – отого, другого. Та мерщiй.

Куценький ченчик уклонився його преосвященству і повагом вийшов.

Прудивус підвівся:

– Нам уже пора в дорогу, – сказав він, і лицедії всі троє, поскладавши біля грудей руки пригоршнями, підступили до архирея по благословення на дорогу.

– 3 батеньком ти вже попрощався, голубе? – і архирей, зволікаючи хвилину розставання, не поблагословив його, а лише поклав молодикові руку на плече. – Ну?

– Ні, владико, – і голос Тимоша затремтів. – Не прощав ся з батеньком…

– Коли ж? – і пан полковник, розмовляючи, одводив його потроху від печі й від цікавого вуха лицедія Данила Пришийкобиліхвоста.

– Не хоче він мене, мартопляса мерзенного, бачити, ваше преосвященство. Не хоче…

– А ти знаєш, Тимоше… голуб отой, Омельків… прилетів? Без листа прилетів! Голуб!

– Знаю, владико, – озвався, нарешті, Прудивус, одриваючись од своїх невеселих думок.

– Лишаєш батенька в таку гірку хвилину?

– Я тепер йому стану ще більш осоружним: двоє синів загинуло… люблені! А мартопляс, ганьба його, живий?! Ні… мушу йти геть!

– То слухай же… – і пан полковник, ставши з Тимошем осторонь, швиденько розповів йому й про своє писане послання до простих людей України і, доручивши йому кілька важливих воєнних справ – до вірних народові полковників київського та чернігівського, до якихось невідомих спудеєві селян, козаків та священиків, що їх треба було навідати дорогою на Київ, дещо переказати просив і ректорові Києво-Могилянської Академії, преосвященному Іоанникієві Галятовському, давньому та вірному прихильникові Москви, що з ним отець Мелхиседек перебував у певній дружбі – ще з часів свого козакування.

Все оце молодикові втовкмачував владика хутко, вже хотів був» нарешті, благословити їх у дорогу коли помітив, що від мокрих після дощу спудейських кунтушів здіймається легенька пара.

Вони були ще мокрі від зливи, мандрівні лицедії, і на фарбованій підлозі після кожного кроку полишали невеличкі калюжі.

– Перевдягніться, хлопці, – запропонував архирей.

– Ніч тепла, превелебний пане, – відмовився Йван Покиван. – Та й на довгаля оцього – кивнув він на Прудивуса, – одежини так зразу й не прибереш.

– Дам йому свого жупана запорозького.

– Однокрилівці ж його, владико, в жупані злапають як стій, – заперечив коваль Іванище. – Вони ж залюбки запорожців саджають на палі.

– А коли надягти кунтуша?

– I з кунтуша – геть душа! – озвався Козак Мамай.

– Нам би їх так перебрати, щоб рідна мама не впізнала, – роздумливо проговорив пан сотник, а Явдоха схвально покивала головою. – Щоб ніяка нечиста сила не зайняла його по той бік озера… – і додав, трішки подумавши: – Може, перебрати б його… за попа?

– Цей недостойний спудей, – докірливо зауважив Данило Пришийкобиліхвіст, – він іще й школи попівської не скінчив, Як же можна…

– А ви його – своєю архіпастирською рукою, владико! – порадив Іван Покиван.

– Гріх! – одмовив єпіскоп.

– А чи не перебрати нам його, – почав Михайлик, – за німецького рейтара.

– Ого! – здивувався Мамай. – Скрізь пройде так, що ні хто й не вгадає… Ну-ну!

– А двох товаришів своїх, – додав Михайлик, – хай пожене туди, як полонених мирославців.

– Де ж мені взяти німецький шолом? – не дуже приємно вражений такою, як ми тепер сказали б, перспективою, спитав Прудивус. – I забрало ж? I панцир? Наколінники? Щит? Не грабувати ж убитих!

– Ви, владико, веліли ж до цюпи вкинути двох живих німчаїв? – нагадав полковникові новоспечений сотник.

– їх зараз приведуть сюди, – погодився єпіскоп, і всі дожовували тверду баранину мовчки, зосереджено поглядаючи на двері.

28

– Баранина не дуже й уварилась, – ліниво жвакаючи щербатими зубами, промовив Іван Іваненко, алхімік.

– В міцному ж оцті й не ввариться, як слід, – пояснив Козак Мамай. – Така вже ця страва.

– Сутугувата баранина… – озвався й Іванище.

– Хіба ж це не свинина?! – раптом аж скрикнув Михайлик і закашлявся, бо похлинувся мудрим борщем.

– Хто ж таки варить свинину в козацькім борщі!

– А звідки ж ця баранина? – пополотнівши, спитав пан сотник.

– Зарізали сьогодні барана прездорового, – відповів алхімік.

– Якого барана? Чи не того, бува, що вранці…

– Під вікном у панни Подолянки… – вихопив йому з губи Козак Мамай.

– Знайшли в мішку?!

– Хороший був покійник, – шкилюючи з пана сотника, розгладив вуса Козак.

– Який покійник?! – аж зойкнув молоденький сотник.

– Баран отой.

– Але ж то був… – і наш Михайлик мало не задихнувся. – То ж був ніякий не баран!

– Що ти верзеш! – сполошилась Явдоха, котра досі, як і годилось паніматці в гурті чоловіків, трималась осторонь і до розмови не втручалась, а тепер стурбовано помацала лобище сотникові, бо ж була певна, що це триклятий борщ довів її синка до марення. – Схаменись, лебедику!

– Але ж то був… і справді – не баран!.

– А хто ж?

– Отой жевжикуватий шляхтич.

– Пан Оврам Роздобудько?!

В архирейській кухні всі ахнули, а пан Демид закашлявся й замалим не подавився.

Коли пан Романюк, прочумавшись, роззявив рота, щоб спитати щось, прочинилися двері, і келійник Зосима, переодягнений в сухий підрясник, бо дощ уже пройшов, увів до хати високого німчина, сливе такого ж цибатого, як і Тиміш Прудивус, з руками, скрученими за спиною й прип'ятими до мотузка, ще його тримав куценький ченчик.

– Скинь путо! – наказав архирей.

– Воля владики, – блимнув ченчик, але, нагнувшись, заходився-таки розв'язувати зубами на руках спійманого шпигуна тугий вузол, хоч і боявся, що німець схопить його за ніс.

Як тільки путо впало, цибатий німчин випростався, випнув груди і став такий пихатий, аж засяяв на ньому пишний рейтарський одяг. Він, мабуть, іще важніше набундючився б, коли б не так хотілось їсти, а від міцного духу запорозького борщу німчаєві аж у голові замакітрилось, і він так облизався на казан, ніби його сюди для того й запросили, щоб смачненько нагодувать.

Тицьнувши себе в пузо, германець поважно проговорив:

– Барон Бухенвальд.

– Ого! – здивувався Ігнатій.

А пан барон був прикро вражений, бо всі ці козацькі дикуни, як видно люди звання підлого, свинота якась, не скочили й не віддали йому чолом.

Ще більше розгнівався рейтар, коли старий чорноризець сказав по-німецькому:

– Роздягайся.

– Скидай штани! – виразним жестом пояснив Козак Мамая, а за хвильку, спритно витрусивши німчина, передав його панцир Прудивусові, і той почав перебиратися в пишні рейтарські шати, а німець – у скромний одяг лицедія.

Хвацько дзенькаючи срібними острогами, Прудивус, перевернувшись нараз на бравого найманця, підійшов до столу, де стояв прим'ятий стільник із мореними бджолами, взяв кавалок меду й вимастив свої розкішні вуса, закрутив їх сторч, по-рейтарському, і, прекумедно вклинившись колишньому баронові, спитав:

– Чи схожий, майн герр?

Та німчин відповів не до речі:

– Я є голодний, – і потягся до стільника.

Ніхто на те уваги не звернув, бо знову підступили до владики по благословення – Прудивус, Покиван і Данило.

Кожного перехрестивши – обома, як і належить архиреєві, Мелхиседек почав був:

– Ну, лебедята… – та й більше не сказав нічого, бо задрало в горлі: чи від козацького борщу, чи, може, ще від чого, хтозна…

– Знов анахтемська люлька погасла, – як і завше в збентеженні, пробурчав Мамай і одвернувся.

– Казали ж владико, дасте й своє послання ко черкасам? – стиха нагадав Прудивус.

Владика мовчки вийшов до свого покою, за хвилину повернувся з кількома аркушами й простяг їх мартоплясові.

– Читатимемо всюди простим людям, – стиха мовив Тиміш, цілуючи владиці руку.

– Та й з богом! – востаннє перехрестив пан єпіскоп.

– Рушили! – кивнув своїм Прудивус.

– Візьми, Тимоше, й мого Ложку, – сказав Мамай і звернувся до Песика: – Га? Ложечко? Чи не так?

I Песик Ложка гавкнув.

– Він піде з вами.

– Навіщо? – здивувався Данило Пришийкобиліхвіст.

– Потаємні знає стежки. Проведе. А коли, в скрутну хвилину, потрібна буде поміч, пришліть його до мене. Згода?

Песик Ложка знову гавкнув.

А спудеї, позабиравши біля порога свої мокрі торби, виступили. за двері й зразу ж рушили в смертельно небезпечну путь.

– Щасти вам боже! – гукнула вслід Явдоха.

– Амінь! – проголосив єпіскоп. Пан Романюк лише тяжко зітхнув.

А Песик Ложка з порога озирнувся на свого Козака Мамая, поглянувши величезними очима, повними сліз.

– Прощавай, Ложко! – сказав Мамай. I стиха повторив: – Ложечко!

29

Ще було чути дзенькіт срібних острогів Прудивуса, і всі мовчки, проводивши слухом, а потім і думкою трьох мандрівних лицедіїв, – і мовчали, поки бундючний барон знову, нахаба, не нагадав про себе:

– Я є голодний, – сердито проголосив він.

– Бачу, – сказав єпіскоп. I чемно спитав: – Як ви опинилися в нашім городі?

Пан рейтар не відповів.

Тоді спитав, од стримуваної люті червоніючи, Козак Мамай:

– Звідки ж це ви такі важні прийшли?

– Ми не прийшли, а приїхали, – ледве тулячи й спотворюючи слова, зухвало заперечив барон, вирішивши, видно, все-таки не мовчати – в певній надії» що за те йому ці дикуни дадуть швиденько попоїсти.

– Чого ж ви сюди приїхали? – пресердито спитав молоденький сотник, який іще не встиг навчитись дипломатичних тонкощів у стосунках з панами-іноземцями. – Чого приїхали?

– Та ми й не приїхали, – знову заперечив полонений рейтар. – Нас привезено. Ми на службі.

– За скільки дукатів? – дедалі більше втрачаючи терпець, спитав єпіскоп.

– Не дукатів, а талярів, – незворушно відказав полонений.

– А за дукати, флорини, піастри й карбованці не продаєтесь?

– Ми не продаємось, а наймаємось, – з лагідним докором заперечив барон. – Германські рейтари мають звичай служити в найманих полках будь-яких держав Європи чи навіть Азії.

– Чого ж то вас чорти повсюди носять?

– Звикаєм воювати на землях усього світу.

– Дорога плата.

Та рейтар супокійно відповів:

– Буде ще дорожча.

– А по нашій, по вкраїнській землі вам не страшно хіба ходити? – спитав пан сотник.

– Ми ще не ходимо по вашій землі. А тільки вчимось… по ній ходити.

– Навіщо ж вам така наука? – невгавав Михайлик.

– Щоб навчитись ходити далі.

– Куди ж це?

– До Москви.

– А ще?

– До Індії.

– А ще?

– В Китай.

– Лізете, мов сарана, – сказав пан сотник.

– А ви не стійте на дорозі. Сунуть монголи чи татари на Європу, а на їхній дорозі – ви! Ідемо ми війною на Схід чи на Москву, а на дорозі – ви!

– Тьху, нечиста сила! – вилаявся єпіскоп.> – Це, видно, бестія – не з простих.

– Ми всі – не з простих. Ми – німці!

– Годі вже розбалакувати, – посміхнувся Козак Мамай. – Давай-но йому борщу.

– Стривай! – і превелебний спитав у німця: – Ви щось малювали на цьому папері?

– Не малювали, а креслили, – знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. – : Креслили, а не малювали!

– Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? – спитав Козак Мамай.

– Ми не люди, – відмовив рейтар,

– Та хто ж ви?

– Я вже сказав: ми – німці.

– Амінь! – кивнув єпіскоп і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: – Та коли вже ви – німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп'ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн герр, сюди. Ось ложка. Тріскай!

– Ми не тріскаємо, а споживаємо…

– Лопай, нечиста сило!

– Я вже сказав: ми не лопаєм, а годуємось, як і належить людям благородним!

– Бери ложку! Пан барон узяв.

– Жери!

Пан барон, як і завше, ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота.

– На здоров'я, – сказав Мамай. – На здоров'я козі, що хвіст короткий!

30

Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очаманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба.

– їж! – наполягав Мелхиседек.

– Не можу! – нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. – Не можу, майне геррен!

– Лигай-но! – підбадьорював бундючного барона Козак Мамай.

– Це ж – якась нелюдська страва!

– Ти ж сам казав, що ви не люди!?

– Ой! Від цього й лев умре…. – А ми, гляди, живі та дужі.

– Що козакові здорово, те німцеві – смерть! – посміхнувся Гнат Романюк.

– Наминай, собако! – звелів пан сотник.

– Умру-таки, майне геррен!

– Ковтай!

– Сконаю…

– А коли сконаєш, – озвався й Козак Мамай, – коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай!

– Ой, пробі, майне геррен! Ой, умру!

Переймаючи німцеву поведінку. ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку:

– Та не вмреш, – сказав він, – не вмреш, а дуба даси.

– Славні прусські рицарі дають не дуба, а богу душу!

– їж! Богу… душу… мать! – розвередився до краю Мамай.

– Ой, умру!

– Та не вмреш, а гигнеш!

– Ой… гигну! – нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин.

– Гигнеш?

– Гигну.

– Переставишся?

– Переставлюсь.

– Здохнеш, пане?

– Ой, здохну ж!

– От і добре, – зареготав Козак Мамай. – Ми ж тут об заклад побилися: чи гигнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?

А владика доточив миролюбно:

– Або їж, або кажи – про що питають: чого сюди прийшли?

– Не скажу…

– То їж!

– Не можу!

– То кажи.

– Ні! Не скажу…

– То бери ложку!

– Не скажу! Але… під тиском обставин… я змушений…

– Ну, гаразд, нехай буде «під тиском обставин». Кажи!

– Унзер унюбервіндліхер гауптман звелів вашому недоумкуватому гетьманові – розбити на озері греблю, щоб увійти в Мирослав по сухому.

– Коли ж ви маєте все це зробити?

– На світанку.

Почувши те, отець Мелхиседек прожогом зірвався з-за столу, став надягать на себе рясу, бо ж тривала й тривала війна, – і, вже виходячи з господи, почув запитання Романюка:

– Ти кажеш: ваш гауптман наказує ясновельможному? Гетьманові України?!

– А чого ж! Де ж видано, щоб якийсь пернатий Однокрил… від нього ж гусаком тхне верстов за дві! – щоб якийсь поганий гетьман та щось наказував німецьким благородним рицарям? Ого!

– Хто ж кого наймав? – саркастично спитав отець Мелхиседек і вийшов, грюкнувши дверима куховарні.

– Одведіть пана барона в холодну, – кивнув Мамай куценькому монашкові та й поспішив з товаришами за архиреєм-полковником.

Виходячи останнім, пан Купа-Стародупський пильно озирнувся на, Зосиму, що саме починав в'язати руки полоненому рейтарові.

Коли всі вийшли, куценький ченчик, озирнувшись на двері й схопивши чиюсь мокру ложку, так заходився коло мудрого борщу, аж лящало за вухами, а полонений пан барон з неприхованим страхом стежив за коротконогим монашком: слимак слимаком, а до того ж борщу! – і пан барон задумався над тим, що ж за химерні люди живуть у оцій незбагненній стороні?

31

Хутенько покинувши архирейську господу, пан обозний поспішив додому, до сласної жіночки, бо знав, що вона дожидає його з нетерплячкою, як тільки й може ждати кохана й любляча жона.

Владика-полковник, поставивши пильнішу варту коло греблі, подався притьмом по валах перевіряти нічну сторожу.

Гнат Романюк поспішив у поле, де стояли табором, розташувавшись між козацтвом, ті кільканадцятеро сербів та поляків, що перекинулись до мирославців разом з ним.

Козак Мамай з алхіміком похопилися за якимось пильним ділом до руїн домініканського монастиря; але ж не до тієї просторої келії, де притулилась таємнича майстерня алхіміка, що про неї в Мирославі переповідали стільки всяких дурних небилиць і страхів, мов про пекельне кишло, – Іваненко з Мамаєм поспішали в підземелля, до свого полонника, Оврама Роздобудька, щоб однести йому чогось там попоїсти, щоб духу додати в тяжкому труді підземного шукача скарбів, щоб дещо в нього попитати.

А молоденький сотник Михайло тимчасом, з поміччю коваля Іванища, одвівши додому п'яненьку від козацького борщу Явдоху, перечекав у хаті, покіль вона засне, і нишком вибрався в темний садок, щоб трохи перегодом збігати й поглянути, що там серед ночі діється в його сотні.

…Як і минулої ночі, над городом шаленіли тисячі забісованих сліпим коханням соловейків.

Знавіснівши від любові, вони співали та й співали, п'яні співуни, – просто від кохання співали, а не оспівували його, своє кохання, як те часом роблять декотрі версифікатори (про віршомазів річ, а не про щирих поетів), забуваючи, що любов речена ще й заримована – в ту ж холоднісіньку мить уже не є любов, а тільки щебетлива лжа, якої ненароком скуштувавши (тобто декотрих наших пісень про кохання попослухавши), хутенько повиздихали б (од природного почуття осоруги) не тільки справжні соловейки по садах, а й найостанніші між горобцями горобці, бо ж усі вони цвірінькають лише тому, що й жити без пісні не можуть (як і справжні поети), а зовсім не тому, що пані Доля тим горобчикам – за досконале цвіріньчання трішки більше підсипає на второвану дорогу поезії з-під пишного хвоста Пегаса тепленьких кізячків… Але ж ніхто ще на Вкраїні в ті далекі роки не заробляв собі хліба піснями, та й у Європі все було трішки інакше, а той же самий Шарль Сорель (у тому ж таки «Кумедному життєписі Франсіона», що з ним завжди носився Пилип-з-Конопель) глузливо являв читачеві книги одинадцятої – божевільного латинника, котрий мріяв «задля пом'якшення козацьких звичаїв, трохи занадто войовничих», виписати з Парижа – задля козацтва – «віз поетів», які заснують академію та й будуть усіх навчати «віршування та писання романів», аби настав жаданий час, коли межи людьми «налагодиться приємне спілкування, а вірші опиняться в такій шанобі, аж набудуть ціни. Хто не матиме грошей, той однесе шинкареві строфу та й дістане за неї півсетьє вина, за сонет – шопіну, за оду матиме пінту, а за поему – кварту, і відповідно за інші віршики, від чого помітно приборкаються злидні народу, бо хліб, м'ясиво, дрова, свічки, сукно та шовк почнуть продаватись на віршики, які, звичайна річ, оспівуватимуть торговця чи його крам; гроші готовизною зникнуть, і це буде великим полегшенням…»