Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 41 страниц)

Про співи козацькі в кремлівськім Успенськім соборі не раз тоді писали й чужинці, що прибували в ті роки до нашої Москви.

Один із них, Павло, архідиякон з міста Алеппо, що десь там, у Сірії, писав тоді ж таки про київський хоральний спів у Кремлі, порівнюючи з доти відомими розспівами – знаменським, булгарським та грецьким, що їх він чув у Москві перед тим:

«Співання козаків, – писав Павло Алеппський, – тішить душу і цілить від печалів, бо ж наспів їхній – приємний, іде від серця і ллється наче з одних уст; вони гаряче полюбляють нотний спів, ніжні та солодкі мелодії…»

Отож Москва в ту пору вже чимало чула голосистих українців, білорусів та й своїх же, російських співаків, гарних і прегарних, – але ж треба чесно сказати: такого тенора, як цей козак молоденький, оцей зухвалий мирославець Омелян, – на Москві таких ще й не чували…

28

– Ось тут завжди й співатимеш, – одвічаючи втішним думкам про все це, мовив до Омелька великий государ. – Ось тут, в Успенському соборі.

Омелько низенько вклонився, потім тихо, але твердо відмовив:

– Ні…

Аж перелякана Арінушка знову смикнула його за рукав.

– Як то «ні»? – здивувався государ, бо цього слова в своїх підданців ніколи не чув. – Прибув же ти до нас? До всевладного государя всія Русі?

– Атож! До государя.

– Нам… ось такі, як ти, зело потрібні. А понеже прибув ти послужити нашій царській величності…

– Ні, – знову відмовив Омелько Глек. – Я прибув не на службу.

– Але ж нам так завгодно!

– Я з України… приніс вашій царській величності листа, – і наш Омелечко, нарешті, сповняючи посольську службу, впав навколішки і, зубами розірвавши підбій своєї смушевої шапки, вихопив звідти писання мирославців і простяг його цареві.

– Дякам – до Малоросійського приказу! – не взявши листа, мовив цар.

– Віддати велено до власних рук. Вашій царській величності!

– До Приказу, – повторив государ. Потім, кепкуючи, спитав:

– Ти ж – не посол чужинної держави? Сам же й відповів урочисто:

– Ні!.. Приєднання ж бо Малої Росії до великодержавного найсвітлішої нашої царської величності скіфетра, яко природної галузі – до належного кореня, вже відбулось! Чи ви всі там про це забули?

Якусь хвилинку помовчавши, він, знову іншим голосом, ще раз лагідно й солодко мовив:

– А співатимеш тут!

– Я мушу з одвітом вашої царської величності, – сказав, підводячися з колін, Омелько, – мушу поспішати назад, на Вкраїну!

– Одвіт надішлемо й без тебе… якщо нагода прийде – проголосити волю государя, – і можновладець від поваги до себе аж випнув живіт.

– На Україні ллється кров. А гетьман Однокрил…

– Гетьман Гордій Пихатий – не є противний нашій царській зверхності! Він тільки глушить над Дніпром сваволю черні та гультяйства.

– Одурив тебе, великий царю, листами прихильними цей самозванець, – чемно заперечив Омелько.

– Він є раб наш вірний, а не самозванець!

– Ще б пак! – повів плечем співак. – Твій же, московський боярин Гордієві Пихатому царську грамоту на гетьманство подав, але ж на тій раді не було ні черні козацької, ні посполитих, ані вірної народові старшини. Так? А він тепер… потай царя, без поспільної на те вподоби… розпочав нове кровопролиття: щоб на Москву з поляками негайно вдарити. I хан…

– Брехня й про хана! – так люто прошепотів государ, що Арінушка, яка тремтіла в кутку за аналоєм, аж похолола вся, притисла руки до грудей і мало не зойкнула з нечайного болю, бо вразила себе колючками схованої за пазухою троянди, допіру вкраденої в царськім саду. – Брехня й про хана Карамбея! – повторив государ.

– Хан обіцяв підняти проти України, отже й проти тебе, царю, свої крилаті орди, – спокійно заперечив Омелян. – А ти, царю, віриш Пихатому! Коли запорожці перейняли послів Однокрилових, що йшли до Криму, а листи гетьмана переслали сюди, твоя ж царська величність віри не пойняла? А вже татари сунуть на Москву, полонять, великий государ, твоїх курян з курянками, орловців, калужан… я сам те бачив! – і краска обурення, гніву та сорому запалила обличчя Омелькові, і воно стало прекрасним, і Арінушка очей не зводила, і навіть цар на мить замилувався, такий він був гарний. – I в нас, на Україні, і в тебе в Росії… сторіками вже хлище кров. А ти тут намагаєшся затримати мій поворот додому!.. Ти ж їй присягав, присягав перед богом і перед людьми..

– Кому це?

– Україні.

– Україна ж присягала нам! – бундючно покрикнув государ.

– I Україна, і Москва – обидві… одна одній… як дві сестри… обидві присягали перед богом, царю! – зривистим голосом тихо відмовив Омелько. – А бога гнівити не тра!

Та государ на цю пересторогу не озвався й словом. Озвався тільки краєм серця. Схилив красиву голову, трохи впокорений (бо свідків непоштивої розмови не було ж!) по-людському, а не по-царському впокорений – розумною, хоч і не вельми дипломатичною та обачливою наполегливістю посланця України. Вінценосець ще трохи помовчав, а потім роздумливо мовив: – Нехай так… присягали! Але що ж там у вас діється після нашої святої присяги? Що діється? Що?

– Я вже казав: цебенить кров народу!

– Про братню кров нам слухать прикро! – шалено натискуючи на всі ті «р-р-р-р», гарикнув цар і смикнув себе за цупкий та височенний комір, обшитий перлами, рвонув за груди, одірвав один із тих великих гудзів щирозлотних, що їх він досі в соборі не важився навіть розстебнути, і раптово, без ніякого переходу від спалаху сліпої люті до притаманної йому голубиної кротості, притінивши віями світлі очі, лагідно мовив: – Увесь наш хор стоятиме на лівому криласі. А ти… ти, голубе, співатимеш на правому. Один! Щоб усі тебе зріли: ясні очі государеві. бояри, дворяни, посли і заморськії гості…

– На Вкраїні ж – війна! – тихим зойком вирвалось у молодого козака.

– Війною відають Прикази нашої держави: збройовий, пушкарський, рейтарський, великої казни! – чітко промовив государ і знов, без ніякого переходу, знов забалакав лагідно, бо в душі йому звучало та й звучало, повершуючи інші почуття, володіючи нині всім єством государевим, бриніло прекрасне й дотепер нечуване диво, бриніло Омельковим голосом: «Иже херувимы, тайно образующе…» – і він, уже в которий раз, знову заговорив про те, чим жила сьогодні високочуйна государева душа: – Співатимеш на тезоіменитство наше. В двонадесяті свята. Й щонеділі…

29

– Прочитайте ж листа, ваша величність! – знову вклякаючи й повторюючи думи та мислі сивоголового гуцула, вітця Ігнатія Романюка, одчайдушно заволав Омелян. – Україна там спливає кров'ю в боротьбі супроти папства, проти унії, проти католицької церкви, котра все нахабніше гарбає, що тільки може, бо прибутки Ватікану вельми скоротила церковна реформація в усіх краях Європи, і в римського престолу є надія: якщо унія міцніше вкорениться на Вкраїні та в Білій Русі, вона пошестю перейде звідти й до Москви…

– Тому не бути! – скрикнув цар.

– Та й до волохів…

– Не допустимо!

– …Навіть до греків, найясніший царю! Ти ось кажеш: «Не допустимо!» А на Вкраїні минувся той час, коли посланцям Риму веліли діяти якнайпотаємніше, бо вже зайшла війна одверта, бо ллється кров народу нашого, бо простий люд не хоче йти в неволю до католиків… Повстання за повстанням потрясають захід України, і впровадження унії, як те вже добре зрозуміли в Римі, стає справою тяжкою й небезпечною, ваша царська величність. За православну віру на Вкраїні ллється кров, а ти тут, государю…

– Ми дбаємо, – сердито мовив цар, – щоб душевредна пакость унії й католицизму… щоб по Великій Русі вона не ширилась! У нас до всього католицького – відраза й недовір'я. Є на Москві три лютеранські храми, два кальвіністські, дві мечеті навіть, а латинського храму нема ж? Нема! От завтра, може, прийдеш ти до Грановитої палати, побачиш там, біля престолу нашого, велику золоту помийницю… побачиш там, як государ всія Русі – після прийому послів католицьких, зневажаючи їх, привселюдно вмиває руки, щойно ціловані йому поляками, французами, іспанцями чи італійцями. I кожен знає, що послам і гостям чужедальнім – римських попів возити з собою до Москви – ми, великий государ, ми заказали під страхом покари на горло! Ну? А ти смієш казати, холопе…

– Скарай мене, царю, а листа прочитай!.. На Вкраїні ллється кров мого народу, що боронить зараз не тільки себе, а й Росію, а ти тут бавишся, ганяючи диявола, безкарно зневажаючи послів, гостей, чужих попів, великий государю! – і знову впав навколішки: – Читай листа!

– Самому цареві читати – негоже! – поморщився великий государ. – Перекажи нам…

Омелько Глек, знову вставши з колін, розповідав самодержцеві про самозваного гетьмана: як той, зрадивши його царську величність, не до Москви, а до Риму вже прагне, проклятущий шляхтич, як хоче православне християнство видати в неволю бусурманам, католикам та іудеям, як грабує підвладних, – і посланець Мирослава говорив так запально та щиро, що государ наче вже й вірив його словам. Та все-таки перестеріг:

– Якщо все це – неправда… – і цар лиховісно замовк, і так недобре глипнув на молодого зайду, що Арінушка не вперше сторопіла і, необережно торкнувшись своїх дитячих груденят, знов мимохіть згадала про колюче терня троянди.

– Самі ж ви добре знаєте, пресвітлий царю: все це є правда, – немовби наскрізь добачаючи государеві мислі, сумно похилив голову Омелян.

– Знаємо… – здивувався володар всія Русі. I раптом, наче солома зайнялась, розгнівився на невірного гетьмана: – Він тисячу разів писав мені: «вірний раб, до послуг»! – «Сам всевишній творець нехай, бач, буде месником, – брехав твій гетьман, – коли переступлю присягу перед государем…» – і не повірили ми навіть воєводі нашому, що в Києві сидів. Не повірили й послам Запорожжя. А ті, бач, казали нам: «Не хочемо в гетьмани Однокрила, не віримо йому, бо шляхтич є, і нам добра не зичить!» Ми тих послів скарали всіх… на смерть!

Вінценосець задумався.

– Тепер-от – знову… ти! – сказав він спантеличено. – Що ж нам чинити… з тобою?

– Скарайте, – сяйнув очима Омелян, знов чомусь подумавши про сивого гуцула, з яким він навіть не встиг до пуття познайомитись.

– За що ж тебе карати? – зачудовано спитав государ.

– Як і тих запорозьких послів… за голу правду! – і голос Омелькові задзвенів, аж наче співонув. і прекраснодушному цареві вп'ять на гадку спала «херувимська».

I знову самодержець – зовсім інакшим голосом, з кротістю царя Давида мовив:

– 3 благовоління царського – за добру службу нашій величності – з государевої казни ти матимеш на рік: рублів, гляди, з дванадцять…

– Царю!

– … Сорок соболів!

– Але ж…

– … Щодня три кухлі пива!

– В рот не беру!

– Щодня три кварти меду! Зело хмільного!

– Терпіть не можу!

– Що день божий – три чарки горілки!

– Мало! – посміхнувся, віддавши чолом, Омелян.

– Так і знав! – скрушно розвів руками цар: – Всі козаки – п'яниці! – потім провадив своє: – Крім того: шовку з дрібнотравчатим узором – аж дванадцять ліктів! Аглицького сукна – двадцять п'ять! А ще й дрова! Свічі навіть!

Молодий козак мовчав і хмурився, а цар всія Русі, не мавши поблизу впереджених придворних свідків, ще не забувши либонь київського розспіву «херувимської», вдавав, буцім не помічає тої хмари, і Омелько міг таки дякувати богові, бо йому, бач, щастило й таланило зараз, як нікому доти, бо ж найменшої до себе неповаги цар не прощав зроду-звіку, з побожною пошаною ставлячись до всього, що додавало йому величі: до багатоманітного й складного чину царських виходів, прийомів, обідів, лицезрінь, богомілля прилюдного, до земних поклонів, до лобизання рук, до всіх звичаїв царського двору, яких він завше дотримувався, хизуючись та мліючи від найсолодшої втіхи.

Та сьогодні, втомлений усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар був таки в доброму дусі й пильно старався не довести себе ненароком до того раптового сказу, якого так боялись підвладні, бо він трощив усе довкола.

Так, так, цар-батюшка був нині добрий.

– Проси в нас чого хочеш, – милостиво звелів государ. – Ну?.. Може, хочеш ти нашої височайшої грамоти на довічне владання яким-небудь черкаським селом? Із землями? 3 усім добром? 3 холопами?.. Проси!.. Чого ж ти?.. Ну? Яке тобі село припало до душі?

– Майже всі села Вкраїни, царю, легко розпаював ти межи прибічниками Однокрила, між загребущими дуками-срібляниками й козацькою старшиною…

– Два села! Хочеш?.. Ну?

– Такий ти добрий, царю?!

– Хочеш містечко? Або й місто?

– Межи своїми боярами пороздавав ти, царю, тільки волості й села Росії. А на Вкраїні ти вже паюєш і міста?!

– В столиці ми оселимо тебе, – мовби й не чувши, ясен та красен на виду, провадив далі государ, – поселимо в Китаї-городі, десь коло річки, щоб не страшно було при частих на Москві пожарах. Дамо ще тобі…

– Я все одно втечу.

– А хіба ти… – знову міняючи вираз, поспитав вінценосець: – Хіба ти не знаєш, що руки в царя – довжелезні?

– Це ще казав колись і Овідій Назон, ваша величність, – покірливо склонився Омелько, як і належало перед царем, але від того, що він необачно бевкнув далі, в співака нараз аж похолонуло в животі: – Але ж Горацій трохи раніш від Овідія мовив: все має свої межі!

Цар помітно зблід:

– Твій Горацій не жив, здається, на Русі, то й не знає: що в нас тут має межі, що не має! А коли б твій необережний Горацій зрів пресвітлі очі наші, він осягнув би…

– Я дещо також… осягнув уже, ваша величність!

– I вже схотів нам, государеві великому, на Москві послужити?

– Ні, – тихо й чемно вклонився Омелько.

Государ всія Русі спік рака, обличчя хутко спаленіло плямами, котрі дедалі гарячіше проступали крізь тоненьку шкіру вилиць та щік, з яких рясно стікали краплі поту.

Арінка знову вся захолола, вхопилася за груди, вкололася вкраденою трояндою, схованою в пазусі, і Омелян теє помітив, і згадав сьогоднішню свою хлоп'ячу задля забавки цього дівчиська вихватку в царевім саду, і аж мороз йому сипонув поза шкурою, коли він звелів Арінушці:

– А ке сюди!

– Що тобі? – не зрозуміла дівчинка.

– Троянду, – побілілими губами пояснив співак.

– Ні, ні! – злякано відступила за аналой побігаєчка.

– Віддай! – звелів Омелько і рвучко простяг до неї руку. Арінка, тетеріючи з жаху перед тим, що могло статися через

хвилину, сунула руку за пазуху, але витягти звідтіль троянду зразу не могла, ніби та приросла їй до груденят, пустила коріння, і треба було її знову зривати, ранячи живе тіло. Дівчинка витягла, нарешті, трохи прим'яту квітку, і була та махрова провансальська троянда така свіжа, немовби її й справді щойно зірвали; спробувала затримати в долоні, але Омелько вихопив її в дівчиська, і в тому ж одчаидушному пориві простяг цареві:

– Ось!

– Що це? – здивувався государ. – Звідкіля в Москві роза?

– 3 твого власного саду, великий князю.

– Як же вона сюди… – цар задихнувся.

– Я вкрав її. Карай!

– За це рубають голову… – скрушно розвів руками повелитель.

– Рубай! Прошу тебе, молю тебе: рубай!

– Ти просиш? – спантеличено звістився цар. – Не розумію… – і вихор протирічивих почуттів стуманив цареві голову: його розлютила й крадіжка, йому шкода було найпершої цього літа троянди, але… такому співакові – відтяти голову… Ні, ні! Скарає бог! – і государ спитав: – Ти прагнеш смерті?

– Так.

– Чому ж?

– Коли не хочеш одпустити мене на Вкраїну… то зарубай! Співати в неволі не буду… не вмію… не хочу! Я мушу сам привести мирославцям допомогу, ваша величність! – і він упав до ніг цареві: – Або пусти на волю, або скарай… бо покори, нижчої за цю, не буде! – і він припав гарячим лобом до камінної підлоги, вкритої персіянським килимом, і здавалося, що й килим той спалахне від жару, який палив на ту мить козака, а цареві й зовсім жарко стало біля нього, аж наче ввесь собор уже займався від страшного полум'я, яке буяло в поверженій на землю душі молодика.

Коли Омелечко підвівся і вже знову хотів був сказати щось гостре, анахтемська Арінушка, хутко сховавши троянду за пазуху, знову викотившись із-за аналоя, так боляче штрикнула хлопця в бік гостреньким ліктиком, що тому аж дух занявся. і він мимоволі промовчав. А потім сказав:

– Я благаю…

– Отак би й зразу! – ясно посміхнувся цар. – Давай-но палець!

Омелько й не стямився, як Арінушка, анахтемське дівча, схопила обома руками його пучку і простягла цареві, а той зачудовано глипнув на дівчинку, бо тільки зараз її вперше побачив.

– Господь нам допоміг осягнути твою ратну турботу! – одвернувшись од неї, з полегшенням мовив тишайший, щиро втішений своїм царським непам'ятозлобієм, своєю християнською кротістю, надіваючи Омелькові на палець ще теплий від власної руки дорогоцінний перстень з буйним діамантом, зовсім, правда, не той, аж надто коштовний, що цар за ним допіру пожалкував у соборі.

Співак посміхнувся, вітаючи долю й талан, і стріпнув рукою, бо перстень, щойно знятий з пухлого царського пальця, був завеликий для молодого козака, і він, щойно струсивши з плечей загрозу видимої смерті, знову почав шкилювати:

– От бачиш, царю: можна й загубити…

Він хотів був ще додати щось, але Арінушка схопила свого чубатого за руку:

– Ось я сховаю! – поспіхом пропищала побігаєчка і, спритно стягши Омелькові з пальця височайший дарунок, мерщій схоронила в ряснющих глибинах своєї широченької спіднички.

– Наречена? – не без насміху спитав государ у Омелька.

– Мала ще, – сердито смикнув плечем співак.

– Але я ж підросту! – зашарівшись, вихопилась Арінка, і аж сама злякалась своїх писклявих слів, і метнулась була до дверей, але затнулася, не зважившись покинути Омелька в скрутному становищі, щоб, бува, не накоїв без неї, необачний, знов яких дурниць.

Та й цареві маленька московиточка не дуже довіряла.

Слихом слихала ж усякі страхи про мінливий та дражливий норов тишайшого, бо влада частенько псує навіть найкращих, найлагідніших, найсвітліших людей: цар не вогонь, а близь нього обпалишся.

30

– Горація ти, ми бачимо, знаєш, – не втрачаючи доброго настрою, з єхидною лагідністю зронив государ. – А от чемності тебе либонь не вчили!

– Вчила колись ненька покійна, – посміхнувся Омелян і, кивнувши на спідничку Арінушчину, де зник государів перстень, гречно вклонився: – Спасибі!

– Чий ти є холоп? – пойнятий якоюсь думкою, недобре примружившись, звістився государ.

– Я не холоп! – і Омелько Глек сердито засопів.

– Однаково – холоп! – знов полотніючи від раптового гніву, хутко заговорив государ. – Всі ви, всі – нашої царської величності холопи. Холопи й раби, «душой – божьи, телом – осударевы». Чолобитні бояр і служилих – як бувають підписані? «Мы, твои холопи…» понеже вся Росія – наші раби! I всіма владає божий страх!

– Хто лякає інших, – чемно посміхнувся Омелько, – той, видно, боїться сам! – і йому аж мурашки сипонули, співакові, по спині після такого зухвалого слова.

– Що ти сказав?! – зловісним пошептом спитав государ.

– Слова знов не мої, ваша величність, – скромно вклонився Омелько.

– Знов який-небудь латинник? – кепкуючи, посміхнувся володар.

– Атож! Клавдіан. Імператор.

– Перед нашою величчю бліднуть усі імператори Риму. А благоутробіє нашої величності, видне всім з висоти святоруського трону? А наша кротість? – лагідно питав государ. – А ревність до віри? А наше добре серце?! – і тишайшому навіть на думку не спадало, що доброта не завше буває ознакою розуму. – Серце государеве – в руці господа, – провадив він далі, – бо плавильня – для срібла і горнило – для золота, а серця бере на спробунок сам бог!

– Я біблію читав колись, – посміхнувся чубатий бурлака.

– Читав, читав! – спалахнув государ. – Але ж на всенький світ відомо, як ми ласкаво жалуєм наших холопів!

– Еге ж, – покірливо погодився Омелько. – Цар ласкаво гладить, а бояри… скребуть!? – і мирославський зайда, розходившись, заговорив: – Із-за тину й цареві не видно, і ти ж того не знаєш, великий государю, що твої воєводи на Вкраїні – занадто ретельні в стягненні податків, бо ж їх чимало прибуло туди, до нас, щоб набити собі черева та капшуки, а не тільки твою царську казну, – як те вони роблять і тут, на Русі. I мусив би ти знати, государю, що будь-які пани – чи то старшина козацтва нашого, чи то твої бояри – люди здебільша невірні: возлюбивши владування над людьми, забувши присягання перед царем і богом, живуть вони задля власного черева й гузна, так, так, достеменно! Твої ж воєводи зараз іще й не забрали влади на Вкраїні на всю силу, а пани-однокрилівці, магнати, багатії, вся українська й польська шляхта – простих людей лякають і лякають: тільки-но цар і Москва вберуть вас у шори, то не можна ж буде, мовляв, ані козакам, ані міщанам, ані гречкосіям у чоботях і суконних жупанах ходити, в Сибір усіх позаганяють, холопами твоїми зроблять, царю! А твої ж бояри задля такої, брехні багато приводів уже дали своїми здирствами та хамством! Так, так…

– А ваші дурні й вірять!

– Хто й не повірив-таки. А хто вже й до однокрилівців скоренько перейшов, злякавшись, у кормигу до панів та дуків скочив, що знову всім там заливають сала попід шкуру. Але ж сiрома, чернь, поспільство України, всі тільки й чекають: хутчіш настав би край нашим панам, пресвітлий царю! Ось як… Прості й щирі люди вірять тобі… Москві… Росії! I ти подбай, щоб твої воєводи й бояри… – і Омелько Глек, співак, що вразив своїм талантом царя в саме серце, скориставшися з нагоди щасливої, зопалу став викладати, що думав…

… Про бундючних бояр і про стряпчих хапуг, котрі руки гріли на біді «царелюбивого російського народу», якого став боятись государ.

Про утиски і здирства, які чиняться йменням царя.

Про гірке життя простолюду російського: холодний та голодний – цареві не слуга.

Про все, що він здрів у Москві й по дорозі до неї…

…Там, дома, в Мирославі, по всій Україні жахтіли пожари, що могли б і не жерти добра, коли б московський цар не був такий благий до підступних недругів, що лижуть йому руки, коли б він менше довіряв своїм ближнім, котрі облудно запевняли самодержця, буцімто Русь не знає горя, бо ж государ, далекий від людей, бува, бач, далеко й від правди…

…Там, на Вкраїні, скрізь юшіла кров, і очі сіроми линяли від сліз. Але й тут, круг Москви, знала голота, почім ківш лиха, і зіниці Росії зблякали так само, як і очі Вкраїни, і кров москалів точили прещедро не тільки чужі, а й свої ж, росіяни, ті, хто вигоду ставив над совістю, хто капшука набивав собі потом і кров'ю голоти, хто зараз не хотів Омеляна пускати з листом перед світлі очі царя…

Поклавши перед царем на аналої досить таки пожмаканий сувоїк мирославського письма, Омелечко, думкою собі на допомогу того мудрого гуцула закликаючи, тихо й покірливо заговорив:

– Великий государю! За гірке слово ти повелиш мене скарать на горло… це я знаю. Знаю й те, що над цілою Руссю – вас тільки двоє: бог і ти! Але ж я вірю: господь не попустить, щоб це послання, кров'ю нашою писане, лишилося лежати ось тут, бо в нім ще тісніше сплелися доля України з долею Москви. Ти візьмеш листа мирославців не тільки до рук, а й близенько до монаршого серця, яке, ти казав, є в господній руці… – і Омелян упав до ніг, бо таку вже він службу справляв перед царем, службу посла народу.

Підвівшися, з тихою гідністю мовив:

– Ну, а тепер… карай!

Та, причмелений зливою правди, вінценосець йому не відповів, не мігши здобутись на слово.

Не ворухнувся навіть.

Аж очі заплющив.

Тільки й того, що захрускав суглобами пальців та застукав об камінну підлогу гострим носком цяцькованого самоцвітами сап'янця.

Ніхто ж, ніхто й ніколи не сказав його величності ні слова об тім, як живеться російській сіромі, бо на Москві, як і в цілому світі, за голу правду необачні накладали головами: від тієї пори, коли, доконуючи волю навіженого патріарха, повиганяв государ із кремлівських палат – придворних дурнів, скоморохів, блазнів, котрі тільки й могли безкарно правдувати в очі цареві, ніхто в Кремлі потому не важився й рота роззявити, і рештки вільного ума (разом із тими блазнями) були виволані з палацу, бо ж сама собою прикра правда без премудрих дурнів, котрі нічого в світі не боялися, ні в яких палатах зроду-звіку не жила.

Аж тут зненацька вона вдерлась, нещербата правда, до повелителя всія Русі та й бризнула в пресвітлі очі, на мить осліпила, і дужа хвиля гніву вже ошпарила самодержця, але ніхто не зміг би тоді збагнути, які протирічиві почуття згасили той гнів, тую хвилю, що замалим не змила в Стікс чи в Лету цього одчайдушного молодика, і государ, немовби зачарований його душевною красою, вражений сміливістю, государ стояв і стояв, раптовою посмішкою відповідаючи якимось власним мислям, на мирославського листа поглядаючи, і пухлява рука вже простягалась – чи до послання України, а чи до срібного набата, не вельми й дзвінкого калатайла, як оте, що носять на шиї корови, до набата, на звук якого сюди вдерлись би миттю ринди, бояри, дворяни й попи, щоб схопити цього солодкогласного хохла – чи за якісь там «укоризны», государеві завдані, чи, може, за будь-які «наветы оболгания», чи просто за найменшу непоштивість до великого царя, щоб мерщій скарати зухвальця, як тоді й карано всіх «ослушников, волков стада государева, царскому добру досадителей».

31

Арінушка боялась ворухнутись.

Не дихала.

Тремтіла за тим же аналоєм, десь біля порога.

Бояри, стольники, думні дяки та всякі інші царедворці – не раз і не два зазирали з-за важких дверей, але цар їм дражливо кивав, щоб не вступали.

Потім, явно вже заморочений, кинув козакові:

– Розбазікався!

Аж потому спитав зачудовано:

– I не боїшся нас нітрішки?

– Боюсь, – простодушно признався парубок.

– То-то ж! – зрадувався государ, щиро втішений, бо цей чубатий гордій признався-таки, нарешті, в звичайній людській недолужності, і від цього став аж наче миліший государеві, який мав, зрештою, не хиже серце, що просило часом не поклонів, не пишності, не диму кадильного, а й пахощів бруньки тополиної жадало, а й пісні жайворона в високості, а й тихої розмови людської з другом щирим, і государ, чимось на ту хвилину вельми збентежений солодко й млосно, для цілунку простяг Омелькові пухкеньку білу руку, що, цілком природно, означало найвищу милость, миттю схопив листа мирославців, почав читати, а потім, коли щось дуже тьохнуло в серці, швиденько зняв з аналоя срібний набат, затряс ним, важким і стугонливим, а коли в двері прожогом шурхонули стрільці, великий государ звелів покликати ближніх бояр, бо церковна відправа, як чути було за дверима, вже скінчилася, і тільки тут Омелян зрозумів, що діло свого життя він таки сповнив, хоч і не дуже вправно, що загрозлива пересторога, подана в листі мирославців, дійшла-таки до лінивого ума, і государ тепер, себе самого ж рятуючи від нової чужинної навали, не зможе не послати допомоги вмитій кров'ю Україні.

Поки вступали бояри, Омелько стояв, гідно піднісши чубату голову, і складні почуття займали дух козакові: він рад був, звісна річ, що государ, нарешті, взяв-таки до рук мирославське писання, але вже й картав себе за те, що повівся перед царем необачно, як півень задерикуватий, як дурень дуренний, розуміючи, що міг занапастити себе й своє посельство, хоч і відчував напевно, що інакше вчинити не міг… не вмів… не хотів!

Цар знову кинув на чорний аналой мирославське письмо, а коли ввійшли всі ті, кого він кликав, государ, тишайший і благосний, звелів Омелькові:

– Давай твого листа!

Низьке чоло йому перетяли дві зморшки, і все в ньому змінилося, в вигляді государевім, все стало іншим, інакшим, як йому самому здавалось, неземним, нелюдським, саме царським.

Та й голос великого князя зненацька забринів можновладною силою, сріблом та злотом, міддю соборного дзвона, міццю та холодом.

Та й очі сяяли тим звичним для царя, награним за довгі роки державним, височайшим блиском.

Велична осанка ще вище підняла ставну фігуру, і все стало інакшим, ніж за кілька хвилин перед тим, і не було вже тут нікого, крім царя та його покірливих і невірних рабів.

Простягши хутенько листа мирославців, Омелян цілував государеві руку, як і годилося за придворною установою, як те він і мусив чинити, справляючи нелегку місію посла.

Впавши цареві до ніг, бив поклони без числа, без ліку, як і належало всім послам, посланникам чи просто гінцям, хоч усі царедворці й поглядали з кепкуванням: на його пошарпаний у дальній дорозі жупан, латаний і перелатаний руками Арінушки, на його обвітрене й комарами гризене обличчя, на чуб хохлацький, прекумедний з погляду бояр, на дівчисько розкудлане, що прийшло з ним сюди…

Але ж… усі ці вельможі, всі нині чули, як слухняно виспівували за цим холопом у соборі крилошани; всі знали й цареву прихильність до партесного багатоголосого співу; всі вже прознали і про сварку царя з патріархом, і могли вгадати цареве бажання – втерти носа невірному князеві церкви; всі розуміли, що до співака цього, про всяк випадок, треба ставитись поважливо і обережно; і вірнопіддані дивились на лице монарха, бо ж цар всія Русі, сувоїк паперу потроху розгортаючи, читав листа мирославців, щойно поданого до власних рук самодержця.

Цареве чоло, невисоке, а світле та біле, і все його прегарне руське обличчя, обличчя русявого «доброго молодца», з кожним прочитаним рядком хмарнішало, затьмарювалось, добродушний погляд важчав, очі помітно побільшали, і вже палахкотіло в них не дрібне роздратовання, не серце, не страх, які допіру бачив Омелян, а зайнялись вони жовтими, блакитні очі, аж золотими вогниками гніву, пересердя державного мужа й недавнього воїна, котрий у боях із чужинцями за кілька років перед тим здобув собі слави відважного руського витязя, полководця й стратега.

Дочитавши до кінця послання мирославців, государ, муж державний, іще раз перебіг поглядом по всіх рядках, аж потім поспитав:

– Чому так довго ніс письмо? – і ткнув пухкеньким пальцем у число та місяць під посланням.

– Я в Москві вже давненько, ваша величність!

– Як же ти смів з таким нагальним ділом… – заговорив самодержець, і голос урвався йому, аж наче государ задихнувся.

Гонець мовчав також.

Серце калатало радісно.

Бо ж, нарешті, починалося те, за чим він прийшов до Москви.

Тричі перехрестившись, Омелян узявся викладати государеві й ближнім його боярам лиху причину, що привела посланця України аж до самісінького Кремля.

Арінушка, принишкнувши за аналоєм, чекала чудової хвилини, коли можна буде вирватися з Омелечком із цієї золотої клітки, і вже не чула болю від колючок знову схованої за пазуху троянди, що впивалась їй у груденята…

… А вже дома, при кінці дня, коли вони вихопились, нарешті, на волю, Арінушка мерщій поставила нітрохи не прив'ялу квітку в найкраще хупаве глечатко, виліплене й лепсько помальоване розумними руками Омеляна, а потім плакала: від страху за свого Омелечка, від болю в поколених терням пучках та грудях, від щастя, що нині все неначебто минулося щасливо.

Довго ще дівчатко мріло край вікна в темній халупі, дивилось, як сідає сонце, мріло коло провансальської рози тієї, смутне, замислене й щасливе, і все в нім світилося й палало, в дівчиська любого, і вушка, і губи, і щоки, і сині очиці горіли палом, як і це немислиме диво, запашна й кривавосяйна троянда, що крізніла в надвечірнім сонячнім промінні, чудово створена не тільки природою, а й поетичними зусиллями людського ума, хоч і здавалось їй, що диво це своїми грубими від глини руками створив гончар Омелько.