Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 41 страниц)

– Пошукати б тут яку-небудь персисту молодичку… нагодувати б дитину!

– Ходім, – сказав Потреба і, кивнувши Песикові, покликав: – Ложечко, ходім!

– Куди ж це ми? – спитав Тиміш.

– Шукати молодичку.

11

Суворий гурт людей, що глипав на них, здивованими поглядами провівши старого козака й того чудного рейтара з дитинкою, був зацікавлений незбагненною приязню, яка звела з німчаєм бувалого запорожця і оце вже гнала їх кудись у спільному клопоті.

Від рейтара, як від чуми, люди шарахали геть, і ніхто не хотів годувати немовля, завинене в український, десь украдений німцем рушник.

Коло хуторського базару вони з дідом Потребою та Песиком Ложкою наздогнали якусь червоновиду й повногруду тіточку, покриту тонісінькою, чи не панською, бува, наміткою.

– Добридень, паніматко, – чемно вклонився Прудивус і аж сторопів од ніяковості, бо з жінками розмовляти не вмів. – Поглянув я, тіточко, на вашу пишну пазуху… – і він, щоб не згасити в собі красномовності, передав дитя Потребі й заговорив, намагаючись бути приємним і гречним: – Від самого лише погляду на ваші тугенькі перса…

– Агій на тебе! – визвірилась молодиця.

– Але ж ваші високі груди… – червоніючи від гострого почуття молодечої незручності, знову почав був Тиміш.

Таж молодичка, на його зніяковіння незважаючи, злостиво крикнула:

– Ой, стусону!

– Ви, паніматко, не зрозуміли, – намагаючись виправдатися, боязко забелькотав сердешний Прудивус, у якого від ніяковості аж вуха попухли й спалахнули, бо вже розумів, що говорив зовсім не те, але втративши нараз усю свою гостроязикість, ніяк не міг знайти потрібних слів, котрими можна було б з’ясувати цій сердитій жіночці, чого саме від неї жадають. Не здогадався він і дитинку забрати в старого Потреби, щоб хоч малятком тим відборонитися від люті зневаженої молодиці. Чманіючи від почуття власної несміливості, він знову почав був пояснювати, обережно добираючи найтендітніші, найгречніші й найприємніші слова: – Я певен, що ваші возвишені груди сповнені таким солодким…

– Ах ти ж падло заморське! Ах ти ж… – і жінка сказала все, що думала про цього німця.

– Ваше лілейне лоно… – високопоетичним образом намагався Тиміш задобрити аж надто сердиту паніматку.

– Зась тобі до мого лона! – репетувала вона.

– Не мені… не мені, достойна пані! Я прошу не для себе„а ось… – і спантеличений лицедій кивнув на дитинку, що принишкла, охлявши, в руках у старезного діда Потреби.

– Задля цього спорохнілого шкарбуна!? – зовсім образилась горда молодичка. – Та я ж тобі… – і вона люто замірилась, і стусонула б, знавіснівши, коли б лицедій з фаховою вправністю не одхилився геть. – Чого тобі від мене треба?

– Грудей, паніматко! – тетеріючи, заволав Прудивус і махом схопив першого ляпаса.

А там задзвенів і другий.

Ляснув і третій.

I десятий.

Може, навіть і сотий.

Молодичка, ображена чужинцем, немов сказилася, таке глибоке враження справила на неї одна з найблискучіше виконаних ролей лицедія Прудивуса.

– Ось тобі мої груди! – лупцюючи зазіхача, репетувала вона, і хто й зна звідки набралась там миттю сила-силенна людей, і сливе всі реготали, радіючи: хоч одному бодай продажному чужинцеві, які вже добре залили за шкуру сала простим українцям по всій гетьманщині, нарешті, добре-таки перепало… Знявся такий несосвітенний шарварок, що позбігалися з усієї околиці польські жовніри, наймані угри, німота незворушна, і навіть усім відважним гуртом не могли ті рицарі відборонити від розлюченої українки горопашного рейтара. Вона гамселила н духопелила, і все приказувала: – Ось тобі моє лоно, оскорбнику! – та й гатила по чім попадя знов. – Ось тобі мої перса, німецька мармизо! Ось тобі мої возвишені! Ось тобі мої тугенькі! – і лицедієві було непереливки, і легше не ставало від свідомості, що ця щира душа лупцює зовсім не його, не спудея київської Академії, а якогось нахабного німчина, котрий зважився зазіхнути на її честь.

Заздрівши кількох рейтарів, що приспіли на рейвах, Прудивус аж ніяк не хотів, щоб вони його рятували з рук оскаженілої матрони, бо це було б уже й зовсім кепсько, а коли німці, не даючи на поталу товариша, таки вирвали його з рук долинянки, поклали його на моріжку біля дороги й стали співчутливо розпитувати про халепу, лицедій – не тільки тому, що не вмів ні біса по-німецькому, а ще й тому, що дух йому перехопило й мову заціпило, наш речник та балаклій, ставши аж ніяк не лепетливим, міг тільки пробекати:

– Ач, як вона його… слова, бідолаха, не вимовить! – по-німецькому сказав рудий рейтар до другого, безбрового та червоноокого альбіноса. – 3 такою фрау одному, гляди, й не впоратись?

– А ми з нею зараз – удвох, – погодився другий і жваво схопив молодицю за груди, що так визивно стирчали вперед.

– Е-е-е-е-е-е-е! – знову протяг Прудивус, і сердито їм кивнув на фрау, і щось загрозливе в тому беканні привернуло увагу не дуже й сміливих рейтарів.

– Чого тобі? – спитав у Прудивуса той перший, рудий.

– Е-е-е-е!? – знову промекекав лицедій докірливо, потім лукаво підморгнув рейтарам і показав їм кулака: «Не займайте, мовляв, лишіть оцю скажену самичку мені!» і все те німці зрозуміли без жодного слова, бо ж Прудивус був, як ми вже знаємо, великим актором свого часу.

– А й справді, – кивнув альбінос рудому. – Це було б не по-товариському: бідоласі так перепало, аж йому заціпило, а ми, прибувши на готовеньке, заберемо його фрау собі!? Як хочеш, а це не за правилами! Еге ж!

– За якими там правилами! – з виразним сумнівом сплюнув рудий, щирий пруссак. – Але… чорт йому в зад, оцьому дурному буршеві, котрий тут невідомо звідки взявся і невідомо чому став рейтаром. Я тільки певен, що з такою дамою цей тюхтій не впорається навіть тоді, коли б вона сама його про те просила! Дивитись на нього гидко! – і пруссак одвернувся.

– Ходім, – невблаганно сказав шляхетний альбінос, для якого товариські правила були над усе.

– Ходім, – похнюпився рудий. – А цей нездара хай полежить, хай прочумається, хай довершить розпочате діло, і хай тільки спробує завтра нам не розповісти все, чого він дійде з цією неосяжною дамою. Тьху! Ходім! – і те презирство, з яким він блимнув на свого недолугого товариша, котрий не спромігся впоратись із тубільною дикункою, свідчило, що він – ображений у кращих почуттях.

I рейтари пішли.

Молодиця, радіючи, що здихалась халепи, кинулась була пріч, але старий Потреба, який тримав малятко мирославського гармаша Ушакова, встиг її схопити за рукав:

– Стривай, голубонько!

– Невже кортить і вам, дідусю? – з небезпечною лагідністю спитала вона.

– Чого кортить?

– Товчеників, діду?

– Гай-гай! – посміхнувся Потреба і простяг молодиці дитинку, дбайливо вгорнену в вишиваний рушник. – Погодуй-но!

– Чом же ви не сказали зразу? – здивувалась жінка.

– Я ж вам казав! – ледве здобувся на голос відлупцьований лицедій.

– Казав, казав! – передражнила молодиця, розстебнула пазуху і раптом посміхнулась, як посміхається будь-яка мати, пригортаючи до лона мале дитя. – Хіба ж так кажуть! – і, все на світі забувши, сіла поміж кущами дерези й почала годувати.

Вона й плямкала до маляти, яке жадібно, життя своє стверджуючи й рятуючи, припало до жіночого лона.

Вона й очима світила до нього, як тільки й може світити молода мати.

Вона всім єством своїм помагала младенцеві краще сприйняти життєдайний сік материнства.

Пульсувала оголена грудь молодої матері, і грубувате її обличчя, червонувате, звичайне, буденне, вже сяяло найвищим натхненням і захопленням, і тою красою, котра осіняє полотна великих майстрів світу, що залюбки малювали мадонну, пріснодіву, щасливу матір, яка замислилась над долею маляти, яка бринить уся любов'ю, яка тремтить від дотику губів дитини, щасливу матір, яка стає в ту мить красою світу.

12

Погодувавши ушаковську дитинку, молодиця встала:

– Ми собі підемо?

– Хто це «ми»?

– Я з дитинкою…

– Чи ти не сказилась!?

– Я й сама не знаю… – зітхнула молодиця, і знову обличчя її стало червоним, буденним, звичайним, хоч воно й світилося ще полиском того материнського натхнення. – Якби ви знали, як воно… губами… і всім тільцем…

– Спасибі тобі, серце, – сказав Прудивус. – Але нi.

– Мати є в дитини?

– Матері немає.

– Батько?

– Батькові ми й хочемо віднести.

– На той бік? – спитала молодиця. Тиміш не відповів.

– Не донесеш, – сказала молодиця, помовчавши.

– Чому ж?

– У німецькій одежі? Ні. Впізнають!

– Тебе ж я одурив, – посміхнувся, чухаючи синці та гулі, й заперечив Прудивус.

– Не всі ж такі дурні, як я! – і, віддавши дитя старому Потребі, молодиця почимчикувала далі.

Обернувшись, сказала Прудивусові:

– Переодягся б.

– Нема в мене тут іншої одежі, пані.

– Пропадеш-таки… – повела плечем сердита молодичка. – 3 дитям! – та й зникла в дорожній куряві.

Лицедій сидів у шпориші при дорозі й тяжко дихав. Він дивився вслід молодиці вдячними очима, вже й забувши товченики, що їх вона йому так щедро надавала.

Ложка кивав головою, дід Потреба питав:

– Чого, Ложечко, засмутився?

Песик тільки глянув преповажно, але нічого не сказав.

– Звідки ви все-таки, батеньку, знаєте, як звуть мого собачку?

– Це ж – Мамаїв! Ми з Ложкою не перший год знайомі. Хіба не так?

Ложка ствердно кивнув головою. А дід Потреба провадив далі:

– Оцей-от Ложка… не раз у баталіях з нами бував. У походи з низовим товариством плавав за Чорне море, аж до Скутар. 3 біди нас рятував! Ти ж тямиш, Ложечко, як ми з тобою…

«Еге ж, мовляв», сумовито брехнув Ложка.

– Як ми з тобою та з паном Мамаєм побували в Варшаві! Га? Не забув? – і обернувся до Прудивуса: – Це, мій лебедику, було, коли ми з ляхами ще намагались бавитися в пшиязнь…

Старий Потреба задумався… Задумався над щирою приязню наших народів, польського та українського: здавна прихилялись українці до багатства польської культури, поки не почалось окатоличування, покіль не стали прості люди України перед польською шляхтою бидлом, поки панство українське, задля свого лакомства, задля товстого пуза, задля. титулів, заради маєтків та грошей не стало радо поринати «в злоту польщизну», продавати шляхті свій народ… Дід Потреба про все те думав, звісна річ, якимись іншими словами, але жаль за тим, що, замість товариства між простолюдом Речі Посполитої та України, точились війни й підступи, щирий жаль бринів у голосі, коли старий розповідав Тимошеві про свою з Мамаєм подорож до Варшави.

– Еге ж… це, мій лебедику, було, коли ми з панами-ляхами ще гралися в приятелювання та й ходили до короля – зіськати бодай крихітку правди… Були ми тоді з Мамаєм в замку катюги нашого народу, в князя Вишневецького… Ти не забув його, Ложко?

Песик люто брехнув.

– Ну, – балакав далі Потреба, – панство бенкетує, а нас, козаків, посадили за той же стіл, тільки з другого краю. Навіть німецьким наймитам знайшли пани чільніше місце… Не до смаку це припало Мамаєві. Бачу, зизом поглядає на самого князя, а той сидів на другому кінці, на покуті, проти Мамая. А коли випили по другій чи по третій, бачу, до сварки йдеться, бо Мамай до шаблі хапається, от-от на рівні ноги скочить, та й буде каюк посельству нашому і нам самим, покришать нас ляшки-панки в тім кутку на капусту… – і старий Потреба заходився коло мокрих пелюшок, бо мале раптом запхикало.

– Що ж було потім? – поспитав Прудивус.

– Ложка порятував… Коли від Козакового ущипливого слова Вишневецький теж почав хапатись за шаблю, Песик візьми та й учепись йому за литку. Репетує князь, а що діється – иіхто й не втне, бо під столом не видно, та й панських собак там чимало, тож на Ложечку ніхто й не подумав. Але все-таки переполох знявся такий, що й про сварку забули. Хоч, правда, довелось однак тої ночі нам із замка п'ятами кивати, бо Мамай віддухопелив десь на ганку князевого племінника… Не забув, пане Ложко?

Песик Ложка знову кивнув: аякже, мовляв! – ще й, видно, подумав при тому про свій похилий вік: все, про віщо згадував старий запорожець, було таки досить давненько.

Дід Потреба повів був своє оповідання далі, але замовк.

13

По дорозі йшла якась чепурненька й промітна дівчина з цебром-відром в одній руці та з козубом – у другій.

У цебрі плавали мочені яблука торішнього врожаю. А в козубі торохкотіли ще зовсім зелені кислиці, лісові яблучка, щойно назбирані в лісі.

Це була звичайна собі дівчина, метка й моторна, не куца й не цибата; не білява й не чорнява, й не руда; не потвора, але ж і не вродливиця, не краля; досить таки крихкотіла і навіть рябенька трішки, дзюбата – після віспи, – а це ж тоді лучалося серед людей цілого світу не так і зрідка, – одним словом, таке звичайне дівчисько, що ми з вами, читачу, стрівши цю таранкувату моторуху на вулиці, може, навіть і уваги не звернули б, якби не судилось їй десь далі, перегодом – відіграти в нашому химерному романі досить-таки визначну роль.

Та й вона пройшла б оце зараз повз наших героїв, коли б в око їй не впав цибатий рейтар, що схилився над дитинкою, яку тримав на руках дід Потреба.

– Так оце ви і єсть? – спитала вона в Прудивуса.

– Я, – зопалу відповів Прудивус, а схаменувшись, поспішив спростувати: – Тобто… якщо сказати певніше… це не я!

– Отак я й думала!

– Про що ти?

– Про те, що ви – той самий дурноверхий рейтар, якому зараз моя рідна сестра годувала десь украдену дитинку. Мотря гак і сказала: німець він, а чи хто – не розбереш, – а що дурний, то видно й так, на око! – і цокотуха щось таке молола та й молола.

– Розпащекувалась! – розсердився Потреба.

– Зичу доброго здоров'я дідусеві! – чемно вклонилась дівчина.

– Будь і ти здорова, ластівочко моя, – відмовив Потреба. I спитав: – Куди чимчикуєш?

– На базар. Яблука й кислиці, бачите, продавати несу.

– Хто ж їх купить?

– Оцей дурний німак і купить! – і вона звернулась до Прудивуса: – Епфельхен! Чи не хоч?

Прудивус на дівчину й не дивився, бо все ще боліло після розмови з її сестрою.

– Ну? – спитала рябенька дівчина. – Кислички?

– Зеленець! – без ніякого виразу озвався Прудивус.

– Дарма! – сказала таранкувата цокотуха. – Зате солодкі! – додала вона і хоробро відкусила майже половину недозрілого лісового яблучка, що на нього досить було тільки глянути, щоб ізсудомило шелепи.

Та цокотуха й не скривилась.

– Солодке, як мед! – і дівка одкусила ще. – Солодке, як мамині груди! – і вона проковтнула все, що розжувала, і жоден м'яз на її віспуватому обличчі не здригнувся од страшенних кислощів, таких лютих, аж нили зуби. – Солодке, як Адамів гріх!

– Хто тобі сказав, що гріх – солодкий? – зацікавився Прудивус.

– Панотець казали в школі,

– Що ж вони казали?

– Те й казали… Яблучко ж оте, що Єва дала своєму дурнуватому Адамові, воно ж йому тоді здалось бозна-яким солодким. А то ж була звичайнісінька лісова кисличка. Дичок! Інших тоді не було ж.

– Цікаво! – буркнув Прудивус і замислився, і так же знов скортіло мерщій добутись до Києва. Ненароком сказані слова – про гріх, про яблуко спокуси, про Адама та Єву, – розбудили в спудея рій думок та почуттів, бо ж не рік і не два він там, у київській Академії, писав учений твір про пізнання добра і зла, про первородний гріх, філософію гріхопадіння загалом, і це йому здавалось вельми важливим ділом: через гріх Адамів не тільки перший піт чола пролився, не тільки панна Смерть заволоділа світом, а й пізнали люди всі радощі буття, радощі тіла й духу, бо ж їх перші люди в раю не знавали, роковані на віки-вічні безрадісно й безсмертно нидіти в благополучнім затишку… Він писав і про те, київський спудей Тиміш Прудивус, що Адам назвав свою солодку подругу Євою, тільки вперше пізнавши гріха, бо це ймення означає буцім не що інше, як Джерело Життя, бо це ж вона, вона порушила сміливо божу заповідь, вона, прекрасна Єва, – і вся та вчена книга, котру писав у Києві Прудивус, мала прогриміти осанною Єві, пречистій матері всього живого, тобто людського, – чистого й нечистого, але живого! Живого, тілистого, повного буйної крові, неспокійного, метушливого, безсонного людського життя.

I він уже бачив, Прудивус, як напише він розділ про перше взаємне пізнання Адама та Єви, про щастя материнства, про вдалих і невдалих дітей, про горе з ними, про Смерть-визволительку, яка спостигла Адама лише на дев'ятсот тридцятому році життя, – і бідолашний спудей Академії, змордований непогамовним прагненням мерщій розпочати роботу, котру наші нинішні вчені, звісна річ, назвали б кандидатською (кандидат, мовляв, у науку, гай-гай!) дисертацією, після випадкового слова рябенької Химочки про гріх Адама та Єви забув про все на світі, замислився, закляк і не зразу й зрозумів – чого. хоче від нього те промітне дівчисько з цебром та козубом.

– Ось покуштуй лишень, – підступно посміхалась таранкувата дженджуруха, простягаючи рейтарові на розкритій долоні кисличку. – Кусай, кусай, воно солодке… – і вручила лицедієві яблучко.

Прудивус теє лісове зелене яблучко взяв був, але тут, перестерігаючи, видно, про якусь небезпеку, гавкнув Песик Ложка.

– Ну, чого тобі? – спитав Прудивус, і щось таке промайнуло в голосі його, щось таке заблисло в очах, що рябенька Химочка, вражена якимось спогадом, зненацька скрикнула:

– Не кусай!

– То кусай, то не кусай, – знизав плечима лицедій.

– Ти – не рейтар, – сказала Химочка. – Я бачила тебе в городі, в кумедії… – і зовсім по-дитячому зраділа, згадавши навіть ім'я улюбленого героя мирославців: – Климко? – і, не даючи лицедієві й слова мовити, дівчина зацокотіла знов: – А я ж думала… Я, бач, несла ці яблука й кислиці – для жовтожупанників, для найманих німців, угрів, ляхів, для всіх однокрилівців… – і, побачивши, що Прудивус хоче-таки закислити душу, дівчина зойкнула: – Не руш!

– Сконаю?

– Ні… – і рябенька дівчина скрасніла, мов на заході сонце, і раптом стала така гарна, що, коли б зараз Прудивус не думав про яблуко Єви, він спалахнув би зразу ж тим самим вогнем, який спопелив колись самого Адама. – Хто з'їсть оце мочене яблуко… а чи оцю кисличку… на того зразу ж нападе…

– Що нападе?

– Швидка…

14

– Швидка Настя? – спитав дід Потреба. – Бігунка?

– Та бре! – пирснув Прудивус. – Але ж сама ти зараз…

– Я з'їла не затруєну.

– Хто ж таке вигадав?

– Іваненко з Мамаєм… вони!

Почувши ймення володаря, Ложка заскавулів.

– А затруїв кислиці хто?

– Одна циганочка.

– Мар'яна? – здивувався Тиміш. – Хіба вона вже тут?

– 3 тим зіллям для кисличок прислав її Козак Мамай.

– Чому ж не затруїли чимось дужчим? – слушно спитав Потреба.

– Підуть сьогодні однокрилівці в бій і… воювати не зможуть!

– Посідають? – ахнув Прудивус.

– Ну-ну! – зареготав Потреба.

– Від яблук?! Хорошенько! – і лицедій Прудивус знову замовк, про щось замислився, забувши й про дівчину, і про її забіякувату сестру, про дитину, про війну, про яблука…

Хоч ні, ні, не про яблука!

Саме про яблука він і задумався, бо це ж був, як ми тепер сказали б, художній образ його майбутньої вченої розвідки… Боротьба життя і смерті здавна привертала його увагу, – лицедій був природженим філософом і богословом, роздуми позбавляли його сну, і не раз заставало його вранішнє сонце коло роботи, в міркуваннях про зухвале прагнення людини досягти рівності з богом, а чи й повної від нього незалежності.

Вчення церкви, туманне, плутане, зловісне – привертало його до себе, бо ж було в людини, обплетеної тенетами закону божого, одвічне прагнення від того закону звільнитися, і люди намагалися те зрозуміти, чого зрозуміти не можна, що вигадувалось вітцями церкви саме так, щоб ніхто в тій таємничості нічого осягнути не міг…

– Чого ж ти мовчиш? – визивно спитала в Прудивуса цокотуха.

– А що хіба?

– Спитав би в мене що-небудь.

– Що ж я в тебе спитаю!

– Спитав би, як мене звуть?

– Як же тебе звуть?

– Хима. Химочкою звуть. А тебе?

– Прудивус.

– Хресного ймення такого нема ж!

– Нема.

– А як же піп хрестив?

– Феопреній, – пожартував Прудивус, не маючи охоти називати своє справжнє ім'я. – Двадцять другого серпня пам'ять.

– Ти попович?

– Дяченко, – збрехав лицедій і, відповідаючи на якісь думки свої, спитав: – Невже ж спокусяться гетьманці таким кислятинням?

– У Єви ж яблуко було нітрохи не солодше.

– То ж була Єва!

– У нас і тут чимало Єв. Мамай спорядив на це боговгодне діло наймиліших дівчат і молодиць з усієї Долини. Сто гарненьких Єв, що з їхніх рук навіть полин запахне медом. А в кожної красуні – по сотні затруєних яблук. Скільки ж це буде вражених…

– Сердець? Чи шлунків?

– I сердець… по дорозі до шлунків.

– До серця, – сказав Прудивус переконано, – до серця найпевніша путь – через красу тілес!

– Отож! – мовила Химочка. – Я тобі вже сказала: до спокушання однокрилівців ми залучили дівчат і молодиць… прегарних, гожих і принадних.

– А ти ж?.. Ти сама?

– Я – тільки хитра та брава! – спалахнула рябенька Химочка. – їх сто – вродливих, а я – одна ж! – і, взявши з кислицями козубок та відро з моченими яблуками, таранкувата Хима поплентала далі, до сповнення свого воєнного обов'язку.

Потім спинилась. I сказала – чи Прудивусові, а чи старому Потребі:

– Перекажіть на той бік, за озеро, що однокрилівці сьогодні бойовище розпочнуть лише надвечір. Але… воювати не зможуть.

Та й пішла.

Лицедій, Тиміш Прудивус, задумливо дивився вслід. Почухував, де й досі ще свербіло від стусанів, що їх надавала йому рідна сестра цієї Химочки. I шепотів:

– Історія повторюється.

– Про що це ти? – не зрозумів старий козак.

– Знов – рука Єви. Знов і знов! Диявольська помана. Яблуко. Спокуса…

– I швидка Настя? – колишучи дитину, спитав старий.

– Ні. В історії жіночих спокушань, спрямованих на правнуків Адама… ні, ні! Впливу бігунки… ще не було!

15

– Ходім! – сказав спудеєві Потреба.

– Чого так раптом? – спитав Прудивус. – Треба б трішки тут перечекати, бо як побачать зараз однокрилівці, що ми йдемо в той бік, до озера…

– Хіба не чув, що сказала ця Хима? Попередити наших… Треба поспішати!

– Треба то й треба, – погодився Тиміш, підвівся, знову наклав був собі на голову рейтарський шолом, але той так розпікся проти сонця, що лицедій мало не пожбурив його в кущі калини, та по дорозі знову хтось наближався до них, і Прудивус миттю перетворився на рейтара.

Назустріч ішла якась жінка з дитиною, і Потреба з лицедієм перезирнулися.

– Попросимо й цю? – спитав Тиміш Прудивус. – Нехай погодує?

– Чи не занадто часто?

– Хтозна…

– Спить же мале. Хоч, правда, на дорогу треба б…

– Та треба б!

I вони вже хотіли були звернутися, навчені гірким досвідом, обережненько й недвозначно, з гречним до жінки проханням.

Та вона й сама, наблизившись і не помітивши під кущем старого над дитиною, звернулась до самотнього рейтара:

– Красунчику, агов! – Чого тобі?

– А я тебе боюсь!

– Чого б то?

– Як же такого воїна й не боятись!

– Хіба вже я такий страшний?

– Ти дуже милий, мій грізний хорошунчику. Але бог знає, що в тебе на мислі!

– Нічогісінько.

– А все-таки боюсь… щоб ти мене, німчику, бува, не зачепив.

– Навіщо ти мені!

– Все, пане рейтаре, може статися! – і вона зазивно повела плечем.

– Так ти ж – із дитям! – здивувався Прудивус.

– Ет! Дарма! – пускаючи бісики, сказала молодиця. – Дитиночку я покладу.

– Оце ти вже й готова?

– Хіба ж молодичка – негарна?

– Гарна з біса молодичка, – явно шкилюючи, підморгнув Прудивус.

– То чого ж?

– Пожартував би – та гріх, пісний нині день, понеділок.

– Вівторок завтра буде! А така молодичка – чи буде ж?

– Отака німецька помийниця?! – гарикнув Прудивус і спересердя сплюнув. – Шльондра ти, а не молодиця! Мандрьоха! Потіпаха!

– Оце я?! – здивувалась завжди й на все готова жіночка. – Я ж – тільки до тебе!

– Але ж – я німець!. – Несправжній!

– Чому ти так думаєш? – зацікавився Прудивус та й зовсім вийшов з ролі, забувши про всі німецькі штуки, які йому варто було б викидати в такім скрутнім становищі.

– Справжній німчин, коли б я припала до вподоби, мерщій узяв би мене. Коли б не сподобалась, побив би мене. А ти тільки лаєшся! Шльондра, мандрьоха й потіпаха, хіба це німецькі слова?! – і хвойда заспішила геть і, видно, не без наміру нацькувати на переодягненого мирославця сторожу однокрилівців.

– Ходімо звідси! – потяг спудея в другий бік старий Потреба.

Через яку часину обидва вони, з дитям на руках та з Песиком Ложкою попереду, знову вступили на хистку потаємну стежину, що мала їх привести через болота – на той бік озера, до Мирослава, з усіх боків обложеного військом пана гетьмана.

16

По тих самих болотах никала того ранку і Ярина з трьома подругами з міської дівочої сторожі.

Чигаючи на ворога, нишпорили вони й по всіх закапелках міста.

По гаях та лісочках довкола Мирослава.

По заростях калинових.

Останніми днями в городі більше та більше з'являлось ворожих під'юджувачів та підштрикувачів, що сіяли серед оборонців Долини всякі страхи та брехні, і Лукія з Яриною те ставили собі на карб, бо хто ж, як не вони, мусили б усіх отих відвідачів та шептунів хапати, заки вони перейдуть межу Долини.

Ярина Подолянка в той день була заклопотана й невесела, а може, ще й хвора після огневиці.

Все, що коїлося з нею в Європі – в Римі, в Мадріді, в Парижі, в Амстердамі, все те тяглося за нею й сюди, на Вкраїну…

Спроба гетьмана Однокрила викрасти її, покіль вона жила з півроку в своєї хрещеної матері, на Поділлі… Потім якийсь монах-домініканець, котрий з'являвся на хуторі в хрещеної. I поява в Мирославі того чепуристого шляхтича, Оврама Роздобудька. I нахабний лист Гордія Пихатого – з обіцянкою зняти облогу, якщо мирославці видадуть йому (тобто самому Римові) її духівника та визволителя, вітця Ігнатія, старого Гната Романюка, а заразом і її саму, панну Подолянку, котра була їм навіщось потрібна аж-аж…

Але… навіщо?

Чого вони на неї так полюють?

Чого впадають?

Чого їм тра від неї, нерозумної дівчини? Так, так, дурної та безголової, необачної дурепи, бо ж не може вона збагнути, що за прокляття тяжіє над її головою!

17

Коли батька її, полковника Прилюка, побратима й зятя Мелхиседекового (тобто чоловіка його рідної сестри), посланого на перемови до Варшави, панове-ляхи схопили й катували, а потім віддали до інквізиції, де він і сконав лютою смертю, про що можна й тепер прочитати в польських хроніках, – її саму, Ярину, того ж року, ще маленьку, приховавши смерть її батька, домініканські ченці викрали в рідної неньки й завезли світ за очі, кудись аж за Мадрід, і там замкнули в жіночий кляштор.

її не мучили, як батька.

Не катували.

Не морили й тяжкою працею.

її виховували: панною, шляхтянкою, щирою католичкою.

Щоб вона не забула свою Україну, черниці докладали всіх сил, бо ж панні перегодом належало повернутись додому, повернутись підступним знаряддям католицької церкви.

Дівчині прищеплювали презирство до простих людей (її ж готували, щоб видати потім за будь-якого польського магната чи й за свого перевертня, котрому судитиметься» панувати на Вкраїні), і вона мала принести додому вірність Ватіканові, тобто зненависть до свого народу, до віри батьків.

Щоб не забула дівчинка на чужині рідної мови, до неї приставили стару Гликеру, уніатку, котра розповідала їй казки свого чарівливого Поділля, співала пісень, завше сумних, заплітала полоненій панні коси, плакала над її долею, але ж нічого до пуття не вміла розповісти малій, задля чого ж н тримають ось тут, за цими товстенними мурами, так далеко від рідного краю.

Коли черниці зауважили, що в Гликери прокидається приязнь до їхньої прозелітки, до панни Кармели (як нарекли Ярину, коли завдавали її в католицтво), стара уніатка несподівано зникла – чи вбили її, чи одвезли до іншого монастиря, – про те Ярина ніколи й не дізналась.

Кінця такого Гликера, видно, сподівалася, бо колись одвела свою любимочку в монастирськім саду – до старого возиводи Могаммеда, невольника, давно вже проданого сюди з турецької галери, який удавав чомусь полоненого арнаута (чи, як ми сказали б тепер, албанця), хоч і був він насправді колишнім запорожцем Опанасом Кучмієм.

– Коли зі мною станеться що-небудь, – сказала йому Гликера, – доглянь мою подоляночку…

– Добре.

18

Коли стара Гликера таки зникла, Опанас Кучмій нишком, поливаючи квіти й дерева в монастирському парку, забалакав колись до неї, а потім уже й не облишав її, криючись від зіркого погляду святих черниць: то кілька слів закидав про Дніпро, то якісь бувальщини переказував про гетьмана Богдана, про Богуна, про Наливайка, то мугикав козацьких пісень, то навчав молитов православних, – те все закидав їй у душу, до чого католицькі черниці мали намір – зародити в цієї дитини зненависть.

Маленька подоляночка росла, нудьгуючи за рідним краєм, за матір'ю, за словом українським, і Опанас Кучмій сердечку молодому не давав заснути й прохолонути, і все те відбувалось мимохідь, коли возивода проходив повз дівчину з відром води чи полов грядку з квітами, – все – по два-три слова, крадькома, щоб не заздріли пильноокі монашки, які нічого лихого й не ждали від її щоденних прогулянок у невеличкому саду, обведеному товстенним і високим муром, і певні були, що україночка встигла за довгі роки забути все, що мала забути назавжди.

Коли Кармелу (подоляночку колишню) перевозили в Рим – до одного з кляшторів Ватікану, щоб там надати їй остаточного шліфування, як дорогому діамантові, – чесний лицар Опанас Кучмій, котрому вже довіку, видно, судилося нидіти в неволі, звів подоляночку, важачи власною головою, потаємно звів з однією старою циганкою (матір'ю Мар'янки), що й помандрувала потім за Кармелою в Рим, де лихом викраденої домініканцями україночки, про долю якої ніхто й не знав, зуміла та циганка зворушити кількох католиків-слов'ян (чехів та хорватів), котрі відбували на той час своє чернече послушництво у Ватікані.

Не відстала стара циганка, мати Мар'янина, від нашої Ярини – і в Парижі, де вже був у неї духівником отець Ігнатій Романюк, у Парижі, куди завела її доля, і в Амстердамі, де дівчину вже мали намір вигідно продати, тобто віддати заміж за одного голландського негоціанта.

19

Купець той, Ван Дорн, один із найбагатших у світі людей, за кілька років перед тим, після розгрому Нідерландів могутнім флотом Англії, втративши розбійницький доступ до далеких азіатських колоній, почав був торговельні справи з Польщею, але, маючи намір пробратися й далі, на Схід і на Пів день, до Кафи, до Персиди, до Вірменії, до Індії, до Сірії, до Єгипту, куди найзручніші шляхи пролягали через Україну, – уже дістав, плекаючи далекі плани, дістав Ван Дорн від польського короля обіцянку – дешево продати голландцеві в довічну власність українські землі коло Дніпра.

Вже зовсім зібравшися переселитися до купленого в Польщі древнього Києва, пан Ван Дорн, один із тих небагатьох голландців, котрі зберегли вірність римському престолові й не перекинулись від католицької церкви до ворохобного кальвінізму чи реформатства, дожидав поважний негоціант, поки гетьман Гордій Пихатий, виконуючи розказ Риму, не погамує вільнолюбну Україну, навік-віки відчахнувши її від братньої Москви.