Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 41 страниц)

А сталось того дня таке… – хоч ви, прозорливий читачу вже й самі, видно, збагнули, що там сталось…

Рушили однокрилівці в наступ, але… але наступати не змогли.

От і все.

Кислички та мочені яблука, що ними подруги рябенької Химочки частували в жаркий день, заради вгамування спраги, всіх жовтожупанників, рейтарів, угрів, татар і ляхів, а котрась із них спромоглася вгостити й самого Гордія Пихатого, – оті кислички та мочені яблука, одержані з прекрасних ручок, здались бравим гетьманцям вельми солодкими (,як і всяке яблуко, одержане з Євиних рук!). Але ж сила проносного льонку чи александрійського листу, чи ще чогось, такого ж невблаганного й невідворотного, як сама доля, сила зілля, що ним були затруєні кислички (а був то не ревень, і не жостір, і не сабур, а наче все це разом узяте, якась віденська, а чи й циганська штука, над котрою поворожили, крім Мар'янки, ще й Іванов з Козаком), – сила проносного буває часом дужча й за саму долю, дужча за владу світську та духовну, дужча за всі поклики до бою, від яких би високих воєначальників вони не йшли, бо ж немає в світі сили – над рицину чи гірку сіль (гордість старої Англії!), бо ж владного впливу проносного не переможуть – ні свідома дисципліна, ні начальницький наказ чи окрик!

Одним словом, наступ однокрилівців, що на нього гетьман Пихатий покладав крилаті надії, розпочавшись у призначений час, тривав не дуже й довго, не дуже й певно, бо в животах однокрилівців уже клекотів неспокій, що будив і неспокій душі, – а коли нараз приспічило десяткам, а потім сотням, а потім і тисячам вояків, вони миттю перестали бути вояками.

Але саме тут потрібен був Козак Мамай.

Так, так!

Бо ж долиняни, затуляючи носи, лупцювали гетьманців нещадно і трупу наклали гори, але наступ тривав недовго, бо ні в отця Мелхиседека, ні в Михайлика, ні в того бабича, сотника Хіврі, ні в інших воєначальників – надовго не стало снаги витримувати сморід, який поплив над полем бою, і оборонці міста Мирослава, мавши змогу – витнути нападників до ноги, не змогли дійти до конечної перемоги, – бо, й справді-таки, задля того діла потрібна була сила духу самого Козака Мамая.

Молоденький сотник, правда, попервах, не знавши підступних заходів Козака та циганочки, Михайлик був думав, грішним ділом, що то – від перепуду в однокрилівців об'явилась така весела хворість і що то він є такий уже грізний сотник що від страху перед ним – ось так навіть ведмежа напусть напустилася на однокрилівців, і він попервах тримався досить браво, але… не витерпів-таки смороду.

Не витривав і владика мирославський.

Не стерпіли й інші воєначальники долинян.

I наступ припинився.

Бій, правда, скінчився й так значною перемогою, і Михайлик, трішки вже повіривши в свій ратний талан, повертався з матінкою додому, коли добре звечоріло, і, ненароком сильно здивувавши матінку, зупинився біля шинку Чужої Молодиці, бо, вперше в житті, від почуття власної сили, а може, ще й від тих пахощів, що линули, як йому здавалося, й сюди, молодому сотникові – скортіло притьмом хильнути добру чарку.

До чарки, правда, діло не дійшло.

27

А не дійшло до чарки тільки тому, що сам Михайлик не дійшов до веселого шинквасу Насті Певної.

Перед шинком, під причілком, у затишку сидів, після бою спочиваючи, немалий гурт мирославців, добре вже впевнених, що вражені бігункою вороги до наступного дня на обложене місто напасти не спроможуться, і слухали оборонці Долини, як бравий француз-запорожець Пилип-з-Конопель читає Бопланову книгу «Опис України», перекладаючи з французької мови сторінку за сторінкою, де були і описи святого Києва, його храмів, його неперевершеної Софії, де уяву француза вразили славнозвісні мозаїки, його Лаври, його домініканських та бернардинських монастирів, його «університету чи академії», його (аж трьох!) красивих вулиць…

Всі чуйно слухали Пилипове читання, – ніде анішелесь! – бо ж цікаво було знати, що думає про Україну незнаний їм чужинець, рідний дядечко оцього Пилипа, до котрого серця людей привертались так легко і хутко…

– «Кажучи про відвагу козаків, – читав Філіпп, – не зайвим буде сказати і про їхні звичаї та заняття. Відомо, що серед них є взагалі люди – досвідчені в усякім реместві… Вони є майстри готувати селітру, якої чимало видобувають у тому краю, і роблять з неї прехороший порох… Місцеві жителі, всі без винятку, незалежно від статі, віку й майна, намагаються перевершити одне одного в пиятиці та гульбі, і немає іншого християнського народу, котрий так мало дбав би про завтрашній день…»

– Оце збрехав твій дядечко! – ображено озвався хтось із гурту.

– А коли не збрехав? – спитав хтось інший.

– Коли так уже про нас пишуть, то випиймо ж! – докинули з іншого боку.

I по руках пішли михайлики та коряки, хоч горілки в шинку Насті Певної через війну вже не стало, і пили – хто воду, а хто й молоко, про що свідчив і новий напис над дверима шинку: «Птиче молоко».

Отож, перехиливши по кухлятку молока чи сироватки і звикнувши – в цій хаті п'яніти від будь-чого рідкого, Пилипові слухачі знов просили француза далі читати «Опис України».

– «Проте, правду кажучи, – читав Пилип-з-Конопель, – усі вони здібні до всякого роду занять… Трапляються також і люди з вищим рівнем розумового розвитку, ніж уся маса, але й загалом вони досить розвинені, хоч і вся їхня діяльність спрямована лише на те, що корисно та конче потрібно, переважно в сільському житті.

Родючість грунту приносить жителям хліба в такому достатку, що частенько вони не знають, куди його й подіти… звідси приходять і їхні лінощі…»

– Ого! – буркнув котрийсь із слухачів.

– «…Лінощі, через які вони беруться до роботи лише за конечної скрути, коли не мають за що купити все, їм потрібне… Вони вдовольняються найменшим, було б тільки їсти й пити…»

– I ловко ж бреше твій дядечко! – вставив хтось із слухачів.

– Не заважай брехати! – начальницьким голосом, як те й належить сотникові, покрикнув Михайлик. I попросив Пилипа: – Далі ж, далі!

I Пилип-з-Конопель читав далі:

– «Козаки є віри християнської, яку звуть руською, вони шанують усі свята й додержують постів… Зате, мені здається, немає в світі народу, котрий зрівнявся б із ними здатністю до перехиляння чарки, бо ж не встигнуть вони протверезитися, як починають дудлити знов…»

– Оце так-так! – в котрий уже раз не втерпів хтось із слухачів.

А хтось додав:

– Треба й справді-таки хильнути.

– Щоб недаром про нас таке казали! Та й знову пили… молоко.

I п'яніли.

28

– Читай-но! – знову звелів пан сотник. I француз-запорожець читав і читав:

– «А втім, так буває тільки вільного та мирного часу, але під час війни або тоді, коли вони лаштуються до якого-небудь походу, тоді тверезість між ними цілковита…»

– Що правда, то правда, – зітхнула Явдоха.

– Помовчте, мамо, хоч би тут! – стиха буркнув пан сотник, і неньці довелось послухатись, бо ж сотник – то все-таки сотник!

А Філіпп читав далі:

– «Козаки суть кмітливі та розумом проникливі, додумливі та щедрі, не прагнуть великого багатства, але найвищу ціну кладуть своїй свободі, що без неї життя для них є неможливе; це – головна причина, котра спонукує до бунтів і повстань супроти місцевих вельмож, коли ті починають їх утискувати, то зрідка ж проходить більше семи чи восьми років від повстання до повстання…»

– Війна за війною, – знову зітхнула Явдоха.

Пан сотник на цей раз нічого їй не сказав, тільки знову буркнув Пилипові:

– Читай далі!

– Тут далі – про панів, – і Пилип знову втупився в книжку: – «Шляхта, в тому краї нечисленна, хоче в усьому бути схожою на шляхту польську і, видно, соромиться визнавати іншу віру, крім латинської, котра все більше та більше поміж панами шириться, хоч усякі князі та люди вельможні походять від православних предків…»

Це була гірка правда їхнього життя, і люди, хрестячись, слухали далі.

– «Селяни тут до краю бідні, бо мусять робити на пана три дні в тиждень, та ще й… віддавати йому… багато мір хлі6а, силу-силенну каплунів, курей, гусей… возити панові дрова й відбувати безліч інших обов'язків панщини, яких і не повинні були б сповняти; окрім того, поміщики вимагають від них грошового чиншу, а також десятини від баранів, поросят, меду, всіх плодів і третього бика через кожні три роки. Одним словом, вони мусять віддавати владареві все, що тому заманеться зажадати… Властителі мають безмежну владу не тільки над майном, а й над життям підлеглих; ось які є великі привілеї польської шляхти, котра живе наче в раю, коли селяни перебувають мовби в чистилищі… Становище їхнє буває гірше від каторжників на галерах. Таке рабство стає причиною численних втеч; відважніші з-поміж селян рятуються на Запорожжі… Такі втікачі повсякдень збільшують силу запорозького війська…»

Довго Пилип-з-Конопель читав ту французьку книгу товаришам, чимало сторінок із описами просторів красуні-Вкраїни: з її Борисфеном-Дніпром, з Дунаєм, з річками дрібнішими, степами, горами й долинами, цього казкового, на погляд іноземців, краю, що на його багатства зазіхала з віку до віку така силенна-сила всяких хижаків.

29

Цікаві долиняни ще й довше, можливо, читали б, раз по раз вихиляючи з рук Насті Певної по добренному кірчику її хмільного молока, коли б не пролунав несподіванкою чийсь владний голос:

– А що це ви тут робите, панове?

Це був пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, який до порога шинку підкотив на своїй таратайці з Оникієм Бевзем на передку, з лантухом і заступом, схованими біля ніг, і вже, за звичкою, покрикував:

– Хто вам таке дозволив, я питаю? Хто дозволив?

– Читати книги? – поспитав, Пилип.

– Під час війни пиячити! – гарикнув пан обозний. – Дозволив хто?

– Хто ж тут пиячить? – статечно спитав пан сотник.

– Всі ви – п'яні.

– Ні в кого – ані ріски, – відповіла обозному Явдоха. – Нам вірте, ми – сотники, пане!

– Я сам, мамо, я сам!

– А де шинкарка? – загорлав обозний.

– Осьдечки! – скромно озвалась Настя Певна.

– Я ж горілку продавать заборонив! – визвірився пан Стародупський.

– А я й не продаю, – повела тілистим плечем Настя Певна. – Шиночок мій торгує віднині – молоком! Таж ось і напис: «Птиче молоко», подивіться, пане!

– Птичого молока не буває в природі, – не посміхнувшись, заперечив пан обозний, бо ж йому, як і деяким іншим панам середньої руки, не мати ніякісінького відчуття того, що ми тепер називаємо гумором, велів сам бог. – Такого в житті не буває! Лихі язики плещуть, буцім у пана гетьмана, в Гордія Пихатого, замість однієї руки – лебедине крило! Інші запевняють, буцім Козак Мамай може втекти від ворога, пірнувши в шаплик з водою, щоб десь виринути аж у Чорному морі. А тут, бачите, раптом: «Птиче молоко»! Такого на світі не буває ж? Не буває! От чому я не можу дозволити, щоб хтось у моїм городі вводив в оману простодушних! – та й загорлав: – Забороняю!

– Що ж саме ви… забороняєте? – затнувшися, спитала Настя Певна.

– Ця назва – неправдива, – глибокодумно виснував обозний. – Молоко ж буває тільки коров'яче…

– Овече! – підказали панові начальникові з гурту.

– Заяче!

– Кобиляче!

– Свиняче!

– Вісляче!

– Це – інша річ! – з усім цим погодився обозний. I пообіцяв: – Добре, подумаю!

– Над чим? – не витерпіла Настя-Дарина.

– Над новою назвою вашого кубла розпусти, – поважно мовив обозний. – То, значить, я подумаю… порадимось: яке це мусить бути молоко, – і, відкривши вибиті зуби, Ласкаво посміхнувся з-під своїх щетинкуватих вусів: – Ти, найсолодша Настусю, не турбуйся… я все це забезпечу, сонечко моє! Забезпечу! – повторив він, явно милуючись цим поетичним словом.

Лишивши в таратайці під наглядом Оникія Бевзя свою блискучу від роботи лопату і порожній мішок, пан Купа обтрусив на собі жупан, і від його втоми ніби й сліду не лишилось, аж наче від серця відлягло, бо ж, прокопавши разом з катюгою нині цілісінький день, пан обозний не знайшов там, де сильно сподівався, ані найменшої ознаки будь-якого скарбу, ані гич!

Отож він такий сердитий зразу тут і наскочив на всіх.

Але все те минулось.

Сідаючи в шинку до столу, він сам собі глибокодумно бурмотів:

– Так, так! Еге ж… хай буде так: «Свиняче молоко!» – і він, задоволений цим рішенням, витягаючи з кишені, залюбки жував зовсім зелені лісові кислички, що ними почастувала його ще вранці якась молоденька циганочка, ворожка, коли він, випадково її зустрівши, попросив чого-небудь гемонського задля піднесення свого чоловічого духу.

I він тепер жував тії кислички, зеленець, і йому вже й справді-таки здавалося, буцім дух його таки й справді підноситься від закладених у лісові яблучка циганських чар молоденької ворожбитки.

30

I такий піднесений настрій тепер опанував його, аж він сам собі ще дужче сподобався.

I шинкарочка Настя Певна раптом припала панові обозному до душі.

Та й дома ж на нього чекала кохана дружинонька, і пан Демид навмисне хотів затриматися, щоб попомучити її дожиданням.

Йому, правда, ще й просто хотілося ось тут спочити після важкого дня з лопатою, після незвичного й тяжкого труда, бо за все життя не перекидав пан стільки глею, як за останні кілька днів, – і Демид хотів трішки спочити, щоб до молоденької дружини з'явитися в повній силі й красі.

Сівши до столу, він задивлявся (мимоволі, звісно) і на шинкарочку, вельможний пан, бо ж очей від неї одвести була несила, така вона виступала там пишна та красна, вся в разках доброго намиста, в дукачах та ковтках, з перснями та каблучками на кожному пальці, в барвистім гуцульськім строї, який шинкарка прибрала собі сьогодні, бо личив їй, – і вона бачила, що панові обозному припала до вподоби.

– Вся горілка в час війни повисихала? – спитав він жартівливо.

– Так, зацний пане.

– 3 мого веління? – хизуючись своєю владою, спитав полковий обозний.

– Так, ваша вельможність.

– То налий мені хоч кухоль молока! – звелів пан Купа-Стародупський і знову посміхнувся до шинкарочки своїми аж надто червоними губами, що сяяли з-під не таких уже й густих руденьких вусенят.

– Молочка? – перепитала шинкарка, але не зрушила а місця.

– Молоко – це питво молодих, еж вони п'яні й без того: своєю молодістю п'яні. А старим…

– Ні! – вигукнув захожий спудей-латинник. – У древніх сказано: vinum lac senum! – тобто – вино заміняє старим молоко! Отак!

– Протиріччя породжують істину, – глибокодумно погодився пан обозний.

– А істина – в вині! In vino veritas!

– Од ваших нестеменних істин може заболіти голова, – задзюрчала хутеньким сміхом Чужа Молодиця. – Ось послухайте краще!

I вона заспівала.

Бо ж, нівроку їй, співати вона вміла:

– Ой пора в нас не така,

Щоб горілку пити!

Краще кухоль молока

Враз перехилити:

3 молока береться сила,

Щоб ворожа рать тремтіла,

Молоко кріпить нам кров —

I на битву й на любов!

Як настав облоги час,

Висохла горілка,

Пийте, люди, воду й квас,

Пийте з понеділка!

А у мене городяни

3 молока щоденно п'яні, —

Ну, а може, я й сама

Вибиваю їх з ума?!

Гляну раз і гляну два

Іскрами-очима, —

Закрутилась голова

В Гриця і в Максима…

Трунок славний мій, панове, —

Біле личко, чорні брови,

Тож заходьте до шинка —

Скуштувати молочка!

I додала:

– Отак, пане полковий обозний!

– А чом же, – спитав Пампушка, – коли в городі катма горілки… чом же в тебе в шинку стільки п'яних? Що ж оці всі люди пили?

– Молоко пили, – блиснула зубами та очима шинкарка. – Чого ж вони п'яні?

– Корова в мене, бач, така: дає хмільне молоко.

– Чим же ти її годуєш?

– Римами!.. Віршів розвелось тепер задосить. От я й одрізаю праві боки в сторінках усяких поетичних книг… та й… оцією січкою…

– Там же – не тільки рими? Бо на звороті ж…

– А яка ж корова витримає самі тільки рими!

– Ти все це, гляди, мабуть, жартуєш? – непевно спитав, гризучи Мар'янині кислички, пан полковий обозний.

– Боже борони!

– Я таки наче хмеліти став… – сам до себе прислухаючись, спантеличено відзначив Демид. – А на мене ж рими не впливають! Чого ж це я п'яний?

– Про це ж я вже співала цілу пісню, – розвела руками шинкарочка.

– Хіба? – щиро здивувався пан Купа.

– Перекажи йому своїми словами, без пісні, – порадив хтось, тверезіший. – Панові обозному поезія недоступна є, як зорі в небі для кнура!

– Що-о?!

– Ми всі тут п'яні – від її поглядів, пане полковий обозний, – своїми словами, тобто щирою прозою, переклав Демидові Пампушці якийсь безвусий школяр.

– Вона, бач, стільки років розливає вино та горілку, що й сама стала хмільна!

– Бо й сама, як вино! – скочивши з таратайки, хвацько вигукнув Оникій Бевзь та й поцілував шинкарочку в медові уста, і аж очманів од поцілунку, бо все в ньому заклякло на хвилю, заніміло, наче його самого почепили на шибеницю. – Міцніш від оковитої!?

– Тьху, ледащо! – сплюнула Чужа Молодиця. – Прездорове одоробло, а цілує, як теличка бичка! Лиже, а не цілується. Тільки й усього, що мокрий слід!

– Дай-но я поцілую тебе, сладкогласна вдовице, – скандуючи, підступив до неї той самий безвусий школяр.

– Ані-ні! – бридуючи, сказала Чужа Молодиця. – Цілуватися з безвусим, з голопиким, то мені все одно, що з дівкою. Ти послухай ось нашої галицької:

Що ж то мені за косар,

Не вміє косити?

Що ж то мені за кавалір,

Не вміє любити?!

Що ж то мені за косар,

Що не має бруса?

Що ж то мені за кавалір,

Що не має вуса?!

Шинок зареготав.

Всі там були задоволені цим жартом, усі там розгладжували свої козацькі вуса, бо ж у ті часи чоловіки на око ще відрізнялись бодай чимось від жінок: дівчата не ходили в штанях, а парубки не ходили з голими пиками, – так, так, панове товариство, на світі, й справді, були колись такі часи, хоч людство й не знало ще всім відомого чеховського зауваження про те, що, мовляв, чоловік без вусів – це все одно, що жінка – з вусами.

31

– Звідкіля ж це ти тут – така пишна, корчмарочко, взялася? – здивовано заволав до нової шинкарки, вперше її тільки зараз побачивши, Саливон Глек, котрий по чарку горілки зазирнув сюди, стомлений після марного нині копання на степовій могилі, званій Сорока, де він допомагав Лукії, пресердитій донечці, шукати зложища селітри, що його там сподівався знайти алхімік Іваненко. – Ти ж, люба пані, наче й нетутешня? Га? – і він, на правах старого вдівця, хвацько підморгнув гемонській шинкарці.

Чужа Молодиця щось відповіла йому, та за галасом того ніхто не дочув, бо всім ставало вже надто весело, наче й справді всі разом сп'яніли в шинку від одного медового цілунку, який перепав Оникієві Бевзю від оцієї прекрасно-понурої й чимось страшнуватої Молодиці.

– А й справді ж, я немовби п'янісінький, – гризучи зелені лісові кислички, дивувався сам собі Пампушка, та вже й не згадував, що дома на нього чекає кохана жіночка, Параска-Роксолана, щоб знову й знов докласти сил до здійснення підступного заміру – зігнати мужа з білого світу, – хоч, правду сказати, від того зживання пан тільки худнув, бадьорішав, а на безнадійній лисині протягом останнього дня з'явився ледве помітний гусячий пух, бо він зовсім не збирався хутко вмирати, як сподівалась пані Роксолана, – хоч, правда, йому в пригоді ставали либонь не тільки запопадливість законної дружини, а й порпання в землі, і ввесь той несосвітенний клопіт із шуканням скарбів. – Таки п'яний я від твого пти… пти… птичого молока, відьмочко моя прехороша! – волав Демид, і вже чорти хапали дядечка, вже й очиці блищали, і, бог знає, чи не було в нього яких намірів і щодо цієї моторошнуватої молодиці – перед тим, як іти до шлюбного ложа? – Я вже, Настусю, п'яний-п'янезний! – ї він раптом відчув, як йому хочеться хропнути.

Та й Михайликові нагло спати схотілося.

Та й Пилип-з-Конопель уже носом ловив окуні, хоч досі й умів начебто – випити чарку горілки, а то й вина, доброго французького бордо з лоз Медока, Грава чи СентЕмільйона…

Саливон Глек, хоч і вдавав із себе справного вдівця, вже захріп десь у куточку.

Так вони всі поснули б, коли б на порозі шинку не з'явився скривавлений, перев'язаний, ледве живий Іванов-Іваненко, сивий алхімік.

Підійшовши до Михайлика, він стиха, нагнувшись до пана сотника, сказав:

– Панну Ярину вкрали.

Того ніхто не почув, крім Пилипа, що сидів біля сотника та його матінки, стиха продовжуючи далі перекладати їм Бопланів «Опис України».

Пилип і Михайлик, скочивши на рівні ноги, миттю вибігли з шинку геть, а за ними прожогом вискочила й матінка.

32

Ніхто й не помітив того, крім Чужої Молодиці, котра мала на все прегостре око.

Аж вона з досади скрасніла, оця Настя Певна, спахнула червоніш від коралів, що їй шию обтяжували, і, щоб погамувати пересердя, заспівала, бо немає ж хутчіших ліків проти сердитого серця, немає ліків над пісню.

Шинкарка співала, бо хотілось мерщій розбудити всіх, хто закуняв у шинку над столами:

– Ой, дубові ворітечка, —

Не мож їх заперти,

Кого люблю, не забуду

До самої смерті…

Потім промовила, засміявшись:

– Од війни всі хлопці навіжені.

– Це ти про мене? – спитав, прокидаючись, обозний, бравісінько підкрутив рідкі щетинкуваті вуса і додав: – Ти з безвусим цілуватись не схотіла. А ще ж не було такого случаю, щоб перед моїми вусами будь-яка молодичка…

– Чого ж то в них така сила?

– Я вуса ці викохую аж тридцять год.

– Оці?! – захихотіла шинкарочка. – Оці щурячі хвостики? Настя Певна зареготала, а пан Демид Пампушка-Купа

Стародупський образився, що з ним траплялось останнім часом дуже легко.

– Я ці вуса викохую вже тридцять років! – бундючно повторив пан обозний, вимагаючи до них належної поваги, начебто були то не вуса, а які-небудь полкові клейноди. – Хоч, правда, могли вони вирости й кращі, – додав він і почав пояснювати: – Еге ж! Я ж їх на ніч мию кислим молоком і жовтками з воронячих яєць…

– А ще? – явно шкилюючи, спитала чортова шинкарочка.

– На другу ніч я мажу вуса медом і дьогтем.

– А ще?

– На третю – змащую гадючим салом.

– А ще?

– Ведмежим потом.

– А ще?

– Не скажу, – застидався пан полковий обозний.

– Чому ж?

– Незручно… бо ти ж – пані!

– Ого! – і Настя Певна так зареготала, що попричинювані в шинку віконниці самі собою повідчинялись, мов од вітру. А шинкарка, ледве долаючи сміх, спитала: – I як вони тобі… і як вони… оці щурячі хвостики… зовсім не повилазили?

Пампушка розсердився. I почав кобенитись.

– Як ти смієш! – гарикнув він. – Адже я – пан Пампушка-Стародупський!

– Що ви кажете! – улесливим голоском, начебто перелякавшись, спитала Чужа Молодиця. – То наш пан обозний – уродзони шляхтич?

– Та не хто ж!

– Могутній володар села Стародупка?

– Еге ж!

– То це про вас іде слава по обох берегах Дніпра?

– Так! – випнув черево пан полковий обозний; гнів його потроху минався.

– Я чула про вас давненько вже. Далеко звідси чула, лепський паночку…

– Звідкіля ж ти прибула до нашого славного міста? – спитав пан обозний, а Настя-Дарина відповіла піснею:

– Гуцулка мя породила,

Гуцулка мя мати, —

Як не візьму гуцулочки,

Не буду жонатий…

– Золото, а не молодиця! – сказав, прокидаючись, п'яненький з горя Саливон Глек.

– Що ти сказав? – раптом збентежився обозний.

– Скарб, а не жіночка! – в захваті повторив, ще дужче хміліючи, старий гончар.

– Що ти сказав? Повтори!

– Скарб…

– Ти сказав… ти сказав… скарб?! – тремтячим тихим голосом перепитав Пампушка.

– Еге ж… саме так я й сказав: скарб!

– Ти щось таке… про неї… знаєш? – пошепки й заникуючись, як гетьман Однокрил, спитав Купа. – Ти щось про неї знаєш, пане Саливоне? Ну, скажи! Про оцю нову шинкарочку… щось таке знаєш?

– Уперше бачу сюю вельми лепську молодицю, – відповів пан Глек.

– Ти від мене краще не крийся. Скажи лишень!

– Як перед богом!

– Мені… мені ти можеш у всьому признатися. Ми ж із тобою, старий друзяко мій…

– Чого тобі від мене треба? – здивувався гончар.

– Скажи: чому це ти ляпнув, що шинкарочка – скарб?

– Ти ж сам бачиш, яка вона лепська!

– Та й що? – наполягав Пампушка.

– От тобі й скарб!

– Стривай-но, стривай! Ого!? – хутко заговорив пан Купа. – Тобі, гончарю, здається, що ця жіночка – не так собі просто…

– А що?

– Я вже зрозумів: скільки дукачів у її намисті?! Вся в золоті!? На кожному пальці – каблучка!? У вухах – ковтки!? На шинквасі круг неї – крупа червінчиків!? Розумію! Вся вона в золоті!? Тямлю! Скарб! Вийшов із-під землі та й сам віддається до рук.

– Страшно в такому ділі змилити.

– В чім змилити?

– А що… коли ми здря на шинкарку таке подумали? Що, як вона – зовсім ніякий не скарб?

– От який же ти, Саливоне: скарб – не скарб! Сам же тільки-но казав, що молодиця – скарб. Говорив?.. Говорив!

– Тьху на твою голову! – розсердився Глек та й підвівся, щоб іти додому, бо вже й так пора була начуватись від Лукії доброго прочухана. – Бувай здоров!

33

– Ходи здоров! – зопалу кинув пан обозний, але, схаменувшися, схопив гончаря за рукав. – То ти ж казав мені, що молодиця – скарб? Казав чи не казав?

– Казав, казав! Одчепись…

– Ну, от! Казав, що скарб? А хто ж не знає, що запорозькі скарби, коли минається пора закляття, виходять з-під землі та й прикидаються…

– Чим прикидаються?

– Чим заманеться нечистій силі.

– Котрий – собакою прикинеться. А котрий…

– Знаю вже, чув!

– В одному селі… вночі проти Великодня… коли всі пішли до церкви… до старої баби, що зосталась дома сама, входить наче парубок та й просить попоїсти. «Чого ж я тобі дам проти Великодня! Пісного вже нема нічого.» – «Та чого хочеш, того й дай!» От баба й здогадалася, що то скарб вийшов парубком! Схопила вона кочергу, та межи плечі його – торох!.. I як посипались з нього дукачики…

– I про це я вже чув…

Але Пампушку вгамувати вже змоги не було. Схопивши цехмайстра за рукав, він провадив своєї:

– А то йде, бач, колись чоловік. Аж перед ним – корова. «I відкіля се, думає, ся корова?» аж йому сумно стало, що корова ніби з землі виросла. – «А може, дума, се мені грошики господь посилає?» та дрюком – по корові! I як посипались дукачики… леле моя…

Коли не стало терпцю, гончар мовив:

– Прощавай! Піди та спочинь.

– Ти ж сам казав… I я думаю, що се вже й нам з тобою господь-бог посилає…

– Чого це ти так думаєш?

– Пора б уже! У мене з паном-богом, бач, рахунки свої! – і Демид Пампушка подумав про віз ладану, побожно спалений серед степу. – I от я й думаю, що се мені сам бог послав оцю шинкарку, оцей гарненький скарб, оці грошики…

– Що ж ти надумав? – налякався цехмайстер гончарів. – Отаку славну молодичку – та дрючком?

– Але ж ти бачив – скільки на ній дукачів? Зверху – стільки золота! А скільки ж то всередині? Подумай сам! Дукачі ж – найпевніша прикмета!

– Чого ж тобі треба від мене?

– Нічого й не треба б! Я й без тебе впорався б, щоб не ділитись. Та… коли вже так недобре вийшло, що й ти здогадався про все, допоможи мені взяти.

– Чужу Молодицю?

– Скарб! Тільки нічого не кажи Оникієві Бевзю, щоб не ділитися з ним! А коли ми з тобою таки візьмемо…

– Доведеться оперіщити?

– Дрючком!

– А коли вона… коли не скарб? Коли це просто молодиця? Що ж тоді?

– Невже ж ти не тямиш: ніхто в нас цієї шинкарки раніш ніколи не бачив? Не бачив!

– А й справді!

– Отож! А коли не хочеш, спробую сам.

– Коли ж?

– Сьогодні вночі. Тільки, щоб ніхто – ані-ні! Т вони, озираючись, вийшли з шиночка.

34

Вірний Оникій Бевзь чекав на свого пана біля таратайки.

– Сідай-но, Глече, підвезу, – кинув цехмайстрові Купа.

– Я пішки: недалечко ж!

– Однаково: ходити пішки не годиться.

– Чому б то?

– А тому, що ти – голова над гончарями міста Мирослава. I раптом – пішки!?

– Я таки піду…

– То не жди ніякої поваги.

– Від кого поваги?

– Від гончарів твоїх. Від мене поваги. Від усіх! Яка ж повага, коли пішки? – і звелів Оникієві Бевзю: – Паняй!

Той оперіщив коней.

А коли рушили, катюга зозла сказав панові обозному:

– Копав з вами цілісінький день! А що маю? – і заговорив з досадою: – I чом це бог не дає мені всього, що треба? Зате вам – повною жменею! Хоч ви й старі та грішні: людей і бога обманюєте, бідних зобиджаєте! А я ж – молодий, розумний, гарний, а не маю ніц!?

– Не гніви бога, парубче!

– Ще й з вами чорти мене зв'язали! – правлячи кіньми, провадив далі Бевзь. – А що я матиму за все усердя?

– Знайдемо скарб, матимеш грошики. А не знайдемо, порозумнішаєш біля мене. Навчишся чогось доброго. Вилюднієш! Невже цього твій розум ніяк не осягне?

– Все, що вигідно, мій розум осягає! – і він люто шмагонув по конях.

А коли підкотили до кованих штахет огорожі, до його власних воріт, пан Купа раптом наказав:

– Завертай у двір! Та мерщій! – і мало не зойкнув, бо затруєні кислички, що лишились після відомого діла в жартухи Мар'яни, вже робили своє.

– Чого це вам аж так приспічило?

– Приспічило-таки! Бо поспішаю дуже… отуди б!

– Отуди? – здивувався Бевзь. – Люди ж кажуть, буцім туди пішки доходить навіть сам руський цар?! А ви…

– Вези, вези! А про царя не смій мені такого…

Коли ж хутенько під'їхали, Оникій спитав, схиляючи товсту й червону шию молодого катюги:

– А штанці ж ви там – як? Очкурика? Самі? Чи, може…

– Розв'яжу сам! – скоренько скрикнув пан Купа-Стародупський і так рвучко вискочив з ридвана, аж той довго ще хилитався, мов колиска.

«Що то значить – пан!» з повагою подумав Бевзь.

35

Хитався світ перед очима і в двох парубків, у Михайлика і в Пилипа, поки бігли до господи єпіскопа.

– Ярину вкрадено! – в один голос видихнули вони, коли отець Мелхиседек виступив до них із внутрішніх покоїв.

– Знаю, – сказав той коротко.

– Треба рятувати! – аж задихнувся Михайлик.

– Я піду, – похапцем вихопився Пилип-з-Конопель.

– Іди, – сказав владика. – Шукай!

– I я теж! – рвонувся й Михайлик.

– А сотня? – спитав архирей.

– Хтось інший… нехай!

– Сотник ти чи не сотник? Михайлик осікся.

– Рушай, лебедику, не гайся, – кивнув руанцеві єпіскоп. Підійшовши по благословення, Пилип-з-Конопель зразу ж

був рушив до дверей, але повернувся.

– Хочу попросити…

– Слухаю, – схилив білу голову єпіскоп.

– Мені хотілося б… знову забрати з собою портрет!

– Візьми.

– 3 ним легше буде шукати.

– Розумію.

– Шукати ж, може, доведеться по всьому світі. А легше – з образком: чи хто не бачив? Не стрічав?

– Візьми… там, нагорі.

– Обіч вікна, – прохопився з необачним словом Михайлик.

– Ти звідки знаєш? – підозріло поспитав архирей.

– Це я так… – зніяковів пан сотник.

Втрьох вони зійшли на другий поверх, і все в її кімнаті лишалось, як і в ту ніч, коли був тут Михайлик.

Кивала, як і тоді, тінь вишневої гілки, і нелегко було від неї одірвати погляд.

Пилип-з-Конопель раптом скрикнув.

Скинувши оком на стіну, Михайлик побачив…

Ні.

Він там нічого не побачив.

Рембрандтівського витвору в кімнаті не було.

Портрет Кармели Подолянки зник.

Пiсня шоста, московська

1

А лiто, лiто, летiло, мов крилами…

2

Літо було шкварне, прикре, голодне.

Дні та ночі минали в тяжкому ратному труді.

Бо війна ставала все запекліша, дошкульніша, грізніша.

Десь там ближче та ближче підступали татари й німота, найманці гетьмана Однокрила, до російських полків князя Горчакова, ближнього боярина, і хтозна, чи ж дійшли до нього мирославські гінці, чи знають князеві вивідачі про зраду гетьмана, чи не паде росіянам на голови гетьман неспогадано й нагло?