Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 41 страниц)

– Гей, ви, Стецьки! – зневажливо гукнув він до Стецька-Данила й до пана Купи-Стародупського. – Постережіть лишень мою лисицю.

– Яку лисицю? – з очевидним зусиллям повертаючись до своєї ролі, спитав Данило Пришийкобиліхвіст. – Яку лисицю?

– Оту, що в мішку.

– Хіба ж то не кіт?

– Жива шкурка лисиці – на шапку й на рукавиці. Кумедія вже йде до кінця: піду на базар – пошукаю купця.

– Але ж і я – без шапки! – скинувся Стецько. – А голова моя лиса змерзла без твого лиса. Продай-но!

– Ке сюди грошики!

– Скільки?

– Ні п'ять, ні шість.

– Тобто чотири?

– Тобто сім.

– Тримай! – погодився Стецько і став лічити: – Раз, два, три, чотири… сім!

– Після чотирьох має бути п'ять і шість.

– Але ж ти сам сказав: ні п'ять, ні шість.

– Хоч дурний, так хитрий. Ну, нехай! – і, сховавши грошики за пазуху, Клим попередив: – Тільки мішка не розв’язуй, поки не прийдеш додому.

– Чому?

– Втече твоя шапка, – і він одступив на край кону.

– Поки шапка втече, а ти вже тікаєш… Куди ж це ти?

– Недалечко… Я зараз!

– Ку-ку-куди? – спитав Стецько, знов заникуючись од недоброго передчуття.

– Настав-но вухо, – таємничо прошепотів Климко-Прудивус. – Ближче! – і він не дуже й тихо, навіть товстіше, як завше, сказав з баса: – До вітру!

– Тс-с-с-с! – озираючись на притомних глядачів, ніяковіючи та червоніючи, просичав соромливий Стецько, бо ж виховання пан мав таки панське: бути безсоромним, де потрібен сором, і навпаки. – Люди ж чують!

– Я ж – не до того вітру, до якого ти думаєш!

– А до якого ж?

– Аж ось побачиш… – і Климко зник за коном, а вистава який час котилась далі на мигах, на рухах, без жодного слова.

Лишившись на самоті з власною шапкою та з власною смертю (вони ворушилися й вовтузилися в мішку та під макітрою), Стецько зустрітися з небезпечною панною не поспішав, а лисина без шапки мерзла-таки, хоч і було жарко серед літньої днини, – тож і цікавило його: стане лиса тільки на шапку чи й на рукавиці? – і він поспішив розв'язати нявкучий мішок, і куплений котик любісінько втік, – а що податися в прегустому натовпі було нікуди, то він і скочив на одну з шибениць, котра лишилась на кону, і звідти шипів на макоцвітну пику Стецька, що в ту мить не могла розсмішити самого либонь рудого котика, бо вже реготали на базарі навіть коні з лошатами, віслюки навіть реготали, хоч і нелегко тепер повірити: як це ті лицедії, не бувши членами Театрального товариства, могли щось путнє створити на кону?

Отож усі там реготали, крім хіба незворушних німецьких купців, котрі, не розуміючи ні слова, не могли розшолопати, що ж воно діється: чи не зійшла вся ця юрба з ума?

8

Не реготав і Михайлик, бо все в житті сприймав насправжки, ні в чому не бачивши смішної сторони, навіть на смак не знаючи – що таке є сміх.

За собою цю ваду коваль добре знав.

Він часом навіть просив у кузні ковалів та коваленків, ще там, дома, в Стародупці:

– А розсмішіть мене!

Проте ніхто ще не зумів того зробити, бо здавалось Михайликові, буцім йому не смішно, хоч він сам легко міг розсмішити ненароком будь-кого.

Або просив у товариства:

– Розгнівайте мене!

Хоч розгнівить його досі ніхто й не зумів, і Явдоха тим журилась, бо ж, як кажуть люди: добрий – дурневі брат.

Та й сам він, чудний хлопчина, смутився від тої гризоти,

бо здавалось йому, що й до ворога він буде такий же добренький, і коваль стидався в собі тої дівочої доброти.

А то ще бувало просив:

– Настрахайте мене!

Але й налякати його не вмів ніхто, бо здавалось, же й не страшить його ніщо, бо й сам він будь-кого міг наполохати до смерті.

Він знав ті вади за собою й вельми від них смутився, буцім він є бовдур нечутенний, недвига серцем, та й несміливий він,

1 незграбний, і недотепний, і не зугарен ні на що, і соромливий, і боязкий, – і парубок сам себе не любив за той гандж, і завше тримався матінки, що без неї, собі не вірячи, боявся й кроку ступити без любої та милої нені, яка була для нього в усьому зразком: і розумна, і смілива, і працьовита, і метка, і до всього уважна.

Сміх сміхом, а вона й тепер, Явдоха, до всього придивлялась і все бачила, і ніщо и не дивувало, навіть те, що притомні глядачі, поки Стецько мав халепу з рудим котом, почали складати на воза біля кону свої доброхітні даяння – хто що мав, м то й гроші навіть, на які прозоро натякав, закликаючи базар до вистави, громогласний сміхотворець Тиміш Прудивус.

А він сам, гой довготелесий Климко-Прудивус, зникши тимчасом поза коном, уже виринув з другого боку, скоренько перебравшись за козака й застібаючи на ходу нап'ятий на голе тіло старенький червоний жупан і шукаючи поглядом, куди по-літи старе лахміття, щоб руки звільнити та причепити шаблюку, що стирчала під пахвою… Лукаві мислі Климкові крізніли на виразному обличчі, і кожен рух його душі осявав цілу постать базарного блазня, який, видно, віддав себе служінню народові un saecula saeculorum, тобто на віки-вічні…

Поки Стецько його повернення не зауважив, Климко жбурнув стару одежину куди здря, на прездорову макітру, що під нею нудила світом панна Смерть, ще й сторч поставив на своїм лахмітті вітром підбиту шапку-бирку, і все лягло і впало так, що можна було подумати, мовби то й не макітра зовсім, а сам нетяга-Климко сів на землю, обернувшись спиною до глядачів.

Скоренько впоравшись, Климко вихопив шаблюку і ступив до Стецька, і таку пику скорчив, аж пан, півтора людського, й не впізнав шелихвоста, котрий наділив йому того кота в мішку, що й досі бовванів на вершечку Бевзевої шибениці.

Аби пан і далі не спізнав його, просторікуватий Климко забалакав з ним не по-людському, а віршем:

– Я – запорожець, воїн справний,

Я лицар всьому світу славний,

Бо воріженьків подолав:

Усім, хто ліз до мої хати,

Заступнице пречиста мати,

Я добрих духопелів дав…

3 самою Смертю хочу стати

До бою, —

Зброю

Зрихтував!

Якби придибала вона,

Завдав би їй прочухана!

Прудивусів бас гримів над мирославським базаром, і всі його слухали, хоч і говорив мартопляс віршами, як це тоді, на превеликий жаль, у виставах здебільшого водилося, хоч марнослівні вірші на кону – ані тоді, ані тепер не тішили й не тішать глядачів і лицедіїв, крім хіба тих чудових винятків, коли з кону бринять мерехтливі п о е т и ч н і строфи Шекспіра, Пушкіна, Ростана чи Лесі Українки, – хоч, може, це мені тільки так здається, бо ж актори наші здебільша втратили тепер уміння читать на сцені вірші, бо ж не вмів того навіть великий Бучма.

9

Отож і вірші, якими несподівано (з ким біди не буває!) заговорив Климко, як і здебільшого вірші в театрі, були велемовні й незграбні, і Пришийкобиліхвіст аж очі витріщив, почувши рими в послідовно прозаїчних вустах Прудивуса:

– Ішов паночок з міста,

За ним дівочок триста…

За ним?

За ним?

За ним!?

– Та ні, повів їх Клим!

– А панночка ж яка

Лишилась для Стецька?

Хоч далі, не витримавши в розмові з глядачем навіть незрівнянної насолоди від своїх власних віршів, Прудивус рада том заспівав:

– Коханням серце – вщерть,

А панна ж тая – Смеееерть!..

I замовк, аж ніби сам злякався свого єрихонського голосу, л пан Стецько обережно спитав:

– Це ти часом не з мене кпиш, козаче?

– Ти ж – лагідний. Тютя!

– Яка це тютя?

– 3 полив'яним носом. Глиняна! Ота, що в ню діти на базарі свистять. Еге ж! Тебе дурять! 3 тебе глузують! А ти? Облизав макогона!

– Та він же втік, отой Климко триклятий!

– Аж ось він! – і дідько лукавий кивнув на макітру, сховану під Климковим шарпаним і драним убранням. – Осьдечки сів та й спить. А ти? – і він подав йому дрючка. – Тримай!

– Навіщо?

I Климко знову заговорив не по-людськи:

– Візьми отсю палицю

В свою міцну правицю

Та й бий того мазницю,

Проклятого п'яницю,

Що збув тобі лисицю,

Щоб крівцею зросив він

Усю отсю травицю…

Трах, бах, тарабах,

Лупцюй хама по губах!

Коли ж пришелепуватий пан Степан, схопивши дрюка, торохнув по Климовім лахмітті, під яким стояла макітра, крихка полив'яна посудина, як про те й попереджала гончарівна, не витримала й хряпнула, розпавшись на дрібні черепочки.

I тут же, страшно й сказати, гримнув вибух.

Усе заволоклося димом.

Глядачі сахнулись від помосту.

Закашляли.

Зачхали.

А Прудивус…

– От бачиш, до якого вітру я ходив! – пирснув той чортула до пана Стецька. – Хто вітрові служить, тому, сам бачиш, димом платять.

Але Стецько, в тім диму потонувши, чомусь не відповів. А коли дим трохи розвіявся… коли дим трішки розвіявся… вражені глядачі побачили…

10

– Що ж вони там побачили? Поза лугами – дими стовпами? Ні.

Вітер повіває, димок пошибає, а в тому димочку ластівка шугає?

Яка там ластівка!

… Смерть, а не ластівка, ота панна, що визволилась, нарешті, з-під макітри.

Вдавав кирпату панну той самий безвусий рухляр, Іван Покиван, усе такий же спритний, хуткий, патлатий і веселий, худий, як зелена трясця, тільки перебраний за міську панну: в картатій плахті, в плисовій керсетці, в сережках, у добрім намисті, в скиндячках, що вкривали на спині дзвінку сіножатну косу, яка звисала з потилиці, де й має теліпатись у панни дівоча коса. Були в тої панни й червоно помальовані щоки (бо завше її мучила хіть невситима до їжі), і тримала вона в руці велику людську костомаху, що їх так багато валялось тоді по степах, по шляхах і дорогах, – і вона, тая прегірка панна, виникши з диму, від пострілу, що гримнув після вдару ломакою по макітрі, преспокійно гризла гомілкову кістку, догризала, кінчаючи либонь полуднувати.

Так, так, це була Смерть, спритна й моторна господиня всього живого, яка не знає ні лестощів, ні пестощів, якій назустріч ми завше самі поспішаємо, бо ж нема сили чекати, коли їй самій заманеться по нас прийти.

Еге ж, це була Смерть, що про неї люди говорили: «тільки й правди в світі, що смерть», бо не розбира ж – хто бідний, хто багатий, хто пан, а хто людина.

Це була Смерть, яка всіх наділяла зрівна – і Стецьків, і Климків: штирі дошки й землі трошки, як кажуть гуцули, – як з лука спрягло, та й нема чоловіка!

Так, це була видима Смерть, але поява її в кумедії… тільки розсмішила глядачів.

11

Та як же було й не розсмішити!

Данило Пришийкобиліхвіст, ведучи далі роль дуркуватого пана Степана, розчовпавши нарешті, як підступно підкував його анахтемський Клим, перестрашений, позадкував на край кону і знов ненароком опинився поряд із Демидом Пампушкою.

А той Демид, глипнувши на панну Смерть, тільки сплюнув, бо ж не піддавався чортячим чарам театрального мистецтва, але в ту мить, коли моторна панна, зірвавши з власної потилиці дзвінку сіножатну косу, по-дівочому перев'язану голубою лентою, кинулась була до нього, пан Купа оджахнувся, мало не впав з пенька, хоч, правда, падати було й нікуди, – аж надто тісно стояла юрба.

Від навального нападу пан Демид Пампушка, хоч і бував у бувальцях, а замолоду навіть уславився, як звитяжний козак-запорожець, від несподіванки пан Купа-Стародупський мало не скрикнув, бо ж це, мабуть, не вельми й приємно, коли на тебе кидається з косою сама Смерть.

Та панна зупинилась, розгублена: перед нею було аж два Стецьки! – і, яку хвилину завагавшись, вона не знала що робити й скам'яніла, задубіла, завмерла, аж її поставило правцем.

Безвусий рухляр Іван Покиван, що вдавав перед глядачами панну, знав лише те, про віщо вони з Прудивусом, затіваючи чергову виставу, умовились заздалегідь, але, сховавшись під помостом, він же й не видів непередбаченої появи другого пана Стецька, і нічогісінько ж у першу мить не міг збагнути.

Щоб дати розгубленій панні змогу трохи оговтатись, Прудивус підійшов до неї впритул і став розглядати страшнувату-таки хазяйку, як розглядають, бува, коняку на ярмарку, маючи намір її придбати.

Взявши панну Смерть за підборіддя, Климко оглянув зуби,

Панна й не поворухнулась, наче нежива.

Він потикав пальцем в осклянілі очі, а панна й не зморгнула, не кліпнула, не блимнула, не кивнула, мовби це була штучна лялька.

Прудивус постукав їй по руці понижче плеча, але й звук одгукнувся, мовби Прудивус ударив по сухому дереву, а чи по кості, а не по тілу живої істоти.

– Що з тобою таке, люба панночко? – спитав у Смерті нетяга Клим.

– Закоцюбла! – ледве промимрила Смерть ї додала: – Поглянь лишень на мене з ласкою, і я відтану.

Прудивус поглянув з ласкою, і всі зареготали.

– Тепліше. 3 любов'ю!

I Прудивус поглянув тепліше:

– Люблю тебе, як гірчиця мед! А глядачі від сміху аж заплакали.

– Гарячіш поглянь! – попросила панна. – 3 пристрастю! Климко-Прудивус поглянув гарячіше, з пристрастю, і все це

було так смішно, аж глядачі не тямилися з реготу, бо ж панна Смерть, і справді-таки, відтанула, зігрілася й повернулась до своїх обов'язків, тобто знову кинулася з косою на Пампушку, а Данило Пришийкобиліхвіст, щоб панові обозному прислужитись і одвернути від нього увагу рухляра, що зображував Смерть, раптом згадав про дальший розвиток своєї ролі і мерщій покликав:

– Панно Смерть, я ж – осьдечки!

– Не тра панну клопотати, панна знає – кому дати! – сказав Клим, наче гвіздком прибив, і пан Стецько спинився, убитий з пантелику. – Панна знає – кому дати косою по потилиці! – і кивнув на пана Купу: – Людям свято, свині – смерть!

А панна Смерть тимчасом, добре знаючи закони божі та сценічні, які не дозволяють припиняти дію, бо інакше – смерть усьому живому! – кинулась одразу хапати обох Стецьків, тобто Данила й пана Купу.

Страшенний шарварок знову знявся на кону і в безмежному залі, бо люди вже останні сили втрачали од сміху.

Не сміялась там, на мирославському майдані, крім Данила, крім пана Демида й Михайлика, ще одна людина: приятелька Оникія Бевзя, зваблива й недавнечко весела шинкарочка-Одарочка, тобто Настя Певна, що стояла в дальньому кутку, страшно та зловісно блискаючи чудовими зизуватими очима, впиваючись нігтями собі в долоні, – і кожному стало б таки й справді моторошно, коли б хто в ту хвилину поглянув на її прехороше обличчя, яке стало на мить страшним і лиховісним, але ніхто уваги не звертав на неї, бо всі очей не зводили з Івана Покивана.

Патлатий рухляр той, як ми вже знаємо, чоловік промітний і прудкий, заходився коло свого діла добре, і з рук його вивернутись було нелегко, хоч Стецьків на кону й стало двоє.

Але все-таки двоє дурнів важать більше, як один розумний, нехай навіть був би він таким мудрим, як сама Смерть, – і Покиванові стало таки непереливки.

Пан Купа-Стародупський вихопив шаблю й став захищатись не в жарт, і від гострої зброї вмів уберегтися тільки такий спритний чоловік, як Іван Покиван, – і тому-то шпарка та прудка панна Смерть, не мігши вхопити обох Стецьків одразу, кидаючись то за тим, то за тим, прогавила незабаром обох панів вельможних – і вдаваного, і справжнього.

Коли Купа рвонувся, щоб, нарешті, продертись-таки через юрбу, люди на цей раз навіть розступились перед ним, бо ж не щодня щастить бачити, як тікає від своїх підвладних таке значне начальство, і це вельми втішило мирославців, і всі там гейкали, свистіли, гукали й лементували, бо вже й затримувати пана Купу не варто було, і добрі люди вільно пропускали пана обозного і його таємничого гостя, чепуристого панича, котрого він визволив з халепи, і вони квапились далі та далі, на край розбурханого базарного моря.

А Климко гукав услід:

– Бувайте здорові, мої чорноброві!

Та вже пан Демид не тікав.

Він уже йшов, як завжди, поперед себе несучи свою пиху, напринджений та набундючений, і вже на обличчі не видно було ані тіні збентеження, світились тільки злість» досада й панська мстивість, еж він розсудливо вже розмірковував собі, як найдошкульніше віддячити Прудивусові, – і коли б хто зазирнув панові обозному в душу, то збагнув би, яка смертельна загроза звисла над відважним народним блазнем.

Люди розступались перед паном обозним, і цього було досить, щоб він уже не помічав їх, бо сорому обозний давно не мав, тож він і виходив з базарної юрби, наче з безлюдного моря, закопиливши губу і красуючись, мов у наритниках свиня, і даючи собі обіцянку – більш не ходити між народом пішки (в панській кареті лише!) та й не дозволяти в городі Мирославі ніяких вистав, бо все, що ті спудеї виставляють, усе те неправда, якої не буває в житті! – хоч пан Купа міг там і не закопилювати свою червону губу, міг і не хизуватися перед людьми, бо на них із тим чепуристим панком уваги вже ніхто не звертав, бо вистава на базарнім кону тривала далі.

12

3 докором дивлячись на панну Смерть, необачний Климко сказав:

– Ох і дурна ж ти, люба панно!

– Я?! – образилась Смерть. – Це я – дурна?

– Та не я ж! – і він поманив її пальцем: – Слухай-но сюди!.. Ти – чия Смерть? Стецькова! А Стецько – дурень? Дурень! У мудрого ж – і бог мудрий, і пан розумний, і Смерть не дурна. А в дурного всі дурні: і бог, і пан, і Смерть! Розшолопала?

– Розшолопала, – зітхнула панна Смерть. – Погналась за двома Стецьками і не спіймала жодного… – і зітхнула ще глибше: – Отаких двох скоромних Стецьків проміняла на пісненького Клима.

– Я, панно, охлялий, а не пісний.

– Дарма! Лікарі мені однаково жирненьке заказали. Ну, що ж! Приступімо…

– До мене?.. Щоб мене… той?

– Дурненький ти! Мене – той! Я опинатимусь, а ти мене силуй!

– Про що це ти?

– Поцілуй мене, любчику! Ну! Ну! Силуй мене, силуй!

– Трудно ж дівку силувати, коли парубкові страшно.

– Скільки ж тобі років?

– Двадцять сім.

– То чого ж? Навіть поцілувать незугарен!? – і панна Смерть приязно вишкірилась, наче з'їла щось веселе. – То ну ж!

– Але ж ти – дівчина!?

– Ну ж, ну ж!

– Ти ж не моя!

– А чия ж?

– Стецькова! – не стримавшись, гукнув Михайлик.

– Була Стецькова… – почала страшна панна. – Була!

I знов задзвонила за впокій душі струна бандури: «Клим-Клим-Клим-Клим»! – а в бідолахи Климка аж волосся, – так він вірив у те, що грав, – аж волосся від того сумного подзвіння стало дубом.

– Але тепер… – провадила панна.

– Поцілую милую тричі-двічі-раз! – тетеріючи, промимрив Климко. – Ну, що ж… кінець то й кінець!

– От-от!

– Одурив проклятущий Стецько – мовив Клим так сумно, аж вітер пройшов по майдану від одностайного зітхання глядачів. – Мені здавалося, буцім одурив я – його, отого дуринду, Стецька. А виходить…

– Пана й сам бог не одурить, – зітхнула Смерть та й знову хтиво мовила, аж загула, аж застогнала від жадоби: – Приступімо ж!

– Не хочу, панно, мила!

– Не хоче курка на вечорниці, а її несуть, мій любчику, засмажену. Не хоче корова заміж, а її ведуть, мій любчику, на налигачі. Іди, йди! Байка байкою, а каша стигне. Давай, давай-но: милуй мене, цілуй мене, тряси мене, товчи мене, щоб аж душа шкварчала, щоб намисто бряжчало! – і, примилюючись та пускаючи очима бісики, манірно спитала: – Чи, може, я тобі не до вподоби, любчику? – і гоноровито додала: – Я всім подобаюсь! Все в мене швидко: раз, два – й пригорну! Раз, два – і в труну! Чи, може, й справді я тобі не до вподоби?

– Хоч на підошву глянь, то дівка гарна! Але чужих дівчат займати я не звик! Бо пан Стецько…

– Я – про цибулю, а він – про часник! – сумно посміхнулась ображена панна. – Про Стецька я забула, а на божій дорозі – тепер уже ти!

– Куди ж дорога? – гірко посміхнувся бідолашний Климко.

– Куди ж!

– За що ж мені кара?

– Смерть – не кара, а закон! Це сказав колись іще розумний римлянин Сенека. Отже…

– Панно, люба! Дай хоч люльку викурити…

– Там викуриш! – і панна Смерть кивнула в непевну далечінь. I заговорила з явним бажанням переконати нерозумного: – Та й що ти забув на цьому світі?! У пана Стецька – тут і хороми, і корови, і дівки дворові прездорові! А в тебе? Звання козаче, а життя собаче?

– Гірше собачого, мила панно.

– Ну, от бачиш! Ні печалі, ні воздиханія, а життя – бісбатьказна-яке!

– Без притулку ж я, панно.

– От я й кличу тебе…

– Без роботи ж я, панно.

– А робив би?

– Нехай!

– А їв би?

– Давай!

– Оженився б?

– Ого!

– А сорочка де?

Та Климко пошепки попросив:

– Мовчи!

– Я тебе й голенького візьму.

– Ба ні! – і сяйнула блискавкою Климкова шабля, а панна Смерть глузливо мовила:

– Проти дівчини – шаблю?! Фі!

Зніяковівши та почервонівши, Климко шаблюку опустив. Весь майдан охнув. А Смерть…

13

Погрожуючи сіножатною косою, Смерть, проте, не вбила Климка зразу, бо він, як ми бачили, припав їй до душі, а стала його перестерігати, повчаючи парубка незграбними школярськими віршами, що від них самих можна було любісінько сконати, що з ними Іван Покиван ув образі панни Смерті ходив по кону ще взимку, на виставах київської Академії:

– Чув єси, козаче, про силу Самсона

Та й про мудру вдачу царя Соломона?

I де їхня сила?

А де їхня вдача?

Всіх я покосила,

Бережись, козаче!..

Бережись: Безноса йде,

На покоси всіх кладе…

Бо в руках я косу маю,

Бо я добре нею маю:

Королів я не минаю

I гетьманів постинаю,

Патріархів I монархів

В сиру глину поховаю…

А тепер прийшла неначе

I твоя пора, козаче!

I Смерть наставила косу, а Климко, можливо, шаблюки й не наставляв би, щоб не йти проти власного ж сюжету, коли б Іван Покиван, удаючи панну Смерть, та не заговорив отими віршами, бо ж кожен із нас – власні свої препогані вірші терпить без помітної огиди, а чужі хороші (люди ми грішні), чужі вірші в нас будять зневагу чи й критичну пропасницю.

Отож, розгнівавшись на панну Смерть за кепське віршування, Климко, хоч того в виставі заздалегідь і не передбачалося, оружно кинувся на Йвана Покивана, аж іскри з його шаблі посипались, з сіножатної коси посипались, і з очей посипались, бо ж розпочався смертельний герць, еж і Покиван розсердився на Прудивуса не менше – за два поганющі римовані рядки, що ненароком зірвалися тому з язика (віршування ж, як і позіхання, заразливі!), два рядки, за які мало було вбити:

– Ставай, Смерте, тута зо мною,

Будем битися з тобою!

Це, й справді, було набагато гірше, як у сучасних поетів, гірше й за поетів тодішніх, тож і не дивно, що герць зайшов гарячіший, ніж це могли передбачити в задумі творці вистави, бо ж, як ми вже говорили в Пролозі до цього романа, дійові особи та виконавці в будь-якій виставі роблять зовсім не те, що їм робити слід, та й було вже їм обом непереливки, і тільки спритність рятувала їх од ран, неминучих у шаленім вихорі двобою, в якім навіжений Іван Покиван спромагався не тільки відбивати Климкові вдари, а й знов та знов закидав у самісіньке небо до лихої години всяких дрібних речей, ловив їх і знову кидав, і ввесь той вихор Смерті, що боролася з Життям, знов перехоплював подих у мирославських глядачів, бо все круг Прудивуса й Покивана маяло, мелькало, мерехтіло й миготіло: смертельний поєдинок ставав стрімкіший, шаленіший, і бряжчала Климкова шабля, і лиховісно дзвеніла коса смерті, і дзвеніли тисячі сердець, а найдужче – серце нашого Михайлика.

Дзвеніла й тиша над майданом, а далекі постріли гармат, які знов десь ревнули й замовкли, лишились без помітного відгуку в серцях городян, бо й перед простодушними глядачами вистави точилась та ж сама війна, війна Життя і Смерті.

Коли шабля й коса зненацька розлетілись на сліпучі скалки, сотні людей схопились мимохіть за свої шабельки та ножі.

Вихопив шаблю й Михайлик.

Та й мамина рука сама собою потяглась до кривого ятагана, що завше стирчав у Явдохи за поясом.

Та й інші глядачі хапались – хто за що.

I лиш тоді трохи легше зітхнули мирославці, коли Климко, ще під впливом поганих школярських віршів панни Смерті, схопив рушницю, наставив її проти своєї лиходійки й почав… проголошувати вірші власні:

– Аще побачимо: та хто кого звоює,

Той жив додому хутко помандрує…

Панна Смерть, уйнявши Климкові мову, відповіла: – Той же Сенека сказав: «Життя, мій любий Луціллію, є вічна боротьба…»

Та Климко не слухав панни, бо віршувальна стихія тягла його далі:

– А щоб не могла ти, Смерте, людей заїдати,

Буду на тебе з лучниці стріляти:

Держись-но, Смерте сухоребра,

Стрілив воїн у твої ребра!

Народний артист, що його варто було самого вбити за погані вірші, забувши про заздалегідь передбачений з партнерами фінал, таки стрілив порожнім набоєм сухореброму Покиванові в пузо, і той, здивований несподіваною зміною сюжету, покірно впав додолу, тим самим зобов'язавши необачного Прудивуса – готувати й на завтра нову виставу про халепи й пригоди того ж таки лукавого наймита Климка, що його влучний постріл збудив на майдані ревище радості, яким мирославці вітали наругу та згуду Смерті.

Вітали смерть Смерті, перемогу Життя, раділи завтрашній новій зустрічі з улюбленцем своїм, з хитрюгою Климком.

А сам Прудивус… ох, як же й трудно буває переможцеві лишатися скромним!

14

Захоплений перемогою над Покиваном, Тиміш Прудивус, втрачаючи раптом і майстерність, і смак, і найменші ознаки хисту, і свою незбориму владу над глядачем, на якусь страшну хвилину перестаючи бути майстром свого живого діла, мартопляс самовпевнено проголосив:

– Не буде вже смерть православних заїдати

I на поєдинок воїнів призивати…

I хоч вона сама – з-за міста, з поля бою, з війни, панна Смерть, і призивала на поєдинок воїнів. ніхто вже на теє не вважав, і крики похвали Климкові, що подолав сухоребру, завихорились над базарним майданом, хоч мистецтво там було й ні при чому, бо люди раділи не майстерності лицедіїв, а лише тій нарузі, якої зазнала особиста супротивниця кожного з глядачів, що були, ясна річ, смертні та й смертні.

Вистава, тонучи в неправді, дерлась на клапті, і, хоч глядачі й вітали те, що бачили, сам Прудивус, щирий митець, відчувши щось непевне, прислухався до несподіваної порожнечі в самому собі, і на коротку й напружену мить завмер.

Він ходив по землі, наш Прудивус, придивляючись до усього, що траплялось на путі.

Там чоловіка побачив химерного.

Там дотепне словечко почув.

Там люди співали чи коло водили.

Там сперечалися.

I все це Прудивус прикмечував, від усього, що бачив, ставало йому весело чи сумно, а на виставах домагався, щоб там було всього – і не занадто й не замало, тобто ніколи не втрачав почуття міри, дошукуючись правди, вимагаючи від лицедія нестримності розуму й стриманості почуття.

Відчувши тепер, ніби щось у виставі пішло не гаразд, Прудивус на мить захолов, замислився, дещо збагнув-таки і схаменувся.

Ставши над панною Смертю, стиха мовив Покиванові:

– Вставай лишень!

Той не дочув або не зрозумів.

– Вставай-но!

Вічно жива й діяльна панна Смерть лежала мертва, як непростимий вірш, що через нього у виставі все й сталось не так, як гадалось.

Доходила кінця довжелезна часина, що на кону дорівнює вічності, де секунди здаються хвилинами, хвилини – годинами, години – роками, – і за ту хвилю Прудивуса блискавкою освітила думка про згубність віршування: воно приносить радощі небагатьом, справжнім поетам, котрих шанує ввесь народ, воно ж таки зводить з пуття й силу-силенну добрих людей, котрі, захворівши на ту дитячу хворобу в ніжному віці, так і віршують, горопашні, протягом цілого життя, чинячи голими римами прикрості не тільки своїм ближнім, а й дальнім…

– Устань же! – знову шепнув товаришеві Прудивус. – Оживи! Чуєш, Іване?

Та панна Смерть не оживала.

Тоді Прудивус копнув Покивана чоботищем у бік, і панна Смерть, зрозумівши, що настала пора кінчати виставу, як умовились, скочила й схопила свою сіножатну косу й знову замірилась на Климка, і знов заговорила… віршами:

– Ти не втечеш, козаче, смерті,

Бо все живе смерть має жерти,

Бо ж плоттю сам Христос вмирав

I нам свій приклад показав.

Возстани, воїне, ко богу,

Та й зараз рушимо в дорогу…

Прудивус уже розумів, що вистава, яку так добре вели вони перед вдячними глядачами, кінчається через ті проклятущі вірші не вельми и лепсько, але врятувати її вже було ніяк.

Смерть замірилась на Климка, щоб, як і належало за сюжетом, перетяти нитку молодого життя, і ввесь майдан зойкнув, бо ж Климкові, нарешті, настав-таки очевистий кінець.

Коса вже блиснула йому над головою, але Смерть нічого Климкові заподіяти не встигла, бо вистава мандрованих лицедіїв, що вже була дійшла зарані вготованого нещасливого кінця, раптом дістала несподіване продовження.

15

Наш Михайлик, бездомний, безробітний коваль, хлопчина негнівливий та несміливий, раптом… чи не вперше в житті… раптом сильно розсердився.

Та й зовсім не тому розсердився, що його обурила дурна недоречність закінчення вистави перемогою Смерті – в годину війни, в місті, яке ворожа сила має намір обложити з усіх боків, – ні, зовсім не тому…

Михайлик ні про що таке й не думав.

Його ж менше за все хвилювала зараз вистава, бо ж він, оцей селюк, ніколи досі й не чував – не тільки про театр, а навіть про Головмистецтво з Головцукром, котрі ретельно обсахарювали й пересироплювали в театрі солону кров серця і преавторитетно колись бувало заперечували, їй-богу ж правда! – проти перемоги Смерті у фіналах будь-яких вистав, навіть у жанрі трагедії…

Нічого такого він, звісна річ, знати не міг, Михайлик, його просто вхопила за серце смертельна небезпека, що звисла над Климком, і коваль кинувся на допомогу товаришеві, не стримавши свого пориву, забувши, же перед ним лише кумедія, і пін накоїв такого, що й не приведи господи: вихопивши шабельку, хлопець кинувся на кін.

Панна Смерть отетеріла з несподіванки, та Михайлик шаблюкою її не вдарив, бо ж мусив перевірити одне грунтовне підозріння.

Він панну смикнув за плахтину, тая впала додолу, а Михайло, простосердий ковалик, уздрів таке, що ствердило його нечайне підозріння: це була не панна.

Це був парубок! А з парубком… о, парубків Михайлик не боявся і, розсердившись на лицедія за обман, кинувся до нього н шабелькою. Явдоха не встигла схопити сина за рукав, як він уже втрутився в дію, голосом і рухами несвідомо наслідуючи Климка-Прудивуса, ще один голодранець, що намагався владно вплинути на долю героїв вистави, аж кумедіянти відсахнулись од шаленого глядача, який став перед ними, наче сувора правда життя, принадна в своїй обшарпаній, незайманій простоті, в своїй молодості, в своїй нездоланній силі.

Він з'явився перед глядачами нагло, мов вихор, мов грім, мов полум'я, бо Михайлик, і справді, горів, гуркотів, нуртував: відтоді як побачив сьогодні на власні очі дівчину, що зійшла буцім з того ненаського портрета, Подолянку, зарозумілу панну Ярину, Кармелу, чи як там її, – він увесь час, забувши про голод, летів і летів кудись, прегарний у молодечому шалі, ввесь час пригнічуючи в собі жадання чогось незвичайного, на що він досі був не здатен, про що він досі й не чув навіть, жадання дії, бешкету, боротьби, змагання до знемоги.

Переконавшись, що панна Смерть – не дівка і не молодиця, Михайлик рвонувся в бій, і ніяка сила не могла вгамувати його, навіть найдужча проти нього сила – рідна його матінка, Явдоха.

Іван Покиван, навіть у таку скрутну хвилину не забуваючи, ці,о він є Смерть, устиг лише схопити дрюка, яким Стецько розбив макітру, але й фахова рухлярська проворність не могла йому стати в пригоді.

Якоїсь особливої лицарської спритності в Михайлика, звісна річ, не було ще, але буяли в нім юнацький шал і снага правого діла, тож і налетів він на Смерть, мов навіжений, і нічого більш не лишалось Іванові Покиванові, як накивати п'ятами.