Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 41 страниц)

32

Наступні кілька днів Омелькових пройшли в хурделиці подій, думок і почуттів.

Зажадавши на потугу Вкраїні московських воєвод з людьми ратними, коней, пороху, гранат і зброї, Омелян мислями вже линув додому, до Рубайла-ріки, до рідної Калинової Долини, до батенька, до товаришів, які з ним разом співали колись, а чи горшки ліпили, чи коней кували, чи хліб сіяли, а тепер уже десь там на смерть стояли перед ворогом…

Додому, додому, додому!

Хоч, правда, на Вкраїну рушати лаштуючись, Омелько ще не знав – чи ж вільно виступить з Москви, чи, може, доведеться від царя тікати?

Його ввесь час не облишало відчуття, буцім пастка над ним уже закляпнулась, а він того й не постеріг, і по Москві гасає за ратними своїми справами, не тямлячи, що він уже – царів невольник, котрого, ясна річ, не випустять ніколи, як того птаха півчого, заморського, якого бачив Омелько в царських покоях, у клітці золотій, біля вузенького, пробитого в товстенній стіні вікна.

За ті дні він побував уже не раз у царевих палатах, хоч волів би й близько не підступатись до них, бо з ранку до вечора козак з Арінушкою мали досить клопоту по всій Москві.

Йому пообіцяли в Пушкарськім приказі «зелья пушечного пятьсот пуд», і він притьмом подався на правий берег Яузи, де були порохові млини.

Повідав там добрим людям, схожим на чортів у пеклі, закуреним, спітнілим, виснаженим, про свої справи в столиці, про війну, про Калинову Долину, про те, що й круг Москви вже почали в той день копать рови та шанці, щоб, бува, не застукав ворог несподівано, і що все це («затрепетал град стольный») тут завереміїлось після бентежного листа, принесеного Омеляном з України.

Попервах ці залякані люди зиркали боязко на царський перстень, що вільно теліпався на руці в Омелька, але скоро до парубка звикли ті чорнющі смерди на московських порохових млинах, доброзичливі й приязні, як і всі прості люди Росії, і вже старались найдрібніше змолоти для Омелька, тобто для Вкраїни, м'яке крушинне вугілля, найтонше пересіяти сірку, найретельніше пролітрувати селітру, бо ж Омелян там з усіма вже побалакав чи пожартував, побував і коло самої греблі, на Яузі, де, в толчельній ізбі, обертались дубові вали, і в ізбі крутильній, де крутять порох, і в сушильній, де сушать, і скрізь молодого черкаса щиро вітала московська сірома, і він, звісна річ, розумів: оце ж вони, ті росіяни, з якими народ український навіки зв'язав свою долю, саме оці працьовиті холопи, а не бояри й стольники, не стрільці й не дяки, не государ всія Русі, а ці посадські мужики й кабальні, раби, а не люди, що саме й були людьми передусім – і в божому, і в людському розумінні, – і він, Омелько наш, про цих людей багато думав, і вже хотілось пісні якоїсь, високольотної пісні заспівати про красу душі московської сіроми…

3 такими ж бентежними почуттями мчав мирославський протопсальт і за Нікітські ворота, на Гранатний двір, де мали зрихтувати задля Вкраїни кілька возів порохових гранат, і там стрічали напосідливого посланця України – не темні, неодуковані холопи, а люди навчені й голінні, кріпаки, які знались на хімії та науках арматних, способлені до точних розрахунків, звиклі до небезпеки наряджання ручних і гарматних гранат, – і ці освічені та розумні люди стрічали й проводжали Омеляна так, що він і тут вбачав тих самих росіян, до яких по допомогу він сюди квапився болотами й лісами стільки довгих днів, – і про них йому теж хотілося щось добре заспівати в пісні, котра вже бриніла на слуху, складалася в рядки і строфи, сама просилась на уста.

33

На п'ятий по співі в Успенському соборі день, у п'ятінку, коли вже сутеніло, коли Омелян збирався йти з государевих палат додому, тобто до гончарні Шумила Жданова, цар несподівано звелів співакові – лишитися ночувати в Кремлі.

– Пізно вже, – сказав вінценосець. – Без провожатих стрільців, без ліхтаря, без будь-якої зброї – ночами по Москві не ходять.

– Я зброю добру завше маю при собі, – сумно посміхнувшись, відмовив Омелько.

– Яку ж це зброю? – притьмом сполошився государ, бо ж до кремлівських палат ніякої зброї вносити не дозволялось.

Побачивши неприхований перестрах, Омелько, сам із себе кепкуючи, розповів цареві пригоду в степу, коли пісня врятувала від смерті його самого і вбила жовтожупанного осавула.

– В Москві тобі ця зброя не поможе, – посміхнувся й государ. – Потягнуть за пісню в Стрілецький приказ на розправу.

– Доведеться йти додому нишком-тишком.

– I все-таки потрапиш у Приказ: кого схоплять серед ночі на московських вулицях, всіх велено мати за злодіїв за шпигунів, за ворожих проноз… – і тишайший приязно мовив: – Доведеться-таки заночувати тут.

«Пропав на цьому!» сяйнула думка, бо цар Омелька здивував аж надто сумовитим голосом: молодик розумів, що журливість – така ж небезпечна, як і прекраснодушність царева, його тиха вдача, його лагідність, які порою вибухали прикрими не сподіванками – з будь-якого приводу, а чи й без нього…

Вони тимчасом уже йшли нагору, до глибинних государевих покоїв у Теремах, не так давно змурованих на місці дерев'яних государевих палат, і Омелянове око вражали кольорові кахлі, різьблення на білім камені, невисоке затишне склепіння, помальоване невтомними руками російських майстрів, грані дорогоцінного посуду, які вигравали проти світла тьмяних ліхтарів, що з ними йшли за государем царедворці, цяцькована діамантами зброя, скіфетри, діадеми й «держави», золоті посохи та ланцюги («кольчатые, звенчатые, вязеные»), чаші, братини, та кубки, оклади на іконах та євангеліях, витвори руських майстрів-холопів.

Було там немало й дарунків іноземних послів: щирозлотний посуд (від королів датського і аглицького), золота булава (прислана турецьким султаном Муратом), дари Варшави, Гольштінії, Франції, Статів голландських, вироби неперевершених умільців Сходу.

Світло ліхтарів буйно множилось на блискучих гранях металу та дорогоцінного каміння, скла й кришталю, і, віддзеркалюючись, воно дрібнилось на скалки, іскрило, мерехтіло, вигравало, немовби Омелько на все те дивився крізь сльози, хоч і захоплення до сліз там не було, бо ж не було й душевного схиляння перед несосвітенним багатством, не було й жадання володіти чимось, а переймав дихання тільки подив перед чудовим умінням і талантом розумних людських рук.

Простуючи з палати до палати, цар спинявся біля всюди розташованих золотих кліток, де, понастовбурчувавшись, кліпали проти несподіваного світла півчі та німі птиці, тутешні й заморські, й накривав клітки на ніч шовковими платами.

За золотими гратами млів папуга, зеленочервоний, ошатний, сановитий, бундючний.

– Як боярин, – пирснув Омелян.

– Ave, Caesar, – раптом закаркав папуга. – Morituri te salutant!

Омелько зареготав:

– Це – про мене?

– А що він каже? – сердито спитав государ.

– Це він – з латинська, – ворухнув вусом Омелько: – «Здрастуй, царю, приречені на смерть вітають тебе!»

– Що зз «приречені на смерть?»

– Так мусили волати римські гладіатори, коли в ложі Колізею з'являвся імператор.

– Audiatur et altera pars… – прокричав папуга.

– «Хай вислухають і другу сторону…» – переклав Омелько. – Він, видно, належав колись адвокатові, цей папужок.

А папуга, скрикнувши: «Ergo bibamus», дико зареготав.

– Що він сказав? – спитав государ.

– Запрошує до чарки горілки.

Государ сердито сплюнув і спитав у Омелька: – А ти не хочеш?

– Вип'ю, – кивнув Омелян, бо таки й справді йому скортіло хильнути чарчину, хоч і було це й не вельми обачно в непевнім і небезпечнім становищі, в якім перебував. Але ж… схотілось випити: не знав же нічого парубок – що там дома, як іде війна, що з батьком та з Лукією, чи ж добрався до Києва Тиміш Прудивус…

Його розсмішив і трішки розважив цей бундючний папуга…

А коли стольники внесли повнісіньку братину зеленого вина й золоту чару, Омелько все-таки не випив. Бо цар на ту хвилину попросив:

– Заспівай нам, хохле.

I Омелько одставив повну чару.

– Перед піснею горілку пити – гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п'яні, ревуть буває гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то й помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти, мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про бога, – не смій співати, помовч, не горлай! А поспівати можна й перед чаркою…

I, відсунувши на середину яшмового столика чару, він набрав повітря і випростав груди. Але не заспівав.

– В твоєму ж царстві й співати добрим людям – гріх! – зітхнув Омелько.

– Ми ж тобі, здається, наказали?!

34

Омелько мовчав.

– Чого ж мовчиш?

– Для мене закон государів – над усе, – з гостро підкресленою кротістю мовив Омелько.

– Співай!

– Але ж – указ твій, царю?

– Завтра скасуємо.

– Завтра й заспіваємо, – низенько вклонився козак.

– Ми сказали: скасуємо завтра!

– Слово государя?

– Слово.

– Гаразд! – і Омелян, ступивши до вікна, ловко змайстрованого з порожніх скляних гуль, зеленкуватих, покладених одна на одну, спробував був трішки одхилити шибу, та вона, не мавши стулок, ніколи й не відчинялась.

– Чого тобі? – насторожено спитав вінценосець.

– Тхне чимось… надто солодким.

– Це – найдорожчі пахощі, замчані сюди з острова Кіпру, – і, без посмішки, без тіні жарту, вдоволено принюхуючись, додав: – Наша царська величність, дбаючи про добру славу Росії, завсігди старається пахтіти лепсько.

– Ну-ну! – печально всміхнувся Омелько. – Римський поет Марціал запевняв, буцім «недобре пахтить лише той, хто завше пахтить гарно»! – і, злегка прокашлявшися в тій духоті, ховаючи лукаву посмішку під кучерявим вусом, Омелян завів церковне щось, на розспів київський, свої власні гімни, ведені в ритмах народної пісні, сповнені вільного вітру Вкраїни, і все те чарувало витончений слух великого князя, котрий щирісінько любив усе прекрасне та бентежне, і сльози на очах його величності Омелька зворушили, і козак заспівав, як тільки вмів, од душі, – зворушили Омелька, хоч і не спонукали дарувати володареві всі ті прикрості, яких завдали народові руському – добра душа государя, його владолюбність, його огидний потяг до возвеличення своєї власної особи;..

Досхочу наслухавшись пісень церковних, вельми втішений государ попросив ще й козацьких, і Омелько, вволюючи височайшу волю, співав та й співав, і рвався весняним громом з-по-під низького склепіння царських теремів – дужий та щирий Омельків тенор:

– Частувала дівчинонька

Юнака, —

А ягода-калинонька,

Ой, гірка!

Ту гіркоту медом-трунком

Заливай

Ще й солодким поцілунком

Проганяй!..

… Це була пісня Мирослава, рідної Калинової Долини, пісня, котру він сам же колись, іще підпарубком бувши, склав дома та й забув, і почув її, аж коли повернувся з учення, з Києва, з Варшави та з Мілана, а тепер вона здавалась наймилішою піснею батьківщини, і спокійно її слухати не міг навіть сам цар.

… Тужачи за рідним краєм, співак плив далі та далі ще й на дужій хвилі давньої думи:

– У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали, Угору руки підіймали. кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали…

I незнана доти, як ми сказали б нині, стихія козацького співу так захопила царя, аж він заслухався, замислився, завмер.

Коли Омелько Глек, співаючи – то те, то се, дійшов до галицької пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», аж засмутився цар та й подумав, що не можна ж, справді-таки, ось так узяти й відпустити з Москви цього чудесного співака, – і самодержець хотів був знову щось про це сказати, але стримався й спитав:

– Давня, мабуть, пісня?..

– Давня, – сіпнув плечима Омелян. – Наш мирославський єпіскоп, отець Мелхиседек, що я від нього й приніс тобі листа, великий царю, колись бачив слова цієї пісні в Златій Празі, в рукописній книзі Яна Благослава, в стародавній граматиці чеської мови. А цю вкраїнську пісню той чех, котрий помер ще року 1571, записав десь у Венеції: її співав там, гляди, який-небудь підгорянин, покутянин або гуцул, завезений татарами чи турками на невольничий ринок, на продаж… Співав! Бо ж пісня до життя прив'язує народ наш – у неволі навіть… Наша пісня, слов'янська пісня, руська, польська, чеська, пісня українська… вони й самі не вмруть ніколи, і слов'янам не дадуть загинути, бо з рідною піснею, царю… з піснею всі лиха перебідуєш і марно не пропадеш!

Цар ніби того вже й не слухав, бо зненацька спитав:

– Збираєшся додому… все-таки?

– А звісно ж!

Сердито посопівши, цар хруснув пальцями й сказав:

– Шкода! I приточив:

– А то лишився б!? А? Співав би в Успенськім соборі. Книги читав би, скільки заманеться. Дітей августійших наших, престолу наступників, навчав би всього, що нині царським дітям знати слід… – і поспитав: – Ти сам… де вчився, аж такий письменний? I по слов'янському? I з грецька? I з латинська?

– У київській високій школі, в Академії.

– О-о, – з повагою промовив государ. – Це – школа, благочестям сяюча! – і знову звідався: – То як же? А? Лишайся на Москві!

– Не можу, царю.

– Не хочеш.

– I не хочу.

– А як присилуєм?

– Послухай-но, благоутробний царю! Я є природою козак. Мене співати не присилуєш! Треба, щоб я схотів. От схочу й по вернусь до тебе з України. Перегодом…

– А чи схочеш? – хутко спитав государ.

– Хтозна! Сумно в тебе, царю, по всій твоїй Русі чудовій… Твої бояри… рабів, холопів, бідних людей… грабують! А ти за «боронив їм навіть плакати й сміятись, бідолахам, заборонив по всій Русі – старі звичаї, грища, казку, пісню…

– Це – гоніння світу, плоті й диявола… – почав тремтячи ми губами государ. – Гоніння біса глумотворства й жартування… – і цар замовк, задумавшись, бо й сам уже не певен був, що христоподражання – саме в цій жорстокій забороні: не співати ані на вулицях, ані в домах, ані в лісах чи на полях… Наче від довгого й страшного сну прокидаючись, государ дивився з крайнім подивом на цього чудного молодика, котрий нічого, видно, в світі не боявся, бо ж його не лякало навіть страшне государеве «дело и слово», яке тоді щойно взаконило доноси, встановивши в російській державі кару на горло за недонесення про будь-яку дрібницю, що могла б скидатись на уймання честі государеві. – Чому ж це ти нас не боїшся?! – стиха спитав повелитель, з подивом зазираючи в очі хохлові, як колись уссурійському тигрові, й чуючи, як мурашки бігають по спині, як моторошно ворушиться волосся в його русявих руських кучерях. Омелян задумливо поглянув йому в очі:

– Я боюсь тільки себе та бога, царю.

– Чому ж «себе»? – зацікавився можновладець.

– Своєї совісті. Страшнішого за власну совість – на білому світі нічого нема.

– Ого!

I цар з повагою блимнув на молодика. Бо ще ж таких не бачив.

– Якщо повернешся для царської потреби бодай на рік, то ми тебе потім відпустимо з дарами щедрими, соловейку…

Омелечко зітхнув:

– Гай-гай!

– Чого ти? – спитав можновладець.

– Невже ж ти, царю, ще ніяк не втнеш, що я е не з тих солов'їв, котрі співають і в неволі? В клітці?

– А клітка ж золота! – добре вже розуміючи марність цього трактування, аж скрикнув государ, чи не вперше в житті відчувши своє безсилля в будь-якому ділі і ще дужче знемагаючи від всевладного бажання бодай іще раз послухати Омелькового співу. I цар-батюшка обережно спитав: – А в цю неділю… післязавтра… в соборі Успенському… задля нашої величності… ще раз літургію проспіваєш, голубе?

– Залюбки, ваша величність! – щиро погодився Омелько і, в роздумі, замислившись, наче знову вздрів тисячну юрбу молящих, знов, душею линучи до бога, впивався солодкою тишею захоплення, коли, в коротких паузах, на цілий храм тільки й буває чутно збурене дихання співака та ще биття розторганої тисячі сердець, що калатають разом, мов одне велике серце, і все це знову пережив співак за мить коротку, бо хто ж таки може забути хвилини польоту!

Думки збираючи в жменю, зосереджено вдивляючись у камінець на государевому персні, Омелько ненароком, навіть сам того не завваживши, покрутив його на своїм пальці, де каблучка надто вільно теліпалась, а цар, теє помітивши, стурбовано спитав:

– Навіщо крутиш перстень?

– Так собі.. – в роздумі неуважно відмовив Омелько, а в царя аж морозом по спині сипонуло.

Він боявся ж чаклунів та характерників, а про козаків тут і віддавна слава йшла, як про людей, котрі накладають либонь чи не з самим сатаною: «I чого це він крутить той перстень?»

Та зразу ж дійшов і висновку:

«Так ось чому хохол нічого не боїться!»

Аж тут зненацька знову закричав поганим голосом папуга:

– Ergo bibamus!

– Випиймо! – погодився з ним Омелян і взяв золоту чару, що й досі повна стояла на цяцькованій стільниці. I спитав: – А ви, ваша величність?

– Покіль ніхто не бачить! – тихенько й несміливо пирснув государ та й поглянув на двері, що за ними причаїлись тілохранителі вінценосця, бояри та окольничі.

Козак і цар з одної чари хильнули раз і два і три, і самодержець, на мить забувши всю свою бундючність і святенність, розбалакався по-простому з тим зайшлим парубком і, чи не вперше в житті, почув себе людиною…

– Коли рушаєш? – по-людському сумно та просто спитав Володар всія Русі.

– У вівторок. Коли готовий буде третій віз гранат.

– То господи благослови! – і государ, перехрестивши Омеляна, підніс йому до вуст пухкеньку руку, бо інакше своєї приязні виявити не вмів. – Соізволяю…

I цар зітхнув, немов дитина, що в неї віднімають забавку, яка чомусь аж так припала до душі. Потім спитав:

– Нашій царській величності ще про будь-яку милість – ти завтра знову битимеш чолом?

– Так, пане царю, – чемно вклонився до землі Омелько.

– Об чім?

– Звели, великий государю: в дорозі не коїть мені перепон! Щоб не боронили твої бояри вивести з Москви земляків моїх, хто тільки схоче стать грудьми за праве діло. I щоб мені не гнати геть від себе… дорогою до Мирослава… всіх тих охочих москалів, кому скортить в лиху годину своєю кров'ю послужити братству, на яке наші народи присягали в Переяславі, ваша царська величність!

– Ми ж пошлемо до вас ратних людей!

– То ж буде ще колись. А тепер, государю, я певен, що твої московити й куряни…,

– Чого захотів! – не без приязні посміхнувся властитель, щиро втішений дипломатичним політесом, з яким раптово забалакав цей мужик. I государ сказав: – Ми звелимо – тобі в дорозі перешкоди не чинити!

Вони хильнули ще раз.

3 незвички хутко захмелівши, тишайший государ звелів:

– Нам би оце… якої-небудь казки!

– Казки ж казати цар московський не велів?

– Ану його, твого царя… – і цар, п'яненький, стиха, на двері оглядаючись, по-хлоп'ячому зареготав: – Кажи, кажи!

– Якої ж?

– Веселенької б!

– То слухай же…

35

Омелько почав так:

– Жив собі та був собі колись та десь – не вельми й головатий цар…

– Королів та царів у казках я не бачив розумних!

– Лише в казках?

Та й попровадив, прелукавий, далі:

– А цей царище… був іще й сліпий. I от – одного разу прилетіли та й сіли на дубі три ворони. – «А що ви, братіки мої, знаєте?» питає один. «А що хіба?» – «Я в такім-то царстві – всіх людей поспіль осліпив». А третій ворон каже: «Ти ж не по правді робиш: хто винен, хто й не винен, а ти осліпив усіх. Ти б там, каже, чи царя, чи короля осліпив би, або його сімейство, а не все теє царство…»

– Щоб ворони та розмовляли так… не вірю! – висловив сумнів монарх.

– Це ж казка!

– Все одно – не вірю.

– «А можна й одсліпити засліплених», промовив другий ворон. «А як же це воно?» – «А так…» і розповів, що там треба вчинити, щоб знову в царстві всі прозріли. А під тим дубом хлопець лежав перехожий. Підслухав мову птичу. Та й пішов до сліпого царя: «Так і так, ваша величність…» – «А що ж тобі за добре діло дати?» – «Свою дочку!» – «Гаразд!» А коли хлопець повернув цареві з царенятами жадане світло боже, цар не дозволив одсліпляти царство, ввесь народ. «Хай темні будуть!» – «Та навіщо ж?» – «У темнім царстві легше царювати…»

– Таких царів на світі не буває, – мовив руський цар затято. – Не хочу я таких казок! Ти лучче б нам – щось таке… солоненьке!.. Захмелів я, бач, трішки. Ніхто ж не дізнається. А? Ти – потихеньку! Ну? Та кажи ж! Що-небудь, може, персіянське чи арабське?

– Не вмію такого. Але… слухайте! – і щось веселеньке повів цареві – про багдадського молодика, як той, наречену втративши, шукав по всьому світі, як на слід натрапив у зачарованому володінні престарої відьми, як тая відьма обернула дівчину на соловейка, як вона звеліла юнакові впізнати милу межи іншими співочими пташками, і казка була довга, з непристойними кумедними пригодами і без дурних царів, і государеві подобалась, і він уже вірив сливе кожному слову.

– Нараз він бачить, – оповідав Омелько, – в золотих клітках – сім тисяч солов'їв. Та як знайти кохану?.. Як?

– Не знаю, – мовив цар.

– Приглядається він і прислухається, аж додивився, що тая відьма нишком одділяє одну кліточку й несе з печери. Мерщій стрибонув юнак за нею, торкнувся цвітом папороті до золотої клітки, і миттю втратила стара відюга…

– Миттю? Вірю…

– Миттю стеряла лихі чари. А наречена кинулась йому на шию. Та хлопчина ще не сповнив лицарського свого діла. Він миттю обернув усіх інших…

– Миттю? Вірю…

– … Сім тисяч пташок миттю обернув на дівиць…

– Миттю? Вірю…

– А дівиць – на жінок…

– Миттю? Сім тисяч?І Не вірю! – і цар зареготав, як не реготав либонь з дитячих літ.

– В казці чого не буває!.. А молодик повернувся додому не тільки з нареченою, а й із солодким почуттям справно доконаного парубоцького обов'язку…

Цар сміявся так голосно, що спальники, стольники й стряпчі, котрі куняли в сусідній палаті, чекаючи, коли ж, нарешті, можна буде врочисто покласти царя в царицине ложе, переполошилися, бо ж ніколи не чували ще такого реготу в кремлівських палатах.

Цар так голосно та щиро реготав, що аж папуга прокинувся й скрикнув:

– Ave, Caesar! Credo quia absurdum!

– «Здоров був, царю! – переклав з латинського Омелько. – Вірую, бо це – безглуздя!»

36

Цар сміявся.

Аж раптом замкнув уста.

Він уздрів, як Омелько знову крутить на пальці свій перстень, дорогоцінний дар монарха.

У государя аж волосся ворухнулось, як тоді, над тигром. Аж борода наїжилась, шовкова та русява. Аж виткі вуса стали сторч.

– Що ти робиш? – холодіючи перед характерником, спитав великий государ. – Навіщо крутиш перстень? Чи не чаклуєш, хохле?

– Он ви про що, – вражений підозрінням, засміявся парубок. – Ой царю ж мій… – і він згадав смішне пророкування Козака Мамая, коли той проводжав його, Омелька, аж на край Долини, коли наставляв і напучував, – згадав слова Мамайові про казковий царський дар, про коштовний перстень, що про його можливу силу чарівничу жартома казав тоді Мамай, – згадав про все те і… зніяковів, і саме це збентеження так налякало государя, що вже зростаючий нечайний гнів його вщух негайно ж, лишився тільки острах перед темною силою, котрий і вирішив дальшу долю Омелька: душею кривлячи, государ пообіцяв був чубатого пустити на Вкраїну, хотів і сам у те повірити, хоч і знав, що не пустить на волю це дивнеє диво, яке само потрапило цареві до рук, такого співака, а книжника та грамотія, дотепника, казкаря й розумника. Але ж і химородника… ні, ні, крий боже! Хай забирається геть! Цар поспитав:

– Що ти подумав, хохле, коли, одвічаючи нашій царській величності… раптово змовк? Про кого?

– Про Козака Мамая, – поважливо мовив Омелько.

– Хто ж він, той козак?

Омелян почав розповідати: про невмирайла Мамая, про силу й славу Козакову, про людську до цього запорожця любов, про потаємне характерництво, про їхнє при Омельковім від'їзді розставання, про всі його пророцтва й передбачення, про оцей самий перстень, що його вздрів, жартуючи, Козак Мамай на пальці в Омеляна – ще того дня, ще звідти, з Мирослава.

– Ми так і знали, – потиху зронив цар. – Так і думали! Помовчавши трохи, спитав:

– Твій козак із чортом накладає? – і государ перехрестився.

– 3 богом, ваша величність.

– 3 богом? Чаклун? Можеш до Москви не вертатись!

– Чому ж? – ворухнув Омелько вусом. – Я залюбки вернусь!

– Справді? – зрадувався здивований володар, миттю забувши про якогось там чортоугодного характерника, про вгаданий перстень, про свій страх. – То не хотів, аж раптом…

– Мушу я привести, государю, до Москви, до твоєї царської величності, мушу привести з України одного чоловіка: мудрого, доброго, чесного.

– Кого ж це? А?

– Недавнього латинського ксьондза, котрий…

– За це в Москві рубають голову: тому, хто, зважившись порушити указ, приведе на Москву будь-якого католицького священика!

– Я знаю: за це – смерть! Але мушу! – і Омелян почав розповідати про того вченого гуцула, про Ігнатія Романюка, про його довгу путь по всій Європі, про хижі підступи Ватікану супроти слов'янського племені, про листа Романюкового до чесних черкасів, про гуцулову потребу видіти російського царя…

– Ну, що ж… приводь, – пересмикнув плечима государ. – Побачимо! Але ж не вірю: підеш, не вернешся.

– Вернусь. На один рік, – і Омелян поліз за пазуху. Витяг звідтіль цурпалля від сопілки, подарованої в дальню дорогу дідом Варфоломеєм Кописткою, мирославським цехмайстром жебраків, і знівеченої дурними руками Арінки.

– Аж ось, тримай! – зітхнув співак, цареві простягаючи верхню половину дуди. – Друга лишиться в мене. А по твою прийду. Бо ця сопілка – чарівна… Калинова!

Государ хотів був притулити уламок сопілки до сахарних уст, бо ж був під чаркою, та Омелян спинив його, з пересторогою піднявши руку:

– Чарівна ж!

Цар опустив уламок, а Омелян повів йому про те, як сестра сестру порішила колись, як сопілка ту кров ознаймила, як відтоді на калинову грають тільки люди чистого сумління: перед богом і перед людьми.

Великий государ поблажливо всміхнувся:

– Стільки ми поклонів б'ємо, стільки молитов читаємо, що ми – перед господом-богом…

– А перед людьми? – спитав Омелько.

– Сонечку всіх не вгріти, цареві всім не догодити, – посміхнувся володар. – Бог один на небі, а цар на землі! – і він знову хотів був дмухнути в калинову.

– Вона заграє лиш тоді, – сказав Омелько, – коли складем її докупи.

– То коли ж?

– Коли я вернусь до Москви з тим ученим гуцулом.

– Вернешся?.. Присягни! – і государ кивнув на золотий іконостас.

Поміж іконами, в важенних золотих окладах, очі Омелькові, в жовтому світлі свічок, зненацька владно привернув просто написаний образ Спасителя, чимось нагадавши старого коваля Корнія Шутова, латаного-перелатаного дідка, що врятував йому життя, добре шарпонувши Омелька в ту хистку хвилину, коли необачний козак хотів був кинутись до царського візка на вулиці, щоб до власних рук віддати государеві послання України, нагадав того сердитого московита, котрий пригостив попервах Омеляна в своїй нужденній халупці, а потім одвів до гончарні Шумила Жданова, батька малої Арінушки.

На скромнім образі Спаситель, був таки схожий на старого коваля, не чорний і страшний, як малювали тоді звичайні богомази, а схожий на живу-живісіньку людину: обличчя сяяло, похмуре та виснажене, але мудре, людяне й світле.

Приложившись до образа, Омелько звів три пучки вгору й мовив:

– Клянусь!

– В чім саме? – не повірив государ.

– Вернувшись до твого Кремля, співатиму в Успенському соборі, під покровом московських святинь. Присягаю!

Та й завмер, споглядаючи живий той образ, прикипівши до нього зором серця і умом.

Це був один з відомих потім витворів малярської школи, яка, під орудою Пимена Ушакова, склалась тоді в Оружейній палаті Кремля, нової школи, яка запевняла, що «образы суть живот памяти… хвалы и славы бессмертие», і своїми творами доводила, що не слід «темноту и мрак предпочитать паче света», являючи Русі незнане доти «світлописне» мистецтво, котре несло в собі правду життя.

Очі на образі аж наче мерехтіли докором, горем, болем, такі вони були живі й розумні, зболілі й строгі, і цар, уперше на ікону ту звернувши свою височайшу увагу, схопив Омелечка за руку, щоб хутчіш пройти далі, куди цей гострий погляд не сягав.

– Ходім же! – підштовхнув Омелька вінценосець. – Літні ночі московські спливають надто швидко.

I, раптово напружившись, чудним та чужим голосом, збентежений і вражений, спитав:

– То кажеш… на Москву… знов суне-таки війна?

Голос йому затремтів, зірвався, задзвенів, і все це прозвучало так, немовби тільки в цю хвилину государ збагнув, осягнув, зрозумів усе те, страшне та моторошне, що приніс у листі про лихоліття посланець України, і царевінчана глава в задумі похилилась.

37

На третій день розбурхалась гроза з громами, блискавками, але без дощу.

Клуби задушного пилу застували4 невкрите хмарами сонце, і в моторошнім присмерку, що зненацька впав на землю серед білого дня, блискавиці були сліпучими й зловісними, і золоті бані кремлівських соборів повисали в темному рудому небі важкими тьмяними сонцями.

Як і годилося, ласкавий государ завітав-таки до пізньої неділешньої обідні, бо то був ще й день котрогось святителя, але стояв на троні Мономаха, мов на черіні: після кожної громовиці цар дрібно та часто хрестився, бив поклони, потів од перестраху, бо грому боявся, мов недоросле чадо, а деяким підданцям навіть приємно було бачити, як їхній государ, красне сонечко, славний, грізний та великий білий цар, здоровенний дядечко, що про його недавні й справжні подвиги ратні переповідали в народі (не без уклінного старання придворних полизачів) усякі малоймовірні легенди й казки, – приємно було бачити, як цей велетень не може приховати свого дитячого страху перед грозою.

Сяк-так відстоявши непишну заради війни обідню, правлену в той день без хору й без Омелькового співу, так і не діждавшися втишення грози, вінценосець вийшов до бояр, хоч і була неділя.

Він був у темнім зіпуні, в печальнім строї, щоб, нарешті, з діячами своєї держави поміркувати про все те, прикре й загроз-ливе, що в листі мирославців приніс до Москви Омелян, хоч бояри все те від учора знали вже й самі.

Чутка про Омельків лист зайшла вже далеко, за межі Москви, і не тільки з близьких, а й із дальніх посадів та сіл уже посунули зранку до граду стольного, шукаючи захисту від подиху війни, десятки тисяч ратаїв – з родинами, з добром, яке можна було покласти на вози чи в торбини.

Щоб царствующий град затрепетав у метушливій тривозі, щоб стільки людей всякого звання зразу вийшло рити шанці й вали круг столиці, мала з'явитися ще й нова причина, відчутніша та прикріша за мирославську супліку, принесену до Москви Омеляном: в суботу прискочили гінці від недобитого війська князя Горчакова, ближнього боярина, від недобитків, саме так, бо князеві полки, сливе, всі, понад сто тисяч росіян, десь там, на півночі Вкраїни, наклали головами, не встоявши проти несподіваної навали однокрилівців, а сам боярин, «муж благоговейный, в воинстве счастливый и недругам страшный», потрапивши до татар у полон, уже скінчив своє життя на колоді, де стинають голови.