Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 41 страниц)

– Замужем живе в Москві старша моя сестра, Марія, – сказала Анна до Омелька. – За гончарем Шумилом Ждановим, – і молодуха розповіла Омелькові, як там родичів шукати, веліла оселитися в них, коли трапиться нужда, щоб заробити на шмат хліба в їхній гончарні, і все Це Анна казала так просто, що й на думку не спадало Омелянові одмовитись, і була та мила тульська молодайка гожа, як тихе літо, гарна, як некошена трава в годину, хоч і народила з десяток дітей (що годок, то й синок!), хоч і були ковалі бідні-пребідні з тими дітьми («душа – не балалайка, есть просит!»), а жили весело й дружно. Хоч малолітні діти й допомагали в роботі, але ніяк не справджувалась давня істина: «де робить гурточок, там повний куточок», бо ж доводилось Іванищеві витримувати боротьбу з ковальським цехом города Мирослава, котрий вимагав од зайшлого майстра все більшого чиншу.

Хоч і були вони бідні, та заради таких проводів знайшлась у домі й чарка на дорогу, і сала шматок на заїдок, і хліба досить, а він же був у Анни завше випечений, як сонце, що й у гетьмана кращого хліба не бува…

Присівши на дорогу, де хто стояв: хто на ковадло, хто на дривітню, хто на гармату, підбиту в учорашнім бою, всі перехрестилися на образ Кузьми та Дем'яна, божих ковалів, плюнули на парсуну чорта, намальовану задля того біля дверей, і всі вже були рушили до виходу, а Іванище сказав:

– Оце – той чорт, що я його спіймав недавнечко в вершу на Рубайлі. А він мені й каже: – «Пусти мене, я – чорт». – «Дарма, з'їдять діти з хлібом». – «Та я ж – нечистий!» – «Жінка вимиє, то все борщ ласіший буде…»

– I що ж? – спитав Омелько.

– З'їли, – сумно посміхнувся Іванище. – Бо ж більше нічого не було…

Всі засміялися, хоч і невесело, і вийшли з кузні.

44

Проводжати за місто, в бік, протилежний тому, де зранку точилась колотнеча з однокрилівцями, подалися старий Саливон з Лукією і Козак Мамай.

Попереду біг Песик Ложка.

За ним ступали Омелько з Козаком, коня ведучи в поводі. Позаду – батько та сестра, несучи голуба. А десь назирці скрадався зацураний мартопляс Тиміш I Прудивус.

– Я вірю, ти повернешся, козаченьку, – говорив Омелькові Мамай, і лубенський тютюнець іскрив з його люльки, тріщав і сичав. – Але… пильнуй! Вважай день кожний за свій останній день, і ти будеш щасливим, проживши його до кінця. Видиму смерть спіткати сподівайся щохвилини, але вір та й нір: же виживеш, же дійдеш, же все те сповниш, що тобі доручили батько, рідний город, Україна! Старайся не накласти головою, а й смерті, хлопче, не страшись, бо ж важить зовсім не те, скільки прожив, а те – чи добре ти прожив! Хто це висловив – не згадаю, але…

– Сенека це сказав колись, римлянин, стоїк, – відповів Омелько, що був одним із найосвіченіших людей свого часу.

– Чого сумний? – спитав Козак Мамай в Омелечка, коли вони зайшли трохи вперед од гончаря й Лукії.

– Іти в такий далекий світ…

– Це – сум не той.

– Покинув співаків своїх… собор…

– I не про це питаю.

– Батенька, сестру… і брата, – і він озирнувся на Прудивуса, що самотньо плентав віддалік.

– Розумію. Але в очах твоїх я бачу щось таке…

– Та що ж?

– Це дівчина.

– Не покидаю нікого.

– Аніні?.. Ой-ой!.. А хто ж вона?

– Зависоко, далеко… й не для мене. Комусь, може, скортить і сонця!

– Подоляночка?

– Я про ню не думав.

– А тільки відчував? – і запорожець, помовчавши, докинув: – Це – ще одна причина – поберегтися в дорозі від пені й від пригоди, від лихих людей і від лихої години, бо ж гріх по дорозі біг та й до нас плиг… незчуєшся, як лиха й набіжиш! Звіра в лісі чимало: тож, лягаючи спочити, шипшини підмости під боки, глоду, терну, дерези, щоб не заснути міцно. Та й комарі… та й голод…

– Мені ж наша Лукія до сідла приторочила торбинку пшона, в олії смаженого, торбу тарані, сухарців, буханців…

– I однокрилівці можуть наскочити, і всякі інші харцизяки… – і Козак, заярившись, блимнув оком та й почав розповідати, що бачив по степах: як Однокрил посадив повсюди сильні застави жовтожупанників, поляків та німців, щоб не допускати на Січ ані купців з припасами, ні чумаків із сіллю, щоб ніхто й до Москви не прорвався зі скаргою на ясновельможного пана гетьмана, як ловили подорожніх людей, карали марно ц безневинно найстрашнішою смертю.

– Боне деус… милосердний боже! – кумедно вигукнув Омелько. – Чого це ви мене лякаєте, дядьку?

– Щоб ти в дорозі не журився, хлопче. А коли трапиться біда, співай. Хоч би що там сталося з тобою, ти співай. Скрізь тебе врятує пісня! – і очі в Мамая сяйнули синім, чортівським, а чи янгольським світлом.

– Я щось не дуже розумію, дядьку.

– Зрозумієш потім. А поки що… запам'ятай пораду, – і Козак Мамай одвернувся від парубка, бо в прискаленому оці заблисла сльоза.

– Чого це ви?

– Гаспидська люлька знов погасла, чортам її курити б!

– Люлька ж куриться…

– Комар потрапив в око! – і вуса Козакові заворушилися, немов од вітру. I він спинився, дожидаючи, поки наздоженуть їх Омелькові батько й сестра.

– Мені б тільки дійти до найближчого краю Росії… – і парубок знову обмацав у шапці листа, якого ніс цареві. – Щоб не потрапити в лабети однокрилівцям. А там…

– Що ж там! Немовби в Москівщині немає своїх небезпек! – сказав старий гончар.

– Та й у самій Москві ти ще перебідуєш – ой-ой-ой! – сумно посміхнувся Мамай. – I лиха набіжиш не раз…

– Уже в самій Москві? – здивувався Омелько.

– А що ж! Ти до царя так просто не доступишся… тим паче критись треба тобі від наших земляків, а їх чимало є в Москві, бо хто з них – однокрилівський підніжок, цього ти відати не можеш. Отож біду за хвіст попотягаєш! А коли минеш усі завади, то й із самим царем балакати… ніхто ж не знає – як, – бо царі, королі та гетьмани – хитромудрі, примхливі, свавільні. Ти йому вклонишся трохи не так, а він тобі за це зрубає голову. При московському дворі – всі там цареві в землю кланяються сто разів. А ти не звик…

– Та й не звикну! Ні, ні!

– Доведеться звикати. Ти ж – посланець! I твоя голова вже тобі не належить, а тільки тим, хто споряджає тебе до Москви. Тож будеш там і кланятись, і ручку цілуватимеш, і все робитимеш, що тільки належить при царському дворі.

– Звідки ж я знаю, що там належить!

– Ти ж при дворах бував!

– У Венеції, в Відні, в Варшаві…

– Дещо бачив? Отож! I ти вже постарайся: будь чемним, кланяйся та й кланяйся, – шия тобі не вломиться! – все роби так, щоб ніхто не присікався: коли треба, то й гірке слово скажи, але гречно, з поклоном. Будь сміливим, як і належить козакові… бризкай в очі правдою, свого домагайся, але ж будь мудрий, хитрий і тонкий, як змія, щоб не накласти головою за дурниці! Тебе до царя посила український народ. I ти цього не забувай, Омельку! I не вір нікому й ніде… Навіть коли вже й дійдеш до згоди з царем, коли він тобі навіть свій перстень золотий подарує…

– Перстень? – спитала Лукія. – Чому перстень?

– В усіх же казках… – ворухнув вусом Козак. – Коли дійде до чого… цар попервах дарує перстень, а вже потім…

– Шукає приводу, щоб відрубати голову? Чи так? – і Омелян засміявся, а сестра злякано схопила його за руку.

Старий гончар сказав:

– Недобре, Мамаю, жартуєш! – і обернувся до парубка. – Ти, сину, йдеш не до султана, не до хана, не до короля, а до царя московського! А тому…

–. До народу московського! – гостро перебив Мамай. – До руського народу! А царі й султани – всі однакові!

– Побачимо, – сумно сказав Омелько.

– I цар московський? – стурбовано спитав старий гончар.

– Та що ж московський! – сердито сказав Мамай. – Він, кажуть, чоловік розумний, добрий. Але й навіжений! Довіряє панам і дворянам. А черні боїться…

– На те ж він і цар! – сказав Омелько.

– Однокрилові ж, – далі провадив Мамай, – московський цар і досі довіряє, того й не знаючи, що сталося в останні дні… Довіряє! Бо то ж є гетьман, а не брудний холоп! – і Козак Мамай, напучуючи молодого мирославського гінця, почав розповідати хлопцеві про царя з гетьманом усе підряд, що знав той і чого не знав…

… Як оббріхує гетьман перед царем увесь народ і Запорозьку Січ.

… Як іще три місяці тому Гордій Пихатий потаємно просив у царя руських полків супроти непокірних запорожців, щоб кров'ю вгамувати бунтарський неспокій сіроми, котрій не хочеться знову ставати бидлом у козацької старшини, в своїх же, в тутешніх, в українських череванів, які на всім Лівобережжі намагаються забрати до загребущих рук силу та владу вигнаних польських панів.

… Як гетьман Однокрил і всі його поплічники вірнопідданим чолобиттям канючать собі в царя в довічну й повну власність міста і села України, паюючи їх межи собою, домагаючись, таємно від народу, відновлення того безмежного кріпацького права, яке було на Вкраїні за польських панів.

… Як цар прещедро наділяє козацьку старшину «жалованными грамотами на вечное и потомственное владение» десятками тисяч сіл і сотнями городів та містечок, хоч у самій Росії й не було тоді міст, що належали б з усім майном і життям будь-якому бояринові, бо ж бояри володіли тільки селами.

… Як, нишком вициганивши в пресвітлого царя ті грамоти на вічне володіння всіма багатствами й людьми на Україні, козацька старшина, вельможі чернігівські, роменські, гадяцькі, миргородські чи переяславські – бояться являти ті грамоти міщанам, ремісникам, гречкосіям, чабанам, козацькій сіромі, яка здебільшого теж мала б іти в неволю, – бояться, бач, бо ще не мають сили, щоб самотужки знову вкинути в рабство ввесь український народ.

… Як руський цар, людина розумна та обережна, не схотів посилати на Вкраїну руського війська, щоб допомогти старшині покріпачити простих людей, бо розумів, що українська чернь зненавидить за це Москву і москалів.

… Як гетьман Однокрил, так і не здобувши проти власного ж народу підтримки в московського царя, злигався нині з кримським Ханой, з польськими панами, з найманими німцями та уграми, щоб налигати-таки непокірний український народ, який ніколи не хтів над собою терпіти ніяких панів: ні своїх, ні чужих…

– … От я йому на все на те й розкрию очі, нашому православному цареві, – сказав Омелько.

– Гляди, щоб він сам їх тобі не закрив! – сердито сказала Лукія. – Де цар, там і страх!

– Побачимо, – посміхнувся Омелько…

Вони прощалися при виході з Долини, над Рубайлом.

Однокрилівці тут, як видно, ще не показувались, бо то ж була нелегка річ дістатися від південного виходу з Калинової Долини, де вороги вже встигли отаборитись, до цього, ще вільного, – нелегка річ, коли не сунути навпростець, понад Рубайлом-річкою, повз місто Мирослав, а кругом, поза мочарами й трясовинами, бо всюди ж там тяглись місця непроходимі, – тому-то ж гетьманці, з боєм ставши на тім боці, ще не встигли затулити й цього, вже єдиного тепер, виходу з оточеної Долини.

Мирославські вольнолюбці рили землю й тут, насипали вали, копали шанці, мудрували і так і сяк, як би найкраще оборонити від ворожої навали рідне місто, свої чудові гори й доли.

… Мамай і Глек з дочкою не спинялись надовго, щоб попрощатися з Омельком.

Обнялися, почоломкались.

Длятись було ніколи.

Скочивши на коня, взявши до себе за пазуху голуба, Омелько притьмом озирнувся до Прудивуса, що плентав позаду, змахнув йому рукою і рушив з місця чвалом.

А старий батько, сестра і Козак Мамай, провівши його поглядами, стали тут же до риття окопів, потім заходилися ставити на місце гармату, щойно привезену після направи з кузні москаля Іванища.

45

А там, біля тої кузні, тимчасом прокинувсь Михайлик.

Такий свіжий та дужий, такий бодренний, мовби проспав мг годину, а цілу добу.

I зразу ж таки згадав про той молот, що припав йому до руки, і почуття польоту, що після неладного падіння в рівчак не облишало хлопця від самісінького ранку, почуття нестримного польоту знов охопило його, хоч він, закоханий, вже й не думав навіть про гордовиту дівчину, про Подоляночку Ярину, котра так зверхньо розмовляла сьогодні з невідомим їй нахабним босоногим голодранцем.

– До кузні хочу, – сказав господареві, остаточно прокинувшись, Михайлик.

– Пізно. Гріх! Вечірня вже скінчилась… Проспав!

– Зелена ж неділя завтра, синку, – сказала, перехрестившись, Явдоха.

– Та й увесь тиждень працювати буде гріх, – додала поважно ковалиха Анна.

– Як то гріх? – здивувався Михайлик. – Найбільший гріх – то війна! Зброя потрібна ж?

– Гріх, кажуть.

– Руки в мене…

– Сверблять до роботи? – посміхнувся коваль Іванище. – Але ні… Сонце низенько. Гріх!

– Ось я з тобою попрацюю, – раптом озвалась Анна, бо їй стало шкода цього хлопця, що так занудьгувався за звичним ковальським ділом.

– Анно, гляди лишень! – застеріг чоловік. – Коли почує отець Орлам, що в нашій кузні гупають, проженуть мене й тебе з малими дітьми з Мирослава.

– Війна ж! Не проженуть.

– Ой, гляди!

– Дарма! Добре діло – не гріх, – сказала Анна і повела Михайлика в кузню. *

А коли нагрілося залізо, Михайлик узявся до діла, і Анна мимоволі задивилась на незграбного молодика.

Та й сама вона, прудка, цікава московочка, перевертала під його молотом розпечену штабу заліза, маленьким молоточком інколи вказуючи хлопцеві, куди бити, – і сама вона, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими сильними руками й маленькими ніжками в зелених сап'янцях, розрум'янилась, мов маків цвіт. Раз по раз побіжним рухом руки Анна підбивала під голубий повойник легке, неслухняне, трохи рудувате волосся, що від блиску горна та від кавалка розпеченого заліза, який іскрив під їхніми вдарами, здавалося ще рудішим. В роботі Анна ставала дедалі швидшою й меткішою, і все частіше та частіше передзвонювали молотки… Михайлик поглядав на неї, і хлопцеві приємно було дивитись на її прекрасне, натхненне в цю щасливу мить обличчя, і він думав про те, як добре жить на світі, коли є довкола стільки добрих і гарних людей, коли є, крім інших, і та, що найкраща й найвродливіша за всіх, ота гордійка, до котрої вранці прикипіло його обпечене юнацьке серце.

3під його молота злітали іскри.

Іскри зі штаби стальної, яка за кільканадцять ударів ставала шаблею.

Іскри з другої штаби.

Іскри з третьої… з десятої… з тридцятої.

Іскри з очей.

I дзвенів та стогнав метал, метал розпечений і метал холодний, метал серця, бо дзвеніло й співало все в ньому самому, в душі в цього парубка, якого шал кохання підняв сьогодні вперше над землею, та й ніс його, та й ніс, швидше і швидше, вперед і вперед, – дзвеніло й співало залізо, дзвенів та співав і сам коваль Михайлик, який став сьогодні вранці кохайликом, – співав увесь, бринів увесь, бив серцем і молотом.

Бив молотом і справді-таки співав.

I сам того не помічав, як либонь не помічають того й птиці небесні, коли їм настає пора співати.

Коли настає пора…

А ковалиха Анна думкою линула за Омельковим конем, і аж бачила вже, як хлопець у її сестри, в Марії, гостює, в далекій Москві…

…Михайлик гупав молотом і співав.

Не помічав того, що за широкими дверима кузні, припавши нишком до одвірка, слухає його циганочка Мар'яна.

Він співав та й співав.

Одну пісню співав.

Другу пісню.

Третю…

– Гей-гей!..

Пiсня третя, вечiрня й нiчна

1

Сюди тень, туди тень – та й минув увесь день, – день, повний несподiванок i пригод.

2

Скінчивши, нарешті, вечірню відправу, що під кінець її довелось єпіскопові прощатися у вівтарі з Омельком, котрий, проспівавши «Світе тихий», мусив рушати в путь, – скінчивши, нарешті, вечірню відправу, що на цей раз видалась особливо довгою, Мелхиседек, задихаючись від утоми, зняв з голови митру, важку, цупку, мов казанок, цяцьковану по золоту перлами та самоцвітами, скинув, хапаючись від нетерпіння, й блискучий саккос із золотими дзвінцями, зняв швиденько і омофор, пояс, поручі й підризник, бо вельми душно було в церкві, уже й спочив трішки, в самій рясі посидівши обіч жертовника на ослоні, біля віконця в східній вівтарній стіні, вже йому й люлечки покурити схотілось, аж вуха пухли, вже й попоїсти була пора, – службу ж правлять натщесерце, – а люди з церкви не розходились і не розходились, чекаючи, певне, архирейського напутного слова, хоча казання в суботу проголошувати й не годилося, бо задля проповідей одвіку призначалось тільки неділешню літургію, та й стомився нині владика, а до розмови з мирянами готовий не був. Але…

– Доведеться-таки, – кивнув архирей вітцеві Варламові Лобанівському, настоятелеві мирославського собору, протоієреєві, тобто найстаршому попові, котрий гадав, маючи до того вельми поважні підстави, що з вітця Мелхиседека – архирей, як із вола херувим, як із висівок паска, як із цигана рабин, як із кота борщ, бо ж від нього за цілу верству тхне козарлюгою, байдебурою степовим, січовиком-голодранцем, а не церковним вельможею, бо ж не вичавлює він сьомого поту з напівголодних кріпаків, що належать до єпіскопської кафедри, бо ж розмовляє по-людськи з босоногою челяддю, що служить йому в архирейській господі, бо ж не знає цей владика до пуття ані святого письма (хоч і вчився колись в Академії), ані треб, бо ж йому від ладану в голові паморочиться, та й до тютюнища привержений, та й до чарки, старий собака, не байдужий, та й приятелює з такими зайдами, як той анахтемський Козак Мамай, що на лиху годину з'явився оце в Мирославі, – та й іще чимало було у вітця Варлама поважних причин – не любити, зневажати й пуще вогню боятися Мелхиседека, бо ж він був певен, оцей руденький. попик, же тяжка архирейська митра більше личила б йому самому, і в цьому святому переконанні підтримував його останнім часом і сам пан Купа-Стародупський, до якого всім пастирським серцем і глибокою попівською кишенею щиро горнувся, ластився й липнув далекоглядний отець Варлам, котрого деякі миряни вельми шанували, бо він служив божу службу з таким захопленням, аж плакав, бо носив цибулину в кишені й раз по раз. нюхав, розтираючи в пальцях…

– Що доведеться? – спитав, не зрозумівши, отець Варлам.

– Доведеться мовити слово, – пояснив Мелхиседек.

– Яке там у суботу слово! – буркнув отець Варлам і вирвав з довгого й не вельми рясного попівського пучка на потилиці рудющу волосину, що він робив завжди, хвилюючись чи сердячись, але від того майже не лисів, хоч і насмикував за день добру мичку (матушка плела з того волосся килимки, начеревники, скуфійки та ще силу всякої всячини), бо ж він завжди або гнівався, або нуртував… Волосся валялося жмуттям і по всьому вівтарю (за що йому від матушки перепадало, бо пропадає добро). – Хто ж таки в суботу каже проповідь! – і він знову з тихим тріском видрав собі волосину і спересердя хотів був кинути її додолу, але, схаменувшися, сховав до глибоченної кишені.

– Люди ж чекають напутного слова!

– Дурна череда, а не люди!

– Ви мене таки переконали, отче Варламе: треба мирові дещо сказати. Оце зараз. Саме в суботу!

– Ат! – і він знову вирвав волосину. – 3 підручників гомілетики відомо, же вчена дидаскалія, спираючись на слова Іісуса Христа і святого Петра-апостола, бачить у літургійній проповіді…

– Пора! – немовби й не чувши направи попа Варлама, буркнув сам собі владика і виступив з вівтаря через дияконські двері – з намальованим на них (ні, не Мамаєм!) архангелом, – і зійшов на амвон.

Тут отець Варлам уже не міг уговтувати владику – перед усім народом, він тільки поглядав з прихованою люттю і сподівався воздати йому за все, щоб тіло й душу владики воврещи в вогненну дебр, і він зичив архиреєві всяких лих, во глибині душі своєя вповаючи, що вітця Мелхиседека, якщо все-таки є справедливість на землі, обов'язково вб'ють в одному з найближчих боїв, куди його нечистий носить, як справжнісінького полковника.

Отець Варлам був не з тих стародавніх українських попів, що чорну муку приймали від польських жовнірів та ксьондзів; не з тих, хто йшов на смерть мученицьку за народ, за православну віру; не з тих, кого, не навернувши до унії, поливали олією й клали в жар; не з тих пастирів, з кого живцем здирали шкуру або вкидали в бочки з понабиваними гвіздками й котили з гори; не з тих попів, що смерть приймали разом з мирянами, коли польські вояки з попами уніатськими винищували непокірні села, навіть старих, жінок і дітей, – отець Варлам не був таким попом…

Це був звичайнісінький піп, зажерливий і від неробства знавіснілий, заздрісний і неохайний, продай-душа, бо охоче продався б кому-небудь, якби його схотів хтось купити, – одним словом, це був звичайнісінький піп, із тих, кого стрічаючи, миряни мерщій хапаються за гудзик чи гаплик: піп з хрестом, а чорт з хвостом! – і такий, мовляв, побожний, як у святого Юрія Побідоносця кінь…

Якби перехопив хто погляди, що їх кидав на владику цей рудий попище, зразу зрозумів би, яким чортом дихає цей божий слуга.

Він дивився на ноги єпіскопові, і здавалося, що поглядом перебиває кістки йому, так не хотілось, щоб єпіскоп сходив нині на амвон.

Та владика був уже там.

Поправивши на голові скривавлений завій, він мовив до людей хороше, просте слово:

– Миряни!

Шарудіння й ледве чутний поважливий гомін – раптово вщухли (тільки мушва бриніла над головами), бо люди ждали пастирського слова, такого потрібного в тривожну годину війни.

– Миряни! – повторив єпіскоп. – Сьогодні довго балакати не можна… за всіма церковними правилами, що їх так добре знає наш отець Варлам, хай благословить його милосердний Христос-спаситель! Тож я скажу небагато: роботящі люди міста збентежені намовляннями вітця Варлама, щоб жоден православний протягом Клечального тижня… щоб не брався ні за холодну воду, як це й годиться Зеленими святами, бо в ці дні працювати завше було гріх!

Неначе хвиля пройшла по церкві після слів архирея, бо саме цього люди й чекали від нього: працювати чи не працювати?

– Отож, діти мої: правду каже наш отець Варлам… I ще вища хвиля знялася в соборі, сколихнувши юрбу збентежених мирян.

– Правду піп каже, – провадив далі єпіскоп, – бо ж саме так у священних книгах писано, так і звичаями предківськими заведено. Ми ж бо рідні звичаї шануємо. Але… – і владика на коротку мить замовк, а всі чекали, що він скаже далі.

Чекав і той рудий попище Лобанівський.

– … Але ж війна порушує звичаї… і не за книгами церковними, а за правдою людською й божою. Отож, миряни: преповажного вітця Варлама слухайте, а його науки не сповняйте!

Коли владика на хвилину замовк, отець Варлам, святенно, тихо, але виразно, щоб усі в храмі чули, заволав:

– Господи! Відпусти йому гріхи його…

Білі вуса владики розпушились, наче коси дівочі, вітром розмаяні, і він чорним оком повів по церкві, де тиша панувала, хоч мак сій, глипнув і на вітця Варлама, що вже скуб собі з патлів заразом по кілька волосин, і повів свою просту мову далі:

– Хто не хоче знов підпасти під шляхетське здирство, яке несе нам Однокрил, той мусить весь Клечальний тиждень працювати, в поті чола здобуваючи волю козацьку, для діла правого, богові вгодного, для наших дітей і онуків, во славу нашої України! – і єпіскоп проголосив за Вкраїну молитву, а сказавши «Амінь!» – знову звичайним людським голосом, а не попівським розтягом, раптом додав: – А завтра скидатимем дзвони…

– Які це дзвони? – нехтуючи найпростішою пристойністю, вихопився отець Варлам.

– 3 усіх мирославських церков.

– I з нашого собору? – скрикнув отець Варлам.

– Звісно ж! – відповів владика, а всі, хто був у церкві, ахнули.

На соборі ж новісінькі дзвони повісили тільки минулого літа, і городяни хвастали ними перед приїжджим купецтвом, перед мандрівниками чужоземними, бо й справді було чим хвастати, бо всі сторонські люди говорили, же таких дзвонів не бачили ніде.

– Переллєм на гармати. А коли війна скінчиться, знов переробимо в дзвони, – провадив превелебний, і раптом посмішка торкнула йому губи: – Наш отець Варлам скаже зараз, буцім гріх нам буде непрощенний. Але ж де гріх, там і покута. I краще вкусити гріха, ніж потрапити знову в лядську кормигу. Чи не так, миряни?

– Так! – одним подихом прошелестіло в громаді, а отець Варлам так дуже смикнув себе за довгі патли. аж мало не скрикнув од болю.

– Гріх не дзвони знімати, – вів далі преосвященний, – а гріх би нам був непростимий – не встояти у цій війні проти ворогів отчизних, проти зрадників нечестивих, котрих ти нам допоможи скарати, господи праведний, довготерпеливий і многомилосердий…

Свого владику слухали миряни, не зважуючись передихнути, 6о любили суворого пастиря й воєначальника, вірили йому і ладні були за ним податися хоч і в самісіньке пекло.

– Після літургії завтра дзвони поскидаємо з усіх церков, – завершив архирей, і наче вітер подихнув по церкві, але вщух раптово, як і знявся. – Ми ворога подужаємо! – стиха мовив Мелхиседек, і всі перехрестилися, відповідаючи на ці слова великим серцем народу. – Амінь! – проголосив єпіскоп і швидко, не заходячи, як годилось би, до вівтаря, спустився з амвона й попростував через собор, проз велику запорозьку ікону, де червоножупанні січовики, позадиравши чубаті голови, дивилися вгору, на діву Марію, а від уст кошового тяглась до неї стрічка з написом: «Молимось, порятуй нас од усякого зла, од війни, од непроханих друзів».

Миряни, непроходимий гурт, розступалися перед пастирем, як масло перед гарячим ножем.

3

На майдані вітця Мелхиседека щільно обступили ті, хто протовпитися в церкву до вечірні не міг, і сила запитань та всяких справ упали на владику таким обвалом, що він, стомлений і заклопотаний, сівши на березовий пеньок, котрий трапився по дорозі, на моріжку, неподалік од владичого дому, мусив повторити все, що казав у соборі, та й мирославці на вулиці почували себе вільніше, як у церкві, то й питали в пана полковника – хто що хотів: про дзвони, про листа до Москви, про роботу для прийшлих ремісників і знов про дні Зелених свят.

– Отець Варлам лякає вас чортами? – спитав Мелхиседек.

– Лякає.

– Буцім причепиться нечиста сила, якщо на Клечальному тижні попрацюєте задля війни?

– Еге ж!

– То не вірте попові! Це кажу я, полковник мирославський… ч

– Але страшно ж, полковнику!

– Лядська неволя страшніша за всякого чорта!

– Але ж не страшніша за пекельний гріх, ваше преосвященство! – заперечив сотник Хівря, що з церкви вийшов із пучечком свяченого кануперу, як те робили молодиці. – I якщо доведеться вибирати поміж гріхом…

– I зрадою? – підказав єпіскоп. I спитав у людей: – То будемо, черкаси, волі здобувати чи в лядській кормизі пропадати?

– Волі! Волі! – загукала громада.

– Не наплюють нам у жменю!

– Бог нам допоможе!

– Амінь! – проголосив єпіскоп.

– Або дома не бути, або волі здобути! – гарикнув дужим басюрою Прудивус, який, так і не попрощавшися з братом, з Омеляном, щойно повернувся до міста. Він був прикро засмучений, і голос його розлігся над майданом з особливою силою, аж громада вся зануртувала. – Волі здобути! – повторив лицедій.

– А коли волі… – знову озвався Мелхиседек. – Коли хочете волі, то треба, гріха не боячись, мерщій ставати до роботи, щоб панна Смерть, яка вже зазирає нам у вічі, щоб хутчіш одвернулась вона від нашого славного міста!

– Щоб не потоптав нас гетьман Однокрил!

– Не пустимо його походом на Москву!

– Нехай поможе нам господнє провидіння! – проголосив єпіскоп. – А коли не пустимо похлібці лядського ступити далі, то й Москва віддячить нам не раз, бо ми сильні тільки з нею. Амінь!

Хоч і лунали ще подекуди голоси заперечення, вся громада загомоніла схвально, і вже бачив єпіскоп, що на Зелені свята мирославці байдики бити не будуть, та й утікачі з околиць поможуть долинянам захистити свою честь і свободу.

Владика рушив був до свого дому, що стримів над урвищем, по той бік Соборного майдану, але спинився, бо побачив, як пробивається через юрбу, вишкіривши дірку на місці передніх зубів, захеканий Демид Пампушка, тримаючи в руках сувій паперу, що з нього на вузенькій стьожці звисала червона шпанської смоли печатка.

– Лихая вість! – гукнув обозний.

– Що там таке?

– Чулисьте? Лист!

– Від кошового? 3 Січі?

– Від гетьмана Гордія Однокрила.

– Та й що за лист?

– Щойно оточив усю Долину, затулив останній вихід!

– Праведно посітив ти нас, господи, гнівом своїм! – перехрестився отець Варлам.

– Що ж він там пише? – спитав старий гончар Саливон.

– Страхає голодною смертю.

– Чи не рано?

– Але ж виходу з Долини вже нема!

– Вистоїмо, пане полковий обозний, – глузливо кинув йому гончар.

– А як? А як? – смикаючи себе за тонкий щетинкуватий вус, питав пан Купа. – Аж Однокрил на цім письмі похваляється, що розбив уже десь там, побіля Гадяча, звитяжне військо вірного народові полковника Мартина Білодіда…

– Бреше, чортів лебедин! – спокійно мовив превелебний.

– Що вже послав своїх найманців супроти полків князя Верейського, що стоять у Білгороді, що ми їх тут, мовляв, дожидаємо марно…

– Бреше, котолуп варшавський!

– I присягається, – провадив своє Пампушка, – не відступати від Мирослава, покіль ми тут усі не вимремо, як у диму джмелі…

– А чи не пора вже нам скувати гак? – кивнувши на обозного, спитав Хома Нетреба, старий коваль.

– За лихі вісті київ з двісті! – гукнув Прудивус.

– Не я ж це вигадав, – погладив себе по голому черепу Демид, бо там іще чорнів слідок соколиного дзьоба, і в ту хвилину йому засвербіло саме в тому місці. – Читайте ось листа!

– Бреше він, самого гаспида байстрюк! – так само спокійно знову мовив владика. – Я гетьмана знав іще в ту нору, як він служив у луцькому суді за регента, де він, видно, й брехати навчився! Тому ж то він мовчить, що вже московські ратники та обложили двох жовтожупанних полковників у конотопському замку? Тому ж то він мовчить, що по всій Україні проти гетьманської влади – повстання за повстанням? Тому ж він мовчить і про те, що в бою під містечком Гримайлом запорожці вже розбили Однокрилового війська десять крот по півчвартаста, бо його найманці понадудлювались так, що не знали о собі, не так о битві, бо ж козаки по-підсилали своїх братчиків з горілками… Та й тікали ж однокрилівці, зложивши встид на сторону, 6о запорожці в них коні займили, і тільки хто не хто зміг безоружно вийти на піших ногах. Чому ж про це мовчить пан гетьман? До нас сюди, самі, панове, знаєте, тікають з його війська обшельмовані козаки, а з його сіл – хлопи, навіть челядь, навіть розбещені на легкому хлібі двораки…

Помовчавши, Мелхиседек сказав:

– Ти все це знаєш, пане Купо! То навіщо ж…

– Але ж… гетьманський лист!

– Базікай! – гарикнув на всю глотку владика, прездоровий колись козарлюга, і, вхопивши товстенного Купу за петельки, підняв угору, мов перину, та й добре струсонув, аж пан обозний замалим не гигнув.

Поставивши Демида Стародупського на землю, отець Мелхиседек сердито звернувся до всіх:

– Коли хто мовить бодай слово супроти волі громади, кара на горло без ощадку! – і ці слова воєначальника знову сколихнули юрбу.

– Кари йому, кари! – загукали на пана обозного десятки голосів. – Обіцяно ж йому: ребром за гак!

– Голодні ж воюємо!

– На війні ж без паляниці, як без гаківниці!