Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 41 страниц)

Але цих прекумедних рядків про поетичну комерцію ще не перекладав тоді мирославцям француз-запорожець Пилип-з-Конопель, отож їх і не знали ще – ні Михайлик, ні Прудивус, ні тодішні поети, ні горобці, ні засліплені коханням солов'ї…

…Учора ж він і сам, дурний ковалисько Михайлик, засліплений, закоханий, тьохкав, а нині – соловейкові переливиливи тільки дратували враженого в саме серце пана сотника, і він сноходою никав по саду – біля москалевої кузні, і припадав до стовбурів, корявих, корчуватих, іще теплих від червневого сонця, і сновигав поміж кущами, і шугала дужче та швидше кров, коли йому хотілося співати, а схаменувся парубок лише тоді, коли москаль Іванище, раптом прокинувшись, сонно озвався в садок від воріт своєї кузні:

– Не спиться, сотнику?

– Не спиться, дядьку, – спаленівши в темноті, відрік пан сотник. – Піду лишень погляну, що там поробляють мої козаки! – і Михайлик майнув з ковалевого двору, щоб не заважати натомленим людям.

32

Все, що йому довелось пережити за дві доби по їхнім прибутті до Мирослава, все це простосердий пан сотник сприймав не як дари не дуже й ласкавої Долі, що на ту пору чомусь трішки розщедрилась, а як цілком природний поступ будь-якого міського молодика.

Він учора трохи й розбагатів, але ж думав, що так притьмом воно й буває в городі.

Так негайно ставши сотником, Михайлик теж не здивувався, та й не втішився вельми, бо й не мріяв ніколи про владу, про шану, про гонор та уряди, бо зовсім його не цікавили пориви тих високольотних душ, про які хтось язикатий сказав: «Де два хохли, там – три гетьмани!» – бо вже й тоді подеколи водились такі панове-українці, що з кожних двох – аж троє хтіли стати гетьманами…

Він учора схопив ув обійми панну, про яку марять найгожіші молодики не тільки на Вкраїні, а й десь там, у Варшаві, в Парижі чи Амстердамі, де Подоляночка встигла полонити немало палких сердець, – він учора, голодранець, заграбастав грубими руками цю квітку, що з неї портрети писали найкращі художники світу, він цілував минулої ночі, Кохайлик, оті її губи, що про них поети наскладали стоси мадригалів, віршів та віршиків, використавши світові запаси епітетів, які будь-коли прикладались до слова «уста»: запашні, гожі, вередливі… Він цілував ятряні ці вуста, але ж не думав про те, як про диво: кохана – в обіймах коханого, що ж може бути природніше й простіше! Але те, що сталось потім…

Ех, хлопче, хлопче!.. Скільки вже з часів Адама жило на світі хлопців ось таких, скільки любовних прикростей псувало кров їм, що вже пора б міцному й сталому імунітетові супроти норову численних поколінь коханих коверзух – убезпечити наш чоловічий «слабий пол» від зайвих смутків та переживань, бо ж і хлопці наші, нівроку їм, не гвіздком у тім'я биті, а от гляди ж – немовби й діло не яке, баламутна дівка повелася з Михайликом так, наче він прийшов з мазницею по мед, то й не вдієш нічого: прийшли непрохані, то й підем некохані, а журитись нема чого парубкові, бо ж дівчат на світі, як листя в літі. Але наш парубок, серденько його знає, чого він так прилип до тої панни, та ніяк, видно, зарадити своїй халепі не міг, – серця ж не навчиш! – то й журився та печалився, наче загубив гаманця з нерозмінним карбованцем.

Не був хлопчина й тонкосльозий, він же й не плакав ніколи, навіть у колисці не плакав, – а тут шпигало щось йому в носі, ще припухлому після вчорашнього падіння.

Не був хлопчина й сколоздрий, нівроку йому, – а тут нараз відчув він, що є в нього серце, бо щось нестерпно заболіло там уперше в житті.

Не був хлопчина й смішкуватий, аж тут наче скортіло покепкувати з себе самого, наче вже й зареготав би з горя наш несміюн, коли б таки вмів сміятись. Та й що ж йому лишалося? Що він умів? Заспівати хіба?

Пан сотник прокашлявся, зітхнув, потім посопів трішки та й завів гнучким та густим басюрою, що був іще такий молодий, аж зривався інколи на тремкого хлоп'ячого півника:

– Ой, сумний той голос,

Що луни не має,

Нещасливий коваленко,

Що марно кохає…

Бренькіт чиєїсь бандури, негадано до Михайликової пісні вплітаючись, стиха окселентуючи, тонко задзвенів між кущами калини. Та Михайлик не чув тієї кобзи: співав так, ніби він жив сам-один у всьому підзірному світі:

– Ой, піду я полем,

Повен чорним болем, —

Вкрились ниви бур'янами,

Ввік не переполем!

Ввік не переполем,

Ввік не переорем…

Хто кохає без надії, —

Одружився з горем!

А чийсь дужий голос, трохи вищий, трохи мужніший, дещо вправніший у хитрому мистецтві співу, долучаючись до пісні Михайлика, насмішкувато питав:

– Хто ж кохає без надії?

Хто марнує молодії,

Молодії літа – марно?

Чи така вже дівка гарна?

Ой, чи гарна, чи чупарна,

А кохати незугарна!

Глузливе закінчення сумної Михайликової пісні, підхоплене невідомим бандуристом, перейшло в регіт, уже знайомий нам регіт Козака Мамая.

– Розлюбила? – спитав Козак.

– Розлюбила, – Мамайовим голосом, передражнюючи його, ображено відповів Михайлик.

– А ти певен, що розлюбила?

– Певен,

– А ти певен, що вона кохала тебе?

– Не знаю, – розгублено буркнув пан сотник.

– А ти ж її кохав?

– Кохаю.

– I давно ж?

– Давно. Два…

– Два роки?

– Два дні.

– Ого! – і Мамай, посмикавши себе за ліве вухо, за сергу золоту, спитав: – А хто ж вона?

Михайлик одвернувся.

Якась нічна пташина проквилила десь далеко, і Михайлик достоту схоже повторив той журливий крик.

– Невже ж вона тебе, такого молодця, та й не кохає нітрішки? – спитав Козак Мамай.

– Трішки мені не потрібно.

– Ач який! – і спитав: – Але хто ж вона? Хто? Михайлик, понурившись, не відповів.

– Найкраща в світі дівчина? – посміхнувся Козак Мамай.

– Хто вам сказав? – злякався простосердий парубок.

– Ярина Подолянка? Вона?

– Ой! – недоумкувато скрикнув пан сотник, бо ж кохання не тільки підносить часом нашого брата до творчих висот, а й скидає частенько в очевидну придуркуватість. – Ви таки й справді чаклун!? – і раптом зовсім по-хлоп'ячому спитав: – Але як ви вгадали? – і попросив: – Допоможіть.

– Е-е, хлопчику… – розчаровано протяг Мамай.

– Ви ж – характерник.

– Жар загрібати чужими руками?!

– Я вже свої попік.

– Ото такий там жар? Чи, може, нікудишні руки? – і, взявши парубка за плечі, заговорив з ним так, як ще ніхто й не розмовляв з ним: батько ж десь загинув у поході, а наші любі матері по-батьківському говорити незугарні, бо мати – це мати, а батько – не тільки доброта, любов і тяжкий труд. а й невблаганна совість, і суворість, і добрий прочухан. – Ех, синку, синку! – і Мамай зітхнув: – Просити помочі в такому ділі… Гай-гай^.. А я ж був думав, що ти… – і Козак, наче рідного сина, картав і напучував, і кожне батьківське слово лягало на дно душі, як непалима цегла на під ливарницького горна, щоб не спопелив цього безбатченка вогонь кохання. Чимало слів, суворих та гірких, наговорив Козак Мамай молоденькому сотникові. А наостанку мовив: – Дівчата, синку, тюхтіїв не люблять.

– Так я ж – несміливий.

– Але ж я чув… я чув… як минулої ночі ти її…

– Цілував?! – жахнувся "Михайлик. – Підслухували?

– Лящало ж на ввесь архирейський садок.

– А після цього вона… після цього ж вона…

– Дівчатам ніколи не вір.

– Дівчата здатні цілуватись без кохання?! – жахнувся пан сотник. – Адже ж хлопці, я певен, ніколи такого…

– Хлопці то – інша річ, – посміхнувся Мамай.

– А я, дурний, повірив…

– Дурний-таки! – погодився Мамай. – Біжи мерщій до архирейського садка.

– Чого це?

– Посвищи соловейком.

– Минулося.

– Так швидко?! Виходить, нічого й не було. Ти все брехав!

– Кому брехав?

– Собі, мені, матусі, Подолянці, богові…

– Ні, не брехав! Я сам-один кохав її так, як не змогли б кохати сотні лицарів, козацький полк, бо серце моє гупало на ціле місто. А вона…

– Ти їй сказав про це?

– Так я ж несміливий!

– А цілуватись і хапать вельможну панну – на це ти сміливий? – і стиха засміявся: – Я й сам у цьому ділі теж… не дуже й сміливий, Михайлику. Ось уже років з двадцять коло однієї дівчини впадаю. Але ж… не можу, ні!

– Несміливий язик?

– Ні, руки.

– За це на Січі б'ють киями до смерті? – спитав цікавий до всього Михайлик. – Чи так собі… що можна й перетерпіти? Киї, я чув, здорові, як голоблі?

– Ніхто київ не пережив, мій голубе: од щирого серця періщать, скільки бог дав сили.

– Скільки бог дав сили! – передражнюючи, повторив голосом Козака Мамая молодий халамидник – з його виразом на живому обличчі, з його ж рухом руки, і все це вийшло таке схоже на Мамая, що Козак аж стенувся від подиву й захоплення. Але пан сотник, уже, й не передражнюючи, заговорив про своє: – Нехай, нехай, нехай! Заради неї я зліг би й під киї, аби б тільки…

I тут ось почалась та розмова, яка поміж чоловіками здатись може дивом дивним, бо наш брат, мужчина, в цім ділі завше буває скромним: навіть вірші про своє кохання по журналах друкуючи, навіть на цілий світ про те своє лихо співаючи, коли без рими, без музичного супроводу й без гонорару, ми про своє кохання здебільшого мовчимо. Але тут зайшла між Козаком і паном сотником ота надзвичайна чоловіча розмова про кохання, котра може вилитись лише зрідка, в хвилини дружньої одвертості, коли все так уже болить, що мовчати немає снаги.

Мамай розповідав молодикові про найкращу в світі дівчину, котра його дожидає багато літ, розповідав, наче давньому бойовому побратимові, і довір'я старшого й мудрого товариша так зворушило Михайликові серце, що він з усією властивою йому безпосередністю спитав:

– Це Лукія?

– Лукія.

– Чи не пристаркувата ж?

– А я? – посміхнувся Мамай.

– Та й некрасива ж.

– Зате сильна! Мені ж тра такої жони, щоб дітей досхочу.

– Коли ж то буде?

– Ніколи, мабуть… Війни вбивають кохання моє…

– Та війна ж не триватиме вічно!

– Не житиме вічно й кохання. Вони помовчали. Послухали.

Бо ніч була дзвінка.

Калатали серця.

Солов'ї заливались.

Цвіркуни про своє існування волали до неба.

I сови кричали, як мордовані діти, в монастирських руїнах.

Мамай проговорив:

– Вернися в архирейський сад, пане сотнику.

– Ні. Не вернусь… Я поблукаю трішки. Вранці ж – треба мені до сотні!

I, похиливши голову, юнак подався в ніч.

33

Тинявся та й тинявся без часу, без міри.

Іржали десь лошата, і кобили озивались до них.

Та Михайлик того не чув.

Брекекекали жаби.

Але й того не чув.

Тільки змерз чомусь, хоч і була ніч тепла, – аж вухналі кував зубами ковалисько.

Нічого не чув і не бачив, тиняючись.

Але зненацька, проходячи повз пишну панську кам'яницю, він почув дзвінкий жіночий шепіт:

– Кохайлику! Це ти?

– Це я, Параско, – відповів Михайлик Роксолані, що стояла по той бік лепсько викуваних штахет садиби.

Крізь металевий візерунок простягши пухкеньку ручку, пані Роксолана вхопила сотника за рукав нового жупана:

– Ти обіцяв тоді… наснитись мені, хлопчику.

– Та й що ж? – глузливо поспитав Михайлик.

– Уже. Аж двічі.

– А як?

– Так… що й не скажеш!

– Чому ж?

– Аж так солодко… ой-ой!

– Але як же? – і парубок зненацька спаленів, аж наче димом оповився наш Михайлик. – Як?

– Ти… мене… лупцював! – аж завмираючи від насолоди й заплющивши свої чудові коров'ячі очі (називали ж стародавні греки сестру й дружину самого Зевеса, Геру, волоокою!), прошепотіла в побожнім захваті пані Роксолана.

– Що-що? – розчарувався Михайлик.

– Гамселив, куди здря.

– Чого ж ти така рада?

– Гарно ж, Кохайлику!

– Що у тому гарного?

– В тебе такий кулак, такий кулак… і ти так щиро гатиш.

– Щиро?

– Коли б'єш, значить – любиш.

I пані Роксолана Купа розплющила звабливосяйні очі, напродиво хороші та неблимні, випнула до хлопця принадно закопилену губку і раптом попросила:

– Ану, вдар.

– Тю на тебе!

– Хоч раз…

I пані завмерла в солодкому чеканні стусана, без якого й не буває буцім справжнього шалу кохання, – так принаймні запевняють деякі тямущі молодиці.

– Серце як не вискочить.

– Пильнуй!

– А ти… візьми його в кулак! I стисни… I здави… чи й вирви моє серце… не закричу! Отак… отак!

I наш козарлюга, перемагаючи парубоцький страх перед жіночим тілом, намагався захопити в кулачище гаряче серце молодички молоденької, і намагався стиснути, і намагався вирвати, і пані Роксолана й справді не кричала, ні, а серце в неї калатало так, що й сам пан обозний у хоромах від того веселого гупання мусив би либонь пробудитися, щоб, крий боже, не прогавити свого законного добра.

Але ні!

Пана Купу в той час ніяка сила в світі не могла б повернути до тями, бо він…

Бо ж він, ублаживши дружиноньку, хропів на всі заставки, еж йому й на думку не спадала достотня причина такої подружньої запопадливості, і він сам докладав усіх сил до сповнення заходу Роксолани, власним старанням наближаючи свій підступно вготований кінець.

34

Ще гаряча від обіймів шлюбного чоловіка, Роксолана спалахнула вогнем жаги від самого лише дотику прездорового парубка і незчулась, як він, у досаді на все жіноцтво, зневірившись у силі чистого кохання, одним духом перескочив кований паркан, як схопив її на оберемок та й поніс у глиб садка, не вгадавши, звісна річ, як заворочався в ту мить на своїм ложі пан обозний, котрому снились горобці: наляканий Мамайовим пророкуванням, він кишкав та шукав на них, але його знов тягла в обійми Роксолана. «А шу-шу!» лякав він горобців…

А Роксолана-Параска тимчасом кричала пошепки Михайлові:

– Пусти!

– А дулі! – вже знаючи її звичай і спосіб висловлюватись, мужньо відповів Роксолані новоспечений сотник, тягнучи Купиху далі, до куреня якогось чи до копиці сіна, що мріла ген, поміж деревами.

– Облиш, дурнило! – на чарівних низах чудового конгральто благала Роксолана, бо ж не могла вона, не прохолонувши від щирих зусиль звести в могилу свого шлюбного мужа, здатись на перше пізнання цьому хлопцеві, незайманому, коханому й жаданому, – не могла ж вона, не сміла, і зовсім не тому, що взяла верх найпростіша доброчесність: вона просто боялася зіпсувати недосвідченому коханцеві перше від себе враження.

– Покинь, бо закричу! – благально шепотіла вона.

Але Михайлик, знаючи вже її натуру, вважав те за прихований заклик, за нехитре заохочення до рішучої дії, а тому тяг її далі, в садок, щоб мерщій розтоптати в собі все те гарне, що тримало його останні два дні в безугавнім польоті.

Він кинув пані Роксолану під мокру після дощу копичку, та нападав невміло, і Параска досить легко раз і вдруге, і втретє долала невчасне зазіхання на її шлюбну вірність.

Несподіваний опір, звісна річ, розпалював Михайлика до сказу, і зовсім не тому, що він поклав собі – негайно стати в гарячім ділі справжнім козаком, ні, ні, – його владно штовхала в обійми цієї хижої панійки тільки образа на кохану Подоляночку, тільки бажання все зробити задля того, щоб не лишилось повернення до першої, до чистої любові, – і, повірте мені, читачу, все це було тільки виявом розпачу та безнадії, а не шуканням пригоди, розваги чи звичайною хіттю.

– Чого це тобі так раптом приспічило? – відбивши черговий напад, лукаво поспитала Роксолана. – А що ж там… твоя… сухоребра Ярина?

– Я вже її зненавидів, ту гордовиту панну! – вигукнув Михайлик з таким кумедним запалом, що пані Роксолана засміялась.

– Поки жива ще зненависть, – мудро промовила вона, – може воскреснути й любов.

– Не пащекуй!

– А лиш тоді, – провадила далі досвідчена Параска-Роксолана, – коли не стане – ні погорди, ні ненависті, а лишиться сама тільки байдужість до чарівної панни, отоді ти й приходь, і я стану твоєю навіки! – і аж навіть самій Роксолані сподобалась досі нечувана витримка, яка вже трохи скидалася й на високу шляхетну цнотливість, і Купиха сама замилувалась низькими переливами свого контральто: – Навіки твоєю… навіки!

– Але навіщо ж – навіки? – раптово простигаючи, бо ж про теє «навіки» він ніколи й не мріяв, зачудовано спитав пан сотник, нічого ж не можучи й знати про її своєрідний замах на життя преповажного Демида Пампушки.

– Я вся – твоя! – млосно проворкувала Роксолана, і вже й забула разом про хистку свою доброчесність, вже й розпалилася, й схопила хлопця, щоб вергнути в той первородний гріх, котрий після Адама й досі не спокутували спільними зусиллями чоловіки цілого світу, – але Михайлик раптово прохолов, бо ж, як і декотрі інші парубки, либонь не полюбляв того досить неприємного слова «навіки».

I він, підводячись, сказав хлоп'ячим голоском, як півник:

– Я почекаю, пані.

– Чого ж?!

– Поки минеться в мене зненависть до Подолянки… Бувай, Парасочко!

– Куди ж ти? – спитала, холодіючи, прекрасна Роксолана.

– До мами, – кепкуючи з самого себе, мовив Михайлик.

– Кохайлику! – в розпачі скричала на весь голос пані. Але ніхто не відповів.

Тільки пан обозний на своїй жаркій постелі ввесь час бурмотів:

– А шу-шу! А шу-шу, горобці!

– Кохайлику… – ще раз покликала Параска. Та ніхто – анітелень…

35

Ніхто не відповів Парасці, бо ж Михайлик, перескочивши через ковані штахети Купиного подвір'я, вже знову мчав по городу, сам того не тямлячи – куди ж? – аби б тільки десь далі від бридкої спокуси, в яку він мало не ввалився, геть та й геть, хоч почуття образи на Ярину й не вляглося, хоч і ладен він був накоїти непоправних дурниць, які перетяли б йому шляхи повернення до Подолянки, – він іще сердився на панну, але вже думав не про її підступність і лукавство, а про те більше, що вона там хвора лежить в огневиці і, може, навіть кличе його в нестямі недуги…

Коли він пробігав мимо шинку, де віконниці вже були попричинювані, хоч світло й пробивалось на вулицю, хтось від дверей гукнув його, і жіночий голос здався знайомим і приємним, таким приємним, аж мурашки пробігли по спині в молодика, і наш Михайлик, звернувши на стежину, підійшов до темних дверей корчми.

– Це ти, пане сотнику? – спитав той голос. Михайлик упізнав шинкарочку Настю Певну, простяг до неї руку і, сам того не хтівши, попросив:

– Горілки!

– Немає, хлопче. Всю мирославці випили.

– Бреши! – сердито відмовив сотник.

– Війна ж.

– Та й що ж?

– Царський боярин наполягає, щоб мені пан обозний горілкою торгувати заборонив… Та й запас оковитої зсяк, – пояснила шинкарка. В її голосі бриніло щось таке, аж слухати було приємно й моторошно, і хлопця обпікали ледь зизуваті очі, вся її похмура, оковита, хмільна краса, що світилась і вночі, проти місяця. Молоденькому сотникові здавалось, буцім він п'яніє й без горілки, буцім гамується біль серця, а зненависть до зарозумілої панночки й справді-таки переростає в холодну байдужість, і він, з бентежним почуттям, не зводив погляду з безтрепетних уст Насті Певної, поки та говорила якісь марні слова: – А сам пан Купа, здавшись на домагання боярина, заборонив сьогодні, покіль не скінчиться війна, торгувати горілкою.

– Чим же ти в своїм шинку торгуватимеш?

– Молоком.

– Яким?

– Птичим.

– Давай-но кварту!

– Молока? – посміхнулась чортова шинкарочка, сяйнувши хижими перлистими зубами, бо ж бачила минулої ночі, з яким перестрахом цей сільський жовтодзьоб вихиляв свою найпершу чарку. – Молочка, дитинко мамина?

– Горілки! – гарикнув хлопець, і Чужа Молодиця майнула в шинок і льотом винесла панові сотникові повну кварту.

Не частуючи й Насті-Дарини, махом-пахом Михайлик видудлив навхильці, до пуття й не розібравши, що саме лигає, бо ж, переживши цілий день кохання нещасливого, утратив хлопець і здоровий глузд, і тяму, а не тільки смак до будь-якого питва чи їжі.

Висипавши на дно тієї ж спорожнілої кварти жменю срібла, пан сотник був кинувся від корчми, але шинкарочка встигла схопити за руку і з несподіваною силою притягла до себе

– Треба ж… – почала вона.

– Що треба? – тремтячим голосом спитав пан сотник.

– Горілку ти випив? От і треба ж… заїсти.

– А-а, – промимрив Михайлик і знову хотів був кинутись в обійми ночі, але Настя-Дарина, заступивши дорогу, втягла його за руку в шинок, штовхнула до столу, бо парубок уже п'янів, і поклала щось у миску, і він кутуляв байдужісінько, так-таки й не розбираючи смаку, і вже тягся до шинкарочки, бо ж була вона вся якась вогниста й чортувата, гаряча, мов у пеклі піч.

Пан сотник уже й не тямив, що з ним діється, бо вогнисті кола вигравали в очах, і все падало, і все стогнало її голосом, і все обіймало його, аж опиратись парубок уже не міг та й не хотів, і серце калатало, мов підстрелене, немов останнім боєм калатало, чи то з життям прощаючись, чи то з Яриною, з коханням чистим, яке втрачав він зараз, з першим своїм коханням до якоїсь далекої панни, що від ненависті до неї він гинув тепер… I хтозна – що сталось 6и з нашим героєм, коли 6 не вчули раптом над собою шинкарочка й Михайлик лютий-прелютий голос Козака Мамая.

– А геть від нього! – загорлав на Дарину Козак і схопив її за руку, і шарпнув геть, і кинув, стягши з ліжка на підлогу, і Чужа Молодиця від болю зойкнула, а коли б хто сторонній міг поглянути на все, як ми, читачу, з вами зараз, той міг би вздріти, що не люттю спалахнули до Козака зизуваті очища шинкарочки Насті, а загорілись вони якимось іншим вогнем.

Коли Михайлик спробував розплющити очі, вогнисті кола ще літали, та Козак Мамай схопив хлопчину за розхристану сорочку й поставив на ноги, потім страшенним ударом збив додолу, та й знову бив його і тряс, і термосив, і лупцював по щирості, як це робити може з таким здоровим парубком тільки рідний батенько, і все те він робив аж так навально, хутко і стривожено, неначе поспішав, рятуючи життя, відкачувати втоплого, наче ловив останній подих, щоб не дати йому відлетіти навік, і знову лупцював новоспеченого сотника, і тільки приказував стиха, ніби говорив сам із собою:

– Ти просив у мене помочі, шмаркачу!? Просив допомогти в коханні? То на ж тобі! Ось так! Ось так! Отак! – і, не передихнувши, знову брався до нелегкої роботи. – Оце тобі поміч! Оце тобі чари, поганцю! Оце тобі рада! – і Козак аж кректав, немовби, рубаючи дрова.

– Ой, тату! – нарешті звомпив пан сотник, зопалу назвавши батьком безхатнього й самотнього Мамая, бурлаку безпритульного, і Козакові з того крику (ой, тату!) навіть у голові замакітрилось, і він, щасливий, іще запопадливіше взявся лупцювати лобуряку Михайлика, бо ж це вже був син, хоч і названий, але ж син-таки, син! – і рятував мудрий батенько синову першу любов, чисте кохання, яке зараз замалим не втопло в багні хтивої зради.

– Ось тобі, ось тобі, сучого сина стерво ти ласолюбне!

– Ой, тату, не буду ж!

– А чого ж ти не будеш, гультяю? – лупцюючи, дослухався духу Мамай.

– Од матінки вночі тікати.

– А ще? Ну? Пане гульвісо?

– Горілки в час війни заживати.

– А ще?

– В гречку з чужими молодицями стрибати.

– А ще?..

Ось так довгенько, мабуть, духопелив 6и ще того бідолашного зальотника Мамай, коли б не почув біля себе тихий смішок Насті Певної.

– Чого хихочеш? – спитав Козак у шинкарки. – Раденька.

– Що ось чухраю хлопця?

– Що ти, нарешті… що ти мене… приревнував! I шинкарочка щасливо засміялась.

Схопивши за руку очманілого Михайлика, Козак Мамай хотів був вискочити з шинку.

Але шинкарочка твердо стала на порозі, і сотник вискочив на вулицю один.

– Стривай лишень! – сказала Козакові Чужа Молодиця.

– Чого тобі? – прикро ворухнувши зведеною вгору лівою бровою, сердито спитав запорожець.

– Пора б уже, нарешті, нам… по стількох роках… – і Чужа Молодиця велезначно помовчала. – Пора б нам із тобою, нарешті, побалакати!

– Про що? – сердито спитав Мамай.

– Про мою до тебе… велелітню любов.

– Марна річ.

– Минуло ж років з двісті…

– Марна річ!

36

Пан сотник, вискочивши з шинку, прожогом подався був до річки, де стояла табором його сотня, але відчув такий палючий голод після батьківського научення й Настиної горілки, мовби й не їв нічого в шинку, що хлопець поспішив на хвильку додому, щоб задушити в пузі комара й заспокоїти неню, коли та й досі не спить, дожидаючи сина.

Добравшись, нарешті, додому, до кузні Іванища, Михайлик помацки шукав попоїсти, бо не хотілось такому п'янезному будити матінку.

На теплім припічку знайшов якісь коржі.

Намацав під вікном полумисок, де вздрілася йому сметана.

Михайлик умочав коржа в полумисок, де нічого, крім світла Місяця по самі вінця, нічого й не було.

Але здавалось парубкові: смачнішої сметани в житті не куштував.

їй-богу ж, правда!

Бо ж таке почуття ним володіло, наче вибавився смертельної небезпеки.

I все бриніло в ньому радістю молодого життя.

Ти чуєш, читачу? Ти чуєш?

Бринить!

Хай бринить пiсня пята

1

Нехай бринить, хай бринить, як струна!

Як бджоли бринять над калиновим цвітом. Як слізка дівоча на віях бринить. Як будяк проти вітру бринить серед степу. Як полотно бринить у парусі. Як мислі бринять… Як душа твоя, читачу!

Нехай усе бринить, хай бринить, а ми з вами, іронічний друже мій, ми з вами попоходимо рано-пораненьку по всій Калиновій Долині, подивимось, як добрі люди в скруті війни, схід сонця вітаючи, пораються коло всяких потрібних і непотрібних справ.

2

Коло собору, на майдані, всюди було посипано жовтим пісочком, і люди порались там сумні, суворі та врочисті: мирославська громада знімала дзвони по храмах міста.

Гончар Саливон, порядкуючи, бігав по східцях то вгору, то вниз, покрикував, погейкував, підказував. А то завмирав на дзвіниці, над бильцями, на голубів розполоханих поглянувши, про сина Омелька подумавши, на поле бою оком скинувши віддалік, де вже знов подеколи стріляли, часом стиналися в поодиноких герцях, але в наскоки всім військом іще не зривались і в навальне бойовище не йшли.

Зграйно вдаривши востаннє в усі дзвони. старий Саливон закляк біля підстаршого перечасного дзвона, віділлятого лише торік – коштом гончарського цеху, гупав коли-не-коли кулаком по його холодній опуклості, прощаючись, і дзвін одповідав ледве чутним гудінням, що його, припавши до дзвона, сприймав гончар більше всім тілом, а не вухом. Цехмайстер мовчки поглядав, як пораються біля дзвона ремісники та босонога челядь з його цеху, споряджаючи в останню путь співливу душу города.

Коли перечасного скинули, нарешті, додолу, коли майнув востаннє напис на його пояску «Коштом цеху гончарського», на очах у старого заблисли сльози, і він уже не мав снаги поглянути вниз, як, здираючи гілки прив'ялого клечання, дзвін за дзвоном падали один на один, розбиваючись і зойкаючи в останній раз, як вони миттю німіли, впавши на землю.

Скрізь метушився соборний протоієрей, отець Варлам Лобанівський і, рвучи на собі патли, щось репетував, волаючи до бога й до людей, обурений блюзнірством, закликаючи мирян до кротості, до терпіння, до непам'ятозлобія, тобто до припинення війни проти нападників…

Коли ж упав останній дзвін Покровського собору, а піп Варлам зник десь, Саливон, зійшовши вниз, перехрестився й буркнув сам до себе:

– Будуть-таки гармати… – і востаннє мацав свій розбитий дзвін, де через напис «Року божого…» вже пробігла тріщина, і витирав непрошену сльозу, нишком правда, бо таки боявся, що раптом з'явиться Лукія й пресердито скаже: «Не люблю ж, коли плачуть!» і додасть: – «Скільки я разів говорила!» або ж закричить на котрогось із козаків: – «Хто розбив кухву з порохом? От уже не люблю!» або ж до страхополоха якогось присікається чи наскочить на ледаря, або й знов причепиться до батька: – «Ішли б собі, тату, додому, глина сохне ж, ядра наші ліпили б! Хто ж на війні тиняється без діла?» або покличе снідати-обідати: – «Ідіть, бо прохолоне. От не люблю ж!» – і старий гончар, як завше, почухає потилицю і сам собі скаже: – «Хоч і не рідна дочка, а вся – в матір^покійницю», та й зітхне сумовито: – «Сильна була женщина, царство їй небесне… Тільки дочки я ще більше боюсь».

I старий, оглядаючись, щоб не спіткати донечку, мерщій повертався додому, до сирої глини, до череп'яних ядер, для яких у місті Мирославі пороху ще не було.

3

Доручивши дівочу сторожу Ярині Подолянці, котра вже очуняла трохи після вчорашнього бою й прохолола кришку після огневиці, Лукія поспішала з дівчатами та ремісницькими челядниками на вишгород, до Івана Іваненка, щоб іти з ним шукати скарбів по прадавніх степових могилах, де старий алхімік спо-дівався-таки знайти селітру, щоб варити свій порох.

Іржаві лопати лежали на плечах, мотики й рискалі погойдувалися в руках… Хоч Лукія вельми й поспішала, п хазяйське око зоріло всюди: безладдя скрізь було немало і, дрочлива, як стара дівиця, наша люба гончарівна сердилась на всіх і на все.

Везли назустріч хурою з млина до пекарні лантухи з борошном, і Лукія, вздрівши, як сіється мука на дорогу, завдала, звісно хурщикам добренного прочухана.

– От не люблю ж! – репетувала скаженюща. – Війна ж на плечах, а ви, ледацюги…

– Чого це ти, дівко, на моїх підлеглих верещиш? – спитав пан Пампушка, з-за млина виходячи з лопатою, блискучою од свіжої землі. – Гримаєш чого?

– Можу нагримати й на вас.

– Немає за що, – розсердився пан обозний.

– Як то немає?! – скипіла Лукія. – Як то нема! Борошно за вітром сіють? Та й дзвони ж мали скидати вчора, а взялись оце тільки тепер! Та й кашовари: скільки вони сала кладуть у куліш? Ось такий кавалочок на ціле відро! А в базарі – на хліб ціна? Росте! Та й скарби шукати – ви хіба людей послали з Іваненком? Довелось оце мені самій, з дівчатами – до нього…

– На могилу, звану Сорокою? – спитав обозний. – От і добре, дівчаточка! Ідіть, копайте! – і, сівши на таратайку, запряжену парою добрих громаків, торкнув рукою пишно вбраного кучера, що височів на козелку, знайомого вже нам безробітного катюгу Оникія Бевзя. Красуючись у новому запорозькому жупані, вчора хорошенько зшитому замість того, який так безжально пошматував на нім Козак Мамай, Оникій гаркнув на коней, і таратайка рушила, збивши в носи Лукії та її подругам чорнющу хмару пилу.

Річ у тім, що вельможного Демида Купу вже поймало владне панське жадання, коли, бува, кортить прездоровому дядечкові на сусідню вулицю не пішки чвалати, а на колесах прибувати, бо ніжки трудити – то є для деяких панків та підпанків справа підла, недостойна високого звання пана полкового обозного чи там підскарбія, що про них у старій побрехеньці сказано: «Не вважайте, люди добрі, що я швець, розмовляйте зі мною, як з простим!», і треба сказати, що ця прекумедна хвороба (не ніг, а совісті) напосілась тоді й на па «а обозного не з доброго дива, а під нездоланним впливом полкової канцелярії, що її, зразу ж таки після початку війни, розмахнувшись на гетьманський кшталт, розвів у ратуші пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, настановивши в будинку до біса столів з писарями обозу…

Отож, вельможний Купа, скочивши на свою великопанську таратайку й пустивши в очі людям добру хмару пилу, покотив понад річкою в той бік, де бовваніла гребля, де шуміла вода на лотоках, де стугоніли млиновії кола, зелені аж чорні від мокрого моху, з кількома новісінькими білими лопатями, котрі раз по раз мелькали перед очима. Спинивши таратайку, обозний зазирнув до млина, де в ранковім промінні вирувала над кошем та мучником летюча хмара борошна, а одчайдушна зграя голубів весело видзьобувала всюди натрушене житнє та пшеничне збіжжя.