Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 41 страниц)

Він став ліпити, як навчився в батенька: вази та свічники, горшки й тарелі київські, як у Лаврі їх споконвіку робили, і глечики мальовані, – покупці хапали в Жданова український барвистий посуд, і Шумило бачив, яке щастя накотило до хати, оцей чубатий козак, а за кілька днів уже трішки й розбагатів, бо жилося ж гончарям бозна-як тяжко: треба було віддавати бояринові сливе все, що заробиш, та й податі платити за все – крім неба, – і гончар Шумило Жданов шкодував уже, що нема в нього на відданні дочки або небоги, щоб затримати кмітливого й умілого хохла в Москві назавше.

Була, правда, поміж синами в Шумила Жданова й донечка, та ще ж недоросла, років дванадцяти, Арінушка, вся хутка, легка, поривчаста, як вітер, уся рум'яна, аж вушка рожеві, з кісками, котрі стирчали куди не слід, туди й сюди, а переважно – вперед і вгору, бо ж дівчат межи простолюдом Москви стрижено тоді років до десятьох, – так вони й бігали з покосами від ножиць, – тому, бач, коси ці ще й не виросли, як слід, у тієї Арінушки, – і вся вона була якась – туди й сюди, і он куди, та й рухи її, очі її мерехтячі, невеличкі, і ноги бистрі, все це жило в Арінушки в постійній зміні, в непогамовному русі, аж наче вітер круг неї завихрювався завжди і скрізь: чи то вона пильненько поралась над чимось у батьковій гончарні, чи по зеленому шпоришу сновигала, заганяючи з лугу на ніч курей та качок, чи по місту Омелька водила, чи просто базікала, бо ж язик її, як і все в ній, не знав ніколи впину.

Арінка Шумилова (дочка Шумила Жданова, онука Ждана Дубова і праонука Дуба Гордєєва) швиденько наче прикипіла до Омелька, і вже здавалось їй, що так було завжди, що не кілька днів Омелько тут прожив, а кілька прудких років. Оченята дрібненькими волошками довірливо сяяли проти нього. її чубок білявий, аж білий, наче льонок тіпаний, її голівка, закосичена луговою ромашкою, і вся вона, як та ромашка, чиста і проста – аж чарівна від тої простоти, – вся вона, ця московиточка непосидяча, чортеня, гайсуха якась, а не дівка, побігаєчка легенька, вся вона завмирала: очицями своїми, носиком кирпатеньким, руками проворними дівчинка прагнула – все вміти; вона дивилась на Омелькову роботу, ніби його вміння перехопити хтіла, очей не зводила з розумних рук, коли він розмальовував гуцульським хрещиком, а чи полтавськими квітами глечики та вази; вушка нашорошувала, коли стиха співав пісень козацьких, чумацьких, а то й божественне щось, чи й ту пісню недокінчену, котра осінила його при вступі до міста, на Воробйовій горі… Хоч і співав Омелько якнайтихше, Арінушка не знала, що й діяти з необачним хохлом: хотілося й послухати, але…

Співати в Москві не дозволялось, і всі челядники в гончарні Жданова – пошикували та поцитькували, хоч хотілося й послухати, бо вже розуміли, що бог їм послав неабиякого пісняра.

Коли в перший день – співати йому таки не дали, Омелько, на хвильку одвинувшись від роботи, намагався пройтись по майстерні таким вихилясом та вивертасом, що його насилу вгамували, і він тоді з-за пазухи витяг сопілку й стиха заграв. Біляві та пухнасті, наче в поросяти, вії дванадцятилітньої побігаєчки затремтіли, закліпали, і Арінушка, відчувши, як от-от заплаче, шепнула Омелькові:

– Облиш!

Це єдине слово прозвучало аж надто по-дорослому, мовби старша сестра висловила пересторогу малому халамидникові.

– Облиш, я сказала! – суворо повторила Арінка, ворухнувши гострими кісками.

Омелько не послухався й на цей раз. Пальці бігали по дірочках сопілки. А дрібні волошки очей замерехтіли в дівчиська гнівом, стали більші, синіші, аж іскорками пойнялись, і Арінка сказала:

– Коли почує хто чужий, буде біда.

– Дарма! – з досадою повів плечем Омелько, від уст не відриваючи сопілки, своєї розради в далекій дорозі.

Не тямлячи – що робить, Арінушка вихопила Омелькові з рук його сопілку і зненацька… розламала її на два нерівні шматки.

12

– Орино! – задрижавши, люто скрикнув Омелян Глек і, наче його черконув хтось косою по ногах, схилився на гончарську лавицю, зіперся на верхняк, і майнули в голові думки хуткою чередою: і Мирослав згадався, і війна, і батенько з Лукією, і панна Подолянка, і старий Варфоломей, і розрада з цією сопілкою в довгій дорозі, в полях та лісах Росії, поки добирався Омелян до Москви…

– Навіщо ти? – стиха спитав перегодом у переляканої дівчинки.

– Я зроблю тобі таку ж саму, – прошепотіла вона, витираючи сльози.

– Не зумієш…

– Зроблю!

Омелько не відповів, а дівчинка жадала його слова, його гніву, такого ж лютого, що зараз вирвався безтямним покриком: «Орино!», коли вчув, як хруснуло калинове дерево, коли щось хруснуло в ту ж мить у нього в серці, бо згадав чи жартівливе, а чи й правдиве слово старого жебрака, що оця його сопілка – зачарована…

Забравши з рук Арінушки уламки, він бережно сховав їх за пазуху, нічого не сказав навіть не глянув на побігаєчку, сердитий і збентежений, а їй же хотілося, щоб накричав, щоб ударив, – нехай! – тільки б не одвертався так байдуже, – і гайсуха знов прошепотіла ті самі слова:

– Зроблю таку ж…

– Спробуй, – погодився Омелько, бо йому вже стало шкода малої пустухи. – Гралася б тільки! – буркнув він.

– Від Сибіру вона тебе порятувала, – сказав Шумило Жданов.

Дівчинка мовчала, тільки очиці мерехтіли синім проворним вогнем та кіски ворушились, як од вітру.

– Ніколи не повірю, – заговорив Омелько, – щоб за сопілку, за пісню – в Сибір! Дурниці!

Ніхто йому не відповів.

– Це ж діло боже – пісня, – провадив далі Омелян, але його ніби ніхто й не слухав, і він балакав начебто сам із собою. – I птиці небесні співають во славу господню. I люди його прославляють – у пісні ж! Хто ж може заказати боже діло? Пісню?!

– Государ, – збентежено відповіла Арінка.

– Государ чи бояри?

– Государ, – зітхнув Шумило Жданов.

– Заборонив руським людям співати?

– Заборонив. Государ.

I мала Арінушка, і тії мужики та хлопці, чорна челядь, що працювали в гончарні в Жданова, та й сам Шумило, руська широка душа, розповідали Омелькові про царську грамоту, видану за десяток років перед тим, а потім не раз і потверджувану, царський беззаперечний наказ, котрий читано тоді по церквах і соборах і по торжках повсюдно – в містах і волостях Росії, у станах і погостах, – про грамоту, що в ній молодий государ, облудно навчений попами, веліти зволив:

– «В домах, на улицах и на полях песен не петь…»

I ще:

– «Не плясать, руками не плескать, в ладони не бить! И игр не слушать!»

I далі:

– «На свадьбах песен не петь, не играть – глумотворцам, органникам, смехотворцам, гусельникам, песельникам…»

Та й «на святках в бесовское сонмище не сходиться, игр бесовских не играть, песен не петь, загадок не загадывать, небылых сказов не сказывать, смехотворением душ своих не губить…»

Заборонялося занапащати душі свої ще й гулянням у карти чи в шахи, та й на орелях гойдаючись, та й машкари скомороші накладаючи, з гуслями, бубнами, зурнами, домрами, волинками та гудками ходячи…

За непослух («ослушников») на перший раз «бить батоги».

На другий – також батогами, тобто киями – по-нашому.

А на третій – «ссылать в украйные городы», тобто кудись на північ, а то й до Сибіру, звідкіль ніхто й ніколи живим назад не повертався…

I наш Омелько згадав, як бачив на тому березі Москви-ріки тріскуче вогнище, де государеві стрільці, ламаючи, палили «гусли и все подобные гудебные сосуды», і зрозумів тепер: чому й навіщо…

– То мовчите? – скрушно зітхнувши, спитав Омелян.

– Мовчимо, – кивнули челядники.

– А сам пресвітлий цар потаємно завів, кажуть, якісь там потішні палати, – почав Шумило Жданов пошепки, озираючись на тонкі нестругані двері своєї халупи. – Домрачеї там у нього. I скоморохи, люди казали, по канату ходять. Заморські ігреці – на флейтах, на віолах, цитрах…

Арінушка спитала:

– А на Вкраїні… співають?..

– Співаемо. I плачемо, – гірко посміхнувся Омелько. – Горять міста і села. Ллється людська кров. I зрада там, у нас, на берегах Дніпра. I панщина… і злидні!

Омелян розповідав щирим московітам – і про всі ті лиха, які знову спостигли Україну, і про знущання шляхти (і своєї, і польської), котра також – і українське слово, і козацьку пісню, і віру православну, все нехтує й паплюжить, топче, людей обертаючи на сіре бидло…

– Як от і в нас… – зітхнув Шумило Жданов.

– I все-таки співаєте? – в котрий уже раз питала невгамовна побігаєчка.

– Співаємо. Без пісні жити… краще вмерти!

– Такий народ! – кивнув Шумило Жданов.

– А ви – хіба не такий?! – скипів Омелько. – Одного ж кореня!

13

Коли вже й зовсім посмутились ті славні люди в гончарні в Жданова, щоб розважити їх, Омелько заходився казку баяти, і таку прекумедну, аж забули московити, що чубатий балакає й мовою іншою, не зовсім зрозумілою, незвичною для вуха, бо все ж у казці вони розуміли, і тихий, притлумлений регіт інколи яскрів над вогником, запаленим у їхніх душах прийшлим парубійком, бо іншого вогника в гончарні Жданова не було і не могло й бути: вечорами в Москві світити каганці бідним людям не дозволяли.

Вони гасили й свій тихий регіт, бо й сміятись було боязно в Москві, та й казок казати государ не велів.

Хоч легковажний Омелько не дуже й зважав на заборону, гончар Шумило Жданов міг-таки за тую казку скуштувати добрих батогів, – але й про цю погрозу забули, бо те, що розповідав цей веселий хлопець, щось нове вкладало в душу росіянам, яким хотілося пізнати – що ж за народ живе на берегах Дніпра…

Глек Омелько розповідав прекумедної казки (років через двісті записаної з губи наддніпрянського жебрака – заходом того ж таки академіка Яворницького), а чоловіки, слухаючи, стиха сміялися.

Арінушка тимчасом вийшла, стала біля дверей, наглядала, щоб зненацька не застукав за таким недозволеним ділом, як слухання казки, хтось із царевих посіпак, які нишпорили по всій Москві.

Дослухалась Арінушка до світлої московської ночі.

Щось там своє, невеселе, думала.

Та й казки не чула.

А Омелько розповідав:

– Був собі один чоловік, Хома, а в нього жінка була – хороша-прехороша, а до жінки тієї та ходив полюбовник. Ото раз і прийшов та й став біля причілка Хоминої хати, а собака й загавкав надворі.

Хома лежить на печі без штанів, у просі, та й каже:

– Бреши, бреши, цюцюсю: я в хаті не боюся! А жінка його лежить на подушках та й каже:

– От, чоловіче, який же ти й сміливий!

– Я ще й надвір вийду та крикну.

Та тільки-но вийшов надвір, а полюбовник – шасть у сіни та й сховавсь. А жінка хрьоп дверима та й засунулась…

Хома зоставсь надворі, босий, без штанів, у самій сорочці. А мороз такий, аж тріщить.

Що тут його робити!

Сюди, туди, ніяк не влізе в хату.

«Дай, дума, піду під вікно та й погукаю жінці».

Ото підбігає до вікна та й кричить:

– Жінко, відчини!

А жінка лежить на подушках з полюбовником та й питає:

– Хто там такий?

– Та я ж, Хома твій!

– Цур тобі пек! Мій Хома дома: ось біля боку лежить.

– Що за лиха година! Та й задумався:

«Начебто й моя хата, аж, бач, виходить, не моя… Чи це на мене такеє наслано? Чи це ж мене сатана обморочив? Дай піду та пощитаю хати, чи не знайду своєї…» От і пішов. Та й лічить з краю: – Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина! – та й знову загукав: – Жінко, відчини!

– Хто там такий?

– Та я ж, Хома твій!

– Цур тобі пек! Мій Хома – дома, ось під боком лежить.

– Що за лихо! – та й думає собі: «Це ж мене таки сатана обморочив! Піду знов пощитаю».

Пішов і вп'ять рахує:

– Оце Грицькова хата… оце Стецькова хата… оце кумина… оце Хомина!.. Жінко, відчини!

– Та хто ж там такий?

– Та я ж, Хома твій!

– Мій Хома – дома…

– Оце лихо!

Що тут казати…

«Дай, дума, піду до кума, до Петра, та попрошу його: хай мене до хати до моєї доведе».

От і пішов.

Приступає до хати кума Петра та й кричить:

– Куме, здоров був!

– Здоров! – одвічає спросоння кум. – А хто ти такий?

– Хома, кум твій!

– А-а, то це ти, Хомо?

– Я, куме.

– Чого ж це ти вночі тиняєшся?

– Та чого! Вийшов я з хати та й заблудив, та й тепер ось ніяк не знайду свого двору, то ось і прийшов, щоб ти поміг моєму лихові: вийди-но, спасибі тобі, та й доведи мене до моєї хати…

Той кум Петро вийшов. Дивиться на Хому, а той зовсім роздягнений та ще й без штанів.

– То це ти, куме, босий!

– Та босий…

– Ще й у самій сорочці!

– У самій сорочці…

– А-а, лишенько! Та ти ж отак замерзнеш, поки я тебе доведу.

– Що ж мені робити!

– А от що: сідай мерщій на мене, я тебе довезу.

– Ну й ну!

Сів ото Хома на кума Петра та й поїхали. Добрались вони до Хоминої хати. Кум Петро зараз під вікно та й гука:

– Кумо! Здорова була!

– Здоров був! А що ти таке єсть?

– Я – Петро, кум твій.

– Чого ж тобі треба, куме?

– Та чого! Візьми свого Хому, а то замерзне.

– Що ти, куме! Хома – дома, ось, під боком лежить. Озвись-но, Хомо!

– Хто там такий? – гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.

Слуха Петро, так-таки, як єсть, голос Хоми.

– А що ж це воно таке сидить на мені?

– Та то ж, куме, сатана! Ось полапай його: якщо волохате, так то – небезпремінно сатана!

Лапнув кум, аж воно – волохате…

Як кинеться ж тоді Петро од вікна, як хокне з себе в сніг того Хому та й давай утікать.

Зоставсь уп'ять Хома – босий, у самій сорочці, на морозі…

…I замовк на хвильку Омелян Глек, бо ж люди реготали, забуваючи про царську заборону сміятися.

14

Трішки помовчавши, Омелечко провадив свою кумедну казку далі:

– …Отож зоставсь уп'ять Хома – в самій сорочці… на морозі… босий.

Стояв-стояв та й пішов у хлів. А в хліві в них лежав бугай. Підібравсь Хома під бугая й заснув.

Ото чуть стало розвиднятись, жінка вже й випустила з хати полюбовника, а сама пішла по двору та й тужить:

– Голівонько ж моя, бідная! Голівонько ж моя, безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!

А Хома й виступає з хліва.

– Де це ти був?!

– Хіба ж ти не знаєш – де!? Я вчора до тебе стукав-стукав, а ти….

– Бог з тобою! Я, тебе шукаючи, цілу ніч вибігала – і на двір, і по задвірках, і по вулицях. А тебе наче злидень злизав!

– Чудасія! Я цілісіньку ніч простукав під вікном. А ти одне: «Мій Хома – дома, ось під боком лежить!» то я й пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув…

– Що це ти кажеш!

– А що хіба?

– То ти під бугаєм ночував?

– Під бугаєм.

– Ах ти ж скажений собако! Що ж це ти наробив!?

– Та що ж я там такого наробив?

– А те, що ти тепер – тільний, – от що! I давай його лаяти та приговорювати:

– Побила б тебе лиха година та нещаслива! Ти ж тепер будеш телитися!.. Ну, от же що я тобі скажу: іди ти в яку-небудь чужу сторону, куди хочеш іди, там і телись! А в нашому селі й слави не набирайся!

Та й знову давай тужити…

– Грець же твоєму батькові! – вилаявся, нарешті, бідолашний Хома. – Я й піду на чужу сторону, аби б тільки не лаялась…

От і зібравсь Хома.

Взяв мішечок, хліба в мішечок та й пішов до якогось чужого села телитися.

Іде собі та й іде, та все полем і ярами, щоб страму не набиратися, аж гульк – на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки перехожого розірвали, – голова віддалік, рук і зовсім нема, а ноги в чоботях, заморожені.

Дивиться Хома на чоботи: добрі!

«Дай, думає, візьму собі, вони здадуться».

Узяв тії ноги з чобітьми та й пішов далі.

Приходить він до якогось там села та й давай проситися в людей – ночувати, бо ж було, бач, уже надвечір.

Упросився до одного дядька.

Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть:

– Лізь, чоловіче, на піч, обігрійся.

Хома поліз на піч та й, не довго думавши, захріп.

А тим хазяям бог дав уночі радість: корівка отелилася, а мороз був сильний, телятко і обмерзло, от вони його внесли та й поклали на піч, як єсть побіля Хоминого боку. А Хома собі спить і не чує, що біля нього лежить теля.

Прокинувся він глупої ночі, лап! – аж біля нього телятко.

«Господи, Сусе Христе!.. Як же це я отелився, що й не чув?!»

Мерщій додолу з печі та й давай бог ноги від тих хазяїв… I ось так він хутко дременув звідтіля, що й чоботи з чоловічими ногами забув на печі…

Чуть світ хазяїн та хазяйка вже й прокинулися.

Прокинулись, та зараз і на піч, щоб на телятко подивитись,

Туди, аж там – теля єсть, а чоловіка, що там спав, нема, – самі тільки чоботи з ногами.

– Це ж, жінко, наше теля перехожого чоловіка з'їло!

– Біжи скоріше до попа!

Побіг чоловік до попа, розповів йому про всю оказію, а піп той послухав та й каже:

– Це у вас антихрист народився! Треба його вбити… А Хомі й байдуже: мерщій чвала собі додому. Прийшов та й скоріш до хати:

– Ну, жінко, молись богові: я отеливсь!

– Що ж тобі дав бог, чоловіче: бичка чи теличку?

– Я б тобі, жінко, й сказав, так і сам не знаю…

– Ох, ти ж йолопе, йолопе! Не зна, що в нього й найшлось! Якби ти був путящий чоловік, то взяв би телятко додому, от нам би й користь…

Та й давай його лаяти, та й давай його коренити.

– Та годі вже тобі: піду, озьму своє теля…

От Хома взяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, знайшов там той двір, де ночував…

15

…Але Омелечко того вечора казки довести до краю не встиг.

В двері вскочила Арінушка.

Ніхто не бачив у темряві її дитячого личка, та очі її блимали й зелено мерехтіли, неначе в кішечки, і чули всі, що голос їй тремтить.

– Ліхтар! – у перестрасі прошепотіла вона. – Якісь там ходять!

– Знов несе когось нечиста сила! – буркнув Жданов. Та и звелів усім:

– Лягайте!

I всі мерщій лягли, де хто сидів.

Нічні гості, що могли заподіяти будь-яке лихо, стрільці чи ще якісь там цареві посіпаки, бо нікому ж більше вночі ходити не дозволялось, прочалапали далі кудись, до річки Яузи, а гончарі, потомлені, поснули вмить.

Не спав тільки Омелько, бо ж дошкуляли мислі, як тії комарі, і комарі, як тії мислі.

Тонісінько бриніла в вухах, як тая пісня комарина, мелодія, народжена кілька днів тому на Воробйовій горі, при першім зачудованім погляді на стольний град Москву, – і Омелян тепер, замислившись, збагнув, що перший погляд та ще й здалеку, мусить бути найпевнішим: потім колись, озирнувшись на все, тут пережите, забуде прикрості, забуде куряву московських вулиць і лихих бояр та стряпчих, і царя, що від людей ховається, і всі свої поневіряння, а лишиться в пам'яті, передусім, той перший погляд, звернений з сусідньої гори на це чудове місто, сонячні блиски на позолочених банях церков і палат, море садів між домами, теремами та халупами, і добрі руські люди: родина Корнія Шутова, Шумило Жданов з гончарями та гончаренками, холопами й рабами московського панства (котре панувало тут, як і скрізь: на Вкраїні, в Польщі, в Туреччині, в Римі), і наш Омелян, не так уже й сердито прислухаючись до рівного легенького дихання сонної Арінушки, яка, поламавши сопілку, безневинно спала десь тут же, Омелько сам собі, без єдиного чутного звуку, повторював недоспівану пісню, котра осінила його при першому вступі до Москви:

– Ворогам не дамо

Ми ніколи в ярмо

Ні Москви, ані Києва, браття!

Ми родина одна,

Кров нас братня єдна,

Древня віра і давнє завзяття!

Нараз виникали й слова, яких тоді, стомившися в довгій дорозі, вперше вступаючи в Москву, Омелько так і не знайшов, точні важливі слова, що від них рішучість – добитись-таки (життям навіть важачи) до самого царя – спалахнула з новою силою:

– Ми за волю свою Стоїмо у бою

Нерушимо-міцною стіною, – Ми найдемо в віках Щастя ясного шлях,

Коли буде наш Київ з Москвою!

Без жодного чутного іншому вухові звуку – пісня ця струміла та й струміла в уяві, і муляв хлопцеві в покладеній під голову шапці лист України до можновладного царя, до тої сили, котра могла Вкраїну врятувати від ворожої навали, від лиха всенародного, від іноземного ярма.

16

Вже кілька день ось так і жив у гончаря Шумила Жданова посланець плюндрованої й шарпаної України.

Жив.

Горшки мальовані ліпив.

Пiсень прегучних потихеньку співав. Працюючи.

Казки московитам розказував. Нишком.

Про свою Україну розповідав цікавим до правди московитам, про ріки крові, що пливуть і пливуть у Дніпро.

Про лядську кормигу.

Про неволю турецьку.

Про свого батенька, про Саливона Глека, про цех гончарський, про устрій цеховий прадавній, що про нього між московським ремісництвом і не чули, бо всі були тут кріпаками та холопами.

– А й дівчата ж, мабуть, гарні там у вас? – стурбовано зітхала, побігаєчка.

– А гарні ж.

– Вередливі?

– Вередливі, аж-аж!

– Це добре, коли вередливі. А гордовиті?

– Гордовиті. Та й письменні бувають частенько… – і він розповідав про мирославських дівчат і молодиць, норовливих українок, котрі не знали ані теремів, ні приписів Домострою, ні кабали боярської, ні безмежної сваволі чоловіка…

Арінушка зітхала, і Україна їй чомусь тоді здавалась раєм земним, бо ж, як відомо здавна, гарно бува лиш там, де нас нема…

Зранку шукавши малоймовірної нагоди пробитись до царя з державною своєю справою, потім до ночі працював Омелько в ждановській гончарні, перестружував глину, розминав, ліпив. сушив та малював, саджав у піч, і Арінушка вчилась біля нього, придивлялась, розпитувала, про Москву розповідала всячину, таємно від батька вчилась читати й писати, та й розважала потім чубатого, коли той зажурився, десь там довідавшись, що пробиватись до государя – марна річ, не варю й рипатись, бо ж царя поклали в ліжко голландські та німецькі лікарі – чи не на цілий тиждень…

У неділю Омелько блукав по Москві.

Підлатавши, де треба, пошарпаний жупан і шаровари Омелянові, з раннього-ранку водила його всюди Арінка, і кожен крок блукань приносив парубкові нові враження – і прикрі, і втішні, і просто забавні: величний штиб якогось мурувзння, хороми і палати, церкви й ворота в стінах міста, дивовижа базарів і торжків, заморські звірі й птиці по звіринцях, іноземці в чудернацьких убраннях.

Коли проходили з Арінкою побіля стін Кремля, обачна дівчинка веліла Омелянові нікуди не дивитись пильно, лиш тільки гульк та гульк, бо стрільці, стовбичивши при кожних воротях, стежили – чи не зиркає хто на царський замок, а чи на будь-яку гармату, і зразу ж хапали всяку непевну людину, а з їхніх рук ніхто живим не виривався.

Одного такого «шпигуна», Омелько бачив сам, вели по вулиці, зірвавши одяг та зв'язавши руки, і шмагав катюга бідолашного страшенним батогом, тонко сплетеним з бичачих жил.

Ще бачив Омелян, як, прив'язавши до рушниць, вели кудись необачного музику, спійманого з віолою в руках, як тягли на розправу дідуся, котрий у печі розтопив не в четвер, як те дозволялося влітку раз на тиждень, а в суботу…

Омелько ходив того ранку по Москві, і скрізь кортіло йому зазирнути за слюдяні оболоки шибок у теремах, до вівтарів, до книжних палат государевих, до садків, що шаруділи листям на кожному подвір'ї тодішньої Москви, де північні яблука родили, мов у казці: глипнеш проти сонця, аж наскрізь видніють зернята, – отак!

Йому вже хотілось яблука.

Хотілось додому.

Та ба!

17

Москва того душного літа втопала в куряві.

По вулицях, замощених нетесаними колодами, вітер носив сміття базарів, солому, сіно, терміття з конопель, прядиво і віхті вовни, лико, стружку – побіля майстерень, де збивали з дощок домовини, що їх серед літа в Москві бувало потрібно до лиха.

Куріли пожежі, і Арінушка хапала за рукав Омелька, щоб не ліз гасити, знала ж: прийшлого можуть схопити, звинуватити в підпалі, а паліїв з палійчуками завше віддавали катові до рук.

Де вулиці були немощені, того літа можна було теж досить вільно ходити, бо давненько не дощило, і прездорові багна та баюри, що красувались тоді по всіх великих містах, по всіх столицях світу, – багна сливе всюди повисихали, і Омелян з Аріною встигли того ранку пройти по городу чимало.

Коли поминали аптекарський сад, ворота були непричиненi. Омелько завів туди дівчинку, і вони всяких трав та квітів надивились, і трішки поблукали там, поки заспаний сторож не протурив їх звідти геть. Зазирнули крадькома й до царевого саду, що був тоді насупроти Кремля, по той бік річки, крізь ворота бачили прездорові загратовані клітки з хижим звіром, з левами, тиграми, вовками, що гзилися та шваргались, як навіжені. Бачили й там заморські трави та дерева, і одна квітка, схожа на троянди, що росли в саду Мелхиседека, тільки пишніша, кривавосяйна, так жарко жевріла в променях сонця, що Омелян перешугнув зненацька через ковані штахети й зірвав у государевім саду тую розу, і руки колючками скров'янив, і міг, видима річ, коли б його спіймали, за те зухвальство заплатити головою.

Він віддав тую розу Аріні, і дівчисько, хапаючись, щоб не заздрів хто краденого дива, навіть не роздивившись на цвіт, відчувши тільки пахощі, поспішило сховати квітку за пазуху, і теж покололо собі грубі від роботи пальці, покололо дитячі свої груденятка, а коли обоє, козак і маленька московиточка, побравшись за руки, хутенько почимчикували далі від царевого саду, крапельки їхньої крові на пальцях змішалися, і простодушна побігаєчка злякано скрикнула:

– Кров!

– Чого ти? – спитав Омелян.

– Кров наша змішалася…

– Та й що ж? Якась прикмета?

– Страшно стало.

– Та чого ж?

– Не знаю.

Омелько пильно подивився на неї, а коли рушили далі, сказав:

– Ходімо до Успенського собору.

– Чого так раптом?

– Може, цар на відправі.

– Хворий же!

– А коли видужав? Ходім! I вони подались до Кремля.

18

Государ всія Русі таки був того дня на пізній обідні.

По інших церквах Москви людей тоді бувало обмаль, бо ж, як свідчив один із тих іноземців, що описували своє гостювання в Москві, «наскільки багато церков – настільки мало їх одвідують», людей по всіх храмах стояло небагацько, але ж тут, в Успенському, миру-миру зійшлося, квасолині впасти було ніде, бо кожному кортіло поглянути й на самого царя, котрий тепер від народу ховався, і на митрополита з архиреями, цікаво було московитам і співів соборного хору послухати (співати ж дозволялось тільки в церквах!), і всі товпились у храмі ближче до вівтаря. Омелян з Арінкою так і зав'язли б, не ввійшовши, в притворі, в людському тиску, коли б дівчинка не взяла чубатого свого за руку й не потягла б його крізь тугу юрбу, як голка нитку.

Опинившися в церкві, далі пропхатись вони, правда, не мали ні змоги, ні сили, і стали при вході, біля титаревого рундука, де якісь претовстенні дворяни торгували свічками.

В той гарячий день було нелегко дихати й на вулиці.

А тут, у храмі, де вікна вузенькі не відчинялись ніколи, де було повнісінько мух, де з'юрмилась не одна тисяча спітнілих мирян, припертих одне до одного, де безліч кадил безнастанно куріли ладаном, де мерехтіло множество свіч, молящі тут часом і непритомніли, але й упасти не могли, – так вони й лишались, без тями, навстоячки, підперті з усіх боків гарячими й вологими тілами, обліплені безліччю мух.

Пропхатись ближче до царя, що стояв десь там, попереду, проти вівтаря, на царському місці, котре в Успенському соборі віддавна зветься троном Мономаха, пробитись туди не слід було й думати, хоч і вирватись на майдан звідсіль вони з Арінкою вже не могли, та й голоси співаків, що гриміли з правого криласа, виводили таке близьке й знайоме, аж подих Омелянові займало, бо відправа йшла в Кремлі не в знаменському одноголоссі, а новим для Москви київським розспівом, якого Омелян не без успіху вчився в Братській школі, в Києві, куди його посилали з Мирослава по науку «для нагоди дзвонення, яко і співання церковного на криласах обох», – і тепер аж так скучив парубок за співом мусикійним, що серце на мить спинилося, завмерло тривожно та солодко, як може завмирати від пісні тільки серце щирого та вмілого музики.

Арінці руку стиснувши так дуже, аж дівча замалим не зойкнуло, Омелян поривався до криласа, але з місця рушити не міг, зав'язнувши в непроходимому тиску, де не раз бувало калічили молящих, а то й зачавлювали на смерть.

Коли у відправі дійшло до перенесення святих дарів із жертовника на престол, коли в хорі грянула, нарешті, «херувимська», Омелян так раптово напружився, наче ввесь забринів, застогнав од несподіванки, аж Арінушка, зизом поглянувши на його піднесене вгору обличчя, мало не заплакала, навіть сама не відавши – чому…

Омелько, правда, розумів, що з ним діється, бо… співали ж його власну «херувимську», яку він склав іще в Києві. Цю «херувимську» Омеляна Глека співали вже по всіх церквах на Україні, а те, що занесло якимось вітром її й сюди, солодко потрясло молодого музикотворця, і він, сам того не завваживши. став ненароком підспівувати соборному хорові (поганенькому, правда, бо патріарх всія Русі, посварившись на той час із государем, перебрався з Кремля в монастир та й забрав туди майже всіх співаків Успенського собору, що про них слава вже пішла була чи не по всій Європі), почав думкою підспівувати хорові, нечутно ворушачи пересохлими й тремтячими губами.

Аріна стиснула Омелечкові руку.

Спитала:

– Ти й цієї вмієш?

Та Омелько її не почув.

– А? Вмієш і такої?

У сонячному промінчику, що пробився до храму крізь вузьке та високе вікно, схоже на щілинку в золотому стільнику, білі коси дівчиська, мов льонок, розпушилися в пориванні, встали над голівкою сяйвом, німбом, наче у Варвари-великомучениці, мудро намальованої на стіні біля них.

– Омельку? Ну ж!? Омелько не відповів. Бо не почув.

19

А «херувимська» (що їй у потомні часи віддавали хист не тільки Бортнянський та Білецький, а й Глінка та Чайковський, Стеценко й Леонтович), «херувимська» пливла та й пливла, як широка ріка, як Дніпро по долині.

– «Иже херувимы, тайно образующе…» виводив хор.

А губи в Омелька ворушились без голосу, промовляючи ті ж самі слова.

– «…Пресвятую песнь припевающе…» в повільному темпі – хвиля за хвилею спливала з криласа зграйна ріка чоловічих та хлоп'ячих голосів.

Омелян тихесенько підспівував своїй же пісні, в якій так дуже бриніла народна струя, щось дуже схоже на «Засвистали козаченьки». Розмах і політ запорозької пісні Омелян сміливо перекинув у свою прекрасну «херувимську», і ніхто блюзнірства того не помітив, і священна пісня долетіла й сюди, в Успенський собор московського Кремля, – і вже не міг там не співати й сам Омелько, але співав так тихо, що пісня бриніла тільки в ньому самому, бо міг чути себе лише він сам:

– «…Отложив всякое ныне житейское попечение…» Отепер його вже чула і Арінушка.

Збуджена зухвалою думкою, навіть не думкою, а поривом, передчуттям і прагненням чогось значного, що осінили її лукаве личенько, Аріна стала підзужувати свого чубатого Омелька.

– Ну ж, та ну ж! – і штовхала парубка гострим ліктиком: – Додай голосу!

Омелян додавав.

– Дужче!

I Омелько брав трохи дужче.

Хто близько стояв під образом святої Варвари, вже чортом позирали на якогось пришелепуватого черкашина, бо хто ж таки в церкві горлає, коли тут – сам государ!

– Та ну ж! – і Арінка знову смикала за рукав жупана: – Та спiвай же!

Забувши – де він є, «пресвятую песнь припевающе», Омелько взяв на повний голос та й повів «херувимську», як тільки він умів і знав.