Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 41 страниц)

Але й кивати було нікуди.

Кинься Покиван у юрбу, він тут же зав'яз би між людьми, в гущині непроходимого натовпу: живцем ніхто ж не випустив би зненависну панну, та й швидка Михайликова шабля наздогнала б її в ту ж мить, а шабля ж була гостра і не знала ніяких лицедійських умовностей, бо ж про них не мав і гадки оцей селюк-Михайлик.

Треба було тікати, і Покиван… кинувся до височенної шибениці, що так і лишилася стовбичити посеред кону, і скочив махом-пахом на мережаний стовп та й подерся по ньому вгору.

16

На самому вершечку шибениці примостився рудий кіт, котрий при початку вистави, перебуваючи в Климковому лантусі, сумлінно виконував роль лисиці.

Іван Покиван, на ту хвилю забувши, що він – стара панна і що йому належить любити кішок, намагався, докладаючи лицедійської вправності, скинути котика вниз, бо прагнув сам залізти трохи вище: Михайлик шаблею врубати його вже не міг, але ще діставав гостряком до правої п'яти, яка трималась на мережаному стовпі трохи нижче за ліву, – та злізти вище Покиван уже не міг, бо рудий котусь показав себе дужчим і спритнішим навіть від такого проворного спритника, як київський жонглер Іван Покиван.

Котик орудував однією лапою і шипів.

Боронився другою лапою.

I сичав.

Обома передніми нападав котусичок.

I вже гарчав по-собачому.

Еге ж, гарчав, а панну Смерть, що намагалась видертись на вершечок стовпа, далі не пускав та й не пускав.

Штрикнувши Покивана шаблею в п'яту, Михайлик на хвильку, як сутий художник – від свого творіння, відступав од стовпа поглянути збоку на власну роботу, а Іван тимчасом спитувався відвоювати в рудого кота бодай цаль шибениці під самісіньким верхом.

Юрба знов реготала, так реготала, що нам з вами, читачу, такого й бачити ніколи не доводилось на жодній виставі.

Юрба ревла.

Юрба вже й плакала від сміху.

I треба відзначити, що протягом вистави мирославці кепкували й сміялися – не з добрих людей, їхньому серцеві близьких та рідних, не з речей для всього народу святих, бо ж простим людям блюзнірство ніколи не було властивим на протязі віків, – а сміялись мирославці з одвічних ворогів: панства, бундючності, дурості, боягузтва, смерті…

В людей од реготу й животи вже боліли.

Тільки очі шинкарочки Насті Певної – в дальньому кутку майдану палали лиховісним вогнем, і вся молодиця пашіла таким нестерпучим жаром, аж люди, котрі стояли біля неї, намагались трішки відсунутись від того пашіння, бо під ногами її аж наче горіла трава.

На шинкарку, як і досі, ніхто не зважав, бо посрамлення Смерті нікому не відомим лицедієм, лицарем-голодранцем – тішило й радувало збуджену юрбу, що ладна була ринути на кін, па поміч відважному молодикові.

Нікому не відомий лицедій, правду мовити, навіть і не здогадувався, що він уже є лицедій, але ж, так і не досягши Смерті шабелькою, він вирішив дошкулити її словом, хоч і не знав ще а досвіду, що слово – зброя небезпечніша від шаблі, і він сказав басюрою Прудивуса, явно, але не навмисно, Юренкові наслідуючи:

– Злазь, паскудо!

Та Смерть не відповіла, бо зайшла в них там з рудим котищем іще лютіша сварка за самий вершечок шибениці, високої, а вже й хиткої, бо щось повибивало з-під неї підпори.

– Злазь, бо звалю стовпа!

– Аж ось ми разом! – гукнула й матінка, Явдоха, легко влазячи на кін. – Ось я допоможу!

– Я сам, мамо, я сам! – визвірився на неньку Михайлик, і вона його вперше в житті послухалась, і лишилась край кону.

– Злазь! – голосом Прудивуса гримнув хлопчина ще раз. А панна Смерть, знову входячи в роль, відповіла:

– Ой, гляди, злізу, буде тобі, хаме, кінець!

– Кого це ти назвала хамом?! – раптом визвірився на всю пащеку Михайлик. – Назвала хамом коваля?! Ах ти ж… – I милий мамин синочок ревонув таке, що тут і не повториш, та й кинувся до Смерті, та тільки й спромігся, що штрикнути Покнвана в п'яту, коли раптово винайшов зброю дошкульнішу.

Михайлик також забалакав віршами.

Римування, небезпечна пошесть, виникнувши на кону, вразило й Михайлика, який доти й поняття не мав про вірші, здибаючися з ними хіба що в піснях, – і це повітря, – страшно й подумати! – могло швиденько охопити всю збуджену юрбу, і трудно собі навіть уявити, що сталось би там, коли б усе те товпище, як у стародавній трагедії, раптом заговорило б віршами!

Отже, Михайлик, не дошкуливши шабелькою, уже штрикав панну Смерть разючими римами, бо ж, виявляється, що й рими…

17

Але ж то були не просто рими!

У збентеженій одномові Михайлика зненацька пробилась крізь плетиво рим і поезія, і слова в тім вірші самі собою складались стрімкіше, чіткіше та поетичніше за простуваті школярські вправи лицедіїв:

– О смерте, не лякай! Коса твоя тяжка, —

Та як одного ти погубиш козака,

То сотня козаків на місці тім устане,

I серце з остраху в самої смерті в'яне!

I щось таке значне забриніло в ковалевім голосі, щось таке гнівне та грізне, аж йому самому стало страшнувато, – щось таке грізне та гнівне, що спопеляло не тільки цю химерну панну Смерть, котра від страху злізла на мережану шибеницю, а линуло й далі, за край міста, де перла проти народу навала зрадників, де вставала над Україною нова війна… I знову на майдані панувала тиша, а Михайлик провадив далі:

– Лицарства нашого нікому не збороть,

На вільного коня не натягти оброть,

А як тісним гуртом засядемо у хаті, —

Доводиться від нас ховатися кирпатій!

Хоч сам він уже відчував, наш Михайлик, ніби розмовляє він якось незвичайно, йому й на думку не спадало, що він, бідолаха, балакає віршами:

– О смерте, де твоє отруйливе жало?

Чимало вже води до моря утекло,

Та смерті подолать несила Україну,

Бо слава славная не відає загину!

Де дружба і любов, немає смерті ходу,

А як відбився хто від друзів, від народу,

Того урятувать не зможуть і мечі,

Бо зловить смерть його у хаті на печі!

О смерте, заховай обличчя лиховісне!

Про смерть і про вдову дзвени, весела пісне…

I раптом… раптом запальна мова перелилася в пісню: про перемогу життя над смертю, про смерть і про невмирущу українську вдову, в пісню, що її знали на Вкраїні старе й мале, в пісню, що її залюбки співали тоді навіть чорти з чортенятами, навіть пани з паненятами, навіть попи та дяки, коли п'яні бували, навіть незворушні та важні канцеляристи.

А Михайлик, – йому ж увесь той день кортіло заспівати, – дужим басилом виводив:

– Ой п'є вдова, гуляє,

I ні про що не дбає:

– …Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч,

Бо я часу не маю,

3 сусідами гуляю…

Підхопив тую пісню і ввесь мирославський базар, та й грянула вона так гучно, що її десь почули й вороги, там десь, де вже зазіхала на цей вільний город і на цих добрих та мирних людей війна, тобто видима смерть.

Гуртова пісня про вдову та смерть котилась ширше та ширше, пісня про зухвалу українку линула вище та вище, як молитва, чи не до самих чертогів пана-бога.

Всю громаду повершували, горуючи над нею, два баси, трохи вищий і трохи нижчий, дужі й нечувано гарні голоси Прудивуса й Михайлика:

– Прийшла смерть,

Прийшла смерть

До бога з сльозами:

– Ой не можу вдови взяти —

Гуляє з гостями…

Зненацька майдан стрепенувся, аж самі забриніли всі там, почувши, як до голосів Михайлика та Прудивуса приєднався й третій, високий і прозорий, ще дужчий і ще кращий голос, що без видимої напруги, без помітного зусилля покрив голоси мирославців, що лунали в ту мить на майдані.

Це був співак Омелько, брат Прудивуса, син Саливона Глека, що співати вчився не тільки в музикантів Києва та Мілана, а й у неньки своєї, в співучого народу українського, гордість мирославців, славний парубок, який цієї ночі мав рушити п далеку путь з новим листом до московського царя, хоч, видно, ще й сам про те не знав, що така мандрівочка йому вже пахне, бо зараз повертався від фортеці, з бойовиська, де жовтожупанники черконули йому шаблею по голові й лишили слід, прихований під білим, перемазаним кров'ю завоєм.

Почувши голос улюбленця й побачивши його самого, живого і, як завжди, веселого, добрі люди так ревонули з ним разом тої пісні, що й сам пан-бог не почути її не міг:

– Іди, смерть, іди, смерть,

Та й стань на помості,

Як не можеш вдови взяти,

Візьми її гості.

Все дужче та вільніше горував над співаками гончаренко, співав неначе на льоту, що й не кожен птах уміє, співав заплющившись, співав і співав, зовсім не думаючи про враження, яке справляє його спів на юрбу, очі якої ще липли до новоявленого лицедія, до прийшлого коваленка, котрий щойно зважився зняти руку на саму Смерть.

А пісня пливла далі:

– Як зачули гостоньки,

Та и стали тікати —

Попід міст,

Поза міст,

Лиш слідочки знати…

А вдова

Невгава,

Руку смерті відбива:

– Іди, смерте, іди проч,

Головоньки не мороч!..

Тимчасом сварка на стовпі між котусем і посоромленою Смертю припинилася, і Покиван уже думав, що можна, грішним ділом, чкурнути геть, і вже почав був нищечком спускатися з того стовпа, аж матінка, Явдоха, попереджаючи сина, скрикнула:

– Михайле!

– Я сам, мамо, я сам, – почав був синок, але, обернувшися, вздрів той намір Смерті, кинувся всім тілом на стовп і… повалив його з помосту простісінько на людський тиск – з Іваном Покиваном і рудим котом.

Ось так була знеславлена й пошпечена Смерть.

Так закінчилась вистава.

Так Іван Покиван заробив собі кілька добрих синців та подряпин, що їх чомусь так болюче сприймала Дарина-шинкарочка, аж потемніла зовсім, мовби не Йванові, а їй самій дісталися оті синці.

Але ж на Покивана й на шинкарочку ніхто уваги не звертав. Примхлива юрба, забувши й про переможену Смерть, і про свого улюбленця Тимоша Прудивуса, і про його брата, прославленого на всю Вкраїну співака Омелька, юрба, зворушена й розбурхана втручанням коваля Михайлика в Климкову долю, в хід вистави, радіючи з його очевидної перемоги над сухореброю, кинулась до новоявленого співака й лицедія, миттю забувши давніших улюбленців, та й підхопила здоровенного парубка на тисячі рук.

18

Жоден актор світу – ні перед тим, ані по тому – не мав такого успіху в широкім колі глядачів, який випав на долю обшарпаному ковалиськові, котрий на ту хвилину затьмарив навіть високу славу самого Климка-Прудивуса, творця вистави, бо невдячні глядачі на час його й забули, як те й буває подеколи з черговим кумиром юрби.

Багатьом народним артистам випадало здобувати в глядачів сльози болю чи реготу, приймати квіти й інші дари серця, багатьох носили на руках або возили, впрягаючись у колісниці, але ж усі ті видатні актори ставали властителями дум – з плином часу, з протягом довгої праці, а не так раптово, як це спостигло Михайлика, котрий пробув на театральному кону – не десятки літ, не рік, не місяць, навіть не годину, а лише кільканадцять шпарких дзигаревих хвилин, навіть і сам того не збагнувши, що став за ті хвилини артистом, улюбленцем величезного гурту людей, громади, – і все це скоїлось саме так – передусім тому, що простосердий ковалисько, наче вгадавши душевну потребу глядача, не дав Смерті здолати Климка й знищив її, як того й жадали мирославці, прагнучи миру в тяжку пору війни.

Ось чому вдячні глядачі підхопили здорованя Михайлика на руки і, з криками захоплення, кудись понесли й понесли.

Інші схопили його матінку й понесли за сином, обережно, мов святиню, жваву й гожу українську матір, яка нараз помітила, що їх несуть не туди, куди обоє поспішали, а в інший бік, звідкіль вони кілька годин пробивались по непевному базарному морю, щоб дійти, нарешті, до кузні невідомого їм ковалика-москалика, де їх, можливо, чекали будь-яка робота, стріха й шматок хліба.

– Стійте! – звеліла Явдоха, та ніхто не почув. – Стривайте! – гукнула вона дужче, але її голос потонув у кипучому гаморі мирославців.

– Стійте! – ревнув басом Тиміш Прудивус, що йшов коло нені, і добрі люди спинились.

– Куди несете? – стурбовано спитала Явдоха.

– Куди ж! – відповіли їй з гурту. – Звичайна річ!

– До шинку, матінко!

– Душу поскоромить горілчиною!

Явдоха обернулась до тих, що несли Михайлика, й наказала йому:

– Злазь-но!

– Чому ж? – ображено спитали щирі мирославці.

– Ніколи нам, – вимушено посміхнувшись, відказала матінка.

– Субота – не робота! – відмовили з юрби.

– До шинку ми не підемо! – рішуче мовила паніматка і так повела плечем, що її мерщій спустили додолу.

– Чому ж? – спитав Прудивус. – Ненько?

– В них же – ні шеляга! – голосно прошепотів Прудивусові над вухом Іван Покиван. – Чи не бачиш?

– Бачу, – стиха відмовив Прудивус. – Очі в хлопця такі голодні, наче три дні не їв! – і обережно звернувся до Явдохи: – Тітко!

– Чого тобі, синку?

– Ви, бачу, певні, що ні динара у вас нема?

– А тобі до того – зась!

– Вам, ненько, бачу я, здається, що ви такі вже бідні, такі бідні…

– Одчепись, поки я не розсердилась!

– … Буцім у вас, – невгавав Прудивус, – нема ні шага?

– Коли б же це тільки здавалося, – сумно посміхнулась Явдоха, а Прудивус, бачивши цю милу материнську посмішку, схопив неньку за руку й повів її назад, аж до помосту, де щойно відбувалась вистава.

– Ви ж бо вже розбагатіли, матінко, – лукаво посмикуючи вусом, казав Прудивус і при самім кону підштовхнув Явдоху до воза, де ще росла величезна купа доброхітних даянь, що їх зносив і зносив сюди по виставі мирославський глядач, складаючи плоди власної праці на возі й біля воза: хто клав гуску, а хто – курку, а хто копчений окіст або качан капусти, або горнятко масла, а хто – просто глечик новенький, порожній, полотенця сувій, вівса мішечок, пшона торбинку, а хто й меду стільник – у капустянім листі, хто папушу тютюну, хто гілку шипшини з білим цвітом, а хто хустку вишивану, або шапку смушеву, а хто й гроші, – що в кого було! – і всього там набиралося вже так багато, що й Бевзів поміст почали закладати щирими дарами народу, і тая даровизна, бо ж глядачів було чимало, все росла та й росла.

19

– Оце все – ваше, матінко! – урочисто сказав Тиміш Прудивус.

– Тю на тебе! – слушно відмовила Явдоха.

– Це все ти, хлопче, заробив, – обернувся Прудивус до Михайлика.

– 3 глузду спав! – кивнув на лицедія й Михайлик. I спитав: – Коли ж це я таке заробив?

– Зараз.

– Чим же?

– Піснею.

– Хіба ж піснями заробляють! – взяв під сумнів парубок, бо це йому здалось блюзнірством: за пісню брати гроші. – Я нс жебрак! – додав сердито. I кивнув: – Ходімо далі, мамо!

– Е-е, ні! – спинила його ненька. – Не поспішай! Це діло треба… той… – і пильно обернулась до Прудивуса: – То ти, лебедику, говориш, буцім усе оце – наше?

– Ваше, – потвердив Прудивус.

– Ваше, – мовив і Йван Покиван, усе ще обачно тримаючись далі від шаленого ковалиська.

– Ваше, ваше! – потвердили й голоси громади.

– Ні, – заперечила ненька. – Це – не гаразд!

– Чому ж?

– Нашого тут – тільки половина. Друга – ваша.

– А чи не забагато ви с-с-с-схотіли, паніматко? – скочив до помосту Пришийкобиліхвіст, що досі, перепрошуючи, бігав десь за паном Купою. – Люди, матінко, працювали, а ви… невідомо звідки й за чим… і раптом – половина!

– А як же я? – виникаючи ніби з-під землі, ображено озвався Оникій Бевзь, що вже встиг напнути якусь там одежину. – Що ж дасте мені?

– За віщо?

– Чий оце поміст? Мій! А на чім спасалась панна Смерть? Чия зламалась шибениця? Моя! – і пан Оникій Бевзь, катюга, простяг руку і в розчепірену долоню тицьнув пальцем: – Платіть!

– А ось я зараз! – так багатозначно мовив лагідний і негнівливий Михайлик, що катюга, як і всі кати вельми обачний, раптом щез невідомо куди.

– Може, все-таки – чверть? – знову занив Пришийкобиліхвіст.

– Половину то й половину, – мовби й не чувши Данилового запитання, за сина поспішила висловити згоду свідома справи матінка. – А тепер ходім до коваля! – наказала вона Михайликові і, взявши його за лікоть, повела далі, в той бік, куди вони поспішали протягом кількох годин.

– Куди ж – отак притьмом? – спитав Прудивус.

– Діло не жде, – коротко відмовила Явдоха й не спинилась.

– Треба ж поділитись! – заволав услід Пришийкобиліхвіст.

– Чим поділитись? – спитала матінка.

– Де ваша половина, а де – наша!?

– Ще встигнемо, – не спиняючись, відмахнулась матінка. – Нехай!.. Ми ще й хати не маємо, щоб усе оце скласти! – і, знову забувши про голод, попростувала далі, до вишгорода, де височіли руїни домініканського монастиря.

Потім на мить спинилась і звеліла синові:

– Дякуй громаді!

– Спасибі вам, – віддав чолом Михайлик. – Спасибі ї вдруге, – чемно повторив він. – Спасибі і втретє! – і гречно вклонився знов.

3 гурту залунали всякі гарячі й солоні побажання парубкові.

– Ну, що? Розбагатів-таки? – пробігаючи мимо, спитала циганочка Мар'яна.

– Зажди! – кинувся був Михайлик.

Блиснувши оком, гарячим, аж моторошним, дівчина зникла, мов у воду впала, хоч Михайликові й було щось від неї потрібно, бо ж він тільки тепер збагнув, що Мар'янине пророкування справдилось і вони з ненею таки розбагатіли.

Зітхнувши, Михайлик озирався на всі боки, але Мар'яни ніде не було, і син та мати знов рушили далі, куди їх вела доконечність.

Аж раптово Михайлик спинився і, таким несподіваним для матері голосом дорослого чоловіка, сказав:

– Постривайте, матусю!

Він попростував назад, до купи дарів, яка й досі зростала на катівськім помості.

– Куди це ти? – тривожно спитала матінка. Та Михайлик не відповів.

20

Він повернувся до кону.

Простяг руки до шаплика, покладеного на вівтар мистецтва якимось вдячним бондарем, де було вже повнісінько грошей – талярів, дукатів, динарів, шелягів, шагів, московських копійок, польських злотих і червінчиків, – і, награбаставши в обидві жмені мідяків, срібняків і золота, всипав теє багатство в новісіньку смушеву шапку, взяту з купи даровизни, зачерпнув іще дві-три пригорщі і рвонувся мерщій назад, у той бік, звідкіль вони з матусею сюди прийшли, тобто знов на саме дно базару.

– До коваля ж нам! – нагадала матінка.

– Устигнемо й до коваля, – впевнено відказав парубок і, взявши мамину мозолясту руку, повів Явдоху за собою, кваплячись наче до пильного діла, і юрмище посунуло за ними, за цими новобагатьками, що в них уже й душі замліли з голоду.

«Попоїсти, мабуть, поспішає», співчутливо подумала Явдоха і покірно рушила за ним.

Ба ні!

Михайлик байдужісінько проскочив мимо їстівного торгу, мимо пекельної спокуси мирославських страв, яка ще з годину тому так дуже хвилювала його.

Він про голод уже й забув, бо не йшла з мислі гордовита панночка, Ярина Подолянка, небога єпіскопа, що сьогодні вранці так зневажливо розмовляла з ним.

Але… чому зневажливо? Чому?

Тому, що гольтіпака він безхатній?

Що в нього штани драні?

Що він босий-босісінький?

I от, розбагатівши-таки, він вирішив притьмом причепуритись. Поспішив до стрижія, і той обмакогонив його з усіх боків, лишивши на маківці копичку волосся, що з неї мала згодом вирости добра козацька чуприна.

Вислухавши яку сотню порад доброзичливих глядачів, парубок прибрав собі й рясні шаровари.

Власне, і не він прибрав, а мама, хоч він і марно домагався пудь-якої самостійності:

– Я сам, мамо, я сам…

Але мама вибирала, мама й про ціну питала:

– Скільки оці? Два, кажете? А півтора?

– А хто прибаве?

– Пан-бог прибаве.

– Хіба ж пан-бог – на базарі?!

– Та він же – всюдисущий. Ну, то як же?

– Півтора то й півтора… хай вибрикує ваш хлопчик гопки! Так вони купили й кармазиновий жупан для хлопця («Я сам, мамо, я сам!»), хоч і нелегко було знайти готову одежину задля такого здорованя. Придбали й сорочку гуцульську, вишивану, і широченний, з довгими-предовгими пацьорками червоний пояс, і все те парубок, за яткою сховавшись, на себе начепив.

Купили Михайликові й шаблю, бо та, що в нього була, коротенька шабелька, загинула, на бризки розлетівшись у поєдинку зі Смертю.

Посправляв і для матінки, що їй було потрібне, все добре та гарне. Придбав хлопець і персня дорогого, і разок намиста з дукачами, з золотим хрестиком. I сховав у кишеню. I всім було цікаво знати – задля кого… Все купив, що треба.

Не міг тільки знайти собі пари будь-яких чобіт, бо всі чоботи на мирославському торзі були задля нього малі.

У шевському ряді, на довгих неструганих дошках, поприбиваних до кобильниць, стояли й чоботи, і сап'янці, і постоли, і кипці, і навіть личаки, але ж нічогісінько на здоровенну Михайлову ногу вони роздобути не спромоглись.

Треба, казали, чекати аж до того понеділка, поки чоботарі (» вусами попідрізуваними у всіх над верхньою губою, щоб не заважали брати в зуби дратву), поки вони після Зелених свят пошиють, бо в кожну підошву добрих чобіт треба ж забити сто цвяхів.

Але ж Михайлик вирішив стати на очі панні Ярині-Кармелі саме сьогодні. Конче сьогодні! Але ж…

Не йти ж до сановитої панни, чепурненько прибравшись, без чобіт!

Аж день йому ясний затьмарився.

Мовби сонце сховали цигани в мішок.

Наче й не розбагатів Михайлик: яке вже там багатство, коли босий!

Перекупки десь кричали: «Сластьони гарячі!» а він того й не чув.

Стрічні дівчата поглядали на гожого парубка, а він того й не бачив.

Йому були потрібні чоботи, і, голоп'ятий, аж розсердився, почувши, як п'яненькі шевці, суботній базар кінчаючи, співають на сьомий церковний глас якомусь із своїх товаришів жартівливе величання:

– Величаєм тя, копиле-копиленку, шевче-чоботоробче, і вславляєм твою дратву, твоє шило і правило ще й твоє дзюбате шевське ри-и-и-ило!

– Ото гемонські душі! – і, сердито сплюнувши, матінка пробурчала: – Не встигли по обіді й лоба перехрестити…

– То, виходить, їм зараз уже не можна співать, а мені ще можна: я ж іще й не снідав, мамо, – і додав стиха: – Та й не наспівався я сьогодні досхочу… – і хлопець задумався, бо вже юнацька душа затруїлась трутизною успіху, бо жила ще в нім та солодка хвилина, коли його співу слухали стільки людей.

Задумавшись, хлопчина спинився і аж тепер тільки побачив, що знову стоїть біля цехмайстра жебраків, біля діда Копистки, що юрба круг його сопілок стала ще більша й дудливіша: не тільки малюки, бурсаки, школярі та ремісницькі учні, а й січове та городове козацтво топталось там, а й статечні мирославські майстри.

Михайлик повернувся до діда Копистки, бо хлопцеві притьмом стала потрібна сопілка.

21

Все круг діда Копистки свистіло й дудніло.

Кожен покупець, вибираючи собі розраду, мусив, звісно, подмухати в сопілку, в другу, в третю, дослухаючись, і все бриніло там – і в сопілках, і в душах, – і все грало невлад і без пуття, але весело, а дід Копистка раз по раз приказував:

– Щоб не хрипіло, змащуйте сопла.

– Олією, діду? – спитав Михайлик.

– Оливою. 3 лампадки.

– Що я чув, діду, – звернувся до старого жебрака, підійшовши з братом Омеляном, Тиміш Прудивус, – буцім не кожен зважиться пригубити калинову дудку вашого виробу?

– Чого ж! – посміхнувся дід Варфоломей. – Аби душа чиста.

– А коли не чиста? – непевно спитав Данило Пришийкобиліхвіст.

– Як на сумлінні гріх, – відмовив дідок, – сопілка враз і викаже.

– О?! – озвалось кілька голосів. I кожен з них бринів інакше.

Одні – цікавістю, інші – подивом, ще інші – страхом.

– Ти хіба не знаєш казки про калинову сопілку? – спитав у Данила співак Омелян, брат Прудивуса, що збирався через кілька годин рушати в дальню путь, до Москви. – Не чув хіба Такої казки?

– Це ота, – спитав Михайлик, – де вбила сестра сестру?

– Атож!

– Що на її могилі калина виросла? – з гурту докинув хтось.

– Еге ж, – кивнув Омелько. – А коли вистругали з тої калини сопілку, вона й заквилила, – повів далі стару казку Омелько, бо вславився не тільки піснями, а й казками. – Вона й заспівала: «Ой, помалу-малу, чумаченьку, грай, та не врази мого серденька вкрай: мене сестриця з світу згубила, ніж у серденько та й устромила…»

Казка була знайома, та Омелька слухали, а дід Варфоломей заграв тимчасом, і жалібна пісня попливла, аж наче й справді забриніли в ній слова забитої сестриці…

– Калинова сопілка, – провадив Омелян, – ходила з рук до рук, аж поки не потрапила до тих, що вбили: «Ой, помалу-малу, душогубко, грай…»

До страшної казки приграючи, свистіла дідова сопілка, а людей довкола менше не ставало, бо ж не так і багато на світі поганців, яким від тої казки схотілося б чкурнути геть…

Хто чкурнув, той чкурнув, а Данило Пришийкобиліхвіст таки встояв на місці, а іншим воно було й байдуже, тож і вибирали собі сопілки та й купували по шелягу.

Вибрав калинову й Михайлик, але Копистка, по-батьківському глянувши на незнайомого молодика, прираяв:

– Бери, сину, кленову: при соловейку різана.

– Та й що?

– Веселіша.

– Сількись! – відмовив парубок. – Я зараз такий веселий, що в мене до танцю заграє й калинова, – та й кинув до шапки шеляг.

– Чи, може, тобі кохану привабити тра? – пильно поглянувши на хлопця, спитав старий Копистка.

– Кохану, – просто відповів парубок, навіть не почервонівши.

– То інша річ! Бери калинову…

Вони з мамою рушили б далі, коли б не озвався до діда Омелько, Прудивусів брат:

– Мені також калинову, – та й блиснув зубами, наче ріпу гриз.

– У дорогу? – спитав Копистка. – До Москви? Омелян кивнув.

– Чи ж дійдеш?

– Немає неможливого для смертних, як сказав Горацій…

– Свою дарую, – урочисто мовив Копистка і простяг молодикові калинову, улюблену, що з нею дід не розлучався років тридцять.

Вона була згори кругла, а далі – гранчаста, ота сопілочка з калиночки, ясенове денце.

Чи не ціле літо колись робив її старий Варфоломей.

Дротиною випалював.

Скельцем чистив.

Клаптем сукна з рудої свитки натирав.

Вперше грав на ній серед ночі – над річкою.

Потім попід стріхою тримав: нехай поповисить, нехай її продує мирославський вітер.

Потім кілька десятків років не розлучався з нею. Нікому й доторкнутись не давав. I ось тепер…

– Візьми, Омельку, – журно мовив старий, дунув востаннє та й віддав до рук хлопцеві.

– Спасибі, – подякував Омелько і тричі, як годилось, поцілувався з Кописткою.

– Вона в мене… той… зачарована.

– А як? – спитав Омелько.

– Сам побачиш…

Попрощавшися з дідом, Омелян і Прудивус уже були рушили далі, та Варфоломей сказав:

– Якщо зразу не слухатиметься, обріж її… чи розмочи… чи підсуши в дорозі.

– Гаразд! – і Омелько вклонився ще раз, і вони, рушаючи, перезирнулися з братом, з мартоплясом отим дуркуватим, з

блазнем присусуватим, якого Омелько так любив за добре, за відважне серце і зневажав за все штукарське непотребство, за все горе, за всю ганьбу, заподіяну блюзнірським лицедійством рідному їхньому батенькові, старому гончареві Саливонові…

Коли брати пішли собі, потягла далі свого синочка і наша Явдоха, хоч він уже й принюхувався:

– Ми ж, мамо, й не обідали сьогодні.

– Дарма! – сказала матінка.

– I вчора ж, мамо. Явдоха суворо мовила:

– Пора до коваля.

– Але ж, мамо…

– До коваля! – і марна річ була б – тої хвилини з нею сперечатись.

Звично побравшись за руки, вони знов заспішили на вишгород, туди, де чорніли руїни домініканського монастиря, де мрів на башті видний здалека сокіл, який останніми днями ніби й не злітав звідти ні на часину.

Мати вже не потурала парубкові й ніде йому, босоногому, спинятись більш не дозволяла.

Була ж бо Клечальна субота, і ковалик-москалик, той не відомий їм Іванище, міг от-от з родиною піти до церкви.

22

Хоч до церкви ще й не дзвонилося, хоч і було задосить часу до початку вечірньої відправи, єпіскоп, готуючись до служби божої, як те в нього водилося, мав би вже й зосередитись, одрішаючись од справ земних і душею воспаряючи до бога, але зараз, звичний порядок порушуючи, він був не на самоті з богом – перед вечірнею, тобто перед відправою, котра, нагадуючи нам про гріхопадіння прародителів, кличе до спокутування гріхів, напоминає про смерть, про вечір дня, зближуючи його з вечором грішного людського життя.

Архиреєві потрібно було б поміркувати й про завтрашнє празникове казання, але й цього він зробити зараз не міг.

Його преосвященство сидів біля столу – під старезною високою вишнею, в саду, поза будинком, скинувши клобук і рясу, в самих лише полотняних, по-козацькому рясних шароварах та в сорочці, вишиваній руками молоденької племінниці, Ярини Подолянки, що з недавньої пори хазяйнувала в архирейській господі.

Сидів старий Мелхиседек мовчки та непорушно, бо журився: гордощі й краса Мирослава-города, Омелько Глек, завтра на світанку мусив рушати в далеку путь, до Москви – з листом до царя, а сьогодні востаннє мав співати на криласі в час вечірньої служби.

Старий єпіскоп сидів мовчки, хоч він там був і не один, а з гостем, давно не баченим, довго сподіваним, з давнім запорозьким побратимом, з Козаком Мамаєм, що про його прихід до Мирослава вже гомоніли по всіх хатах і майданах.

Друзі один на одного поглядали допитливо, шукаючи слідів часу: в очах, у голосі, в рухах, у диханні.

Мовчали, зітхали, аж вітер ходив по вишневому саду, – то зітхне один, то другий, то знов той самий, – але з уст ні пари не пускали.

Мелхиседек за кілька років подався й змарнів, хоч у його білявому волоссі не так уже й видніла сивина. Він став уже літнім, зосередженим, навіть трохи похилим.

А наш Козак Мамай… ні, ні, час його не займав!

Як було йому сорок, так і жив, не старіючи: протягом десятків літ лишався таким же, як тепер, – наче завше було йому сорок та й сорок.

Ген-то коли й бачились вони, давнезні побратими, але зараз, як буває тільки між друзяками щирими, між товаришами ратними (в час війни і в час миру), їм оце зараз, видно, хотілось лише, удвох отак сидячи, просто хорошенько помовчати.

Помовчати…

Побазікати ж можна і з приятелем, а помовчати лише з вірним другом і товаришем.

… Чарки та келехи стояли на садовому столі.

Карафи й куманці.

Барильця й чари.

Але ж Козак Мамай і єпіскоп, вони, – смішно сказати! – прикладались коли-не-коли тільки до глечика з холоднющим молоком.

Єпіскоп, правду мовити, хильнути чарочку любив – ще з давніх козацьких літ на Запорожжі, – але в день служби божої ніколи й не нюхав, як того не роблять і в наші часи перед виставою – всі щирі артисти (коли вони таки артисти!), що в рот ні ріски не беруть, – їй-богу ж, правда!

Козак Мамай також умів, нівроку йому, добре-таки вмів клюкати й вихиляти (будь здоров, пивши!).

Умів він дудлити й жлоктати.

Кубрячити, смикати й лигати.

Кружати, смалити, смоктати, цмулити, цюкати, хлебестати.

3 кухлів, з кварт, з чарок, з покришок, з мисок і макітер, з коновок і відер, умів пити ручкової, пити нахильці, черкати і чаркати, – все він умів, анахтемський Козак Мамай.

Але завжди, коли знов та й знов заходила на Вкраїні сутужна пора війни, він, оцей т р у д н и й Козак (задля інших трудний, а ще трудніший задля себе), що в нього година гультяйства аж надто часто чергувалася з порою обмежень та невигод воєнного часу, коли самохіть не брав ані ріски хмільного, коли спав проти неба при всякій погоді, коли сам себе судив за будь-яку дрібну провинність, бо вважав своє служіння простому народові незрівнянно вищим від служіння, скажімо, пана Купи якому-небудь начальству, а чи й від служіння самому господу-богові, що про нього мусив дбати Мелхиседек.