Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 41 страниц)

20

А він таки вмів!

Слухали ж його з побожністю колись навіть співуни-італіиці!

Та й у Києві ж відусіль збігалися співолюби – послухати мирославське дивнеє диво.

Та й зараз же, в соборі, «отложив ныне всякое житейское попечение», молящі почали обертатись назад, до притвору: під високим склепінням Успенського храму загримів голос такої краси та сили, якого ці стіни ніколи й не чули…

Голос, що від нього мурашки бігали по спині, мовби то був глас божий…

Голос, який шарпав душу, потрясав усе людське єство…

Омелян уже вів за собою ввесь хор «вспеваков»: дедалі прискорюючи темп, розгортаючи дихання, барви голосу виявляючи, силу його легко напружуючи, ввесь свій хист розкриваючи, будячи вміння й талант співаків, що ревнули притьмом на всю силу душі й гуртової гортані…

… Коли б ми з вами, читачу, та послухали тоді в Москві «херувимську», той київський розспів, він зачарував би й нас: силою своєю, врочистістю, молитовним своїм екстазом (без якого, до речі, не буває мистецтва!), невідпорною силою плину пісенного, неподоланної народної струї, яка вже в ту пору потроху проймала київські богослужебні мелодії. I ми шаліли б із тими московськими мирянами, котрі, в задусі, мало не до смерті впрівши, забули вже й самі себе, пустились берега на хвилю музики і віддались польотові душі, ума й фантазії, в якому наближав до бога цю довірливу юрбу молящих – силою свого мистецтва Омелян. Цей тисячний гурт він підносив до неба, потім вергав на землю й знов підносив: то волав до бога соловейком, то бринів найтоншою душевною струною, то дуднів, як із барила, гнівним гуком, викладаючи богові всі болі, горе й лихо, в якім жила, ні – животіла майже вся ця простота, ввесь люд Москви й Росії, всі півголодні хлопи світу… I то вже не була молитва, а вимога, гнів та осуд, – і ми, те почувши, ми з вами, читачу, в захваті, шаліли б разом з усіма, бо щире мистецтво має таку силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на полотно, в ту мить почуває себе велетом, – тож і ми з вами, читачу, шаліли б разом з усіма, хоч віра в бога нам чужа та зловорожа, хоч у співанні тодішнім була й дещо незвична (з погляду нашого) гармонія, дещо своєрідні, а то й дикі навіть (з нашого ж таки, сучасного погляду) модуляції, несподівана й вільна зміна ритмів, – та, бодай що там, – спів Омелька бринів і шугав попід склепінням величезного храму велетенським янголом мистецтва, нехай на службі в бога, нехай і недосконалого ще мистецтва, але виразно своєрідного, щиро народного (полтавського чи київського) і, зрештою, при всіх його звернених до неба облудних попівських словах, цілком земного.

Ніхто в Успенському соборі, звісна річ, до таких мудрящих міркувань тоді не доходив, – а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і нелюдською силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь від 0ога ж, хистом…

… Омелян Глек-Юренко співав та й співав, і завзяте боріння гласу його зі словом божим – набувало все більшої сили протиріччя між людьми й попівськими небесами, бо звуки вже пекли та шарпали душу тисяч людей, підносячи всіх разом вище та вище, коли в польоті цьому, в пісні розлягався проразливий зойк, що на мить спиняє серце, благання до бога, скарга, біль та гнів.

Співаючи, Омелько, може, так і простояв би на місці до кінця всієї «херувимської», так і лишився б коло самого притвору, коли б Арінушка не потягла його вперед.

I він рушив за нею… «Агов, Омелечку! Чи не на свій загин?»

Омельку, схаменись!

Ба ні!

21

Непробивно туга й непролазна юрба, мов грудка масла під гарячим ножем, м'яко розступалась перед співаком, уперед пропускаючи диво небачене, і отроковиця білявенька, спітніла, розхристана, з кісками в усі боки, вела та й вела співака чубатого до Мономахового трону, де вже звівся на ввесь чималий зріст – збентежений Омельковим співанням можновладець і повелитель всія Русі.

Арінушка, хоч і не бачила його, але йшла просто до вівтаря, а Омелько ступав за нею, мов сліпець, бо співав, як і завше, заплющившись.

Його царська величність стояв при троні Мономаха, великоліпний, кремезний, рум'яний, з кротким виразом вродливого обличчя, з очима лагідними, що до всього світу приязно сяяли під невисоким лобом, мокрісіньким від поту, бо ж зодягнений він був у преважку одежу, і в тій задусі цареві було там – чи не найтяжче від усіх: він же й не стояв спокійно в час відправи, а клав та й клав сотні доземних поклонів, бив лобом та й бив камінну підлогу, бо ж він був святобожний, начитаний у богослов'ї, безскоромник і любитель обряду.

Омельків спів слухав государ із ревним захопленням і, в одного-двох бояр спитавши: «Хто це?» – придивлявся до незнайомого співака, котрого вело та й вело до царя якесь біляве дівчисько, вело, наче красного звіра до пастки.

«Херувимська» либонь кінчалася, загриміло й призаключне «аллілуйя, аллілуйя, аллілуйя», а цар, жадаючи послухати Омелька ще раз, кивнув на крилас протопсальтові, і знову потекло від початку: «Иже херувимы, тайно образующе…» і володареві стало гаряче коло серця, і він, властеливо повабивши пальцем новоявленого, наче богом ниспосланого співуна, вказав очима, щоб став до трону ближче.

Арінка, вколовшись краденою трояндою, що й досі лежала в пазусі, підштовхнула парубка, і наш Омелько, очі розплющивши, рвучко ступив ще кілька кроків уперед, настрахавши стрільців, що стерегли царя, і аж завмер на місці, не згадавши Мамайового віщування, але збагнувши, нарешті, куди привела його пісня.

Всі, хто це бачив, ахнули: так просто доступитись до царя!

Але йому ніхто не заздрив.

Бо ж не відомо ще було, чим те все скінчиться?

Яка царева примха може опалити крила степовому орликові, що невідомо звідки залетів сюди?

Але пісня ще плинула. Намацуючи зашитого в шапці, яку він тримав під пахвою, мирославського листа, Омелян співав та й співав, наче й про царя забув, наче й про господа-бога не думав, що його співом своїм він оце й мав славити, – співав та й тільки, співав свою ж пісню, співав, як вільний птах, котрий ще зопалу й не тямить, що, волю свою вже втративши, він, «пресвятую песнь припевающе», ненароком опинився в клітці. найдорожчій, аж прикро золотій.

А золота було доволі всюди.

Мигтюче мерехтіння тисяч свічок – на ставниках, під стелею – в панікадилах, в руках у мирян, – відбивалося в іконостасах, у шатах, ризах і хрестах, у дискосах і чашах, у боярському одязі, в облаченні церковнослужителів, у тисячах живих очей, захоплених щирим мистецтвом співця.

Скрізь вигравало золото, і тільки сам пар на цьому тлі, і справді-таки, був білим царем: у зипуні білісінькім («обьярь серебряна, травки – золоты»), у становому каптані з білої камки кизилбаської, що на ній (по срібній землі) були виткані люди крилаті, – в кованім срібнім мереживі – важко стояв государ, увесь обнизаний перлинами скатними, запонами алмазними, з алмазним же на шиї ланцюгом.

Коли святе поспів'я вдруге вже дійшло до «аллілуйя» і Омелько Глек стулив уста, в ту хвилину сталося щось, мабуть, страшне й непоправне.

Арінка злегка штовхнула Омеляна в бік, але цей репаний хохол (хоч і побував уже в Європах) не зрозумів, чого їй треба.

Тоді Арінушка, щоб дати хлопцеві наздогад, упала на коліна й стала бити перед царем земні поклони, але Омелечко, наш простуватий козарлюга, стояв, мов істукан між ідолопоклонників.

Служба церковна пливла собі далі, але здавалося, що в Успенськім соборі принишкло все живе.

Крізь тоненьку шкіру на обличчі государя проступали вже червоні плями. Він кусав губи.

А Омелько стояв.

За ті кілька хвилин він мусив би вклонитися в ноги цареві вже десятки разів, та він, забувши про все, чого вчили, мав на думці одне: простягти цареві листа, але юнак не зважувався порушити незмінну течію літургії.

22

I цар не витримав.

3 червоного обличчя котився рясний піт.

Йому вже нічим було дихати, сердешному.

Щоб не потрапити в становище, яке могло стати й смішним, бо такого співака притьмом карати смертю або довічною хурдигою цареві не хотілось, як не хотілось би втрачати й півчу птицю яку-небудь, як не хотілось би й будь-якого дивовижного звіра вбивати в своєму звіринці, як не хотілося б геть викидати коштовний діамант, котрий випадком потрапив до рук, – государ, хоч і який він був ображений нечуваним зухвальством хохла, скинув з пухлявого пальця важкий з діамантом перстень, що й ціни йому не зложиш (угадав Козак Мамай і тут!), та й простяг співакові.

Через вузьке вікно промінь сонця впав на білісіньку м'яку долоню, і діамант аж задзвенів неначе, сонечком спалахнувши на цілий храм, і вже ніхто не міг би знати, що було твердіше: лезо променя, божа сльоза діаманта чи впертість зарозумілого юнака?! – ясно ж бо всім було тільки одне: не обшарпаному ж холопові носити на руці такий розкішний камінь!

Та й сам цар уже пошкодував за тим, що зопалу простяг якомусь зайді таку коштовну річ, бо государ всія Русі завжди жалів за тим, що вдіє (за лихим і за добрим), за тим, що дав, за тим, що обіцяв…

Літургія пливла урочистим річищем далі, а Омелько стояв і, мацаючи в шапці листа долинян, заворожений, дивився на той чималий камінець, але персня не брав.

– Та візьми ж, божевільний! – і прегострим ліктиком так двигонула Омелька в бік Арінушка, аж навісний той хохляка мало не заквилив од болю й зненацька спаленів від якогось гострого й складного почуття, і зразу ж на гадку спав чомусь Козак Мамай, мов серпом по душі черконуло жартівливе його прорікання: царський коштовний дарунок! Дорогоцінний перстень! Ось він! «Близь царя – близь смерті!» і він передихнув. Але ж не тільки перстень: Мамай на прощання казав про обачність. Про небезпеки двору царського: всі ж ходили тоді в Росії «душой божьи, телом – государевы»… Мамай, бач, радив Омелянові триматися перед земним царем поважливо, розумно, з оглядом, щоб, бува, не склеїти дурня й не занапастити разом із власною головою і народної справи, котра привела мирославця з листом до Москви.

Лайнувши себе на чім світ, Омелян хотів був простягнути руку по той перстень, але, якимось відчуттям збагнувши, що государеві вже шкода либонь свого великоцінного дару, співак низенько вклонився, аж молодечий козацький оселедець упав йому на високий лоб. Посланець України не бухнув цареві до ніг, як на Русі робили всі без винятку, а саме вклонився – доземно, але з гідністю, ще й смушевою шапкою промів разів зо три по камінній підлозі собору, як теє вельми вправно викручує мостиве панство перед монархами по європейських дворах, що видів Омелян під час повернення з Італії, а тепер повторив усе бачене так вишукано, галантно й куртуазно, немов цей парубок стояв. перед царем не в пошарпанім жупані простого козака, а принаймні в тих пишних шатах, у які останнім часом так полюбила прибиратись запорозька старшина, козацькі дуки-срібляники, що вже навчилися красуватись перед поспільством не згірш од венеційських, віденських, варшавських чи московських вельмож, які гуртом намагалися блиском своїм затьмити французьке дворянство…

Уклонившися ще раз і ще раз, Омелько сказав:

– Аз недостойний раб! – і кивнув на руку государя: – Я не заслужив такого дару, ваша величність! – і він ступив на крок, щоб припасти, як його вчив Мамай, до руки государеві, та срібногруді «рынды для бережения», тілохранителі, в білих турських каптанах, з бердишами срібними на плечі, які ввесь час стояли – незворушні, скам'янілі, з блідими претовстими й претупими мармизами, лиснючими від поту, з очима, байдужими до всього в світі, раптом рвонулися вперед, щоб юнака схопити, але, шануючи відправу, цар їм кивнув, спинив, і знову грянув хор, і служба божа покотилась далі без завади, і знову, всі голоси повершуючи, заспівав Омелько Глек.

23

Гомін його співу, ставши відгомоном, якусь мить іще гуляв хвилями попід склепінням храму, і тиша, коли Омелько замовк, зненацька вибухнула в приголомшеній юрбі – збентеженим зітханням тисячі грудей, доброхвальним словом, тихим зойком надпориву й благодаріння богові. Шовковими платами стиравши з лоба цареві піт, імениті бояри чули, як він збуджено дихає, розуміли його захоплення й подив, бачили благосне сяйво на обличчі тишайшого государя, котрий, здивувавши всіх, навіть уваги не звернув на те, що цей чубатий приблуда не вклякнув перед государем на коліна: в московській державі тоді нікому ж не потурали за неповагу до царя.

Зворушений і розчулений Омельковим співом, государ тільки сопів та кліпав лагідними блакитними очима, бо ж в уяві ще бринів чудовий голос козака, і цареві зараз, як те частенько з ним бувало, «отложив ныне всякое житейское попечение», хотілось бути добрим: не напоказ, як те бувало інколи, а для власної втіхи, щоб світліше було на душі, і цареві зовсім не кортіло посилати цього голосистого парубка на плаху, на дибу, на шибеницю, на той світ, одним словом, хоч найменшу й невмисну до царя неповагу чи навіть випадкову неточність у проголошенні його довжелезного титулу тоді мали за тяжкий державний злочин, який судили, не зволікаючи, в проклятому богом і людьми «Приказе тайных дел».

I не можна сказати, що цар не розгнівався на неповажливого лобуряку, ні, в першу мить, коли хохол не впав йому до ніг, цар замалим не скрикнув, аж об підлогу стукнув посохом, що на ньому сяяв золотий хрест, але святість місця таки стримала його величність у раптовому гніві, бо серце государеве – в руці божій.

Цар тільки зблід.

I знов почервонів.

Надів подарований перстень на свій пухлявий палець і так виразно глипнув на зухвалого, що люди в храмі аж отетеріли з ляку, а ринди-охоронці ще дужче стиснули бердиші, бо гнів царя – посол смерті.

Та цар одразу й посміхнувся, замилувавшись галантністю молодика, коли той тричі кланявся йому, вдоволений його словами: «Аз раб…», ще не позбувшися й розчулення після «херувимської», – посміхнувся, відповідаючи, видно, якимось власним мислям про все це, і так нечайно сам до себе засміявся, аж протодиякон, бідолашний, поперхнувся, аж миряни разом зітхнули (ось так узяв за душу чубатий співак), і те одностайне зітхання погасило по ставниках чимало свічок.

Отак ніхто з холопів царських нічого й не збагнув: чи гнівається государ, а чи радіє-таки нечуваному співакові, – ніхто не відав, що діється на ту хвилину з повелителем всія Русі, які суперечливі почуття примусили його згасити хвилю гніву, що замалим не змила в Стікс чи в Лету неповажливого молодика..

… Захоплений своєю величчю, прийомами, посольствами, 6огоміллям, усім чином царських виходів та лицезрінь, поклонами й цілуваннями, прославлянням, усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар, людина ще досить молода, часом невтолимо нудився.

Його повсюдно величали.

Земно кланялись.

Дрижали перед ним.

А йому хотілося посперечатися з ким-небудь, побалакати попросту, пожартувати, пащекуючи про те, про се, і оцей зухвалець – півчий, що так негадано з'явився в храмі, міг стати забавкою й розрадою – бодай на часинку, і його величності не хтілося зразу ж карати за невмисну негречність приблудного хохла, бо це зробити можна ж буде в першу-ліпшу мить. А поки що…

3 червонющими плямами, які знов спалахнули під тонкою шкірою обличчя, приємного, вродливого, пещеного, государ так рвучко скочив з підвищення на холодні плити собору, аж усі ахнули, бо думали, що власноручно цар порішить співака, бо ж на тишайшого царя, це підданці знали, нападав часом такий шалений сказ, від якого всі тікали, куди хто міг.

Миряни бачили, як можновладець, що завше ходив повагом, хутко ступив до Омелька, щось йому наказав, чого не чути було за відправою, що тривала далі, і подався до ризниці, але не до тієї, що у вівтарі, а в кінець храму, до притвору, де була ще одна церковна комора.

Хлопець рушив за ним, і йшов він так поважно та величаво, що, на нього дивлячись, бояри й інші царедворці вже не бачили й жупана латаного, вже й забули, що перед ними – тільки приблудний холоп, бо він так ловко вдав шляхтича, людину, що виступає в великопанських шатах, зігравши в своїй скромній одежині якогось вельможу або чийогось великого посла, бо ж недарма він був рідним братом найвидатнішого лицедія тих часів, Тимоша Юренка-Прудивуса.

Ретельні ринди, бачивши притлумлений гнів государя, вже й штриконули б добре парубка ззаду, проводжаючи його, але й на них справила враження велична статура співака, і цареві тілохранителі не зосмілились підганяти Омелька своїми срібними бердишами, схожими на місячні серпи.

24

Всі були певні, що там, у церковній коморі, куди так поспішав государ, він притьмом звелить необачного співака схопити, скрутити, зламати, і всі дивувались тільки, чого це йде за тим хохлом якесь тутешнє дівчисько, маленька московиточка, котрій слід було 6 мерщій відсіль тікати.

Омелько хотів був з її чіпких пальчиків вирвати гарячу руку, щоб не втягти в халепу ні до чого не причетну Арінушку, але дівча трималось міцно, не маючи бажання кидати нерозумного друга в біді.

– Чого тобі? – спитав у дівчинки якийсь церковний служка в золотоглавному стихарі, шолудивий, старий, крихкотілий і, видно, жалісливий. Він був спробував не пустити Арінушку через поріг соборної комори, бо там, хоч і була ця ризниця не у вівтарі (куди жінкам вступати взагалі не можна), а коло порога церкви, досі нікого з жінок там не бачили, крім самої цариці. – Не смій сюди! – повторив стихарник.

– Ми – разом! – сердито писнула Аріна.

– Куди це разом? – здивувався той. – На шибеницю? Чи на плаху?

– Куди бог пошле! – вся холодіючи, вперто рвонулась дівчинка і, не випускаючи руки Омеляна, що затримався біля дверей, шмигонула за ним через поріг невеличкого покою, де рядками висіли ризи та єпітрахилі, де на полицях золотом сяяли чаші, де митри вигравали перлами й діамантами, жаріли саккоси й трикірії, корогви й плащаниці, де важкими брилами лежали київського та московського друку євангелія в пудових золотих оправах.

Але Арінушка всього того не побачила.

Припавши в кутку до якогось аналоя, вона стурбовано зоріла на свого Омелечка.

На царя поглядала боязко: до царя дійти, голову нести! – і очиці її, такі колючкуваті, аж вони скидались на дрібні синьоцвітні будячки, то синішали, то голубішали, то аж трохи червоніли від напруги, від досади, від страху, і ставали більші та більші, двома блакитними зорями розпросторюючись на все її рожеве личко.

– На коліна! – пошепки тюкнув на Омелька старий та сивий сакелларій, ризничий, сам падаючи ниць перед царем і, без ліку, б'ючи поклон за поклоном.

Ринди-тілохранителі дзвінко двигонули срібними бердишами, вже й бояри хапливо вступали до ризниці, щоб миттю вволити будь-яку волю государя, але тишайший повів тільки рукою, лише кивнув ретельним посіпакам: «не чіпайте, мовляв!» і стрільці одійшли до дверей, навіть раденькі на цей раз, що їм не привелось хапати, тягти й лупцювати цього хлопця: вони ж бо чули зараз, як він співає, та й приступитись до нього, видно, було б страшно, так люто блимнув парубок на тих стрільців, наче їм по спині сипонуло приском, і знову тричі доземно вклонився цареві, вправно повторюючи церемоніал, бачений колись при венеційському дворі, додаючи до того й щось своє, українське, скрашуючи все те вродженою грацією степовика.

Тоді цар схвально кивнув Омелькові, а потім подав рукою знак, щоб ринди, стрільці й бояри вийшли геть.

Кивнув і старому сакелларієві, щоб вийшов звідси й той.

Червоні плями на лиці государя згасали, як гасне вечірня зоря: потроху.

Цар земний, здивований незбагненною сміливістю чубатого співака, хотів побалакати з хлопцем сам на сам, щоб можна було до якоїсь пори не вдаряти на його неповажливість, бо за кожне вольне слово, сказане цареві при свідках, володар всія Русі мусив би зухвальця знищити.

Коли всі вийшли, можновладець, не помічаючи Аріни, спитав у Омеляна:

– Чого такий сердитий?

Він кепкував.

Омелечко вклонився ще раз, але не відповів: він почував уже, що опинився в пастці.

А государ задумався.

25

Він чомусь пригадав, государ, як цієї весни вирвався на волю з клітки в царськім саду молодий уссурійський тигр, якимись там послами привезений цареві в подарунок.

Розгнівався великий государ на високопоставлених придворних холопів та й наказав хижака не вбивати, а зловити живцем і повернути його до клітки.

Скільки людей загинуло в Москві, поки ловили тигра, ніхто не лічив – п'ятсот чи тисяча? – це й не цікавило нікого. А коли тигра зв'язали, нарешті, путами й тенетами, цар не велів його кидати в клітку, покіль він сам того звірюгу не помацає.

Цілісінький день просидів государ біля тигра, і мацав, і м'яв йому шкуру шорстку, живому й дужому, і вельми дивувався, що шаленіє тигр найдужче – не від удару чоботом, не від зневаги, коли царська величність дмухала хижому звірові в ніс, а очі їх стрічались якнайближче, і дихання їхнє змішувалось, і волосся цареві ставало сторч, – звір лютував, ярився, пирхав і ревів, і намагався вхопити зубами, – але найдужче заревів і забився в надійних тенетах, скаженіючи, коли государ, тишайший, лагідно погладив тигра по спині, по голові, коли засміявся, добрий чоловік, від злої втіхи, від безкарностi, від солодкого відчуття своєї влади над зв'язаним звіром.

Цар не міг забути очей, що горіли ярим золотом люті – майже впритул до його блакитних, він ще й досі пирхав од запаху дихання тигрового, досі тямив дрож, який пробирав його тіло, коли торкався до спини чи до хвоста знавіснілого від наруги звіра…

Лишившись сам на сам із Омеляном, він чомусь боявся й цього, хоч і був цей хохол надійно зв'язаним по руках і ногах, – боявся, боявся, бо ж Омелькові очі були зараз достоту схожі на ті – золотаві, вогнисті, недобрі…

Все те згадавши, цар-батюшка схотів був лагідно помацати й цього, червоного й спітнілого від напруги.

Цар посміхнувся, в очі заглядаючи.

І стиха мовив:

– Хоч лоба витер би! – і ласкаво спитав: – Чого такий сердитий?

– Попоспівали б ви в такій задусі, пане царю, – раптом посміхнувся парубок, і золотаві очі блиснули такою щирою, людською приязню, якої в своїх раболіпних, заляканих підданців цар іще ніколи й не бачив, і він аж одступив на крок, аж відсахнувся, поки Омелько, витягши з кишені чистий полотняний шмат, випраний малими руками Арінушки, заходився стирати з лоба піт.

Побачивши переляк государя, Омелян, не забуваючи, де він є, невимушено, але тихо засміявся.

– Чого? – здивовано і вже не без серця спитав государ, бо сміху не любив, тим паче, коли сміх цей міг стосуватись його царської величності. – Чого регочеш? Ну?

– Бачу я, що й вам… – і Омелько знову вклонився. – Що й вам – непереливки, великий царю: в такім нелюдськім одязі, як ваш, я не встояв би в задусі й трішки! – і спитав: – Скільки ж це одіяння важить? Пудів зо два?

– Коли не більш… – посміхнувся цар-батюшка.

– Bone Deus! – ахнув Омелько. – Ого!

– Що ти сказав?

– Я сказав: «Боже милосердний!»

– Терпіть не можу латини!

– Два пуди! – в щирім дивуванні почухай потилицю Омелько. А тишайший, ніколи й гадки не мавши про вагу свого парадного вбрання, бо звик до нього ще з шістнадцяти літ, коли зійшов у Кремлі на престол свого батенька, тепер чимало здивувався і посміхнувся знову. – Оце так сила! – з повагою сказав Омелько, витріщаючись на ставного та дужого царя, що починав йому більше та більше подобатись, і вони обидва, молодий козак і володар всія Русі, оглядаючись на двері, за якими йшла далі церковна служба, тихо й весело засміялись.

Вони були майже ровесники, – їх розділяло всього-навсього яких чотири або п'ять років.

їм уже було цікаво разом.

Чи не вперше в житті государ сміявся, як звичайнісінький тридцятилітній дядечко, котрому вже вельми набридло все те, чого він мусив, хіть-не-хіть, дотримуватися в своїм не дуже й легкім становищі государя всія Русі.

26

– Хоч гудзики порозстібав би, пане царю, – співчутливо й просто, ніби своєму ж таки братові-козакові сказав Омелян Глек, кивнувши на золоті, з перлинами, завбільшки з лісову кислицю, гудзі. – Надворі спека. Жарко ж!

– А жарко.

– То чому ж?

– Не вміємо того самі.

– Як же це? – здивувався Омелько.

– А так: нашу царську величність, – без крихти гумору, з граничним до себе поважанням одмовив государ, – і одягають і роздягають нас постільники, слуги та стряпчі. А ми самі без них нічого й не втнемо.

– Ось я допоможу, – хутко сказав Омелько, бо ж йому вже здавалося, що можновладець, бідолашний, ледве стовбичить, аж наче хитається під тягарем ошатних одіянь, над якими вже й пара здіймалась: над сорочкою тафтяною, над зіпуном, над чугою й каптаном, над обниззю (тобто над коміром стоячим, дрібними скатними перлинами обнизаним). – Ось я тобі порозстібаю! Га? А повернись-но, царю!

– Нам того не вільно в церкві, – згорда посміхнувся государ. – На все свій чин і свій порядок! – і, бідолашний, тільки повів переобтяженими плечима. – Та я вже звик…

– Трудненька, бачу, в тебе служба, царю.

– А що ж ти думаєш! – легко, наче зовсім по-людському зітхнув монарх, бо його все дужче та дужче тішило панібратське пащекування, бо цар давно одвик, щоб хтось із ним балакав рівно й незалежно, без гидких холопських штук (які, сказати правду, государя завше вельми тішили), без поклонів після кожного слова, без поклонів, які щоразу била перед ним навіть сама цариця чолом об землю – разів до ста, заки лягала з ним до шлюбного ліжка.

Отак уся Росія валялася йому в ногах, бо хто не бив земних поклонів самодержцеві, той притьмом ставав мерцем. Але ж Омелько ще дихав…

… Він вельми кохався в партесному співі, великий государ, і всюди шукали бояри не тільки вчених (здебільшого на Україні) задля «справки» грецьких та латинських книг на мову російську, а чи для складання «многим трудом и тщанием» російського лексикона, не тільки мужів мудрих шукали, «мудрых – и в языце славенском и греческом и во иных изящных», не тільки друкарів і граматиків, а й видатних співаків, навчених мусикійного діла, про що збереглося в архівах чимало листів московського двору …

Бо ж бували часи, коли Москва, братнє їй спасибі, чим уміла й могла, допомагала Києву.

А бувало й таке, коли «мать русских городов», старезний Київ – допомагав Москві, посилаючи братам на добро – і свої книги, і вчених, і воїнів, і діячів православної церкви, і митців, – одним словом, бувало всяк: і так і сяк…

Бувало ж, коли заборонялось привозити в межі московського государства книги українського друку – під загрозою «великого градского наказания от царя и проклятием от патриарха», бо то були штуки попівські, незлагоди поміж вітцями церкви, коли за царськими указами повсюди спалювали понавезені з України трефолої, часослови, євангелія, переклади байок Езопа чи твори київських богословів, що їх потім від руки переписували, і ходили вони в народі руському потаємно.

А бували часи й такі, коли, приміром, Іван Федоров, першодрукар, тікав до Львова і там випускав свої книги.

Всяке бувало в історії нашої дружби, всяке бувало – і світле, і темне, і таке, і сяке, як воно й водиться в певній та щирій дружбі, коли нема чого класти, як кажуть росіяни, «всякое лыко в строку», а треба тільки жити й дружити, спільну хату будувати, спільно її боронити від ворога, всім добрим проміж себе ділитися й мінятися, як те й було в нас, на Вкраїні та в Росії, як те й було споконвіку, – було, єсть і завше буде.

27

Шукати добрих співаків та навчителів співу – цар посилав бояр, наче на влови чи на полювання.

Ходили вони – не раз і не два – з царевими грамотами й до Києва, буцімто «для книжные покупки», а приводили до Москви десятки «вспеваков», що поміж ними були й такі видатні музиканти, як Федір Тарнопольський, «начальный певец и творец пения строчного», тобто диригент і композитор, як сказали б ми нині.

Посилав колись цар людей, скажімо, до Печерської Лаври, щоб ті йому привезли молодого «старца», тобто ченця, Загвойського Йосипа «для начальства к партесному пению», не на вічне проживання в Москві, а бодай на короткий час, але того «старца» сховали, і в Лаврі його не знайшли. Полошукагшіи по київських монастирях, цареві люди нараз довідались, буцім Йосип Загвойський «стоїть» на криласі в столиці, в Чигирині (тоді ще був живий законний гетьман України), і поспішили туди, але й там співака вже не було. Сповіщаючи про те царському воєводі, покійний гетьман дав до тями, що примусити Загвойського йти до Москви не може.

Тоді ж таки вганяли царські посланці, як те відомо з листування, й за співаком Василем Пикулинським, бо той «начальство к партесному пению» знав добряче, та й до Москви подався б залюбки, але й про Василя того тодішній київський митрополит відмовив воєводі, що «тот вспевак Васка у него есть, но без него в монастыре быть нельзя, а отпустить его к государю не мочно». I не тільки тому було «не мочно» вволити цареве прохання, що гетьман з митрополитом і самі кохалися в партесному співі, а ще й тому, передусім, що спів хоральний, партесний, тобто спів, який хапав за серце, вельми потрібен був українській церкві в боротьбі проти католицького впливу. проти переходу до унії. проти спроби звести нанівець національні ознаки нашого народу, – спів хоральний помагав привертати мирян до церков православних… Ось чому голосистих молодиків охоче посилали з усієї Вкраїни – до Києва, до Львова, до Луцька, а то й у греки, а то й до Італії, де наші хлопці вчились не тільки наслідувати, а й творити, розвиваючи свою власну, київську чи, як тоді казали, козацьку мусикійну культуру, мистецтво складного партесного співу, кебету композиції, бо ж віддавна українці славились піснею, з її запалом, журбою та веселощами, з мінливими ритмами, з вихилясами та викрутасами, бо в піснях українських споконвіку вставала поетична вдача народу.

…Уже чимало співаків – луцьких, львівських чи київських побувало тоді в Москві: одні приходили з власної волі, «слышачи царьскую неизреченную милость и православную христианскую веру», інших спокушали високою платою (чотири рублі та пара соболів на рік), а то і оманою виводили співаків з України, а то часом і викрадали.

Любов до гарних чоловічих голосів (по церквах тоді могли співати лиш мужики й хлоп'ята) була на той час у Москві превелика, і вже й хори в граді стольному гриміли досить справні; діяв там однедавна й молодий учень польського музикотворця Мільчевського – кебетливий киянин Микола Дилецький, що створив оригінальну теорію мусикійних фігур і добре знався на диспозиції, каденції, інвенції та екзордії; чимало музик потрапляло тоді до кремлівських монастирів та соборів і з Русі Білої, а то й туляків, калужан, рязанців чи орловців, що їх царські бояри та окольничі, де тільки могли, переманювали, викрадали, хапали – не тільки для потреби государя та патріарха, а й для своїх домашніх хорів, котрі співали при власних церквах, у довічну кабалу ввергаючи не тільки басів, тенорів, а й, передусім, малолітніх хлоп'ят, альтів та дишканчиків, що їх будь-якими правдами й неправдами спромагались вони випросити в українських чи білоруських архиреїв або митрополитів, а то й силоміць захопити, щоб потім інколи, кайдани з непокірних та невдячних співаків полоцьких, рязанських, брянських чи полтавських поздіймавши, на годинку випускати з темниці – задля мудрого партесного співання во славу божу: «Иже херувимы, тайно образующе…» – ох, і гарно ж, так боже ж ти мій!