Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 41 страниц)

Заспів

Книга перша

Починається пісня перша

Пiсня друга: теж не без пригод

Пiсня третя, вечiрня й нiчна

Книга друга

Четверта пiсня, клечальна

Хай бринить пiсня пята

Пiсня шоста, московська

Заспів

Над кручуватим урвищем, над берегом Славути, над скелями порога Ненаситця, завмер у думній думі вершник…

Все там ревло, внизу, стогнало, ринуло поміж громаддям, а той нерушний козарлюга здавався чи не витесаним з каменю порогів.

Нараз, торкнувши вороного білогривця, козак, ніби оживши, рушив через біснувату воду, навпростець, на лівий берег (чи не з острова Чортомлика, де була тоді Січ), і плив конем через пучину, а Дніпро, з тіснини вириваючись на простір. Низу, кипів і нуртував між чорним камінюччям, звідкіль не поверталося живим ніщо живе.

Мріючи в перлистім шумовинні – далі й далі, то виринав, то потопав той небояка, і щось страшенно гупало над чорториєм, притлумлюючи навіть ревище порогів: то калатало козакове серце, аж стугоніли береги Дніпра.

1

Було колись на Вкраїні…

Було колись?

А було-таки!

Бо ж і наш бог – не вбог.

Бо ж і нас не взяв кат!

Бо ж і ми, Химко, люди…

Як гіркувату ягідку грудневої калини, розжувавши цю істину, сядьмо, товаришу читачу, рядком, поговорімо ладком.

Але… почнімо нашу іронічну повість, почнімо здалеку.

Ми ж бо не згодні, панове товариство, з тими освіченими хвилозопами, риторами і авдиторами, котрі запевняли колись, буцім природна повага до часів минулих є, мовляв, зневага до часів теперішніх, – хоч, ясна річ, і не все давнє – є конче славне!

А жеби в тім переконатись, що і в давнину було і славне і неславне, не біймось, мій суворий чительнику, ні риторів, ні авдиторів, ані запопадливих хвилозопів – і все-таки, перцюючи, добрим гуртом, громадою чортів сліпити – почнімо, приступімо:

– Господи благослови!

2

Коли господь-бог, не мавши й крихти гумору, так необачно сотворив людей і пустив їх на землю, зразу ж він завидів, що люди роблять зовсім не те, чого хотілось би творцеві, і він, їй-богу ж, був тоді вартий співчуття: так само ж либонь почуває себе недосвідчений драматург на виставах свого першого творіння, бо всі дійові особи й виконавці завжди і скрізь – у будь-якій драмі чи комедії, чи навіть у звичайному житті – роблять зовсім не те, що їм робити слід.

Першими прогнівили бога своїм незавбаченим коханням Адам і Єва, бо, звісна ж річ, у стосунках любовних – жодне стороннє око, навіть всетямне око самого творця, ніколи не знайде ні ладу, ні пуття, ні найменшого глузду.

Та й не кохання виявилося в житті-бутті людей щонайприкрішим ганджем. Розгніваний непослухом, а чи й просто заздрячи солодкому ділу коханців (бо сам того не вмів), сотворитель не зразу й збагнув, же всі лиха роду людського почались аж тільки в ту хистку хвилину, коли Каїн, первісток Єви, підступно порішив свого меншого брата, бо ж відтоді чварам та усобицям на грішній землі немає впину й по сей день, – і вже було б зовсім кепсько, якби не тішила людство вічно жива надія: настане ж, чорт забери, десь нарешті така пора, коли вже не втне, як кажуть у нас, на Вкраїні, не втне Каїн Абля, бо тупа шабля.

3

А поки що шаблюку свою Козак Мамай гострив щодня. Гострив щодня, бо й тупив щодня, від каїнів усяких одбиваючись.

Хоч він, треба сказати, і не любив того діла: ні гострити, ні тупити!

Але ж він чортом дихав проти всякого панства, проти кривди, проти горя людського, проти всіх зухвальців, хто тільки важився на Україну зазіхати, та й мусив Козак воювати з ними – тож і був собі лагідної вдачі мирний чоловік воїном звитяжним, хитрим та спритним, – щира козацька душа! – таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, – не брали-таки, аж сама пані Смерть либонь відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив – скільки ж год він парубкує на світі: двісті? триста? – хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок, – ні більше, ні менше.

Так воно вже не гаразд повелося, що всі люди – смертні та смертні, і господь-бог не зразу й покмітив навіть, що десь там, на землі, на неспокійній Україні, живе собі та й живе, на ворогів перепуджу наганяючи, якийсь невмирущий лицар, запорожець, живе безлітно та й живе, і все ніяк не може відмолодцюватись: і року божого тисяча п'ятсот якогось там, і року божого тисяча шістсот якогось там, – живе собі та й живе…

А вперше того невмираку-невмирайла уздрів пан-бог десь на степу коло такого богопротивного діла – аж прогнівився тяжко, до того прогнівився, що й скарати зухвальця забув… А вийшло все це так.

Одного разу, добре повечерявши, чим бог послав, сиділи вони, господь з апостолом Петром, на закрайку якоїсь хмари, і от зненацька вседержитель так сильно засопів, до чогось приємного принюхуючись, і так дуже перехилився, щось там розглядаючи внизу, на землі, де щось дуже диміло, аж замалим не гепнув з небес додолу, бо він там таке побачив, таке побачив…

4

Що ж він там побачив?

Зразу й не скажеш… А тому ще раз почнімо здалеку.

їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний Демидом Купою, – за те, може, що був круглий, мов купа, а чи за те, що громадив докупи всяке майно, – їхав той пан за вельми пильним ділом з чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, – повертався до своєї головної господи, на той бік Дніпра, в не дуже й далеке місто, яке звалось тоді Мирослав і де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з мурованим двірцем, з добрими будинками, службами й коморами, – а що міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та предовгий, як пісня старої дівиці.

Та й що там могло привернути увагу такого вельможного й вельми закоханого (як казав колись Ціцерон про Помпея), закоханого в себе самого – без суперника, – що ж там могло привернути високу увагу такого пана: степ та й степ!

Замріє коли-не-коли гайок чи діброва, самотня верба чи груша, або очерет, мов той ліс, понад річкою, – а то все трави й трави. Зайдеш у них чи й верхи вскочиш, то й нема тебе, мов потонув, – ні сліду, як на морі… По нерівній дорозі, вздовж якої, скільки око сягне, біліли людські та кінські черепи й кості, по дорозі, перед голубим ридваном шестернею, що в ньому пан Пампушка-Стародупський їхав, оточений не тільки кріпаками, а й найманими слугами, а й кінними джурами та лейстровим козацтвом, попід ногами в зміїстих скакунів раз по раз шастали сайгаки чи лисиці, барсуки чи горностаї, але й на них уваги обозний не звертав. Тільки трохи розважило його, коли дикий. котище, невідь звідки взявшись, учепився пазурами в спину одному з козаків і трохи налякав молоденьку дружину обозного, що їхала в розкішному ридвані разом з ним.

Отож і нудьгував пан Купа в дорозі, бо ж він був байдужий городянин, і неозірний степ йому здавався, – їй-богу ж, правда! – сонним та порожнім, і почував себе той пан самотнім, бо ж ні з ким було й слова сказати: розмова з нетягами-козаками, джурами та босоногими челядниками не вабила ніяк, а жіночка панова, дуже молода і прегарна, цілісінький день безмрійно хропла собі в ридвані на гаптованих шовкових подушках.

5

Хропла та й хропла, як після маку, хоч пан обозний уже не раз був поривався розбудити свою молоденьку половину.

– Роксолано, прокинься! – благав він.

– А я й не сплю, Діомиде, – млосно одвічала Роксолана, на якусь чудовну мить розплющувала свої звабливосяйні мигдалюваті очі, від чого вони ставали на мить круглі та великі, мов у корови, – а що були вони напродиво хороші й неблимні, то й цього короткого проблиску було задосить, щоб проштрикнути коханого мужа до самого дна душі та тіла.

Люба кралечка, все на тому ж правому боці, засинала знов та й знов, хоч вогню під неї підклади, а пан Демид Пампушка, голомозий, без жодного слідочка чуба козацького, моторний товстун, у блідім обличчі котрого вражали, передусім, червоні соковиті губи – під шорсткими, дротяними, аж до сміху тонкими вусами (що мали очевидний намір остаточно зникнути, як і його оселедець), під якими зяяла дірка, од вибитих передніх зубів, – пан Демид любовно споглядав не тільки повіко своєї жіночки, щедро облямоване шовковим брамом вій, чорних, пухнастих, важких і задовгих, аж наче неймовірних, мов у казці, не тільки принадно закопилену губку, рясно покроплену потом, бо в ридвані, під полуденним весняним сонцем, було нестерпуче душно, – а й надовго втуплював свій чоловічий погляд у пружні її перса, які, округлі, немов чаші, прагнули в різні боки.

Пан Купа з Роксоланою побралися недавно, – тривав іще, sit venia verbis – пробачте на слові! – тривав медовий місяць, – любов була в них обопільна, як гострий обоюду меч дносічний, – і панові обозному ще був приємний її вигляд, і в мій усе ще милувало його зір, хоч вона вже й стала його власною законною жоною. Під розпеченим дахом ридвана було душно, і пан Демид, уболіваючи, порозстібав на Роксолані все, що тільки зумів, і тілеса його жіночки колотились перед ним від поштовхів ридвана, який торохкотів по нерівній степовій дорозі.

6

При самій дорозі, помітивши старезну грушу, всю вкриту сметанкою весняного цвіту, – бо ж дерева того року цвіли чомусь із помітним запізненням, – пан обозний наказав спинитись на перепочинок, бо груша тая була висока та крислата, товста, в три обіймища, з величезною тінню і з такими пахощами, аж паморочилось у голові, з опалими пелюсточками цвіту на землі, під стовбуром: од них, немов од снігу, ставало зразу ніби й не так жарко.

Слуги та джури пустили коней самопаш, знаючи, що в цьому трав'яному лісі побояться вони вовків і ні кроку не ступлять кудись далі, – повипрягали волів та коней і з возів та маж, вантажених харчами та припасами, хазяйським добром і скарбами, та й полягали, навіть забувши й пополуднувати, де хто впав, але геть далі від затишку тої груші, щоб не заважати своєму вельможному панові.

А пан Купа, знемагаючи від сонця й від марних зусиль, все-таки не зрікався надії розбудити свою чарівну дружину.

– Жарко ж! – волав він. – Перейди в холодок. Але дружинонька і вухом не вела.

– Роксо, пробудися лишень! – благав він. Але молоденька пані спала.

– Лано, – кликав він, – прочнись!

Та все було марно: ні Рокса, ні Лана, ні Роксолана не озивалась та й край.

Пан Пампушка був спробував виволікти дружиноньку геть із ридвана, що він протягом цієї весільної подорожі робив уже не раз, але сьогодні йому в тій халепі не щастило ніяк, хоч він і, покликавши на поміч покоївку пані Роксолани – полонену татарочку Патиме, підважував кохану жону і тяг її, схопивши попід пахви, і смикав, і штовхав, і термосив, і пестив. Але ні розбудити, ні вицупити її з душного ридвана в холодок попід грушею панові обозному не щастило.

7

Не щастило витягти, хоч сядь та й плач.

I він уже й справді розкис був, пан Демид, але згадав, як позавчора, коли переїздили річку Незаймайку глибоким бродом, пані Роксолану легко переносив на руках через воду один із його наймитів, молоденький коваль Михайлик, котрий усі ці дні біг верхи поміж козаками та джурами, а зараз оце, разом із своєю матінкою, саме оглядав підкови на шестерику притомлених коней-зміїв, що їх тільки-но випрягли з ридвана.

Михайлик переносив пані Роксолану вчора легко та зручно, хоч було це ділом трудненьким, бо ж пані тая, молода й прехороша, товстою ще не стала в свої вісімнадцять років, але вже була тілиста, і всього в неї – і в пазусі, і скрізь – набралося вже досить. Та Михайлик, парубійко прездоровий і лагідний, як лось, нівроку йому, такий вибухався, що був на голову вищий од усіх і такий дужий, же сам-один добре вгодовану свиню міг підняти й однести світ за очі, чи навіть корову, а не те що таке чудове створіння, як мила пані Роксолана Купа.

Згадавши про коваля Михайлика, пан Пампушка загукав до нього, покликав до ридвана і звелів:

– Ану, соколику! Бери лишень.

– Кого це?

– Мостиву нашу пані. Цуп її з ридвана, мою солодку пташечку!

– Але… як же, пане обозний? – сторопів Михайлик, бо в нього, після вчорашнього переброду через річку, лишилося якесь тривожне й незрозуміле почуття, хоч і переносив хлопець тую пані, незручно витягши руки вперед і якнайдалі відставляючи її від себе.

– Як же так? – сполошилась, підійшовши до ридвана, і матінка Михайликова, невеличка, замучена злиднями та горем, але ще кругленька, мов цибулька, й зовсім іще не стара, матуся, з якою Михайлик не розлучався ніколи й ніде і яка всі ці дні чвалувала на рудій кобилі стремено до стремена з ним. – Навіщо це? – допитувалась вона, добре бачивши, як зашарівся її синок, хоч він і без того був червонощокий і ніжнопикий, мов дівчина.?

Але ж на її синка Демид Купа й не дивився та й не помічав нічого такого, бо кріпаків та наймитів пан полковий обозний давно вже не мав за людей.

I він сказав:

– А ти не бійся: пані не прокинеться. Тягни, тягни!

I хлопчина потяг.

– Візьми на руки.

I хлопчина взяв.

– Неси її під грушу. Отак, отак…

I хлопчина поніс.

Здоровенний, важкий, він ступав напрочуд легко, як величезний кіт-воркіт.

Він був у тій солодкій порі, коли хлопцеві вже пахне запаскою, але, піклуванням матінки, ще нічого не знав у тім ділі і, перемагаючи свій парубоцький страх перед жіночою статтю, Михайлик ішов, як сліпий, і неня взяла під руку, і вела його, але вперше в житті рука рідної та коханої матінки здалась йому зайвою, холодною й навіть чужою.

Пройшовши кілька кроків, парубок відчув, що пані не спить, бо вона, зненацька загравши впрілим тілом, припала до нього грудьми.

– Чого ж ти став? – покваплював обозний. Але Михайлик його не почув.

А бистроока Патиме, полонена татарочка, лукава покоївка пані Роксолани, тільки сплюнула зозла і нишком шепнула стеряному хлопцеві:

– Кинь її, кинь падлюку!

8

– Неси ж її, неси! – наказував, нічого такого не помітивши, пан Купа.

Але Михайлик, скам'янівши, не міг і ворухнутись.

Рука паніматки тягла його вперед. I він руки не чув.

Він чув тільки, як б'ється серце в молоденької пані Роксолани.

Він бачив одне її око дуже близько від себе, одне око, темне, як вишня, котре розплющилось тільки для нього, бо ж його бачити ніхто вже не міг – так близько опинилось воно від його вуст, око, в якому не було ні ріски сну.

Він чув її пальці, що дотикались його розхристаної шиї, дужої, як у робочого вола.

Сонце вже припікало по щирості, а зваблива жіночка стала й зовсім вогниста, але й це парубкові було приємно.

– Клади ж її. Сюди, сюди! – і пан обозний. останнім часом не бравшись ні за холодну воду, підмощував попід грушевим деревом силу-силенну гаптованих подушок, що їх перенесла з ридвана Явдоха, стурбована Михайликова мама. – Та клади ж!

I тут Михайлик чомусь розсердився.

Він нічого не сказав обозному, бо й сам не знав навіть – на кого сердиться: на пана Демида, на чарівливу Роксолану чи… на самого себе?

Поклавши мерщій свою нелегку ношу, яка зненацька видалась йому ще тяжчою, поклавши її на килиминку, розстелену під грушею на подушках, він стояв з очима заплющеними, і лагідна рука матінки, що торкнулась до його рамена, була вже знову жаданою й рідною. – Ходім-но, – сказала ненька і потягла його за латаний рукав.

Відходячи, Михайлик глипнув на пані Роксолану, що лежала долі, розхриставшись і розметавшись, і кинувся від груші геть.

– Куди ж ти, соколику? – лагідно гукнув обозний Пампушка. – Перинку витягни з ридвана!

Михайлик спинився.

«Та йди ж бо звідси геть!» думкою підштовхувала хлопця полонена татарочка. Але Михайлик німого того заклику не чув.

– Перинку неси лишень сюди! – повторив пан обозний. – Бо тут сиро, бо тут мулько… Перинку, ну ж!

Та Михайлик, уже ступивши кілька кроків до голубого ридвана, щоб витягти звідтіль прездорову перину, раптом спинився.

– Да й перебий ти її гарненько! – лагідно покрикував пан Купа.

– Молотом, пане? – служивши в пана ковалем, а не постільничим, несподівано спалахнув Михайлик.

– А ручками перебити не здужаєш? – єхидкувато спитав пан Демид.

– Ручки в мене – задля перинки надто репані, пане.

– Роби, що велено, – собакувато визвірився обозний, шкірячи свої щербаті зуби.

– Я, пане, коваль! – гоноровито відмовив парубок.

– Ми ж ковалі-таки, – ствердно кивнула й матінка.

– Без молота – ні маху! – поважно, без тіні усмішки, бо ж він був несміюн, додав синок і, круто обернувшись, подався геть від груші, до якої вже його чи вабила чи й не вабила тая сила, що є, кажуть, дужча від многих сил на світі.

Демид Пампушка був роззявив рота, щоб на неповажливого ковалиська гримнути, але…

9

Зненацька в нього за спиною розітнувся тонкий жіночий зойк:

– Гадюка!

– Це я – гадюка?! – притьмом обернувшись ображено спитав обозний у дружини, але тут же побачив, як по килимку – до заголеного рожевого стегенця переляканої пані Роксолани повзе, звиваючись, якась руда зміючка.

– Ой, рятуйте ж! – лементувала пані. Але ніхто й не ворухнувся.

Пан обозний і завжди торопів перед будь-якою небезпекою. Явдоха… реготала. А Михайлик, з неприхованою цікавістю, дивився, що ж буде далі.

– Пробі! – гвалтувала пані.

– Та це ж – не гадюка, – пирснула татарка Патиме.

– То – жовтобрюх, пані, – сказала й Михайликова мама, ступила до зміючки й спокійно взяла її понижче золотої голови.

Але пані зарепетувала ще дужче й прожогом кинулась до Михайлика.

– Та він же не вкусить, пані, – був спробував мовити й парубок, але в ту ж мить Роксолана знов опинилась на його руках.

Хлопця аж захитало.

– Боюсь, боюсь! – волала пані.

– Жовтобрюх зовсім не страшний, – намагався вгамувати її Михайлик.

– А яке в нього кругленьке око! – і ковалева мама піднесла руду зміючку до самісінького носика пані Роксолани і так настрахала її, що коверзуха заверещала зовсім несамовито.

– Злазьте, пані, – суворо наказала Явдоха.

– Ой, не злізу!

– Злазь, кажу тобі! – втрачаючи рештки хлопської поваги, гарикнула наймичка на свою пані.

– Ой, боюсь!

– Злазь, хвойдо, бо вкину гадину тобі за пазуху!

– Кидайте, – зовсім інакшим голоском, спокійно і аж начебто знову сонно сказала Роксолана. – Не злізу все одно.

– Тобто як? – повертаючись після переляку до тями, здивовано поспитав і пан Пампушка-Купа-Стародупський.

– А так. Ось тут і буду.

– Доки?

– Поки не перестану боятись.

– Коли ж ти перестанеш?

– Хіба ж я знаю. Може, ввечері. А може…

– Роксонько, люба, отямся.

– Невже ж ти, Діомиде, не розумієш: твоїй квітоньці страшно.

– Але ж я тут.

– Ти ж не хочеш мене взяти, щоб до ранку носить на руках.

– Але ж, Лано!

– Не хочеш ластівочку свою попоносити? Ось бачиш, яка я, візьми! – і пані вихилялася в Михайлика на руках, і щось там, тепло хитнувшись, визирнуло з-під розхристаної запаски, і хлопець, коли б він був поетом, обов'язково подумав би в ту мить про стиглу суничку, – не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, – але Михайлик не був поетом, і він подумав лише про хиткий біло цвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою на вершині опуклості, – їй-богу ж, саме так і подумав, бо ж не сподівався, простосердий, що ми з вами, читачу, солодкі його мислі підслухаємо й висловимо вголос перед усіма.

Пан Купа мерщій кинувся, щоб перебрати дружину до власних рук, бо вона й сама вже ніби прагнула його. Але тут же попередила:

– Не злізу з твоїх рук до ранку, Діомиде.

– Треба ж їхати далі. Я мушу квапитись…

– Тоді я лишаюсь тут, – і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись на тремтячих руках Михайлика, лукаво й звабно блимаючи на нього знизу. – Попоноси хоч ти мене, Кохайлику, чи як там тебе звуть…

– Його звуть Михайликом, – сказала мама.

10

– Кохайлик, Кохайлик, – шепотіла Роксолана, припадаючи до його широких і твердих грудей, де так сильно калатало серце. – Неси мене, неси!

I Михайло поніс. її, сам не тямлячи – куди.

– Аж до тої тополі!

I парубок звернув у траву, до тополі.

– Та хутчіше ж! – наполягала мила пані, вздрівши, що Явдоха, Патиме-татарочка та й сам пан Пампушка-Купа-Стародупський намагаються од них не відстати, щоб, бува, чого не сталось.

I Михайлик наддавав ходи.

– Тобі ж важко, синочку мій, – гукала мама йому вслід. – Ось я тобі допоможу.

– Я сам, мамо, я сам! – відмахнувся Михайлик і аж побіг, бо ж пані Роксолана саме хотіла його про те попросити, і парубок відчув її наказ, як поштовх – уперед!

Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від сонця чорне, як халява, на винозорі соколині очі, на вперту складку біля нижньої губи, і їй вельми приємна була ця гра, бо ж добре бачила вона, як починає лютувати її муж, бо ж чула всім тілом, що Михайлик уже сам не свій.

– Стій! – дедалі більше відстаючи, горлав обозний.

– Швидше, ой, швидше, – підганяла Роксолана, обіймаючи його за шию і, поки їх наздоганяв десь там пан Купа, поки за буйними заростями трав поблизу нікого ще не було видно, цілуючи ошалілого хлопця куди здря. – Ой, мерщій! Ой, прудкіш! Ой, борзіш! – шепотіла йому в ухо анахтемська пані обозна.

Але хлопець зненацька спинився, сам навіть не знаючи – чому. Побоявся пана обозного?

Ні. Цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.

Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?

Але й голосу матінки він не чув.

Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги – в самому собі.

Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.

– Бевзь! – солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.

– Злізь на землю! – волав до неї десь там пан Стародупський.

Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов: – Колода! – і поцілувала десь там, нижче вуха. – Жеребчику мій чалий!

– Облиш, бо кину! – аж задрижав Михайлик.

– Дурнило! – стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.

– Так і брязну об землю! – перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.

– Бовдур! – і вона впилась губами в нього ще раз.

– їй-богу ж, гепну!

– Йолоп! – невгавала пані і лизала його знов та й знов.

– Якщо ти насмілишся знову… – з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. – Так і брязну!

– Ідоляка! – аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.

Він затремтів, але… не кинув.

– Бажанчику ти мій, – вуркотіла Рокса. – Жаданчику ти мій!

Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав. Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них, – і ждав.

– Злізай! – і пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.

– Тільки до тебе, мій коханий кнурику, – защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п ять пудів, а два. – Носитимеш свою солодку пташку – день до вечора, ніч, аж до ранку, – і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. – Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!

А Михайлик покірно поплентав за мамою. Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:

– Чого, синку, захекався?.Але Михайлик мовчав.

– Трудна робота, синку? Та Михайлик мовби й не чув.

– Ми – ковалі, – провадила мама. – А коваль – до всякого діла зугарен.

– Не до всякого, мамо.

– А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут. Спочинь, спочинь.

11

– Віддихай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, – казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. – Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай бог бачить!

– А ти злізь, голубко!

– Не можу, веприку солодкий.

– Покурити б!

– Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

– Одну люлечку! – і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

Либонь уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:

– Краплина щастя – солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя – не краплина ж! Огого!

– Ціле барило?! – зареготала Роксолана. – Але ж ти сам благав: господи-татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, – мені ж – тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…

– Я люблю його, білобумажне твоє тіло, – пристрасно заговорив Пампушка, – сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…

– Це – з «Пісні пісень»? – посміхнулася Рокса.

– I як воно таке – в Святім письмі?! – промимрив він і зачитав напам'ять: – «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглава є, – се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, – власного ж виноградника я не встерегла…»

– Натяк?! – гостро спитала Роксолана. – На моє кубління з паном гетьманом? – зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. – Але, якщо ти зараз думав саме про це…

– Крий боже!

– То за це ж тобі добре заплачено! I ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…

– Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був: наче оспівано там тебе саму… Послухай-но! – і пан Пампушка, зовсім знемагаючи від тягаря, що висів йому на руках, прочитав ще кілька віршів із Святого письма: – «Що лілея поміж тернами, те мила моя – поміж дівами… По кріпіть мене вином, освіжіть мене яблуками: від любові знемагаю… Ліва рука його під головою в мене, правою мене він обіймає…»

Але на дальше читання «Пісні пісень» із Старого завіту в пана Пампушки снаги не стало, і він замовк, і вже хотів був знову попросити свою препишну дружиноньку, щоб злізла на землю, аж Рокса проговорила:

– Як же й гарно складено! – і зітхнула, бо ж не була чужа її серцю поезія. Хотіла була додати ще щось таке, але, поглянувши на мужа, зойкнула в своїй душі: «Пика ти упирева! Щучі зуби! – німо лементувала вона. – Вовчий рот! Ведмежа голова! Сичеві очі!» і все в ній кричало ці слова зневаги, але дружинонька не розтулила й вуст, і її прегарні очі, важкі, великі, темні, як перезрілі вишні, заблисли раптом, наче свінула на них роса: – Добрий ти мій – промичала вона від ненависті глухо та низько, неначе простогнала.

– Добрий-таки! – радо погодився Пампушка.

– А ліпших вішають, – немовби жартома шпигонула Роксолана.

– Щирісінька правда, – знов не заперечував обозний.

I посміхнувся якимось мислям, вишкіривши перед коханою жоною чорноту замість двох передніх зубів.

Вони ж, оце чудернацьке подружжя, вже легко навчилися одне одного розуміти.

«Доброти в тобі, як у голомозого – чуба», гірко подумала дружина.

«А в тобі кохання задля мене… хоч трісь, а до мужа пнись!» у мислях відповів їй Пампушка, бо завше волів думати про людей щось погане.

А вголос мовив:

– Коли б ти не пішла, моя люба, за мене, я віддав би душу богові!

– Таку душу? Богові? – і дружинонька, жартуючи, сказала те, що думала: – Таж господь-бог такої й не прийме!

I зареготала на його руках

Цей милий жарт додав обозному сміливості:

– Покурити б…

– Неси мене, неси… Жадаю!

I пан Пампушка-Купа-Стародупський, здавшись на такий аргумент. мерщій поволік її кудись далі, в траву, сподіваючись на негайне потвердження її слова про щиру любов.

Вони ж таки й побралися з великої любові, хоч, правда, крім кохання, в обох були до шлюбу й усякі інші приводи: не тільки багатство самого Пампушки, а й воістину царський посаг, що його дав пан гетьман, Гордій Пихатий, прозваний у народі Однокрилом, за своєю молодісінькою покоївкою, яка в п'ятнадцять літ стала йому й коханочкою (бо ж одному, бач, падлюці, було холодно спати), тілистою й до всіх приязною Параскою, яку саме пан гетьман і прозвав тоді Роксоланою (що за давніх-давен означало ні більше, ні менше, як «Україна»).

I пані Параска-Роксолана, не дуже й шкодуючи за виноградником, котрого змалечку не вберегла, знущаючися з товстуна осоружного, поганяла його, кепкувала, тішачи свою душу:

– Неси мене, неси!

А сама ж тимчасом думала тільки про того лобуряку, ведмедяку, ідоляку Михайлика.

А милий лобуряка той, лігши на виткане материною рукою рядно, що було на двох – одно, картате, барвисте, схоже на плахту, підіклав собі кулак під щоку та й блимав, ненароком наче, на той вибалок, куди поніс Пампушка свою пані, аж поки неня не повернула його носом до небес:

– Поглянь! Ген… бачиш?

– Бачу, мамо, – так само пошепки озвався Михайлик, перевертаючись на спину і вздрівши двох величних птахів, що кружляли над ними в високості, пориваних не вітром, а весняною любовною грою і свободою льоту, і все в них раптом видалось Михайликові незвичним і чудним, і чудовим, аж очі йому спалахнули від захвату красою волі. Він іще важко дихав після тої пригоди з Роксоланою, але вже голос його звучав не так хрипко, коли він мовив. – Я таких, мамо, ще й не бачив досі.

– А в степу не часто й побачиш: це, синку, соколи! – і Явдоха, припавши хлопцеві до вуха, прошепотіла: – Такі ж ось двійко птахів, кажуть старі люди… – і, озирнувшись, додала ще тихше: – Вони попереджають завше про появу Козака Мамая.

– Мамая? Та може ж, це й не ті? Га? Мамо?

– Не знаю. Чула тільки, буцім так вони й літають перед ним, двійко соколів, віщуючи його появу.

– А чи ж ви коли його бачили, мамо? Козака того? Бачили?

– Прапрадід мій зустрів його колись.

– А ви?. Хотіли б? Чи боїтесь?

– Чого б то чесній матері боятись Козака?

– А все-таки…

Явдоха ворухнулась була щось відповісти, але здалось їй, буцім уже куняє хлопець, і вона сиділа над ним тихо й сторожко, сама собі нишком, як молитву, проказуючи звичні пестливі слова, ніби йому було оце не дев'ятнадцять, а тільки п ять чи шість:

– Мій цвіркунчику, – шепотіла над парубком мати, – моє зозулятко! Кучерявчику мій, пострибунчику! Лебедику мій прехороший! Патретику мій достеменненький!.. Ти ж, бач, вузличок мій тугенький! Горобчику мій проворненький… – і доброта материнська струміла з усіх зморщок її чистого та виразного лиця, – доброта до всього й до всіх, доброта в голосі, в погляді, в будь-якім русі, в зітханні, в розмові, в мовчанні, – доброта, як те й належить матері, будь-якій матері, всім матерям всіх часів і народів, матері, неньці, мадонні, яку господь-бог сотворив задля добра, задля миру, задля сліз, проливаних тисячоліттями – над помилками й прогріхами нерозумних дітей, хоч Явдоха, правда, й не плакала зараз над сином, але все-таки їй чогось було сумно, як і завше матері, що схилилась над сином, котрий став на порі.

Мати оберігала сон Михайликів, хоч парубок, перевернувшись горічерева, спати й гадки не мав.