Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 41 страниц)

– Не без діла ж тинятись! – стукаючи в піхвах шаблюкою, лементувала якась білява дженджуруха.

– Надівувалися! – репетувала інша.

– Тепер покозакуємо нарешті! – озвалась і панна Подолянка і, підступивши до Пилипа-з-Конопель, торкнулась його руки й тихо спитала по-французькому: – Це ви були тоді в порту, в Голландії?

– Так, це був я.

– Я цього не забуду повік…

– Мушу вам дещо розповісти, панно Кармело.

– Я сьогодні ненароком… чула з вікна вашу розмову з єпіскопом Мелхиседеком, – тихо промовила вона.

Пилип-з-Конопель, спалахнувши, рвонувся був од неї геть, але спинився.

– Панно, – заникуючись, мовив француз. – Я сказати мушу нове щось. Важливе. Задля вас…

I він, одступивши з нею трохи вбік, коротенько здав їй усю справу.

– Спасибі, – сказала панна Подолянка і простягла французові свою холодну руку.

I спитала:

– Ви… повертаєтесь… до Франції?

– Я вирішив накласти головою тут..

– Навіщо ж накладати? – сумно посміхнулась панна.

– Мені хотілось би за вас життя віддати, недосяжна дальня зоре, – заговорив Пилип по-українському. – На вас чигає небезпека… страшна, фатальна, непозбутня. Я повинен би коло вас пильнувати… I я благаю: стережіться! Не ходіть необережно: схоплять! Коли не цей, – він кивнув на Оврама, – то інші. Я їх бачив, знаю… – і Філіпп знову чомусь перейшов на французьку, – так, правда, було безпечніше, бо ж французької мови в Мирославі либонь ніхто й не знав. – Благаю вас: замкніться дома… до кінця війни!

– Не можу, голубе, – зворушена турботою, сказала Подолянка… – Я все життя була в неволі… по монастирях. А тут… тепер… я мушу воювати!

– Уб'ють… чи покалічать! I я прошу, Кармело…

– Ні, – відказала Ярина. – А ви… вертайтеся в Париж.

– Ніхто ж… – сумно промовив Філіпп. – Ніхто… навіть ви, Подолянко… ніхто не заборонить запорожцеві – накласти головою за Вкраїну!

Це прозвучало аж надто по-французькому, високохмарно, але такий затамований біль бринів у кожному слові Філіппа, що серце Ярини-Кармели стислося від гострого жалю, бо ж ні слова надії подати не могла вона цьому молодикові, що по її слідах добувся в нашу Долину з Європи.

Уклонившись, Філіпп Сганарель одійшов і став осторонь, а панна Подолянка знову повернулась до своїх галасливих подруг, які ще й досі напосідали на полкового обозного, доводячи, що й дівчата українські можуть стати на війні людьми.

36

– Ми вчимося рубати й стріляти, – сердито пирскаючи, говорила Лукія.

– Показилися! – буркнув обозний. – А хто ж варитиме борщі вояцтву?

– Наші мами, – відмовили дівчата.

– Хто ж козакам пратиме штани та сорочки?

– Пан сотник Хівря! – зареготавши, відповіли язикаті дівчата.

– А хто ж парубків милуватиме? – ворухнувши вусом, спитав старий гончар.

– Ми! – одностайно відповіли анахтемські дівулі.

– Розпусниці! – не сприймаючи жарту, розгнівався пан обозний і обернувся до гостя: – Ходім, пане Овраме!

– Цур! – так причепливо гукнула Подолянка, зоря-зоряииця, красная дівиця, аж пан Оврам, справний кавалір, навіть у таку прикру хвилину не міг не звернути уваги на чорні вогнисті очі цієї меткої білявки і мерщій поспитав у Пампушки:

– Хто це?

– Небога єпіскопа.

– Оце така?! – стиха ахнув Оврам, аж мурашки по спині забігали, та не тільки від п краси, а що стало моторошно: не дай боже – з такою дівкою заходити до суперечки, а йому ж малося (з кількома вірними людьми) завтра її викрасти. Шукайлові аж у ногах і руках засудомило, і він потяг пана обозного за рукав, щоб якось, нарешті, звідси вибратись геть, коли раптом сотник міської охорони, гончарівна Лукія, кивнувши дівчатам, звеліла:

– Візьміть!

I не встиг пан обозний гримнути на скажених дівчат, не вспів бідолашний чепурун отямитись, як на нього накинула дівоча сторожа прездоровий і претовстий мішок (чи не позичений, бува, Лукією в її братіка, в лицедія Прудивуса, отой самий, що в нім кумедіянти тримали на виставі панну Смерть?), – і хуткі та спритні дівочі пальці вже й зав'язали мішок побіля самих ніг, що з міха лише й стирчали зелені сап'янці.

– Пустіть його, дівчатонька! – зарепетував обозний.

Але дівчатонька, виконуючи розказ пресердитої гончарівни, що стала над ними сотником, ніби й не чули Купиного крику, – ні вухом не вели.

Та й пан Роздобудько марно лементував, пручався та чхав у не дуже й чистому мішку.

Дівчата, всім гуртом схопивши за кінці той прездоровий і важкий мішок, уже несли його бігцем кудись до середмістя, чи не до господи самого владики-полковника, превелебного вітця Мелхиседека.

– Йолопи! – гарикнув Купа на боягузливих гайдуків, бо тії так сторопіли перед навальним наскоком шалених дівчат, що не спромоглися ж порятувати важного шляхтича в біді, – вилаявся пан обозний іще якось там та й подався чимдуж навздогін за дівчатами.

37

– Кого це ви прицупили? – спитав у захеканих дівчаточок владика.

– Чужого шляхтича, пане полковнику, – браво відрікла Лукія, разом з дівчатами кладучи йому до ніг незручну-таки ношу, яка в мішку пручалась, тіпалась і верещала дзвінко й тоненько, мов недорізана льоха.

– Що ж воно за шляхтич? – спитав полковник голосно, щоб той у мішку почув, – і підморгнув Ярині.

– Хто ж його зна, – в тон йому відмовила Ярина. – Гарненький такий, охайненький, гречний…

– А ви самі – не дуже й гречні, – посміхнувся єпіскоп. – За що ж ви його ось так?

I дівчатка, як і водиться в їхньої голосної породи, загомоніли всі разом:

– Никав де не слід!

– Принюхувався!

– А гасла сьогоднішнього…

– Гасла й не знав!

– А цитьте-но! – покрикнула гончарівна. – От не люблю ж дівоцьких штук! Не всі зразу! – і, звернувшись до владики, спитала: – Що з ним робити, пане полковнику?

– Розв'яжіть-но! – звелів єпіскоп.

Дівчата миттю розв'язали лантух, але пан Роздобудько не міг із нього видобутися, бо стирчав же ногами вперед, – і дівчата, взявшись до міха, гуртом витрусили пана Оврама на землю.

Все це було так смішно, аж Ярина не витримала, засміялась, мов бубонці розсипала по архирейському саду, а за нею захихотіли, зареготали, заіржали й дівчата, і так заіржали, що й не приведи боже, щоб ось так із нас коли-небудь наші дівчата кпили, бо ж від того сміху аж квіти в саду полягли на траву, аж дерева захитали тонким верховіттям, аж фіранки шовкові на прочинених вікнах владичого дому повтягало всередину, як вітром-протягом, – аж мороз поза шкурою пройшов у пана Роздобудька, бо ж гуртовий сміх схожий був гуком своїм – і на дзвіночки срібні, і на дзенькіт бандури, і на дзюрчання струмочка, і на віслячий рев, і на скрегіт ножа об макітру, і на гамір сорок, еж він був, той сміх дівочий – заразом і в'їдливий, і лоскотливий, і лукавий, і солодкий, і колючий, і задерикуватий, бо ж він, той сміх дівоцький, і розкочувався там, і бринів, і бризкав, і захлинався від своєї ж молодої сили, бо ж там сміялись багато різних дівчат, не тільки молодих янголят, а й молоденьких відьом і чортиць, як те й буває здебільшого…

В'янучи в полум'ї дівочого глуму, бідолашний шляхтич намагався трішки причепуритися після перебування в мішку.

Пригладжував чуб.

Обсмикував на рукавах закавраші.

Поправляв китички на зелених чоботях.

Хоч і без того все лишилось на нім охайне і непожмакане, і він увесь був приємний та гарненький, і такою лагідною посмішкою осяялось раптом його зніяковіле обличчя, що дівчатка

враз принишкли, начебто вчинили щось недобре супроти такого хорошого чоловічка.

Тиша запанувала у владичому саду.

Від тієї тиші й прокинувся Козак Мамай, що спав десь там, за кущиком.

Саме від тиші й прокинувся, а не від гомону, від галасу, від сміху.

Козак Мамай прокинувся від тиші, 6о за все своє ратне життя він звик до гамору та гуркоту боїв, а тиша завжди будила в нім тривогу й позбавляла сну.

Лежачи за кущиком, під старою вишнею, Мамай розплющився, і перше, що він побачив трохи віддалік, були очі дівчини, тої самої, про яку він мріяв та й мріяв багато літ, очі гончарівни Лукії.

Не вірячи своєму зорові, бо дівка ж була в козацькому вбранні, Мамай так і лишився лежати, скам'янівши й спалахнувши заразом: він же нікого в світі не любив, тільки оцю сердиту гончарівну, та й не боявся ж нікогісінько, тільки її, – і Козак наш за найкоротшу мить відчув себе розпеченою й розжареною каменюкою, що її (запарюючи діжку для солоних огірків) молодиці вкидають у воду. Козакові здалося, буцім аж пара встала над ним, бо погляд Лукії, його коханої, його сонечка палющого, був лютий-прелютий, і чого тільки в нім не можна було прочитати, бо ж за коротку мить вона тим поглядом сказала все:

«Я побиваюсь тут за тобою, лебедику, ночами не сплю, боліючи про твою долю, бо жити без тебе не можу, а ти… ти навіть звісточки не даси… ти, навіть прибувши до міста, лежиш ось тут, хропеш собі, а про мене й ні гадки!»

I все це, і ще безліч усяких думок та почуттів висловила дівчина одним-єдиним поглядом, що в нім були і радість, і любов, і біль, і докір, і серце з перцем.

«Мамаю? Невже… невже це ти?» за ту ж коротку мить ласкаво й радісно спитали очі вірної дівки, і тут же, зористі, погасли.

Лукія одвернулась.

Козак Мамай підвівся.

I стояв, не знаючи на котру ступити, ні в сих ні в тих.

38

– Хто ви є, пане? – чемно спитав єпіскоп у Оврама Роздобудька.

– Е-е-е-е… – так само чемно промекав пан Оврам, бо ж, нічого не пожмакавши в своєму вбранні, він голос у тій халепі таки втратив, хоч не міг на нього здобутися ще й тому, що не знав, як йому слід відповідати і як викручуватись.

Назватися б Оврамом Роздобудьком, зразу все й з'ясувалось би: його ж бо сам владика запросив – шукати в Долині запорозькі скарби. Але… з'явитися за таким ділом із мішка? Ні, ні! В кумедному становищі можна й продешевити, – він же ті скарби в котрий уже раз збирався продати, а для цього були потрібні незалежність, певність, гідність, а не поява з брудного мішка.

Отже, зразу називатись йому не хотілося.

А коли, не назвавшись, якось викрутитись? А через день і зникнути на певний час, якщо справа з тою самовладною панною, з тим чарівним дияволом у плахті…

Як же вчинити зараз?

Але часу на роздуми вже не було.

– Звідки ви прибули до нас? – все добре розуміючи, знову спитав владика.

– Я цього панка десь бачив, – солодко потягнувся, остаточно прокидаючись, Козак Мамай, зиркнувши в той бік, де стояла, відійшовши, пресердита гончарівна Лукія.

– Де ж ти його бачив, пане Мамаю? – спитав отець Мелхиседек.

– По той бік війни, ваше преосвященство: між прибічниками пернатого Однокрила.

– Чого ж вам, пане, треба тут? Ну? – наполягав владика. – Ну?

Аж Оврам знову так само виразно відповів:

– Розумію, – сказав єпіскоп.

– Що ж ви розумієте?! – остаточно перелякавшись, нагло заговорив панок.

– У мішок його! – кивнув Мелхиседек племінниці і, побачивши на порозі вітця Зосиму, що стояв там, тримаючи високу, цяцьковану золотом та діамантами й пов'язану шовковим платом архіпастирську патерицю, уздрівши куценького ченчика, котрий мав проводжати владику до вечірньої служби в соборі, Мелхиседек підвівся. I байдужісінько повторив: – У мішок панича!

– I куди ж? – спитала Ярина Подолянка.

– Укинути в річку? – спитала й Лукія.

– Укиньте в льох! Нехай полежить, – втративши до шукайла всякий інтерес, відповів архирей і заходився поверх вишиваної сорочки надягати чернечу рясу.

– Я ж прибув сюди за вашим… – почав був Оврам.

– Мені пора до церкви! – одвернувся, одягаючись, єпіскоп. – Допитаємо вас, таємничий пане, потім.

Взявши патерицю, єпіскоп рушив по саду в покої, а пан Оврам, проводжаючи його безнадійним поглядом, побачив біля паркана Купу-Стародупського.

– Пане Пампушко! – звомпив бідолашний шукач скарбів. – Чого ж ви мовчите!?

– Жду, – відповів обозний, ображено блимнувши на владику, який, маючи намір зайти на хвильку до своєї господи, саме наближався до пана обозного.

– Ждете, поки мене повісять?! – скрикнув пан Оврам Роздобудько.

– Я жду, владико, – почав пан Купа, заступаючи архиреєві шлях. – Коли ж у мене бодай що-небудь спитають? – і пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, скривджено випнувши пузце, закліпав до владики білими щетинкуватими віями, як ображений на неуважного скотаря товстенний кабанюга.

– Про що саме спитають, пане полковий обозний? – спинився біля порога архирей.

– Та що ж воно в нас діється!? – аж наче заспівав пан Купа. – Наряджають репану дівку старшинувати в міській охороні, а полковий обозний про те й не зна! I раптом якесь дівчище хапає вельможного пана-гостя, котрого ви ж самі, владико, до Мирослава й запросили…

– Я, кажете, запросив цього шляхтича? То, може, це…

– Оврам Роздобудько, – вклонився шукач золотих скарбів.

– Чому ж не призналися зразу? – спитав єпіскоп.

– На мене так напалися ваші дівки, що я, владико…

– Сторопів? – посміхнувся Козак Мамай.

– Авжеж! Вас ніколи не кидали в мішок?.. Отож! А як шукач скарбів, я можу вам певно сказати…

– Про скарби побалакайте з паном Мамаєм, – мовив єпіскоп і знову рушив до входу в будинок, бо вже дзвонилося в соборі.

Проходячи повз кущ калини, що ріс біля дверей, владика зірвав білу китицю і вдихнув її гіркий дух.

39

Про калину пісня линула та й линула над Мирославом, виникаючи то тут, то там… Ось вона, ось… Чуєте?

Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаеш, повиваєш

Білий світ.

Умивайтесь, дівчатонька

Молоді,

Цвіт-калину розпускайте

По воді.

Ой рум'яні будуть личка

У дівчат,

Що калиною вмивались

Проти свят!

Як малятко-немовлятко

Час купать, —

Треба ягоди-калини

Наривать!

Хто в купелі з калиною

Охрестивсь,

Той на щастя ще й на радість

Уродивсь.

Наша пісня пролітає

3 краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Хвиля за хвилею злітала ця пісня, колишучи по всьому городу й по всій Долині білопінні калинові гілки…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Та й справді, така була то пісня, що все довкола розцвітало від неї.

Все розцвітало, золотіючи від заходового сонця.

Розцвітали насамперед рум'янці на дівочих щоках, а від них аж наче світилося все кругом, бо в рум'янці така сила, що всі квіти погасила.

От які були в ті часи рум'янці!

От яка бриніла там чудова пісня про калину!

40

Зірвану гілочку владика приніс до соборного храму, заквітчаного, як і належить у Клечальну суботу, і всю вечірню з особливим піднесенням правив сам, не давши того попові, настоятелеві собору, вітцеві Варламу Лобанівському, сам читав світильничі молитви (коли каганці в храмі затеплюють, молячи господа, котрий живе в світлі неприступному) і з нетерпінням чекав початку співання псалмів, коли мав востаннє сьогодні забриніти в Мирославі голос Омелька Глека, який цієї ночі мусив рушити в далеку путь, на Москівщину, про що знало вже всеньке місто, бо воєнних таємниць необачні мирославці не берегли.

Послухати Омелька зібралося стільки мирян, що їх ніколи таку силу не побачиш на вечірні, бо ж замалим не ціле місто, всі, хто вільний був на ту часину від служіння війні, прийшли прощатися з улюбленцем.

Коли Омелько, ставши на криласі, заспівав разом з іншими співаками псалом сто сороковий: «Визволи мене, господи, від лихих людей! Від чоловіка насильного заступи мене! Котрі зло6у в серці замишляють, щодня до бою збираються. Гострять язик свій, як у змія… Нехай посиплеться на них горюче угля! Нехай бог кине їх в огонь, у вир, щоб не спаслися! Я знаю, що явить господь правосуддя пригнобленим, справедливість бідним…» і ці облудні слова церкви про неіснуючу справедливість бідним, і благання про те, щоб чоловіка насильного злоба у пропасть загнала, все це будило відгомін у душах молящих, бо ж була круг міста війна, бо ж насильством повнилось життя цих простих людей, бо ж мусив оцей парубок, що саме співав на криласі сто сороковий псалом Зелених свят, мусив нині рушати задля блага вітчизни в далеку дорогу, важку й небезпечну, і миряни, той псалом слухаючи, тими ж таки словами за співака молилися, за улюбленця города Мирослава: «Сохрани мене, господи, від рук беззаконного, від людей насильних заступи мене, од тих, котрі задумали спинити кроки мої…» і добрі люди, благаючи в бога щастя-долі Омелькові, що співав оце тут, може, востаннє, мирославці вже й плакали ревно, та й сам владика не міг стримати рясної сльози.

Коли ж грянула чудовна пісня «Світе тихий», що нову музику до неї недавно склав оцей же парубок, Глек Омелян, від співу того люди шаліли в нестямі, бо пісня кожного в молінні підносила до самих небес.

Та річ була й не в молінні.

Всяке щире мистецтво таку має силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на витвір художника, почуває себе на ту мить велетнем, і їй здається, буцім вона сама те все створила, і прокидається в ній хороше почуття гордості за людину, за творця, за свій народ.

В Омелькових піснях – і в церковних, і в світських, – сильно грала народна струя…

Його вчили не тільки міланські чи віденські професори, не тільки протопсальти київської Софії, де він співав попервах, а й рідна матінка вчила співати, не тільки над ним колискових мугичучи, бо співала ж вона – і гончарний круг обертаючи, і снопи в'яжучи, і городину полючи. I шарудіння вітру в степовій траві слух Омелькові малому витоншувало. I дзюркіт рідної річки Рубайла. I соловейків спів. I думи кобзарські. I дівочі веснянки. I все, що він чув на Вкраїні, все те вчило його слухати. Все те вчило його співати. Все те вчило його складати пісні. Все те приваблювало до нього, до його кебети, до голосу його козацького, до серця його широкого, – все те приваблювало тисячі і тисячі людей.

Він уже встиг попрощатися з батеньком.

Висповідавшись і запричастившись, він уже готовий був у дорогу, тож і, співаючи зараз, залітав далеко вперед на своїй небезпечній путі, і співав перед мирославцями так, як ніколи досі й не співав, бо прощався і з батьком, що стояв біля криласу, нишком утираючи сльози, прощався і з батьківщиною, з усіма цими добрими людьми, що так любили його талант.

Лукія очей з нього не зводила, слухаючи.

Вони вже попрощалися з братіком, разом помовчали в садку.

Потім Омелько вклонився їй доземно, наче матері, бо це ж вона, Лукія, виростила їх, трьох братів-гончаренків, по смерті матінки. Прощаючись і руки їй цілуючи, Омелько передав сестрі сувій паперів, пописаних кумедними значками, і просив переховати, поки не вернеться, а якщо згине десь, просив передати до Києва… Там були, в тім сувої, його світські партесні пісні – на сім голосів і на дванадцять, написані на рівні тодішньої мусикійної техніки, – і була між ними «П'яницька пісня», дванадцятиголосий партесний концерт, який він щойно закінчив і вже почав був розучувати з товаришами, щоб тішити козацтво чи й свого брата ремісника жартівлнвим співом, багатоголосим і мудрим…

Лукія плакала, братіка на вечірні слухаючи, боялась тої хвилини, коли скінчиться відправа, і Омелян, уже й додому не заходячи, рушить у дальню дорогу, забравши рушницю, сопілку, торбину, скочивши на коня, що дожидав його коло церкви.

41

Поки владика правив службу, молившись за мирян, що їх у церкві було повнісінько тої Клечальної суботи, молившись за Омелька, що мав рушити в далеку й небезпечну путь, молившись і за всю шарпану й терзану Вкраїну, – в архирейськім садку тимчасом два вельможні лукавці і шалапути, Оврам і Демид, марно спитувались одурити й спантеличити премудрого Козака Мамая, теревенячи запорожцеві, буцім скарби Долини – суща небилиця.,

– Я вже вашу Долину оглянув, – сказав Роздобудько. – I все збагнув.

– А я вже оглянув тебе самого, мій брехливий паничику, – кепкуючи, йому в тон відповів Козак Мамай. – I теж… усе збагнув!

– Що ж ти збагнув? – перелякано поспішив спитати Оврам Роздобудько.

– А те збагнув, що найдорожчим скарбом завше є людина.

– Яка людина?

– А ось ти, наприклад, чепурунчику.

– Чому ж це?

– А тому… Хорошенько прибравши тебе до рук, можна певно сказати, що й скарби Долини опиняться в тих же руках.

– Ти мій талан прибільшуєш, Козаче. Правда ж, пане Пампушко? Я й не такий розумний, як здається. Правда ж?

– Щира правда, – охоче підтримав обозний. – Дурень дурнем!

– Що ви цим хочете сказати? – спалахнув Роздобудько.

– Саме те хочу сказати, об чім ви мене попросили.

– Я вас ні об чім не просив, – розсердився пан Оврам і одійшов од Купи, ображений, заклопотаний, збентежений своєю халепою.

Панна Подолянка, яка осторонь слухала всю цю балачку, поспішила підійти до шукайла, одвела його на два-три кроки далі й, озирнувшись на Мамая, стиха шепнула:

– Я також мрію про скарб.

– Мрії тепер коштують не дуже й дорого, чарівна панно.

– Я вже маю дещо в руках!

– Що саме, панно? – зацікавився Оврам.

– У мого дядечка… серед паперів… – почала була Ярина. Та їхню розмову перепинив Козак, на мить одвинувшись од свого Песика, що з ним вони про віщось радились.

– Про що це ви там? – не підходячи до них, спитав Козак у Подоляночки.

– Я оце розпитую пана Оврама про знайдені торік скарби… так цікаво, так цікаво! – і панночка щось таке защебетала, а Козак Мамай знову нагнувся до Ложки, продовжуючи з ним якусь важливу балачку.

– То про що ж ви, пак, голубонько? – нетерпляче шепнув пан Оврам, киваючи Пампушці, щоб одійшов далі й не заважав.

– У мого дядечка в кованій скрині лежить письмо покійного полковника Кіндратенка. Того самого…

– Що сховав у Мирославі ті запорозькі скарби? – аж скинувся пан Оврам. – За цей папір я ладен…

– Знаю! – і, жарко блискаючи на Роздобудька чорнющими очима, білявка солодко задихала йому в обличчя: – Що знайдемо…

– Поділимо! – видихнув, озираючись, Роздобудько.

– Як поділимо?

– Рівно.

– Ні.

– Дві третини – вам?

– Три чверті!

– Навіщо так багато?

Панночка на недоречне запитання не відповіла.

– Я добачаю, вас незле викохували домініканці в своїх кляшторах?! – аж захлинувся від приємного подиву пан Оврам, бо т а к о ї панни він уже не боявся, і вона дужче та дужче починала йому подобатись. I він сказав глибокодумно: – Мир між людьми залежить від християнського виховання шляхетної молоді: щоб любов до себе не тлумила любові до ближнього! – і знову спитав: – То як же? Дві третини? Дві?

– Я заплачу вам одну чверть, – невблаганно сказала панна. I похапцем зашепотіла: – Слухайте! Вночі сьогодні, після перших півнів прийдіть у сад попід моє вікно. Третя шибка вгорі – за причілком. Чекаю!

Бачивши, що Козак Мамай скінчив таємничу нараду з Ложкою, панночка легко відступилась від Оврама Роздобудька, начебто це й не вона щойно змовлялася з тим шукачем пригод і скарбів, а Мамай повернувся до пана Оврама, щоб скінчити балачку про незабарний починок шукання в Долині скарбів.

Панна Ярина тимчасом думала про голодранця, про Михайлика, бо він їй раптом став потрібен після того, як дівчина умовилась про ділове побачення з паном Оврамом: добре, коли б той чудний парубок та прийшов уночі під вікно, бо чепуристий шляхтич намагатиметься ж, мабуть, мене вкрасти…

Добре було б!

Бо ж просити дівчат, щоб стерегли її вікна сьогодні, панночка, вперта й затята, звісна річ, всупереч здоровому глуздові, не хотіла, бо – що таке дівоча гордість і зарозумілість, давно відомо всьому світові… Не хотілось їй про це й старшим казати, дядечкові своєму навіть.

Не хотілось і Козакові розповідати про нічне побачення, якого вона, треба признатись, боялася, і завзята панна, щоб відвернутись од мислі про близьку небезпеку, спитала в пана Роздобудька:

– Скажіть: знайшовши скарб, його просто руками й забирати можна?

– Коли заклятий, то не можна брати грошей зверху. Їх паличкою треба скинути. Та й усякий скарб треба не згори, а збоку з землі вибирати: коли збоку, з грошей закляття знімається…

Пан Роздобудько говорив захоплено, з любов'ю до діла і, вже не можучи спинитися, знову одійшов із панною Яриною на кілька кроків далі.

Тоді Подолянка стиха спитала:

– Ви навмання їх шукатимете? Наші скарби?

– Навмання шукаючи, можна ніц не знайти й за сто років, – відповів пан Оврам. – На все своя наука!

– Ну, коли так, то й Кіндратенків план вам, бачу, не потрібен?

– Як то не потрібен?

– Ви збиралися шукати й без того письма,

– Але ж…

– Ви маєте мальовані плани? Оврам схаменувся.

Та було пізно.

– Хто вам їх дав? Чи не гетьман?

– Панно!

– Ви їх принесете мені сьогодні вночі.

– Навіщо ж?

– Покладемо їх поряд, ваш і мій, та й побачимо: що спільного? Яка різнота? Де ймовірність? – і, помовчавши, спитала: – То прийдете? Чи ні? – і рушила, щоб зникнути в покоях.

– Прийду, – поспішив Оврам, холодіючи, і боязко поглянув на Пампушку, бо ж йому тепер уже не слід було казати обозному про змову з панною, щоб не ділитися грішми ще й із цим вельможним череванем.

– Про що це ви з панною так таємничо балакали? – спитав Стародупський-Пампушка, коли вони, умовившися з Мамаем – зустрітись ранком, вийшли, нарешті, з архирейського саду на вулицю.

– Шляхетні панни завше схильні до розмов таємничих, – клацнув пальцями Роздобудько. – Питала, як люди знаючі добувають скарби з поміччю відрубаної руки мертвяка.

– Чого це їй такого заманулось?

– Виховання по монастирях… чого ж ти хочеш! – і стиха додав: – А полюють на ню недарма!

– Чиясь примха! – знизав плечима пан Пампушка. – Ні щік порядних, ні грудей, ні всього іншого. Не розумію! Душі в ній більше, як тіла!

А одчайдушна панна, повернувшись до свого покою, всією душею линула до того простодушного голодранця. I в думці кликала:

– Прийди! Прийди!

42

I Михайлик той поклик почув.

Він саме спав, і все йому приснилось.

Вві сні він чув, як Подолянка кликала:

– Прийди… в садок. під вікно… та прийди ж!

Він хріп собі солодко в холодку, за кузнею ковалика-москалика, що до нього матінка й син поспішали цілісінький день.

Знайшовши коваля, побачили, що вони вже трохи знайомі, бо той, Іванище, тульський богатирище, з білявенькою жіночкою своєю, яку всі величали Анною, дивився разом з Явдохою та Михайликом виставу Прудивуса, а потім коваль Іванище бачив на кону й самого Михайлика, т – отож і зустріли в кузні парубка та його неню, як рідних і жданих.

– Прийміть на роботу, – попросився Михайлик і чемно віддав чолом ковалеві й білявенькій цікавій ковалисі.

– А ти хіба не лицедій? – спитав русявий велет, Іванище-ковалище.

– Бог милував, – поважно й без тіні посмішки одвітував статечний парубок.

– Ми – ковалі, – потвердила й матінка. – А на роботу а нашім городі чужих та прийшлих не беруть.

– Та хіба ж ви чужі? – здивовано спитала Анна.

– Вже наче й свої, – погодився Михайлик.

– Ми ж тут не перший день, – сказала й неня.

– Тебе все місто вже знає, – знизав плечима й прездоровий Іванище.

– То приймете? – спитав селюк.

– А чого ж тобі йти в ковалі? – спитав хазяїн.

– Як то «чого»? – зачудувався Михайлик.

– Ти ж розбагатів сьогодні.

– Трішки…

– Шматок хліба маєш?

– За роботою скучив.» – Так дуже?

– Аж руки горять!

– Що ж ти вмієш?

– Дайте-но молот!

– Вибирай…

Схопивши найбільший, Михайлик уже й розмахався ним, уже й по голому ковадлу постукував, поки грілося в горні залізо, не міг від нетерплячки й на місці встояти, коли до них із матінкою підступила ковалиха Анна:

– Обідали сьогодні?

– Обідали, – закопиливши губу, відповіла Явдоха.

– Звісно ж, обідали! – хоч-не-хоч, а підтримав горду свою матінку синок.

– Розбагатіли ж трішки, – додала, пишаючись, ненька.

– А ми оце зібрались підвечіркувати, – вклонилась Анна. – То, може б, ви – з нами? Пора ж таки!

– Ми… – почала була вперта матуся, аж Михайлик, нарешті, тле витримав і хутенько погодився:

– Спасибі… пора вже, мабуть. Правда ж, мамо, пора?

Та й боязко поглянув на розгнівану в своїй бідняцькій гордості неньку.

– Що ж, синку, коли люди просять… – і Явдоха також вимушено вклонилась хазяйці.

Поклавши молот, Михайлик попросив умитись. 3 кухлика на руки зливав йому чи не десяток дрібної, мов кукіль, ковалевої дітвори, і малеча, раптово чомусь прихилившись душею до прездорового хлопця, вже й сварилась між собою за право тримати кухля, за змогу подати рушника, а мама їхня, чепурненька й гарненька Анна, білява, аж трохи руденька, хороша, як вогонь, погримувала на дітей, і Михайликові здавалося раз по раз, буцім стає малюків більше та більше, – він навіть намагався ту малечу перелічити, але від цілоденної втоми щоразу збивався, і виходило в нього – то одинадцять, то дванадцять, то тринадцять, бо йому від пахощів їжі вже паморочилося а голові.

Дітвора майже й не їла нічого в той підвечірок, бо дивилася й дивувалася як же й здорово їсть новий ковальчук, цей самий Михайлик.

їв хлопець швидко, в смак, складаючи добру ціну куховарському хистові привітної господині.

Подякувавши богові й хазяйці, він, нарешті, перехрестився і знову поспішив до кузні, де вже вмліло в горені залізо, щоб мерщій узятись до роботи.

Але… до кузні хлопець не дійшов.

Він спинився на мить біля берізки білокорої, помацав задля чогось її стовбур, помацав ще раз, провів рукою трохи вище, обняв тую берізоньку, прихилився до неї щокою, до її кори, яка нагадує на дотик тіло людини, – прихилився і раптом… заснув.

Стоячи.

Сп'янівши від усього, що довелось пережити за цей багатий день.

Сп'янівши від їжі.

Заснув…

Коваль Іванище, ховаючи від уразливої Явдохи посмішку, обняв хлопчину, опустив його на землю, поклав під голову полінячку осикову, підмостив трохи сіна під бік.

Але Михайлик не прокинувся.

Мов ліг спатусі на білії подусі.

А вже коли йому приснилось, як Подолянка його кличе – ой! – прийти вночі в архирейський садок, він аж підвівся був, щоб кинутись мерщій до неї, але знову впав, як трава на гостру косу.

43

Поки наш Михайлик за кузнею хріп та сопів, аж над ним пара здіймалась, Прудивус, брат Омельків, разом з Явдохою та з ковалевими челядниками тягали з базару до кузні все добро, зароблене талантом її сина, щедрі даяння мирославських глядачів, і добре-таки довелось попрацювати, поки попереносили все, що належало молодому ковалеві.

Поки він спав, як по купелі, до москаля Іванища та його любої жіночки прибули ждані гості: прийшов попрощатися Глеків-Юренків син, Омелько, що ось-ось мав рушати в путь. А з ним – Лукія-гончарівна. За нею й Козак Мамай із Песиком Ложкою. А за Козаком вступив до кузні й цехмайстер гончарів, старий Саливон Глек, добрий друг Іванища та його білявенької Анни.

Так що Тиміш Прудивус, батька свого ще на дорозі побачивши, ледве з кузні встиг утекти на другі двері, бо не зважувався-таки потрапляти старому на очі, та й подався кудись, щоб перестріти брата бодай при виході з міста, поки той єдиний тепер вихід не заступили однокрилівці.

Довго длятись гостям не можна було, Омелько мусив квапитись, тож і гостини були короткі.

Омелькові в руки Анна дала голуба-гінця, якого парубок мав берегти в дорозі, як волю власну, щоб випустити його з листом уже в Москві після побачення з царем всія Русі.

Омелько взяв голуба вмілою рукою, пропустивши лапки по-між пальцями, і птах тремтів усім тілом і райдужним гарячим оком позирав на Омелька.