Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 41 страниц)

– Жартуєш навіть перед шибеницею?

– Завжди і скрізь! – і додав: – Добряча українська вдача…

– А хіба я… а хіба в мене… – почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. – А в мене – хіба не українська? Я ж – плоть од плоті… – і він змахнув крилом.

– Всі зрадники народу теж од його плоті – плоть!

– Ах ти ж… – і гетьман вихопив пістоль.

А Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум'янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт, що виступив над переніссям, на все це – таке Мамаєві знайоме й попервах дороге, бо ж навіть з усіма його препоганими вадами він його колись любив, і таке зненависне тепер.

У Однокрила дрижали руки, кремінь у пістоля затявся, і гетьман смикав його, і стукав руків'ям об чорний мур, а потім кинув ту зброю на землю.

I витяг шаблю.

I замахнувся вже на Козака.

– Ти згинеш зараз! – зойкнув він. – А мене… мене… мене… ще вище піднесе любов народу! Як пана-бога кохам!

– Цього тобі не бачити, як свині неба.

– Я вб'ю тебе!

– А вбий… – знизав плечима запорожець і байдужісінько схилився до недомальованого на стіні копита в того коня, що вже аж басував од нетерплячки, аж наче тихенько іржав.

А Козак Мамай, дратуючи Однокрила, що вже й шаблюку заніс над його шиєю, але стримав себе, бо ж був задумав інакше – повісити Мамая привселюдно, – отож, дратуючи, Козак промовив стиха, киваючи на пана гетьмана:

– Ну, чисто змій з печери: жар їсть, вугіллям… – і він зримував. – А з вух – аж дим іде!

I тут, як у лузі калинка, зашуміла панова Гордійова шабелька, і хто вже зна, що сталось би в наступну мить, коли б ясновельможний, шаблюкою замірившись на безоружного Мамая, та не вздрів би коня-білогривця, що чорнів на стіні поза ним.

3 несподіванки гетьман і шаблю опустив, і крилом захистився від того, що вздрів на стіні: йому здалось, що той баско до нього підморгнув.

Та ще й глузливо блимнув чорним оком.

Та ще й копитом тупнув.

А коли він ще стиха й заіржав, Мамай звівся до його нашорошеного вуха, щось тихо шепнув, і гетьман, опустивши своє крило, укинув шаблю в піхви і знов звелів генеральному судді:

– Розпочинайте суд!

61

I пан генеральний суддя щиро взявся до діла. Проголосивши всі, які належало, врочистії слова, пан суддя почав допитувати свідків.

– Пане Скубенку! – покликав він, звернувшись до підскарбія.

Підскарбій вийшов трохи наперед.

Поцілував євангеліє, присягаючи.

А генеральний суддя спитав: – Ти чув, Скубенку, як оцей паливода і байдебура, котрого звуть всі Мамаєм, та лаяв презацного володаря обох берегів Дніпра – від Сяну аж по Дін, владного гетьмана Київського, Мирославського, Переяславського, Чернігівського, Волинського, Львівського, Полтавського, Пирятинського, Бердичівського, Вінницького та інших черкаських земель, гетьмана Війська Запорозького Низового, – тож чи ти чув, пане підскарбій, як оцей галабурдник і харциз лаяв ясновельможного пана гетьмана? Чув?

– Чув, пане суддя, – почухав потилицю підскарбій.

– Послідніми словами лаяв?

– Послідніми, пане суддя.

– А ти, Жупане? – спитав суддя, прийнявши присягу в ставного хорунжого. – Ти чув, як Мамай нашого гетьмана ганив, обмовляв чи неславив, кобенив чи паскудив? Ти чув?

– Чув, пане генеральний суддя.

– А ти, Сноходо? – спитав суддя в завше п'яненького і завше сонного лейстрового сотника, що куняв собі в куточку, притулившись до мокрого муру. – I що ж ти чув?

– Він шпетив і шкилював пана гетьмана, – заговорив, прокидаючись, Снохода, – називав ясновельможного котолупом, гицлем, однокрилим гусаком, ворогом отчизни, потаємним католиком і похлібцею лядським!

– Е-е, ні! – заперечив Мамай, регочучи. – Коли б же тільки так я взивав його, то мене, може, й не варто було б вішати! Але ж я називав пана гетьмана… – і Козак Мамай висипав на гетьманців цілу торбу таких словечок, що ми з вами, читачу, тільки язика прикусити мусимо, щоб, бува, не повторити чогось тут, у нашому скромному романі. – А ще я казав про тебе, пане гетьмане… – і наш Мамай хотів був доточити ще там щось, таке ж непристойне й ущипливе, але Гордій Пихатий його перепинив:

– Питалем не тебе!

– I ще казав я людям, щоб не вірили жодному твоєму словечкові, бо ти – кривоприсяжець, Однокриле!..

– Цить!

– Щоб добрі люди лишались вірними Москві…

– Я тепер – дужчий за Москву! Бо ж під моїми стягами – вояцтво всіх країн Європи, і раптовий удар на Москву принесе жадану перемогу!

– Ні, – спокійно заперечив Мамай. – Перемоги в тебе не буде. Бо навіть з усім твоїм військом купованим… наша сірома тебе не пустить на Москву.

– Нема такої сили, що спинила б гетьмана Гордія. I звелів генеральному судді:

– Кінчайте суд!

I все скінчилось хутко.

I вирок прочитали Мамаєві, як годиться по закону.

Та й новеньку шибеницю крізь віконце показали.

I православний піп до Козака Мамая підступив з хрестом, миршавий такий попик, наче молем погризений, з патлами й борідкою, ніби вимоченими в меду.

Та й сказав той попик:

– Кайся в гріхах. раб божий!

– Не час, панотченьку. Хай колись, перед смертю!

– Аж он вона, чекає на майдані, твоя смерть.

– То – не моя.

– Послухай, сину…

I панотець заходився великого грішника всовіщати.

А всі уважно слухали. I всі вже плакали, бо звикли – плакати від кожного слова цього поганенького попика, звикли плакати, бо ж плакав од його молитов і казань сам зацний гетьман.

Не плакав там лише Мамай.

– Чому ж ти не плачеш? – спитав попик.

– Я – з іншої парахвії, панотче.

– А-а… – мовив душевний пастир і співчутливо додав: – Ти, сину мій, утішся. Бо всяка смерть – лише єдина мить: чи в постелі, чи на полі бою, чи на шибениці – все одно. I всі ж ми – смертні: навіть королі, царі й гетьмани!

– Але ж їх, я бачу, поки що не вішають! – з досадою мовив Козак, кивнувши на Однокрила. – Хоч, правда, певен я, що тобі, ясновельможний, судилось від бога – коли-небудь попогетьманувати ще й на шибениці?! Га?

Гордій Пихатий не відповів зухвальцеві, котрий уже стояв ногою в могилі, і вони завмерли один проти одного, дві сили, котрі й тоді вже надвоє ділили народ України, як і всі народи всіх країн.

– Пощади не просиш? – спитав Однокрил. Мамай знизав плечима.

– Помреш без покаяння? – спитав попик.

– А я й не думаю вмирати.

– Доведеться, – кивнув на шибеницю за вікном Однокрил.

– А я втечу, – сказав, кепкуючи, Мамай.

Та й схилився до задньої ноги коневі, щоб трохи підмалювати копито, обрамоване білою щіткою.

– Утечеш?

– Утечу.

– Коли ж?

– А зараз.

– Так ти надієшся на свою чортячу силу?

– Трішки.

– А чи не підтоптався ти, Козаче? Ні?

– Я замолоду був такий же дужий, як і зараз.

– Ти певен?

– А чого ж! Хоч би й оці мури в хурдизі, – кивнув, продовжуючи шкрябати шильцем по стіні, Козак Мамай. – Я й замолоду розвалити їх не здужав би, ці мури. Не здужаю й тепер. Сила однакова!

– I все-таки втечеш? – глузуючи з приреченого на страту, спитав пан гетьман. – Але як же? Як?

– А ось так!

I Козак Мамай скочив охляп на свого шпаркого воронька Добряна-Білогривця.

Вдарив кінь некованим копитом, аж іскри засліпили очі всім, хто був на ту хвилину в цюпі.

Молоденький хорунжий устиг схопити Мамая за ногу.

Але гривань уже рвонувся, і чобіт лишився в руках у хорунжого.

А запорожця не стало.

Не стало й щойно домальованого коня.

Тільки старий і стоптаний червоний чобіт лишився в руках V гетьманського посіпаки.

Тільки чобіт червоний.

Та ще долі – калинова квітка.

– Проклятий чаклун! – тихо сказав Однокрил і, схопивши чоботище, брязнув ним об землю.

А на ранок той самий чобіт, з гетьмана-зрадника глузуючи, хтось нишком повісив на новій шибениці – замість Козака Мамая, химородника, чаклуна й чарівника.

62

Хоч як він намагався, наш Козак Мамай, не думати про зрадливого гетьмана, та мислі, поки, втікши від нього, мчав намальованим конем до міста Мирослава, зверталися не раз до Гордія Пихатого, аж зимний дрож ненависті проймав запорозького козака.

То ж була його біда, Козакова, той Однокрил, ганьба його, прокляття, і, знехтувавши колись життєву правду, за що мистецтво завше страшно мститься, Мамай, художник, карався й мучився потому все життя.

Ось чому ніколи вже не малював Козак людей, хоч митцеве серце того й прагнуло, але він боявся від бога ще гіршої кари, як цей Однокрил.

Деякі, правда, потомні художники, нехтуючи відповідальністю перед народом, бога не боялись і малювали, замість людей, ангельські лики, мало не з німбами, мало не з крилами, ложно пориваючи їх некрилаті душі на тому пір'ї чи не до самих небес, але ж і їх спостигала завше кара за нещирість і неправду.

А наш Козак Мамай, хоч і не був він художником великим (що ми вже бачили з його невдалого витвору), і творив не без похибок, але мав чисту совість, щиру душу козацьку, тож і розумів те все, що митцеві розуміти й знати треба, і аж тепер, після років вагань та гризоти, він, нарешті, зважився свій гидкий і необачний витвір, Однокрила того, при першій же нагоді знищити.

Але як?

I, мчавши степом, Козак Мамай думав і думав саме про це, бо страшенну владу й силу забрав химерний гетьман над людьми, над їхньою долею, над їхнім життям та й коїть з ними, що заманеться, – бо ж гетьман, як чиряк, де схоче, там і сяде.

63

Не стрічаючи в степу ані душі живої, мчав і мчав Козак Мамай крізь хащі трав, і слід хвилювався за його конем, неначе в морі.

I всюди було тихо – ані-ні!

Лиш комарі та оводи бриніли.

Хававкали перепели.

Та жайворон шугав у високості.

Подекуди в степах, вельми запізнілі того літа, одцвітали медвяні терни – молочними дрібними зірочками, і лілові, мов темні коралі, Христові колючки шарпали та рвали на Козакові жупан, обдирали халяву єдиного чобота (бо другий же потрапив на шибеницю), та й коня терни шмагали, і по всьому степу, скільки сягало око, скрізь були оті терни й терни, неначе вся країна, дужа и молода, а ще не вельми щаслива, вся тоді була, вся в терновім вінці.

Лігши трохи спочити, пав Мамай на колючі тернові гілки, щоб, бува, не заснути, і знову мчав далі, поспішаючи, а то й спинявся на хвилинку – то біля гаю десь, то біля камінного мамая на степовій могилі, та й скидав шапку-бирку, схиляв голову, бо скільки ж товариства полягло в минулі війни – там і тут, та й скільки люду в цій, новій – поляже, в новій війні, сліди якої він уже бачив зараз: поминаючи ниви, села і сади, слободи й замки, він здибував усе частіше дими, пожарища, забитих коней, свіжу кров.

I він, як те завше й бувало в горі, витягав з рота коротеньку зіньківку, що сипала приском на вітер, витягав з рота люлечку і щось таке співав та й співав, і хай не здивує читач, коли в цій книзі всі співатимуть, – такий уже ми є народ співучий.

Та й чи не всі в цій книзі, яка почнеться зараз (після не дуже й довгого пролога), чи не всі тут і казки казатимуть, бо такий він уже удався, наш народ-мрійник, бо така вже вона мислиться мені, оця, напоєна піснями й пойнята казками книга!

64

Тож Козак Мамай співав якоїсь пісні, що тут же й складалася, тут же за вітром і губилася – в льоті прудкому чорного, як березовий вугіль, білохвостого та сивогривого коня.

Він співав завжди і всюди, наш Козак Мамай: у горі, в радості, в роботі, в роздумі.

Заспівав і тепер:

– Ой, я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Мав би хату, мав би жінку,

Колихав би я дитинку,

Та не те мені судилось, —

3 козаченьком одружилась

Шабля Мамая…

Доленько моя!

Давній звичай є на Січі:

Не дивись бабам у вічі,

Та й не знайся із бабами,

Бо зазнається з киями

Спина вся твоя…

Доленько моя!

За красунею як тужиш,

А вітчизні збройно служиш,

Не заходь у суперечку,

А заскоч тихенько в гречку,

Доки кров буя…

Доленько моя!

Один серед безмірного степу, Козак Мамай, зустрічаючи ранок нового дня, співав про те, в чім він не признався б нікому: про мрію невгасиму – не тинятись по світі, воюючи й бешкетуючи, шкилюючи й жартуючи, а мати б свою хатину. дружиноньку вірну, дрібних дітей…

Але він мусив те, що мусив.

Його завжди кликав обов'язок.

I стримувала його дана січовому товариству свята обітниця, котру складали всі запорожці: не знатися з бабами («нехай із ними справу має сатана, ніж добрий запорожець!»), бо за те була на Січі кривава розплата – киї, що після них мало хто й виживав.

Давала козацька сірома і обітницю довічного убозтва, але ж водились між козаками й пани, котрі, збагатившись торгівлею та війною й товсте пузо наївши (як той же Демид Пампушка, приміром), забирали в Січі владу, і про обітницю довічного убозтва згадували там не так уже й часто, але порушення обітниці безшлюб'я й цноти кінчались завше страшною розплатою, бо ж природний гріх той, у гречку скакання, є властивий, насамперед, безпосереднім, сильним і хорошим людям, котрі, грішивши, не тікатимуть від кари товариства.

В Січі, на майдані, виставляли для такої нагоди кілька барил оковитої, привозили два чи три вози прездорових київ, завгрубшки з козацьку руку, і кожен братчик мусив свого ж таки грішного товариша-запорожця, котрий десь ускочив у гречку, тобто злигався з якою-небудь дівкою чи молодицею, кожен мусив, випивши перед тим добрий коряк горілки, оперіщити порушника присяги по голій спині, – а хто бив не по щирості, товариша жаліючи, того тут же частували киями самого.

Мамай, цей бравий козарлюга, після вступу до січового товариства вірний був чернечій обітниці, і не тільки тому, що тямив, до якого лиха призводить нашого смирного брата шалена жінота, і не тільки тому, що добре знав, же вояки в походах відважніші та сміливіші бувають саме тоді, коли в них за плечима – ні жінок, ні хат, ні дітей, коли втрачати немає чого, – і зовсім не тому не стрибав він у гречку, що боявся київ або жив бовдурякою нечутенним, а чи байдужісінько йому було до найсильніших радощів житейських, а чи тому, що не палав Козак од поглядів дівочих, ні, ні, ні! – але ж перемагала постійна залежність од безугавних воєнних чвар, од наскоків татарських, од плюндрування польського, од повстань і походів, же й найменшої змоги не лишалось – помріяти про власне кубло, про малят, про зрозумілу й гарну жіночку, привітну, рідну, а не чужу, хоч і мав Козак на думці завше одну дівчину, котрій уже років чи не з двадцять кортіло – його заходом вискочити в молодиці, одну, колись прегарну і вже зів'ялу в марному чеканні дівчину, яка жила саме в тім місті, в Мирославі, куди він зараз так дуже поспішав.

Еге ж, нелегко все це було пережити.

Бо й дівчина тая старілась.

Та й сам він… дуже прагнув того, про що зараз оце співав – сам один посеред безлюдного степу, забуваючи про всі ті небезпеки, які щокрок чигали тут на самотнього запорожця.

Співав та й співав.

Співав, бо не співати не міг.

Бо така вже українська вдача.

Бо така вже вдача слов'янина: поляка, серба, чеха, білоруса, росіянина, болгарина…

Така вже вдача… «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине: от де, люди, наша слава, слава України!»

Говорив же колись Горький, що народна поезія України – апофеоз краси, що народ український через століття рабства і неволі проніс таки дорогоцінне багатство свого генія: «Гляньте, який ласкавий і співучий світ розкривається в його безсмертних піснях!»

А й справді, гляньте!

Співає ж українець і на війну йдучи.

Співає й журячись.

Співає й весілля справляючи.

Співає й хату муруючи.

Та й робить народ наш усе, наче пісню співа.

Залізо кує, немов пісню співа.

Заводи будує, немов пісню співа.

Жито сіє, мов пісню співа. Та й пісню співа, немов пісню співа…

65

Та й багато ж їх у нас, пісень отих…

… Попросив колись молоденький чорт нашу дівку:

– Навчи лишень мене співати. Дівка того чорта й осідлала:

– Неси мене, каже, куди знаєш: я буду співать, а ти вчись. Ухопилась дівка за шерсть, поніс Гі чорт у ліси, в чагарі, де терни, де глоди, але тільки сам обідрався, що й шерсті на ньому вже не лишилося, а дівка – ціла, та все співа.

– Коли ж ти, клята душе, наспіваєшся? – питає чорт.

– Та, – каже дівка, – ще й половини не переспівала.

– Уйми лишень: там словечко, там – два.

– 3 пісні слова не викинеш!

Та й співала дівка, поки чорт не гигнув…

От скільки в нас пісень! Та ще й яких: і чорта вбити можна!

Книга перша

Починається пісня перша

1

Вони її з таким захватом співали, цю клечальну пісню, мирославські дівчата, невсипущі співухи, з ранку до пізньої ночі дзвеніли тої суботи, бо ж надходили Зелені свята, що заради них та пісня й на світ появилась, та й пісня про калину славно бриніла саме тут, у місті Мирославі, схованому в її заростях, бо ж білим цвітом пінилась того дня вся Калинова Долина. Ось чому тая пісня… ось чому вона… Та ви самі лишень послухайте:

– Ой червона калинонько,

Білий цвіт,

Ти квітчаєш, повиваєш

Цілий світ…

Наша пісня пролітає

3 краю в край…

Цвіт-калино, Україно,

Розцвітай!

Вона була довга-таки, ця хороша пісня, і чули її в той день по всіх майданах, по зелених вулицях, по найдальших закутках щедро заквітчаного кетягами калини славного українського города Мирослава.

Чути було ту пісню і в березовім гайку біля мирославського собору, що про його красу колись чимало книг написано, збудованого без жодного залізного гвіздка, бо ж залізними колись тіло Спасителя до хреста прибивали.

2

Чути пісню було і в мурованих панських хоромах, що красувались по майданах, чути було і в хатах заможніших міщан та ремісництва, і на околицях міста, де біліли охайні халупи злидарів.

Долинала пісня й до вишгорода, який нависав над городом руїнами домініканського монастиря, спаленого ще заходами гетьмана Богдана Хмельницького – за те, що мнисі домінікани, нітрохи не жадаючи приходу козацького визвольного війська, освящали шляхетський меч, круг костьолу його носили, щоб дав бог викоренити всю вільну Русь, а пожар там жахтів тоді такий пребуйний, що в костьолі дзвони дзвонили самі по собі… Тепер по всій горі над містом була широка пустка, і тільки багате водою джерело на самому верху, як і завжди струміло вниз веселим потічком, та на готичній вежі поруйнованого монастиря останнім часом – удень і вночі сидів понурий сокіл.

Звідти ж, від руїн монастиря, – гульк та гульк! – видніло добре і все місто, і ріка Рубайло, що окружала його, і Красавиця – озеро, дугою вигнуте, і хати поза озером, і вся Калинова Долина, велетенська чаша, в якій так затишно лежало не тільки місто Мирослав, а й хутори, а й села, поля, сади, городи, діброви та гаї.

Обидва виходи з тієї величезної Долини – поміж горбами та пагорбами, між річкою та озером, між мочарами та непроходимими болотами – замикали дві фортеці, не так давно збудовані Бопланом: високі вали з чотирма вежами, з гарматами в нерівно попробиваних вікнах, з важкими ворітьми, що вели в Коронний замок, який стовбичив поміж озером та високим берегом ріки Рубайла, що далеко й далеко за нею лежали заболочені луги, порослі вільшиною, верболозом та вербами.

По горах круг Долини летіли в небо крилаті вітряки.

Трохи осторонь сяяла біла церковця, збудована багато років тому з необтесаних білокорих березових колод, і така вона була похила, що здавалося, от-от повійне вітер, і вона впаде в Рубайло.

Все місто Мирослав скидалось на сад, на гай, на діброву: старезні прездорові яблуні та груші височіли всюди, як дуби, – їх навіть рубали на дрова, стільки їх там було. Берези біліли повсюди. Зеленіли в квітниках ще нерозквітлі квіти. Величались явори та осокорі.

Не було ще тільки тополь, звичайних пірамідальних тополь, раїн, згодом привезених до нас із Італії і з половини вісімнадцятого віку таких притаманних українському пейзажеві…

I всюди красувалась калина.

А пісня про неї пливла та й пливла.

3

Пісню чути було і в домі єпіскопа Мелхиседека, на нижній осаді «глаголем» поставленого, мурованого двоповерхового будинку, в парадних покоях, прибраних задля Клечальної суботи всяким гіллям та зелом, де саме йшла на той час військова рада мирославців.

Збройна сила Гордія Пихатого, Однокрила, з усіх усюд підступала до Калинової Долини, до города Мирослава, щоб його захопити: гетьман своє жовтожупанне жовнірство лишав корогвами по значних українських городах, бо ж не міг він без цього сунути війною далі, на Москву.

Посполиті, ввесь народ український – ставали на заваді Однокрилові, кривоприсяжцеві, серпи та коси на зброю перековували, сушили сухарі та свиней на сало різали, м'ясо до бочок солили та й розвозили вколо, по лісах та байраках, закопували в землю або ж споряджали чумацькими валками до Ніжина, до Мирослава, до Ромна, до Полтави чи й до інших міст, де гуртувалось вірне своїм вільностям козацтво лівого берега Дніпра, хоч те ж саме діялось і на правому, де все більше та більше простого народу ставало до оборони справедливого діла.

Жінок та дітей повсюди вивозили з хуторів та сіл, – але ж куди їм було братись? Декотрі з дітьми подались до Москівщини – шукати захисту в добрих сусідів, а інші молодиці та дівчата сунули з козаками й посполитими – щитити свою свободу й честь.

Проти гетьманського нашестя люди в два-три вали окопувались по містечках, по селах і слободах, але спинити ворога не могли, бо ж превелика сила сунула під стягами зрадника, німота злая, гірша від татар, та й слов'ян немало, найманців, та й свого ж козацтва не одна душечка була, та й шляхти – без лічби, і польської, і угорської, – і люди від тої навали вже терпіли біду, і що там за страх був – хто виповість!

За який тиждень війни вся Вкраїна спалахнула пожежами й залилась кров'ю, бо ж наймані чужинці показали себе собаками, та й доморослі гетьманці теж гарні були, і, як розповідав очевидець, многі міста поплюндрували, церкви попустошили, невісти й дівиці псотили, податки незмірні брали, коні, бидло, вівці займали та й інші всякі трудності людям чинили, та й росли безлистими гаями шибениці по містах і селах, і не одна душа загинула, не душечку і в орду погнали – в полон, у неволю, на глум…

За кілька днів Лубенщину, Миргородщину, Полтавщину та й понад Дніпром чимало сіл та городів потоптав Однокрил, і вже чимало люду з обох сторін пало, але деякі міста і слободи трималися вперто, і люди певні були, що вистоять хоч би там що…

Гетьман Однокрил, нахабно рушивши з чужинним військом на Москву, раз по раз у навальному поході мусив зупинятись, бо сливе по всіх городах Наддніпрянщини, навіть по селах – оружно стрівали зрадників і найманців не тільки запорожці, де вже встигло козацтво добутися з Січі, а й люди мирні, і кожен дальший крок оплачував зрадник великою кров'ю.

Загони гетьманців, посуваючись по всій Україні на північний схід, де хутко встигали пройти далі, де спинялися ближче. Війська Однокрилові потрібно було зразу багато, бо ж, крім жовнірських корогов, по більших містах і замках він мусив лишати міцнішу залогу, а то й, приневолений обставинами, облягав непокірні міста, котрі не хтіли здаватись на зрадникову волю.

У ті часи облога була на війні річчю звичайною, тож однокрилівці, одне за одним в коло замикаючи міста, мали надію на те, що закроми повсюди стояли не такі вже й повні, та й зброї скрізь мали небагато, та й по городах Полтавщини подекуди вже мерли люди від якоїсь гарячки, – але ж оборонці тримались та й були певні: хотя би й кілька літ гетьманці добували ті міста, то би їх не дістали, така сильна була в людей жага – відборонити свою волю, так щиро своє ратне діло робили піші та комонні воїни й гармаші, хлібороби й городники, пастухи та ковалі, все чесне ремісництво України.

Судилась, видно, затяжна облога й місту Мирославу, бо ж військо Однокрила стягалось відусіль до північного виходу з Долини, і вже либонь стояло б ногою на цьому майдані Соборному, коли б мирославське ремісництво та міщанство під проводом кількох десятків запорожців, котрі на ту годину трапились у городі, не дали гетьманцям такого одкоша біля північної фортеці, що чимало шляхти й татар, котрі підступали до Мирослава з того боку, голови зложили, а деякі ляхи, побачивши, що зле, повергли пиху свою й почали, бога для, о рятунок просити, але ж і їх оборонці збили всіх до ноги, а хто встиг, кивав п'ятами, бо татари, тікаючи, займали, де могли, шляхетських коней, же небожата-ляхи мусили геть подаватись піхотою.

Вчувши про таку свою ганьбу, Гордій Пихатий звелів стягти до Мирослава, як те доніс пійманий німецький капітан, аж три крот десять тисяч війська, і тая сила сюди вже потроху підходила і вже не раз спитувала, як тоді казали, до міста штурмувати, але далі північної фортеці ніякий ворог ступити не міг, а південного проходу в Долину однокрилівці закрити ще не спромоглися, хоч і могло те коло замкнутись не сьогодні завтра.

А поки що до міста Мирослава відусюди стікались, шукаючи захистку, тисячі й тисячі голодних та обшарпаних утікачів, що так і жили сумними таборами по левадах і майданах, розповідаючи про всяке страхіття, чинене однокрилівцями на шляху до Москви.

А тимчасом військова рада міста Мирослава про всі ці лиха радилась, громадою міркуючи, що саме треба встигнути вчинити, поки ще кільце облоги не замкнулось, як триматись далі, даючи відсіч наскокам ошалілих найманців пана гетьмана, як одвернути очевидну загрозу голоду в оточеному людному місті, куди стікалося все більше й більше сіроми, котра шукала порятунку від смерті й неволі.

Що гетьман Однокрил, не діставши Мирослава, рушить далі, на північ, на це сподіватись було б нерозумно, бо ж той самий німецький капітан і втікачі-жовтожупанники, які переходили на бік народу, і наші ж таки вивідачі, всі доносили, що від Калинової Долини пан гетьман не одступиться, бо ж тут, – а те всі знали, – десь тут, у городі чи в Долині, ще з розказу Хмельницького, запорожці сховали чималенькі скарби, котрі Гордієві Пихатому були аж-аж потрібні задля певності успіху підступно розпочатої війни.

4

Ось чому треба було сподіватись на гірше.

Ось чому такі збентежені сиділи всі ті, хто був на раді, хто там слухав попід прочиненими вікнами, ось чому по всьому городу і пісня про калину бриніла так тривожно й сумно…

А на раді міста Мирослава, що засіла в архирейських покоях, значні мирославці, хто на ту часину звільнився од чатів, од сутичок біля північної фортеці, од тяжкого труда війни, всі думали й гадали там, як ліпше лиху посполитому зарадити, міркували, що можна зробити, покіль ще не замкнулося коло облоги, покіль триватимуть Зелені свята, ті два-три дні, протягом яких можна було й не чекати значного нападу гетьманців, бо гетьман Однокрил, душа православна, завше відомий був своєю показною набожністю.

В архирейських покоях, на тій раді, перебувала не тільки старшина, тобто значніші козацькі отамани, а й господарі міста – виборні райці з бурмістром у началі, а й люди ремісні – цехові майстри, а й значніші купці, що торг вели з країнами Європи та Ближньої Азії, а й старші віком братчики-ремісники – з великих цехів ковальського, зброярського, ткацького та інших, від кількох кравецьких (міщанських кравців, козацьких, котрі шили жупани, духовних, німецьких та жіноцьких) і від цехів дрібніших: золотницького, книжного (тобто друкарського), лікарського, аптекарського, цеху жебраків та й від усіх інших тридцяти трьох цехів міста Мирослава, а не було на тій раді тільки найстаріших ремісниць із цеху веселого чи, як його урядово звано тоді, «цеху пречистих сестер», бо найстаріші кралі того прилюдного фаху не могли вже бути видатними майстринями свого діла, а трудівників і трудівниць наймолодших з будь-якого цеху – на важливі ради тоді не кликано, бо засідали там найтовстіші, а тонші в той час воювали чи працювали, бо поміж товстунами були ще й прецнотливі судді з церковного братства, ченці та попи, котрі до притулку пречистих сестер могли вчащати тільки потаємно.

Старшинував на тій раді сам превелебний владика, єпіскоп, тобто архирей, суворий господар дому сього, колишній вихованець київської Академії, котра була на ту пору світочем науки задля всього православного світу, – потім – чернець, наречений після посвяти в ієрейський сан вітцем Мелхиседеком, а раніш добре-таки відомий на Вкраїні під іменем полковника Миколи Гармаша, що його на Січі, ще замолоду, продражнили Голоблею.

Це був чоловік видатної статури і вроди, тої вроди, яку можна б назвати саме вродою козацькою, грубуватою, може, трохи різкою, але гарною мужеством своїм і тими горющими очима, що завше вирізняли запорожця навіть у чималому гурті.

Хоч і не лишилося вже на маківці першої окраси козака – запорозької чуприни, оселедця, але біляве та пишне волосся, навіть попівськими патлами пущене, кучерявилось, наче в парубка, ще не стриженого в козаки, а своєчасної сивини в білявих пасмах ніхто не помічав, і трудненько було сказати про цього білоуса – чи сивий він, а чи просто вродився аж таким русявим чоловіком.

Його великі очі видавалися ще більшими, як це й буває в людей з білявим чубом та бровами, коли в них – чорні очі, котрі в ту мить видавалися ще чорнішими, бо на лобі владики білів полотняний завій, на якому вже проступила кров рани, здобутої в учорашньому бою коло північної фортеці.

Очі його попід скривавленим завоєм палали вогнем невситимим, та й недарма ж погляду очей тих – у місті Мирославі багато хто боявся, і навіть люди з провинами зовсім незначними починали свої прегрішенія ревно клясти, бо ж були певні, що, гріха вкусивши, потаїти його не пощастить, бо ж очі владики все повитягають з найглибшого дна душі без ніякої сповіді.

Владики боялися.

Але й любили. Але й вірили йому. I те, що зараз його чорна ряса була перехвачена шабельтасом та й сама шаблюка теліпалась при боці в превелебного, нікого не дивувало, ба навіть радувало, що став на чолі оборони міста їхній владика духовний, котрого бог не обійшов ні розумом, ні військовим хистом.

Попівського духу було не занадто у вітця Мелхиседека, бо ж не став він святенником і до кожного словечка не доточував мудрості святого письма, як те водиться поміж ученими попами й архиреями, – а робив це тільки в міру, і більшість оборонців міста, які зібрались тут, у покоях владики, і люди, що стояли на Соборному майдані, попід вікнами господи, і ті, що десь там, біля Теслярської вежі, на північнім краю Калинової Долини, чекали ворожого нападу, всі вони вірили не тільки в доброчесність, а і в ратний талан єпіскопа, як вірили в правоту святого діла, вірили в перемогу правди.

Ось чому так людно і так тихо було в ту годину на Соборнім майдані, коло дому єпіскопа: між дерев'яною, з дев'ятьма банями, церквою та мурованою двоповерховою господою Мелхиседека навіть мачку посіяти було ніде, так було людно й тихо.

Аж на сусідніх дахах, на деревах, на парканах та й попід самими вікнами владичиної господи мріла силенна-сила слухачів та глядачів (а поміж ними, звісна річ, і гетьманських вивідачів), бо й загалом за ті дні в городі люду побільшало, тинялось по вулицях чимало й безхатніх, що й ночувати мусили проти неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.