Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 41 страниц)

– Живий та веселий, – одмовив любезний рухляр.

– Але сьогодні ж йому судилось, нарешті, вмерти? – з гурту спитав інший голос.

– Судилось! – і він знову заторохтів про початок вистави, правлячи за живу, як ми тепер сказали б, афішу й усіх дивуючи спритністю своїх сухих та жилавих рук.

В руках у нього миготіло кілька брилів, і трудно було навіть збагнути – скільки їх: п'ять? шість? вісім? – бо літали вони далеко над ним, потім слухняно повертались до рук, і їх мовби ставало більше та більше. Перегодом то вже були не брилі, а зелені кварти з горілкою, потім горющі смолоскипи, і ввесь час його язик ворочався, мов литовський ціп, раз по снопу, а раз – по току, раз – про виставу, а раз – просто так:

– Ану, дівко, лови! – і кудлатий жонглер (звали його Іван Покиван) жбурив глядачам кілька барвистих опук, які так дивно пружилися в руках, відскакували, полишаючи в руці незвичне відчуття, бо ж гумова опука була ще, – та й не тільки тут, а й по цілому світі, – річчю дивоглядною й чудною.

Юрба опуки ті підхоплювала, кидала йому знов, і рухляр устигав усі зловити чи відбити, мовби мав шестеро бистрих рук, і м’ячі літали над ним, і глядачі, втягнені в гру опуками та слонами, веселились, як дітлахи.

– Може, Климко не вмре й сьогодні? – знову питали з гурту, з'ясовуючи зміст нової вистави. – Шкода ж хлопця! Га?

– Замість нього – хто ж буде в кумедії?

– Одна сорока з плота, десять – на пліт! – відмовляв Іван Покиван, граючи бистрими очима, ловлячи й відбиваючи опуки, що за ними стежив, забувши й про голод, зачудований коваль Михайлик. – А куди орли літають, туди сорок не пускають.

– Отож ти й вертишся, як сорока на тину! – кричали вибагливі глядачі. – Ти скажи про Климка: умре сьогодні чи не помре?

Кудлатий знову кидав м'яча за м'ячем, і ловив, і жбурляв, I з кожним м'ячем летіли в юрбу мирославців нові дотепи.

– Ходімо, – знов поривала неня Михайлика за драний рукав.

В цю мить кудлатий, помітивши між глядачами, що якісь там двоє збираються собі йти, немовби виконувавши в ту хвилину потаємну волю циганочки Мар'яни, вдав раптом, буцім кидає опуку Явдосі.

– Ловіть, матінко!

Коли ж Явдоха подалась уперед, щоб схопити, він лишив м'яча при собі, а до паніматки мовив:

– Ще не спіймали, а вже пориваєтесь скубти!? Аж Явдоха спокійнісінько відповіла:

– Дай мені боже такого кудлатого, як ось ти, щоб було що поскубти!

I всі довкола, крім коваля Михайлика, що був несміюн, зареготали:

– Спіймав облизня?

Тільки Михайлик навіть не посміхнувся.

– Спіймав-таки! – весело погодився Іван Покиван, і вже гукав до якихось дядьків на возах: – Гей, ви там, роменські! Ловіть!

– А ми – не роменські, ми – з Чигирина, – відмовив з воза нетутешній ткач.

– Чигиринці?

– Атож!

– А ми – з Таращі! – гукнув іще хтось.

– Таращанці? От і славно, – граючись опуками й словами, підмовив штукар, бо мав язика не в кишені. – Всім відомо: чигиринці спекли чорта в ринці! А таращанці…

– З'їли вранці! – підказав йому хтось.

– I смачно? – спитав інший.

– Захотіли від чорта солодкого м'яса? – посміхнувся лицедій. – Правда ж, панове таращанці?

I знову буйний регіт прокотився по базару.

– Таращанців ти краще не займай! – крикнув штукареві якийсь пишно вбраний панок, чепурій, котрий, красуючись перед людьми, раз по раз робив якісь кумедні рухи, стрункий, кучерявий, схожий чимось на товстенького баранця, хоч і був прегарної вроди. – Таращанців не руш!

– Чому ж? – спитали кілька голосів.

– Ось чому! – і хвацький панок потряс шаблюкою, проте не виймаючи її з цяцькованих золотом піхов, але зразу ж був кинувся геть, щоб відійти од гріха, бо ж юрба на майдані стояла аж надто густо, а це йому було не дуже до вподоби.

– Забив: як ведмедя жолудь! – засокотів кудлатий, ловлячи опуки, що все літали над головами глядачів. – Красне пір'я на одуді, а сам смердить. Зразу видно: не нашого пір'я птах!

– Авжеж не вашого, – бундючно відмовив пишний панок, а всі вже до нього пильніше придивлялися, бо раніше в Мирославі такого не бачили, а той чепурій знову рвонувся був геть, але пробитися крізь щільне коло глядачів уже не міг, і йому було б непереливки, тому вродливому панкові, коли б, бозна-звідки взявшись, не з'явився з гайдуками пан Демид Пампушка-Стародупський, котрий, бачивши, що криком чи панськими грубощами пожару не згасиш, чемненько спитав:

– А чого це ви до чоловіка причепились?

– Не до тебе п'ють, не кажи здоров! – недбало відмовив штукар.

Хтось із гайдуків пирснув, але зразу ж йому серце замліло від погляду обозного, котрий прибув сюди, щоб розігнати нахабних лицедіїв (як вони того й чекали, кимось попереджені), щоб розігнати збіговисько глядачів, котрі полюбляли кумедію більше від божої служби, щоб перепинити виставу, а зовсім не для того, щоб ви ручати з халепи чепурненького панка, хоч тепер уже можна було й збагнути: обозному треба того панка мерщій вивести з юрби не тільки живим, а й здоровим.

От чому пан Купа не горлав і не гримав, як завжди, а вельми дивував усіх своєю чемністю.

– Цей пан прибув у гості до владики, – сказав обозний.

– Диви! – зненацька мовив голосно до матінки Михайлик. – Наче той самий пан Купа, а потрапив між люди, то по-людському й забалакав! Ач! Диви, диви! Кланяється! Просить!

– Знов ти, голоколіннику!? – стиха визвірився на нього Пампушка. – А геть!

– Знову геть? – так гостро спитав Михайлик, аж панові обозному заціпило, коли побачив, як прислухається натовп, що став зненацька мовчазним і настороженим, як мирославці раптом замовкли й дожидають, може, ще якогось бундючного панського слова.

Наче ввесь майдан принишк, і не літали вже в руках кудлатого штукаря опуки, брилі й смолоскипи.

Мирославці німо дивились на тих шляхтичів, своїх же рідних українських панів, що мовчуна стояли, на час пиху свою гамуючи, в щільному й мовчазному колі простого люду, що реготав так добродушно перед тим, а тепер чогось лиховісно замовк.

Наче нічого й не сталось, але… настрій юрби часом змінюється й несподівано, наче й без видимих причин, наче й без приводу, і чепурненький шляхтич уже збагнув, що не треба людям заважати в час розваги, бо розсердяться, та ще в такім великім гурті, як ось тут.

Та й гайдуки стояли непорушно, бо ж тут було їх надто мало супроти такої тьми люду, стояли й стояли, не зважуючись і пальцем кивнути за свого пихатого володаря, за пана Купу, оцього хамулу гидосвітного, який давно вже звик людей простих вважати за ніщо.

47

У страха, як кажуть, очі по яблуку, і пан Пампушка, не мовлячи ні слова, схопив за руку чепурненького панка, що вскочив у халепу, мов курка в борщ, і потаскав геть, але пробитися в юрбі вже змоги не було.

Потягла в другий бік свого синочка й матінка, бо той рвонувся був до пана Пампушки: відчуття польоту ще тривало, і хлопець ще й сам не знав, чого може накоїти спрожогу, і треба було одвести од гріха, і матінці ще дужче засвербіло хутчіш ви4братися з цього небезпечного й повного всякими несподіванками людського моря, яке зветься базаром.

Та проходу вже не було.

Люди, що кілька хвилин тому веселились тут гучно та буйно, стояли німою стіною, насуплені та наїжені, і кожен зрозумів: ще одне слово зневаги, сказане обозним цьому обшарпаному парубкові чи кому в юрбі, і шляхтичам буде непереливки, бо й завсігди ж, воюючи з ворогом зовнішнім, люди прості – легше чосу дають і внутрішнім своїм ворогам, панам і підпанкам.

Коли мирославці на хвилину принишкли, наїжившись проти пана обозного, вони знов почули далеке гупання гармат, але ніхто не зважив, бо ж ні зараз, у Клечальну суботу, ні завтра бою значнішого не чекали: всі вірили, що не зважиться пан Однокрил напасти на людей православних у дні Зелених свят.

Гармати, й справді, замовкли.

I в цю хвилину тиші, коли юрба ще знову не загомоніла, як і належить юрбі, на кону з'явився, поряд з рухляром Іваном Покиваном, сухорлявий, предовгий і вусатий парубійко, вже знайомий нам Тиміш Юренко, названий брат Лукії, син Саливона Глека, отой самий, який, пішовши в мартопляси, соромом укрив сиву голову цехмайстра, і в тиші тій, ставши на помості, він страшенним басюрою загукав на ввесь майдан такі слова:

– Сілентіум! Сілентіум! Увага!

На базарі тихо стало, хоч мак сій, бо починалось диво-дивнеє, про існування якого на світі Михайлик досі й не чув, ота чародія, оте чаклування, що зветься кумедією.

– Гиля, гуси, до ставу: починаємо сумну виставу! – гримів ще дужче бас Тимоша.

– Чому це сумну? – спитали з юрби.

– А тому, – відмовив Тиміш Юренко, – же пан обозний сюди прибув, щоб нашу кумедію зараз розігнати.

– Не розжене! – сказав таким же дужим басюрою Михайлик.

Аж пан обозний знову був рвонувся, щоб видертися з тиску юрби, але, не спромігшись, принишк.

– Ще й тому лицедійство наше буде нині сумне, що, нарешті, вмерти мусить Климко…

– Не дамо! – загукали з юрби.

– Така його доля, – посміхнувся Тиміш. I знову взяв на повний голос, бо ще десь віддалік базар жив своїм галасливим життям: – Сілентіум! Сілентіум! Ми, спудеї славної київської Академії, алчні, жаждні пити, починаємо вдавать кумедію, щоб добре заробити! Заробити всього потроху: крупів і солі, пшона й гороху, пів'яйця, пуд сальця й мідний шеляг, і все те, на що буде ласка ваша, люди добрі… коли, звісно, вистава таки сподобається, і ви замість грошей не накладете нам по потилиці, подякувавши не за те, що добре грали, а за те, що перестали… Гей, гей! Ставайте ближче! – і той вусань просив притомних глядачів присунутись до кону (бо так тоді й казали на Вкраїні – глядачів «притомних», еж вони були «при тому»). – Гей, гей! – зазивав той вусань. – Починаємо! – і голос його легко розлягався над майданом, повершуючи останні вже базарні шуми.

– Оце так басюра! – захоплено ахнув Михайлик, і спудей, почувши теє, бо стояли вони з матінкою при самім помості, скоса блимнув на хлопця, а тому здалося навіть, буцім кумедник аж вусом підморгнув. – Оце так прудивус! – чи не занадто вже голосно мовив до матінки Михайлик.

Той вусатий спудей, Тиміш Юренко, Глеків син, горуючи над юрбою, глибоченним басом озвався вже до простодушного селюка:

– Мене так люди й звуть: Прудивус!

– I справді-таки – Прудивус! – посміхнулась Явдоха і, відчуваючи марність зусиль, востаннє повторила свій заклик: – Ходімо ж, лебедику!

– Куди вже нам, – відказав Михайлик, – коли й сам пан Купа з гайдуками не може звідси вирватись! – і тут же, обернувшись до кону, забув про все на світі, бо лицедій саме в ту мить ворухнув вусами, і вони, піднявшися вгору, розпушились, мов у кота.

– Сам не с перст и усы – на семь верст! – зареготав біля Михайлика ставний і гожий москаль, білявий, прездоровий, з важенними ручищами, наче в якого-небудь каменяра або теслі.

– Усы, как у осы! – погодилася з білявим велетнем і його, видно, жіночка, теж білявенька, аж трохи руденька, гарна, як вогонь, невисока й струнка, але ставна та дужа, з великими (сильними руками й маленькими ніжками в голубих сап'янцях, з пухнастим волоссям, що легковажно вибивалося неслухняними пасмами з-під блакитного шовкового повойника. – Усы, как у осы! – повторила вона і так прозоро засміялася, що озирнулось кілька парубків, пильно поглянув і Прудивус, бо здавалося, що зграбна росіяночка хлюпощеться в реготі.

– Не заважай! – сердито кивнув гарненькій московочці Михайлик, бо, хоч на кону ще нічого й не відбувалося, а вже він одлетів кудись далеко, задивившись на лицедія, зазираючи в його мерехтячі очі, мов кіт у каганець.

– Синок? – кивнувши на Михайлика, спитала росіяночка в Явдохи.

– Синок.

– Сердитий.

– Ого! – з гордістю відповіла неня.

Вона вже й не поривалась вибратися з людського тиску. Не давши ниньки синові насущного хліба, не могла ж вона позбавляти його й насущних видовищ!

48

А видовисько там було… е-е, ні, такого нам з вами, читачу, ніколи й не побачити.

Треба сказати, що ми й віддалеки навіть поняття не маємо, що то в нас, на Вкраїні, були за дивовища о тій неспокійній порі, бо все те так надійно сховалось – не за серпанком, ні! – а за грубезною запоною безжального часу, аж декому тепер, може, здається, буцімто нічого й не показували глядачам тодішні українські лицедії, нічого, крім шкільної драми…,

Зразки тієї драми, що випадково дійшли до нас і всім відомі за підручниками, були написані мовою, якою ніхто й ніколи в житті не говорив (крім спудеїв, попів та дяків), мовою книжною, зіпсованою наполегливими заходами церкви, бурси, канцелярії, бо й тоді канцелярія псувала українську мову аж ніяк не менше, ніж тепер.

Отож і дійшли до нас, читачу, п'єси тих часів – не по-простому писані, та й відзначались вони здебільша риторичністю, марнослів’ям незграбного вірша, кволим розвитком дії, чужими простому народові пристрастями і образами, а їй-богу ж, ми певні, що перед народом виставлялося й щось цікавіше та дійовіше, бо саме ж дії, дії гострої, сучасної – завше й прагнули і глядачі, і актори.

Випадком не згоріли в пожежах воєн і плюндрувань лише дві реалістичні кумедні сценки, зрозумілі простій людині, інтермедії Якуба Гаватовича, дотепні й живі образи пана Стецька та наймита Климка, змальовані мовою тодішнього українського простолюду, і ніхто ж не стане доводити, буцім їх, веселих таких та щирих, було тільки дві, оті сценки Гаватовича, буцім на Вкраїні й зовсім люди не бачили дотепних вистав, народних своєю мовою й змістом.

Були й такі вистави.

Нехай і прості, як і глядачі тих літ.

Нехай простуваті.

Нехай далекі від театру тих часів у Франції, Італії чи Англії, бо ж ми були в ту пору молоді, від усієї Європи молодші, бо кожному народові – свій час, своя пора: рости, цвісти, мужніти чи марніти…

Коли розцвітали науки й мистецтва на Сході, ще світ не знав культур античних. Коли аж так блискуче забуяли сили еллінів та римлян, ще й гадки не було про високе піднесення над світом недавніх варварів – германців, франків, ангелян. А ми, східні слов'яни…

Ми – наймолодші. Молода кров!

I тільки!

А молодість… їй-богу, це не так уже й кепсько, бо майбутнє – для нас!

49

Можливо, був то й театр імпровізації, як і в Італії чи у Франції тих часів, коли сценічний твір щоразу перестворювався наново в самісіньку хвилину виконання, коли актори, заздалегідь умовившись про розвиток сюжету, про фабулу й інтригу, створювали в ході вистави все те, що мовили з кону, легко розвиваючи гру, на яку викликали і партнер, і тодішній простонародний «партер», тобто нелукаві глядачі, які десь на базарі не одну дзигареву годину могли вистояти під сонцем чи й під дощем, дихання позачаювавши, плачучи й сміючись.

Так, так, так: плачучи й сміючись!

Бо ж народ наш, звичайна річ, любив своїх нехитрих лицедіїв, хоч акторів тоді в державі та поміж панством не дуже й шанували.

Хоч і звали їх тоді, як заманеться: лицедіями, мартоплясами, кумедіянтами і навіть блазнюками.

Хоч і не було тоді на базарнім кону – ані заслужених артистів (самі тільки народні), ані титулів, ані почесних нагород, ані службової пихи.

Хоч і не знали тоді на відкритім помості – ні завіси, ні лаштунків, будованих чи мальованих, ані штучного світла, ані шатів та вборів, ані помальованих облич.

А було тільки слово.

Тільки рух.

Тільки очі на виразному обличчі лицедія.

I серце.

I запал.

Щоб до сліз, до сміху, аж до сміху в сльозах, бо ж тільки людині, між усіма живими створіннями, тільки людині є властивим сміх, і що більше людина сміється, то більше вона стає людиною.

Тож і сміялись глядачі, і плакали, бо все, що бачили притомні люди, робило їх там непритомними: хапало за душу.

Бо люди вірили в правду того, що їм показували лицедії на базарному кону.

Бо й самі лицедії в те вірили, бувши майстрами свого трудного діла.

Бо воно й справді було, те діло, не з легких.

Тодішній актор мусив мати, як кажуть, язика на ковороті, щоб відповісти на кожен рух, на кожен вигук, на кожен подих глядача, щоб набалакати, коли трапиться, стонадцять кіп гречаної вовни, купу смішних та цікавих дурниць, але з тою святою стриманістю, з тою мірою, коли всього буває на кону – і не замало, й не занадто.

Тодішній лицедій мусив добре вміти підхоплювати діалог, щоб вести сюжет далі та й далі самотужки (без готового тексту), коли це й справді був подеколи театр імпровізації, найщиріший народний театр, і, певне, мав із того вільного діяння актор тодішній втіху неабияку, бо ж повторювати безліч разів щось готовеньке – не така либонь уже й солодка втіха в порівнянні з творчими радощами безпосередньої імпровізації.

Актор тодішнього театру, де зал для глядачів – без меж і без покрівлі, мусив і тілом своїм володіти, як скрипкою чи бандурою, а скрипкою чи бандурою, як власним тілом. Він мусив бути танцюристом, акробатом, жонглером, передражнювачем, блискучим майстром перевтілення і, звичайна річ, неабияким співаком.

Тодішній актор, не обарвлений гримом, костюмом, штучним світлом, мусив бути на голому кону, ясна річ, і сильним, і гарним, і голосливим (на вулиці ж), і вправним, і невтомним, бо всю виставу вели троє-четверо-п'ятеро, – отак! – і все це акторові було потрібне тільки затим, щоб здобути успіх у сірої сіроми, простодушного, але вибагливого глядача, успіх, який був їм потрібен – аж-аж!

Успіх був жаданим, як хліб.

Бо це й був хліб: без успіху – їсти було б нічого.

Ані їсти, ані пити, ні хороше походити.

Отак!

50

Отак і жили. I, як ми сказали б тепер, творили.

На базарі!

В цій народній академії, єдиній тоді Академії мистецтв.

Оці ось мандрівні лицедії, тиняючись ціле літо з міста до міста, від села до села, взимку вчилися в «київських Афінах», у справжній Академії, яка стала тоді світочем науки для всього східного й південного слов'янства, яка вже тоді виховувала не тільки богословів, а й математиків, астрономів, ботаніків, учених, що підносили славу цілої Слов'янщини.

В цій-от Києво-Могилянській Академії спудеї й показували свої шкільні вистави, а деякі, жвавіші, щоб заробити на хліб, пускались навіть, на час літніх вакацій, у дальні й небезпечні мандри по неспокійній Україні, часом заходячи на простори Білої й Великої Русі.

А що ж вони могли показати сіромі й голоті, ремісництву та гречкосіям, наймитам і покріпаченій челяді, своїм глядачам, оці мандрівні кумедники й штукарі?

Те, що святами вони виставляли в себе, в київській Академії?

Аж ніяк!

Тут потрібна ж була не шкільна, не книжна, не мертва мова, а мова людська, зрозуміла на Вкраїні простим і непростим глядачам. Рідна мова! Мова простого люду. Жива й непокручена.

У багатьох книгах, і в церквах, і в школах, і в побуті нестійкої частини тодішнього панства (яке часом легко польщилось і католичилось), і в ужитку живучого реп'яхового племені писарчуків, – всюди, крім неосяжної хмари-хмарезної самого простолюду України, народна мова зазнавала утиску й спотворення, зневаги й перекручення, занепадала від навали іноземщини (польської, німецької, мадьярської, турецької), від канцелярського знеживлення й викривлення, від попівської вузлуватості, що проти неї змагався в ті роки, наприклад, крім інших діячів, і такий собі священик решетилівський тракту Полтавського, вихованець Київо-Могилянської Академії, Семіон Тимофієвич, – у зверненні до «ласкавого чительника» його книги «Наука християнська»: закликаючи попів балакати з людьми «простою барзо мовою», він пояснював, що «широка а узловата мова рідкий пожиток чоловіку приносить, але проста і коротка, а до того з вирозумінням одкрита мова в прудкім часі… двома або трьома словами короткими барзо много слів може в собі замкнути…»

I мандровані лицедії, – не тільки тому, що вони любили рідну материнську мову, а ще й тому, що їм треба було принадити глядача, щоб на хліб заробити! – вони мусили насамперед звернутись до мови народної, «простої барзо», до слогу сільського, мужицького, до солоної мови козацтва, – і чи не вона ж оце, чи не рідна мова притягала до їхніх вистав увесь мирославський базар, живий струмінь української мови, яка вигравала всіма красками й переливами навіть в устах київських спудеїв, зіпсованих грекою, латиною і церковною книжністю, сила простої людської мови, яка вистояла в віках, якою, так весело нехтуючи всякими школярськими та канцелярськими приписами, дуже просто розмовляли оці мандрівні лицедії?

Вони, звісно, не знали – ні Прудивус, ні його товариші, не знали значущих слів, які, років за 120 перед тим, проголошував а кону один чудовий артист, італієць Беолько (Рудзанте), попередник славнозвісного театру комедії дель арте:

«Я – щирий падуанець і не віддам своєї мови й за дві сотні мов флорентінських… Дехто, бачте, хотів, щоб я змінив свою мову й розмовляв з вами тосканською і флорентінською, чи я вже й не знаю – якою там іще… Побачимо! Невже було б краще, коли б я, падуанець із Італії, став німцем або французом?»

Вони цих слів, звичайна річ, не знали, мирославські лицедії, Тиміш Прудивус і його товариші, але ж діяли й думали так само ж, і ніхто не стане доводити, що це було інакше, як ніхто й не доведе нам, що не існувало в ті пори українського народного театру, котрий був, цілком можлива річ, саме театром імпровізації, бо не можна ж заперечувати його ймовірне існування в тодішніх українських містах тільки тому, що од віку до віку гинули й гинули в пожарах безугавних воєн, повстань, окупацій – надбання української архітектури, скарби малярства, літератури, побуту, українського народного духу, а між ними й багатства стародавнього театру України, про який ми так мало знаємо тепер.

Про існування видовища імпровізації ми нічого не вичитали в архівних паперах, які висвідчають минуле життя, але ж це не значить, що такого театру й зовсім на Вкраїні не було.

…Та ось же він, ось… дивіться!

51

Тиміш Юренко, син гончаря Саливона Глека, прозваний Прудивусом, своєю появою на кону потроху втишував непогамовну людську стихію, ім'я якій – базар.

На людському ж базарі, як і на птичому, тиші не буває.

Потрібна ж яка-небудь пригода, якась біда, а то й кров навіть, щоб стулити губу чи, як казав пан Пампушка, заткати пельку, засупонити пащу всій оцій по-базарному крикучій юрбі.

Справді ж, потрібна либонь якась нелюдська сила, щоб зненацька замовкли тисячі ротів, але такої мирної влади над базаром досі ніхто не мав.

Цей осуватий спудей, чаклунисько якийсь, упав у бурхливе базарне море, мов камінь, і неймовірна тиша стелилась, розпливалась круг нього жмурами та колами, як по воді, ширше та ширше, далі та далі – чи не по всьому риночку, стягаючи більше та більше глядачів, псуючи гострі гешефти, позбавляючи жаданого зиску всю зграю купців та крамарів.

Вистави того дня чекало все місто, і глядачі бачили на кону вже не Прудивуса, а Климка, наймита, шибайголову й голодранця, в лахмітті, де було більше дірок, ніж латок, у драній шапці-бирці, добре знайому глядачеві постать, котра переходила з вистави до вистави, герой, що його нехитра юрба встигла за останні тижні полюбити.

I аж так полюбила, що різьбярі та гончарі (крім, звичайно, Прудивусової сестри Лукії та його батенька, Саливона Глека) вже продавали на базарах дерев'яні, череп'яні, а то й скляні прекумедні подоби Климка-Прудивуса, гнучкого вусаня, схожого на янгола, розтягненого чортами в довжину, мудрого й простодушного, дотепного й сумного – штукаря, жартуна і халамидника.

Він був одвічним наймитом, оцей, узятий із моря житейського, горопаха Климко.

Завше голодний, а веселий, отой бурлака, він досхочу нахапався товчеників, а тепер, битенький, роздавав товченики й сам, і всім од нього на кону перепадало – і страхополохам між козаками, і писарям з писарчуками, і попам, і лежебокам, і рандарям та корчмарям, своєї й чужої віри шляхтичам і всяким зрадникам та перевертням, і самому гетьманові Однокрилові, а насамперед – власному Климовому панові, Стецькові, котрий, як і всякий заплішений дурень, мав себе за найрозумнішого, всіх повчав, на всіх гримав, і глядачі завше раділи, що збиткується мудрий бувалець Климко з дуки-срібляника, з дурного пана Стецька.

Отак мандрівні кумедіянти й переводили з вистави до вистави Климка та Стецька, змінюючи обставини, життєві подробиці, а не характери: то Клим був наймитом на хуторі в Стецька-дерилюда, то челядником у багатого Стецька-бондаря, то водоносом у Стецька-цилюрника, а то перекидався Климко й на паламарчука, котрий допікав до живих печінок Стецькові-попові, що його завжди показував глядачам товстенний лицедій, Данило Пришийкобиліхвіст, отой пронозуватий дядечко з лисим бичком, схожий на пана Пампушку, котрий того ранку так довго купував у Лукії найбільшу макітру.

Нова вистава відбувалася щодня, і глядачі з усієї Долини поспішали на мирославський базар подивитись нові пригоди Климка-Прудивуса, і Тиміш Юренко, син Саливона, вже й ночами не спав, шукаючи нових та нових пригод задля лукавого наймита. Климко потрапляв часом у кріпацтво до польського шляхтича, і в неволю до татарського мурзи, і в попихачі до єврейського корчмаря, і в рабство до свого ж таки українського панюги, а коли, тижнів за два до війни, в Прудивуса не стало снаги й дивезної вигадливості, і коли він оголосив (хоча смерть, як і шлюбна жона, судилась кожному тільки від господа-бога), що в завтрашній виставі Климко, нарешті, мусить-таки дати дуба, збунтувався простий люд цілого міста Мирослава.

Ще тоді, коли Прудивус уперше ознаймив неминучу Климкову зустріч зі Смертю, тиша запала в той час на базарі.

Тільки й чути було, як десь далеко свистіла в череп'яні коники та півники невгамовна дітвора, та ще побіля самого кону старезний кобзар Собко-Цабекало, прислухаючись до своєї бандури, звично підкручував кілочки, підтягав струни й приструнки, торкав їх, і вони тримко дзвеніли:

«Клим-Клим-Клим!» а потім знову: «Клим-Клим-Клим!» немовби вже били на дзвіниці тихе подзвіння на впокій Климкоиої душі: «Клим-Клим-Клим!»

I коротка тиша розпанахалась тоді прикро стурбованими голосами:

– Не дамо Климка на поталу! – гукали одні його прихильники.

– Нєх жиє! – вимагали інші, тутешні ж таки, мирославські поляки, працьовиті ремісники або городники, що їм до серця теж припали кумедні халепи відважного й дотепного Климка, гемонського лобуряки, що так сміливо кпив з усіх панів на світі. – Нєх жиє Клим!

«Клим-Клим-Клим!» линуло від кобзаря Цабекала.

– Але ж йому пора вмирати, – відкараскувався Прудивус.

– Навіщо ж умирати!?

– Так богові вгодно, – і знов чути було той самий тихенький дзвін: «Клим-Клим-Клим!» і це шарпало душу.

– Смерті не відперти! – одбивався Прудивус, хоч йому н самому, чи не найдужче за всіх, не хотілося вбивати свого Климка. – Та й чого це ви за тим Климком так побиваєтесь?

– Свята душа, бач!

– Та він же харцизяка.

– Дарма!

«Клим-Клим-Клим!»

– Він же й лобуряка, той Клим.

– Дарма! – знов гукали з товпища глядачів.

– I все ж у нього – не по-людському: руками дивиться…

– Дарма!

– …Очима лапає!

– Дарма!

– Над сміхом плаче.

– Дарма!

– Над сльозами сміється…

– Дарма!

«Клим-Клим-Клим!»

– Та й брешко він…

– Розумний бреше, щоб правди добуть.

– Дарма!

– Дарма, корчма, що п'яних чортма?!

– Вам смішки, а мені – нітрішки! – і справді-таки, спудей, бідолаха, вже й не знав, як вестись далі: шкода було й Климка занапащати, але й снаги вже не стало – щодня вигадувать нові та нові задля нього пригоди. – А в кожного сміху – свій плач.

– Дарма!

– Оце яка напусть напустилась! – і Прудивус нарешті погодився: – Дарма то й дарма! Нехай-но Клим ще трохи поживе: одну пригоду…

– Одну?

– Однісіньку!

I Тиміш Прудивус, скінчивши в той день виставу, мерщій подався додому, поспішаючи знайти для свого Клима нові халепи, нові дотепи й жарти, а мирославці, наволікши на молодого драматурга таку пеню й розуміючи, як ми сказали б нині, труднощі творчої праці, щедро накладали на віз лицедіям хліба, збіжжя, манаття і грошей, а протягом двох тижнів потому – чималенько щодня платили лицедіям, аби б якнайдовше відволікали тії зустріч Климка з неминучою смертю.

Це тривало два тижні, а сьогодні вже не могли зарадити лихові ні благання глядачів, ні простий людський жаль, ні гроші.

Прудивус, остаточно видихавшись, уже не відав-таки, яку пригоду втяти для свого Климка, що з тим лукавцем діяти далі, і всі в городі вже знали: богові вгодно, щоб Климко в сьогоднішній виставі вмер, але все-таки добрі люди вірили, що на таке страшне діло в спудеїв ані рука не здійметься, ні серце не зосмілиться, – і все те юрмище, покинувши роботу й навіть базарування, як ніколи густо, присунуло на кумедію.

I все це скоїлось так раптово, аж Михайликова мама, провадячи синочка далі, до кузні невідомого москаля, збагнула нараз, що відійти від помосту в людському тиску вже змоги нема.

52

Не міг одійти від кону й пан Пампушка-Купа-Стародупський, що з гайдуками припер сюди припиняти виставу, але, на лихо собі, через того чепуристого панка потрапив наче в пастку.

Щоб менше штовхали розворушені чеканням глядачі, пан Купа виліз коло самого помосту на березовий пеньок і, скорившись обставинам, хоч-не-хоч, теж намірився дивитись лицедіїв, щоб потім ясувати владиці, чому він заказав оце блюзнірство, проти якого він вишкіряв свої щербаті зуби вже досить давно.

А десь там, край майдану, люди все прибували й тиснули ззаду на цих, які юрмились тут, та й було в тім театрі не тільки затісно, а й завізно, бо всюди ж стояли вози та мажі, і все владніше опановувала тиша й найдальші кутки базару.

Хіба що віддалік припізнілі глядачі бубоніли, намагаючись пропхнутися ближче до кону, несвідома коняка іржала, дурні поросята кувікали в лантухах. Але це була вже справжня дзвінки тиша: сьогодні ж мав піти в глину, впавши в смертельному герці з безносою, всенародний улюбленець, друг і товариш, Климко, сьогодні, зараз, ось…

Климко-Прудивус на цей раз був одягнений в драні штани, в латану-перелатану сорочку, нетяга, з отих, котрі, ні хліба, ні хати не маючи, тинятись мусять по шляхах ординських, по полях килиїмських, від наруги втікши, від роботи на пана по п'ять днів на тиждень, від здирства, від гвалтовного зляшування, від рабства й неволі, що на ту пору знов кривавим терном обплітали трудяг слов'янського світу – чехів, хорватів, росіян, українців, поляків, – так, так, і простих поляків, про яких писав один самовидець, котрий побував тоді в панській Польщі: «Холопів, істот з охлялими обличчями, вважають не за людей, а за худобу. Шляхта… віднімає в них поля… обтяжує податками, стягає грішми величезні кари, кидає в темниці, б'є, мордує, підрізає жили, мов худобу таврує… п'є їх піт і кров».

Так животіли в своїх панів бідні поляки.

А що ж воно робило, те польське панство, з українцями, схизматами, з рабами погорджуваними!

I ось такий собі Климко, сірома українська, злибіда-перегнибіда, голодний, обшарпаний, покинувши рідну оселю, де всього й хазяйства, що «в комині клоччя смуга, а в запічку кішка муруга», втікши від панських канчуків, щедро всипуваних з благословення гетьмана Однокрила, Клим, хоче стати козаком, але знову потрапляє в біду, мусить служити дуці-срібляникові, пришелепуватому Стецькові, жовтожупанникові, який ладен усе козацтво обернути на хлопів…