Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 41 страниц)

– Може, вам іще й калачів напекти? – глузливо скрикнув пан Пампушка.

– А чого ж! – сердито відповів єпіскоп. – Козак не жартує ні мечем, ні калачем!

– На палю його, сучого сина!

– Ребром за гак!

– Але ж я там уже дещо встиг упорати, ваше преосвященство, – бачивши, що жартам настав край, заспішив пояснити пан обозний. – Я сьогодні ж увесь день там…

– Мало! – не слухаючи, що той скаже далі, обірвав полковник.

– Я вже там, пане полковнику, встиг трохи подбати й про…

– Мало! – знову кинув полковник.

– Кари йому, кари! – знову загукала громада.

– Чуєш? – спитав єпіскоп. – Не тільки я, а вже й народ прирік тебе до кари: якщо за тиждень у нашому городі…

– В облозі?!

– … Якщо не буде всього, потрібного задля козацької душі та тіла, тебе скарають-таки найлютішою смертю.

– Але ж, владико… – жахнувся обозний. – Як же я зумію…

– За невміння деруть реміння.

– Та де ж я все візьму? Те, чого нема?! Де я візьму? Я ж – не чаклун!

– Є між нами чаклун, – стиха озвався Саливон Глек. Аж тихий вітер пройшов між народом:

– Козак Мамай?

I всі озирались: чи не тут він? А за хвильку ввесь гурт мирославців завирував:

– Козак Мамай! Козак Мамай! Козак Мамай!

4

Він був тут, поблизу ж.

Сидів собі на невисокому горбочку, під старим кремезним дубом, ніби нічого й не коїлось на ближнім моріжку, начебто не його й кликали стільки голосів.

Сидів він у звичайній своїй споглядальній поставі, ноги по-турецькому склавши, як Ходжа Насреддін.

3 незворушним спокоєм в очах.

3 якоюсь іншою бандурою в руках.

А біля нього – ратище козацьке, загнане до половини в землю.

До ратища – коня прип'ято, винохода-ступака, того самого Білогривця, що його Мамай намалював собі на чорній стіні гетьманської цюпи.

Біля коня – наш добрий знайомий, Песик Ложка.

Все достеменно так, як Козака Мамая зображували тисячі майстрів народного малярства на нехитрих картинах протягом кількох століть, – але ж одним тільки не скидалося все те на відомі картини: коло Мамая принишк величезний. гурт мирославської дітвори, завороженої чи голосом його, чи бреньками козацької бандури.

Він їм уже й пісень співав, і борюкався з ними, бо діти завше горнулись до Козака, і всі об тім знали, аж молодиці малят приводили до нього, – на щастя, бач! – і вагітні ходили на Мамая подивитись, аби вродилося що-небудь добре… Він їм зараз, можебилиць наговоривши, злегка торкаючи струни, золотою сережкою помаваючи, потиху-тиху розповідав:

– …Прийшов я додому. Хочу я їсти, нігде мені сісти, я – за пиріг да й за поріг. Де не взялася вража оса да й хвать мене за вуса, да й понесла на небеса. Ізлетів я на небо, дивлюся – стежечка. Пішов я, пішов, дивлюся – церковця: із калачика дверцята, пиріжком підперта, бубличком заперта. Укусив я бубличка, церковця одімкнулася…

I треба ж було видіти його обличчя в цю мить!

В очах дітей він бачив захват, але й у самого Мамая – лице суворе, гартоване сонцем, гризене комарами, печене всіма вітрами, сяяло його лице, як у дитяти.

Нечасто в ті пори будь-якому козаченькові випадало щастя побавитися з дітьми, але ж суворі люди прагнули цього завжди, мирні чоловіки, котрим доводиться все життя воюватися, обороняючи рідний край, жінок та дітей, – і тепер ось Козакові знов та й знов кортіло з малюками поборюкатися, побігати, пригорнути кожного до грудей, котрі й не скуштували досі ні окрайчика святого батьківського щастя, тієї радості – до лона пригорнути своє дитя, тієї тваринної радості, що є людяніша й коштовніша за всі інші радості буття.

Мамай вів далі свою казочку, нехитру-немудру, та вже не тільки дитячих поглядів прагнув, а й до голосів на недалекім моріжку прислухався, до людей, що його кликали, бо вже розумів, що казочці ось-ось настане кінець.

– Укусив я пряничка – церковця одчинилася. Увійшов я в ту церковцю, аж бачу в вівтарі – бог-син і бог-отець…

I зненацька урвав:

– Але – казці кінець!

Діти вражено загомоніли, засмикали Козака, та треба ж таки було з мандрівки по небесах повернутися до справ земних, невеселих, ратних, козацьких, бідняцьких.

Громада вже сунула до нього, – знали, де шукати: цього ж дуба, років з двісті тому, він сам тут посадив, як і по всіх либонь городах України були старезні, його ж рукою саджені, дуби, – тож люди й сунули саме сюди, бо Козак полюбляв цей горбок, цей дубок.

Гуртом підходячи до нього, мирославці били Мамаєві чолом:

– Тільки ти порадиш нас, Козаче!

– Чого не може громада, – відмовив Мамай, – того й Козакові зась!

– Ти знаєш більше за нас!

– Від усіх – не більше, – чіпляючи бандуру на дубову гілку, закинув Мамай.

– Ти ж усе вмієш!

– Дещо вмію, – погодився запорожець. – .Ти ж можеш усе, чого схочеш!

– Хочу я й справді – багато. А можу… – і Козак Мамай розвів руками, і око прискалив кумедно, і вусом повів. – Гай-гай!

– Гай та ще й зелений! – сказали добрі люди. – Ми таки й справді зараз мусимо зробити більше, як можемо..

– Ні, – заперечив Мамай. – Ви, панове-громадо, більше можете, ніж вам здається. Ви більше маєте, ніж ви знаєте. Ви більше знаєте, ніж гадаєте, більше сієте, ніж пожинаєте. Ви, панове-товариство, більше здужаєте, ніж оце зараз хочете, бо ж ви ще й не знаєте всього: що ви можете, що ви вмієте, що ви маєте…

– Але ж нам треба знайти саме те, чого нема!

– Все, що нам потрібно для війни, для подолання!

– Все це є в Калиновій Долині! – проголосив Козак Мамай. – В оцій багатющій землі.

– Де ж воно?

– Де?

– Треба шукати!

I наш Мамай, уклонившись воєначальникові, старшині й поважним панам-цехмайстрам, віддав чолом і всьому народові і мовив:

– Хай нас рятує рідна земля. Мовчання скувало громаду. Тиша пойняла весь гурт людей.

А Козак Мамай, повагом одійшовши до кущів калини, на горбок, став навколішки та й припав до землі. В благанні. В молінні:

– О, земле…

Та й усі, хто там був, повклякали на землю, і громада, наче одні великі груди, глибоко зітхнула:

– Земле-матінко!

– Дай сили! – молився Мамай.

– Дай сили… – одностайно видихнув гурт.

– Рятуй і поможи!

– Рятуй… і поможи…

– Відкрий нам лоно щедре…

I, вухом до землі припавши, Козак Мамай слухав.

Усі ждали.

Кивало за вітром білопінне калинове гілля.

Туркотіли голуби на дзвіниці.

Дзвенів у високості жайворон.

Десь телятко матір свою стиха кликало.

У високості проквилив самотній сокіл: «кгіак, кгіак!»

I все замовкло.

Аж раптом подихнув легенький вітер.

I знову пролетів.

Рвонув.

Іще. Та й ще.

Та й закрутився вихором.

Знялася хмара гайвороння і, пролинувши над містом, на мить заступила сонце, і притьмом стемніло, як пізнього вечора. Та за хвильку часу знову заграло літнє надвечір'я всіма барвами, знову сонце забриніло на вечірньому прузі, знов озвався сокіл, знов чути стало жайворона, бо тиша царювала над юрбою, як і перед тим.

Козак Мамай підвівся.

Очі йому палали, мерехтіли, мало дим не йшов, ліва його брова, помітно більша від правої, округлилася й звелася ще вище, вуса Козакові настовбурчилися, козацький чуб аж ворухнувся, обличчя зблідло, як тільки може збліднути дублене на всіх вітрах обличчя, і аж голос захрип, коли він стиха мовив до громади:

– Нас урятує скарб.

5

Він це мовив тихо. Тишею була й відповідь. I світ замовк над моріжком зеленим. Навіть голуби на дзвіниці.

Навіть бджоли перестали дзижчати в квітах калини, в катрані.

Аж вітер принишк.

I знову Мамай сказав:

– Нас урятує скарб…

I завмер, – як став, так бунчука й стояв.

Спитав Мелхиседек:

– Який же скарб, Мамаю^

– У цьому ж городі, в щедрій землі Долини, сховано давні скарби…

– Запорозькі! – підказав йому хтось.

– I князівські… ще, може, від Русі старої. Чи, може, й скіфські… чи ще які скарби, панове товариство.

– Чули таке вже не раз! – відказав, із самого тільки потягу до суперечки, сотник Хівря, муж трезвенний і доброчесний. – Казка!

– Які тут можуть бути скарби! – підтримав сотника й пан Купа, бо ж йому зовсім не хотілося, щоб хтось інший те захопив, що мало належати тільки йому одному. – Скарби, скарби! Слухати смішно!

– Як же й узяти їх? – спитав гончар Саливон.

– Заклятого скарбу так просто й не вхопиш! Величезний гурт людей потиху загомонів. Заговорили про скарби: що чули та знали.

Хтось розповідав про запорожця, котрий, на Січ ідучи, замулив десь тут, на дні Рубайла, червінчики, зашиті в волову шкуру, й чималий каюк рушниць, ножів, пістолів, теж обшитий шкурами.

А хтось казав про те, як бува страшно брати зачаровані гроші, що й даються не кожному, про скарб, заклятий на дванадцять людських голів:

– Десять уже пропало. Ще один пропаде хтось, а потім ті гроші вже можна буде й брати!

Розповідали й про винні льохи, знайдені під землею, і про видовбану дубову колоду з горючою горілкою, і про жлукто з грішми, і про запорозькі кузні, закопані в лиху годину: з залізом, вугіллям, свинцем, з гарматами та зброєю, про труну, повну грошей, і про кутній зуб мертвяка, що потрібен, щоб грошики ті, не зашкодивши, віддалися до рук.

То ж були такі часи, коли й справді-таки заривали скрізь тяженну силу грошей і всякого добра.

Бо співалося ж тоді в пісні:

По тім боці огні горять, – нікому тушити, По цім боці орда суне, – нікому спинити. Зажурилась Україна, що нігде прожити, Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти. Малих дітей витоптала, старих порубала, Молодую челядоньку у полон забрала…

Отож і тікали люди світ за очі, ховали майно, закопували гроші – й ватагами, й поодинці, але ж повертались по них, гай-гай, повертались не всі…

А скарби лишалися в землі.

6

– От у нас було… – почав, на горбок виступаючи, дід Непийпиво, колишній козак, стрункий, сивий, з вусами, жовтими від тютюну, і люди знов принишкли, слухаючи, а що старий балакав аж надто неголосно, то й іще глибша тиша осінила громаду. – Скажу про себе, дітки…

– Голосніше б, діду Шайтане! – попросив Хівря.

– А ти не поганяй! – вишкірився на сотника Непийпиво, прозваний за лиху вдачу Шайтаном, і одвернувся до громади: – Я ж колись докопався-таки до скарбу, дітки.

– От чого ви аж такі багаті, діду! – засміявся якийсь безвусий швець, бо ж дід Шайтан ані хижки не мав, ні хатини, а жив тим, що морщив людям постоли.

– Докопався, а не взяв!

– Чому ж, дідусю?

– А тому… Всяк знає, дітки, що те непевне діло краще починати – в страшний четвер, або під великдень, або ж оце завтра – в Клечальну неділю…

– От завтра й почнем! – загомоніли люди.

– Можна ще й під Івана Купала, лебедики мої… Але мені така пригода випала саме в чистий четвер, після вечірні. Вистояв я страсті господні та й, свічки страшної не гасивши, доніс вогонь аж до самої могили…

– До якої ж це? Де вона?

– В нас же, в яру Скаженому: балочка там є, а посередині – шпилик…

– Під Неопалимим дубом, діду?

– Ні, трішки далі, – завагався Шайтан.

– А прикмета яка ж?

– Камінь лежить, а на ньому півмісяць був колись вибитий, тепер уже й не видно. Отож від того каменя на полудень треба було одміряти дванадцять ступенів, а там уже й копати…

– Боже ж мій! – зойкнула якась коротконога й дебела дівка.

– Ото й пішли ми втрьох: Вавило Брус покійний, ось я… та ще Северин Самотока, ось він тут, збрехати не дасть.

– Та він же глухий!

– Дарма! В нього, бач, вуха пухнуть, коли хтось бреше при ньому… Ото й дійшли ми з горющою свічкою до місячного каменя, одміряли дванадцять кроків, покурили херувимським ладаном із черепочка, перехрестилися та й почали копати. А скрізь же – тихо так, ані шелесь!.. Копали ми, копали та й докопались до залізних дверей. А за тими дверима…

– Ой! – скрикнула в перестрасі та ж сама дівка.

– За дверима залізними, – провадив далі Шайтан, – побачили ми в льосі три барила з червінцями, і так вони, ті барила, порозсихалися, що й клепки геть повипадали, а червінчики й сяють, аж видно все в погребі. Вже хотіли ми тії грошики забрати, коли бачимо – перед барилами вагани якісь, а в них буцімто кров… і напис кирилицею: «Хто червінчики вздрів ці, хай покуштує крівці!»

– Спаси й помилуй, – по-жіноцькому, широко перехрестився пан Хівря.

– От ми втрьох стали й стоїмо: страшно! «А що, думаємо, коли це кров – татарська?»

– Як же ти її покуштуєш!

– «Чи християнська…»

– Гріх же! – озвалися з гурту.

– «А може, й чортова…»

– Крий боже!

– Попостояли ми, потім засипали, що розкопали, та й пішли собі. Побоялися заклятих грошей! Так вони десь там лежать либонь і досі.

– Чого ж, діду, мовчали?

– Заприсяглися: тридцять літ – ні пари з уст. А ось тепер…

– Покажіть – де вони!

– Не буде діла! – озвався Варфоломей Копистка.

– Чому не буде? – образився Шайтан.

– Так просто грошики не даються.

– Чого ж не даються! – вихопився був і Оврам Роздобудько, що прийшов сюди з паном Пампушкою та й стояв досі мовчки. – Я ж ось, наприклад… всім відомо…

– Ти, пане, помовч, нехай людина скаже!

– Кажіть, діду Копистко!

– Що ж тут казати! Коли мій батько з Мирослава йшов на Січ, то вирішив добро своє сховати в землю. Висипав червінчики в прездоровий гарбуз, зашив його в козинячу шкуру, кинув на віз, посадив мене та й подався до лісу. Вибрали ми горбок величенький, став на ньому батько, поглянув, куди опівдні падає тінь голови, та й звелів мені рити яму… А коли ми сховали той скарб, землею засипали, кіньми затоптали, травою задернували, поклав мене батько на те місце та й ну шмагати. Нагаєм!

– Та за що ж?..

– Бив мене батько, бив, а потім і питає: «Чи ти знаєш, синку, за що б'ю?» – «Не знаю», а сам плачу. «Ну, каже батько, коли не знаєш, ось тобі ще!» Та й заходився лупцювати знов. А потім і питає: «А що, знаєш?» – «Ой татусеньку ріднесенький…» Але батько взявся до мене й по третьому разу, аж охляв я, аж охрип від крику, аж посинів. «Годі!» каже батько сам собі. Та й знов питає: «За що ж я лупцюю тебе, синку?» – «За те, кричу, щоб я це місце затямив навік». – «Ну, каже батько, догадався?» – «Догадався!» кричу. «Запам'ятаєш це місце?» – «Пам'ятатиму, поки й не вмру!»

– Що ж далі? – спитав Роздобудько.

Та що ж! Батенько з походу не вернувся. Наклав головою в Царгороді…

– А скарб? – допитувався шукайло. – Де той скарб:

– Там, де й був. Колись копав я, копав… на тому ж таки горбочку. Та ба! Забрало щось мої червінчики… Дарма й шмагали!

Пана Оврама Роздобудька аж затрясло:

– Ти мені, діду, показав би все-таки те місце тепер.

– Хто ж ти такий, щоб я тобі показував? Аж тут знову озвався наш Козак Мамай:

– Цього панича, – кивнув він із чортячою посмішкою, – запросив до Мирослава сам єпіскоп – шукати скарби! – і Мамай усе те говорив якось химерно, і не можна було збагнути: чи це не жарт? – Отож, – провадив він далі, – мені здається… всі ми панові Оврамові мусимо в його ділі допомагати. Чи не так?..

I пан Роздобудько, хотів не хотів, мусив уклонитися громаді.

7

Уже й вечір, тихий та гожий, спадав на землю.

Вже й череди пройшли додому.

По коминах віявся димок над стріхами, бо пора вже була й вечеряти.

Вже й сонце стало мінитись на вечірньому прузі.

А миряни з моріжка не розходились, розмови невгавали, бо ж добрі люди, аж наче й про війну забувши, розбалакались не про що інше, а про скарби.

Була там річ і про скарби в печерах та в могилах.

По річках і криницях.

Побіля дерев і в дуплах прадавніх дубів.

По лісах і плавнях, по степах і болотах.

Розповідали люди про скарби в бочках, у барилах, у макітрах, у мідних казанках, у кінських чи волячих шкурах і навіть у дулах десь тут закопаних дванадцяти мідних запорозьких гармат.

– Ну, коли в гарматах, – зауважив знавець того діла пан Оврам, – то глядіть: як посиплються з пушки гроші, то первих не беріть, відкиньте їх лопатою, а вже потім… – і він виразно показав руками, що потім належало робити.

– Воно ж не так і просто! – заперечив старий Варфоломей. – Скарби ж, бува, і страху напускають.

– Якого ж це страху? – поспитав молодий козак, увесь завірчений скривавленими завоями – на ранах, здобутих у бою.

I відповідати молодому та зеленому заходилися в кілька голосів:

– Бува, що скарб ув очі квочкою стрибає.

– Або й ведмедем покажеться: іде реве, а ти не бійся.

– А коли вийде час закляття, скарби тужать, щоб їх викопали… Тужать і тужать!

– Тужать, коли чисті! – по-знавецькому докинув і пан Оврам. – А нечисті регочуть. Але ж хіба не все одно – чисті вони чи нечисті! Аби гроші! – і він почав оповідати халепи та пригоди з шукачами чужого золота. – Ішла, – казав він, – одна дівка, добра та лагідна, аж назустріч їй шкутильгає дід. I такий же гидкий та поганий, сопливий та немитий, що й дивитись бридко, а він ще й каже: «А втри мені, дівко, носа та дай милостині!» I вже як їй гидко було, а вдачу мала смирну й лагідну, то й узялась вона… тільки-но схопила за носа того, сопливого, а гроші так і посипались на дорогу, так і посипались, так і посипались…

– А дід? – запитав той же зелений молодик.

– Хтозна-де й дівся. А то ще було…

I пан Оврам Роздобудько розповідав, потроху завойовуючи довір'я до свого досвіду, про дятлове дупло, що в ньому химородники-запорожці сховали червінчики, забили чопом, та й чопа зрізали, щоб хто, бува, не помітив, а він, пан Роздобудько, знайшов, зняв закляття й забрав ті червінчики. Розповідав і про знайому дівку, що на неї з-під припічка біла гуска як засичить, як засичить, а дівка ж, дурна, не вдарила гуску, а то ж срібні гроші лучалися… А то колись назустріч одному панові з могили вискочив вогняний вершник на білому коні, і теж не прийшлось тому панові вдарити, а були б і тут гроші…

– Золоті й срібні разом? – лукаво спитав Мамай.

– Звідки ви знаєте? – здивувався Роздобудько.

– Тільки-но від вас навчився, – посміхнувся Козак. – Коли гуска біла – грошиків слід чекати срібних. А тут – кінь білий, вершник вогняний… А ти нам розкажи-но, пане скарбознавче,

що ти знаєш про запорозькі криївки в нашому городі?

– Сливе нічого не знаю, пане Козаче, – хутенько відповів шукач скарбів. – Ніц!

– Так-таки й ніц?

– Трішки.

– Яке ж воно, теє трішки?

– А таке: скарбів покійного гетьмана в Калиновій Долині шукати не слід.

– Чому ж то?

– Золота й срібла тут нема. Це найпевніша річ! А коли нема ні срібла, ні злота, то заради чого ж…

– Є скарби дорожчі, – труснув сережкою Мамай.

– Дорожчі за щире золото?! – здивувався Оврам Роздобудько.

– А навіщо зараз тобі срібло та злото? В обложеній Долині? Заллєш собі золотом пельку, коли не стане хліба? Чи сріблом стрілятимеш, коли не стане пороху? Чи з намиста перлового дітям голодним каші навариш? Чи самоцвіти повстромляєш ти лицарям убитим – замість живих очей?

– За дукачі, за перли й діаманти можна купити все на світі, – сказав Оврам.

– Усе, крім чистої совісті! – і Козак звернувся до громади: – В запорозьких скарбах, крім золота, ми зможемо либонь знайти зброю та порох…

– Оце – скарб найдорожчий! – сказав той самий молодик, і аж хвилі од слів тих заходили по всьому майдану, а бліде обличчя пана Пампушки, що стояв і мовчав, аж наллялося кров'ю.

I він, почухавши голу потилицю, сказав:

– Оце скарбі Еге ж…

8

– Що там є ще, в запорозькому сховищі? – спитав єпіскоп Мелхиседек.

– Там сховано й чимало щирого…

– Золота все-таки? – скинувся Роздобудько.

– Заліза, – посміхнувся Козак Мамай. – На шаблі та на списи!

– А-а-а, – розчаровано видихнув пан Оврам, а сам знову подумав про свою балачку з панною Кармелою, про старого листа покійного полковника Кіндратенка, про достотні позначки, які в тому листі мали бути, і в шукайловій душі все співало й світилося, хоч і тривога не облишала його. Він легко підтримував цю вже пустісіньку задля нього розмову і з кожним висловом Козака все ймовірніше та ймовірніше вдавав своє розчарування.

– Там іще й збіжжя має бути, – провадив Мамай, – поссипуване в череп'яні кухви зерно пшениці, закопане десь тут про лиху годину, яка оце й настала тепер.

– Ну, що ж, – показуючи на своєму обличчі бурхливу радість, сказав пан обозний, – це дуже й дуже славно, матері його ковінька! Атож!

– А воно й справді було б славно, – заговорили люди, – якби пощастило знайти хоч трохи з тих скарбів!

Громада загомоніла, і вже й посмішки кинули трохи світла на похмурі обличчя.

– До діла, чесна громадо! – діловито підтягаючи очкур і знову набираючи притаманної йому гордовитої постави, заграв очицями пан Купа-Стародупський. – Чи так, владико? Почнемо шукати, почнемо копати, а там, гляди…

– Стривай, пане Купо, – перепинив Козак Мамай. – А руки маєш чисті?

– Поглянь, – і обозний, здивовано глипнувши на свої долоні, простяг їх Козакові.

Та Мамай тимчасом говорив:

– Запорозькі химородники, закопавши, з розказу покійного гетьмана, в Долині свої скарби, вони їх також… закляли!

– Я так і думав, – діловито мовив Роздобудько.

– Закляли до тої пори, коли буде потрібне те їхнє добро для правого діла.

– Ця пора настала! – проголосив Пампушка-Стародупський. – Отже…

– Закляли їх ось так: віддадуться козацькі скарби лише до чистих рук. От чому, пане Пампуше, нечиста душе, я спитав про руки.

– На моїх руках, – скінчивши оглядини своїх панських долонь, сказав Пампушка, – ані землі, ані сажі, ані подряпини.

– Без подряпин, – урочисто мовив Мамай, – без землі та без поту скарбів не здобути.

– Не второпаю, – аж скрикнув пан обозний спересердя, хоч завше й намагався говорити стиха. – То тра рук чистих, то нечистих!

– Чистих, пане Купо, – спокійно відказав Мамай. – Потрібні в цьому ділі чисті руки, світлі душі, що їм любов до себе не застує любові до бога, до простих людей, до правди. Чисті руки, чиста совість, ясне й правдиве око, що на війні змагатимуться стати ще чистішими та яснішими, – ось кому відкриються й віддадуться скарби в Калиновій Долині.

Замовкли добрі люди.

Та й лихі принишкли.

I знову стало чути віддалік невиразне кипіння дрібної збройної сутички, бо ж однокрилівцям, як видно, навіть і Зелені свята були не святами, і гріх не в гріх, бо кілька разів сьогодні зважувались вони на незначні заводіння з оборонцями Мирослава, а тепер ось уперше полізли з іншого боку, від щойно замкненого другого виходу з обложеної Калинової Долини.

– Кажи, Мамаю, далі, – попросили з громади.

– Чого ж мовчиш? – спитав хтось у юрбі.

Навіть Ложка з докором гавкнув щось на свого характерного хазяїна.

– Я вже сказав, – озвався, нарешті, Мамай. – Шукаючи тепера мирославських скарбів, кожен із нас… хто був дужий, стане ще сильніший…

– А так! – загула громада.

– Хоробрий – стане ще відважнішим.

– Добре, матері його ковінька! – схвалили люди.

– Щирий стане ревнішим.

– I це гаразд!

– Чий розум був і досі гострим, стане, як дамасський меч.

– I славно ж!

– А хто був роботящий, той і тепер снаги не пожаліє, аж до знемоги, до стогону, до скону, а мирославські скарби витягне-таки з-під землі.

– Нам – аби витягти! – заклопотано сказав Пампушка-Стародупський.

– Е-е, ні! – заперечив Мамай. – Коли навіть і візьмеш до рук добро козацьке, можеш скарбу й не впізнати, якщо душа нечиста: наче й не золото, а черепки, а камінь або вугіль… Отже, мусить кожен трохи й поподумати: чи сумління чисте…

– Треба тільки відговітись перед тим, – знизав плечима Купа. – I всі гріхи – з душі за одну мить.

– Ні! – сказав Мамай. – Сповідатись доведеться на цей раз не перед богом, а перед людьми. А це – страшніше! Курити народові ладан – марна річ! – і, замислившись, характерник аж наче забув, що люди – його слова ждуть і ждуть.

9

Мамай мовчав і мовчав.

Нарешті не витримав той же Пампушка:

– Де шукати? Та Козак німував.

– Чи, може, де в печері? Запорожець уст не розмикав.

– А чи на дні ріки Рубайла? – питали з гурту. – Чи в Красавиці. в озері? Скажи!

Козак Мамай мовчав.

– Чи, може, – наполягав Пампушка, – вам не хочеться казати при такім збіговиську людей, пане Мамаю? Боїтесь вивідачів гетьманських? То скажіть комусь одному. Мені, наприклад. Або ж ось – панові Оврамові, всюди славному копачеві… Відповідайте ж! Не мовчіть.

I Мамай відповів.

Але відповідь… усіх приголомшила.

– Я не відаю, – сердито смикнувши себе за золоту сергу, ледве вимовив він.

– Як же це?! – обурився Пампушка.

– Чого туманом тьмиш?! – тоненько просурмив жінкуватий сотник. – Людей морочиш!

– Як же це воно?

– А так… Не знаю!

Тиша привалила каменем усю юрбу. А Козак Мамай сказав нарешті:

– Я пам'ятаю деякі прикмети… – і замовк.

– А ще? – спитали з гурту.

– Крім того, є один папір…

«…Котрого завтра вже й не буде!» сам собі подумав Роздобудько, маючи на увазі листа покійного полковника Кіндратенка, що про нього казала Ярина.

– А ще? – спитали люди.

– Шукати треба.

До Мамая підійшла Лукія і сердито спитала:

– Ти таки й справді… не знаєш?

– Не знаю, серце, – безпорадно відповів Мамай своїй коханій. – А втім… – і він знову міцно стулив сховані під вусами тонкі уста. – Нехай-но завтра!

– Чому завтра?

– Так треба, серденько.

– Ходім лишень! – рвонувши Козака за руку, наказала Лукія з таким виразом тонкого й уже трохи висхлого немолодого обличчя, який нічого втішного Мамаєві не віщував.

– Іди! – стиха мовив Мамай. – Наздожену.

Лукія рушила вперед.

Мамай не зразу міг покинути громаду.

Про щось порадившись із архиреєм, він уклонився до юрби:

– Копати починаєм завтра, вранці-рано. А сьогодні хай кожен направить свої рискалі, лопати, заступи… коновки – носити накопану землю. I кожен хай хорошенько подумає…

– Про чисті руки? – підказали з гурту.

– Так, – посміхнувся Мамай, швиденько вибрався з товпища та й подався в той бік, куди пішла Лукія.

Бодай коротку хвилю перебути з нею наодинці!

Бодай закинути їй зблизька в очі погляд.

Хоч вона й гнівається на нього.

Хоч вона й серцем крутенька.

Хоч вона…

А вона й справді сердилась на нього, і гіркі мислі, неначе полину наїлась дівка, гіркі мислі труїли їй мозок, і без того струєний горем війни: і облога рідного міста, і небезпека, що чигала на Подоляночку, до якої вона так міцно прикипіла серцем, і оте коротконоге одоробло, Мамай, за яким у дівки завше серце ниє-пониває, а що милого немає, – і брат Омелько, котрий рушив нині в небезпечну путь: чи ж пробрався мимо ногайців та кримців, що гнали в неволю полонянок із подоланих міст і полків України, чи ж проскочив живий та здоровий поміж загонами Гордія Пихатого, котрі на ту годину, коли він виїхав, уже стягались щільним колом круг міста Мирослава?

Проскочив? Чи…

10

Не проскочив-таки Омелько. А вскочив…

Його спостигла халепа в той же вечір, ще й ніч його не обняла.

Загін жовтожупанників, лейстрові гетьманці, мирославського посланця обпали спрожогу в невеликому голому вибалку, що через нього конем скрадався парубок, обминаючи людні місця, чвалуючи не шляшком-доріжкою, а манівцями, по сонливих степах та дрімливих лісах.

Але й тут, у безлюдному степовому вибалку, його таки затукали, бо гетьман Однокрил порозставляв свої сторожові загони густо.

– Що за птиця? – грубо крикнув Омелькові жовтожупанний осавул Продайвода.

– Соловейко, – в тон йому відказав Омелян, а про свою халепу подумав: «Біда, раче, вода кипить!»

А коли швиденько, гуртом навалившись на нього, хоч і втративши на тім кількох лейстровиків, що попали під шабельку Омелькову, коли, швиденько його зв'язавши й витягши з-за пазухи голуба, а не здогадавшись, правда, підпороти шапку, іі котрій був зашитий лист до царя, коли спитали в парубка – якої він хоче смерті, як саме його стратити, Омелько, посміхнувшись, відповів запитанням:

– За віщо ж мене тратити?

– За те, що ти – не в гетьманському жовтому жупані, а так дуже кудись поспішаєш.

– До рідної сестри на весілля поспішаю.

– А може ж, те весілля – без дозволу нашого ясновельможного? – знизав плечима осавул Продайвода. – Відпустити тебе не сміємо. Взяти до нас – не можемо. Значить, смерть! – і знову в хлопця гречно поспитали, яким чином він воліє скінчити своє земне життя?

– Байдуже ракові, в якому горшку його зварять! – повів бровою Омелян.

– Тобі смішно? – здивувався Продайвода.

– Ще б пак! Поспішав на весілля, потрапив на похорон.

– А що ж нам з тобою зробити?.. Ми тебе повісимо! Хочеш?

– Так ніде ж – ані древа! – пирснув Омелько, кинувши оком на степ.

– То ми тебе застрелимо. Га?

– Порубайте мене, – попросив Омелян. I подумав:

«I цей лист пропадає…»

Не про себе подумав, а про лист до царя.

Потім спитав:

– А шаблі ж у вас гострі?

– Шаблі, як шаблі.

– Е-е, – сказав Омелько, – будьте ж хоч у такому ділі людьми, а не собаками. Нагостріть лишень…

Лейстровий осавул люто блимнув на нього, але не сказав піц, бо ж однаково помре за хвилину козак, і кивнув двом своїм жовтожупанникам, а тії, взявши в тороках мантачки, як ото бувають у косарів, заходились мантачити шаблі.

«У батька сивини прибільшиться, – думав тимчасом Омелько. – Лукія поплаче, Козак Мамай зажуриться… Мирославці, воюючи, тихим словом згадають і, може, по чарці за впокій душі хильнуть. А тая гордовита панна… чи спомяне? Вона ж либонь у храмі чула, як я співаю херувимської?»

Шаблі від мантачок дзвеніли й співали.

Дзвеніли й жайворони в високості.

Заспівав десь у траві легковажний шпачок.

Аж самому скортіло, – аж-аж! – співати схотілося хлопцеві.

– Помолись перед смертю, – сказав тут Продайвода.

– Помолюсь…

I Омелько потиху завів щось церковне, й зовсім не те заспівав, що годилось би перед смертю, а заспівав, що було наймиліше.

Один із тих жовтожупанників, що гострили шаблі, перестав мантачити. А другий був старанніший, і шабля в його руці, коса смерті, скреготала й дзвеніла.

А Омелян співав.

Він попервах сполотнів, наче прикликана до нього смерть уже поклала на молоде обличчя перші тіні, на мить заплющився, а коли, майнувши віями, знову глянув на світ божий, це була ніби зовсім інша людина, котра щось таке бачила й розуміла, чого не могли бачити й розуміти ось ці жовтожупанні козаки, такі ж українці, як і він, що гострили зараз на нього свої шаблі.

Очі йому нараз побільшали й потемніли, потім замерехтіли, потім зненацька бризнули таким палом, що цього погляду витримати ніхто вже, здавалось, не зміг би, – це так він, аж угрівшись від пісні, прощався з життям, хоч і зовсім не думав про смерть, а просто співав та й співав, усім єством поринаючи в легкий плин пісні, і так дрижав йому голос, так він дзвенів, так бурхала кров, аж не могло це не бентежити й ворогів, однокрилівців, що слухали його, як ніколи й нікого не слухали досі, і співчутливе хвилювання слухачів, зворотною хвилею повертаючись до співака, не могло його не будоражити, і Омелькові здавалося, буцім срібне вівсяне поле хитається перед очима, буцім човен-чайка запорозька, змахнувши всіма веслами, шпарко злітає на вершечок чорноморського валу, і голова співакові вже йшла обертом, і він вище та вище залітав у своєму надпориві на височенній хвилі пісні… Пісні, що нею так гучно бриніла в передсмертну хвилину співуча українська душа.

Чи то херувимська була, чи «Світе тихий», чи «Достойно», чи ще там щось таке, облудне, лиховісне, таємниче, як і всякий спів церковний, але все те співав Омелян на свій київський розспів, відомий уже в усьому православному світі, спів, у якому так сильно буяла світла струя народної пісенної стихії, співав та й співав, аж поки на другого жовтожупанника, що дзвенів шаблею, не гримнули товариші: