Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 41 страниц)

– Ой встань, ой встань, подоляночко,

Ой встань, ой встань, молодесенька,

Умий своє личко, та як скляночку,

Біжи до Дунаю,

Бери ту, що скраю…

Ця пісня бриніла в його уяві, він дивився на зорі, відчуваючи радість безбережного простору, і їй, тій радості, ім'я було – Ярина Подолянка.

Він прислухався до нічного шалу соловейків, і завмирав од побожного захвату перед красою творіння, і тому захватові ймення було – Подолянка.

Повівав йому в лице нічний вітрець – і запашний, і теплий, I гіркий, і йому теж ім'я було найкраще в світі – Подолянка.

Приносив той повів до міста з глибини Долини – пахощі лісу, лугу, поля, сіна, калинових квітів, дальнього пожару й пороху, і тих прегірких пахощів назвати він не міг би інакше, як – Ярина Подолянка.

Він чув либонь у тиші, як дрімають квіти, як бруньки бубнявіють, як росте полин, думаючи, що він – найсолодша в світі трава, – і вся ця гірка тиша – теж була Ярина, і він, про неї марячи, заходив аж під хмари.

Бриніла від озера пісня, русальна пісня Зелених свят, і в співі тім йому вчувалася – вона ж, недосяжна й гордовита панночка, вона, вона, Ярина Подолянка.

Любові й світла не сховаєш, і парубок палав, жахтів огнем, ярився, пломенів, Кохайлик, аж дубова довбня димувала I його руці, і полумінь любовного вогню буяв чи не до неба, і мабуть, сам пан-бог його чудово бачив, той вогонь, а може, грів старі кістки над ним, але ж сама панна, пишна Подолянка, вона ж не відає про той вогонь анічогісінько, бо вже десь там забула й думати про голодранця, котрий сьогодні так зухвало сватався до неї, до єдиної племінниці самого єпіскопа Мелхиседека, забула десь там, забула, забула! – і досада шкребла душу Кохайликові, шкребла за пазухою, мов лапою скажені кішка.

Никаючи по вишгороду, серед руїн домініканського монастиря, Михайлик за кілька кроків раптом постеріг дві постаті, дівчину й запорожця.

Це не були закохані.

Хоч Михайлик на любовному ділі досі не знався нітрішки, але збагнув, що якась лиха пригода звела цих двох людей, такі насторожені були вони проти всього навколишнього світу, проти цих зловорожих руїн, навіть одне проти одного.

Почувши голос дівчини, аж здригнувся Михайлик, бо то ж була циганочка Мар'яна.

– Я бачила ось тут… – пошепки сказала вона, але Михайлик стояв так близько, що й дихання було чути, тож і розібрав ці слова. – Панок той, пан Оврам, він зник тоді в про «ломі, ось тут, наче під землю ввалився. I хтось його зустрів, бо чути було голоси…

– Коли ти його бачила? – стурбовано спитав запорожець, і цей голос Михайликові здався також напрочуд знайомим.

– Панок прибув до Мирослава вчора. А сьогодні…

– Чи ти багато зразу чула голосів? – спитав той запорожець, і Михайлик з помітного гаркавлення, з химерної вимови впізнав Пилипа-з-Конопель. – Скільки ж їх там? – питав Пилип, киваючи на пролом у камінній стіні, біля якого вони обоє спинились. – Двоє? Троє? Четверо? Чи, може… – і замовк, і задумався, і мислі мчали швидко, наполегливо, навально, бо він був сутий француз: «Оці українці… чорт би їх маніжив! – думав Філіпп уголос, – ніколи не бережуться… Знають про смертельну небезпеку, яка загрожує панні Кармелі, а й вусом не ведуть, щоб сховати панну Подолянку, поставити надійнішу сторожу, виловити лиходіїв… як діти малі!.. От їх і шарпають, кому скортить, плюндрують, і їхня дитяча безтурботність і довірливість не раз були причиною до бідування, до гарбання, до ворожих навал…» і руанець думав про це так сердито, аж самому раптом стало смішно, бо довго сердитись не вмів. I він сказав: – Вони там сплять собі, чудні оці мирославці, а ми з тобою, мила дівчино, ось тут, чужа-чуженина в цім городі, маємо за них клопіт I мусимо вболівати за чужі болячки, як найостанніші дурні, котрим…

Але Пилип скінчити не поспів.

На нього ззаду, з того пролому в мурі, легко промайнувши, напали кілька чорних і нечутних тіней, але схопити й зв’язати Філіппа не встигли, бо за три кроки, причаївшись, стояв Михайлик, а в руці його була здорова довбня, кована важким залізом, що и парубок, виходячи з ковалевої господи, взяв замість ціпка, бо в Мирославі ще не став своїм і думав, же собаки валуватимуть, чужого почувши, з-під кожних воріт…

За мить збагнувши страшну небезпеку, що навалилась на славного Пилипа, на циганочку, на панну Подолянку, на ціле місто. Михайлик не встиг і роздивитись, чи ж багато ворогів навалилось на француза, кинувся з довбнею на несподіваних нападників і крушив їх, не лічачи, та й Пилип, побачивши підмогу, вихопив шаблю, та й Мар'яна схопила келеп, що вилетів ш рук у поверженого Михайликовою довбнею якогось панка, і за кілька хвилин розметали втрьох вони добренний десяток нападників, а француз і циганочка не встигли й роздивитись навіть, хто ж прийшов так несподівано на допомогу, бо Михайлик зразу ж таки зник поміж руїнами католицького монастиря.

– Хто ж це був? – спитав, піт витираючи з лоба, Філіпп.

– Михайлик…. – тихо мовила дівчина.

Вона й побачити його не встигла, але певна була, що то він.

17

А Кохайлик, ніби й не сталось пригоди, бо така вже то була неспокійна клечальна ніч, ішов далі та далі, никаючи, місця собі в цім чудовім світі шукаючи, ішов, ніби й не настрахався нітрішки, як і завше, коли бувало просив товаришів: «Налякайте мене, розсердіть мене, насмішіть мене…» хоч те нікому й не щастило, бо ж досі він бував сердитий тільки до роботи…

Ще зранку (розгулявся ж, як теля, що зірвалося з припони, бо а тої хвилини, як заорав у рівчак носом, джмелі в голові не вгамовувались) не облишало його почуття такого польоту, що, коли б матінка знала, як високо її синок залітає, не спала б оце зараз у ковалевій коморі…

Соколині очі блищали в пітьмі небезпечним вогнем, і вперта складка біля нижньої губи, і той безнастанний політ – усе це свідчило, що протягом одного-однісінького дня з хлопчини вийшов парубок, котрий сьогодні зранку на базарі кидав очима межи дівчима, а зараз одну тільки дівчину, до якої й сподівання нема будь-коли доступитися, одну тільки дівчину не проміняв би він на всіх дівчат України, бо, як це з'ясувалось нині, кращої дівки в світі нема від тої панни Подолянки, і він поспішав униз, до міста, і все в ньому співало: настає ж такий час, коли соловей не співати не може.

18

Соловейко щебече, кажуть, поки ячмінь почне колос викидати, а тоді вже й не чути.

Соловейко тьохкає, поки дітей не виведе, тож і Михайликові співати схотілось, парубкові, поки дітей не вивів, – от він і сам не стямився, як замугикав стиха та й подався, мов той снохода, вниз до міста, шляху не вибираючи, але зразу не вхопив тропи і трішки поблукав, поки знайшов дорогу з вишгороду…

Аж тут і пізній місяць виплив з-поза обрію на перистих хмаринах, на продраних небесних пуховиках, блиснула лихим синім вогнем ріка Рубайло, і все довкола раптом засвітилось таким сяйвом, печальним і тихим, що завидніло навкруги неначе вдень, бо все ж там було біле.

Цвіли сади, біліючи у веснянім буянні, – бо все цвіло того року чомусь надто пізно, аж на Зелені, свята.

Цвіли бузина та калина, мов шапками снігу повкривані, сяяла проти місяця журлива черемха, хоч вони, може, всі ті кущі й дерева, і не цвітуть ніколи в один і той самий день, але ж тої весни вони чомусь цвіли разом, та це не дивувало Михайлика, і пелюстки весільних квітів України, осипаючись, білою метелицею вихорились над землею та й по всьому місту, і на Соборному майдані, куди ноги самі несли його, ближче до архирейського дому, де світили стовбурами цнотливі берези, та й штахети березові біліли скрізь нечухраною корою, та й білі сорочки парубків з дівчатами, що непорушно й без пари з уст завмирали в тих білих кущах, і все там світилося й сяяло, не тільки відбиваючи срібні скалки місяця, а й променіло своїм власним світлом, тихе сяйво красуні-України, яка в ту мить співала там голосом якоїсь сумовитої дівчини:

– Якби мені крилечка, солов’їні очі, полетіла б у дорогу темненької ночі…

Він розумів її, Михайлик, ту незриму співачку, сховану в безкраїх, по-нічному таємничих заростях калини, бо він і сам летів уперед і вперед.

Несли вони його, уявні крила, а не звичайнісіньке пір'я, крила, що виросли закоханому за плечима, несли вони його до саду вишневого, до двоповерхового дому єпіскопа, до того либонь вікна, де хлопець бачив удень Ярину Подолянку,

Він навіть не думав про небезпечність свого польоту.

По вулицях походжала козацька сторожа, перегукувались круг міста вартові:

– Пугу-Пугу!?

– Козак з Лугу!

– Чату-у-у-ую!

– Та чу-у-у-ую!

Сновигали по всіх закутках і навіжені дівчата з невгамовного загону сотника Лукії.

Стерегли своїх любасок і закохані парубки.

Михайлик і сам був закоханий, і тільки тому так щастило парубкові, і він ішов далі та далі, безкарно пробираючись до Соборного майдану, і ніхто його не перейняв, ніхто не зачепив сторонського парубка, який невідомо за чим тиняється серед ночі в чужому ще для нього місті, ніхто не схопив одчайдушного, бо закоханим і дурням завше таланить і щастить.

Спрожогу перешугнувши через паркан архирейської садиби, необачний Михайлик опинився в старому вишневому саду єпіскопа, де владав усім той самий місяченько, щире козацьке сонечко, і, ступаючи обережно, мов кіт по стерні, молодий коваль скрадався до заплетеного хмелем будинку, до шестикутного на другому поверсі вікна, з якого вдень визирала панна Ярина, і аж паморочилось йому в голові, бо ж під ногами перекочувалися й дзюркотіли по землі хибкі місячні плями, пересіяні крізь гілля та листя вишень, яке хилиталось од кволого вітру.

Аж раптом у прочиненому вікні другого поверху, мов у срібній рамі, вияснилось проти місяця мармурове обличчя Ярини. і

Вузьке.

Зосереджене.

Якесь пом'якшене…

Чи то, може, від сяйва місяця?

Чи від якоїсь владної думки, що так напружила в ту мить п чоло?

I вся вона була якась інакша.

Таємнича.

Без того виразу химерної владності, без зарозумілої недоторканості, що їх часом напускають на себе українські дівчата, без тої явної. погорди, яка псувала це миле обличчя вдень.

Панна, видимо, слухала солов’їв.

22

Так, вона слухала…

А Михайлик… він слухав панну.

Саме слухав.

Не тільки дивився, а й слухав… так, так!

3за куща він бачив її охолоджене місячним молозивом обличчя, але здавалося, буцім він виразно чує, що шепотять її уста.

Ніби чує він, як вона дихає, панна Ярина.

Чує буцім, як її серце калатає в лад з його власним, – отак буває іноді в кількох товаришів, що співають одну пісню, чи в кількох слухачів та глядачів, що гуртом слухають одного кобзаря, одного скрипаля…

Одного солов’я!

А той соловейко, – він був межи всіма самим невтомним і старанним, бо ж його суперники давненько всі поснули по своїх кущах, – співав та й співав, а Михайликові здавалось, що, коли б, не дай бог, він сам раптом оглух би, то, навіть жодного звуку не чуючи, він усе зрозумів би в соловейковій пісні, – так виразно й звучно вона відбивалась на тонкому й розумному лиці Ярини Подолянки.

Михайлика люто тнули комарі, півчі святого Петра, але він не зважав.

Тьохкало серце, тремтіли губи, час минав непомітно, аж надто шпарко спливала коротка червнева ніченька-чарівниченька, і так би вона й долетіла б до самого ранку без пригоди, коли б той невтомний співун-соловейко, в чомусь таки переконавши, нарешті, свою вперту, безголосу й нецікаву обраницю, раптово не замовк, – хоч, треба сказати, що й не завше буває саме гак, коли впертість і нецікавість наших обраниць продовжують, удосконалюють, роблять звучнішими наші пісні…

Отже, соловейко, нарешті, замовк.

1 теє все, що сталось потім, сталося з вини отого самого солов'я, внаслідок видатної впертості його подруги, – та й повернуло Михайликову долю на зовсім інший, несподіваний і нелегкий життєвий шлях.

Та не будемо забігати вперед, бо там, бо там…

20

Сталось там таке…

Коли соловейко зненацька замовк, Ярина Подолянка, перечекавши трішки, визирнула за чимось у садок, мовби когось дожидаючи, і вже хотіла, мабуть, шибку причинити, коли б… для себе самого несподівано… коли б не озвався Михайлик.

Як це сталося, він того й сам потім збагнути не міг.

Коли Ярина Подолянка вже взялась була за раму вікна, Михайлик, наче богові, молився невидному нічному співунові: «Тьохни, ну тьохни ж!» I несподівано тьохнув сам.

Потім іще раз.

I ще…

I вже не міг спинитися.

Не міг та й не хотів, бо Ярина, знову почувши лящання соловейка, вікна не причинила, а що він так звабливо став співати, ніби ще ніколи й не чула такого панна десь в Італії чи Голландії, то вона аж на підвіконня сіла, про все на світі забувши, а потім і ноги звісила, а потім, сама не тямлячи – що робить, мов сновида, спустилась по стіні й, наче на поклик долі, опинилась у вишневому саду й пішла далі, скрадаючись до кущів бузини, де заливався соловейком шалений парубок.

Михайлик уже й заплющився, як птах, співаючи, то й не бачив, як панна Ярина зійшла в сад.

Співав та й співав.

Пісня його була крута в колінах, то стрімких, то журливих, то радісних, то уривчастих, а то схожих на чистий голос дуди гайдая, і найчарівнішими либонь були перерви та перепинки межи колінами, бо ж без тих перепинок не можна було б оцінити й збагнути всієї краси того співу, бо ж без тих коротеньких зупинок і пауз так не завмирало б серце в чеканні: що ж забринить у наступну хвилину?

Почин чи заспів?

Тьохкання чи спів?

Цюкання чи булькання?

Дрібушки чи кликання? Розкоти чи переливи? Дідькова дудка чи свист?

Михайлик і сам не відав, як воно все те зветься, бо тільки повторював коліна, чуті сьогодні в соловейків, та люди розумні могли б налічити з півкопи відмін і строф, а хтось чуйний міг би спізнати в тому співі велике й дуже серце закоханого співця.

Заплющивши очі, Михайлик із самісінького серця витьохкував коліно за коліном, викликаючи з вікна жадану королівну, ще й не знаючи, що вона вже тут, біля куща бузини, за яким солодко тьохкав парубок, тихо скрадається, ведена вперед бажанням підступити ближче до чарівливого співака і стримувана побоюванням його сполохати і урвати пісню. Стримувана якимось невиразним передчуттям…

21

Кілька розбуджених пристрастю Михайлика соловейків, уже стомлених і вдоволених милостями своїх солов'їх, теж подали голос та й знову заходились над колінами (над колінами пісні, звичайно!), старі, досвідчені солов'ї, котрих примушували співати тільки дві сили – любов і ревнощі, тільки змагання за кохану сіреньку пташечку, тільки бажання вразити силою свого мистецтва й почуття ще вільне серце якої-небудь нецікавої й німої солов'їхи, його майбутньої сварливої та занозистої подружниці, яка…

Та закохані солов'ї, очманілі, дурні, засліплені найдужчим у світі, найчистішим і найбезглуздішим почуттям, вони ж ніколи не думають, бідолашні, про майбутнє.

Не думав ні про що й Михайлик, і зовсім не тому» не думав, що розумів усеньку марну недосяжність архирейської небоги для безцільних зазіхань безхатнього голодранця, ні, ні, о тій годині він не думав ні про що, а просто співав, спонукуваний єдиним бажанням – затримати Ярину біля вікна, співав і тьохкав, і свистів, і булькав, і лящав, коли зненацька1 почув біля себе її здивований голос:

– То це ти, мамин синку?

Ані великого зачудовання не було в тім вигуку, ані гордовитості, яка звучала в цім голосі вранці, ані ріски докору чи гніву.

Панна зразу впізнала в соловейкові того молодого нахабу, що сватався до неї вдень.

Вона, при світлі місяця, без крихти подиву оглянула новісінькі козацькі шати, що вельми личили молодикові, побачила й чубок підстрижений, підбритий, закандзюблений на запорозький кшталт, побачила і очей палання, мерехтливих, дикуватих, і зненацька спитала: – А чом це ти, козаче, ходиш босий? – та й пирснула, немовби це була не панна, вихована в манірній Європі, а тутешнє сільське дівчисько.

– Ти ж, дівко, й сама – не взута ж! – слушно зауважив панні Михайлик.

Ярина поглянула на свої босі ніжки, що біліли в сяйві місяця, трішки зніяковіла, бо ж вискочила, як була, просто з ліжка.

Зніяковів і наш Михайлик, звісна річ.

Отак вони й стояли босоніж.

Якусь мить одне на одного роздивлялися.

Аж потім панна Ярина здивовано спитала:

– Як же тебе собаки не порвали?

– Мама казала мені, що на закоханих собаки не брешуть, – просто відмовив Кохайлик.

– А ти хіба… – почала була Ярина.

– Атож! – як про річ цілком очевидну, мовив Михайлик, і сухий вогонь його очей замерехтів тим синім пломенем, яким горить добренна оковита.

Вони помовчали. Потім Ярина сказала:

– От і добре!

– Що я закоханий?

– Добре, що ти… сюди… зараз оце… прийшов! – і раптом покликала: – Ходім лишень!

– Куди? – аж задихнувся парубок, бо жерущий вогонь охопив його єство. – Куди ж?!

– Ходім-но! – і, схопивши за руку, вона повела Кохайлика до сліпих вікон архирейської господи, які так насторожено повитріщалися в обіллятий місячним сяйвом старий вишневий садок.

– Добре, що ти босий, – сказала дівчина.

– Що ж у тім доброго? – спильна поглянув парубок.

– В чоботях ти й не видерся б.

– Куди?

– Сюди ось!

Панна показала на стіну, заплетену старим хмелем. і на срібне в місячній зливі шестикутне вікно, з якого вона допіру визирала в садок.

Потім звеліла парубкові:

– Лізь лишень!

– Та як же?

– А ось так!

I панна Ярина-Кармела спритно та легко, чіпляючись за нерівності муру, складеного з дикого каменю, за густе плетиво хмелю, миттю вихопилась на своє підвіконня, зникла в хаті, а потім, закликаючи молодика, закивала рукою.

Михайлик вагався б, можливо, й довше, коли б не забрехали зовсім близько собаки.

Скочивши до стіни, молоденький ковалик миттю опинився на підвіконні, а потім – і в панни в кімнаті.

Він тяжко дихав.

Може, від раптового перельоту з кузні – до цієї пишної опочивальні.

Може, від неймовірності всього, що скоїлося з ним на ту годину.

А може…

Аж тут за вікном стиха рипнув сонний бас припізнілого вартового:

– Хто там?

– Це я, – спокійним тихим голосом, озвалася з вікна Ярина Подолянка.

– Носять чорти! – не дуже й поважливо буркнув собі під ніс сердитий сторож та й подався вгамовувати собак.

А Ярина сказала парубкові:,

– Оце ти мене обманюєш?

– Я?! – здивувався Михайлик. – Тебе? Обманюю? Та я ж нiкого i нiколи…

– Собаки ж забрехали, парубче?

– Забрехали, серденько.

– На тебе забрехали?

– На мене.

– А ти ж казав, буцім на закоханих… собаки не брешуть!

Казав?

– Казав.

– Отже, ти, виходить, нітрішки… – і мерщій спитала: – Як тебе звуть?

– Кохайлик, – відповів збитий з пантелику селюк.

– Як-як?

– Тобто… Михайлик! – поправився хлопець.

– Так от, Кохайлику: ти станеш мені зараз у пригоді. Слухай сюди!

Панна Ярина Подолянка коротко й діловито розповіла Михайлові про появу в городі шляхтича Оврама Роздобудька, шукайла пригод і скарбів, котрому хтось доручив украсти в Мирославі архирейську небогу, і що їй буде потрібна зараз вірна Михайликова рука, і він, дослівно те зрозумівши, зразу ж таки схопив її за руку.

Та панна відсахнулася:

– Здурів!

– Здурів, – радо погодився Михайлик, не випускаючи руки.

– Пусти!

– Не можу.

– Закричу.

– От-от! – зрадів Михайлик. – Закричи, серденько. Закричи!

– Навіщо це тобі? – зацікавилась панночка.

– Волай: «Рятуйте!», панно моя гожа та мила. – Ну-ну?

– Зарепетуй, заверещи! Горлай пробі, гукай на гвалт… Ну, ну, благаю!

– А чого це тобі так притьмом заманулося чути мій крик?

– Ого!.. Коли б мене ось тут застав хто-небудь? Що тоді було б?

– Анічогісінько.

– Мені довелось би таки й справді рятувати твою честь, Подоляночко? Га? Довелось би таки й справді женитися? Ну, чого ж ти? Кричи! Репетуй! – і він зненацька поцілував її просто в губи.

А вона…

Вона не скрикнула.

Вона не ляснула його по пиці.

Панна тільки вирвалася з рук і хотіла була щось таке ущипливе сказати простодушному нахабі, як це вона вміла хорошенько, таке сказати, від чого миттю скис би й не такий селюк, як наш коваль Михайлик.

Вона, якесь гостре слово для того мантачивши, вже й зітхнула глибше, бо ж від несподіваного поцілунку перехопило подих, і ліва брова їй вигнулась колесом, а чорні очі спалахнули янгольським кадильним синім вогнем, аж наче димком пойнялись від люті, вже й губи макоцвітні розтулилися, вже й зуби хижо блиснули, перлисті, проти місяця, але… вона не сказала нічого.

Тільки прислухалась.

Передихнула.

I прошепотіла:

– Іде вже той шляхтич. Тс-с-с! Чуєш?

22

Тиша бриніла в городі.

Тільки часом перегукувались вартові. Але вже не чути було ні соловейків, ні собак, ні хоркання кобил, ні гуркоту війни, ані пісень клечальних, ані парубоцьких зітхань, що від них такими ночами аж вітер здіймається над Мирославом.

Стоячи біля вікна, вони вдвох, Ярина й Михайлик, знову ненароком схопившись за руки, дослухалися до обережних кроків за вікном.

Михайлик і не глянув навіть на осяяний місяцем Рембрандтів образок на стіні, що в нього, власне, й закохався кілька ночей тому цей селюк з першого погляду, бо ж оригінал ковалика приваблював тепер, ясна річ, властеливіше за портрет…

Парубок чув її дихання, чув дотик руки, бачив мерехтіння очей, а схаменувся тоді лише, коли зовсім близько зашерхотіли чиїсь кроки по ріні, під самим архирейським будинком.

– На нього, бач, і собаки не брешуть, – посміхнулась бісова панночка. – Отже…

– Хто ж це такий закоханий? – пирснувши, спитав Михайлик.

– Шукач скарбів…

– Таких, як ти?

– Дорожчих! – прошепотіла Ярина і стиснула ковалеві руку

Нишком визирнувши з вікна, вони побачили дві постаті,що крадькома посувались попід стіною владичиного дому.

– Хто другий? – спитав Михайлик.

– Мар'яна.

– Циганочка?

– Ти вже її знаєш?

Придивившись, Михайлик справді-таки впізнав тоненьку постать чарівної ворожбиточки.

Вона підвела пана Оврама під вікно й стиха сказала:

– Тут.

I підштовхнула Роздобудька до стіни:

– Лізьте, паночку.

– Куди ж?

– У вікно, паночку.

– А драбина?

– Нема, паночку.

– Як же я злізу? – і пан Роздобудько, пещений чепурун, спинився біля мурованої стіни ні в сих ні в тих: так близько була мета його прибуття до Мирослава, лист полковника Кіндратенка, але добутись на другий поверх панок не вмів.

3 того десятка жовтожупанних харцизів, що в руїнах монастиря сьогодні полягли від руки Філіппа га Михайлика, лишилося в живих тільки троє поранених, але ж пан Роздобудько про катастрофу ще не знав і, собі на допомогу, чекав їх усіх сюди – з хвилини на хвилину, і йому було зручніше, щоб вони приспіли вже потому, як папери полковника Кіндратенка опиняться в його кишені, бо зрештою ж, цікавили шукайла, звісна річ, передусім скарби, а не якась там сухорлявенька панночка, що її забагли так притьмом і в Римі, і в Варшаві, і в домі гетьмана Гордія Пихатого.

Шукайло прагнув добутись до панни Кармели мерщій, бо мусив квапитись, поки йому на поміч не приспіли ті харцизяки, що ховалися в руїнах кляштора.

Та й сторожа могла тут нагибати його в першу-ліпшу хвилину.

Та й собаки десь поблизу забрехали.

Та й невиразні чиїсь голоси вже озвались поблизу архирейського дому.

Зволікати було ніколи, і Мар'яна смикнула за товстенний мотуз, який звисав з прочиненого вікна до самої землі.

Це було, мабуть, умовне гасло, і чиясь рука мерщій викинула з вікна величезний мішок, який, упавши до ніг Роздобудькові, так його налякав, що пан Оврам замалим не скрикнув, захитався, і Мар'яна-циганочка, щоб його підтримати, схопила за лікоть, міцно стиснула маленькою, але чіпкою ручкою і наказала:

– Лізьте в лантух.

– Навіжена!

– Вас нагору витягнуть мішком.

– Я піду собі, – сказав Оврам і на крок одступив од мішка, маючи надію зразу ж таки зустрітися з помагачами-однокрилівцями, які ось-ось уже повинні були надійти з монастиря.

Аж тут завалували собаки, рвучи когось, знов загомоніли стиха якісь люди, і все це було так близько, коло саду, а чи й у самому саду, що бідолашний шляхтич рвонувся до мішка, став у нього ногами й заскреготав аж, коли спритна циганочка хутенько зав'язала йому над головою чималий гузир, припнула до мотуза і шепнула в вікно:

– Тягніть!

Михайлик і Ярина потягли.

Пан Оврам був не з опасистих, але все-таки не дуже легко було тягти мішок на другий поверх.

– Навіщо ми його – сюди? – ледве чутно спитав Михай

– А ми – не сюди! – в місячних сутінках лукаво пустивши бісика, відповіла Ярина.

– А куди ж? Ярина промовчала.

Вони його вже й од землі одірвали, вже досить високо й підняли, та ще чимало зусиль було попереду, коли Ярина пошепки сказала:

– Годі!

– Він же повис, панно!

– Так треба! Прив’яжи ось мотуз до гачка.

Тільки тепер збагнув, нарешті, Михайлик підступність заміру Ярини Подолянки і, коли б він не був такий несміюн, зареготав би тут, як навіжений.

Єдине, на що він спромігся в шаленому захваті, він знову нахабно її поцілував, оцю гордовиту і ще ніким не ціловану панну-шляхтянку.

– Геть! – прошепотіла вона з тихою люттю.

– Зараз піду, – покірно погодився Михайлик і… поцілував її знову.

– Я вб'ю тебе! – яросливо прошепотіла Ярина, бо ж ні скрикнути, ні вдарити хлопця не могла: під самісіньким вікном, борсаючись у зав'язаному мішку, висів пан Оврам Роздобудько. – Уб'ю!

– Тепер убивай! – радісно погодився нахаба і поцілував її вп'ять.

23

А внизу циганочка Мар'яна пошепки напоумляла знавіснілого пана Роздобудька, який, утративши останній розум, вовтузився в зав'язанім мішку.

– Нехай же швидше тягнуть! – гарчав Оврам.

– Зачепилося щось: ні туди й ні сюди! I не сіпайтесь, паночку: боки об мур пообшморгуєте.

– Дарма, пся крев! – тихо лаявся пан Оврам.

– Не шарпайтесь, ваша мость: вірьовка обірветься.

– Дарма, відьмо ти єгипетська!

– Падати ж високо! Сторожа вчує!

– Чому ж не тягнуть?!

– Цитьте! Хтось іде!

I панич лаявся не так уже й голосно, – шептав собі щось, мов рак у торбі, а циганочка знов перестерігала необачного шукача пригод і скарбів:

– Помовч, язичку, кашки дам! Бо як зачують сторожові собацюги…

– Дарма! – шепотів у мішку пан Оврам.

– Дарма, та не дуже! – і, підступивши впритул до висячого лантуха, циганочка чіпко помацала бідолашного панка. – Вони ж, собацюги оті архирейські… трішки підскочить угору та й сюди – зубами… або й сюди! – і Мар'яна вщипнула знову за м'яке так дуже, аж синець там набряк, мабуть, і дівчинка стиха сміялася, наче далекий струмок жебонів, але від того ніжного леління наче гарячим приском сипонуло по спині шукачеві, бо в голосі циганочки, бриніло щось таки відьомське й незбагненно погрозливе, хоч вона мовби й розраджувала його в тій халепі: – Сидіть тихенько! До ранку тільки…

– Що ж буде вранці? – обережно спитав з мішка пан Оврам.

– На добраніч! – не відповівши на тривожне запитання, чемно попрощалась циганка.

– Постривай! – заволав пан Оврам.

– Тихше-но! – спинилась Мар'яна. – Хтось там іде.

– Не кидай мене! – стиха зойкнув Оврам Роздобудько. – Коли то мирославці, ти їм скажи: в мішку, мовляв, щось потрібне повісили. Щоб тільки не торкались вони до мене, щоб не мацали… скажи що-небудь!

– Я їм скажу: в Мирославі дзвони знімають же? На гармати? От у мішку й повішено дзвона. Ніхто й не займе: кому ж посеред ночі скортить дзвонити! Чи не так?

– А так… – непевно й зовсім уже тихо озвався пан Оврам.

– Тільки ви, пане мій… коли хто зачепить все-таки, озивайтесь, як і належить дзвонові.

– Як же воно?

– Раз товсто: бам! Удруге тонко: дзінь! Ось так… – і циганочка потиху проспівала оті «бам» та «дзінь» і нараз принишкла, бо під самісіньке вікно підступила нічна дівоча сторожа разом з Козаком Мамаєм.

– Чого ти тут? – спитав у Мар'яни Мамай.

– Балакаєм з панночкою, – невинним голоском відповіла ворожка, кивнувши на вікно.

– Еге ж, зі мною, – озвалася з кімнати Подолянка.

– А що це повішено в мішку? Собаку?

– Дзвони, – відмовила ворожка.

– Чи ж добрий мають голос? – поспитав Мамай.

– Два голоси: товстий і тонкий.

– А ось я спробую, – сказав Мамай і оперіщив палюгою по мішку.

– Бам! – озвався баса пан Роздобудько. Мамай оперіщив удруге.

– Дзінь! – тоненьким голоском задзвенів шляхтич. А потім знову:

– Бам!

I ще раз:

– Дзінь!

Досхочу надзвонившись, Козак Мамай подався з дівочою сторожею далі, і аж тут тільки пан Роздобудько заверещав, як півтора чорта, та й то не дуже голосно.

– Гей, ти там, відьмо циганська! – стиха покликав шукайло.

Та ніхто не озвався.

Мар'яна вже зникла з саду.

24

– Iди вже собі геть! – так само тихо, не забуваючи про чуйні вуха пана Роздобудька, благала, пручаючись, Подоляночка, але вирватися з Михайликових лабет не могла, хоч і була дівкою, нівроку їй, міцненькою. – Пус-с-с-с-сти! – скаженіючи, сичала вона.

– Ти попроси, як слід, – лагідно запропонував Михайлик.

– Будь ласка! – знемагаючи від палючого й досі невідомого їй шалу, попросила панна.

– Навіщо ж так сердито! – з докором мовив Михайлик, I й простодушнім зніяковінні додав: – Я ж – боязкий! – і знову ненароком цмокнув неторкану дівку біля вуха. – Та я ж – несміливий… це всі знають! – і він тицьнув їй невмілими, а солодкими й гарячими губами в підборіддя, бо в губи зопалу не вцілив. що й поправив на другий раз, не гаючись.

– Очі видряпаю! – знемагаючи, прошепотіла панна.

Але Михайлик, влучивши на цей раз у губи, затулив їй рота поцілунком, і вже й не відтуляв – хвилину? годину? вік? – бо макітрилося в голові, все закружляло й заверетенилось, бо ж плин часу зненацька зупинився, а коли не стало подиху, не стало серця, він, одірвавшись на мить, почув неначе здалеку благання в її голосі:

– Іди собі! Михайлик промовчав.

– Іди, Кохайлику! – сказала панночка, вже чомусь лютуючи більше на себе. ніж на коваля.

Михайлик стрепенувся.

– Навіщо ж так суворо? – спитав він. – Ти попроси, як треба!

I ждав. Прошу! – ледве чутно вимовила, нарешті, панна Ярина.

Не так, – невблаганно відмовив Михайлик-Кохайлик.

– Дуже прошу, – ще тихше сказала Кармела-Ярина. – Благаю!

– Ще не так.

– Молю тебе!

I вона його поцілувала.

25

Він потім навіть згадати не міг, простодушний ковалисько, як спритно й тихо спустився по стіні, мало не зачепивши в мішку Оврама Роздобудька, що його вже, видно, тнули крізь товстенний лантух комарі, бо мішок дрібно дрижав, стогнав і скавулів.

Він і сам не тямив, наш Кохайлик, як, незбагненним дивом не сполохавши собак і не збудивши зледащілих вартових, опинився по той бік паркана, котрий оточував старий архирейський садок, коли зіткнувся раптом ніс до носа з циганкою Мар'яною, гарненькою ворожбиточкою, що при зустрічах з нею ковалеві всякий раз чомусь ставало моторошно.

– Куди поспішаєш, лебедику? – з притиском спитала вона.

– Тебе шукаю, – відмовив хлопець, і не було в цій відповіді ні рісочки брехні, бо ж і справді цілий день його не облишало бажання знайти премилу чаклунку й подякувати за все добре, що вона йому наворожила. – Тебе шукаю! – ще певніше повторив Михайлик і поліз до кишені.

Витягши разок дорогого намиста, почепив на шию циганочці, і місяць, загравши в перлинах, кинув сяйво на лице, заграв у зіницях, і дівчинка стала ще краща, а якісь тривожні молоточки застукали в скронях, і серце закалатало перед тією дикою й знадливою красою, аж хлопець одсахнувся од циганки: після всього, що сталося зараз у домі владики, його самого це бурхання крові тільки злякало й засмутило, хоч і не було в тім парубоцькім збентеженні грішного збурення плоті, а схвилювала хлопця лиш незборима сила дівочої краси.