Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 41 страниц)

Вже пробившись до свого війська, Михайлик дочекався-таки тої хвилини, коли Ярина сяйнула оком, побачила над собою Михайлика, спалахнула, загорілась, і хлопець нічого е міг у тому першому погляді второпати, бо ж була в ньому 1 радість, бо засвітився він і досадою, бо спалахнув у ньому і гнів.

– Пусти мене, – попросила Ярина.

Та борозенківці з Михайликом уже наблизились до малинового стяга, під яким стояв Мелхиседек.

Єпіскоп зараз бачив, як поблизу від нього Михайликова сотня витратила до ноги чималий загін кримчаків, які трапились їм під гарячу руч, бачив, як зграбно й запально рубався молоденький коваль, тож і був наш владика вельми здивований, побачивши, як Михайлик спускає з сідла на землю панну Подолянку, якої здаля владика впізнати, звісна річ, не міг.

– Дядечку, – покликала Ярина, і знов була б упала, коли б не підхопили її архирейські челядники, скривавивши собі руки, бо ж одчайдушна дівка вся була поранена й подряпана.

– Лікаря! – звелів Мелхиседек.

А Подолянка, наче крізь сон, покликала:

– Кохайлику!

Але коваля там уже не було.

Захлюпнула його хвиля спогаду про сьогоднішній ранок, коли панна від нього відмовилась.

Не хотілося йому чути від неї й слова подяки.

Він оперіщив коня і гайнув до своїх спітнілих та скривавлених борозенківців, що спішувались трохи віддалік.

– Гей, сотнику! – гукнув навздогін Мелхиседек. Михайлик, почувши те, не збагнув, що то – до нього, і коня не спинив.

Очима шукаючи своєї матінки, бо ж не бачив її замалим не годину, та ще й таку страшну годину, Михайлик оглядався по всьому полю, залитому кров'ю, всіяному трупами людей та коней, чорному й столоченому, повному стогону та хрипіння вмираючих, і мліло серце ковалеве од гострої тривоги.

– Мамо! – шепотів хлопець. – Мамо! Де ж ви? Матінко?!

– Пане сотнику! – конем наздоганяючи Михайлика, вдруге покликав єпіскоп. – Вернись-но!

– Тебе кличе владика! – гукнув якийсь поранений у голову козак. – Тебе ж!

– Мене? – спиняючи коня, здивувався Михайлик, – Тебе, тебе! – невідь звідки взявшись, заступив молодикові дорогу Козак Мамай, а Песик Ложка також ствердливо гавкнув.

– Мами моєї не бачили? – спитав у Песика Михайлик.

– Десь вона тут, – одповів за нього Мамай, завертаючи ковалевого коня до білого каменя, під яким, чекаючи приходу лікаря, поклали вже Ярину.

Сівши на тому камені, владика й дожидав Михайлика.

– Його преосвященство кличе пана сотника, – сказав Мамай.

– Сотника вбито в бою, – відмовив Михайлик, не розуміючи – про кого мова. – Де ж моя матінка?

– Я тут, – озвалась Явдоха, виникаючи біля сина. – Живий?

I неня всього Михайлика обмацала, наче не вірячи власним очам.

– Гей, сотнику! – знову гукнув через голови, ставши на камені, отець Мелхиседек. – Тебе, тебе кличу, пане Михайле!

– Мене? – здивувався Михайлик.

– Тебе ж! – засміявся єпіскоп. – Іди-но сюди!

– Кличуть, синочку! – підштовхнула Михайлика неня, як і завше, зрозумівши все з півслова.

– Але чому ж… – розгублено поглянув він на матір.

– Тому, що ми з тобою, лебедику… ми з тобою стали зараз оце… сотниками, – стиха пояснила Явдоха.

– Як то, мамо?

– Ми з тобою вже сотники, синку! – голосніше сказала ненька.

– Я сам, мамо, я сам… – спробував був хоч трішки вговтати свою паніматку Михайлик, але Явдоха вже виступила вперед і, плечем прокладаючи Мамаєві та Михайликові дорогу поміж лицарями, ще гарячими від пекла бою, сердито на всіх покрикуючи, вела до білого каменя, де дожидав владика.

– Дорогу сотникові!

– Мамо! – з докором благав Михайлик. – Облиште, мамо! Але Явдоха добре знала своє материнське діло.

– Дорогу панові сотникові! – погукувала вона, пробиваючись між вояками.

11

– Чолом тобі, пане сотнику! – привітав Михайлика єпіскоп.

– Це ж – не я… – непевно почав був хлопець.

– Коли тобі говорять, що це ти, – перепинила матінка, – не сперечайся!

– Хіба ж це не ти погнав ворога? – спитав архирей.

– Це – козаки, владико.

– Не ти хіба врятував од загину, од ганьби, од полону – загін покійного сотника Борозенка?

– Вони відбивались од німців, як дикі коти. Побачили б ви, владико…

– Хіба це не ти показав їм, як треба, щоб слави козацької не потлумити, як треба ворога періщити, стинати, бити, а не відбиватись?

– Як же я міг показати, коли я й сам… не той…

– Несміливий? – кепкуючи, спитав Козак Мамай.

– Коли ж я й сам…

– Не сердитий?! – щасливо засміялась матінка.

– То це не за тобою вони пішли в бій? – спитав, повівши довкола рукою, єпіскоп.

– За ним, за ним! – загукало вдячне козацтво, яке з бою вийшло з честю – під несподіваним проводом ковалиська.

– Чуєш? – смішливо смикнувши себе за сергу, спитав Козак Мамай.

– Чуємо! – відмовила за хлопця матінка, постерігши, куди той дивиться, бо ж він очей не зводив з лікаря, який уже порав ся коло Ярини.

– От і виходить, що став ти сотником, парубче, – урочисто промовив пан полковник, а Михайликові аж млосно стало, аж отетерів од несподіванки, і дуже ж йому хотілося, щоб це був жарт або сон, і він уже скоса поглядав на матінку, очима благаючи про допомогу.

– Ну, які з нас сотники?! – сором’язно пишаючись і підбираючи губи, почала Явдоха і аж почервоніла, як дівчинка, бо ж їй ця розмова була таки приємна, і мати повторила ще раз: – Які з нас сотники, владико!?

– А кажуть же, ваш хлопчик був у бою – сотник як сотник!

– Так то ж – у бою! – озвався й Михайлик. – Та й вийшло все воно, владико, ненароком, – і парубок аж руками розвів, ніби просив пробачення.

– Сам винуватий! – зареготав Мамай.

– Гав, гав-гав-гав, – потвердив Песик Ложка.

– Марна річ, – посміхнувся й владика. – Хочете ви чи не хочете, матінко, а синок ваш уже став-таки сотником. Доведеться подякувати за честь і ставати до діла.

– Ну, коли так, владико… – Явдоха манірно вклонилась. – Спасибі за честь, панове-громадо! – і матінка віддала чолом на всі боки.

Звеліла й синові:

– Кланяйся! Михайлик уклонився теж.

– Нижче! – звеліла неня. I Михайлик віддав нижче:

– Спасибі за честь!

Потім, сам з того дивуючись, зненацька гукнув:

– Кашовари, сюди!

Наперед виступив тільки один, старий кухар Улас Загреба – з величенною ложкою, що стирчала не з халяви, як у всіх козаків, а з-за пояса, така вона була велика.

– Я сам-один лишився, – віддавши поклін сотникові, сказав старий. – А двох кашоварів убило.

– Візьміть собі на поміч іще чотирьох! – звелів новий сотник і звернувся до козаків: – Хто піде в кашовари?

Коли кількоро зголосились охоче, Михайлик наказав:

– Щоб каша була за годину готова! 3 яловичиною! Перекажіть обозному, що новий пан сотник звелів: з яловичиною. Бо ж без харчу козак – не козак, а кізяк!

– Оце так! – любуючися з моторного парубка, зареготав Мамай.

– Оце так сотник! – дружно ревонула борозенківська сотня.

А сам пан сотник преповажливо мовив:

– Та ще скажіть-но обозному, пане Загребо, щоб дав на мою сотню барила зо три меду…

– Оковитої, пане сотнику! – підказали з гурту.

– I оковитої, – повторив Михайлик.

– Оце так сотник! – ахнуло козацтво.

– А коли не дасть?

– То скажете йому…

– Ребром – за гак! – підказали з сотні. – Так?

– За гак! – погодився Михайлик.

– Все скажемо, – шанобливо вклонився старий кашовар. – Скажемо, пане сотнику!

– А тепер слухайте сюди! – владно звернувся до своєї сотні Михайлик. – Порати коні!

– Але зразу їх не напувати, – стиха підказала матінка.

– Я сам, мамо, я сам! – пошепки огризнувся Михайлик. А вголос додав: – Та не напувати, поки ще гарячі!

– Знаємо, пане сотнику!

– Потім – до річки: митися! – звелів сотник.

– I прати сорочки, – стиха підказала неня.

– Я сам! – пошепки буркнув синок. А вголос додав: – I прати сорочки!

– Гаразд, пане сотнику! – озвалися з гурту.

– Потім шаблі гострити. А там поспіє і обід. А там… – і Михайлик, несміливий та боязкий, порядкував над козацтвом, наче було це діло знайоме йому змалку.

3 білого каменя поглядали на новоспеченого сотника Мамай та Мелхиседек і значущо ззиралися, мовби любуючися з рідного сина чи молодшого брата.

Зоріла на Михайлика, очунявши, і пошарпана панна Ярина, поки порався над нею лікар, і одводила око, і знову заплющувалась, коли Михайлик кидав на неї стурбований погляд,

12

Владика скинув з себе клапті, які лишилися від ряси, й зостався в самій тільки гаптованій сорочці, пошарпаній, перемазаній кров'ю, бо старого ранили в рамено.

Мамай, теж увесь закривавлений, витягав собі з тіла стріли та кулі.

– Не беруть тебе чорти, Мамаю, – посміхнувся єпіскоп. – Стільки стріл, а ти живий! Та й кулі…

– Коли б їх зважити, всі кулі, які я витяг з мого тіла… ого! Зав'яжи-но мені плече, Подоляночко! – звернувся Мамай до Ярини, зауваживши, що панночка вже кліпає очима.

– Вона ще й не очумалась, – кинувся до неї єпіскоп.

– Дарма! – сказав Мамай. – Уставай, дівко, до роботи!

I панна Ярина встала і заходилася коло Козакового пораненого плеча, а потім і коло дядькового рамена. Мамай зітхнув:

– Чорти нас таки не беруть…

– Такий уже ми народ, слава Йсусові, – мовив, перехрестившись, старий гуцул з Михайлової сотні.

– Скільки вже нас войовано та жаковано… – сумно всміхнувся Мамай. – Шкура козацька репається! А ми тільки дужчаємо після кожного стусана… Ого!

– Не дай бог – так дужчати!

– Що ж поробиш! – запахкав люлькою Мамай. – Про українську вдачу є така брехенька…^ і, прискаливши око, він затягнувся димом, смикнув себе за сергу і почав: – Два куми схотіли забити вола. Один і каже: «Ви, кумцю, держіть за роги, а я його вдарю обухом». Ударив кум, а віл не падає. Ударив кум удруге, а віл не падає. Ударив кум обухом і втретє, а віл собі стоїть. Тоді той дядечко, який вола тримав за роги, й каже: «Якщо ви, куме, ще й учетверте мене по голові ось так гепнете, то глядіть, щоб я на вас не розсердився…» Отака наша вдача!

Преосвященний хотів щось гостро заперечити Мамаєві, 6о ж ніяк йому не до душі було таке трактування української вдачі, він аж розсердився на Козака за грубу небилицю, але ж нічого сказати не встиг, бо одвернувся в другий бік, побачивши лицедія Прудивуса, який підходив до них з дубовою голоблею в руках, що нею він намолотив сьогодні не так уже й мало ворогів.

– Чолом, владико! – вклонився Прудивус.

– Ave! – відмовив архирей з латинська. – Мир тобі, спудею! – але не благословив молодика, бо ж був без ряси і в драних козацьких штанях. – Я бачив, голубе, як хвацько ти переправляв оцією голобелькою на той світ якогось пихатого шляхтича в голубім кунтуші… Тобі либонь хотілось би знати, чи ж він добре добрався до Стіксу?

– Він уже в Хароновому човні, ваше преосвященство, переправляється в самісіньке пекло.

– Довго ж ти за ним ганявся, – мовив єпіскоп. – Чи ти не любиш голубої барви?

– Той голубий хотів схопити нашого гуцула.

– Романюка?! – аж стенулась Ярина.

– Старий гуцул рубався, як справжній козак… Аж бачу, той ляшок скрадається з татарами, а він – і не туди: кришить, сивий, німоту й ляхів на капусту. Я був хотів прорубатись до нього, та вже свиснув татарський аркан, уже й зв'язали бідолашного гуцула, а мені, як на те, саме шаблю з рук вибили. Добре, трапилась оця голобля…

– Що ж було далі? – спитав Мамай.

– Татари де й поділися: полягли чи від голоблі повтікали. А голубого я ще попоганяв чимало: лютий, бистрий і живучий, мов собака…

– Де ж він? – спитала Ярина.

– Віддав чортові душу.

– А гуцул? – спитав єпіскоп.

– Десь там, доміне, либонь лежить і досі…

– Мертвий?

– Зв'язаний. Арканом.

– Так його й покинув?

– Пан обозний чіпати гуцула не велів: усіх, мовляв, чужинців… в час війни треба тримати в путах.

– Який же він чужинець?

– Католик…

– Веди до нього, – наказав єпіскоп, і вони гуртом – Козак Мамай, владика, лицедій, Михайлик і Ярина – подались шукати старого гуцула.

Михайлик ішов позаду, а панна попереду, і обоє ціною страшного зусилля намагались одне на одного не дивитись.

Ярина поглядом шукала забитого шляхтича в голубім кунтуші, що полював на старого Ігнатія Романюка, бо треба ж було на нього глянути, але все поле було вкрите трупом.

Валялись там шапки, кіраси, конфедератки, шлики та мисюрки, мечі, шаблі. списи та келепи, порохом порозривані рушниці й гаківниці. Мертві коні зберігали передсмертний рух. А живі люди вже робили своє діло: косарі мантачили своє знаряддя, аж дзвін розлягався по луках. Козаки розкладали вогнища, білували бичків та телят, латали жупани, розповідали побрехеньки й реготали, ніби й не чорніло від крові все це поле, вже прокидалася й пісня, озиваючись там і там, – бо душа українська – без пісні не живе.

– Де ти його покинув, того Романюка? – питав Мелхиседек.

– Ген-ген, під тою скелею, – неуважно відказав лицедій, а Песик Ложка, це почувши, помчав уперед.

– Ти чимось вельми заклопотаний, спудею?

– Батенька шкода, владико: сам-один з Лукією лишається.

– А ти ж?

– Я рушаю сьогодні до Києва.

– А війна?

– Я ж – не воїн…

13

На скелі тій, до якої так поспішали владика й Мамай, гуцули в кіптариках, кружка посідавши, гострили об той скельний камінь топірці, перев'язували дрантям від сорочок свої рани, покурювали мережані люлечки й слухали, що їм каже цей сивий, недавній ксьондз, котрому вони щойно розв'язали руки, не зважившись, правда, порушити наказ пана обозного та й перетяти ножем такий же татарський, із сириці, аркан, який оповивав йому роз'ятрені до крові ноги.

Молоденький гуцул русявий, Юрко, саме напував Романюка водою з сухого гарбуза, що правив замість конвиць. Напившись, обіллявши груди студеною з Рубайла водою, старий гуцул заговорив до земляків, і вони, покинувши справи, слухали мудрого чоловіка, бо він розповідав про те, що всім боліло, про те, що кортіло йому написати в проповідному листі до черкасів, який він мав намір послати по всій Україні.

– Якщо й тепер черкаси підкоряться шляхті, то ми подібні будем до свиней, которі, вилізши з багнюки, знову – в той самий кал ідуть…

– Ви все це, доміне, написали в посланії? – спитав Тиміш Прудивус і, схилившись Романюкові до ніг, перетяв ножем петлю татарського аркана. – Вручіть мені того листа, панотче.

– Навіщо?

– Пішки йду до Києва, по всій Україні. Читатиму листа по городах і селах, де панує гетьман.

– Тебе там повісять, козаче, з тим листом, – перестеріг Романюк, а придивившись до Прудивуса, спитав: – Де ж твоя голобля, хлопче?

– Потрощив на дрізки.

– Це ж ти сьогодні врятував мені життя… А хто ж ти є?

– Приставляка… мандрівний лицедій. Штукар.

– А ще?

За нього відповів єпіскоп:

– Спудей преславної Братської в Києві Академії.

– Це світоч науки для всього слов’янства.

– Атож! – радо погодився владика, бо мова йшла про Академію, де вчився колись і він сам.

Взявши в Романюка один з приготованих примірників його відозви до простих людей України, Тиміш Прудивус читав і перечитував цей твір знаючого гуцула. Потім сказав:

– Читатиму людям по всій Україні… I в Києві теж!

– Але як же ти пройдеш до Києва? – спитав Романюк у спудея.

– Отак ось, доміне: навпростець! – посміхнувся Прудивус.

– Крізь самісіньке пекло?

– Все, що треба знати про пекло, – лукаво повів вусом Тиміш, – я вже в Академії вивчив. Тож дорогу знайду.

– До пекла чи до Академії? – посміхнувся Романюк.

– До Академії – крізь пекло війни! Сьогодні вночі я рушаю, – і він уклонився владиці, Романюкові й Мамаєві. – До Києва йду, – обняв він пошарпаного в бою молодого сотника Михайлика. – Прощавай, соколе! – і він здалеку вклонився, мандрівний лицедій, і рідному своєму місту Мирославу, з яким було так жало розлучатися в скрутну хвилину: – Іду до Києва! – і так уже хотілося йому про той свій Київ розповісти кожному, що й сам не стямився спудей, як заспівав:

– Стоїть золотоглавий

Наш Київ у садах,

Як Рим – достойний слави,

Аж на семи горбах.

Він знав і гніт Батиїв,

I напади Литви,

Але ніколи Київ

Не схилить голови.

Вельможна Польща-пані

Готує нам ярмо,

Та ми, як при Богдані,

Їй одкоша дамо.

Наш Київ знаменитий

За все миліший нам:

Там єсть і аквавіта,

Там є й науки храм.

Арма вірумкве кано —

Я славлю вояків, —

Великому Богдану

Присвячую я спів.

Нам крук очей не виїв,

Ми сильні, аки льви, —

В віках цвістиме Київ,

Як рідний брат Москви!..

I цей баламутний спудей мрією своєю вже перелітав туди, до Києва, до рідного брата Москви, до струмисто-лукуватого Дніпра…

14

Гнат Романюк дослухався до співу Тимошевого та й думав: чи не з його, бува, послання до черкасів зронилась перша іскорка, що зараз породила полумінь цієї пісні?..

Хтось його взяв за плече, і Романюк обернувся, впізнав Юрка, того русявого покутянина, що його, звязаного, напував водою з гарбузової конвиці.

– Слухайте-но, ваша мость, – шанобливо звернувся Юрко.

– Що, синку?

– Дайте й нам того листа… Додому понесем. До Карпат.

– Мемо читати в храмах, – додав старий гуцул у розпанаханому шаблею кіптарику, що з його дір, між барвистими візерунками, стирчала вовна. – Щоб і там наші знали щиру правду.

– Мемо читати на базарах, по ярмарках…

– А ви хіба письменні?

– Все вивчимо напам'ять.

– Схоплять з таким листом шляхетські посіпаки, буде найлютіша смерть.

– Слава Йсу!

Всі на мить принишкли. Сивий Романюк поспитав:

– Як ви сюди потрапили?

– 3 Коломиї причвалали, з Косова… з Хуста. Ближче до Дніпра, до Січі.

– Чимало йшло таких і через Київ, – обернувся Гнат Романюк до архирея. – Бачив я сам, як однокрилівці з поляками, заскочивши в дорозі втікачів, рубали впень, дітей хапали, тягли кудись дівчат… – і старий, заплющившись, замовк, неначе знов йому привидівся той жах.

Слухавши мову Романюка, владика зразу думав тисячу дум, як те й мусило бути з полководцем у скрутну годину війни, – зразу тисяча дум, як шершні, жалили його, зразу тисяча дум дзижчали над душею, тисяча дум: і про долю людей, втікачів од наруги шляхетської, що прибували сюди з усієї Вкраїни, наддніпрян, полтавчан, подолян, галичан, про долю тих людей, які не сплять тепер ночами по всій черкаській стороні, про долинян, що боронять свій город, довіривши своє життя розсудові мирославського владики, тисяча дум, тисяча дум – про тих людей, що є, про тих людей, що будуть, про долю всього народу, про долю Вкраїни-матері – з-поза Карпат аж за Донець, – тисяча дум, збуджених всіма прикростями війни, запалом бою, холодіючими тілами товариства, що наклало головами в цім бою, тисяча дум, збуджених турботою про перемогу правого діла, збуджених і піснею Прудивуса, піснею про. Київ, про рідного брата Москви.

Козак Мамай також задумався.

Був мовчазний і збентежений мислями, що тнули і його, наче спасівські оводи румака.

Ніби й не чув Мамай усіх тих шумів, якими бриніло чорне від крові поле, не зважав і на Песика Ложку, що тицяв носом у коліно, намагаючись привернути до себе увагу, не помічав і пораненого Білогривця, котрий штовхав Мамая в спину лобом, щоб той якого-небудь зілля приклав йому до рубаної рани, щоб витяг з холки опірену татарську стрілу, по якій також стікала цівка крові.

– Про що задумався, Мамаю? – штовхнув його єпіскоп.

– Про те ж, про що й ти…

– Чи не пора нам до міста? – поспитав владика.

– А пора, – погодився Мамай і обернувся до свого коня. На хвильку він біля нього затримався, виплутуючи з гриви

влучну татарську стрілу, до якої чиєюсь рукою прив'язаний білів дбайливо згорнений папірець.

– Листа, бач, прислали мені однокрилівці, – кивнув козарлюга і розгорнув папірця.

Там було кілька слів.

– Що там? – поцікавився єпіскоп.

– Прочитай, – і запорожець простяг владиці таємниче послання.

Єпіскоп прочитав:

«Щоб тебе знищити, зруйнуємо все місто. Ціна зняття облоги: твоя, Мамаю, голова! Нехай мирославці подумають. Ad majorem Dei gloriam»…

– Для вящої божої слави, – переклав сам собі єпіскоп. – Девіз єзуїтського ордена!

– У мене з ними давні розрахунки, – сказав Мамай і скочив на коня.

– Ти що надумав? – стурбовано спитав єпіскоп. – Чи не вдовольнити їхні домагання?

– Ані подобини!

Вони вихором мчали до міста, і кониченько єпіскопа ледве встигав за пораненим Білогривцем-Добряном.

15

– Куди це вони – так шпарко? – звідався в Прудивуса гармаш Олексій Ушаков, ставний курянин, дядечко років за тридцять, який давненько вже оселився неподалік од Мирослава, по той бік озера, при найвужчій горловині, жив там собі, кушніруючи та шевцюючи, а тепер порався біля своєї, в бою підбитої, венеційської гармати і тоскно поглядав за Красавицю, де мріла свіжа стріха його хатки, в котрій лишилася в таку лиху годину гармашева сім'я. – Куди це вони так поспішають? – повторив Ушаков. – Чи не сталося знов чого-небудь?

– Хіба в них мало клопоту! – неуважно зітхнув Прудивус.

Він заклопотано оглядався туди й сюди, чи не побачить десь батенька, бодай здалеку, бо після бою він чомусь досі його ніде не стрів.

– У всіх у нас – один клопіт, – зітхнув і москаль. – I в кожного – свій! – і він, до бою лагодячи гармату, набиваючи з пащі, пестив рукою її мідне жерло.

– Завтра ця пані, – кивнув на гармату Прудивус, – добре тобі віддячить за щиру турботу.

– А віддячить! – відмовив Олексій Ушаков, і голос йому затремтів.

Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє.

– Що там у тебе? – спитав гармаш.

– Київ, – одмовив Прудивус. – Перед світанком рушаю на той бік.

– 3 міста ж, – глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, – з міста ж вийти!

– Спробую, – відмовив лицедій. Ушаков зітхнув.

– А що там – у тебе? – спитав Прудивус.

– Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха.

Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою.

– Саме сина має мені народити, – додав гармаш. – Багато років дожидали… і ось так!.. Може, й сьогодні!

– Першого? – спитав Тиміш.

– Першого, – кивнув Олексій Ушаков.

– Я йтиму вранці проз той хутір.

Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив:

– Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку.

– Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що як схиблю?!

– Коли стріляти будеш?

– На світанку.

– То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночi.

– Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью?

Вони поцілувалися.

16

Козак Мамай і мирославський владика тимчасом бігли кіньми навскач.

Вони промчали, полохаючи собак та курей, по спорожнілому базару.

Промайнули через Соборний майдан.

Не спиняючись коло господи єпіскопа, голоднісінькі з ранку, звернули до вишгорода і трохи тихшим кроком стали вибиратись на гору, до руїн домініканського монастиря.

– Куди це ми так поспішаємо? – питав отець Мелхиседек.

– Побачиш, полковникуі – відмахнувся Мамай, 6о якась думка так його захопила, що, поки вони видирались на гору, Козак не промовив ні слова.

Давно вже вони поминули кузню Іванища, об'їхали довкола й монастир, а владика все ніяк не міг збагнути, куди ж це його тягне химерний побратим.

– Куди ведеш, старий собако? – питав єпіскоп.

– Ти ж сам хотів почути путнє слово про мирославські скарби! От ми з тобою й…

– Iдемо шукати?

– Ні, питати.

– В кого?

– В Іваненка, ваше преосвященство. В алхіміка.

– А він хіба скарби знаходив коли-небудь?

– Жодного.

– А-а, – протяг Мелхиседек. – Він не знайшов, а винайшов!

– Щ6 винайшов?

– Той чарівний камінь, що обертає все на золото!

– Філософський камінь?.. Навіщо воно тобі зараз оте золото?

Єпіскоп не відповів.

Коли ж виїхали на вершечок гори, він спитав:

– Чи не цьому Іваненкові… в рабство віддав ти пана Оврама Роздобудька?.. Що ж він тут робить?

– Я йому не заздрю…

17

Обійшовши монастирські руїни з дальнього кутка, Козак Мамай і мирославський владика наблизились над урвищем ріки Рубайла до випадково вцілілої кам'яниці. В ній було кілька просторих келій, з високими й вузькими вікнами, з готичними шпилями над покрівлею. 3 височенного димаря, як бува в гамарнях, вивергався чорний дим, раз по раз пробиваний яскраво-жовтими пасмами, схожими на несамовито-рухливий лисячий хвіст.

Козак Мамай, поставивши свого Ложку на сторожування, постукав у важкі двері, але звук був глухий, такі вони були товсті, – підождав трішки, потім постукав знов.

Ніхто не відповів.

Мамай натиснув на двері кремезним плечем, але марно.

Він штовхнув іще раз, і двері насилу подалися, такі вони були набряклі вогкістю, яка незваним гостям зразу ж війнула в обличчя. В кімнаті бурхали густі та різнобарвні випари, кипіли хмари диму, шугали іскри, блимав у горені синій вогонь.

Гості побачили в величезнім покої чудернацькі прозорі посудини з тонкими кривими вершечками, тиглі, вузькогорлі карафи, де кипіла якась червона, схожа на свіжу кров, рідина, всяке дивовижнє начиння, перегінні пристрої, два прездорові глобуси – земний та небесний (з материками та океанами, накресленими абияк, і з планетами та зірками, нанесеними з найбільшою, як на ті давні часи, точністю).

Над усім стовбичив у прекумедній поставі добіла виварений людський кістяк.

На шафі кліпала сліпими вдень очима велика сова.

А господаря цієї незвичайної оселі Мамай і владика вздріли тільки тоді, коли сова, стрічаючи некликаних гостей, несподівано скрикнула поганим голосом і з диму та з пари – десь угорі, на драбині, біля книжкових полиць, раптом виникла невеличка, охайненька постать алхіміка.

Це був як голуб сивий чоловічок – в окулярах, що вважалися в ту пору дивом-дивним, з небезпечною лукавинкою в тонких обрисах сухого рота, з подивом і запитанням у погляді короткозорих очей. Він завмер на драбині, з книгою в руках, скам'янів перед несподіваними приходнями, не пустивши й пари з уст, захоплений либонь думками, які ще витали мудрагелеві в голові, але німе запитання й досада, породжені перервою в роботі, були такі неприховані, що єпіскоп, збагнувши всю недоречність їхнього раптового приходу сюди, аж позадкував на кілька кроків до дверей.

– Plaudite, cives! – зненацька вигукнув по-латинському цей чудернацький чоловічок.

– Чого ж то маємо бити в долоні? – засміявшись, здивовано спитав Козак Мамай.

– А того, що я знайшов, нарешті, в цій мудрій книзі…

– Злазь-но! – звелів йому Козак.

– Чого б це? – легко спускаючись по драбинці, спитав Іваненко, нарешті впізнавши Мамая.

– Ми ж бо – до тебе, доміне.

– Я так і зрозумів, що до мене, – несподівано засвітився ніяковою, але приємною посмішкою Іваненко, і все в цій похмурій та чудній кімнаті нараз вияснилось, аж наче й диму стало менше, ніби й пара не шугала такими похмурими та їдкими клубами, немовби й сине полум'я мерехтіло попід ретортами вже не так лиховісно. – Сідайте, панове! – запросив Іваненко.

Стільців у чудернацькій келії не було, і гості, не знайшовши ні ослона, ні полу, ні скрині, так і лишилися стояти, а сам Іваненко уваги на те не звернув, бо зненацька метнувся в куток, щоб погасити вогонь під якоюсь чудною макітрою, записав там щось на величезному аркуші і бігцем повернувся до гостей. Владика й Мамай, не приховуючи своєї цілком природної цікавості, поглядали й на господаря, і на всі дива, що його тут оточували, і на старовинну гравюру на вогкій стіні: звідтіль недобрим оком гостро поглядав на гостей якийсь собакуватий монах.

Це був, очевидно, відомий усім алхімікам Альфред фон Больштедт, домініканець, єпіскоп, лиховісна постать, що наганяла жах на всю Європу, найлютіший з католиків, який намагався перетворити всі наукові надбання алхіміків на частку догматики католицизму. Цей портрет, ясна річ, зберігся в алхімічній майстерні Іваненка ще від отців домініканців, які не одну сотню літ збавили ось тут, намагаючись перетворити бодай одне зернятко міді або свинцю на найменшу дрібку щирого золота, створеного загребущими руками людини.

Крім цього страхолюдного портрета та ще крім усяких дрібниць, крім алхімічних знаків на стінах (змій, що жере свого ж хвоста), крім алегоричних позначень ртуті й сірки, котрі, сполучившись між собою, сотворили буцім усю видиму природу, крім забутих у кутку католицького розп'яття та невеличкої короговки, де були намальовані пси, які розривають розтерзане тіло єретика – православного (це видно було з хрестика на грудях жертви), короговки, котра зображувала символ ордена домініканців (доміні каніс – собаки господні!), та ще крім бурштинових чоток чернечих, що так і лишились висіти на гвіздочку, нічого римського тут, уже не зосталося, бо й сам Іваненко, захопивши монастирську лабораторію після зруйнування цього гнізда домініканців, всесвітніх інквізиторів, не став алхіміком у європейськім розумінні цього слова: не шукав ні каменю філософського, ні великого еліксиру, |іі пілюль безсмертя, не намагався він, звісна річ, використати алхімію й задля темних потреб релігії. Учений-перевчений, він був, до певної міри, послідовником алхімії арабської, далекої від містицизму алхіміків Європи, вивчав праці відомого тоді таджицького вченого Абу-Алі ібн-Сіни (з латинська Авіценни), засвоював прийоми хімічної техніки, перенесені на Вкраїну з Вірменії та Візантії, але найбільше дбав про накопичення знань і прийомів практичної ремісницької хімії, що з її поміччю в країнах Сходу й Заходу готували ліки, фарбували тканини, чинбарювали, варили скло, сталь і порох, гнали горілку, курили смолу. Чимало цього всього вміння приходило на Русь, на Україну й до Москви, а там і до Європи – через «ворота кавказькі», через Вірменію, що з неї тоді мандрували хіміки, аптекарі та лікарі по всій Слов'янщині. Чимало чого вигадали та вдосконалили й наші вмільці та мудреці, що й записано в безлічі книг та рукописів, які дійшли до наших з вами, читачу, жадібних та цікавих рук.

18

Владика і Козак Мамай придивлялись до всього, що було в тій великій та похмурій кімнаті, і в голові їм паморочилося від пекельних пахощів, які сповнювали майстерню, а найдужче, мабуть, від Випарів фосфору, що з ним саме й порався

Іваненко, відкривши його на років з десяток раніш від німецького алхіміка Бранда.

– Сідайте, панове, – знову гостинно запросив алхімік. I спитав: – Чого ж вам треба?

– Поради, – відповів Мамай.

– Що сталося?

– Війна, пане Іваненку.

– Знову? – перелякано спитав учений.

– Хіба ж вам тут не чути, Іваненку: вже кілька днів стріляють!.: О! Слухайте! – додав Мамай, бо знову десь там гримнула гармата і заговорили гаківниці.

– Знову війна! – зітхнув алхімік. I запитав збентежено: – Татарва? Орда?

– Гірше.

– Шляхта?

– Гірше.

– А хто ж?

– Свої! Разом з чужою чужениною.

– Які ж це свої!

– Колишні свої: гетьман Гордій Пихатий.

– Свій собака – від того, що він свій, не перестає бути собакою.

– Оточив уже Калинову Долину. А пороху в нас – обмаль… То оце ми – до тебе: чи не наварив би того чорного проса?

– А з чого варити? Запас доброї сірки маю в монастирі. А селітри нема… – і вчений дивак спитав невдоволено: – Ти ж, Мамаю, був сьогодні вранці в мене, коли приводив… Оврама того! I не сказав про війну?!