Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 41 страниц)

– Облиш!

Забувши про життя, про смерть і про молитву, якою він прощався з життям, забувши й про спів церковний, незчувся Омелян, як шугонув ще вище: «Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від кошового вісті…» і сльози вже котилися з очей дурних жовтожупанників, і їм ставало так солодко й страшно від того скорботного співу, що здавалося, коли б сама смерть могла почути пісню, то й вона відступилась би від свого заміру ї не скосила б такого співака.

Наспівавшись, Омелько нарешті замовк.

– От і помолився… – буркнув він перегодом. Ніхто йому не відповів. Жовтожупанники тільки зітхнули.

А найстаріший, сивий, рубаний-перерубаний козак, увесь у шрамах, перехрестившися, сказав:

– Господь почув твою молитву…

– Не будемо тебе рубати, – сказав і другий.

– Як то не будемо? – аж підскочив пан осавул.

– Не будемо, – додав і третій.

– Такого – гріх! – мовив четвертий, кивнувши на божественного співака.

– Бог нам за нього не простить, – зітхнув і п'ятий.

– Я зарубаю сам, – сказав жовтожупанний осавул Продайвода.

– Ні, – заперечив той сивий козак. – Якщо ти зважишся підняти руку…

– Я вам велю!

– Помовч! – гримнув сивий, і осавула вже грізно оточили його ж підвладні козаки, і вже й зброю в нього відняли. А сивий, хутко розв'язавши Омеляна, сказав йому: – Іди собі. Бо нам тут треба осавула нашого…

Почувши близьку смерть, пан осавул тоненько заскавчав.

– Дай сюди шаблю… гострішу! – звелів товаришеві сивий. А Омелянові сказав: – Спасибі, хлопче!

Потім усі йому вклонились, повернули співакові зброю та коня.

– Рушай собі, – сказав старий. – Бо нам – пора!

– Ясновельможний вам цього не простить! – скрикнув осавул Продайвода.

– А ми до нього повертатись не збираємось, – відказав сивий.

– Куди ж ви? – спитав Омелян.

– На Січ…

– Щасти вам доле! – побажав Омелян.

– I тобі, синку!..

Віддавши козацтву чолом, Омелько скочив на коня, взяв у якогось збентеженого піснею лейстровика свого гінця-голуба та й рушив далі чвалом.

За спиною десь почув Омелько, як дико зойкнув осавул.

I тут подумав, що осавула вбила пісня.

11

Лукія, діждавшись, нарешті, поки Мамай наздогнав її, мовчки йшла з ним по місту, ввечері насторожено притихлому, – нарешті, нарешті-таки – тільки вдвох…

Ба ні, не вдвох: за ними клигав кривими ніжками старий Песик Ложка, що про його існування забули того вечора всі на світі, всі, навіть його неспокійний і невдячний у дружбі володар, Козак Мамай.

Лукія вела та й вела свого коханого за руку, наче якогось малолітка, і Козакові од її руки ставало то зимно, то жарко, а причаєна тиша в обложеному городі непокоїла й дратувала Козака більше за будь-який гуркіт, бо в ній жило й напруження війни, і сподівання неспокійної ночі – проти Зеленої неділі, коли вся нечиста сила виступає проти православних християн.

У вечірній тиші бряжчали навмисне для того нещільно поприбивані срібні підківки на чоботях Лукії, і той дзенькіт Мамаєві був найсолодшим бринінням, тим паче, що п голосу він зараз боявся й почути, бо знав, же неминуче вона його картатиме найдошкульнішими словами.

Вже й соловейки всі, скільки їх було в калинових заростях, входили в найкрутіші коліна своїх псалмів кохання.

Вже й зорі блимали в холодній високості.

А Козак Мамай ось так ні пари з уст і не пускав.

Серця йому набрякало від тих же почуттів, які лящати й заливатися принукували соловейків, але Козакові мову уймало не тільки зворушення зустрічі, не тільки стримуване бажання схопити в обійми сердиту, добру й милу дівку, що вже й зістарілась, його дожидаючи, схопити в оберемок і затягти світ за очі, – не тільки любов, але і… страх перед коханою, звичайний людський нездоланний страх, якого Мамай не зазнавав доти – ніде й ніколи, ні перед чим, ні перед ким, бо ж він був із тих лицарів-характерників, що їх звуть: Йому-сам-чорт-не-брат, – хоч воно, може, бозна-як і смішно, коли вовк та починає боятися кози, але ж межи людьми в стосунках любовних – таке буває частенько, коли вовки бояться кіз, бо, можливо, саме цей всезахватний чоловічий страх перед коханою козою і прип'яв так дуже Мамая до запаски оцієї анахтемської злюки.

– Ну? – по довгім мовчанні спитала гончарівна.

Язик у Мамая став наче повстяний, і зняти річ про все, про що мусив побалакати з Лукією, він снаги не мав, а тільки сопів та прокашлювався, добираючи першого слова й гамуючи охоту вирвати руку з її пальців, щоб торкнутись гарячого тіла, всього її тіла, якого жадав протягом двох десятків літ їхнього прегіркого кохання.

– Давно прибув? – притлумлюючи справедливий гнів, поцікавилась Лукія.

– Сьогодні прибув, – буркнув Мамай.

– Коли саме? – невблаганно допоминалась кохана дівчина.

– На світанку.

– Та-а-ак… – протягла, аж мовби проспівала ця мила відьмочка, аж Песик Ложка від якогось моторошного почуття стиха заскавулів, а обом закоханим знов позаціплювало, і далі пішли вони ще повільніше, бо близенько була й господа гончаря Саливона, хоч розлучатись їм ось так, і слова путнього не мовивши, звісна річ, не хотілося, та й чуйна клечальна ніч вступала в свої чортячі права, і очі мерехтіли в обох, як мерехтять вони тільки в цю неспокійну ніч українського літа, і кров кипіла та бурхала, мовби в передчутті чогось страшного, всього, що може статися з коханцями в русальну ніч.

Непевні вогники блукали над землею, якісь химерні тіні пролітали надто близько, чиїсь легкі зітхання вчувались закоханим у коротких мовчанках поміж зальотами соловейків, які мали сміливість славити своє кохання на всенький світ.

Потроху озивалися й дівчата, і голоси їх, то там, то там, здавались приглушеними й таємничими в незбагненних шерехах ночі, не менше чарівничої за шалену ніч проти Йвана Купала.

Потроху над городом злітала й клечальна пісня, ще невиразне й ледве чутне дівоче співання Зелених свят:

Прилетіла зозуленька

3 темного лісочку;

Сіла, пала, закувала

В зеленім садочку…

Зненацька знову блиснули по той бік озера кілька пострілів, немовби однокрилівці, ступивши нині на той берег Красавиці, злякались і ночі цієї, задумливої, і свого неправого діла, і навіть тихої української пісні, та й гатять з рушниць у небеса, не боячись влучити господа-бога.

Ніби у відповідь на нічні постріли, над озером знялася ще одна русальна пісня, якої годиться співати цієї короткої, але многодумної ночі:

Рано, рано зійду я на гору

Да вдарю в долоні,

Щоб долоні щеміли,

Щоб персні дзвеніли.

У мене долоні отецькії,

У мене персні молодецькії…

Зійду я на гору,

Аж красочки грають.

Не грайте, красочки,

Не граите, дзвеніте,

Мені в батька не жити

Та и віночків не вити…

Коли б Лукія давно не розучилась плакати, вона, цю пісню слухаючи, зронила б сльозу.

Дівчина прислухалась до лиховісних шерехів русальної ночі і торопіла б, якби не Мамай, хоч, правда, тої ночі саме з ним ходити було небезпечно: вся нечиста сила, що казиться під Зелені свята, чорти й чортиці, відьми й русалки, вони охоче накоїли б своєму одвічному ворогові, Козакові Мамаєві, всяких капостей, та навіть і чорти, споглядавши сумне побачення закоханих, не зважувались їм заважати та й соромливо одвернулися в ту хистку хвилину, коли Лукія та Козак Мамай незчулися й самі, як опинилися в обіймах, завмерли, забувши все на світі: війни, злигодні, вічну самотність, запорозьку обітницю, котра забороняла навіть торкання до коханої істоти, а не те, щоб там що…

12

Скільки вони ось так проіснували – невідомо: хвилину, годину, рік чи століття, та й іще простояли б, може, хтозна й скільки, коли б не гавкнув на них Песик Ложка.

Гавкнув гемонський Песик так сердито й докірливо, як на це був здатен лише він. Аж виразні очі його засвітились таким зневажливим «ай-яй-яй», що коханці миттю відскочили одне від одного на пристойні три п'яді і, вже не зважуючись навіть за руки побратися, пройшли ще кілька кроків та й спинились коло воріт садиби Саливона.

Квітучі кущі калини сховали їх од випадкового ока, і стояли вони досить близенько, але з такою цнотливістю, не зважуючись навіть доторкнутись одне до одного, аж навіть прежорстокий нелюд Песик Ложка – соромливо одвернувся від них, хоч і вважав нагляд за моральною чистотою душі Козака за свій обов'язок, – соромливо одвернувся, з усім собачим терпінням дожидаючи, коли скінчиться оце взаємне терзання хороших і чистих людей, бо Ложка був старим, а тому переконаним парубком і ставився зневажливо до будь-якого за; лицяння.

А чарівниченька-ніч летіла, мов на крилах, і ставала ще таємничіша, і пісні русальні бриніли в ній, і поодинокі постріли скажених однокрилівців блискали в пітьмі по той бік Красавиці, і тьмяні вогники мерехтіли в кущах калини, очі сов, котів чи вовків, і зітхало щось, і вило щось, і співало нічне птаство, що над ним і досі горували многі солов'ї, але нічого того ні Мамай, пі Лукія не чули, нічого й не бачили, крім сяйва, найзвабливішого й найпрекраснішого з усіх сяєв багатої природи, сяйва закоханих очей.

Отак вони й стояли – за крок одне від одного.

Мовчали.

Зітхали.

Слухали, як серце б'ється, – та не в коханого серце, а тільки своє.

Козак Мамай коли-не-коли простягав руку до її натруджених пальців, але відсмикував, закручував оселедця за вухо або зітхав, або казав:

– От гаспидська люлька, знов погасла…

Та й знову зітхав, ніби це й не про нього віками йшла по Вкраїні слава жартуна, гультяя та звитяжця, і в цю святу й дурну хвилину з його лагідної посмішки було видно, що він либонь і не чаклун ніякий, і не характерник зовсім, а проста, добра й нещаслива людина, – підслухали б ви, читачу, що він тоді сердитій та милій Лукії казав:

– Ех, коли б…

– Дав би нам бог! – зітхала й стара дівиця.

– То було б у нас дітей із десяточок…

– Нічого в бога більше й не благала б!

– Отак узяв би мою донечку… та й пригорнув би… ось так і так… – але, зненацька схаменувшись, одсмикував руки од гарячої, як черінь, Лукії.

– Якби й справді ти хтів мати доню… і синів з десяток, ти, голубе мій глинястий, не так би… Не мучив би мене, хай тобі бог простить… Знав би, що я не можу більше так… Розумів би, скільки сліз моїх даремно висихає, скільки я ось тут… сама-самісінька… – I раптом дівчина замовкла, аж розсердилась – і на себе саму, і на коханого, і стала знов колюча та сердита, саме така, якою вона Мамаєві найбільше й подобалась, бо ж його самого люди здебільшого боялись, – а так же, гляди, й приємно буває мужньому та сильному чоловікові – когось рідного боятися: матері, старшої сестри чи коханої дружини, нехай навіть, як у цьому разі, трішки й молодшої від нього – на якихось двісті чи триста літ.

– От не люблю ж тюхтіїв! – сердито сказала гончарівна. – Чого розкис? Лихо ти моє чубатеє… чого?

– Я тобі хотів би й неба прихилити! А війна ж за війною! А смерть так і ходить круг наших людей! I не можу покинути січове товариство, щоб назавше прибути до тебе, щастя моє лютеє, дівко моя скажена: комусь – як мара, а мені – як зоря!

– Ах ти ж, собацюго старий! – ніжно сказала Лукія. Потім попросила: – Поцілуй мене, соколе!

– Не цілував і не буду! – буркнув Мамай, але, схаменувшись, поспішив обернути на жарт: – А то скажеш: «Оженився, сатано, заробляй же на пшоно!»

– Не скажу! – підібгавши губи, мовила Лукія, і це вже віщувало новий молебень чортові, тобто сварку між милими, і Козак Мамай, щоб не дати Лукії розходитися, так обережно поцілував її в скроню, що дівка сумно посміхнулась:

– Лихо ж моє чубатеє, ніхто мене не сватає! – і знов зітхнула: – Скільки ж це ми років з тобою… ось так?

– Давно… все ж перемінилось довкола. Поглянь! Ось тут був млин, вітряк, і нема вже того вітряка!

– Але ж вітер лишився? – лукаво спитала Лукія.

– Ось він! – скрикнув Козак Мамай і, раптом схопивши дівку за стан, закружив її, засмикав, заштовхав, аж і справді вихор знявся довкола, аж пилом потягло з сухої землі, так потягло, що Песик Ложка насмішкувато чхнув.

Не почули того ні Мамай, ні Лукія, бо ж їм було вже не до Песика, і припали на хвильку одне до одного, і задумались, замріялись про нездійсненне, а потім удвох стиха й заспівали.

Душу виливаючи, піснею заговорив до коханої зажурений Козак, та й співав аж так, що й соловейки позмовкали, слухаючи тугу козацьку, тугу одвічного воїна, який, воюючи, дім свій боронячи, мріє та й мріє про власне кубельце, про мир на землі:

– Ой я зроду бурлакую,

Просто неба я ночую…

Хтів би в хаті ночувати,

Та ні жінки, ані хати

Не здобувся я…

Доленько моя!

Всі бажання, всі надії

Я б віддав тобі, Лукіє,

Та служити лиш отчизні

У часи суворі й грізні

Вірно мушу я…

Доленько моя!

Серцем збентежена Лукія відповідала коханому такою тихою піснею:

– Мій козаче, мій Мамаю,

Я про тебе пам'ятаю, —

Карі очі, біле чоло

Не забуду я ніколи,

Не забуду я…

Доленько моя!

Як у дзвоні й громі битви

Ти шептатимеш молитви, —

Про одне лиш я благаю:

Спом'яни мене, Мамаю,

Бо ж твоя лиш я…

Доленько моя!

Жартун одвічний знову прокидався в душі Козака Мамая, беручи гору над любовним смутком, і анахтемський запорожець відповідав Лукії трішки веселіше:

– Їжа в мене – борщ та каша,

Знаю тільки «отченаша»,

Та й про тебе вставлю слово

У святу та божу мову,

Зіронько моя,

Доленько моя!

А там вони заспівали й удвох:

– Сине море, чисте поле

Не розлучать нас ніколи,

Серед муки, серед бою

Завше серцем із тобою

Буду жити я…

Доленько моя!

Не тільки зворушений Песик Ложка, а й гончар Саливон слухав щойно народжену пісню, а коли Мамай та Лукія замовкли, коли стали, нарешті, прощатися, старий, перемазаний мокрою глиною, вийшов з дверей гончарні.

Та й гукнув:

– Агов, Мамаю!

– Га?

– Заходь до хати. Щось я тобі покажу.

13

У майстерні Саливона Глека було вогко й незатишно, як ї в будь-якій старій гончарні.

Олійний ліхтар висів під низькою стелею, шипів і потріскував. Було б там зовсім темно, коли б навпроти широких дверей не палало горно, що в ньому гончарі випалюють посуд. У грі відблисків, які метушились по стінах майстерні, все видавалось химерним і непевним.

На трамках стояли готові до випалювання миски, горнята, гладишки й глечики, мальовані чи просто муравлені, підсушені, але ще сирі, і все те в буянні полум'я сяяло, як тільки й може сяяти сира глина проти полум'я печі.

Горно палало малим вогнем, щоб зразу посуд не порвати, і тільки годин через вісім Саливон мав запалити вогонь великий (з дров соснових, липових чи осикових), але й тепер гончарня виглядала святково, прикрашена клечанням, зіллям, квітами й травою.

– Сідай-но, Козаче, – запросив старий Глек, підсуваючи Мамаєві якусь дривітню, а сам узяв дугастий ніж, схожий на струг бондарський з двома дерев'яними держаками, та й повернувся до роботи.

Він, в котрий уже раз, перестругував глину, раніш розмочену й збиту дерев'яною довбешкою, щоб роздрібнити грудки, потім розмочував і довго місив, і все це вони робили тепер удвох із Лукією, бо челядників Саливон не тримав, а молодий гончаренко, Омелько, соборний протопсальт, був уже в далекій дорозі.

Мамай сів не на дривітню, а примостився біля волоського станка і, сам того не помічаючи, звичною рукою обмацував начиння: верхняк і спідняк, веретено і п'ятку, а потім, замислившись, зосереджено покручував станок ногою.

– Ні навіть проти свята не знаєте спочинку, – мовив, нарешті, Козак. – Навіщо зразу стільки глини?

– Владика – святами веліли працювати.

– А хіба глечики… хіба вони такі потрібні для війни?

– Ми тут з Лукією не глечики затіяли.

– А що ж?

– Підожди, покажу, – відмовив Саливон, не облишаючи роботи.

Лукія теж узялася до діла, і не фарби мішала для малювання посуду, не зелень, не червень, не побілку, а почала також розстругувати мокру глину.

Відповідаючи на гончареві запитання – і про скарби, і про все, що діялось на Вкраїні, і про січових братчиків, товаришів та побратимів, Козак Мамай, ненароком ухопивши кусень готової глини, кинув на кружало, торкнув ногою станок, умочив руку в коновки, взяв дерев'яного ножа і за яку хвилю дротиною одрізав од верхняка бокасте горнятко, потім ще та й ще, і так хутко та вправно, що Саливон тільки усміхався в прокурений вус: Мамай був майстром на всі штуки і вмів робити все на світі, бо ж тоді, в ті простацькі часи, не так уже й багато взагалі вміли люди робити…

Горнята ставали в ряд на трамках, чепурні, але важкенькі, бо глини Мамай не жалів, і приємно було подивитись на його вправні руки, і Лукія очей не одривала від коханого, і аж розгнівалась на батенька, коли той, ховаючи в сивих вусах посмішку, сказав до Козака:

– Ти мені глини не гайнуй.

– Діло ж роблю! – весело огризнувся Мамай.

– Не те діло, – загадково сказав гончар. – Не для війни.

– А що ж ти з глини зліпиш для війни?

– Диви-но! – і, кинувши чималий кавалок на верхняк, гончар закрутив, і стала під його руками виникати з глини – кухва не кухва, прездорова кубушка з вузьким горлечком, з товстими стінками.

– Що ж воно?

– Як назвати – не знаю. Але дивись! – і Салнвон став показувати й розповідати: – Коли оцю макітру набити пороком і залізяччям, а сюди, в оці дірочки вставити запалені гноти ти й скинути з вежі на голови однокрилівцям або німцям…

– Ого? – здивувався Мамай. – Хто вигадав?

– Не я, – відказав гончар і скоса блимнув у той куток, де тільки-но працювала Лукія. – Це вони… з Омеляном придумали.

Мамай обернувся до дівчини, але її в гончарні вже не було.

За хвильку перед тим почувши на вулиці якийсь шарварок, та ще й здалось їй, буцім десь пролунав владний голос Подолянки, Лукія мерщій метнулась туди ж, бо кликав воєнний обов’язок, бо це ж була не просто нещаслива дівка, а суворий начальник міської сторожі.

Мамай дивився в куток, де щойно працювала кохана, взяв її струга, що був іще теплий від дотику мозолястих рук.

Зітхнувши, Мамай повернувся до щойно виліпленої череп'яної бомби:

– Що ж воно з цього дива буде?

– Було б щось… – відмовив Глек. – Та немає в нас зайвого пороху на дурні витребеньки.

– Це слова пана Купи?

– Атож!

– Порох буде…

Уклонившись, Мамай хутко вийшов на вулицю. Песик Ложка поважно виступив за ним.

14

Увесь той вечір шастав по Мирославу наш Козак Мамай, вiдвідуючи старих знайомих, ремісників, і мало хто спав чи гуляв того вечора, бо всіх добрих людей пильно до діла кликало суворе слово вітця Мелхиседека.

Шили козацьку одежину кравчики з кравченками та кравчихами.

Готували ліки та чисте шмаття для завоїв зільники, аптекарі.

Біля тиглів порались і зеленовиді галагани, мідники, переливаючи на гармати казани, свічники, дзвони, познімані з руїн домініканського монастиря, всипали в тиглі цілими торбами й гроші мідні, жертвувані громаді навіть людьми незаможними.

Порались біля горнил і чорношкірі гамарники, витоплюючи залізо не тільки з руди, якої вже лишалось обмаль, а і з усякого ммотлоху, з покришених шабель, поламаних плугів, з рискалів та лопат.

Грюкали на кількох ковадлах молотки і в чималій кузні москаля Іванища, де кували шаблі, списи, келепи, ятагани, підкопи, гостряки для очеретяних^ стріл, де лагодили пищалі й гаківниці, панцири й кольчуги, оббивали залізом важкі дерев'яні довбні й готували все інше залізяччя, якого вимагала війна. Порався там над горном не тільки сам хазяїн у парі з милою своєю Анною, ловко грюкали молотками й матінка з Михайликом, і ще кілька нових і старих челядників.

Працював у москалевій кузні й пан Станіслав, зубожілий шляхтич, що найнявся до Іванища кілька років тому, католик, якому нині й працювати було не гріх, бо ж Зелені свята для нього минули, за новим календарем, за римським тобто, десять днів тому (а не тринадцять, як це лічили б ми тепер, у столітті двадцятому).

Були там і ще сторонські ковалиська, гуцули й полтавчани, що їх тутешні ремісники не брали на роботу, бо вони до цеху не належали, хоч зайві руки й були в Мирославі потрібні: війна підсилала до кузень роботи більше та більше, а челядники один за одним, викувавши собі зброю, поспішали на край Долини, де гриміли бої.

Коли Мамай раптово виник біля кузні, Михайлик самотужки перекочував зняту з коліс гармату, а Явдоха, як і завжди, метушилась круг сина, силкуючись йому допомогти.

– Я сам, мамо, я сам, – відкараскувався від матінки Михайлик, та казав це лагідно і шанобливо, бо приємно було, що неня – з ним.

– Що робите, паніматко? – спитав Козак Мамай, підступаючи ближче.

– Просив цехмайстер Саливон, – відповіла Явдоха, – до ранку оцю пані полагодити, – і вона кивнула на гармату. – Для цехової Гончарської вежі.

– Ну, коли сам Глек, то вже треба… – погодився Мамай і, ставши на порозі кузні, привітався до Анни й до всіх ковалів: – Помагай біг!

– Здоров, Козаче, – відказали ковалі.

– Заходьте, гостем будете! – запросила незнайомого Анна. Мамай помолився на образ Трійці, що висів на чорній стіні

проти дверей, і, звичай ковальський знаючи, заплював очі рудому чортові, намальованому для цієї потреби при самому вході, мерщій схопив біля горна кліщі, зайвий молот і взявся до роботи.

Він уже був тут наче дома, цей незнайомий москалеві козак, і працював, як добрий майстер, і сам Іванище дивувався з його ковальського хисту, і йому смішно було бачити, як уваж-но стежить за кожним рухом Мамая препильний Песик Ложка, коротконогий, як і сам козак.

Чорний оселедець Мамая від щирої роботи розкуйовдився, став сливе сторч, а світло горна аж наче сяйво будило над бритою потилицею Мамая, бо він кував звичайну козацьку шабельку з таким запалом, з такою втіхою від гарячої тої роботи, ніби саме цій шаблі судилося, мов сонце в хмарі блиснувши, навіки порішити всіх ворогів рідного краю.

– Що за козак? – стиха спитав Іванище в Явдохи, бачивши, що вони перезираються, як давні знайомі.

– Козак Мамай, – одвітувала Явдоха не дуже й тихо, і всі, хто ще не знав Козака, те почули.

– Козак Мамай? – здивовано перепитав пан Станіслав Кржинецький, підступаючи ближче й пильно розглядаючи Козака. – Оце такий? – знову спитав поляк. I зауважив: – Ні, не схожий!

– На кого це не схожий? – посміхнувся Козак Мамай.

– На того козака, котрого… бояться всі пани на світі.

– Тільки пани?

– Тільки пани. Чого ж боятись людям простим! – і пан Станіслав помацав за рукав, щоб пересвідчитись, же перед ним – не привид, не мана, а сутий, у плоті й крові Козак.

– А й справді-таки, не схожий, – сказав, підступаючи, й москаль. – Я думав, ти – разів у три від мене вищий…

– Як на семи левах – сім чортів? – і Мамай, зареготавши, простяг руку білявому велетневі. – Здоров, пане москалю!

– Здоров, черкасе-друже! – відмовив Іванище.

– Чув я про тебе немало, – сказав Мамай.

– А я про тебе – ще більше.

Вони подержали один одного за дужі плечі, в очі погляінули, в душу зазирнули, за серце полапали.

– Оце така в мене кузня, – сказав Іванище.

– Добра кузня.

– Оце моя жінка, Анна.

– Бачу. Славна жіночка.

– Оце мої діти.

– Заздрю! Вони помовчали.

– Чого никаєш серед ночі? – спитав коваль.

– Не спиться, бач, сьогодні.

– Усім не спиться, – відгукнувся, беручися знов за свого молота, пан Станіслав.

– Прийшов поглянути: хто це дав притулок нашому Михайликові? – сказав Мамай і вклонився: – Бувайте, Анно! Бувайте, матінко! Бувайте, пане-ляше! Бувай, Михайлику! – сказав Мамай. – Бувайте, люди добрі!

– Ходіть здорові! – напутили його двоє гуцулів, що найнялись недавно челядниками до Іванища.

– Навідуйтесь, – сказав пан Станіслав.

– Хай завтра… – і вийшов з Іванищем за ворота. Вони трохи постояли.

Мамай поглянув на чорні руїни домініканського монастиря, що здіймались над самою кузнею, і спитав у москаля:

– Гніздо оце? Порожнє воно?

– Кому ж там бути? – знизав плечима коваль.

– Бог його зна… Ти тут близько живеш, поглядай. Удень поглядай. I вночі поглядай.

– За цим і приходив? – спитав Іванище і пильно поглянув на останки того гнізда домініканських круків. – Ти щось таке прознав? – спитав він у Мамая.

Але ніхто йому не відповів.

Козак Мамай зненацька зник з-перед очей.

Ніби його тут і не було.

15

Отак він і зникав завжди.

Так і з'являвся скрізь.

Раптово.

Все йому треба було в Мирославі побачити, і виникав він тої ночі скрізь: і поміж вояцтвом, що чатувало, чигаючи на ворога, на передній Смузі оборони міста Мирослава і всієї Долини.

З'являвся й на неприступних для ворога замкових вежах, побудованих тут задля користі польського короля французьким інженером де Бопланом, на мурованих вежах, які тепер служили нам.

Попостояв і на вигоні, де мирославські молодиці й дівчата, під проводом гончарівни Лукії, вчилися вночі з коня колоти списом, а сама Лукія гарцювала перед ними, як добрий козак, як і більшість дівчат тої ворохобної пори.

Вона показувала, як треба ратище тримати, як уперед чи назад коня посилати, як треба триматися в сідлі.

Погримувала на якусь дебелу дівку, що не вміла вдержати, як було слід, козацьке таволжане ратище:

– Живіт товстий, а лоб пустий! От уже не люблю…

Попоблукав Мамай і по околицях – за дівчатами міської сторожі. Тихі й зосереджені, вони сновигали по сонному місту під проводом Ярини Подолянки, котра заступала на час гончарівну Лукію: панночка хоч і жила весь час у передчутті якоїсь біди, одчайдушно нехтувала пересторогою Пилипа-з-Конопель і дома не сиділа, не береглась, а дядечко її, отець Мелхиседек, маючи й без неї задосить воєнного клопоту, мусив потерпати ще й від її легковажної поведінки…

…Знов та знов зазирав Мамай тої неспокійної русальної ночі до ремісницьких майстерень, бо всюди в пізню пору світилося: люди не знали спочинку перед обличчям справедливої оборонної війни.

I знову йшов Козак по вулицях – у тому складному душевному стані, коли, в годину сум'яття, навіть сам себе не розбереш, не знаючи – чого ж тобі хочеться.

Чи в траву десь упасти в порожнім степу.

Чи на коні помчати в безвість.

Чи танцювати гопака на людному майдані.

Чи з другом вірним побалакати.

Чи просто подивитися на зорі…

I він блукав один.

Козацтво серед ночі вантажило на мажі хліб, щоб везти на снідання оборонцям города.

В господі в пана обозного, у великій пекарні палало в печах.

Молодиці й старі діди-хлібники ловко вергали в піч, у другу, в третю – книші та паляниці для козацтва, і ніхто й не помітив, як поміж ними з'явився Мамай.

Запорошений борошном, він порався так само спритно, як I п кузні чи в гончарні, начебто тільки й діла мав, що пекти паляниці, і лице його палало тим натхненням, яке осіняло його м будь-якій гуртовій роботі, бо ж, хоч би що він робив, завше хотілося співати.

Отож і тут він сам собі вже якусь пісню замугикав, складаючи її в ту ж хвилину.

Пісня була ще невиразна, бо ж тільки тут народжувалась.

А коли задзюрчала вона виразніше, то й пекарі її підходили, а за ними й молодиці залилися, старанно виводячи побожну й жартівливу пісеньку про святий хліб:

– Слава хлібові святому,

Наче сонце, золотому,

Слава печі і дровам,

Що дають поживу нам!

Хлібе-Короваю,

Рости в край із краю —

На здоров я нам,

На згин ворогам!

Чи у полі, чи у хаті —

Слава вогнику й лопаті, —

Ми й на світі не жили б,

Як не був би добрий хліб!

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —.

На здоров я нам,

На згин ворогам!

Треба сили воякові,

Треба сили й для любові, —

Все дає нам хліб святий,

Наче сонце, золотий

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —

На здоров'я нам,

На згин ворогам!

За піснею й не помітив ніхто, як увійшов до своєї пекарні пан полковий обозний. Він прислухався до пісні. Пісня йому навіть подобалась. Але, помітивши тут когось чужого і не впізнавши за тим борошняним туманом Козака Мамая, він загорлав:

– Хто ти й звідкіль?

Та на нього раптом став брехати куций, вухатий собачка, а поки пан Купа від нього відкараскувався, Козака вже й не стало, наче його тут і не було.

Тільки борошно вихорилось біля печі, де стояв Козак Мамай.

Та ще пісня Козакова невгавала над книшами, хлібинами та паляницями.

Посеред вулиці Мамай спинився, слухаючи, як на соборній дзвіниці відбиває дзвонар дванадцяту годину, північ, бо кожен удар великого дзвона бив наче в саму душу Мамаєві, мовби то сама пані Смерть мантачила занесену над містом здоровенну косу війни.

Він лічив неуважно, тож і здалось йому, що вдарено аж цілих тринадцять разів, і він стояв там, дослухався до чогось, думав – хто ж там із старих дзвонарів бамкав оце зараз дзигареві години: Саливон чи Варфоломей Копистка? – завтра ж соборні дзвони малося скинути геть – на потребу війни, і хтось там на дзвіниці з ними прощався.

Мамай стояв і стояв.

Уже забув і про дзвони.

А Песик Ложка ніяк не міг розшолопати, чого ж Козак завмер і що взагалі з ним діється.

Та й трудно це було збагнути Ложці.

Бо ж Мамай слухав соловейків.

16

Слухав тих самих солов'їв і Михайлик.

Тьохкання так напливало й хлюпало з усіх боків, що хлопцеві здавалося, буцім у кожному кущі калини сидить соловей, бо вечір дзвенів од них, як небесна яка-небудь бандура в руках у самого господа-бога.

Коли ненька, находившись і напрацювавшись, заснула після шаленого дня в коморі коло кузні, Михайлик, бо не спалось йому такої непевної ночі, взявши замість ціпка від собак важкеньку довбню, що їх він сьогодні власними руками обкував залізом не один десяток, і вийшов з ковалевої господи на вулицю.

Кузня стояла внизу, під самісінькою стіною поруйнованого монастиря, в безлюдному кутку, тож там і на деревах мавки в русальну ніч позбиралися та й спробували були зачепити Михайлика, але хлопець того й не відчув, бо ж над закоханими навіть нечиста сила не владна, як оті мавки, не кажучи вже про відьом і чортів, що їх тої ночі в місті Мирославі було повнiсiнько.

Михайлик никав попервах біля ковалевої хати. Потім вибрався через вал, під яким тулилась кузня, поміж руїни домініканського монастиря, що лиховісно стриміли над городом, навіть у таку страховинну ніч нічого не боявшись, виліз хлопець на подзьобану кулями та гарматнями католицьку дзвіницю, і звідти видно було чи не півсвіту: мерехтіли віддалік якісь пожари, блимали знизу, з міста – будинки та хороми скупими й нечастими вогниками, сяяли проти зірок сріблясті пасма вулиць, схожих на незаткану основу величезного килима, і царював над цією нічною красою такий непорушний спокій, мовби й не було на світі – ні зрадників, ні кривди, ні воєн, пі панства ненажерного, і все так тихо бриніло, що й мишка не пробіжить.

Михайлик дивився, як зелені зірки дмуться та лупають перед давно сподіваним дощем. Яке наймення їм, він сливе не відав: ото-о є Віз Великий з війям та коліщатами, а то – Волосожар, а то – Чумацький Шлях, а що там далі – хтозна, бо ж батько давно загинув десь, чумакуючи, і нікому було навчити хлопця небесної премудрості, котру повинен знати кожен козарлюга.

Та зорі кліпали й попід ногами, бо в ті часи ще водилась на Вкраїні сила нічних світляків, що від них ночами аж наче світлішало, і від того, же холодні вогники мерехтіли й ворушилися в траві, обіймав парубка такий захват, немовби всі зорі світу раптом злетіли йому до ніг, і оте, вранішнє, почуття невпинного польоту знов підхопило його на дужі крила і знову. кудись понесло… Хоч він уже немовби й не думав про Подоляночку, в вухах бриніла пісня, якої співає дітвора, в подолянку гуляючи: