Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 41 страниц)

– Ти був чимось пильно заклопотаний…

– Можливо… – поправив окуляри Іваненко. Потім заговорив: – Коли б мені дали з півсотні козаків чи навіть молодиць, я може, десь і розкопав би в нашій Долині трохи селітри… Треба півста козаків.

– Де ж я стільки візьму? – непевно відмовив єпіскоп. – Одні воюють. Інші зброю рихтують, козацтво годують, гречку сіють, сіно косять. Або ж порпаються в землі.

– Чого порпаються?

– Скарбів шукають.

– Мені оцих і треба.

– А може б, ти, – спитав Козак Мамай, – та пошукав би ще й по той бік Рубайла, в болотах, чи нема там заліза?

– У болоті – залізо? – здивувався єпіскоп.

– Болотна руда, – відмовив Іваненко. – На лугах залягає: коли скоринкою, коли квасолькою, коли ось такими горішками. Треба шукати! – і, погасивши під ретортами й тиглями вогонь, узяв шапку. Потім спинився, задумався, наче сам у себе спитав, поглянувши довкола: – Як же я це все покину?

– Нічого не вдієш, – мовив Мамай. – Війна!

– Починаймо шукати! – благословив архирей. – Боже помагай!

– Починаймо… – почухав сиву потилицю алхімік.

– Ходімо вниз, до міста, – запросив Мамай. – їсти хочу!

– А Роздобудько звідси не втече? – спитав Мелхиседек.

– Я замурував його, – заспокоїв учений.

– Де? – жахнувся добросердий владика.

– В підземеллі, – пояснив алхімік. – Під монастирем.

– Навіщо ж?

– Пан шукайло нічого не хоче шукати для нас.

– Та й що?

– Не випущу, – просто сказав алхімік, – поки не знайде в підземних монастирських склепах усе те, що нам знайти потрібно.

– А що ж там?

– Домініканці, тікаючи від помсти нашого покійного гетьмана, не встигли нічого вивезти.

– Все потім з'їла пожежа!

– Не з'їла, – знизав вузенькими плечима Іваненко. – Свої багатства ченці домініканські ховали під монастирем, у землі. От я й велів шукайлові скарбів…

– Ну-ну! – посміхнувся єпіскоп. – То не втече?

– Я ж сам його замурував! – і алхімік з певністю поглянув на свої пошрамовані й попечені руки. – їжі пан має на тиждень.

– То рушили! – знову покликав Козак Мамай.

Коли вони втрьох виходили з задушної майстерні на вільне повітря, сова на шафі скрикнула й змахнула крилами.

– Помовч, Кумо, помовч! – сказав Іваненко. – Це діло, сово, не твоє.

Повернувшись до келії, зняв поважну птицю з шафи, виніс тую Куму на двір і бережно посадив під калиновий кущ, а відважний Песик Ложка аж шарахнув од тієї сердитої птиці.

– Хтозна, коли вернусь, – буркнув до неї алхімік. – А ти погуляй-но по волі.

I пояснив архиреєві:

– Щоб не сконала в хаті моя Кума, чого доброго, з голоду.

19

– Сова чи сконає, – мовив єпіскоп. – А я вже гину…

– I я теж, – сказав Мамай, ворухнувши зведеною вгору бровою. – Бо ж від самісінького ранку…

– I я теж… – прилучився до голодних алхімік, миттю п'яніючи від свіжого повітря.

Утрьох вони спішили вниз, до міста.

– От намлівся голодом, – невгавав Мамай. – Уже ж на вечір закандзюбилось!

– Аж шкура болить, – погодився єпіскоп.

– Після такого скаженого дня – вола, здається, звалив би, засмажив би… та й з'їв би сам-один!

Песик Ложка на ці Козакові слова схвально брехнув, об лизався, а превелебний владика сказав:

– Вола не вола, а баранчика можна б!

– Козак без їжі – лайно! – впевнено мовив Мамай. – ^Воно й справді… – несміливо підтримав алхімік.

– А що б ти їв, Іваненку? – спитав Козак.

– Наша невістка, що не дай – тріска…

– Хоч клоччя та вовна, аби кишка повна? – додав Мамай.

– Е-е, не кажіть! – заперечив Мелхиседек.

– Це ти, владико, бач, роз'ївся на архирейських харчах. А добрий козак не гордує…

– Що попав, те й мордує? – і владика зітхнув. – Роз'ївся, кажеш? Коли б же ти знав, як я скучив за простою козацькою стравою… за кулешем, за саламатою, за лемішкою, за мудрим запорозьким борщем. Ого! Оце їдло так їдло!

– То тра зварити.

– Я вже й варити його забув, той мудрий борщ!

– А ось ми зараз його й зваримо.

– Еге?

– Еге!

Вони заспішили до архирейської господи, а проходячи повз халупу коваля Іванища, Козак Мамай гукнув:

– Ковалю! Діло є!

3 кузні визирнула, оточена дітьми, москалева мила жіночка, Анна:

– Нема коваля, Козаче. 3 паном сотником пішли кудись.

– 3 яким це паном сотником?

– 3 Михайликом з нашим.

– Коли повернуться, – сказав Мелхиседек, – перекажи їм, моя зіронько, хай поспішать до мене. Пильна справа.

– Отак притьмом?

– Війна ж! /

– Вони ще й не їли нічого.

– Нагодуємо! Нехай приходять їсти мудрий борщ.

– Боронь боже! – жахнулась Анна. – То така страва, що жива людина й не з'їсть!

– Дарма! – засміявся єпіскоп, аж наче помолодшавши од самого тільки наперед засмакованого козацького борщу, – і всі троє заспішили далі, а на Соборнім майдані здибавши коваля Іванища й сотника Михайлика з мамою, запросили їх до гурту, вдерлись до архирейської господи та й заходились кухарювати, і нехай шановний читач дарує мені, коли тая страва, яку я вперше і востаннє їв колись у тому ж таки Катеринославі, в Дмитра Йвановича Яворницького, на березі Дніпра десь, і яку взялись оце варити Мамай із владикою, – нехай читач дарує мені, коли ця страва трохи скидатиметься на «здоровий борщ», що його в своїй повісті «Чайковський» колись так лепсько описав славетний український байкар і повістяр Євген Гребінка.

20

А куховарили вони, балакавши про пильні справи оборони, куховарили таки славно.

Михайлик дрова рубав.

Матінка в печі розпалювала та цибулю чистила, – здоровенну купу цибулі.

Іваненко патрав баранця.

Владика бігав сюди й туди, виконуючи розкази Мамая, бо ж Ярини Подолянки дома не було, а челядь, як те й водиться в домі без літньої та сердитої господині, вже десь порозбігалась чи не до самої ночі.

Козак Мамай порядкував, немовби в себе дома, – хоч дому в нього ніколи й не було:

– Давай-но кітлик! – покрикував він на владику.

I превелебний, ледве знайшовши, притяг із хижі найбільшого казана й заходився його шкребти та мити.

– М'ясива сюди, Іваненку!

I пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого, чималого барана, того самого, що нині вранці його витягли з мішка, котрий висів під вікном у панни Ярини.

– Тягніть-но трішки оцту! – поклавши всю баранину в казан і трохи її в воді проваривши, покрикував Козак Мамай.

I отець Мелхиседек припер міцного оцту добренні дерев'яні коновки.

– Мало! – сказав Мамай.

I владика приніс іще одне відерце, а Мамай вилив його в той же казан.

– А ще води? – спитала Явдоха.

– Води більш не треба.

– Без води? – здивувалась матуся.

– Перцю мені, перцю! – гукав Мамай, і поблискувала проти вогню його сережка.

– Скільки ж тобі перцю? – питав господар дому. – Жмень із п'ять.

– Здурів! – ахнула Явдоха.

– Та щоб гіркий був! – наполягав Козак.

– Є ось червоний, стрючкуватий, – подавав єпіскоп. – Капсікум аннуум…

– Тертий?

– Авжеж!

– Сип сюди!

Отець Мелхиседек висипав вогнисту потерть у киплячий казан, і тонко змелений червоний перець, з парою злітаючи в повітря, зашибав у носи, і сливе всі зачхали., а найдужче Песик Ложка, що метушився там чи не моторніше за всіх.

– Ще мені перцю! – волав Мамай.

– Є ось чорний, піпер нігрум.

– Тертий?

– Тертий.

– Давай лишень! Сип, сип, сип!

– Ось перець білий…

– Ке сюди! А де ж кайенський?

– Кайєнського, здається, в господі нема.

– Шкода!.. Тепер – цибулі, матінко!

– Аж ось і цибуля.

– Оце стільки? Мало! Мало! – потім горлав: – Агов, солі мені, солі, ваше преосвященство!

I превелебний пан єпіскоп ніс йому тую сіль.

Він аж захекався від метушні.

Скинувши рясу, лишився в новій козацькій сорочині лепського гаптування, що над ним немало попосиділа на дозвіллі його небога, Подолянка.

Палали березові дрова в челюстях варистої печі, аж уся хата гула…

Та метушня потроху вже вщухала.

Підсипавши в казан жменьку сухої гірчиці, докришивши на додачу ще який десяток цибулин, щільно накривши посудину, всі посідали біля печі на ослоні – та й чекали, принюхувались, смакуючи зарані добру козацьку страву.

– Славний буде борщ, – сказав, помовчавши, владика. Аж зітхнув, бо в його уяві вже випливали спогади про славне й відчайдушне життя, про мудрий на Січі борщ. – Добрий буде! – повторив він, принюхуючись.

– А звісно ж, добрий, – помовчавши, погодився Мамай. – Мудрий-таки борщ! От коли б іще сюди та яку жменьку отого анахтемського…

– Кайєнського? Нема ж…

– Та воно й так… – злякано озвалась Явдоха.

– Покуштуємо, – розгладжуючи русяву бороду, озвався коваль Іванище. – Правда ж, пане сотнику? – поважно спитав він у Михайлика.

– Атож! – поспішила за нього матінка. – Покуштуємо. Сотникам треба ж…

– Я сам, мамо, я сам! – аж розсердився, скраснівши, парубок. Він, може, навіть сказав би супроти матінки й гостре яке-небудь слово, коли б не прочинились двері та не стаз би на порозі архирейської куховарні келійник, отець Зосима, добре знайомий уже нам куценький ченчик.

21

– Ваше преосвященство, – дляво промовив ченчик і спроквола вклонився.

– Що там? – спитав владика.

– Там, ваше преосвященство…

– Кажи-бо швидше!

– Сторожа… наші дівчата… – зволікаючи, сказав лемехуватий монашок і підійшов на один крок ближче до печі, що вже аж гула від вогню.

– Що сторожа?

– Ота дівоча сторожа… – повагом тяг тугоязикий монах.

– Ну? Ну?

– Дівоча сторожа… ота, що під орудою гончарівни… отої Лукії скаженої…

– Ну?

– Ота, що й під проводом небоги вашої, вельможної панни Ярини…

– Та що ж там сталося? – ледве стримуючи себе, щоб не лайнутись, допитувався розлючений до краю архирей. – Кажи, що там таке?

– Вони зловили… – і ченчик загайливо переступнв іще на крок уперед.

– Кого зловили?

– Спіймали тобто…

– Кого ж?

– Тобто, я хочу сказати, злапали…

– Та кого ж?

– Взяли, тобто, в полон…

– Кого ж? Кого? Кого?

– Двох, превелебний мій пане.

– Кого двох?

– Німців.

– Ну?

– Рейтарів.

– Де ж вони їх застукали?

– Вони оце… – і забара, не кваплячись, знову пересунувся на крок уперед.

– Та кажи ж!

– Оце вже ввечері…

– Ну? Ну?

– Прокрались до міста…

– I що ж вони?

– Аж ось… – і загайко, марудячись, почав поволеньки обшукувати свої бездонні кишені. – Ні, тут нема, – ліниво сказав він сам собі і звільна поліз до кишені внутрішньої. – I тут нема… – і чернець знов та знов облапував себе з усіх боків, бо ж кишень у нього було безліч – у штанях, сорочці, рясі й підряснику. – Де ж це він є? – мнихувато питав він сам себе. – Немає й тут…

– Що ти там шукаєш? – втрачаючи останній терпець, загорлав архирей.

– Папір, – помовчавши трішки, спроквола озвався монах. – Папір, ваше преосвященство.

– Що за папір, забаро ти чортова, прости господи?!

– Аж ось, – знайшовши, нарешті, спокійно й дляво проспівав ченчик і повагом витяг із-за пазухи аркуш цупкого паперу. – Вони малювали на цьому папері…

– Далі!

– …Де в нас – церкви…

– Далі!

– Де собор…

– Ну?

– Де млини…

– Не дляйся!

– Де замок… де другий… де вежі… де на озері гребля… а де з гарматами вали.

– Укиньте німців до пушкарні, – звелів воєначальник.

– Та попитайте, – додав Козак Мамай, – за чим вони прийшли до нас?

Куценький ченчик запитально поглянув на єпіскопа.

– Попитайте, – потвердив той.

– Воля владики, – знову вклонився келійник і, поклавши на стіл шпигунське малювання спійманих німців, помалу-малу позадкував до дверей.

– Маруда чортова! – вилаявся вслід владика й перехрестився: – Прости, господи, на чорнім слові…

I всі замовкли знов.

Сиділи біля печі, голоднісінькі, принюхуючись до знадливих пахощів киплячого козацького борщу, хто – з жаданням, хто – з цікавістю, а хто – зі страхом.

– Добрий буде борщ, – знову не раз і не два казав пан єпіскоп.

– А звісно ж, добрий, – помовчавши з хвилину, всякий раз відповідав Козак Мамай.

Мудрий борщ кипів уже в ключ; сичав, стікаючи на черінь.

Бушував буйний вогонь, і бліде обличчя старого єпіскопа зашарілось, наче од вітру та сонця.

На лиці матінки ще відбивався страх: як то її синок? Чи ж він спроможеться ковтнути бодай ложку цієї нелюдської страви?

Мамай думками залітав кудись далеко…

Та й усі вони, мовчавши там, біля печі, міркували – кожен про своє, а всі заразом – про одне, про війну.

Михайлик, о, Михайлик думав не про своє несподіване сотниківство, ні, – він уже не думав і про вранішню свою біду, про зраду панни Подолянки, мислі його повертались раз по раз до некованих коней, до кашоварських казанів своєї сотні, до нестачі пороху та куль.

Михайликова неня, хоч і думала про те, чому її синок, котрому так стало щастити, чому він журиться? Що скоїлося з ним цеї ночі, поки матінка, стомившися, проспала хвилину, коли він подався був кудись без неї, – і, про все про це думаючи, Явдоха без жалю картала себе за необачність, але ж найбільше турбував її тепер той самий сотниківський клопіт: чи ж добре нагодували козаків, чи ж перуть вони там зараз сорочки, чи ж полагодили підстрелену сьогодні гаківницю?

Русявий велетень Іванище, збентежений тим, що в нього в кузні вже кінчається запас заліза, подумував над тим, чи не можна б перекувати на зброю залізну огорожу, що чудовим візерунком оточує господу пана Купи…

Мамай з Іваненком коли-не-коли перекидалися словом-двома та й знову задумувались над тією справою, котру вони мали негайно розпочати: над шуканням заліза, селітри та інших скарбів.

А владика… він думав чи не зразу про все, про що належить думати перед завтрашнім боєм заклопотаному воєначальникові…

Згадавши про щось вельми важливе, єпіскоп плеснув у долоні й гукнув до дверей:

– Гей, тамі

Але ніхто не відгукнувся.

– Отче Зосимо! – знову покликав Мелхиседек.

За яку хвилину ставши на порозі, куценький ченчик повагом уклонився:

– До розказу, владико.

– Знайди мені в городі спудея Прудивуса. I того вченого… пана Романюка!

– Де ж їх шукати, ваше преосвященство? – спиняючись по кожнім слові, спитав монах, і це баріння, і вся ота нудотна длявість його мови, тихоплавність рухів – усе це вже доводило владику замалим не до сказу, а взяти собі якогось іншого келійника він не зважувався з причин, що про них ми розкажемо згодом. – Де? Шукати де? – повторив монашок і знову вклонився його преосвященству.

– Мерщій!

– Я й так – мерщій, владико.

– Одним духом!

– Я и так – одним духом, владико.

– Приведи їх до мене. Іди!

– Іду, владико.

I куций поволеньки подибав до порога, неначебто ніс на голові цебро, в якому клекотів, паруючи, який-небудь окріп, смола, а чи козацький мудрий борщ.

– Мені теж потрібен той Прудивус, – роздумливо мовив Мамай і зняв з казана покришку, щоб помішати довгою куховарською ложкою щиру козацьку страву.

22

Спудей Прудивус на ту пору – в шинку «Цур дурня в чарку», в задній кімнаті, де в шинкарочки Насті Певної стояли в запасі барила та сулії, він тут прощався з товаришами-спудеями, які й досі не вирішили – йдуть вони з ним чи лишаються в Мирославі, прощався з поклонниками своєї кебети, що їх немало він придбав тут, показуючи добрим людям безжурного наймита Климка, прощався і з похмурим та заклопотаним Гнатом Романюком, прощався і з веселим сьогодні французиком Філіппом Сганарелем, який завше бував у журбі веселим і в радощах – сумним.

От йому й зараз було весело, тому що було сумно, як і всім оцим людям, котрі прийшли сюди попрощатися з лицедієм Прудивусом.

Він його вперше побачив, Пилип-з-Конопель, учора в час вистави, і зразу ж полонила душу запорожця щира вдача цього, самим богом обдарованого кумедіянта, і талант його, і сміливість, що помагали кепкувати з кривди, зла й неправди, хоч би хто носив їх у собі, хоч би й такий навіть страшний та небезпечний чоловік, як пан Пампушка-Стародупський, що його Прудивус нещадно висміяв учора перед громадою цілого міста.

I пан Романюк, і Пилип, і Йван Покиван, і Данило Пришийкобиліхвіст, і запорожці, що були тут, і ремісницька челядь, і прийшлі селяни, хоч і сиділи вони на барилах з оковитою, ніхто не хильнув у той вечір ні чарки: всі слухали, як славно читає щось Пилип-з-Конопель із товстенної ненаської книги.

Заприязнившися з веселим французом, Прудивус іще вчора просив почитати, перекладаючи, а то й переказуючи, хоч трішки з товстенного романа Шарля Сореля «Кумедний життєпис Франсіона», бо одне з численних його видань Пилип возив у тороках – разом з «Комічним романом» Скаррона, з українським словником Памви Беринди та з французьким «Описом України» де Боплана.

Слухавши звечора початок «Франсіона», який заполонити міг би й не таке легке серце, як у Тимоша Прудивуса, спудей каш так захопився читанням, кумедними пригодами, всіма дотепами й непристойностями тої книги, що ладен був би й свій відхід до Києва відкласти, коли б не тягли його з Мирослава дві обіцянки: понести по Вкраїні листа до українського простолюду, що його вчений гуцул саме зараз для нього переписував, сівши в куточку тієї комірчини, а також і присягання Олексієві Ушакову – знайти по той бік озера вагітну дружину славного гармаша.

Вже пора була й кінчати читання пригод Франсіона, та Прудивусові все ще кортіло послухати – бодай сторінку, а потім ще та й ще, поки сам Філіпп Сганарель, стомившись, не сказав «годі».

– Годі-таки! – підвівся й Прудивус. – Пора вже мені, панове-товариство, рушати пора! – і він поклав у торбу дві товстенні книги, телячою шкурою обшиті, папушу тютюну, вінок цибулі, книша, баклаг з оковитою, мішечок із пшоном, в олії смаженим, та вузлик солі.

Спудеї, козацтво та й усі, хто був тоді в тверезій корчмі, вручали на дорогу, хто що мав – «аб амо пекторе», од щирого серця, всяке манаття й припас, а спудей тільки рукою відводив, не брав та й не дякував, такий був збентежений близькою розлукою з товаришами.

– Ти ж ладнався нам кумедію скомпонувати? – сумно зауважив Іван Покиван. – Про Адама та Єву кумедію? Ну?

Прудивус тільки змахнув рукою, не нагадуй, мовляв, – і, кінчаючи пакуватись, вкинув у торбу рушника та чисту сорочку, бо без того православний нікуди не рушить.

Так тужно було бідоласі лишати товариство в обложеному городі, що й не думав він про небезпеку, яка чигала за містом, турбувався тільки про долю спудеїв, що лишаються тут, про долю рідного міста, про старого батенька свого, про Омелька, що голуб його повернувся додому без листа, і Прудивус мало не плакав, а вже змінити нічого не можна було, бо він мусив-таки рушати.

– Що ж я там скажу, в нашій альма-матер? Ergo, базікатимуть в Академії, що Тиміш Прудивус покинув товариство в біді…

– Звісно ж, базікатимуть, – охоче погодився Данило Пришийкобиліхвіст.

– А ти не зважай! – загарливо заперечив Іван Покиван, сам не помітивши, як у нього в руках туди-сюди неуважливо літають дрібні речі, що були напохваті. – Іди собі до Києва. А ми боронитимем Долину зубами й кулаками, «унгуібус ет ростро», як казав Горацій… Іди собі!

– Скажуть же, що я втік од війни.

– У самісіньку пельку ворогові? 3 тими листами? – спитав Філіпп Сганарель.

– Тебе ж, дурного, схоплять! – занепокоївся Покиван, хапаючи товариша за лікоть.

– Помре Адам – ні богу, ні нам, – притис до себе його руку Прудивус.

– Та й прилюдно голову зітнуть… – бідкався Йван.

– Прилюдно ж! – жартував Прудивус. – «Корам попульо!»

– «Ін секуля секульорум!» – на віки вічні!

– «Амен!» – озвався з кутка Гнат Романюк і, посипавши пісочком своє, нарешті скінчене, писання, Куди він протягом дня раз у раз додавав якісь нові слова, вручив цупкі аркуші Прудивусові. – Щасти боже! – і, підійшовши до спудея, старий гуцул обняв його і по-ксьондзівському поблагословив: – Тільки будь обережний, сину мій!

– Про що це ви, доміне?

– Про лютість і хитрість підступного ворога. Про кігті інквізиції. Про вогнища… я бачив їх у Ватікані, в Болоньї, у Відні, у Варшаві… про Джордано Бруно, що його не так давно спалили в Римі, на майдані Квітів, про Галілео Галілея, все життя мордованого «в'язня інквізиції», котрого років з двадцять тому я… – і отець Ігнатій замовк.

– Ви його бачили, доміне? – скрикнув Прудивус. Та й Покиван пересів трохи ближче до Романюка. Спалахнули очі в Філіппа…

– …Я був у нього на віллі Арчетрі… коло Флоренції, де полонили його, голодного, сліпого, немічного, а багатого духом. Його дочка вже вмерла, і старий проказував свої останні мислі тихому каптурникові, домініканцеві, а той, допіру записавши все з голосу незрячого єретика, кидав у сусідній кімнаті кожну сторінку в огонь, сповняючи веління інквізиції. Старий велет був певен, що лишить поколінням ще одну, найважливішу книгу – про одвічні закони світу, про будову матерії, про рух світил, продовження єретенної науки слов'янина Коперніка. Сліпий Галілео був певен, що трудне писання завершить гризоту його життя, і тільки це тримало страдника на світі, він диктував та й диктував черцеві, потім, радіючи життю, обмацував нові та чисті аркуші не торканого пером паперу, які щодня підсовував йому тихий монах… – і, перевівши подих, Романюк провадив далі: – Бачивши пальцями, що рукопис росте й росте, той мученик не облишав роботи, бо ж нікому було сказати правду…

– А ви? – спитав Філіпп. – Сказали, падре?

– Не сказав і я! Але ж… і не треба було говорити… не треба ж було? Чи не так?.. Мене прислали туди, на віллу Арчетрі, з римським лікарем, від Ватікану прислали… поглянути: чи скоро ж той старий помре? – і Романюк знову замовк. – Тільки-но ми прибули, він попрохав перечитати вголос бодай одну сторінку з його нової праці, з товстенного стосу чистого паперу, що лежав на столі. Я взяв ті білі аркуші, зрозумів усю мерзенність злочину, але… Не міг же я старому прочитати його твір, котрого на папері не було? А Галілей…

Старий та сивий Романюк заплакав.

Всі, хто теє слухав, мовчали.

Поки, нарешті, Філіпп Сганарель не спитав:

– Що ж Галілей?

– Та що ж… – тихо відмовив Гнат Романюк. – Незабаром помер. Я був останнім з-поміж потаємних прихильників, останнім, хто… – сльози знову здушили старому гуцулові горло. – Він сказав, прощаючись: «Я певен, сину, що наша Земля… що крутиться вона недарма: десь її, може… чекає краща доля».

Пан Романюк замовк,

23

Озвавшись нарешті, йогомость обернувся знов до лицедія Тимоша Прудивуса:

– Я хтів тобі сказати, легіню, що вороги старого Галілея, вони є й наші вороги: і твої, і мої, і України, і Москви, і Польщі, і Словаччини, всесвітнє панство, грошолюби, вся ота католицька монашва… I ти, юначе, ідучи з моїм листом до врага в лабети, будь обережний. Вони є мудрі, а ти будь хитрішим! Вони – спритні, а ти май розум над них! Бо ж ти… в своїй молодечій легковажності… ти горлав сьогодні на все поле, що йдеш на той бік. А є ж на світі й зрадники, і шпигуни, вивідачі, підслухачі! Ось чому я прошу… – і панотець обняв молодика.

Пригорнув його до серця й Пилип-з-Конопель. I сказав:

– Я втік із Франції, втік від того ж ворога. Мій рідний Руан кипить ще й досі після повстання «босоногих», яке я бачив, бувши хлопцем. Та й моя власна шабелька немало завинила, в заколотах Фронди, проти влади короля. А мій язик… він, правда, був гострішим од моєї шаблі, але ж… не гострішим від твого лицедійського язика!

– Про що це ти? – спитав Прудивус.

– Ти так необережно вчора посміявся з пана Пампушки, мон шер, що добре ти робиш, тікаючи геть з Мирослава. Але ж і там…

– Чорти мене не вхоплять! Я ж тільки спудей…

– Ти йдеш, як воїн!

– Іду без ніякоі зброї.

– А твій язик? А сміх? А лист оцей? Хіба не зброя? А тому… обережніше смійся! – і, схопивши до рук той же роман Сореля, похапцем перегортав сторінки. – Аж ось… послухай, що є зброя сміху! – і Філіпп Сганарель, на ходу перекладаючи твір свого жигуватого земляка і сучасника, почав читати восьмий розділ:

– «Коли з-поміж усіх тварин сміх є властивий самій тільки людині, то я не думаю, щоб його було дано їй без причини і щоб не дозволялося – ні самому сміятися, ані смішити інших. Правда… більшість зневажає жарти, не відаючи, що нема нічого труднішого, як мати в цьому ділі успіх…» – і Філіпп, перегорнувши сторінку, читав, перекладаючи, далі: – «I я знаю вельми дурноверхих людей, котрі не дістануть з мого твору ніякої користі і уявлятимуть собі, що я писав це тільки задля їхньої розваги, а не для того, щоб виправити їхні розтлінні звичаї. Ось чому мені скажуть, що для запобігання всьому цьому я міг би вишпетити пороки дошкульніше… але… в наш час не люблять голої правди, і я вважаю за аксіому, що варто інколи придержати язика, аби поговорити якнайдовше, бо бувають такі епохи, коли корисно вгамувати лихослів’я, побоюючись, коли б сильні світу сього не заподіяли вам неприємностей і не наказали засудити вас на довічне мовчання. Я волію поступитися своїми дотепами, ніж своїми друзями, і хоч я й маю схильність до сатири, одначе ж намагаюсь прибрати її в таку приємну форму, щоб навіть ті, кого я зачіпаю, не могли на мене образитись. Але… чи ж оціняться, зрештою, мої старання?.. Із усіх, кого я знаю, тільки дуже небагато людей мають досить здоровий глузд, щоб міркувати про це, інші ж тільки забавляються гудьбою речей, красу яких вони нездатні осягнути Коли віддаєш книгу на людський розсуд, то варто поставити в книгарні швейцарців, аби вони захищали її своїми алебардами, бо ж завше знайдуться нероби, ладні критикувати всяке друковане слово і охочі до того, щоб їх мали за знавців тільки за те, що вони кажуть: «Це все дуже погано», хоч і не можуть навести ніякісіньких доказів. Нині кожен хоче корчити з себе любомудра, незважаючи на те, що невігластво ніколи так не процвітало, як у наш час, і не встигає школяр почути безпеку від різок, як, подолавши три-чотири французькі книжки, він береться писати сам і вважає, буцім він здатен перевершити інших. Все це було б дарма, коли б не принижували ближнього, затим, щоб здобути шану собі, а до того ж не відкидали б геть усякий сором і не намагалися знаходити вади там, де їх нема… Якщо мене все-таки зважились би ганити, то тільки згаяли б час, бажаючи критикувати того, хто сам є критиком інших: чи ж варто тупити зуби об терпуг?»

24

Пилип-з-Конопель, можливо, перекладав би й далі, коли б лицедій Прудивус не перепинив його запитанням: – Ти з усім тим згоден, братіку?

– Не з усім. Я просто хочу, щоб зрозумів ти, яка то небезпечна річ – сатира. Я хочу, щоб ти, рушаючи до ворога в лабети… щоб ти там був обачніший, мій милий друже.

– Ось таким, як ти? – єхидно поспитав Прудивус.

– За свій меткий язик я мало не наклав головою… там, дома, у Франції. Аж довелось тікати!

– Ти думаєш, Пилипе, пощастить мене вговтати?

– Ні, – сумно зітхнув Філіпп, – не думаю.

– Тоді навіщо ж ти…

– Шкода твоєї голови. Бо ж мені хочеться з тобою здибатись колись у цім житті, а не в загробнім.

– Чому ж нам і не здибатись!

– Війна, бач!

– Я в свою смерть іще не вірю, – посміхнувся Прудивус і запросив: – «Ерго бібамус!» На дорогу!

– Хильнімо, – підтримали спудеї.

– Най бог щастить! – благословив Ігнатій.

– Гей, шинкарочко! – покликав Іван Покиван, а коли всі випили, сердито буркнув: – Я піду з тобою.

– Куди… зі мною? – здивувався Прудивус.

– На той бік. До стану однокрилівців.

– Отак притьмом?

– А не притьмом, – посміхнувся рухляр. – Послухавши оце мудренне читання про небезпечність сатири, я раптом зрозумів, що йти нам треба разом. Щоби там… силою сміху, силою кебети нашої… зашкодити безчесним замірам гетьманиська, Гордія Пихатого, так зашкодити, щоб усе поспільство зрозуміло: по чий бік правда, по чий бік сам пан-бог! А наша привселюдна кумедія…

– Яка ж кумедія, коли ми з тобою, Йване, тільки вдвох!

– Я піду з вами, – озвався й Пришийкобиліхвіст, і всі там приємно здивувалися, бо ж ніхто від нього такої товариськості не ждав. – Я з вами, друзі милі! Так! – і пан Данило мальовничо віддав чолом.

– Ну, що ж… – не дуже й зрадівши, пробелькотав Прудивус, бо не полюбляв-таки товариша, а тому не дуже й вболівав од близької з ним розлуки.

– Оце й добре, що разом, – зрадів простодушніший і довірливіший Іван Покиван та й підніс угору михайлика: – Хильнімо!

Випивши, вийшли на вулицю, і тільки тут помітили, який періщить дощ.

– Девкаліонів потоп! – похмуро сказав Пришийкобиліхвіст. – Може, вийдем не сьогодні, а завтра?

Йому ніхто не відповів.

Виступити з-під стріхи в першу мить було не так і легко, бо треба ж було наче в холодну річку пірнати, і всі на хвильку затримались на порозі шинку, спудеї ще й пісні заспівали, здавна знайомої української пісні «I шумить, і гуде, дрібен дощик іде», перелицьованої на латинський кшталт: «Ет тонат, ет бромат, плювіумкве целюм дат: а хто ж мене, молодую, меум домум редукат?»

Іван Покиван, підспівуючи, подався попід стріхою вздовж стіни шинку за якоюсь там природною справою, коли натрапив за причілком на чиєсь тіло.

Нахилившись, він помацав, згріб мокру солому, якою воно було вкрите, і переконався в тім, що тіло мертве.

– Світла сюди! гукнув товаришам Покиван.

Спудеї з козаками, відчепивши олійного ліхтаря, що хитався за вітром над дверима шинку, присвітили до закоцюблого й побачили, що то – Панько Півторарацький, довготелесий рудь, котрий так браво нахвалявся ночувати з Настею Певною.

– Переночував! – зірвав з голови шапку Прудивус.

Не встигли збентежені люди гукнути Настю-Дарину, не встигли до пуття спитати в шинкарки, що могло статися з Паньком і як він потрапив туди, де його знайшов Покиван, не встигла шинкарочка до ладу щось відповісти, як раптом Панько Півторарацький сів і протер баньки.

– Де це я? – спитав він, придивляючись при тьмянім світлі до спудеїв. – Хіба й ви всі дали разом зі мною?

– Що дали?

– Дуба.

– Тю на тебе! – жахнувся Пришийкобиліхвіст.

– Агій! – покрикнув і Романюк.

– Я повернувся звідтіль, – просто сказав Панько. – Оце зараз. Ще й пальці, бачите, не гнуться. Тільки-тільки – звідтіль…

– Звідкіль? – спитав недавній католицький панотець.

– 3 того світу, – просто відповів Півторарацький.

– Чого ж ти повернувся? – спитав і Прудивус.

– Замкнено там.

– Що замкнено? – спитав Покиван.

– Ворота до раю, – відказав рудий.

– Як то замкнено? – здивувався гуцул. – Що це ти таке верзеш?!

– Святий Петро, бач, подався кудись на грішну землю та й заніс десь від райських воріт золотого ключа.

– Ти при своєму умі? Варнякаєш…

– При своєму, – сказав, підводячись, Панько. – До раю мене не пустили. От я й… той… повернувся додому. Надто вже їх там багато… Війна ж! А всі, кого вбили, до раю.

– Але тебе ж не вбили? – спитав Романюк.

– А від чого я вмер був? Од горілки ж! А всі, хто дуба дає від горілки, всі вони… Таж ось спитайте в пані Смерті! Чи не так, Одарочко? – і він обернувся до Чужої Молодиці. – Скажи їм, серденько! Чи не так?

– Перепився-таки! – сердито сплюнула шинкарка, хутко відступила геть і сховалася в шинку, навіть двері за собою замкнула.

– Здурів-таки рудий, – посміхнувся Прудивус. – Таку приємну молодичку… і раптом називає Смертю!

– Вона ж таки – сама-самісінька…

– Піди, проспись! – порадив Покиван.

Втративши цікавість до воскреслого з мертвих Панька, що перепився аж до такої дурної нісенітниці, всі одвернулись од нього, дожидаючи, коли ж хоч трішки вгамується злива, аж помітили разом, як з'явився біля шинку, весь мокрий, куценький ченчик, патлатий отець Зосима.