Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 41 страниц)

Почувши гнучкий голосок, що від нього все миттю збурювалося в чоловічому єстві будь-якого справного козака, Оникій Бевзь приязно їй кивнув, але на кпини шинкарчині навіть вусом не повів.

– То порозв'язуй же! – ще раз гукнула, шкилюючи, шинкарка Настя-Дарина.

– Нема дурних, шинкарочко-Дарочко! – хизуючись червоним жупаном, відказав пан кат.

– Чого ж? – озвалась Настя Певна.

– Сам один я, розв'язавши, з ними не впораюсь, квітонько.

– Але ж це, мабуть, нудно? Губити зв'язаних? – гидливо поморщилась Настя Певна.

– Дарма! Безпечніше.

– Навіть дивитись на твою мармизу нецікаво: чорна робота.

– Ого! Вони ж пручатимуться, кралечко моя мальована.

– А краще розв'язав би. Чи боїшся? – і раптом Одарка-Настя розсердилась-розгнівалась. – Тьху на тебе! Ще й жупан нап'яв! I дивитись на таку байдужу роботу не хочу! – і шинкарочка, живосилом пробиваючи собі дорогу в натовпі, поспішила з базару кудись геть.

Знову вклонившись пані Роксолані, лагідний та чемний катюга потяг до шибениці першого свого в цім городі хрещеника, перехрестив його, ткнув у зуби золочений хрест і заходився біля якихось фахових тонкощів, а робив усе повагом, спроквола, красуючись перед понуро принишклою юрбою, яка не співчувала його державній справі ані-ні.

Аж раптом пан кат заспішив.

Якийсь тривожний гомін зачувся від майдану, і Оникій Бевзь, натура витончена, в передчутті якої-небудь прикрої несподіванки, став чогось хапатись і квапитись, щоб йому, крий боже, хтось не перешкодив виконати службовий обов'язок.

Він заспішив іще дужче, коли, озирнувшись, помітив кількох замурзаних хлоп'яків, що, захекані, пробивались до помосту й лементували на ввесь базар:

– Владика не веліли!

Та Оникій Бевзь наче й не чув, хоч ї розумів, що крик той стосується саме страти чужинців.

– Владика вішати заборонили! – хрипкими від бігу та хвилювання голосами загукали малі.

Кат робив своє.

А весь базар загомонів, загув, заревів. Але ж не може бути діла особі урядовій до натовпу репаних голодранців та гречкосіїв.

Люди кинулись були до фарбованого помосту, але три ряди гайдуків Пампушчиних, рвонувши з піхов шабельки, заступили дорогу обуреній юрбі, що раптом стала громадою,

Все це було аж так цікаво, що пані Роксолана, коли б її пустили ближче, злізла б, може, й під саму шибеницю, щоб усе бачити зблизька, щоб в очі зазирнути й катові і його жертві.

її вабили до себе вуглисто-чорні очі сербина Стояна Богосава, що біля нього, зв'язаного, порався Оникій, бо ж вона, Параска-Роксолана, в своїй тваринній любові до життя, ніяк не могла збагнути презирства й спокою перед обличчям видимої смерті, які так незворушно виявив той сербин, Стоян Богосав.

Вже ліг вужакою йому на шию зашморг, і Роксолана аж нігтями в долоню вгризлась, щоб не заплющитись у найгострішу мить, – вона таки дивилась і дивилась, і вже нічого в світі не знала вона, крім тих напрочуд спокійних очей приреченого сербина, що в них хотілось зазирнути зблизька.

Та в наступну мить шалена шуря-буря пройшла по всьому мирославському базару.

30

– Іменем владики! – підбігаючи, ревнув своїм басилом Михайлик.

– Спинись, катюго! – закричала й матінка.

– Гальт! – гримнув по-німецькому і Романюк. Але Оникій Бевзь незворушно робив своє.

Тоді Михайлик скочив на фарбований поміст, щоб вирвати Стояна Богосава з зашморгу, та пеські душі, кільканадцять гайдуків накинулись на велетня, але порозлітались геть, мов з грушини перестиглі груші. Молодик знову був стрибнув до пана ката, а гайдуки на цей раз, ставши обачнішими, гуртом накотились на нього ззаду й збили-таки з ніг.

Звалили вони й старого Романюка, а йняв ся він до рук їм теж нелегко.

– Сонм лукавих одержаша мя, – бурчав Оникій Бевзь, роблячи своє, стираючи з опуклого низького лоба піт і скоса поглядаючи, як там гайдуки пильнують порядку.

Пильнували вони й справді непогано. Та тільки Явдохи, Михайлової неньки ніхто з них і не помітив, бо клопоту в бравих молодців було й без неї.

А наша мила ненька, підкравшись до помосту й витягши з-за пояса кривий ятаган, що з ним ніколи й ніде не розлучалася, уже розтинала одне за одним кріпенькі пута на сербах, хорватах і поляках, що лежали, чекаючи в смерті свого ряду. Вони Михайликову матінку впізнали і довірливо ждали, коли ж вона подасть їм знак, хоч і важко було стриматись, бо їхній же товариш, Богосав, стояв уже з вірьовкою на шиї, і хисткий дзиглик гидко порипував під ним. Життя співака доходило останньої грані, і Роксолана Купиха біля помосту нічого не чула вже й не бачила, крім чорнющих спокійних очей приреченого на страту сербина.

От-от Оникій Бевзь, гладкий катюга, мав з-під ніг у Стояна вибити дзиглик, напруження в юрмі зростало до останнього обруба, і Романюк не витримав.

Рвонувшися від гайдуків, сивоголовий галичанин нелюдським зусиллям видерся з їхніх рук та й кинувся до сербина, товариша, котрого він сам же й підманув на необачний крок, який привів їх сюди, до цих трьох шибениць.

Хтозна-чим скінчився б цей порив, коли б у той же мент, ціною страшної напруги досі неспитаних сил, не вирвався б та не

Скочили нараз і всі ті серби та поляки, котрих уже встигла звільнити від путів Михайликова мама.

Встрявав уже до бійки з гайдуками і ввесь майдан. Гнат Романюк і Михайлик, і серби з поляками, всі вони кинулись до шибениці, бо Стоян Богосав уже заборсався в повітрі.

Аж порятунок Стоянові приспів на ту мить і без них. Невідь звідки взявшись, на помості виник перед катом Козак Мамай, без шаблі, без шапки, без бандури, як утік тоді з гетьманської цюпи, – навіть в одному чоботі, бо другий, червоний сап’янець, ще й досі десь там либонь погойдувався на гетьманській шибениці в селі Буряківка, куди почепив його якийсь буряківський дотепник.

Сильно брязнувши Оникія Бевзя в щелепу, аж той сторчака злетів з помосту геть, Мамай, видраною з рук у гайдука шаблюкою, хутко перетяв вірьовку й устиг підхопити Стояна н обійми.

Аж тут тільки з'явилась на майдані вся мирославська рада на чолі з єпіскопом Мелхиседеком.

Ось тепер виник на базарі й куценький ченчик і, з почуттям чесно виконуваного службового обов'язку, заговорив тим гидким панським голосом, який у певної породи діячів прорізується протягом першого ж тижня державної роботи в передпокоях у всяких панів-начальників:

– Іменем владики! – ледве видобуваючи слова, урочисто проголосив келійник і додав, звертаючись до Оникія Бевзя, коли той, обтрушуючись, не без притаманної йому гідності саме вилазив з-під помосту, куди його жбурнула борзенька рука Мамая: – Чужинців оцих… той… вішати… гм… не велено!

I такий він був паскудний, отой службовий голос куценького ченчика, що збридило навіть зухвалому катюзі, і він аж вилаявся:

– Піди ти ік… – почав був лаятись Оникій, але спересердя щось йому в горлі затялось, і він, не можучи ні лайнутись до кінця, ані спинитись, завів без упину одне: – Ік… Ік!.. Ік!.. Ік!

– Скинь, катюго, козацький жупан! – зловісно підступаючи до нього, звелів Козак Мамай.

– Ік… Ік! Ік! – відсахнувшись, тільки й зміг відповісти Оникій.

– Узяло кота впоперек живота! – гукнув хтось у юрбі віддалік.

Тисячі людей зареготали, аж раптом пані Тиша пройшла по базару з кінця майдану в кінець.

– Та це ж – Козак Мамай! – тихо видихнув хтось.

Та й по майдану, мов сухий торішній очерет прошелестів:

– Козак Мамай… Козак Мамай!

А сам Козак тимчасом, схопивши дебелого катюгу Оникія за петельки, струсонув його добре, хоч був той на цілу голову проти Мамая вищий, і сказав:

– Не ганьби козацького вбрання: скидай жупан!

– Ік! Ік! Ік! – тільки й міг відказати Оникій Бевзь.

– Скидай лишень! – загукали з юрби.

– Ік!..

А Козак Мамай хваткими руками вже здирав з катюги, люто рвучи на клапті, і жупан, і черкеску, і сорочку вишивану, навіть срібний хрестик зірвав з ретязка.

Широченні штани тимчасом здирав з нього за шматом шмат, рвучи зубами обережно, щоб ненавмисне пана ката не вкусити, бо гидував ним, обачний і тямущий Песик Ложка.

31

Скінчивши це потрібне діло, – коли Оникій Бевзь перед громадою лишився голий, мов бубон, мов турецький святий, голісінький, навіть не в одежі Адама, бо в того ж, як розповідають самовидці, був де треба поганенький кленовий чи там іще який листочок, – скінчивши пильну роботу, Мамай труснув буйним чубом, блиснув сергою, вклонився в пояс та й мовив:

– Чолом, панове мирославці!

– Здоров, Мамаю! – відповів, так само кланяючись, єпіскоп.

– Мамай з нами! – загукали в юрбі.

I мирославці щиро вітали свого лицаря-заступника.

– Козак Мамай! Ого-го!

– Ік! – знову гикнув, почувши це грізне ім'я, голісінький Оникій Бевзь, котрого службовий обов'язок досі тримав біля шибениць, бо не міг же він самотужки перенести до своєї катюжної комори всі оці дзиглики, зашморги, килим і важке розп'яття з Іісусом Христом, а все це покинути напризволяще сумління не дозволяло, і він, голий, стояв край помосту непорушно, гордий, як йолоп.

На нього, правда, вже ніхто уваги не звертав, бо всі поглядами прикипіли до таємничого гостя: як же зустріне Мамая мирославський владика?

Аж коли архирей і той чортів Козак поцілувалися, від радісних криків луна шугнула чи не по всьому місту.

Вони були давніми побратимами, Козак Мамай і колишній запорозький полковник Микола Гармаш, на Січі прозваний Голоблею і висвячений потім, – чи, бува, не за хоробрість? – в архиреї.

Побратими давно не бачились, і ось тепер, тікаючи від цікавих очей, щоб побалакати на самоті – і про старе товариство, і про війну, і про сьогоднішній напад, що заревти примусив мирославські гармати, і про нахабство жовтожупанників, котрі з татарами знов нині спитувались живосилом прорвати оборону Долини, – їм треба було зараз побалакати сам на сам, і друзяки поспішили до господи єпіскопа, а юрба на базарі, – люди всякого плоду й заводу, – повернулись до своїх житейських справ, тим паче – війна їм поки що не так і дуже ще давалася взнаки, а однокрилівці десь принишкли.

32

Одні там поспішали на базарі до своїх возів, до коней, до худоби, приведеної й привезеної сюди на продаж, до всякого краму та збіжжя.

Інші – подались базарувати між ятками й палубами, між гарбами й рундуками, серед усякого дрібязку, розташованого для продажу просто на землі.

Ще інші кинулись крушити на дрізки три шибениці, що біля них, доконуючи службовий обов'язок, усе ще німжився Оникій Бевзь.

Він, голісінький, спробував був захистити знаряддя свого ремесла, але відстояти не міг, бо гайдуки порозбігались, а Оникій, заробивши кілька синців і втративши в бійці останню шматину кармазинового жупана, якою він старанно прикривав усе те грішне, що. йому дав бог, потяг, сердега, до шинку чарівної Насті-Дарини, де він наймав собі закапелок, бо ж йому вже нічого й не лишалось після того, як, під навалою юрби, дві шибениці, по-качиному крякнувши, зламались, та й третю мекала б та сама доля, коли б сам кат не накивав п'ятами, після чого добрі люди вгамувались і розбрелись од шибениці – хто куди.

Хто був щиріший, той потяг урятованих од дурної смерті слов'ян, досить-таки похмурих і вже, ясна річ, недовірливих, до шинку Насті-Дарини, і охочих пригостити цих сторонських вояків, скривджених запопадливістю пана Пампушки, охочих ставало все більше та більше, і, чималим гуртом, оточивши Романюка з його товаришами, вони вже пливли на той берег бурхливого базарного моря, і всі з повагою обходили якогось п'яного козарлюгу, що спав на дорозі, бо ж перед п'яним зверта навіть сам господь-бог.

Почимчикував за всіма й наш Михайлик з матінкою, не зводячи залюблених очей з того сивого та мудрого гуцула, бо щиро коваль прикипів до нього парубоцьким серцем і тепер старався не відстати в велелюдному місті від свого доброго рятівника… У мандри за ним – то й у мандри! Світ за очі – то й світ за очі!

До пекла – то й до пекла! До шинку – то й до шинку!

I коваль Михайлик, серед людського тиску, тяг та й тяг уперед свою матінку.

Аж мати раптом спинилась.

– Хіба ти маєш гроші? – з підступом спитала вона.

– Навіщо вони мені зараз? – здивувався Михайлик.

– У нас же їх – як у жаби пір'я. А до шинку – без грошей…

Але Михайлик, щоб не відстати від Романюка, тяг Явдоху далі та й далі.

– Ти ж не схочеш, щоб тебе частував хтось чужий? – прикро напосідала мати.

– Нічого я не хочу, мамо.

– За горілку ж треба платити!

– Не хочу я горілки!

– До шинку ж ходять, щоб напитись!

– Не хочу я пити.

– До шинку ходять, щоб наїстись!

– Не хочу я їсти!

– Не хочеш? – здивувалась мати, бо ж після вчорашнього сніданку обоє не мали в роті ні ріски. – Не хочеш їсти?!

– Хочу, – понуро признався Михайлик, бо матері брехати ще не вмів та й живота затягло йому аж-аж. – Чорта печеного з'їв би!

Він зітхнув. I на мить спинився.

Ось так вони й відстали від галасливої юрби, що тягла галичанина з його скривдженими товаришами до шинку веселої Насті.

Так рони й стояли серед буйних хвиль городського базару, звично побравшись за руки.

33

Вільною рукою Михайлик хотів був пригладити розкошлану в недавнім чубінні з гайдуками шорстку від шляхової куряви чуприну, але зненацька за ту руку хтось його схопив.

Це була молоденька циганочка, ворожбитка, вельми чорнява, дуже смаглява, з горющими зорями замість очей, аж такими великими, що займали вони добру третину її маленького обличчя.

Вона так зазирнула в саму душу молодому ковалеві, що той, ізроду буцім полохливий, аж відсахнувся від неї та й випустив мамину руку.

Сахнулась і Явдоха: вона таки боялась циган.

– Пусти! – смикнула вона до себе Михайликову руку, але вирлоока циганочка тримала міцно.

– Поворожу, соколику! – і циганочка любо посміхнулась.

– Нема грошей, – дешево куплений дівочою посмішкою, грайливо одвітував молодий бурлака.

– Розплатишся, коли трішки розбагатієш.

– Я й так багатий! – кивнув Михайлик, бо почуття польоту, яке не облишало його потому, як заорав сьогодні носом у рівчак, було заразом і почуттям безмежного багатства, приділеного йому долею, почуттям, що від нього хотілось співати.

– Оце такий багатий! – зайшлася сміхом циганочка, смикнула хлопця за сорочку й іще більше розірвала її на животі. – Розплатишся, коли трішки розбагатієш! – повторила вона з таємничою посмішкою, неначе знала щось таке, що могло подіяти на дальшу долю Михайлика.

– Коли ж я розбагатію? – ніби вступаючи в цікаву гру, зовсім по-хлоп'ячому звідався Михайлик.

– Сьогодні, – пильно вдивляючись у ковальську шкарубку долоню і мовби щось пильно читаючи там, якимось низьким і чужим голосом поважно мовила циганочка.

– Сьогодні? – вражений її раптовою поважністю, перепитав парубок.

– Зараз! – пройнята дрожем натхнення, потвердила циганочка, але руки не відпустила.

– Не збудеться, – сердито чмихнула Явдоха, бо так воно ведеться: хто бере дитину за руку, той бере маму за серце. – Не збудеться, ні!

– Чому ж не збудеться? – спитала циганочка.

– Коли за ворожіння зразу ж не платять, нічого не збувається, голубко.

– Мені вже заплатили, – потуплюючи зір, прошепотіла смаглявка.

– Чим заплатили? – стурбовано підскочила Явдоха.

I циганочка, прихилившись до вуха матінки, видихнула ледве чутно:

– За руку ж подержала такого сокола! – і зненацька зникла в натовпі.

– Цур тобі! – перехрестилась Явдоха. Циган вона таки боялася.

I аж морозом їй по спині шарпонуло, аж приском припекло, коли циганочка, знову на мить вихопившися з юрби, ще раз вергнула гарячим оком на Кохайлика:

– Я ще й не все тобі сказала!

– То скажи ж. – Нехай потім.

– Коли ж? – сміливішаючи, озвався Михайлик.

– Коли ти будеш сам-один! Без мами!

– Без мами?! – жахнувся парубок.

– Без ріднесенької! – задерикувато блиснула очима та зубами ворожка. – А сьогодні… згадаєш мене… ще не раз! А вже тоді забудеш, як розбагатієш? Га? Чи, може, згадаєш Мар'яну й тоді?

Та й метнула барвистим запацьореним подолом по базарній пилюзі, аж вихор за нею встав, і вона в тій куряві й зникла, розвіявшись, як мана, а перед тим тицьнувши йому в руку мочене яблуко.

– Відьма єгипетська! – сплюнула Явдоха, але половинку яблучка, коли син простяг їй, все-таки взяла.

34

Вони пішли собі далі, і Михайлик-Кохайлик не бачив, як нишком зоріла вслід циганочка. а вже роздивлявся на базарні дива, неуважно й розгублено, наче й справді прудко летів кудись над людським розбурханим морем, у хмарах страшенної куряви, яка вставала над майданом.

– Забудь! – кивнула вслід Мар'яні матінка.

Аж Кохайлик того не міг…

Чого ж вона йому ще не сказала? Не доворожила?

I чому серце калатає, мов хвіст у теляти? I що за відьомські зіньки в того анахтемського дівчиська?

Та й коли ж він розбагатіє? Коли ж?!

I Кохайлик… чекав.

Але чого ж?

Чекав і чекав: хіба ж мало що могло йому лучитися в такому велелюдстві!

Поміж ятками, луб'ям критими, тинялись там усякі: пани й сірома, дуки-срібляники й босі челядники, попи й спудеї, дальні люди й ближні.

Походжали там і чванькуваті чужоземці – з такими пиками, начебто їм ось тут усе смерділо, і наче боялись вони, – мовби в них своїх не водилося! – боялись набратися бліх у гомінливій юрбі гречкосіїв, рудокопів, козацької голоти, наймитів ремісницьких, дрантивих школярів, – і вони тримались за кишені в глибині каптанів, оті чужинці, бо ж і не відали вони, що голих та голодних була там сила превелика, а злодіїв на Вкраїні ще либонь не знавали.

Люди тоді в Мирославі до лихої години сварилися, веселилися, танцювали й чубилися, гуляли, співали й грали, і все там кублилося клубком розмаїтих пристрастей: горе й смішки, голод і обжерство, єдваби й лахміття, панська пиха й гультяйські веселощі сіроми.

35

Двоє п'яненьких кумів – з отих людей, з небораків, що звуть їх неминайкорчма або ж непролийкрапля, зустрілись на той час під старою березою, почоломкалися і, не спиняючись, поволеньки рушили далі – від шинку до шинку, покрикуючи та погукуючи: – Як гуляв, так гуляв: ні чобіт, ні халяв!

А потім ще голосніше:

– Свисти, попе, чорт попадю топе!

I так свистали, що за ними дітвора пливом пливла, бо ж такого свистуна ще й не бачили.

Дітей же там, на мирославському базарі, де ще не дуже яскріло криваве тавро війни, дітей там був гурт немаленький.

Ось тут малюки обступили, як мухи обсіли, русявого майбороду, солодкого москалика – з калузькими цукерками в сухозлітках, з маківниками та медяниками, з мальованими тульськими пряниками. А там непогамовні дітлахи стрибали зграйкою за претовстим та прездоровим ченцем у скуфійці, котрий чимчикував, уваги не звертаючи на ущипливе цвірінчання:

– Ченчик, ченчик невеличкий, На ченчику черевички I шапочка кінчаточка, – Добрий вечір, дівчаточка!

А їх же там було чимало в той день, і отих дівчаточок, що пурхали з горющими очима від рундука до ятки, галасували, юртували, радились, але не купували нічого, крім витрішків, – і все це було таке голосне та дзвенюче, аж густий жіноцький та дівоцький лемент до млості хапав за серце Михайлика, аж вітер здіймав над базаром, аж куряву крутив, що в ній залюбки купалось оце збіговисько невгамовних і життєрадісних людей, що споконвіку шукали тут двох речей: хліба й розваг, бо саме ж базар у ті часи наділяв простий люд найголовнішим: поживою не тільки для шлунка, а й для ока та вуха, хлібом і видовиськами.

Хлібом – не всіх.

А видовиськами…

36

О, їх було там до стобісового батька, дивовищ усяких, дешевших од хліба (хто мав кишеню порожню, той не платив), але таких же либонь насущних, як і хліб…

Десь угорі ходив між двома височенними стовпами по мотузу легкий линвохода.

В його руці вигравав проти сонця шовковий хінський (чи, як ми тепер сказали б, китайський) холодок, барвистий шовковий шатрик, що спомагав не впасти вниз. Масно вилискували пружисті м'язи линвоходи, мовби він був череп'яний, полив'яний, і кожен його рух, стрімкий та летючий, переймав Михайликові подих, і парубок заздрив доброму вмінню спритного чоловіка, заздрив, як хороше заздрити вміють лише юнаки – дорослим майстрам свого діла, бо ж невситимо хочеться скуштувати всякого вміння, всякого ремесла, будь-якого мистецтва, щоб, на часинку бодай, побувати всім – і шевцем, і дяком, і козаком, і бандуристом, і пасічником, і лікарем, і сотником чи полковником, і навіть отим сивим сербином, що показував православним свого лемеху-ведмедя, муштруючи його, незграбного, і так і сяк.

Всього було доволі на базарі.

Двоє вічно голодних спудеїв київської Академії виводили на жовтому папері кунштики, а за три-чотири гроші малювали парсуни дівчат і молодиць, і круг кожного маляра, в щирім подиві перед кебетою, нишкнув чималий гурт цікавих.

Та й китаєць у синьому запорозькому жупані малював там не тільки квітки й краєвиди своєї Хіни, а й запорожців, а й тутешніх дівчат і молодиць, і всі вони скидались на щирих китайців, і хай мій довірливий читач не думає, що це вигадка, бо саме такі малюнки, як розповідають освічені люди, зберігаються тепер в одному з музеїв міста Праги: типи запорожців, з натури змальовані колись якимось китайським художником.

Свистіли там і тьохкали сліпі сопілкарі з мирославського цеху жебраків з цехмайстром своїм, Варфоломеєм Кописткою, в началі. Співали лірники та бандуристи. Преревно плакали над ними молодиці, бо ж дівчатам того жіноцького діла – поплакати – ще й не кортіло.

Яка більше плакала молодичка, а яка й менше: на шаг, на гріш, на два, залежно від свого подаяння кобзареві, як того й вимагала звичайнісінька порядність: хто скільки заплатив, стільки й рюмсав, бо скільки даєш, стільки й ридаєш.

Проразливим голосом співав лірник Лазаря, якийсь безногий каліка-нехода, трохи далі молодий сліпець-кобзар – весело виспівував про прикрості пекла, про муки Христові, про смерть молодого чумака, а якісь троє-четверо чоловіків, напідпитку вже, тинялись межи сліпцями й міркували, хто співає краще, хто грає ліпше, і Михайлик з матір'ю цікаво прислухались до глибокодумних висновків тогочасного народного, як ми тепер сказали 6, жюрі:

– Отой нехода грає з притиском, – про молодого безногого лірника зауважував перший.

I справді, цей грав із таким притиском, що й Михайликові кортіло – навчитись би ось так і собі.

– А цей басило – з виводом! Чуєш? Га? – наполягав другий.

I вже кортіло Михайликові: навчитись би й так, із виводом…

– Оцей литвин – без ножа серце крає… – обставав за білоруса, зайшлого здалеку, третій.

– Як собі хочете, куме, – сумно зітхав четвертий, товстопикий полупанок, – а жалібнішого над старого нашого мирославського кобзаря Пригару досі нема та й нема!

– Не такі вже тепер, як бувало колись, кобзарі. Ой, не такі!

– Та й усе тепер не таке…

– Ой, не таке!

– Хіба ж оце – базар?

– Та який же це, куме, базар!

– Хіба ж оце крам!

– Сміття!

– Та й хіба ж оце лемент базарний! Коли ми з тобою молоді були, ото був лемент! Ото був крик! Ото був спів!

– Війна. бач, куме… – почухав потилицю перший.

– Еге ж… усе війна та війна. А жити й нема коли!

I куми, всі четверо, зажурились притьмом, і вже мовчки слухали жалібні слова про муки Христові, а грізні – про недавню війну проти польського панства…

– Все війна та війна… – зітхнув і перший.

– Помагай, боже, нашим! – перехрестився полупанок, четвертий.

– А которі ж – наші? – пильно поглянувши на нього, спитав другий.

– Которі подужають, – знизнув плечима той.

– А чи ти не сучий син часом?!

– Собака ти!

I троє дядьків хутенько покинули серед базару свого багатого кума.

37

А наш Михайлик з мамою чимчикували по риночку далі та глибше, і жарке дихання близької війни не так уже й пашіло над юрбою, бо ж почалась усобиця недавно та й люди позвикали вже до воєн, та й не стріляли десь там однокрилівці так наполегливо – заради либонь завтрашніх Зелених свят, коли не тільки працювати, а й воювати є великий гріх.

Отож не чулось тут ніякого повіву війни в ту хвилину, хоч і тинялись по базару козаки в скривавлених завоях, стомлені; закурені, обшарпані, охлялі, а до них кричав тоненько вогненнопейсий рудь, пристаркуватий єврей, що стояв над шапликом з брудною кригою та соломою, в якому плавала прездорова бочка:

– По квас, по квас, – лементував він, – по добрий квас!.. Сонце палить, а квас гасить! – ще й стукав цурупалком у напівпорожню бочку: – По трояку! По трояку!.. Сало палить, а квас гасить! Хто квас минає, той щастя не знає! – і, либонь на щастя сподіваючись, дехто й не минав того страшнуватого пійла, і думав собі Кохайлик, якщо сьогодні розбагатіє-таки, то вихилять вони з мамою зразу по три михайлики, – це тоді вже, як по обіді пити схочеться, бо поки що, в чеканні призиченого циганочкою багатства, хлопцеві хотілось тільки їсти, бо ж ніякого сала, яке тра гасити квасом, у нього давненько вже і в роті не було.

Отже, потрібно було спочатку… хоч трохи розбагатіти, роззолотіти, штани полатати, хліба пожувати, бодай годиноньку порозкошувати.

38

Розбагатіти! Бодай на один день. На годину! Бодай на ту, хвилину, коли він знову стане перед очі тої вередливої та гоноровитої панни, котра так непоштиво сприйняла сьогодні його чесне сватання.

Та хоч багатства й не було поки що, він уже дивився на щедроти базару жаденним оком покупця, бо таки чогось чекав уже й чекав од слів тої циганочки…

Спинявся з матінкою й біля пронозуватих татар, що, на землі схрестивши ноги попід своїми віслюками та верблюдами, зазивали до товарів східних: ординських, турецьких, єгипетських чи персіянських.

Сивий бритоголовий татарин у червоній сорочці з куцими рукавами крутив шаблю, дихав на неї, і слід подиху легкою хмаркою танув на синьому лезі… Були в того татарина й двосічні мечі, і криві ятагани з візерунчастої дамасської криці, і двома горнами палахкотіли очі в молодого коваля.

Купити б ось таку, щоб стати з нею перед очі панні!

А ще краще: зуміти б власною рукою скувати таке диво…

I сивий татарин, з обличчям, вимащеним олією, мов циганське дитя на морозі, блиснув хижими зубами і, видно, зрозумівши невситиму душу хлопця, молодого майстра, дав подержати дамасську шабельку, стокрот зварену, скручену й сковану з окремих тоненьких штабин різного гатунку сталі й заліза, дав поглянути зблизька на дрібні хитромудрі узори на вилощеній кислотою зернястій, смугуватій, синюватій поверхні того крушу чи, як ми тепер сказали б, металу.

Ще й сідла там були в татар, – ах, які сідла! – і мисюри, і крицеві панцири, і лебедині стріли, і срібні сагайдаки, і все те молодому майстрові кортіло взяти до рук, помацати, подихати на сталь, запустити в небо стрілу.

Проти сонця мінились на татарському торзі й шовкові тканини, і все вбирало очі, виграючи пишними барвами небес та квітів Сходу, і все хотілося Михайлові бодай помацати, і парубійко мимоволі спинявся й витріщав ясні хлоп'ячі очі, бо ж нічого, крім витрішків, там купити не міг, але й світився й сяяв, аж мимоволі люди звертали на нього увагу, як і на всіх закоханих, бо ж почуття польоту ще не облишало його, і він летів та й летів, далі та далі, на те полум'я, в котрім річ нехитра й згоріти.

I мила Явдоха, бачивши, як він сяє, і ще не все в тім розуміючи, взяла сина за руку й притримувала, щоб він так не поривався вперед, і глузливо-лагідно спитала:

– Чи ж не тут свого багатства чекатимеш?

– Ні, мамо… Мабуть, не тут!

– Ну, то ходім.

I вони почалапали далі, роззираючись навкруги, але ні розбагатіти, ні заробити шматок хліба їм того дня не щастило ніяк, бо ж усьому тому мирославському базарові не було до прийшлих бідаків ніякісінького діла.

На ньому теліпались пошарпані в останній бійці-чубійці штани та сорочка, а парубкові ж хотілось хоч у руках попом’яти оте мудре сукно всіх кольорів, що ним торгували пихаті німці: фландрським чи брюссельським – на черкеску, лондонським– на рясні шаровари, флорентінським – на червоний жупан, бо все це притьмом потрібне було Михайликові, аби вирядитись і стати хутчій перед очі Ярині Подолянці, яка так зневажливо сьогодні розмовляла з несміливим і обшарпаним голодранцем-ковалиськом.

На всі дива, в чеканні призиченого циганкою гараздування, наш молодик невтолимо поривав туди-сюди очища, охоту маючи скупити ввесь базар, щоб не тільки самому причепуритись, а й любу маму прибрати, як царицю, щоб і вирлоокій Мар'яні-циганочці купити й добрі коралі з дукачами, і кораблика з перлами, і оті зелені сапянці.

Чому ж тільки Мар'яні?

А кому ж? Не тим же дівчатам і молодичкам, котрі сьогодні на базарі так одностайно стріляють на нього очима? Та й не Ярині ж, отій вередливій та колючкуватій дівці, оприскуватій, мов іскра, панні Подолянці, терпкій небозі архирея?

Та чому б і не їй?

Посадовити б Яринку на оцім килимку…

…I наш простосердий Кохайлик спинявся купувати витрішки в незграйному колі голосистих вірменів, що торгували килимами: турецькими, персіянськими, хінськими, індійськими, текінськими, кубинськими, єреванськими, дагестанськими…

– Бачив, голота жовторота, бачив оце все?

– Бачив, – одвітував синок.

– Надивився?

– Надивився, мамо.

– То, може ж, тут – твоє сьогоднішнє багатство? – знов питала, лагідно з сина кепкуючи, Явдоха, і так вони й шкандибали поволеньки, мати й син, поміж купцями й крамарями, і Кохайлик, забуваючи про тщесерце, знов та й знов до всього придивлявся, бо вперше бачив таке скупчення витворів людських рук і аж таке буяння пристрастей – у гомінкому місті, і хоч усе те щедро виникало перед юнацьким зором, день аж надто повільно котився до далекого вечора, бо, звісно ж, як голод – то й день довгий! – і дивовиж усяких Михайлик мав задосить, а крихти хліба досі не було, і хлопець починав потроху сердитись на все довкола, вже й не ширяв і не шугав у тім своїм польоті, і вже йому й співати не хотілось.

Дратували його і несамовите заправляння цін, і навісний крамарський лемент, зойки, прокльони, викрики: чи то навально-шпаркі татарські, чи пихаті німецькі, чи галасливо-пронизливі єврейські, чи з лукавим жартом, схожі на кумедні віршики раєшника – московитські, а чи й приперчені солоним словечком, грубувато-дотепні заклики наських-таки, вже зіпсутих крамарським духом салогубів-крамарів, які в тому крику намагались наслідувати купців німецьких, єврейських та російських, разом узятих, – усе те будило в простодушного Михайлика огиду, бо щира козацька душа гаряче зневажала не торгівлю, а будь-яке гендлярство, хоч і було поміж козацтвом і своїх гендлярів та баришників задосить.

Тому-от з більшою повагою наш молодий селюк і поглядав у тім базарі на ремісників, котрі, ще не навчившись заправляти ціну, по-людському спокійно збували витвори власних рук чи рук своїх челядників: і рушниці, і чоботи, і сукна, і шапки смушеві, і золоті сережечки, і порох, і ліки, і книги, і плужне залізо.

39

Торгувала власними череп'яними виробами наймичка і заразом названа дочка цехмайстра Саливона Глека, – ота сама гончарівна Лукія, котра так сердито гукала батенькові з-за вікна в архирейську господу, коли в них якась мара сьогодні в домі вкрала двері з поличчям Мамая, смутку її чубатого, її милого й коханого лебедика, бурлаки й лобуряки.