Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 41 страниц)

А те, що скоїлось потім…

13

Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду.

Ярина Подолянка, налякана двома покликами: «Кармело!» якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади.

На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, – бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні, навіть у скруті війни.

Ярина переходила від столу до столу, хоч там уже й порозставляла пані Роксолана свої трунки, та кожен поспішав саме із власних ручок цієї, як кажуть наші братиполяки, слічної дівчини – пригубити врочисту чарку частування.

– За перемогу! – зичив кожен.

«За господиню!» думав кожен.

I перемога, така жадана вже, здавалась кожному прекрасною, як юна господиня цього дому.

I господиня мила була в ту мить жаданою, як перемога…

Коротше кажучи, коли панна Ярина проходила по величезній кімнаті проз найдальше вікно, чиясь рука з-поза лутки зухвало схопила з її таці келех меду, – ой!

Келех був золотий.

Але ніхто з ним тої ж хвилини не втік.

Хтось його вихилив – там, за вікном, брязнув келехом об дерев'яну підлогу кімнати. I в ту ж хвилину щез так хутко, що ніхто й роздивитись не встиг на зухвальця.

А був то Михайлик.

Ярина скрикнула.

I не тільки тому скрикнула, що перелякалась, хоч перелякатись, правда, вона таки перелякалась.

Та й не без причин либонь.

Бо ж було чого боятись і лякатись: за коротке своє життя випила дівчина лиха повний ківш.

14

Мати н, рідна сестра єпіскопа Мелхиседека, бувши замужем за полковником Прилюком, рано овдовіла, бо полковника замучили пани в Варшаві, а наступного року ті ж таки ляхи підступно вбили й матір Подолянки, а дівчинку тоді ж таки завезли нишком аж до Рима і там сховали в кляшторі домініканців.

Довелось Ярині, зразу ж перехрещеній на Кармелу, чимало попожити і в католицьких монастирях у Болоньї і в Пармі, і в Парижі, і в Відні, і в Амстердамі, і причетні до її долі були за ті роки – не тільки польські сенатори, а й папські нунції, а й палатини угорські, і венеційські та габсбурзькі посли, бо виховання панни Подолянки було важливим ділом римської церкви, котра частенько викрадала дітей української шляхти, щоб виховати з них перевертнів, ворогів свого народу й православної віри.

Вихованці Ватікану, повернувшись на Вкраїну, виконували всякі доручення своїх господарів, припоруки часом гидкі й криваві, бо ж частенько саме з перевертнів виростали найлютіші вороги українського народу.

Тверді надії покладали святі вітці й на Подолянку, бо ж дівчина умом і вродою була прегарна, але все сталося зовсім не так, як вони сподівались, і тепер монахи десь там лютилися.

I, як те видно було, не забували про панну, не можучи простити ні втечі, ні зради престолу святого Петра, то й стежили за нею всюди і вже намагалися знов її викрасти, а чи навіть убити, та й гетьман Однокрил був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека.

Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона – не з полохливих.

Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила.

Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архирейських покоях знявся гучний переполох.

– Ловіть його! – тонісінько сурмив пан Хівря.

– Ви бачили? Ви бачили?

– Що він зробив?

– Але хто ж він?

– Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, – діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив,

хто був той зухвалець і що він зробив. – Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! – крикнув пан обозний, і все довкола закипіло.

15

– Хапайте шпигуна! – крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха.

I хвилі пішли по майдану.

– Знайти хлопця, – звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. – Знайдіть його! – повторив єпіскоп.

– За мить, владико, – сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архирея за спиною, а тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей.

– Отче Зосиме, хутчіш! – принаглив його Купа.

– Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, – одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню.

16

А Михайлик тимчасом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках.

Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали, і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спадало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись, до владичого дому на розправу.

– Швидше, швидше! – благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. – Ой, хутчіше, синку!

– А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, – відповідав що» разу Михайлик і… йшов усе повільніше.

– Схотів на шибеницю! – покваплювала матінка.

– Хіба ж я в чім винен? – простодушно питав Михайлик.

– А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! її вже, кажуть, тричі викрадали.

– I я вкрав би! – і вперта складка залягла під губою.

– її вже, кажуть, і вбити намагалися.

– Ну, от бачите! _Що?

– А те, що треба мені бути при ній.

– Але ж ти чув, що там горлав той триклятий Пампушка: шпигун і шпигун!

– От вони й справді подумають, що я шпигун… коли втечу-таки.

I йти далі Михайликові було важче та важче, аж сам навіть збагнути не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі.

Не Подолянка ж!?

Він спинився, бо в голові все паленіло, мов у пеклі.

Потім сказав:

– Там лишився ж той… Пилип отой!

– Та й що?

– Треба й мені… – і засвітились його соколині очі.

А якусь мить постоявши, Михайлик раптом завернув назад, до Соборного майдану, бо ж був з тих добрих хлопців, несміливих і лагідних, що про них кажуть так: телят боїться, а воли краде, – бо дитяча, мовляв, натура.

Його, як добрий кінь, несло назад кохання, бо ж хлопець, іще того й не розумів, що всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя, – і хоч життя гірке те (від кохання) зараз починалося, йому здалося, буцім зразу ж ясен і прекрасен став білий світ…

Він квапився бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під собою землі не чув, аж наче так осліп, нещасний, від тої отрути кохання, що й рівчака перед собою не вздрів і так заорав туди носом, аж кров пішла, аж загули джмелі в голові, і все йому перед очима коливалось, бо здалось йому, що в той рівчак летів аж надто довго, і вже на дальшому шляху назад, до покоїв єпіскопа, те почуття польоту ні на мить не облишало його, бо ж у голові макітрилось, і вся земля наче тікала в небо.

Матінка, мало не ввалившися з ним у той рівчак, не випускала знов його руки і ледве встигала за ним, хоч це було й нелегко, 6о почуття польоту, яке в нім народилось – при першому погляді на панну Ярину, а не при падінні в рівчак, – це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни.

I матінка відчула все це вмить.

17

Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись.

Удвох вони, – сусіль – до хати! – ввійшли сливе ніким не вбачені та й стали собі в кутку – вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям.

А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з'явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша.

Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни.

– В душі народу – темна ніч! – волав до громади Пампушка. – А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів…

Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид, і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім'я.

А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі:

– Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни…

– Та й що ж?

– Мене сірома ледве не побила…

– Шкода, що не побила! – кепкуючи, сказав хтось од вікна.

– Про що ж ти просиш раду? – спитав Мелхиседек.

– Владою вам даною, пресвятий отче, – смиренно мовив пан Пампушка, – потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв – геть!

– А то чому ж? – спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка.

– Чому ж? – спитав і сам єпіскоп.

– Війна! – розвів руками пан обозний. – А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати.

– Ти хіба тямиш по-грецькому? – здивувався єпіскоп.

– Є ж на світі перекладачі!

– А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? – запитав єпіскоп.

– В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна.

– А пшона?

– Ще менше. Нема кому проса рушити.

– Сала?

– Майже ніц.

– А м'яса?

– Нема зовсім. Війна ж!

– Чим же ти годуєш козаків?

– Якщо кільце облоги замкнеться таки, встане над містом привид голодної смерті, владико.

– Пороху ж маємо досить?

– Ні сірки, ні селітри!

– Шаблі? Рушниці? Списи?

– Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема.

– Мідь завтра буде, – сказав Мелхиседек.

– Звідки ж?

– Завтра скинемо дзвони, – немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек.

– Які це дзвони? – аж відсахнувшись од владики, спитав Саливон Глек, цехмайстер гончарів, що його мали в місті за найкращого дзвонаря.

– 3 церков… Які ж!

– Он як! – аж наче простогнав старий Саливон, але не сказав більш нічого.

Зате Пампушка знову почув себе на яку мить православним та щирим до віри батьків, а не потаємним католиком.

– Не дам! – сказав він. – Не дам я дзвонів. Скарає вас бог!

– Гляди, щоб він тебе самого не скарав. Чим людей годуватимеш?

– Їх нагодуєш! 3 усіх усюд посходились до Мирослава. Тиняються без ніякого діла. А їсти їм дай!

– Чому ж тиняються? Чому без діла?

^ – Дармоїди, – знизав плечима Пампушка. Л – Так-таки всі й дармоїди? Всі?

– Як один.

– А я? – раптом спитав Михайлик, бо почуття польоту не облишало його й тут, а ніс після падіння й зовсім розпух, і він уже й не розважав, куди летить. – А я? – невідчепно повторив він, не почувши відповіді на свій здивований вигук. – А я?

18

– Що «ти»? – знову впізнавши парубка, спитав Пампушка.

– Я ж ось – не дармоїд, – одвітував Михайлик.

– Еге ж, не дармоїди ми, – з гідністю сказала й ненька.

– Хто ж ви? – спитав пан Хівря.

– Ковалі ми, – глипнувши скоса на Ярину, поважно відповів Михайлик.

– Чого ж тиняєтесь? – звідався Мелхиседек.

– Нема де жити, – тихим баском буркнув Михайлик.

– Нема й роботи, – зітхнула й паніматка.

– Ковалям нема роботи? – здивувався владика. – За війни?

– Хто ж куватиме зброю? – спитав і гончар Саливон Глек.

– У вас, у Мирославі, – тридцять дві кузні, але ж ніде роботи нам…

– Тридцять дві кузні? – нашорошив вуха пан Пампушка. – Ти звідки знаєш – скільки? – і кинув Мелхиседекові: – Це таки – шпигун!

– I ніде вам не знайшлось роботи? – відмахнувшись від обозного, спитав єпіскоп.

– I не знайдеться! – в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов'язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. – Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові.

– Такий уже порядок, – проголосив цехмайстер ковалів Ткаченко.

– Порядок?! – спалахнула матінка. – Ні ладу, ні поладу. Безладдя й безуряддя! А зброї ж тут у вас – не гурт!

– Прийшлі шевчики з шевчуками без діла тиняються, а й чобіт у вас – обмаль, – додав Михайлик. – Та й коні нековані!

– Та й хліба на базарі малувато, – сердито докинула й матінка.

– А в місті, – хутко підхопив Михайлик, – повнісінько безхатніх пекарів і мірошників, бондарів і стельмахів…

– Різників і броварів, – продовжувала Явдоха, – сідлярів і кушнірів, чинбарів і теслярів, вуглярів і колесників…

– Бо ж їх у вас – за людей не мають, – сердито підхопив Михайлик. I сказав: – Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько…

I тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав.

I хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів.

– Та звісна річ, повинні! – підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. – Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознаймити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх.

– Приблуд? – жахнувшися, бундючно спитав коваль Ткаченко.

– Усіх, хто здатен і зугарен працювати.

– А предківські звичаї? – знову озвався цехмайстер ковалів. – У нас така вже установа здавна!

– Та й хто ж дозволить ламати звичай? – спитав цехмайстер бортників. – Хто дасть нам таке право?

– Бог, – сказав єпіскоп.

– Війна дала нам право, – додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. – Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи!

– До роботи ще рано, – буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. – А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати.

– Ніколи жувати! – знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб.

Михайлик сердито випростався. I повторив:

– Жувати ніколи! Війна не жде!

– А чого це ти тут командуєш? – трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський.

– Ого?! – щиро здивувався Михайлик. – Це я командую? Та я ж – несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Так же, мамо?

– А так…

– Ну, ну, несміливий! – посміхнувся єпіскоп, бо хлопець йому все більше та більше подобався.

– Стривай, стривай! – схаменувся, нарешті, обозний. – А як ти сюди потрапив?

– Влетів! Чи то, пак, увійшов, пане Купо.

– Але з якого права?

– 3 ніякого, – сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик.

– Та як же ти насмів! – собакувато витріщився обозний.

– Насмів! – сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець.

– Ану геть! – з баса гукнув йому обозний. – Геть звідси!

– Чого ж то «геть»? – спитав Мелхиседек. Л – Голодранців сюди ніхто не кликав.

– А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… – і глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. – А тепер слухай-но, пане обозний, – провадив далі Мелхиседек. – Якщо люди та коні не будуть ситі…

– Задля цього доведеться збільшити оплаті й податки!

– Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так 6 т: якщо не стане в Мирославі хліба…

– Я подбаю, – так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур.

– Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі…

– Як же то можна – без певного діла в час війни!

– Якщо в обозі зненацька не стане пороху, – провадив далі архирей, – я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром за гак! – і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. – Ребром за гак! – повторив архирей. – Звелю повісити.

– Такого пана?) – знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той, без тіні посмішки, спитав: – Такого важенного пана повісити?

Всі зареготали. Зареготав і сам архирей.

Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті.

– А чого це ти важний такий? – зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпіскоп.

– Зроду він у мене такий, – відповіла за хлопця матінка.

– Я сам, мамо, я сам, – пересмикнув плечима парубок.

– А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? – ледве стримуючи посмішку, спитав єпіскоп, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя.

– Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! – щиро дивуючися з недоречності запитання, відповів хлопець га й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп'ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, – хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір'ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, – і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. – Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, – повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архирейського столу.

– Я? Тебе? Покликав? – здивувався архирей.

– Запросили, владико.

– Коли ж?

– Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої.

– Не пам'ятаю.

– Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. I осьдечки! Прийшов.

– Чого?

– Так то ж був я! – простодушно признався Михайлик.

– Що саме «ти»? Де був? – удаючи, мовби не втне нічого, спитав архирей.

– Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! – вихопився Пампушка.

– Еге ж, це я, – радо потвердив Михайлик.

– Так, це ми схопили, – кивнула й матінка. Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку.

Та й усі там посміхались приязно.

Чому приязно?

Хтозна…

Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей.

Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного…

Не знаю…

Але всі посміхались.

19

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики:

– Накажете взяти?

– Кого, взяти?

– Оцього молодого зухвальця.

– Куди взяти?

– До цюпи.

– Навіщо ж мене брати? – спитав Михайлик. – Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть?

– Звуть його Михайликом, – буркнув Пампушка-Стародупський. I додав: – Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик…

– Хто ти є такий? – спитав у парубка єпіскоп.

– Поки ще ніхто, – сумовито відмовив хлопець.

– Де ти живеш?

– Поки ще ніде.

– Чого ж ти бешкетуєш?

Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав.

– Навіщо ти схопив той келех?

– Бо золотий! – швиденько виснував Пампушка. Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився.

Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архирея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, свінувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архирея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли.

А владика сказав йому:

– Возверзи печаль твою на господа… – і знову запитав: – Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи!

– Я й сам не знаю, як це сталось, – просто відповів хлопчина.

– Ти, бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! – тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архирея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху.

– Я? Зазіхнув на честь? – преповажно перепитав Михайлик. – Я?.. Та це ж чудово!

I аж просіяв:

– Я це поправлю, – мовив молодик.

– Тобто як? – спантеличено спитав єпіскоп.

– Полагоджу.

– Не розумію.

– Я оженюся з нею, – намагаючися не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик.

– Ого?! – прохопилась панна Подолянка.

– Бовть, як жаба в болото! – пискнув Хівря.

– Ми оженимось, – поважно потвердила й святоха-Явдоха.

– Отак притьмом? – спитав єпіскоп, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем.

А всі зареготали.

– Тири-тири, дівонько, я твій жених? – хихонув Хівря.

– Хоч би в мене спитав, короленку, – глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина.

– Я ще не встиг, – пояснив хлопець.

– Ми спитаємо, серденько, – заспокоїла й неня. – Як слід по закону!

– Спасибі, ненько, – і панна Ярина гречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: – Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! – і лагідним голоском, кепкуючи, додала: – Дай мамі ручку!

I пішла до дверей, ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка. А від порога обернулась:

– I щоб на очі мені більше не потрапляв!

– Добре, – скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. – Я не сам прийду! – гукнув він їй услід. – Я не сам! Я зашлю старостів!

– Балака, мов колядує, – здивувався владика.

– Здурів! – штурхонула сина Явдоха.

А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив:

– Я таки зашлю їх… старостів!

«Жовтодзюб! – люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. – Губи, як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!»

I рвонула двері.

Але геть вийти не змогла.

20

На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пармський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви.

– Кармело, доню! – прошепотів Ігнатій.

– Падре, ви?! – радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки.

– Не треба, доню, – і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. – Я вже – не піп, Ярино.

– Це шана батькові, а не попові, – скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: – Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…

– Сьогодні ж, доню.

I він переступив поріг.

Зодягнений у чорну сукняну чоху, – ніхто в нас так чорно тоді не одягався, – стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, – рум'яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухапся стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув він свої полонини за багато років перед тим.

Ступивши до архирейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув оком по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах, досвідченим оком священика й мандрівника.

На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками, там були картини зі сценами античних і запорозьких битв, а посередині, в різьбленому колі, схожому на ромен, голубіло зображення неба з золотими зірками. На стінах, обклеєних голландською шпалерною тканиною, висіли в золотих рамах картини: були там і подвиги Самсона, схожого на запорожця, і море з чайками козацькими, що нападають на турецьку галеру, і страта гетьмана Остряниці, і кілька достотніх фламандських та італійських картин, і портрети українських гетьманів у горностайових мантіях, і гравіроване в Лондоні поличчя Богдана Хмельницького. Стояли по кутках і стародавні мармурові статуї, знайдені в землі коло самого Мирослава, і мальовані глечики з клечанням та квітами, скіфські, етруські й старогрецькі вази, ятагани, кинджали, шаблі та пістолі на килимі, а посеред столу, поряд з чорним архирейським клобуком, полковницький пернач. Полиці з книгами тяглись вздовж лівої стіни, і всюди теж лежали книги, порозгортувані, з закладками, оправлені в телячу шкіру, – книги, книги й книги.

Ступивши кілька кроків по рясно всипаній, заради Зелених свят, травою й квітами підлозі, – була ж саме Клечальна субота, – Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки.

– Слава Йсусу! – привітався по-карпатському Романюк.

– Навіки слава! – озвався єпіскоп. – Сідайте, прошу вас. Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно

ниступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиглик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя н бою…

Сивоголовий бачив, як Михайлик рвонувся був до нього, але, стриманий паніматкою, так і лишився біля дверей.

Тоді пан Романюк підійшов до хлопчини, обняв обшарпаного сіромаху, почоломкався з ним; уклонився; Явдосі і вже хотів був повернутись до підставленого Зосимою дзиглика, але старому здалося, буцім парубок сам не свій.

– Чого це ти такий скуйовджений, легінику? – спитав у нього Романюк.

– Сватався тільки-но! – глузливо пропищав пан Хівря.

– До кого ж це ти? – спитав у Михайлика галичанин, уже шкодуючи, що розпочав таку недоречну розмову.

Михайлик мовчав, похнюпившись.

Тоді пан Романюк, щоб перевести на жарт, заговорив:

– Розумію, синку: все палає в тебе, бушує й веретениться в очах… – і посміхнувся. – Я пригадав одну боснійську пісеньку… я був колись каноніком у Мостарі, в долині Неретви-ріки, і чув там жартівливу пісеньку про пожежу міста Травника, що його підпалила красан-дівойка «чорним оком крізь кришталь зіниці», та й згоріло те місто з усіма палатами, з двома веселими духанами, з корчмою новісінькою, згоріло все місто від погляду дівчини, либонь такої ж, як оця, що зараз вийшла… Так? Я вгадав, юначе? Це ж вона була ось тут?

– Вона, – сміливо сказав Михайлик, і ні тіні посмішки не пройшло по обличчях на цей раз, так він сказав це однісіньке слово: вона! – і всі відчули, що й тут уже палає ціле місто… – Вона!

Помовчавши, владика запросив галичанина вдруге:

– Сідайте ж!

I вдруге вклонився гуцулові, гостеві города Мирослава.

21

Вмочивши сухе василькове кропило, що лежало край столу на срібному казанчику свяченої води, Гнат Романюк покропив собі лоба та й сів на той дзиглик, а всі дожидали, що скаже він, цей, здалеку прибулий, гість.

Ще вчора пан єпіскоп не знав би про Романюка ні дрібки більше, як лиш те, що він урятував торік Ярину Подолянку, та гетьман Однокрил, Гордій Пихатий, прислав із посланцем листа, нахабно вимагаючи видати йому до рук подорожнього галичанина, котрий, як донесли про те гетьманські вивідачі, зачепився мимоїздом у Мирославі, і за того католицького попа обіцяючи не докучати долинянам всіма прикростями облоги.

А сьогодні мирославці вже знали, що цей сивоголовий гуцул, українець, слов’янин баламутний, провчившись кілька літ у Відні, Болоньї та Римі і все життя бувши католицьким священиком, до кінця збагнув підступність зазіхань римського престолу проти всього слов'янського світу і, облишивши служіння богові й папі, подався в мандри, – де конем, а де й пішки – по всій Слов'янщині, з країни до країни, щоб розповісти людям страшну правду про Ватікан.

Сівши на дзиглику, Романюк запитав:

– Ви мене кликали, отче?

– Просив завітати, – приязно посміхнувся Мелхиседек.

– Я прийшов попрощатись, доміне.

– Так раптом?

– Оцей добродій, – кивнув Романюк на Пампушку, – сказав сьогодні, що гетьман Однокрил за мою голову пообіцяв…

– Одійти від нашого міста! – підказав Пампушка-Купа-Стародупський.

– Та й що?! – аж потемнівши лицем, тихо спитав єпіскоп, ледве стримуючи вибух люті.

– Я не хочу, жеби за голову одного гуцула пролилась кров наддніпрянців, – посміхнувся Ігнатій Романюк.

– Однак – вона ллється, – похмуро сказав старий гончар Саливон Глек.

– I не за голову гуцула! – сердито докинув єпіскоп. Але гість наполягав:

– Я благаю, газдо.

– Ви, доміне, – розсердився Мелхиседек, – у козаків благаєте про те, чого не вчинили б ваші горяни – бойки, лемки чи гуцули!

А Романюк, розуміючи його обурення, замовк, хоч уже й не хотілось лишатися в цім городі після такої гетьманської вимоги.

– Чого йому кортить? – спитав Саливон Глек. – Аж так кортить із вами зазнайомитись?

I Гнат Романюк, зненацька спалахнувши, аж під сивим волоссям стало видно, як червоніє шкіра, заговорив чітко та хутко, інколи незвично й химерно наголошуючи окремі слова, – чи то від закарпатської говірки, а чи від впливу десятка мов, які він добре знав, цей колишній канонік, котрий ціле життя тинявся по Європі:

– Чого кортить? А того, що ми вже з ним знайомі, з вашим гетьманом.

– Коли ж то?

– Давненько вже. Та й ось тепер, – загадково мовив Романюк.

Мелхиседек чекав, не розпитуючи.

– Я ось тепер, вандрувавши, потрапив у лабети до однокрилівців, і один із двораків гетьманських мене впізнав… – і Романюк трохи помовчав, перебираючи бурштинові чотки. – I вони вже везли мене до гетьмана, щоб, йому показавши, передати святій інквізиції.

– За що ж? – не стримавшись, спитав Михайлик.

– Є за що, – відповів галичанин. I замовк.

Замислився.

Сидів, прозорі чотки перебираючи, сідий, похилий, зосереджений.

22

– Ваш самозваний гетьман, певно, побоявся, щоб я не виказав народові, як… кілька років тому, коли він був ще генеральним писарем… я його бачив на горбі Ватікан, у передпокої святої конгрегації для поширення віри.