Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 41 страниц)

Та й не тільки в гончаря Саливона щось поцупило двері з такими ж парсунами, і від того все те видавалось Лукії ще більше загадковим та прикрим, і лихий настрій затьмарював високе прив'яле чоло пристаркуватої дівчини, бо таємниче зникнення Мамайових парсун вважала вона за підступний чин ворожої руки – чи супроти цілого їхнього міста, чи супроти самого Козака, з яким у гончарівни протягом чи не двох уже десятків років тривали ті вельми сумні стосунки, що їх звичайно звуть коханням.

Нещасливим було те кохання, і Лукія, сидячи над своїми череп’яними багатствами, роздумувала зараз над особистою гризотою, а зграя дітлахів, що свистіла круг неї в череп'яні свищики, вибираючи півника де пронизливішого, та й численні покупці з глядачами, здебільшого горласті й на власних чоловіків сердиті молодиці, вередуючи крихким крамом, тільки дратували її, бо ж дівка радна була б у хвилину журби завіятись на безлюдну леваду, щоб нікого не чути й не бачити.

Ятрила душу Лукії й близька розлука з другим братом Омельком, котрий мав цієї ж ночі рушати до Москви, як те ухвалила нині мирославська рада, і гончарівні хотілося хоч на прощання побалакати з ним, але парубка цілий день не було тут, бо, як подався зранку до фортеці, так його досі тут не виділи, і за серце хапала тривога: чи не сталося з Омельком якого лиха в тім бою…

За думками Лукія нічого не чула й не бачила, і так задумалась, в одну цятку втупившись, аж якийсь веселий парубчак, проходячи мимо, гукнув:

– Залатай-но горщик, дівко!

– А ти його спочатку виверни, – спокійно відповіла Лукія, – з лиця хто ж латає!

Вив'язавши з вузлика горнятко з кашею, кавалок сала й кусень хліба, Лукія збиралась полуднувати, але й про їжу забула, бо знов думала й думала про свого Мамая, що про нього чи не від самісінького Різдва нема ні чутки, ні гадки, і вболівала за ним, і сердилась, і нишком розмовляла з коханим… А тимчасом у неї щось питав круглий, як гарбуз, статечний дядечко, що тримав за повід лисуватого бичка, бузівка, купленого, видно, на заріз, вирядившись для такої спеки в добру смушеву шапку, в товстенний кобеняк з відлогою, в шкапові чоботи з новими пришвами.

– А чи макітри в тебе міцні, дівко? – питав він і недовірливо нюшив лисячим носом, що здавався чужим на товстому обличчі, яке надто вже нагадувало пана Пампушку, хоч цей дядечко й не був панові обозному не тільки родичем, а й сусідом. – То чи ж міцні?

– Як горіхи, – гречно, як і завжди, відповіла Лукія.

Але ж хвалити краму не стала, і це здалося дядечкові підозрілим, еж він тримався стародавнього уподобання: хоч поганий крам, аби хвалений.

– Та це ж, я бачу, горщики, – поподумавши й попостукавши по них пужалном, нарешті сказав він.

– Горщики, – чемно потвердила Лукія.

– А мені ж треба либонь доброї макітри.

– Ось і макітри, – кивнула гончарівна до гори макітер, умілою батьковою рукою складених кількома поверхами ще вчора звечора.

– Мені – якнайбільшу.

– Аж ось і найбільші, – обернулась Лукія до прездорових озій, годящих хіба тільки на панську великодню опару, таких великих, що там сховатись міг би навіть добрий козак.

– А ще більших немає?

– Немає, дядечку.

– А де ж кращі? – недовірливо спитав той.

– Однакові, – байдуже відрікла Лукія.

– Де ж луччі? – вперто допоминався дядечко. – Верхні чи спідні?

– Однаковісінькі.

– То чому ж ти нижчі сховала наспід?

– Десь тра ж було поставити.

– То витягни мені знизу. – Чому ж то знизу?

– А тому… якщо вони аж таку вагу витримали, то, виходить: міцні! А коли міцні…

– Беріть зверху.

– Ні, таки знизу, дочко, – не випускаючи повода з прив'язаним бузівком, наполягав покупець.

I Лукія, зсаджуючи додолу важенні череп'яні озіяки, мусила-таки видобувати найміцнішу макітру зісподу.

40

– Чи добра ж? – з наростаючою недовірою допитувався покупець, бо Лукія свого краму все-таки не хвалила.

– Яка вже є, дядечку, – байдужісінько відмовила дівка. Взявши макітру, здобуту мало не з дна базарного моря,

дядечко знову збився на слово, чимось нагадуючи самого пана Пампушку-Купу-Стародупського:

– Як добре ляснути по ній пужалном, чи репне?

– Задзвенить, як дзвін.

– А якщо кулаком?

– Кулак заболить.

– А коли гепнути ломакою?

– По макітрі – ломакою? Аж дядько замулявся:

– Жінка, бач, у мене в Києві така прудка, що не розбира: що вхопить під гарячу руч, тим і шпорта, тим і гепа. По макітрі то й по макітрі. По голові то й по голові.

– Строга, – підкидаючи в руці щербате горнятко, недобре посміхнулась Лукія.

– Зате весело: жінка в мене пожбурить глечиком. Влучить – радіє. Не влучить – радію я… – і, трішки помовчавши, знову спитав: – То що ж, коли – ломакою, чи репне? Макітра оця? Репне вона чи не репне?

– Репне, дядечку, – сумно призналась Лукія.

– Це ж кепсько, серце моє.

– Кепсько, дядечку.

– А таких, щоб не репались, немає в тебе?

– Нема.

– Мені ж треба, – почухав потилицю дядько.

– Шукайте-но ще, – з лихими очима, недвозначно граючись тим самим горнятком, порадила гончарівна.

– Чи знайду ж?

– Аж-аж кортить мені, – розсердилась, нарешті, Лукія, – спробувати: чи репне оце горнятко, коли я його жбурну комусь у голову? – і додала: – Дома ви, дядечку, як самі кажете, тюхтій тюхтієм… але чого ж це ви ось тут – такі настирливі?

– Бо з духовного звання, – відповів дядечко так, немовби це був звичний жарт, що його він повторював уже не раз. – 3 духовного я звання.

– Як-то? – здивувалась Лукія.

– У попа гречку торік молотив! – відмовив дядечко з такою невимушеністю й без тіні посмішки, як те вміють хіба ш, о мартопляси й лицедії, котрі звикли смішити людей навіть тоді, коли їм самим бува не вельми й весело, і тільки цим він I різнився від пана Пампушки, якому бог не дав і крихти гумору. – I чого це ти така сердита? – і ворухнув рідким щетинкуватим вусом. – Через те ти й тонка, що сердита така?

Та Лукія так люто блимнула на нього, що він, з лисим бичком на поводі, поспішив геть, поки теє горнятко не хряпнуло Пому об голову, але вернувся й лагідно попросив:

– Продай макітру, яка є. Лукія мовчала.

– Ти чуєш? Лукія одвернулась.

– Гей, серденько моє! Аж Лукія визвірилась:

– Хіба ж я для того ліпила цей посуд, щоб ви по нім – ломакою? Гріх, дядьку! Ідіть, ідіть…

I дядько, не витерши й холодного поту під смушевою шапкою, тягнучи за повід свого бичка, поспішив до сусідніх гончарів, бо ж таки мусив купити добру макітру.

Михайлик на все те дивився без тіні посмішки.

А Явдоха вслід тому дядькові весело зареготала, як те славно вміють робити наші українські матері.

41

Гончарівна знов тяжко замислилась, – забувши й про свій сніданок, і про покупців, і про Явдоху, що спинилася з сином біля її черепків.

Лукія, правда, спритно робила своє діло.

Відповідала покупцям і гаволовам, по-божому правила ціну, спокійно вкидала в хряпкий глечик одержані гроші, бо ж люди прості торгувались тоді лише з зайдами-чужинцями, що загилювали ціни бозна-які, сюди прибувши саме для того, щоб дурити тутешніх простачиськів, – а в ремісників славного міста Мирослава ще й не смерділо тоді гидким крамарським духом, і ціни були без заправи.

Побіля гончарського торгу юрмилось немало цікавих, еж таки всі мали там на що полупати очима: цяцьковане череп'я вигравало всіма блисками та барвами сього й того світу, опуклими візерунками прикрашене, мудрованими квітами помальоване, а то й хрещиками, а то й постатями людей, звірів чи птахів, і все це малювали заскорузлі, довгопалі руки сердитої дівчини Лукії..

I вони ж таки, ті неласкаві, натруджені руки гончарівни, по кільканадцять разів намалювали й коханого її, всіма гончарями, малярами й художниками мальованого Козака Мамая, – на тарелях і глеках, навіть на кахлях, які так добре випалював Саливон Глек, уславившись ними й по інших містах і країнах, поспіль з кахлями межигірськими, водолазькими, чернігівськими, вишеславськими чи роменськими.

Крім Козака Мамая – з конем та Песиком, з бандурою в руках, було на мирославських кахлях і всяке інше Лукіїне малювання.

То якийсь молодий козаченко з паничем польським шаблями рубаються.

То гетьман Богдан – на коні з булавою.

То мальовані тонко жінки: котра з квіткою, котра з кішкою, а котра, наче відьма, з помелом.

А то й вовк, що хапає людину за ногу. Рибак зі своєю снастю. На коні татарин.

Були на Лукіїних кахлях і чудернацькі звірі, птиці й риби: чи то віл з хвостом риб'ячим, чи сом вусатий, що ковтає людину, чи песиголовці, а чи то крилатий кінь летить у синіх хмарах, а то й прекумедна подоба самого пана Купи, а під ним напис: «Велике цабе».

Малювала на тих кахлях, глечатках і баклагах Лукія, що бачила, що знала, про що мріяла, – що заманулося, те й малювала.

Дожидала з Москви свого названого брата, Миколу Глека, молодого гончаренка, посланого з листом до царя, і вже намалювала побачення брата з сестрою після розлуки, та й підписала на кахлині: «Братіку мій, давно вже ми з тобою не бачились!» і зовсім їй сумно стало, коли поглянула зараз на тую кахлину: доведеться нині проводжати до Москви й середульіного, Омелька, котрого вона любила з трьох братів найдужче… Усе це малювала дівчина, коли їй було сумно, – а їй сумно бувало здебільшого. А коли зрідка заходила хвиля весела чи ссрдита, вона ліпила з глини й зазирно розмальовувала, перед тим, як їх випалити в горені, кумедні та химерні постаті: і пихатого німця, і блазнюка з вистави, і п'яного дячка, і свого батенька, коли той сердиться, і знов – того ж таки Мамая, коли кохана гнівалась і заочі починала кепкувати з його куценької статури, та й ліпила з глини свого Козака ще куцішим та круглішим, з коротшими ногами, з більшим черевцем.

42

На всі ті череп'яні цяцьки й витріщався Михайлик, і Явдоха вже не тягла його так наполегливо далі, бо йти ж їм у цьому городі не було куди, і вони ще довгенько простовбичили б над горшками, коли б Лукія, ще сердита на вередливого дядечка, нс помітила, що якась паніматка, перекидаючись глузливим словом із витрішкуватим синком своїм, занадто довго стирчить перед очима.

– Чого сопеш? – сердито спитала гончарівна в парубчака, який на всі мамині кпини з того дядька, що купував макітру, не посміхнувся навіть краєм ока. – Чого сопеш? Купуй щось. Хоч би й оцю ось мисочку…

– Порожня миска не вабить писка, – відповів хлопчина. I рвонувся далі: – Ходімо, неню! – і рушив. Але так незграбно, від збентеження, що зачепив ногою якусь полив'яну гладишку й ненароком її настоптав.

Матінка ахнула.

Хлопець спинився.

Наче знову впав у рівчак.

Наче знову розбив собі носа.

Збентежений, Михайлик мацав по кишенях, хоч там давно вже не було ні шеляга: платити за розбитий горщик, звісна річ, було нічим.

Гончарівна ж ніби й не помітила того розтоптаного гладунця.

Аж Явдоха образилась:

– Чи ти не бачиш: мій хлопець тобі шкоди наробив!

– Не бачу, – посміхнулась Лукія.

– Чому ж не бачиш?! – і з гідністю сказала: – Ми заплатимо.

~ – Сьогодні ж! – переконано докинув Михайлик.

– Сьогодні? – здивовано прохопилось у матінки.

– Сьогодні, – повторив Михайлик. – Чи ж ви забули, мамо, про циганку?

– Дитина! – кивнула мати до Лукії, не дуже й молодшої за неї саму, бо ж гончарівна давно вже ходила в старих дівках.

– Ходімо, неню! – знову рвонувся синок.

– Черепки від шкоди позбирав би, – не без докору звеліла синові Явдоха.

I наш Кохайлик, червоніючи, мусив збирати череп'я з ненароком розтоптаного глека і, не знаючи, куди все подіти, ховав собі в пусту кишеню.

А Лукія обережно запросила матінку:

– Сідайте-но, тітко, сюди, під воза, в холодок.

I паніматка, смертельно стомлена, таки присіла біля дівчини.

– Пополуднуймо разом, – ще обережніше запрошувала гончарівна.

Проте Михайлик ще впертіше тяг зморену матінку далі:

– Нумо ж!

– Куди це ви так поспішаєте? – запитала Лукія.

– Нема куди нам поспішати, – зітхнула Явдоха.

– Без притулку тиняєтесь? – просто спитала гончарівна.

– Без прихилища, – кивнула неня. – Війна ж, бач… I матінка, сівши під возом у холодку, задумалась. Над долею своєю.

Над долею рідного краю.

I такий же сум, терпкий і тихий, оповив їй чоло, що, на матір глянувши, хто простіший – зітхнув би: «не жур мене, моя мамо», а хто одукованіший, бурсак який-небудь, згадав би щось таке із Святого письма, з євангеліста Марка: «тяжко. сумна душа моя», а Лукія, щоб так не журилась наша паніматка, намагалась розговорити її та втішити.

– Роботи шукаєте? – допитувалась стара дівиця.

– Роботи.

– Ти коваль?1 – звідалась вона в Михайлика.

– Звідки ти знаєш? – зачудовано спитав той.

– Руки твої бачу.

– А-а… Але чого це ти до мене причепилась?

– Чи я ж тебе не вчила чемності?! – охнула паніматка.

– Он там, у вишгороді, – повела рукою гончарівна, – над містом, бачиш, на горі – чорні руїни монастиря? Бачиш?

– Бачу, – сердито кивнув Михайлик.

– Отією вулицею як підете, прямісінько в монастир…

– Навіщо він мені? – здивувався Михайлик.

– Там, попід мурами, кузня.

– Та й що?

– Прийшлий москаль ковалює. Ковальському цехові платить чималий чинш, чи як там тая плата зветься. Ковалеве ймення – Іванище… Сходіть-но!

– Чого? – спитав Михайлик.

– Попросись на роботу. Скажи, що Лукія до нього спровадила. 3 моїм батеньком вони в побратимстві. Еге ж!

– Спасибі, сердита дівчино, – подякувала Явдоха, підводячись. – Вклонись-но, синку!

Михайлик, як годилося, вклонився.

– Ходім, – і неня знову взяла сина за руку, і вони рушили.

– Куди притьмом? – спитала гончарівна.

– Як то куди? – здивувався Михайлик.

– Роботи питати, – додала й матінка.

– Пополуднуймо ж! – нагадала дівчина, про що можна було й не нагадувати, так їм хотілось їсти.

Але Явдоха сказала:

– Ми ж оце тільки поснідали, – і, вклонившись Лукії, спитала: – А де ж тебе шукати, дочко? – і, ніяковіючи, зашарілась, як дівчинка: – Заборгували ж ми тобі за розтоптаний глечик. А куди принести?

– Коло церкви спитаєте: де живе гончар Саливон Глек?

– Дочка?

– Наймичка не наймичка, дочка не дочка, а він кращий мені за рідного батька! – і запросила: – Приходьте-но, ненько, ночувати сьогодні, якщо в тій кузні вам не пощастить.

– Храни бог тебе, серденько, – поблагословила Явдоха і потягла синочка далі, бо тепер уже мали вони куди спішити, треба ж було мерщій знайти будь-який заробіток, бо ж над їхнім сумлінням висів тепер – який не який, а борг. – Бувай здорова, доню!

Але дівчина вже не чула того, бо перед нею знову став, десь покинувши свого лисого бузівка, той самий опецькуватий дядечко, схожий на пана Пампушку, і знову почав розглядати макотерті.

43

Розлючена його поверненням, Лукія знову була схопилась за якесь горнятко, щоб жбурнути в нахабу, хоч уже й роздивилася, що це – не мужик, хоч не був він і паном, – вона вже й замірилась тим горнятком, коли дядько хутенько вклонився дівчині й спитав:

– Скільки правиш за макітерку? Ось гроші! – і виклав на цяцькований таріль два подвійні динари.

Лукія повернула решти один шаг і навіть не глянула на покупця, поки той, вибравши макітру, самотужки всаджував її п прездоровий лантух і, ледве піднявши, попер пріч, але спинився, бо зустрів якогось височенного й вельми вусатого (навіть поміж вусанями тих часів) молодика видатної вроди.

– А що? – спитав той.

– Макітру, – ледве буркнув товстий дядечко.

– А де?

– Ось тут, – кивнув той на Лукію та й рушив далі, бо тримати череп'яну озіяку, видно, було нелегко. – Піду… – буркнув товстун, відходячи.

– 3 богом!

– Скоро й початок кумедії.

– А скоро.

I вони розійшлись.

Той, з макітрою, посунув далі.

А молодик спинився біля Лукії.

– Сестро, – покликав він.

– Це ти? – зраділа дівчина. I на всі боки озирнулась.

– Тато не веліли з тобою й розмовляти, – сказала вона хутко і тихо.

– Аж так? – і, прикро вражений, молодик уже ступив, щоб одійти.

– Тимоше?! – скинулась за ним Лукія. – Постривай, Тимоше! Підожди-но.

– Та батько ж не велів! – буркнув Тиміш, але спинився. Ось так вони й стояли мовчки, названі брат і сестра. Вона дивилась крізь сльози.

А він посмикував свої вуса, що виросли до пояса, і сердився на себе, що знову прийшов, хоч не прийти й не міг, бо щиро любив оцю сердиту сестру, бо вона ж його вигляділа по смерті матері, та й тепер він добре бачив, же Лукія вболіває за ним – навіть батьковій волі всупереч, важачись навіть розгнівати старого аж-аж… Він же, він, оцей синок, Тиміш, наймолодший, осоромив гончаря Саливона Юренка-Глека на цілий світ, бо посилав же старий і цього сина, як і двох старших, учитися до київської Академії, а він таке встругнув, що й не дай бог нікому: приїхав до Мирослава на вакації разом із мартоплясами, став мандрівним лицедієм, блазнював на базарі перед усією громадою…

– Батько знову згадував мене сьогодні? – спитав Тиміш у дівчини. – Що ж він казав?

– Не питай…

– Я мушу знати, сестро.

– Казали тато… воювати, мовляв, не хоче, ледащо. Війна ж, а він, бач…

– По три вистави кожен день.

– Батенько ж кажуть: пусте! Або воюй, або працюй, або вертайся в Київ, до науки.

– Я й вернусь, сестрице.

– Коли ж?

– Ось-ось… за день, за два.

– Це добре: батенько ж казали, що привселюдної ганьби такої довго не переживуть. А тут іще й Омелько…

– Що з ним?

– Рушає цієї ночі… за Миколою вслід. До Москви!

– Скажи, що я прийду вночі до нього… попрощатись.

– Скажу, Тимоше.

– Прощавай! Пора… починати виставу.

– Гріх тобі, братіку. Всі ж воюють, а ти…

– Який же я воїн! – сумно посміхнувся Тиміш. – Все, що я мене може вийти: піп чи мартопляс.

– Та був же ти сміливим хлопцем!

– Був… – зітхнув Тиміш Юренко. – Воно, правду сказати, й тепер… сміливості не позичаю. Але моя сміливість більше скидається на відвагу цилюрника, того, що бриє божевільних…

Лукія, звісна річ, його не зрозуміла.

Брат, кивнувши їй, мерщій подався до роботи, бо вже й справді була пора починати чергову виставу, що поглянути на неї десь там уже сходився чи не ввесь мирославський базар.

Лукія сумно дивилася вслід, бо ж, брата жаліючи, певна-певнісінька була, що в тому ділі правда твердо стоїть по батьковім боці.

44

Михайлик з мамою, не спиняючись, поспішали далі, і вже, можливо, поминули б увесь базар, коли б перед ними не виникла знову циганочка Мар'яна.

– То куди ж це ви так летите? – лукаво блимнувши, поспитала вона.

– Куди треба! – буркнула Явдоха, тягнучи парубка далі, бо ж їх десь, може, дожидала в москалевім кузні якась робота, та й не хотілось нені, щоб її син балакав із цією молоденькою відьмочкою.

Але циганка схопила його за рукав.

– Чого такий важний? – спитала вона, так само пускаючи бісики. – Хіба ти вже розбагатів?

– Розбагатів, – кумедно розвівши руками, відповів Михайлик, бо, хоч він і був упертий несміюн, почуття здорового гумору його часом не облишало. – Краще бідна кишеня, як голова.

– А що це в твоїй кишені бряжчить?

– Черепки.

– А не золото? – глузливо сяйнула очима циганочка, і щось, таки й справді, відьомське було в її тоненькім сопілчанім голосі, аж Михайликові скортіло помацати, що ж там у нього и кишені: черепки з розтоптаного горняти, а чи й справді…

Аж тут Явдоха смикнула сина за руку, і циганочка лишилась десь позаду, в гомінливій юрбі.

Мати й син пробивали дорогу в густому стовпищі, далі та далі, на той бік майдану, куди хлопцеві вже притьмом хотілося перелетіти, до тої гори, де височіли на вишгороді руїни домініканського монастиря, що біля них десь притулилась і жадана кузня москаля Іванища, про котрого їм казала гончарівна, де, можливо, чекала на них яка-небудь робота.

Робота!

I хліб, можливо.

I притулок?

– Ходімо ж, рідна моя ненько, пташечко моя щебетлива, – квапився до діла Михайлик. – Руки сверблять.

– Скучив за молотом?

– Попрацювати хочеться, – потвердив хлопець, розминаючи кості, бо тягло до звичної роботи, але й у цьому знайомому почутті було щось нове й тривожне, чого він осягнути не вмів, і дуже здивувався б, якби хто сказав, же й тут причиною – та ж сама панна, Подоляночка, бо ж він іще й не розумів, що гола хіть, яка охопила його, поки носив на руках Параску-Роксолану, що хіть людину може тільки знесилити й розбити, а кохання високе, величезною брилою на нього звалене долею сьогодні, будить жагу до роботи, до дії, до подвигу навіть. – Попрацювати хочеться, – повторив хлопець, – викувати щось таке, чого я досі й не вмів… – і хлопець аж занив од сили, що розпирала його… – Ой, мамо, мамо… зробімо ж… ну… щось таке зробімо… щось таке навіть, чого не можемо зробити. Не можемо, не можемо, а зробимо!

– Про що це ти? – не зрозумівши, з тривожним материнським побоюванням спитала Явдоха.

Михайлик не відповів.

Якби він оце зараз подався б на край Долини, в бій, голіруч либонь сокрушив би на гамуз не одну сотню жовтожупанників і найманих угрів чи німців, ногайців чи ляхів.

Якби заходився ліс рубати, не лишилось би, мабуть, ні деревинки, ні кущика в усій околиці.

Якби взявся криницю копати, пробив би землю, гляди, чи не до самого пекла.

Якби взявся гаряче залізо кувати чи кохану свою цілувати… ні, ні… страшно й подумати, чим те все могло б скінчитись!

Коротше кажучи, він здатен був на все, на що бувають здатні закохані молодики, коли їм хочеться співати, перевернути світ, зробити неможливе, море запалити, літати хочеться, на цілий світ кричати про своє сподіване чи несподіване кохання.

Та наш Михайлик зараз ні про що таке й не думав: його просто тягло до звичної ковальської роботи.

Квапилась до неї й матінка.

– Мерщій, мерщій! – і вона тягла далі та далі, на той бік бурхливого базарного моря, тягла свого Михайлика. – Ходім лишень, ходім! – хоч було це не так і просто – провести його одним духом через увесь базар.

То хлопець знову був затримався біля якогось київського чи полтавського штукаря в німецькій одежі: граючи на скрипочку, грубо й без хисту блазнюючи, той марно спитувався смішити юрбу.

– Ходім, – торкнула Михайлика мама.

– Ходімо, – і хлопець покірно поклигав за мамою далі, але незабаром спинився знов, бо потяг до праці зіткнувся з природною цікавістю до всього нового й незнаного, котра в душі будь-якого молодика завше буває сильніша над усе.

Та як же можна було пройти, не спинившись, мимо порозставлюваних на широченних ряднах виробів волинських та чернігівських гут, котрі вражали око насиченістю барв, досконалістю ліній, дотепністю вигадки.

Були ж бо там не тільки чари й сулії, кухлі та кубки, а й знаменитий києво-печерської гути посуд, видуваний у вигляді всіляких птахів, тварин і рослин, з дотепними написами, що заохочували пропияк до пильного дудління, навіть з картинами, з тими ж таки Мамаями, з різного кольору смальтами, з глибоким ритуванням та з опуклими візерунками.

Все це вигравало й бриніло проти сонця всіма прозорими блисками, сліпило очі, але одвести їх було годі, і матінка вже боялась, щоб вайлуватий Михайлик знову чого не розбив.

За кілька кроків Кохайлик знову витріщився на новий квітник, на українські килими, на пухкі й кошлаті коци, привезені килимарями й коцарями з Полтавщини, з Чернігівщини чи з Волині.

Лежав там і килим кшталту полтавського, де красувався на круглому полі Михайликів новий знайомий, Козак Мамай з бандурою, з квітами круг його парсуни по килимових берегах.

Сиділи на мирославському базарі й гуцули та бойки з коцами та килимами, але вже без квітів і без поля серединного, а з вугластими візерунками, що від них наш Михайлик не мав сили одвести очей.

Вражали око на базарі й гуцульські сорочки, вишивані двома барвами – землі чорної й землі вогнем обпаленої, і подільські – вирізувані та біломережані, і полтавські – набирувані, з «хмеликами», з «чорнобривцями» та з усякою іншою всячиною – в барвах лагідних і не крикучих, – і до того до всього придивлявся Михайлик, оком прикидаючи – яка сорочка на нім більше сподобалась би тій зарозумілій панні Кармелі-Ярині, і найбільше вабили його біломережані, а не вишивки по шовку сріблом і золотом з усякими панськими витребеньками… Поглядав хлопчина й на рушники, наче вгадуючи, якими ж пов'яже Ярина його старостів: чи ось такими, хрещиком вишиваними, буковинськими, чи тканими, червоно-білими кролевецькими, чи полтавськими, мережаними й квітчастими?

I, в своїй простоті рушник вибираючи, що на ньому до вінця стати хотілось би («та ми з тобою на рушничку стояли, та ми з тобою присягу мали»), Михайлик все-таки йшов за мамою по базару, на той бік його, майже ніде не спиняючись.

Спинився він тільки біля діда Копистки, цехмайстра жебраків, спинився-таки, бо ж пройти мимо снаги не було: старий Варфоломей Копистка торгував веретенами й сопілками.

А сопілки ті…

45

Ого, ті сопілки славились не в самій лише Калиновій Долині, тож і стояв біля Копистки цікавих величенький гурт.

Він грав там на своїх сопілках, Варфоломей, а що було рану^ вато і старий ще не встиг надудлитись горілочки, то й грав у такому нестримному захваті, наче співала це душа народу, потім кидав сопілку на купу таких самих, і, поки був тверезий, цей неминайкорчма, балакав з охочими слухачами.

– Скрипку либонь чорти вигадали, – казав старий, – а в сопілочку сам святий Петро грав… – і Варфоломей розповідав про дудариків, про сопілки, про різні голоси: які з вільхи прив'яленої, а які з клена, ще інші – з бузини чи з калини, і в кожної свій голос. – Аж ось, послухайте! – і знову – на тій чи на тій загравав, щоб знали люди, чим різниться тутешня сопілка від карпатської скосівки, що про неї співається в пісні: «Гей, на високій полонині вітрець повіває! Гей, там сидить вівчар молоденький, на сопілці грає…» – і він пригравав мелодію гуцульської пісні, і люди слухали, чекаючи далі – чи розмов, чи переливів щораз нової сопілки, і з досадою повитріщались на пана Купу-Стародупського, котрий, по базару тиняючись і в усе, що там бачив, втручаючись, преповажно, чи, як ми тепер сказали б, авторитетно мовив:

– Кому вони тепер потрібні, твої сопілки!

– Е-е, ні, пане Купо! Сопілка – річ потрібна. Навіть і в час війни! – і цехмайстер жебраків, особа в місті не остання, одвернувся до слухачів, які шанували його слово, та й знову заговорив: – Коли я ріжу кленові патички для сопілок весняними ночами, як защебече соловейко, то й пісні ллються з них веселі, солов'їні. А ті, що беру вдень, ті голосніші, басовитіші, як полуденний крик орла. А для сумних пісень вирізую паліччя восени – з калини…

– Сумних тепер не тра! – проголосив обозний.

– А веселих? – спитав хтось із юрби.

– Веселих тим паче.

– А яких же вам треба?

– Ніяких!

– Ого! – єхидкувато здивувався дід Копистка. – Таж людям рота не заткнеш!

– Свій рот побережи-но!

– Він у мене прездоровий, як у сома! – посміхнувся Копистка і, глузливо на пана Пампушку поглядаючи, вшкварив на кленовій сопілці такого веселого комара, а потім і козачка, і полтавочку, і циганочку, і буряка, і метелицю, і єврейського триндика, і польського краков'яка та молдаваночку, і шість пальців дударика так хутко та ловко бігали по соплах, що хто в танець пустився, а хто за сусідку тримався, щоб не закрутитися й собі, а потім кинулись один перед одним сопілки в діда Копистки купувати, кому яка подобалась, крім хіба тої, що завжди лишалася п його руках (сопілочка з калиночки, ясенове денце), його улюблена, з якою він не розлучався років либонь тридцять, граючи па ній журливе, сумовите й божественне.

I ледве матінка спромоглась відтягти звідтіль синка свого цікавого, вони вступили в царство їстівного, голоднісінькі, і, хоч уже вставала над містом, як казав на раді пан обозний, загроза голоду, – на базарі в той день іще всього було доволі… Так принаймні здавалось Михайликові та його матінці. Тільки здавалось!

Бо замало було вже в городі солі – й дрібної чорноморської, ' кам'яної закарпатської, і величківської, яку привозили з Польщі.

Хоч і мліли ще серед базару волики й телиці, вівці, свині, – але й м'ясива в городі ось-ось могло не стати.

Чимало й збіжжя продавалось на базарі в ту суботу. Стояли вулиці возів – із сіном, з прядивом, з вівсом, із хмелем. I лантухи з борошном, і мішки з крупами, і камені жовтого цукру, і дупляники меду, д всього було багато, навряд чи хто й подумав би, що припасу задля такого великого міста замало-таки, і здавалося людям, що на мирославськім базарі є все, чого душі заманеться, аби гроші…

В Михайлика з мамою, крім забутого в кишені череп'я розбитої гладишки, нічого не було, тож вони й проскочили чимдуж мимо яток, щоб не бачити й не нюхати, бо парували ж там і всякі борщі – гетьманський з поребриною, і чернігівський – з лісовими кислицями, і київський, зварений на сирівці, з куркою та з бараниною, і пісний архирейський (на курячій юшці!) з карасями смаженими, з грибами, з оливками, з цибулею, з перцем, – і якась дебела годувальниця, спокушаючи Михайлика, що поспішав пробігти далі, покрикувала:

– Кипи, кипи, борщику, в полив'янім горщику, – од борщу все набряка в молодого козака!

Михайлик чимдуж квапився на той берег базарного моря, але пахощі й чарівні видіння переслідували його далі та далі, бо ж там парували й шкварчали січеники та крученики, і душенина шляхетська, і галушки з телячої печінки, і смажена тараня з медом, і ковбаси з риби, і на панські витребеньки – минькова печінка, і, звичайно ж, вареники з товчениками, і соломаха, і пряжуха, і ляпуни, і макорженики, і мегелики з сирівцем, і сластьони, і медяники, і вергуни, і марципани, і ще чимало всячини, якої ніколи не куштував не тільки наш Михайлик, а навіть і ми з вами, мій терпеливий читачу.

Все це так димувало й пахтіло, аж пробігаючи через обжерний торг, Михайлик навіть зблід, так схотілося їсти, і Явдоха швидше та швидше тягла синка на край майдану, далі від гемонських спокус, і їй здавалося, що вкрай зголоднілий Михайлик ось-ось знепритомніє.

Вони б уже щасливо й поминули те бурхливе базарне море, коли б наш коваль знову не спинився край базару, біля того ж таки фарбованого помосту, що на ньому зранку стояли шибениці: двох шибениць там уже, як ми знаємо, не було, а від третьої – лишився самий лише стовп, та й відбувалось тепер на тому кону щось незвичайне, чого Михайлик досі ніколи не бачив, і вже ніяка сила, навіть рідна матінка – не могла його протурити звідти геть.

Голісінький катюга вже кудись подівся, а на тім помості хазяйнували мандровані лицедії.

46

На кону шаленів якийсь парубок, такий рухливий, же здавалося, що їх там принаймні п'ять.

Рухляр був худий, як козиняча смерть, жилавий і кудлатий, але безвусий. Він сипав словами, як вітряк торохтів, закликаючи на виставу, що мала незабаром розпочатись.

Підкидаючи дрібні речі, жонглюючи ними, дотепний і пащекуватий, він перекидався й жартами чи не з усім базаром, тимчасом оголошуючи глядачам, що, бач, мандрівні лицедії, спудеї київської Академії, покажуть сьогодні в городі Мирославі нову кумедію про наймита Климка та про пана Стецька і що вистава почнеться ось-ось.

– Як воно там наш Климко? Чи живий? – озвався хтось у натовпі, питаючи про відомого всім городянам героя вистави.