Текст книги "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Автор книги: Александр Ильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 41 страниц)

– Ну, – мовила циганка, – от ти й розбагатів.

– Розбагатів… – і він забрязкав червінчиками в новому кармані.

– Кишенею розбагатів?

– I серцем, квіточко.

– Це з тобою сталося ще до мого ворожіння: коли я нині тебе вперше побачила… там, на базарі… ти вже летів!

– Летів… – покірливо кивнув Михайлик, але більше не сказав нічого, а тільки дивився на циганочку. Потім сумовито мовив: – Яка ти гарна…

– Та й що? – так само сумно зітхнула Мар'яна. I раптом попросила: – Поцілуй мене!

– Я… ще не вмію! – рішуче відмовив хлопець.

– Знаю, – посміхнулась циганочка. – Чула!

– Що ж ти чула? – спалахнув Михайлик.

– Те й чула: що ти ще не навчився цілуватись! – із глузливим журом прошепотіла вона. – Твої цілунки лящали з по-коїв панни Подолянки – на цілі гони, мій братіку гіркий…

– Мар'яно! – спалахнув, мов у горнилі підкова, коваль.

– Так голосно цілуються лиш ті, хто ще того й не вміє! – I сумно спитала: – Це вперше ж, мабуть, братіку?

– А вперше, – признався хлопець. Мар'яна похнюпилась.

– Слухай, соколе! – раптом сказала вона. – Я рада за мою панну Подолянку! Бо ж я за неї ладна… пролити кров: і свою, і чужу. За неї… А тепер і за тебе!

Мар'яна говорила на циганський кшталт – вельми прудко й похапливо, а граничне збентеження ще більше шматувало бистру мову, слово налізало на слово, наче пекли вони серце, ніби летючі птахислова поривались вирватись нґа волю з тіспої клітини грудей, і дівча поспішало їх випустити, висловити, полегшити утруднене дихання.

– Вона моя царівна, королівна. А й ти, козаче, тепер…

– Чому ти так говориш?

– Бувай здоров! – і циганка обняла його і поцілувала. Хлопець їй відповів, бо ж не був поцілунок ні блюзнірським, ні зрадливим супроти Подолянки, бо ж циганочка поцілувала, як сестра, і вони так і завмерли на мить у братніх обіймах, таких тісних і щирих, аж зорі перед ними завихоріли, мов летючі світляки, аж кров забурхала по жилах, аж заплющився парубок.

– Чого це ти? – спитала дівчина.

– Очі твої сліплять.

– Ой-ой!?

I незчулись, як хтось підійшов. Пролунав тільки вражений вигук:

– Михайле!

Перед ними стояла Явдоха.

26

Циганочка миттю зникла, мовби її злизали чорти, а матінка й син стояли одне проти одного мовчки.

В материнськім мовчанні стільки було докору та гіркоти, болю та крику, що чуйний до настроїв матінки Михайлик, хоч i не знав за собою провини, замурував собі уста.

– Шльондра! – нарешті сказала мати.

М ихайлик спробував був заперечити, та матінка йому з губи вихопила будь-яку змогу заговорити і додала з тим же гіркимм презирством, таким жалючим в устах неньки:

– Тягайло!

– Але ж, мамо…

– Бахур!

– Ви не зрозуміли, матінко…

– Розпусник!

– Я кохаю іншу.

– А цілуєш цю? Ледащо!

– Неню! Та послухайте ж…

– Я й сама бачу, який ти є волоцюга й зальотник!

– Дайте ж мені сказати!

– Джигун! Баболюб!

– Мамо!

– Гляди, щоб мамою від тебе не стала оця проклятуща ворожка!

– Невже ж ви можете подумати, що я…

– Ти обіймав її?

– Це вона – мене.

– Ти цілував її?

– Цілував, – покірливо буркнув синок. – Як рідний брат!

– А ту товстенну пані обозну на руках носив і лапав – теж, як рідний брат? А від одного-єдиного погляду панни Подолянки ошалів… також, як братік? Га? Але ж про тую панну годі й думати: далеко тобі до такої вельможної, як до цариці небесної. Далеко!

– Далеко, мамо, – покірливо погодився Кохайлик.

– Вона ж і не гляне на такого безхатнього й неодукованого вахляка, як ось ти. Вона ж і на світ божий народилась для якого-небудь князенка чи королевича?

– Для королевича, – покірливо погодився слухняний мамин синок.

– Ти ж її ніколи й пальцем не зачепиш.

– Уже, – відмовив Михайлик.

– Що вже?

– Зачепив.

– Чим зачепив? – ахнула матінка.

– Серцем, мамо.

– Ой боже ж мій! – раптом заплакала матуся. – Ой соколочку ж мій! Ой лебедику ж мій!

– Чого ж це ви, мамо, плачете?

– Ой гарно ж як! Ой славно ж як! – і мати ревно плакала радісними сльозами материнськими, і голубила сина, ледве досягаючи рукою до його підборіддя і нахиляючи хлопця до себе, щоб погладити, як бувало в дитинстві, по кучерявій, уже по-козацьки пiдстриженій сьогодні, шорсткій довбешці.

– То чого ж ви плачете, мамо? – щасливий і збентежений, допитувався парубок.

А мати зненацька діловито спитала:

– А чи вона ж розумна?

– Якщо вона погодиться піти за мене…

– Всі зразу й зрозуміють, що дурна! Потім неня спитала:

– Ти її… цілував?..

– Цілував.

– А вона? Що сказала? Що зробила?

– Розгнівалась, мамо.

– На тебе?

– Ні, на себе.

– Це добре, мій хлопчику, – і матінка, щаслива, заплакала знов. – А коли ж… коли зашлемо старостів?

– Не звідувався.

– От і дурень! – та й діловито мовила: – Завтра зайду до владики, – і голос їй дрижав од солодкого материнського клопоту, – гарненько про все побалакаємо…

– Я сам, мамо, – злякано скрикнув Михайлик, – я сам! Але Явдоха не слухала.

– Я тебе шукала, сину, – зненацька зовсім іншим, буденним голосом сказала вона. – Тебе там у шинку дожидають лицедії.

– Серед ночі?! Навіщо?

– Ти ж новобагатьком нині став? А могорич – любовна річ!

– Мені не хочеться вночі до шинку, мамо.

– Отаке вибухалось прездорове одоробло, а мати повинна втовкмачувати в його дурну макітру, як годиться вестися гречному козакові з добрими людьми!

Взявши за руку, Явдоха потягла синочка через порожній базарний майдан, туди, де в шинку лунали п'яні голоси, де вигравали троїсті музики, що їх далеко було чути в принишклому перед лицем війни нічному городі.

Син опинався, бо не хотілось після всього, що зайшло між ним та панною Яриною, після братніх обіймів з циганочкою, після всіх солодощів русальної ночі, не хотілося йти в шинок, до галасливого гурту.

Але матінка, шануючи предківські приписи чемності, тягла Михайла до нічного вертепу вже трохи знайомої нам шинкарочки Насті Певної, де чекали Михайлика мандрівні лицедії.

Син таки йшов нехотя, а матері, хоч вона й тягла його, було приємно, що синові ще не кортить погуляти, бо про новий шинок Насті Певної вже йшла по городу якась непевна слава, хоч ніхто нічого поганого про саму шинкарку сказати не міг.

Над дверима шинку погойдувався олійний ліхтар, над яким, па високо поставленій тичині, теліпався віхоть соломи, що був годі повсюдно знаком будь-якого закладу, де торгували горілкою, хоч і висіла над тим шинком ще й дерев'яна дошка з малюнком: золота сіножатна коса, під нею келех, а вище – напис: «Оковита!», що походило від «аква віта», двох латинських слів, якими означали здавна, ще в старому Римі, звичайнісіньку горілку, «воду життя»… Новий шинок у Мирославі звали «Златомальована коса», або ж «Коса над чаркою», а то й простіше: шинок «Цур дурня в чарку!»

27

В тому шинку хазяйнувала вже з місяць, зухвало порушуючи новий порядок продажу горілки, тобто заробляючи грошики задля себе самої, а не для московського царя, – хазяйнувала, взявшись невідомо звідки, вродлива шинкарочка Настя Певна, котру хто кликав Настею, а хто – Дариною, тобто Одаркою, можливо, тільки задля нехитрої рими «шинкарочка-Одарочка» (бо ж люди часом задля рими й правдою нехтують), а може, таки мала вона й справді аж двоє хресних імен, хоч католичкою ніби й не була, бо до руської церкви, звідкілясь прибувши до Мирослава, вчащала справно – щосуботи, щонеділі та в усі дванадесяті празники. Мала вона, правда, ще й третє ймення, бо в Мирославі цю недавню зайду зразу ж продражнили чомусь Чужою Молодицею.

Вона стояла зараз біля рясно обставленого клечальним гіллям шинквасу, високочола, цікава молодичка, ні чорнява, ні білява, з вогнистим волоссям, яке вибивалося з-під парчевого очіпка, з трішки зизуватими великими очима, що вигравали, пускаючи бісики, стежили за всіма зразу, сяяли й поблискували, і, здавалось, люди п'яніють не тільки від горілки, а й від її поглядів, од оковитої, п’янкої й трохи похмурої вроди, од безугавних пісень, од жартів, од солоних дотепів, що рясно злітали з примхливих уст, од її збудженого дихання, такого знадливого, аж кожному, хто дивився на гемонську молодичку, вчувалось калатання її гарячого серця, бистрого та дзвінкого, так здіймались високі та пружні, ще зовсім дівоцькі груди, так спалахувала Настя від парубоцьких поглядів, котрі запалювали все її жіноче єство, котрі змушували жевріти, іскритися й спалахувати її очі, осяваючи й дукачики в намисті, перли на очіпку, величезні золоті з рубінами серги в маленьких гострих вушках, серги, що про них лихі язики плескали, буцімто вона, оця знадлива Настя, «навстоячки, навлежачки – заробила й сережечки», хоч ніхто в цілому городі нічого не міг сказати про її легковажність, ніхто не міг похвастати, же він із чарівною шинкаркою – не те що там спав, або там що, а й пальцем ніхто її не зайняв, а й не поцілував ніхто, а й не помлів ніхто близенько біля неї, біля Чужої Молодиці, так, ніби й справді була вона для всіх у цьому городі чужа.

Нічого недоброго (так бо зветься й дещо добре в житті), ніхто нічого сказати про шинкарку Настю-Дарину не міг, але все-таки погана слава про її шинок за який місяць уже чомусь ходила серед мирославської жіноти, навіть Явдосі нині щось у вуха впало, і їй, звичайно, дуже не хотілось лишати тут Михайлика, але ж нічого іншого вона прираяти собі не вміла, бо ж не було ще в них господи, де міг би синок привітати й почастувати, як годиться, нових друзів, лицедіїв, що так зарадили парубкові в його скруті й щедро поділилися багатющим того дня заробітком, бо ж матінка й досі певна була, що Михайлик усе те одержав задарма.

Тримаючи сина за руку, Явдоха стала на високому порозі шинку, і серце їй тіпалось у материнській за хлопця тривозі, але вона злегка штурхонула Михайлика з порога вперед, у теє, страшне-таки життєве горнило, і сумно сказала:

– Іди. Пора вже тобі… – і матері навіть схотілося перехрестити сина, але в такому місці не посміла. – Йди!

– А ви, матусю? – збентежено скинувся Михайлик.

– Мені ж тут бути не годиться, – з гідністю підібрала губи ненька і, ще раз підштовхнувши сина до його парубоцького обов’язку, хутенько вийшла за поріг вертепу.

Лишившися вперше в житті без проводу маминої руки, Михайлик аж трохи сторопів, попервах навіть облич не розрізняв у галасливому гурті, який там балював за кількома непокритими столами, наскрізь промоченими горілкою й медами, пивом та брагою, вином і всякими наливками й запіканками.

Всі ці трунки в хитромудрому скляному посуді вигравали всіма кольорами проти свічок на миснику за шинквасом, над яким сяяла лепсько намальована парсуна Козака Мамая.

I мальований Козак, і обличчя притомних випивак плавали не в диму тютюновому (по хатах тоді ще не курили), а в парі, хмільній та сивій, що вставала над казанком із варенухою, з якого шинкарочка, Настя Певна, гнучкими рожевими пальчиками взявши ополоник, наливала в кухлі гаряче пійло, відповідаючи на поклики городян, гречкосіїв та козаків, що бенкетували тої чортячої ночі в шинку під золотою косою.

При самім порозі раював, скучивши в безлюдному степу за чаркою, височенний, рудий та безбровий молодий козак, якого звали Панько Півторарацький, товариш Пилипа-з-Конопель, що з ним разом вони пильнували в степу сторожової хвигури.

Михайлик упізнав його, хотів був спитати про щось, зрадівши знайомому, але Панько нічого не чув і не бачив, крім шинкарки Насті, витріщався на неї, допиваючи кухля, а допивши, шарпнувся до неї й загукав:

– Настусю, а всип мені осмусю!

– Та це ж – цілий кухоль, а не осьмуха, – засміялась Чужа Молодиця.

– Дарма! Сип! Наливай-но! – і марно рудий той хлопець намагався обійняти звабливу шинкарку, бо ж він був чи не в два рази вищий од неї, верства келебердянська, і йому доводилось, переламуючись надвоє, незручно нахилятись до її круглого рожевого личка.

– I чого ти до неї прилип, як кізяк до тріски? – питали якісь незнайомі Михайликові козаки.

– Чого, чого! – одвічав їм Панько. – А того, що я з нею сьогодні ночуватиму.

– Хто тобі сказав? Вона сама?

– Та що там вона! – хизувався рудий. – Вона й незчується… Мені б тільки обняти! – і Панько, потішаючи п'яне товариство, почав доводити: – Коли дасть обійняти, то дасть і поцілувати! А коли дасть поцілувати…

– Ач який! – од шинквасу задзвеніла гнучким сріблястим голосом Настя Певна. – Чого ж то ти такий певнючий?

– А того, що ми з тобою, Настусю, куми…

– Чи ж ти не знаєш, же кум та кума – родичі тільки від голови до пояса, – пирснула шинкарочка.

– А нижче?

– Нижче, батюшка казали, гріх!

Усі зареготали, а рудий довгаль Панько Півторарацький, збитий з пантелику, тихенько заспівав:

– Ой, рядно, рядно, рядно, Під тобою холодно, Під кожухом душно,

Без милої скушно…

– Заберіть-но звідси цього телепня, – попросила шинкарочка його товаришів. – Проп'є, глядіть, останню копійку.

– Горілочка – кап, а з кишені – хап!

– Напала, бач, брага на врага.

– Нехай п'є: однак завтра в бою помирати.

– Чого ж то помирати? – спитала шинкарочка якимось не своїм, прикрим, неприємним голосом, і очі їй нелюбо спалахнули жовтим кошачим вогнем. – Чого ж то йому завтра помирати? – перепитала вона, лиховісно й багатозначно кивнувши на Півторарацького.

– А того, що війна! – байдужно відмовив хтось п'яним і сонним голосом. – Війна ж, бач, Одарю!

Всі на мить замовкли.

Стало тихо, мов у пеклі, мов на веселій тій картині, що висіла на стіні, де чорти п'яницям заливали пельки горющою смолою.

– Гріхи ви мої чубатії, – зітхнула Чужа Молодиця, стріпнула неслухняним рудим волоссям, що вилізло з-під очіпка, і два рубіни блиснули в її вухах, наче дві краплі замерзлого грецького вина. – Чого зажурились?

28

Михайлик розглядав усе те в шинку, та від порога не відходив, бо ж був несміливий.

Помальовані стіни ненадовго затримали його погляд: на одній був млин, на другій – музики грали, на третій красувалися химерні квіти.

– Ерго бібамус! – волав, міддю врочистої латини задзвенівши, якийсь спудей чи школяр, що означало по-нашому: «Отже, вип'ємо!»

– Заприсягся не пити, – відмовляв йому другий.

– Не пити! А сьорбати ж можна?

– То інша річ…

Він хотів був сьорбнути, але в нього спитали:

– А чого в тебе голова зав'язана? Поранили в бою?

– Ні, просто не щастить! До котрого шинку не прийду, то зараз же там бійка зачинається…

– Ерго бібамус!

Настя Певна хазяйнувала спритно та швидко, наливала кому горілки, кому кухоль закарпатської паленки, кому тютюнкової, кому перчаківки, кому браги, кому глечик пива марцьового, запорозького чи батуринського, кому березового соку чи квасу гуцульського з яблук та скорушини, а кому й студеної води.

Шинкарочка поралась хутко та вправно, а думала про те, що запаси хмільного питва в городі Мирославі кінчаються і скоро доведеться либонь оце кишло закривати, бо ж у неї, крім кількох барил горілки в льосі, крім трьох десятків чималих бут угорського та волоського вина та десятка бочок межигорського меду, крім трьох кухов калганівки чи полинівки, крім однієї бочки рейнського та крім дванадцяти анталів червоного вина грецького, нічого вже в запасі й не було.

А спрага в пивців росла та й росла.

– Оковитонько! – гукали до Насті.

– Вштрикни, голубонько, мені ще одного списа в душу! Знов заграли троїсті музики, і вже нічого не можна було вчути в тому гаморі.

Гуцули та серби пішли танцювати серед шинку своє відоме «коло».

Всі загукали голосніше.

У дальнім кутку заспівали.

А наш Михайлик, несміливий, уже повернувся на порозі,щоб вискочити геть, бо не вельми йому тут подобалось, та й без мами лишатись у цім пеклі було моторошно.

29

– Михайле! – раптом гукнув із того пекла знайомий голос, і Михайлик упізнав у варенушній хмарі обличчя Прудивуса і товсту мармизу Данила Пришийкобиліхвоста, і милу та лагідну пику Івана Покивана, що вже встиг сильно-таки набратись, але не втрачав спритності навіть у такому непевному стані та й бавив гостей шинкарочки Насті, граючись десятком тарілок, ложок, кухликів, повних горілки чарок, які злітали над головами гульвіс і, цілісінькі, повертались йому до рук.

– Сюди, Михайлику! – загукав, побачивши сторопілого ковалиська, і Йван Покиван.

– Ми тебе з вечора шукаємо, – додав і Тиміш Прудивус, що, проводивши брата, думками був з ним, намагався з того лиха надудлитись, але ніяким чортом не п'янів.

– Дожидаємо тебе, синку! – гукнув і старий козак Гордієнко, товариш Пилипа-з-Конопель, що із ним разом стеріг недавнечко степової хвигури.

Тільки Данило Пришийкобиліхвіст, сердито глянувши на молодого ковалика, не сказав нічого, бо досі не міг забути несправедливого, бач, поділу їхнього лицедійського заробітку, що на нього цей селюк, видима річ, не набув ніякісінького права.

Підійшовши до мокрого столу, Михайлик побачив біля Прудивуса й тих самих сербів з поляками, і вченого гуцула, пана Гната Романюка, що в бою з жовтожупанниками порятував Михайлові життя.

Зрадівши щирій зустрічі з Прудивусом та Покиваном, Михайлик зразу й забув, що він аж такий боязкий та несміливий, забув і свій страх перед першою в житті чаркою горілки, підвівся й гукнув так голосно, аж сам перелякався:

– Шинкарко, агов!

– Чого тобі, козаче? – озвалась Чужа Молодиця.

– Варенухи!

– Скільки?

– Скільки в тебе є! – і він, хизуючись, висипав на залитий горілкою стіл жменю талярів, динарів та червінчиків. – На всі грошики!

– Сам стільки видудлиш, лебедику?

– Частую всіх! – і він уклонився лицедіям. – I вас, панове! – і він віддав чолом сивоголовому Романюкові з поляками та сербами, і всім, хто трапився на пізню ту годину в шиночку Насті Певної. – Прошу, панове товариство! – і Михайлик, ще раз уклонившись, сів до столу. – Прошу до гурту!

– А мене до чарки й не просиш? – спитала Чужа Молодиця, пускаючи бісики та згрібаючи в поділ білосніжної мережаної запаски, що визирав з-під розведених унизу кутиків полтавської плахти, Михайликові динари, червінчики й таляри.

А мене, соколику, й не просиш?

– Ти й так хмільна, – недбало кинув Михайлик, намагаючись притлумити почуття невиразного й глибоко захованого страху, який поймав його перед цією жартівливою молодицею.

– Я ж не пила ні краплі! – дзюркотливо засміялась Чужа Молодиця.

– А тобі й не треба, – знизав плечима одверто простодушний хлопець. – Ти ж бо й сама п'янюча, мов горілка!

I одвернувся.

Щоб не видіти її очей, бо в них на мить майнув той самий жовтий, лиховісний вогник, який вразив Михайлика, щойно він переступив поріг шиночка «Златомальована коса».

Ковалика нашого, як і всякого тут чоловіка або парубка, щось незбагненне вабило до цієї молодички, прозваної Чужою, по ж вона ввесь час палала полум'ям невситимої жаги до нашого брата, але щось, таке ж незрозуміле, заразом і одвертало від неї Михайлика, і він щулився під її допитливим зовущим зором.

Іван Покиван спритно помагав Чужій Молодиці переливати п чари та келехи киплячу варенуху, дванадцять дзигаревих годин варену в горщику, щільно замазаному тістом або глиною, з міцної горілки – з сухими грушами, яблуками, хвигами, родзинками, вишнями, сливами, ріжками, імбиром, гвоздикою, цинамомом, мушкатом, стрючкуватим перцем та липовим медом, – допомагав шинкарці переливати на припічку киплячу варенуху, що з неї, з нового горщика щойно зняли широку затичку, зроблену з хлібної скоринки, і хмільна пара спалахувала пекельним синім полум'ям над чарами та коряками, і скоро вже стояла перед кожним гультяєм посудина, і всі взяли до рук те вогнисте люциперове питво.

Взяв свою чарку й Михайлик.

I здригнулась ненароком з першою в житті чаркою юнацька рука.

I хлюпнула на стіл варенуха, і заколивалось на столі кволеньке синє полум'я.

– Ой! – несподівано скрикнула Чужа Молодиця.

– Чого це ви, тітко? – збентежено спитав Михайлик.

– Так… дарма! Нічого… Пийте ж!

Задивившись на пекельні вогники в чарках, усі чомусь мовчали.

30

– Ерго бібамус! – відповідаючи якимось мислям, неначе сам собі, звичною латиною сказав отець Ігнатій Романюк.

Бувши ретельним слугою господа бога, він, протягом життя попуючи, по шинках, звісна річ, не ходив, а це сьогодні був його перший вихід між гулящі люди по тому, як отець Ігнатій зняв сан служителя католицької церкви. – Ерго бібамус! – повторив він, сам собі дивуючись, бо ж цих п'яницьких слів його уста не промовляли з молодечих літ.

– Випиймо! – погодилися й поляки, примхою долі занесені далеченько від рідного дому, найманці гетьмана Однокрила, що їм уже й не хотілось воювати.

– Нєх жиє добри хлопак! – підіймаючи дерев'яного михайлика, проголосив один із них.

– Живео младич! – озвалися й серби.

– Щасливий будь, мій хлопчику! – з добрим виразом на худому обличчі сказав і Йван Покиван.

– Оце є саме те, – думно промовив Романюк, – за чим я й поспішав сюди: щоб народи наші були разом…

– Разом! – підніс свій келех іще один сербин, Стоян Богосав, урятований нині від шибениці, і спитав у Романюка: – Коли ж буде твоє послання, попе?

– Кому послання? – спитав Прудивус.

– Оце ходжу та й думаю, закличного листа складаю до черкасів… до простих людей України.

– Про що листа?

– Щоб тримались Москви, – відповів Романюк і, вставши, знову сказав: – Ерго бібамус! – і притьмом вихилив келех прегарячої варенухи, бо ж тримати срібний бокал була несила, так він розпікся від киплячої горілки, що палахкотіла синім вогнем.

За ним випили і всі інші.

Тільки Михайлик іще тримав у руці свою чару, дивився на кволий вогонь – не без страху, бо ж належало пити вперше в житті, і товариші, видно, зрозуміли це, і аж замовкли, збагнувши значність такої хвилини.

А Прудивус тихенько спитав:

– Чого ж ти?.. Пий!

Молодий коваль, нарешті, випив свою першу чарку, і жовтий кошачий вогонь очей шинкарочки Насті протяв душу, мов позолочене вістря коси, намальоване над дверима шинку, і дух заперло від невміння пити, і всі співчутливо підсували хлопцеві якийсь заїдок, і знову всі замовкли. А пан Ігнатій, витягши з кишені аркуш паперу, перейшов до шинквасу, ближче до свічок, і щось там коли-не-коли записував, чи не своє послання ко черкасам, що про нього він тільки-но казав товаришам.

У нашого Михайлика ще в голові гули джмелі після першої чарки, коли Тиміш Прудивус, підвівшися з-за столу, низько вклонився молодому ковалеві:

– До твоєї милості, доміне Михайлику.

– Аве! – вклонився й Покиван. – Чолом!

Простодушний Михайлик зніяковів, став іще незграбніший, почервонів і зненацька розсердився – чи сам на себе, чи на лицедіїв, чи на випиту варену горілку. I він спитав з баса:

– Чого це ви?

Бо майнула думка: чи з нього ж не кепкують?

– Бачилисьмо, – сказав Прудивус, – люди мов на живіт кричали, тебе вітаючи на лицедійському кону.

– Даяння складали прещедрі, – додав Покиван.

– На руках несли…

– Ще нікому з наших київських спудеїв не випадало за кумедію такого дива.

– Ерго, ми просимо, – урочисто завершив Прудивус. – Приставай до нас, до лицедіїв!

– Я ж неписьменний.

– Дарма! – відмовив Іван Покиван.

– Навчимо, – додав і Прудивус.

– Я ж і незграбний – задля вашого мудрого діла.

– Бачили!

– Мушу я, ковалюючи, допомогти зрадників подолати, – чухаючи потилицю, намагався відмовитись Михайлик, хоч і нелегко було відмовляти хорошим людям. – А може, й сам я вирушу – трішки повоювати.

– А для війни – ти зграбний? – посміхнувшися, спитав Тиміш Прудивус.

– Хтозна… – непевно здвигнув широченним плечем простодушний коваль.

31

– Хтозна! – повела плечиком і Явдоха, що зненацька виникла тут, як вона завжди й з'являлась біля свого синочка в найпотрібнішу мить. – Хтозна! – повторила неня. – Ми ще воювати й не пробували. Але зібралися.

– Я сам, мамо, я сам! – розгнівався Михайлик і ненароком вихилив ще одну чарку вареної горілки. – Я, мамо, сам!

– Чому ж сам!? Удвох збиралися, разом і підемо, – добродушно мовила неня, хоч у них ще й слова не було об тім зронено, щоб іти на війну. – Зібрались, бачите!

– Я теж оце зібрався… товаришів покинути, – кивнув на Йвана-рухляра чимось заклопотаний Тиміш Прудивус. – Рушаю н дальню путь.

– Куди ж це? – спитала паніматка.

– До Києва, – скубнувши себе за вус, відповів Тиміш.

– Отак притьмом? – спитав Михайлик.

– Отак!.. Мушу добиватись до святого Києва

– Та з міста ж вийти вже ніяк! Долину ж оточили вороги.

– Я мушу йти.

– Видима смерть чигає на тебе за стінами города.

– Знаю.

– Що ж тебе туди жене? До Києва? – спитав Михайлик. – Кохана дівчина?

– Нема коханої. Бо я вдівець.

– Ненька? – спитала Явдоха.

– Неньку поховано тут. У Мирославі.

– Куди ж тебе чорти штовхають?

– До Академії.

– Тягне його дідько до науки! – злостиво пробурчав Пришийкобиліхвіст.

– I не впинить його ніяка сила, – зітхнув і Йван Покиван.

– Війна ж!

– Ми. – спудеї.

– То й братчики – з тобою? – спитала Явдоха з певним жалем, бо не любила розлучатися з тими, до кого прихилилась серцем, а в ті хисткі й непевні часи – розлук і зустрічей було ніяк не менше, ніж тепер. – Рушаєте всі разом?

– Ні, – сердито відповів Данило Пришийкобиліхвіст. – Ми лишаємось тут.

– Лишаємось! Якщо ти, Михайле, пристанеш до нас! – закінчив Покиван.

– Ні, – сказав Михайлик. – Не пристану-таки.

– То доведеться рушати до Києва й нам.

– Вакації кінчаються, – пробубонів Прудивус.

– От тобі чорти ночами й дошкуляють! – знову заговорив Пришийкобиліхвіст. – А й ми також… м-м-м-мусимо… ч-ч-через т-т-тебе… лізти в самісіньке пекло війни. Я н-н-навіть не уявляю, як ми з-з-зможемо перейти на той бік, за лінію об… об… облоги. Н-н-н-не уявляю!

– Чого це ти став заникуватися? – спитав Прудивус.

– Після сьогоднішньої вистави… звик! – люто відказав Пришийкобиліхвіст.

– Я, бач, подумав: чи не наслідуєш ти пана гетьмана?

– А що хіба?

– Та, кажуть, пан Гордій Пихатий чогось почав заникуватисЬ, і всі його кадильники й полизачі теж раптом поставали заїками.

– Т-т-тобі все ж-ж-жарти, а я й с-с-с-справді не можу балакати, як треба. Тобі смішно? Еге? А як загинемо, перебираючись на той бік, тобі теж буде смішно?

– А ви зі мною не ходіть.

– Як же ми без тебе вдаватимем кумедії? Коли б цей селючок… – I Данило кивнув на Михайлика. – Якби він погодився до нас пристати… то, може, як-небудь і впоралися б.

– Але… – сказала мама.

– Що «але»?

– Селючок не пристане.

– Тож і рушимо разом з тобою, – сказав Тимошеві Покиван.

– Рушимо, рушимо! – передражнив його Пришийкобиліхвіст, лигаючи з глечика простиглу вже варенуху, і сердито зиркнув на Прудивуса, який своїм поверненням до Києва руйнував товаришам усі лицедійські справи, бо ж ніякий Михайлик, звісна річ, не зміг би замінити знаного в городі лицедія Прудивуса. I пан Данило Пришийкобиліхвіст бурчав: – Чортбатьказнащо! I як це можна: товаришів лишати в скруті! Якою свинею треба бути… – і спитав у Прудивуса: – Невже не міг дібратися в Київ до того, як гетьманці обложили город?

– Не міг, виходить… – відмахнувся Прудивус, бо ж не хтілось пояснювати, що виникла раптом інша причина, яка спонукала його мерщій тікати з міста… Брат Омелян подався до Москви, і батенькові, старому Саливонові, тепер ще прикріше було б свого посліднього сина стрічати на базарнім кону, тому ось Тиміш (і дзвін без серця – нічого не варт! – як казав батенько), тому й вирішив мандрівний лицедій негайно ж повертатись до Києва, до Академії, хоч либонь уже й не було тепер змоги перейти за грань війни, по тому, як замкнулось круг Мирослава кільце ворожої облоги.

Михайлик поглядав на Прудивуса з одвертим запитанням, і той мусив дещо пояснити.

– Згадаю нашу Академію, серце мліє! – заговорив Прудивус. – Про кручі Дніпрові згадаю… про книги…

– Він там, бачите, вчену книгу складає про Адама і Єву, – глузуючи, сказав Пришийкобиліхвіст.

– Боже, боже, що то вчений може! – поважливо зітхнула матінка.

32

– Про що ж ти свою книгу пишеш? – наполягав Михайлик.

– Про пізнання добра і зла, – сказав Прудивус. – Про перший піт Адама, про Каїна з Аблем і про першу людську кров, нролляту на землі. Про перемогу життя над смертю…

– Над ким? – здивовано спитала, сяйнувши зизуватими жовтими очищами, прекрасними в своїм невгамовнім паланні, Чужа Молодиця. – Над ким перемогу?

– Над смертю, – повторив Прудивус.

– Завжди і скрізь… – стиха заговорила шинкарка, і щось лиховісне забриніло в її співучім голосі, аж усі обернулись до неї. – Завжди і скрізь перемагає… смерть!

– Брехня! – скрикнув Михайлик, аж півника пустив своїм хлоп'ячим басом і, п'яніючи вперше в житті, пальцем посварився па шинкарку. – Брехня ж? – спитав він у Прудивуса.

А той, людина вчена, сказав:

« Атож! – і спитав у шинкарки: – Живих істот, моя хижа кралечко, народжується ж більше, ніж їх устигає прибирати смерть? Ну? Ну?

– Не знаю, – раптом згасаючи, знизала плечима шинкарка й заходилася з наймичками коло свого складного господарства: перемивала посуд, гасила в спорожнілих кутках свічі, витягала на вулицю тих п'янюг, що вже хропли попід столами. – Не знаю я, – бубоніла Настя Певна, – скільки народжується, скільки вмирає… – і шинкарочка потягла за ноги п'янісінького Панька Півторарацького, а він, витягаючись, аж наче довшав у її руках.

– Куди це ти мене тягнеш? – нараз прокинувшись, став на коліна, потім звівся на хисткі ноги рудий Панько. – Я ж тобі сказав: ночуватиму тут! 3 тобою ночуватиму!

– Перемагає життя, як бачите! – кумедно розвів руками Йван Покиван.

– Якщо це свинство ти називаєш життям! – хмуро повела бровою Настя-Одарка і з несподіваною посмішкою звернулась до Михайлика: – Правда ж, мій хлопчику?

– Пер-р-р-реночую-таки з оцією шльондр-р-рою! – по-дияконському загорлав Півторарацький, довгий, червонопикий і рудий, справді-таки схожий на півтора рака, саме зараз вареного в солоній воді людської пристрасті.

А коваль Михайлик не дуже й чемно відповів Чужій Молодиці:

– Я свинства не люблю. Але… хіба ж оце – не свинство: п'янюгу з шинку тягне молодичка, котра сама ж його впоїла? Тьху! Хіба ж не бридко?!

– I тут життя перемагає! – зареготав Покиван.

– Життя? – спантеличено спитала Настуся. – Чому життя?

– А тому, що сьогодні цей хлопець мене переміг на кону. Я ж там був Смерть, а він – Життя!

– Дурне життя, дурна і смерть! – гнівливо блимнула жовтим оком шинкарка. – Хіба ж така буває смерть? – з похмурим презирством спитала вона, зневажливо кивнувши на рухляра.

– Яка ж вона бува? – спитав Михайлик.

– Яка буває смерть, – розважливо мовив Прудивус, – ніхто ж не відає. Хто з живих її бачив? Тільки ті, що вмирали і вмерли. Отже…

– Сам ти її бачив уже тисячі разів, – на моторошних низах свого гнучкого голосу мовила Настя-Дарина. – Ти стрічаєш П всюди, тільки ж не знаєш, що це саме вона, твоя смерть… від бога суджена, як і дружина! А часом іще й жаданіша від коханої жіночки, бо ж тільки обійми смерті можуть звільнити чоловіка з обіймів вінчаної жони!

– Ох, ох, та не люби двох! – із звичною лицедійською дотепністю вклонився Прудивус, хотів був ще додати щось кумедне, але похлинувся й закашлявся, аж навіть задихнувся на коротку мить, аж йому здалося, буцім сама смерть на ту хвилину зовсім уже зблизька зазирнула в очі, бо аж за серце вхопився, і шинкарці довелось швиденько подати йому кухоль з горілкою.