Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 41 страниц)

МАКАЙР І

… Літо сорок другого року в Мадріді видалося спекотливим і безвітряним; жодного дощу за три місяці; листя було сіре, вкрите пилюкою; в липні воно здавалося листопадовим, жалюгідним, ось-ось опаде.

І люди були схожі на це листя, такі ж запилені, поскручувані, сіролиці. А вже на тих, хто вистоював чергу До воріт американського консульства, прикривши голову газетою, зовсім дивитися було важко; але вони стояли по кілька годин на осонні, тихо стояли, намагаючись не розмовляти одне з одним, хоч надія була в усіх єдина: дістати таку бажану американську візу і виїхати к бісовій матері з цієї божевільної Європи, де все котилося в прірву і кожен новий день віщував горе і жах.

Черга іноді нагадувала якусь живу саморегулюючу істоту: варто було одному ввійти у приміщення консульства, як люди підступали на два, а то й на три кроки, штовхаючись, аби тільки швидше наблизитися до заповітних воріт; здавалося б, логіка мала підказати людям, що немає смислу їм, спітнілим, так щільно притулятися одне до одного, адже ввійшла лише одна людина, навіщо ж робити два, а то й три кроки вперед, та якщо одна людина не дуже-то піддається посиланням розуму (а тому більшість вчинків у житті зумовлюються емоційними, часом зовсім сліпими імпульсами), то людський натовп живе почуттям, логіка суперечлива йому, вступає в дію некерований, стадний інстинкт, особливо коли ситуація екстремальна, а лідера немає і ніхто не викрикує стримуючих слів команди.

Тому, коли до воріт підійшов такий самий запилюжений чоловік, як і ті, що стояли в черзі, і взявся за ручку дверей, натовп змієподібно подався вперед, інстинктивно відсікаючи чужинцеві шлях у те завітне, чого чекали всі. Якби він під'їхав на машині, якби був одягнений в костюм з краваткою, ніхто й не ворухнувся б: пройшов представник іншого світу, якийсь інопланетянин; хіба йому можна стояти в черзі? Вона, ця мовчазна змія, нами створена, нами керована, нам одним і служить.

Але чоловік сказав тим, хто пітно відтручував його від ручки дверей фразу по-англійськи, з якої усі зрозуміли, що він – американець, іде сюди у справі і до їхнього чекання ніякої причетності не має.

Англійській мові й напористості, з якою була вимовлена фраза, підкорилися, навіть не кричали й не вимагали показати паспорт; довір'я чи, навпаки, розлюченість юрби з'являється в першу мить спілкування з чужинцем, з тим, хто хоче бути сам по собі, незалежним від неписаних законів спільності знедолених. Якщо юрба повірила – усе гаразд, ні – розмови марні, не переконаєш, тут тільки кулемети можуть навести порядок, слово безсиле.

Чоловікові повірили, він відчинив двері й сказав солдатові, що стояв біля входу:

– Віце-консул чекає мене.

Але віце-консул його не чекав, та й не був він американцем, і прийшов сюди задля того ж, чого стояли й чекали люди в черзі: з проханням про в'їзну візу. Однак, на відміну від тих, хто ввійшов до приміщення консульства, він не заповняв багато сторінок обов'язкових анкет, чиї запитання видавалися застрашливо-багатозначними, а спитав білозубу секретарку, де він може знайти другого віце-консула Роберта Макайра.

– Але він не відає в'їзними справами, – відповіла дівчина, – в нього зовсім інші питання.

– Я знаю, – відповів відвідувач, – саме тому його й шукаю.

Він справді знав, що Макайр представляє в консульстві організацію генерала Донована, ВСС. Він мусив знати про це, тому що саме від цієї людини залежало його подальше життя, адже інформація – матір успіху.

– Здрастуйте, – сказав він, увійшовши в невеличкий, без вікон кабінет, де головними предметами, що зразу впадали в очі, були величезний старовинний сейф, потужний радіоприймач і кондиціонер, врізаний у внутрішні двері, що вели в інші кімнати. – Дозвольте відрекомендуватись… Я – Вальтер Кохлер, співробітник абверу. Мені приписано одержати американську візу, поселитися в Сполучених Штатах і організувати передачу воєнно-стратегічної інформації на гамбурзький центр організації мого шефа адмірала Канаріса.

– А чому ви вирішили, ніби мене цікавлять співробітники абверу? – спитав Макайр, умикаючи приймач. – Я відаю питаннями культурного співробітництва між Штатами і Мадрідом, ви, мабуть, помилилися дверима…

– Містере Макайр, ваше прізвище я почув у абвері, тому й вирішив звернутися до вас.

– Ну, знаєте, – посміхнувся Макайр і, підвівшись з-за столу, заходив по кімнаті, не пропонуючи Кохлеру сісти, – до нас приходять десятки агентів абверу, обіцяють відкрити секрети рейху, але ми їх виставляємо за двері, бо вони ніякі не агенти, а звичайнісінькі емігранти, котрі намагаються будь-яким шляхом якнайшвидше потрапити до Нью-Йорка.

– Але я прийшов не з порожніми руками, – мовив Кохлер. – Я прийшов з доказами.

Все ще ходячи по кабінету (Макайр в такий спосіб спитувався угамувати хвилювання, що охопило його: жодного разу, жодна людина досі не приходила в консульство з таким признанням, він сказав неправду, але він сказав її навмисне, маючи намір затягти відвідувача до бесіди, нав'язавши йому свій ритм і стиль розмови; це така справа – якщо, звичайно, Кохлер каже правду, – про яку через годину дізнаються у Вашінгтоні, це така операція, яка одразу зробить його ім'я відомим адміністрації, шлях нагору, до слави і кар'єри), віце-консул вирішив:

– Ну, що ж, давайте подивимося ваші докази.

Вони, ці докази, виявилися бездоганними. Кохлер виклав на стіл мікроплівки з інструкцією для збирання передавача, написані симпатичним чорнилом позивні рації і час роботи, а також рецепт для виготовлення такого чорнила на місці.

– Ну, гаразд, – Макайр відсунув мікроплівку, – все це, звичайно, цікаво, але які гроші вам дали в абвері? Ви ж не сподіваєтесь заробляти у Штатах своїм трудом на шпигунську діяльність?

– По-перше, це неможливо, бо я – переконаний антифашист, – запевнив Кохлер. – Мою родину переслідували нацисти за те, що я очолював церковну общину в Утрехті, і лише тому я вдав, що погоджуюсь на їхню пропозицію… По-друге, вони дали мені гроші, – і він поклав на стіл шість тисяч доларів.

Це був перший емігрант, який пред'явив американцям такі гроші; це й переконало Макайра остаточно в тому, що йому прямо в руки пливе удача, про яку він ніколи це зважувався навіть мріяти.

– Покажіть ваш паспорт, – звелів він.

– Будь ласка, – Кохлер простяг йому документ.

Макайр перегорнув фанеру, кинув її у письмовий стіл, відкривши його легко, як касир – конторку, куди згрібає дрібні срібні гроші, знову походив по кабінету, а потім сказав:

– Зараз ми почнемо розмову… Думаю, краще, коли ми зразу записуватимемо відповіді на запитання… А в кінці ми продумаємо, як вам зробити свою заяву… переконливіше, чи що…

– А в чому вона зараз здається вам непереконливою, містере Макайр?

– Її непереконливість я вбачаю в непідготовленості.

– Тобто, – допоміг йому Кохлер, – ви хочете своїми запитаннями підвести мене до визнання?

Макайр уважно подивився на Кохлера, нічого не відповів, кивнув на стілець; той обачно сів, склавши маленькі пухлі руки на округлих колінах.

– Ви пропонуєте мені робити липу, – сказав Макайр нарешті. – Навіщо?

– Яку липу? – Кохлер підняв руки. – Про що ви?! Я робив комерцію, у мене в Утрехті був невеликий ювелірний магазинчик, я хотів мати бізнес з американцями, я знаю, ви завжди турбуєтесь про те, щоб вигоду мали обидві сторони, що ж у цьому поганого?! От я й запропонував…

– Давно прийняли католицтво?

– Я завжди був католиком.

– А батько?

– Також.

– Він прийняв хрещення?

Кохлер дрібно засміявся:

– Ви думаєте, що я єврей? Ні, я не єврей, просто я непоганий комерсант, містере Макайр…

… Через два дні Макайр надіслав до Вашінгтона шифротелеграму: він перевербував агента абверу, який прийшов саме до нього, бо в гамбурзькому центрі Канаріса йому пощастило дістати інформацію про те, що найсильнішим контррозвідником в апараті Донована на Піренеях вважають саме Макайра.

Незабаром після цього Макайр повернувся до Штатів, одержав нагороду і, крім інших справ, які йому доручив Донован, почав готувати дезинформацію для Кохлера. Для цього Макайра відрядили в Швейцарію до Аллена Даллеса, той розповів йому про перевербування, Аллена зовсім заполонила логіка, сила й жорстокість молодого колеги, всіляко його – в подальшому – відзначав, ставлячи за приклад молодим співробітникам ВСС. Підтримував він Макайра ще й тому, що той став улюбленцем директора ФБР Едгара Гувера; старий доручив своїм хлопчикам, які працювали з Кохлером, консультувати кожен свій крок з Макайром, бо «ця людина справедливо може вважатися новою зіркою нашої розвідки».

Кохлер тим часом одержав хороший номер у нью-йоркському готелі, а агенти ФБР почали – від його імені – гнати інформацію на Гамбург. Звідти надходили радіограми, сповнені подяки, наголошувалося на тому, щоб агент дотримувався максимум обережності, бо його робота вносить величезний вклад у справу боротьби проти американського фінансового капіталу, Уолл-стріту й більшовицького Інтернаціоналу Москви.

Однак Кохлер звернувся до своїх шефів з ФБР і попросив їх виконати те, про що він домовився з Макайром у Мадріді.

– Ні я, ні ви не знаєте, – сказав він, – чи є тут інші агенти абверу й СД. Я думаю, є. А всі вони подібні до скорпіонів у банці, тому я не відчуваю себе в безпеці жодної години. Потрібне прикриття. Це гарантує мене від пострілу в потилицю. До того ж таке прикриття допоможе нам в оперативній роботі: хто знає, може, хтось з агентів рейху й клюне на мене…

– Яке прикриття ви маєте на увазі? – спитали його люди ФБР.

– Радіомайстерню в Нью-Йорку. Це цілком логічно з погляду Канаріса: агент, який жене інформацію з ворожого лігва, пустив коріння й підстрахувався легальною роботою.

Люди ФБР звернулися за консультацією до Макайра, бо думки в оточенні Гувера розійшлися, частина співробітників виступила проти такої комбінації, ризиковано; однак Макайр підтримав Кохлера. Йому купили радіомайстерню в Бронксі, бізнес пішов на лад, Кохлер взагалі не цікавився тим, що гонять від його імені в абвер, веселився, бешкетував, але кілька разів так спритно відірвавсь од спостереження, що в штаб-квартирі ФБР оголосили тривогу; зняли її лише через вісімнадцять годин – після того як голландець повернувся в готель зовсім змарнілий, з синцями під очима; вирішили, що дохнув у проституток, так, мабуть, і було. Насправді він був не в повій, а на зв'язку з агентом абверу, якого закинули німці на хімічне підприємство, що входило до складу концерну «Дженерал електрик».

Тричі він відривавсь од спостережень ФБР за два роки його роботи – аж до квітня сорок п'ятого – і тричі одержував інформацію надзвичайного характеру, пов'язану з атомним проектом.

Коли передові частини американської армії захопили архів абверу, люди Даллеса зразу ж заходилися досліджувати всі донесення німецької агентури, які було передано із Сполучених Штатів і Канади у Гамбург.

Найцікавіші інформації повідомляли Даллесу – це була звичайна річ і не викликала надмірних ревнощів Пентагону, бо в цей час Аллена справедливо вважали найдосвідченішою людиною серед усіх, хто займався в час війни справами рейху.

Саме він і натрапив на дивну невідповідність у радіограмах від Кохлера: більшу частину було зашифровано тими цифрами, які голландець передавав Макайру (вони були записані симпатичним чорнилом між рядками в молитовнику, видрукуваному голландською мовою); ці повідомлення були надіслані людьми ФБР, які навчилися копіювати почерк перевербованого агента, в них повідомлялося про те, які частини готуються до відправки на континент, про нові з'єднання флоту США, що комплектувалися на Західному узбережжі, і про те, хто з вищих офіцерів очолюватиме ті чи інші дивізії. Інформація була цілком коректна, не могла викликати підозрінь в абвері. Але ті радіограми, які зберігалися в особистій справі Кохлера з грифом «Д. В.», тобто «дуже важливо», зашифровані зовсім інакше, і та інформація, котру надіслали з Нью-Йорка, була найбільшим секретом Сполучених Штатів, бо її присвячено не чомусь там, а саме «Манхаттенському проекту», тобто атомній бомбі.

Даллес весь похолов, коли одержав ці матеріали, закинув їх у свій сейф, попросив співробітників вилучити їх із загальних описів і затребував у свого помічника Геверніца докладну інформацію про те, як справи у Гітлера з проблемою «зброї відплати», але не на підставі даних американської агентури, а з першоджерела, добре, що майже всі архіви попали в його, Даллеса, руки.

Люди Геверніца провели досить скрупульозну роботу, з'ясували, що проблему атомної бомби в Німеччині спочатку курирував Герінг, але вермахт ставився до інформації про роботу над проектом в Штатах досить скептично. Агент А-2232 повідомляв ще в сороковому році, що хімічні заводи в Амарілло, на півдні Штатів, почали дуже інтенсивно виробляти гелій і що влада країни робить усе для організації максимальної секретності, пов'язаної з випуском саме цієї продукції.

Генеральний штаб вермахту відповів Канарісу: ця інформація не викликає ніякого інтересу і зовсім передчасно робити висновок, що між добуванням цього газу й виробленням важкого урану може бути бодай якийсь зв'язок, а інформація агентури має певний інтерес лише в тому розумінні, наскільки взагалі інтенсифікується робота промислових комплексів США.

Та Канаріс не переставав бомбардувати Кейтеля телефонними дзвінками, наполягаючи на тому, що інформація його агентури містить у собі винятковий інтерес і, він певен, вийшла на ключове питання, яке має політичне, а не тільки воєнно-промислове значення.

Однак штаб вермахту і в сорок першому році відповів Канарісу, що «збільшення виробництва гелію не має ніякої причетності до розвитку ядерної техніки, а пояснюється це зростанням флоту дирижаблів, що належали ВМС США».

Лише в сорок другому році, коли начальник розвідуправління люфтваффе генерал Шміт після розмови з Герінгом повідомив одному з шефів абверу Карлосу, що, на його думку, підтверджену до того ж довідкою СС штурмбанфюрера Вільгельма Ріктера (той відповідав за «гелієвий вузол атомного проекту рейху»), роботи в галузі ядерної техніки в США не стоять на місці, а, як вважає «дослідник Рунге, котрий має допуск до американської наукової літератури, просунулися далеко вперед». Ось чому штаб вермахту визнав за необхідне вкорінити в США агентуру, її мета – проникнення в таємницю ядерних досліджень США, якщо такі справді там є.

Саме тоді – це видно з документів Канаріса й Шелленберга – і виплив Вальтер Кохлер, причому його легенду, яку так неприпустимо-легковажно сприйняв Макайр, підготували в абвері, саме вона й дала можливість гітлерівському агентові без перепон збирати надзвичайно секретну інформацію, в той час як люди ФБР і Макайр, головний улюбленець Донована, гнали в Гамбург сущу дурницю, сподіваючись, що Берлін вишле на зв'язок з Кохлером цілу армію своїх агентів.

Даллес розумів: якщо він передасть у Вашінгтон ці подробиці, на кар'єрі Макайра можна ставити хрест; коли йому й пощастить відкараскатись од воєнного суду, то ні про яку роботу в урядових організаціях не може бути й мови. Після першої зустрічі з Макайром тоді ще, наприкінці сорок другого, Даллес знав, що ця людина вийшла з простої сім'ї, спеціальної освіти не має, зате має міцні щелепи, неабияку напористість і мріє про хорошу кар'єру. Діставши інформацію про те, як він, Макайр, – вільно чи невільно – сприяв засиланню в Штати німецького агента, який займався шпіонажем по атомній бомбі, Даллес затребував од своїх друзів у Вашінгтоні секретні дані про те, що ж таке насправді Макайр, що він зараз робить, хто його підтримує і що його може чекати в близькому майбутньому.

Відповідь він дістав вельми цікаву: «Зараз «Дикий Білл» перевів «М» у державний департамент, де він займається добором, оформленням на службу і контактом з тими кадрами розвідників, які перейшли з ВСС у дипломатичне відомство і працюють у посольстві. Очевидно, в найближчому майбутньому «М» матиме позачергове підвищення; цілком можливо, що саме він очолить весь відділ, що відає кадровою політикою. Нова адміністрація його активно висуватиме, бо він користується підтримкою директора ФБР Гувера і до того ж дуже добре зарекомендував себе на роботі в нашому консульстві у Мадріді, саме він завербував найсерйознішого німецького агента «К», гра з яким дала змогу дезинформувати спочатку Канаріса, а потім і Шелленберга в період підготовки операції вторгнення у Францію».

… У Даллеса вже тоді був у голові свій план: розгін ВСС, розміщення кадрів Донована по відділах державного департаменту, міністерства юстиції, Пентагону, штабів ВМС і ВПС, усе це для того, щоб згодом створити не тільки свою особисту розвідку, а й ударити по Доновану за те, мовляв, що він привів у ВСС величезну кількість червоних, які працювали не так на Рузвельта, як на Сталіна.

Даллес уже тоді розумів, що дипломати, та й політики, не зможуть зробити того, що задумав зробити він: не тільки в Західній Європі, а й на півдні Американського континенту, а також і в країнах, що попали в зону радянського впливу. Не було, вважав він, таких людей у Вашінгтоні, які б мали відчайдушну мужність, щоб повернути Америці втрачені позиції, і не лише в Чілі й Аргентіні, айв Угорщині, Югославії та Чехословаччині.

Так, звичайно, ця робота не вписується в норми загальновизнаних статей міжнародного права, але саме тому й були йому потрібні люди, які виконували б його накази куди заповзятіше, ніж накази свого безпосереднього начальства. Високий професіонал, Даллес, обмірковуючи категорії вихідні, глобальні, ніколи не цурався чорнової роботи; проблему оформлення ділових стосунків як зі своїми, так і з противником, котрий ішов на контакт, вважав ділом основним; якщо ти змушений постійно думати про те, чи контрагент вірний тобі, чи не веде подвійної гри, чи не віддає тебе іншим, серйозна комбінація просто неможлива, бо вона в принципі має бути подібна до змови між закоханими, цілковите довір'я одне одному, ніяких сумнівів у чесності партнера…

Тому, прилетівши з Геленом у Штати, Даллес запросив Макайра на ленч, був надзвичайно привітний, згадував ризикований політ молодого колеги в Женеву; люблю відважних людей; діждався, поки Макайр сам зачепив Кохлера, і зразу ж завдав йому нищівного удару, вийнявши з кишені довідку про те, хто такий Кохлер, що він робив у Штатах насправді і якої шкоди міг би завдати «Манхаттенському проекту», якби Гітлер не був істеричним кретином, а його «палладіни» – полохливими маріонетками, що боялися сказати бодай одне слово, яке б ішло врозріз з відчуванням «великого фюрера».

Макайр став блідий, аж синій; Даллес помітив, що співрозмовник, мабуть, голиться майже від самих повік – отакий щетинистий; борода закрила б усе обличчя, якби він не голився так старанно, очевидно, двічі на день.

– Що робитимемо? – спитав Даллес, не назвавши його ні «містером Макайром» – коли б зрозумів, що має справу з дурнем, ні «Бобом» – як називав його тільки п'ять хвилин тому.

Макайр хруснув пальцями, що було протиприродним усьому його фізичному й духовному складу: важкий, сильний, самозакоханий, впевнений у майбутньому, він зламався, пальці крутив, як дівчина на першому прийомі у гінеколога, і дивився на Даллеса переляканими очима, що стали, як у рака, витріщені й круглі, без будь-якого виразу, з самим лише нервовим полиском…

– Я не знаю, Аллен… Це такий жах… Ви повинні допомогти мені…

– Як? – поцікавився Даллес. – Яким чином?

– Я не знаю… Не мені вам підказувати… Я готовий на все, я…

– А на що ви можете бути готові? На те, щоб ми закинули вас у Японію й ви принесли відомості, що Шелленберг не переслав японцям вашої інформації? Чи заспокоїли Трумена, що копія ваших шифровок не попала в Кремль?

– Моїх шифровок?!

– А що, Кохлера я привіз у Штати? Чи Геверніц?

– Але я навіть не міг собі уявити…

– Гаразд, Боб, – сказав Даллес, збагнувши за цю мить те, що він хотів збагнути, – пишіть на моє ім'я лист… Абсолютно чесний, з усіма подробицями, не намагаючись вигородити себе… Викладіть усе так, як ви б розказали богу. Завтра ввечері ваша сповідь має бути в мене. Я спробую погасити пожежу. Я на вас ставив, Боб, і мені дуже прикро, що ви мимоволі спрацювали на руку Гітлеру… А зараз – вище вашу красиву голову з ранньою сивиною! Усміхайтесь і думайте про те, що у вас є друзі, – це допомагає жити.

– Але ж мені справді нема в чому сповідуватись, Аллен! Чи не думаєте ви, що за цим стояла якась користь?

– Боб, тільки не робіть помилки. Ви на грані того, щоб зробити непоправну помилку: тобто сказати мені половину правди. Я знаю, я к роблять суперагентів. Я спостерігав за роботами, подібними до вашої з Кохлером, і дивився на це крізь пальці, бо з самого початку здогадувався про те, що сталося, і страхував своїх хлопчиків. Я розумію, як нестримно вам хотілося вискочити, Боб, я все це прекрасно розумію… Але як усе сталося? На чому вас обійшов Кохлер? Чому ви так безсумнівно вирішили поставити на нього – напишіть мені про це… Зрештою, я мушу переконатися у вашій щирості… Ви, сподіваюсь, не думаєте, що я піду на те, щоб приховати ворога, навіть коли він мені й симпатичний… Я можу простити помилку, але не зраду.

– Навіщо писати? – тихо спитав Макайр. – Ви й так усе зрозуміли… Правильно зрозуміли… Це була ставка мого життя… Невже ви не вірите мені?

– Вірю, – відповів Даллес й уставився своїми мудрими добрими очима в його розширені зіниці. – Але мені потрібна гарантія, Боб. Життя привчило мене страхувати ризиковані справи.

Через три дні після того, як Макайрова «сповідь» побувала на столі в Даллеса, вони зустрілися в державному департаменті, зустрілися «зовсім випадково», потиснули один одному руки. Не випускаючи з рота своєї прямої англійської люльки, Даллес сказав так, що це чули тільки вони вдвох:

– Усе гаразд, Боб, живіть спокійно, мої друзі в курсі того, що сталося… Цими днями побачимось, я поясню вам те, що треба буде зробити…

Він пояснив йому, що треба було робити: Макайр став свого роду таємним кур'єром між Гувером, міністерством юстиції й Даллесом, причому якщо формально він повинен був координувати акції Відділу розвідки державного департаменту в плані його кадрової політики з побажаннями Пентагону (добір і розстановка військових аташе), ФБР (вивчення особистих справ дипломатів та розвідників) та міністерства юстиції (нагляд за додержанням законності), то віднині він фактично працював на Даллеса, сам не робив жодного кроку без того, щоб не обговорити заздалегідь усі пропозиції зі своїм рятівником.

Саме Макайр і виявився тією фігурою, яка Даллесу була так потрібна; замишляючи свій удар по ВСС ще влітку сорок п'ятого як кожен талановитий розвідник він розумів, що чорнову роботу, пов'язану з риском викриття й публічного скандалу, має вести та людина, яка згодна на все і ніколи не закладе боса.

Можливість викриття (люди ВСС – зубасті, за себе боротися вміють, особливо ті, які прийшли сюди на початку війни з лівого табору, в усьому й завжди орієнтувалися на Рузвельта) і пов'язаного з цим позбавлення заробітку в державному департаменті була відповідним чином підстрахована: брата Макайра, цілком надійну людину, котру, звичайно, ні в які таємниці не посвящали, запросили на роботу в ІТТ, і він готувався зайняти місце директора філіалу концерну в Монтевідео; крім заробітної плати, йому виділили певну кількість акцій, і він їх поклав у банк на своє ім'я, хоч його попередили про те, що розпоряджатися цими коштами має Роберт – «з метою національних інтересів країни». Коли Макайр дізнався, скільки коштують ці акції, він зрозумів, що за всю свою діяльність у державному департаменті, та й у будь-якій іншій урядовій установі, – навіть коли припустити, що житиме він до ста років і стільки ж років сидітиме в своєму кріслі, – він не зможе заробити й третьої частини того, що стало його власністю в результаті благодійності Аллена Даллеса і тих сил, які за ним стояли.