Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 41 страниц)

– Не обов'язково.

– А в мене його просто немає.

– Що хочеш, те й надівай.

– У мене з собою тільки три плаття. Показати? Скажеш, у якому я маю йти.

– Я нічого в цьому не розумію. В якому тобі зручно, в тому й підемо.

– Щось мені захотілося випити ще один ковток джину.

– Налити соди?

– Краплю.

Він капнув їй рівно одну краплю і всміхнувся:

– Ще? Я звик виконувати вказівки. Я акуратист.

– Ще сорок дев'ять крапель, будь ласка.

– Я капатиму. Правда. Може, плеснути?

– Ну, гаразд, плесни.

Він подав їй високу склянку, вона випила, примружилась, прицмокнула язиком і зітхнула:

– Дуже смачно. Спасибі. Зараз я буду готова.

Через півгодини вони приїхали в невеличкий кабачок, де виступали найкращі фламенко Іспанії; того вечора співала Карменсіта і її новий приятель, Хосе; жінці було за сорок, за останні роки вона трохи розповніла, але ніхто в Мадріді не вмів так відбивати чечітку, як вона, ніхто не міг так працювати плечима, обмахуватися віялом і гратися чорно-червоною шаллю; коли піт зросив її обличчя, на зміну вийшов Хосе; танцював зосереджено, завзято, доти, поки його сорочка з найтоншого шовку не потемніла від поту; в залі дзвінко й різноголосо закричали «оле!», і це здалося Крісті дивним, бо чоловіки були в строгих костюмах, справжні гранди, а жінки у вечірньому вбранні, тільки вона була в легенькому платтячку, яке робило її схожою на дівчину з університету, третій курс, не старше.

– Подобається? – тихо спитав Пол, схилившись до неї; звичних для жінок пахощів парфумів не було, шкіра пахла єством, зовсім особливий запах чистоти й свіжості.

– Дуже, – так само пошепки відповіла Кріста, – тільки вони не співають і не танцюють, а працюють.

– Це погано?

– Дивно.

– Тут не люблять працювати, – всміхнувся Пол, – жарко, та й земля благодатна, кинь кісточку – виросте персик. Зате тут дуже люблять, коли показують працю в пісні і в танці.

– Як у негрів.

– Звідки ти знаєш?

– Я не знаю. Просто мені так здається. Я бачила ваш джаз… Там були негри… Вони також працювали, дуже потіли, бідолашні…

– Не будь така сувора… Невже тобі подобається, коли танцюрист холодний?

– Не знаю. Взагалі, танець має бути відділений од тіла… Адже тіло лише спосіб виразити задум балетмейстера…

– Послухай, я завжди боявся вродливих і розумних жінок… Ти занадто розумна.

– А чому ти їх боявся?

– Закохувався.

– Чого ж боятися? Це приємно – закоханість.

– Ти молода. Ти собі можеш це дозволити. А в мене кожна закоханість – остання.

– Скільки тобі?

– В цьому році буде сорок.

– Це не вік для мужчини.

– А який для мужчини вік?

– Ну, я не знаю… Років шістдесят…

– Отже, ти даєш мені двадцять років фори?

– Тобі? Більше.

– Чому?

– Ти недолюбив…

Пол наблизив її до себе, поцілував у скроню і зразу відчув на своєму плечі чиюсь руку. Він обернувся: над ним навис величезний, дуже п'яний Франц Ауссем з швейцарського посольства.

– Раднику, – сказав він, – чому ви не були у нас на прийомі? І чому не знайомите мене з найкрасивішою жінкою «Лас Брухас»?

– Найкрасивішу жінку звуть Крістіна. Це Ауссем, секретар швейцарського посольства, Кріста.

Ауссем поцілував їй руку:

– Чи можу я до вас сісти?

– Ні, – Роумен похитав головою. – Не треба, Франц.

– Я не стану вам заважати. Мені просто приємно побути біля такої чарівної дами.

– Мені ще більше, – сказав Роумен. – І потім, ми обговорюємо важливу справу: коли й де відбудеться паше весілля. Так, Кріста?

– Сідайте, містере Ауссем, – сказала Кріста. – Пол належить до того типу чоловіків, які вмирають холостяками.

– Ні, – повторив Пол, – не треба до нас сідати, Франц. Я вирішив вмерти одруженим. Дуже хочу, щоб на моїй могилі плакала прекрасна жінка. Правда. Не сердьтеся, Франц, гаразд?

ШТІРЛІЦ-ХІІІ
(жовтень сорок шостого)

Кемп прийняв Штірліца рівно о десятій, Штірліц не встиг навіть поголитися, приїхав до ІТТ прямо з вокзалу; Кемп поцікавився, як почуває себе доктор Брунн на новій квартирі, змовницьки підморгнув, спитавши, чи не занадто бурхливими були дні відпочинку, дуже помітні синці під очима, почастував склянкою холодного оранжаду й запросив піднятися в довідково-архівний відділ корпорації.

Там три кімнати з'єднувалися між собою білими зі срібними розводами старовинними дверима, Кемп кивнув на стіл біля вікна й сказав:

– Це ваше місце.

– Чудово, – відповів Штірліц. – Тільки я не вмію працювати на малих просторах.

– Як це? – не зрозумів Кемп.

Штірліц підійшов до другого стола, легко підсунув його до свого, вийшло щось подібне до російської літери «г», і, обернувшись до Кемпа, сказав:

– Так можна?

– Цілком.

– Ну й гаразд. Що робити?

– Працювати. – Кемп усміхнувся своєю звичкою, широкою й приязною усмішкою. – Показувати клас. Он там, – він кивнув на двері, – сидить наш цербер, сеньйор Анхел. Ходімо, я вас познайомлю.

Вони ввійшли до другої кімнати; вона була ще більша за першу, геть уся заставлена шафами з довідниками, підшивками газет, фінансовими звітами корпорацій, іспанських міністерств та добіркою журналів. У кутку, за маленьким столиком горіхового дерева, дуже ажурним, на тоненькому, з жереб'ячими ніжками стільці сидів тендітний, схожий на дівчину чоловік років п'ятдесяти, у фіолетовому оксамитовому піджаці, замість галстука дивне жабо дуже тонкого шовку, штани кремові, шкарпетки білі, а черевики з позолоченими пряжками.

Він легко підвівся назустріч Штірліцу, здалося, що він злітає, такий був худий, потиснув руку екзальтовано, запропонував каву й сигару, поплескав Кемпа по плечу так, як заведено в Іспанії, й сказав чудовою німецькою:

– Любий Брунн, я щасливий, що ви працюватимете разом зі мною. Буде з ким відвести душу. Я чахну в цьому скляному бункері. Щоб ми могли спокійно пити каву, я спочатку познайомлю вас з правилами роботи в цьому закладі. Власне, особливих правил немає, ви заявляєте, який матеріал узяли, тему, над якою працюєте, декларуєте, за чиїм завданням проводите аналіз, і вказуєте час, який вам відпущено на дослідження тієї чи тієї ситуації. Я фіксую це в моєму щоденнику, і ми починаємо пити каву. Все ясно?

– Надзвичайно, – відповів Штірліц.

– Ну й прекрасно. Так, ще одна формальність. Вам доведеться розписатися в зобов'язанні не виносити документів з відділу. Зрозумійте мене правильпо: в Іспанії заборонено поширювати літературу, в якій піддається критиці внутрішня політика каудільйо, а наші хазяї вельми нестримані в друкованому слові, тому, як вам відомо, далеко не всі видання, що виходять у Штатах, продаються тут, на пенінсулі[48]48
  Пенінсула – півострів (ісп.).


[Закрыть]. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно, я громадянин цієї країни і змушений робити все, щоб перешкодити ускладненням у стосунках між корпорацією й Пуерта-дель-Соль.

– Щоб перешкодити ускладненням у стосунках, – зауважив Штірліц, – треба дати розумним людям на Пуерта-дель-Соль добрячого хабара. Це кращий спосіб зав'язати добрі стосунки.

Анхел якось знітився, розгублено подивився на Кемпа; той важно засміявся:

– Звикайте до жартів доктора Брунна, дорогий Анхел, нічого не вдієш, у кожної людини є свої химери. Він так вільно говорить про хабара саме тому, що ніколи й нікому його не давав. Якби давав, як це доводилося робити мені, мовчав би. Правильно, Брунн?

– А чим ви платили? – спитав Штірліц.

– Живописом. Тут у ходу живопис. Як-не-як батьківщина Веласкеса, Мурільйо, Ель Греко та Гойї…

– Не забувайте Сурбарана, – вставив Штірліц. – Він – епоха, не пізнана ще до кінця епоха.

– Непізнаних епох не буває, – заперечив Анхел, який трохи заспокоївся після слів Кемпа.

– Бувають, – мовив Штірліц. – Я, наприклад, це можу собі пояснити інквізицію взагалі, а іспанську – пов'язану з вигнанням арабів та євреїв з Іспанії – зокрема. Бити тих, кого треба було використати на свою користь? Це всупереч духу історії.

– Кабальєро, – сказав Кемп, – у вас є час на розмову, я вам заздрю, а в мене через півгодини зустріч з партнерами. Живописом тут не відбудешся, треба показувати зуби. Докторе, – він обернувся до Брунна, – було б славно, якби ви склали певний реєстр проблем, які могли б зацікавити наш відділ кон'юнктури. Конкретно, які фірми в світі ждуть нашої пропозиції про кооперацію, а які сповнені бажання погострити зуби об наші білі кістки.

– Це все? – спитав Штірліц, подумавши, чому Кемп дає йому зовсім інше завдання, зовсім не пов'язане з тим, про яке говорив Ерл Джекобс. – Більше нічого?

– Це дуже багато, докторе.

– Але це все? – перепитав Штірліц.

– Поки що – все, – відповів Кемп.

– Час?

– Не зрозумів?

– Скільки ви даєте мені на це часу?

– Два дні.

– Це зовсім нереальний строк. Я підведу вас. Вам буде соромно дивитися в очі містеру Джекобсу. Я прошу у вас чотири дні.

– Три.

Штірліц похитав головою:

– Я пожертвую неділею. В неділю я працюватиму, я хочу виглядіти в очах наших босів пристойно, Кемп, побійтесь бога!

Анхел посміхнувся:

– Кабальєро, ви можете віддавати недільний день роботі на корпорацію, але я цього не маю наміру робити. На відміну від вас, мені вже далеко за п'ятдесят, і кожну неділю я віддаю тому, що від мене з кожною хвилиною все більше й більше віддаляється – я маю на увазі любов.

Кемп розсміявся, а Штірліц сказав:

– Дурниці, кабальєро. Гете був прудкий і в сімдесят чотири. Його партнерці було вісімнадцять.

– Але це було платонічне, – озвався Кемп. Штірліц відрізав:

– У чоловіків платонічного не буває. Це стосується тільки жінок, вони чуттєвіші за нас і мрійливіші.

– Гаразд, – сказав Кемп, простягши руку Анхелу, – я постараюсь відбити для вас чотири дні, докторе. Сподіваюся побачити вас сьогодні ввечері, зайдіть до мене.

Він покликав Штірліца з першої кімнати, затримавшись біля дверей:

– Докторе! Пробачте, будь ласка, можна вас попросити на одну хвилинку…

Штірліц підійшов до нього, причинивши двері, які вели до Анхела; він зрозумів, що головне завдання (чи головну перевірку) він одержить саме зараз; він не помилився.

– Ви, звичайно, розумієте, – мовив Кемп, – що відділ кон'юнктури цікавлять ті фірми, які ніколи не зачипяли двері перед носом у німців? Конкретно: концерн цікавиться тими підприємствами, які мали контакти з рейхом. Концерн цікавлять персоналії. Я розумію, що в тутешній довідковій літературі ви не знайдете тих подробиць, які конче потрібні для атакуючого бізнесу, але якщо ви хоча б назвете об'єкти можливого інтересу, вважайте, що ви зробили свою справу. Ясно?

– Цілком, – відповів Штірліц. – Іншого я собі й не уявляв. Тільки який регіон вас цікавить насамперед?

– Нас цікавить регіон, який зветься дуже просто й коротко: світ.

– Отже, ви даєте мені право підкрадатися до цього самого світу через будь-яку країну?

– Абсолютно.

Штірліц поманив до себе Кемпа; той тямуще присунувся.

– Скажіть, – шепнув Штірліц, – а цей самий Анхел – педик?

Кемп так само змовницьки прошепотів:

– Навпаки. Мені здається, він сексуальний маніяк. Вія розповідає такі подробиці…

– Той, хто займається любов'ю по-справжньому, – сказав Штірліц, – ніколи не розповідає подробиць. Він їх вивчає на практиці. Для своєї втіхи і нам на заздрість…

Повернувшись до залу, де сидів фіолетовий, білошкарпетковий, золотопряжковий кабальєро, Штірліц попив каву, яку той зварив (тут, мабуть, усі наслідують приклад боса й тримають у кабінетах кавники, подумав Штірліц), розповів кілька анекдотів, спитав, де можна купити такі розкішні черевики, справжнє середньовіччя, у нашу машинну добу це приваблює, запросив сеньйора Анхела пообідати, запитав, чи він любить форель, у дона Філіпе її прекрасно готують; як, ви не знаєте дона Філіпе?! – це ж по дорозі в Алькобендас, просто чудове місце, краща кухня, пристойне товариство, ми неодмінно маємо поїхати туди; потім поцікавився, хто тут працював до нього, вислухав відповідь, що доктор Брунн тут перший постійний клієнт, а інші бували наскоками, і попросив сеньйора Анхела відчинити всі шафи, щоб він міг скласти уяву, що тут взагалі зібрано.

Анхел витяг книжечку, попросив Штірліца розписатися, що той одержав ключі від усіх шаф, і побажав докторові успішної роботи.

Штірліц почав роботу зі своєї кімнати; у тебе не було справжньої інформації, подумав він, у тутешніх газетах друкують недогризки інформації, американські газети продають тільки в першокласних готелях, коштують вони страшенно дорого, та й купити не завжди легко; про радянські й говорити нема чого, за збереження їх саджають у тюрму; ти почнеш з того, що реанімуєш історію за той час, поки був одірваний від життя, ось з чого ти почнеш. Ти визначиш для себе больові точки минулих місяців, добре помізкуєш над ними, а потім сядеш за Аргентіну. Це конче потрібно і для тебе, і для них; Іспанія не дуже-то пускала американців у свою економіку, та й німців також. Франко волів за краще тримати країну в стані депресії, аби тільки обрізати всі зв'язки із зовнішнім світом, аби тільки законсервувати себе як «геніального каудільйо й хенералісимо», – усе зробиш заради того, щоб панувати!

Він узяв підшивки газет та журналів, обклався ними й відчув – уперше за всі ці місяці, – як ним оволоділо погамоване відчуття своєї потрібності справі, не будь-якій, не аби щось робити, а саме тій, якій він віддав життя.

Пообідав він на розі, в невеличкому ресторанчику; зал було розділено на дві частини; біля вікон стояли столики, а посередині, навколо довгої стопки бару, товпилися постійні відвідувачі; можна було взяти, не чекаючи офіціанта, гарячу тортілью й пульпу, добре готували смажені ковбаски й круглі тюфтельки; пообідав він за п'ятнадцять хвилин: спочатку випив крихітну чашку кави, потім склянку молока, а тоді вже з'їв тортілью й ковбаску, на десерт – апельсиновий сік і ще одну чашку кави, але тепер уже велику чашку, з вершками.

Вийшовши з ресторанчика, Штірліц піднявся на останній поверх ІТТ; Анхел дав йому другий ключ; сів до свого столу, закурив і сказав собі: це тест; вони, звичайно, приготували мені випробування; я повинен зробити такий аналіз, якого вони ще не мали; гарантія життя – моя потрібність, я повинен їм довести, що я вмію те, чого не вміють вони. А я й справді можу те, чого вони не можуть; я вижив при Шелленбергу лише тому, що мене вважали «світлою головою», я міг дати пояснення з тих питань, які цікавили бригаденфюрера; я придумував концепцію й під неї закладав інформацію; трагедія багатьох аналітиків полягає в тому, що вони тонуть у потоці інформації, безвільно йдуть за нею; треба робити навпаки: організувати інформацію відповідно до ідеї, підкоряти її собі, безстрашно й розковано фантазувати; будь-яка справжня ідея має бути божевільна, тільки тоді вона цікава; а прісне, нудне тепер нікого не збудить до дії; Джекобс азартна людина, це відчувається в його манері розмовляти, у тому, як він реагує на відповіді, у стрімкості жестів і природженому почутті гумору, це як гроші – коли є, то назавжди, а нема – то й не буде, скільки не бийся… Я віддам їм конкретику, я нашкребу її, це важко, але можливо, сімдесят відсотків серйозної розвідувальної інформації черпають з відкритих джерел. Але щоб зрозуміти, які саме проблеми їх повинні цікавити, я повинен скласти для себе точну хронологію тих подій, які визначали обличчя світу за ці місяці, коли я був одірваний від щоденного аналізу того, що відбувається. Ніхто так швидко не вибивається з ритму роботи, як політики, позбавлені інформації.

Промова Черчілля у Фултоні – трагічна; це концепція без інформації, це надто суб'єктивно, а тому заманливо для непрофесіоналів; справжній професіоналізм є не що інше, як калькуляція риску й допущення можливостей; чуттєвість небезпечна в політиці, вона приносить хвилинні дивіденти, але обертається пагубними наслідками в майбутньому; не можна спалювати мости ні в коханні, ні тим паче в міждержавних відносинах. Але ж щось стоїть за такою тенденцією? Що? Банки? Які? Концерн? Чий? Історія персоніфікована лише тоді, коли ти зміг наблизитися до розуміння прихованого механізму соціального інтересу тих груп, які мають силу ставити на ту чи іншу людину, на особистість, що перебуває у фокусі суспільного інтересу. Невизнаний може бути художник чи письменник – слава прийде до нього посмертно; вченого можуть відкинути сучасники – його ідеї восторжествують після того, як він піде в небуття, але ще більша буде його слава, підтверджена пам'яттю поколінь; невже політик Черчілль прагне до широкої популярності для того, щоб люди чекали його слова, і не так важливо, мудрого чи химерного, головне – аби його почули й обговорювали всі.

… Штірліц закінчив перший день роботи об одинадцятій годині вечора, коли приміщення корпорації спорожніло, сидів тільки черговий у кімнаті телефонного й телеграфного зв'язку; він і прийняв від Штірліца ключі, дав йому книгу, щоб той розписався, коли пішов з роботи, сказав «на добраніч» і знову ввіткнувся в «Блаупункт» – передавали запис футбольного матчу між «Реалом» (Мадрід) і збірною Аргентіни.

Дома Штірліц роздягся й пустив воду в ванну. «Давно я не лежав у такій ванній, оце блаженство, га? Чи багато людині треба, чорт забирай?!»

Він заліз у зелену воду і, закинувши руки за голову, розслабився.

… Штірліцу – хоч правильніше сказати Ісаєву, а може, ще правильніше Владимирову – пощастило: він народився й виховувався в тому середовищі, де важливість людини, її багатство, її роль визначалися рівнем знань, умінням мислити й мірою відданості ідеї демократії, братерства й рівності.

Якось його батько, друг і послідовник Мартова, в Цюріху ще, до повернення в Росію (виїхали слідом за «Іллічами»)1, спитав Всеволода (піхто тоді й уявити собі не міг, що в двадцять першому він назве Дзержинському той псевдонім, під яким проживе до двадцять сьомого, – Максим Максимович Ісаєв, а вже Менжинський затвердить Штірліца):

– Ти Коли-небудь задумувався над феноменом слова «енциклопедія»?

– Ні.

– А даремно.

– Поясни, тату.

– Греки визначали його як довідковий твір, що містить у собі в скороченому вигляді – зверни на це особливу увагу – всі людські знання. В скороченому вигляді… Чому? Тому що скласти розгорнуту довідку на всі ідеї, які висунуло людство, неможливо. Чому Французьку революцію пов'язують з Дідро, батьком енциклопедистів? Бо він був перший, хто узагальнив досвід прожитих тисячоліть, сконцентрував людські знання в певну біблію від науки. Це був вулканічний вибух ідей (через сорок років після цієї розмови, почувши всеосяжне «інформаційний вибух», Штірліц подумав, який близький був батько до цього формулювання). Двір Бурбонів не бачив небезпеки в тому, що книжкові черви складали свої картки на філософів, математиків та полководців; вони ж не прославляли зухвалість бунтівників і не цитували слів відступників од віри?! Що може бути протиурядового в короткому викладі концепції Арістотеля, Сократа, Еразма Роттердамського, Канта й Бекона? Чим небезпечний Піфагор і Ньютон? А чого боятися переказу основ механіки й хімії? Нехай собі! Аби тільки не закликали темну юрбу до бунту. А вони закликали людські маси до знання, а це революція, а не бунт. Люди, які прочитали енциклопедистів, раптом зрозуміли, що життя, котре їм нав'язали, алогічне за своєю суттю. Його позбавили того, що має регулювати це життя, тобто зведення законів, яке називається конституцією. Воно було повне традиційних, породжених ще дідами й прадідами заборон, які затримували розвиток, робили його таємним, потворним, повзучим і, таким чином, – навіть з погляду Біблії – робили саме життя гріховним. Хто зберігає традиції заборони? Абсолютиська влада. Отже, вона стримує розвиток? Виявляється, так. Але ж це злочин чи безглуздя – стримувати розвиток. Це суперечить здоровому глузду й вигідно одиницям, які стоять на чолі піраміди і бояться ступити бодай найменший крок до нового, переосмислити те, що відбулося в королівстві протягом століть. Завтра не можна правити так, як сьогодні, а сьогодні правлять не так, як учора. Консервувати можна фрукти, але не форму правління. Отже, виходить, саме влада, як охоронниця традицій, тобто минулого, заважала тому, що зростало, тобто новому? А хіба довго можна заважати зростанню? Не можна. І знання, поширене в суспільстві його пророками, тобто енциклопедистами, підняло народ на штурм Бастілії… А взяти нашу Батьківщину… Коли Плеханов, Аксельрод, Ленін та Мартов почали створювати гуртки і – на базі найновіших досягнень науки – доводити робітникам, яких обдурювали традиційним «у вашому горі, злиднях, безправ'ї винні соціалісті, жиди й «англійка, яка гидить», – що не ці міфічні вороги винні в тому, що Росія топчеться на місці, поступившись першістю Німеччині та Франції, а саме самодержці, зайняті лише тим, аби втримати райське життя в своїх палацах, – тоді й стався дев'ятсот п'ятий рік… Ось що таке енциклопедія… Я помітив це тому, сину, що ти погано читаєш підручники з природознавчих дисциплін… Я бачу, ти не дуже любиш математику й біологію? Думаю, це відбувається тому, що ти бездумно йдеш за гімназичною програмою, не дозволяєш собі фантазувати, головне для тебе – бал у щоденнику, і не думаєш, як би створити власну життєву концепцію. Я не проти власності, коли йдеться про знання, Всеволоде. Ти спробуй замахнутися… Читай підручники не як збірник нудних догм, а як ту довідкову літературу, яка дасть тобі змогу створювати свій світ, висуваючи нову ідею людської спільності. Років через два тобі треба прочитати «Матеріалізм і емпіріокритицизм» Ілліча. Це – зразок нової методології мислення, коли політик і економіст препарує вулканічне виверження ідей у фізиці, біології, хімії, роблячи їх інструментом боротьби проти рутини… Навчись думати, коли читаєш, не погоджуватись, бачити між рядками, домислювати за автора, захоплюватися словом, обурюватися на туманний чи незграбний зворот! Піднімайся до рівності з рядком. Розмовляй з книжкою, сину, – тільки з цього починається приторк до того прекрасного, що називається словом «рівність»…

Штірліц часто згадував батька, коли сідав за книжки, довідники, добірки газет, журнали, документи з архівів, бо саме завдяки йому навчився розчинятися в мовчазному співрозмовникові, стежити за рядком, як за усним словом, фантазувати про те, що відчував між рядками, сміливо висувати свої пропозиції, викликані прочитаним, відкидати їх і думати про нові.

… Назавтра, випивши з насолодою чашку кави, яку приготував сеньйор Анхел, Штірліц заходився складати свою схему світу за ті місяці, коли він не мав жодної серйозної інформації.

Історія – складна наука; навіть те, що відбулося хвилину тому – вже історія; яка дивовижна спресованість слів, ідей, подій, імен, перехрещень інтересів! Як важко вичленити з цього навіки замовклого звучання ті контрапункти, які визначили пік не те що року чи дня – хвилини! В одну й ту саму секунду в різних куточках світу думали, виступали, підписували документи, створювали симфонію чи завершували будову формул такі велетні, як Ленін і Едісон, Клемансо і Кюрі, Ллойд-Джордж і Горький, Ейнштейн і Золя, Суриков і Гінденбург, Чаплін і Скрябін, Вільгельм II і Томас Манн, Джек Лондон і Анна Павлова, Вітте і Шаляпін, Сунь Ятсен і Чижевський… Якщо дозволити часові бездушним рухом годинникових стрілок викреслити із самого себе нову череду днів і років, то іменами, які визначали б одномоментність історії, треба було б назвати Капицю і Нільса Бора, Рузвельта і Галину Уланову, Гітлера й Оппенгеймера, Черчілля і Рахманінова, Сталіна і Фейхтвангера, Гіммлера і Едіт Піаф, Пастернака і Прістлі, Мао Цзедуна і Сальвадора Далі, їдена і Маресьева, Пікассо і Прокоф'єва, Еренбурга і де Голля, Корольова і Хемінгуея, Курчатова і Сомерсета Моема…

Тому, коли Штірліц почав аналіз історичних відомостей з першого травня сорок п'ятого року, саме з того дня, як його було вирвано з життя і він провалився в темряву і безгоміння на довгі вісім місяців, йому стало ясно, що ті з'єднувальні нитки історії – часто-густо незримі, їх можна лише вигадувати, – які визначали розвиток світу, збігали в ті дні й місяці, котрі задовго передували подіям сьогоднішнього дня.

Однією з таких подій, що вплинула на становище не тільки у Вашінгтоні й Латинській Америці, а й тут, за Піренеями, виявилася конференція в Чапультапеці, що відбулася в лютому сорок п'ятого неподалік від мексіканської столиці.

Штірліц відклав документи, пов'язані з подіями сорок шостого року, перейшов до газет та журналів часів війни І зібрав усе, що міг, з надрукованого в іспанській і північноамериканській пресі; особливо цікаво висвітлював роботу конференції кореспондент «Вашінгтон пост» Джілбер Еллістон, з його матеріалів Штірліц і почав свій аналіз. Чим уважніше він вивчав те, що сталося в Мексіці у ті дні, коли він мотався між Берліном та Цюріхом, роблячи усе, аби тільки зірвати можливість сепаратної змови Гіммлера э Даллесом, – тим прикріше йому ставало, бо сама ідея конференції в Чапультапеці змикалася – якоюсь, звичайно, мірою – з тією концепцією, яку визнавав Даллес і ті, хто за ним стояв.

Що ж було основним, що визначало цю конференцію, яку проводив державний секретар Стеттеніус і його помічники Нельсон Рокфеллер та Клейтон?

Якщо відкинути словесну лузгу й дипломатичне припудрювання, то стає зрозумілим, що основне, чого домагався Вашінгтон від латиноамериканських республік, зводилося ось до чого: визнання головної ролі Сполучених Штатів на півночі континенту (необхідно для Уолл-стріту в його боротьбі проти ділків лондонського Сіті), створення єдиного генерального штабу всіх армій Американського континенту і, нарешті, підготовка такого договору, який гарантував би континент від агресії.

Чиєї? – одразу спитав себе Штірліц. Хто тоді може вдарити? Гітлер був приречений, крах рейху вирішили бої під Сталінградом та Курськом. Японія? І це неможливо. Що вона могла без Троїстого союзу? Протистояти всьому світові було не під силу державам могутнішим, куди вже їй?

Отже, замість Панамериканського союзу, який міг вважатися як адміністративно-правова унія, створювалася воєнно-політична організація, а це кричуще суперечило статуту Організації Об'єднаних Націй, яка мала ось-ось зібратися в Сан-Франціско.

Хто стояв за спиною такого плану? Яким корпораціям Уолл-стріту була вигідна сама ідея воєнно-політичного союзу на півдні Американського континенту, керованого з Вашінгтона? Рокфеллеру, що прибув до Мексіки? Безумовно. А кому ж іще? Чи був хтось проти?

Штірліцові стало тепер ясно й те, що Вашінгтон вже тоді підготував блок, слухняний його волі, блок, чиї голоси в Організації об'єднаних Націй утворять прецедент сталої більшості, яким цілком можна маніпулювати в інтересах тих, хто має намір у майбутньому визначати політику в світі.

Штірліц проаналізував і таке складне питання, як тодішнє ставлення Сполучених Штатів до Аргентіни, де влада нестримно котилася в руки Перона, вихованого на німецькій воєнній доктрині, шанувальника Гітлера, Муссоліні та Франко. Як професіонал, він не міг не віддати належного тій таємній роботі по «прив'язуванню» до себе Буенос-Айреса, яку провели американські політики. Експерти державного департаменту точно зважили на амбіційність полковника, не скидали з рахунку потенціальної економічної могутності величезної країни і особливостей національного характеру, тому в резолюції, яку прийняли щодо Буенос-Айреса (Аргентіна була єдиною країною, яка прислала своїх представників до Мексіки), висловлювалося лагідне побажання, щоб послідовники Перона узгодили свою зовнішню політику з політикою інших республік у питаннях ведення війни проти держав Осі. Формулювання було єлейно-стримане, хоч Аргентіна виявилася єдиною країною на півдні Америки, яка все ще підтримувала дружні стосунки з рейхом, книжки Гітлера, як і раніше, поширювалися в магазинах «ABC», на екранах кінотеатрів демонструвалися фільми третього рейху, геббельсівська «Фелькішер беобахтер» продавалася в газетних кіосках поряд з «Вашінгтон пост», «Юманіте» та «Пуебло», а посол Ріббентроп влаштовував прийоми, на яких з'являлися вищі чини адміністрації.

Стеттініус пояснював цей тур вальсу навколо Аргентіни тим, що без участі республіки в союзі американських «братів» концепція єдності Західної півкулі могла бути порушена. Але насправді не тільки це визначало одностайність, з якою таку резолюцію було прийнято в Чапультепеці. Річ у тім, що ті ж Чілі, Парагвай та Монтевідео боялися невтримної економічної експансії північного «брата», тоді як саме Аргентіна була якнайтісніше зв'язана з банками Великобританії; як завжди, в дію вступав закон чисел – дві сили краще, ніж одна, протиріччя між Вашінгтоном і Лондоном (хоч і мова одна, й культури близькі, але гроші в обігу різні!) дасть змогу республікам півдня континенту лавірувати між гігантами. До того ж можновладці у Сантьяго, Монтевідео й Асуньйоні були поінформовані, що Перон не має наміру віддавати на заклання німецькі капітали, отже, зберігалася третя (фінансова) сила, а вона найбільш бажана, бо поїш пани (містери та сеньйори) б'ються, холопам (кабальєро, хентес) можна жити, є до кого притулитись.

Наприкінці березня сорок п'ятого року Буенос-Айрес відповів Вашінгтону, що Аргентіна приєднується до рішень конференції і з «метою співробітництва, щоб відбити акти агресії з боку будь-якої держави, спрямовані проти будь-якої американської держави», оголошує про початок війни з Японською імперією; оголошується війна й Німеччині – але як союзниці Японії, яка була основним противником Сполучених Штатів на океанах.

Такий маневр дав змогу Вашінгтону протягти Аргентіну в Організацію Об'єднаних Націй, що було викликом усім, хто повинен був засідати в одному залі з посланцями тих, хто відкрито заявляв у ту пору про свою симпатію до Осі; це допомогло державному департаменту сприяти Буенос-Айресові встановити дипломатичні відносини з тими, з ким він вважатиме за потрібне, незважаючи на те, що сорок шостий рік був роком виборів, коли більшість населення країни відкрито стояло за дружбу з усіма державами, що внесли вирішальний вклад в антифашистську боротьбу.

Таким чином, Штірліц збагнув, що весною сорок п'ятого на поверхні політичного моря видніли лише невеличкі рифи, а вулканічну гірську гряду, складену з гігантських піків, було приховано тишею неозорого мовчання.

Він позначив для себе проблему Чапультеиека як одну в найцікавіших, бо там ще не було – під тиском Сполучених Штатів – обговорено питання про відносини латиноамериканських республік з профашистською Іспанією, і перейшов до аналізу нового блоку питань, який він почав з вивчення стенограми допитів головних нацистських злочинців у Нюрнберзі, намагаючись знайти в них – звичайно, між рядками – те, що могло становити для нього інтерес, і аж ніяк не хвилинний.

Він затримався на допиті фельдмаршала Кейтеля радянським представником Руденком, особливо на тій його частині, де йшлося про ставлення до військовополонених.