Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 41 страниц)

Однак Гонсалес ніде й ніколи не сказав жодного слова проти генералісимуса, мовчав, як води в рот набрав, став кращим знавцем кориди; одного разу опинився на трибуні поряд з американським радником; той кинувся до нього з обіймами – виявляється, вони були знайомі ще з сорокового року, коли радник був прес-аташе і тільки-но починав свою дипломатичну кар'єру.

Через два тижні Гонсалеса запросили до американського посольства на коктейль, присвячений приїзду в країну групи бізнесменів, що працювали в сфері холодильних установок; в Іспанії багато м'яса, чого-чого, а цієї дрібниці вистачає, поле для вигідних операцій, холодильники наші, м'ясо ваше, торгівля в голодній Європі – спільна, нам – вісімдесят відсотків, вам – двадцять, цілком по-джентльменськи.

… Саме цей епізод з підсадкою до американця й помітив Штірліц на Пласа де торос навесні сорок шостого, коли підкрадався до тих матадорів, які від'їжджали до Мексіки; помітив і забув, заклавши в анали пам'яті.

Знадобилось через п'ять днів після того, як повернувся з Бургоса; саме там він познайомився з Гонсалесом десять років тому, саме ця людина може йому зараз допомогти, всі люди, що мають на собі печать знання, а тим більше зв'язків, потрібні йому.

Відновлення знайомства з Гонсалесом було справою техніки…

Як завжди, того ранку Гонсалес випив чашку кави, з'їв рогалик, підсмажений на оливковій олії, і заходився читати газети; офіційних повідомлень він тепер не читав, навіть не переглядав; починав з інформацій про кориди, що відбулися, робив виписки, складав схеми; він тепер визнаний «провісник» наслідків двобоїв – жива легенда, цим треба дорожити, це – привід для будь-яких зустрічей, можливість бути на виду у всіх, розмовляти про те, що цікавить, відповідати на запитання, а це, певна річ, дає змогу ставити свої, пов'язані не тільки з боєм биків.

Усе хоч трохи цікаве він вирізав, складав у кольорові папочки; тому, коли він натрапив на описання кориди, що починалося пружною фразою, яка належала явно не іспанцю, «бик був червоний і вилитий, наче торпеда», – генерал зацікавився матеріалом, підіткнув під себе пухову ковдру, прострочену китайською шовковою ниткою з бісером, і прочитав репортаж одним духом, здивувавшись, що це блискуче описання бою закінчувалося такими словами: «Я пригадую, як дев'ять років тому, коли осіннє небо було таким же високим і перисті хмари на ньому помалу танули в спекотливому жовтавому мареві, що піднімалося все вище й вище, поки не досягло ледь виразного обрису місяця, який сходив тут в останні дні жовтня вже о сьомій вечора, великий матадор Еухеніо, обернувшись до полковника Гонсалеса, що сидів поруч, усмішливо сказав: «Нехай бог розподілить удачу», і пішов на середину Пласа де торос, і був уже готовий убити бика й одержати трофес, як сталося непередбачене, і на Пласу вискочив десятирічний хлопчик, і бик кинувся на нього, і розпоров би хлопчика гострим, як шило, рогом, але Еухеніо вмить підбіг до бика, одвів його на себе, і бик його поранив, а він урятував хлопчика, хоч і не одержав трофес, зате виграв пам'ять. Я ніколи не забуду, як Альфредо Гонсалес, якого вже тоді по праву вважали кращим аналітиком кориди, сказав: «Бог розподілив удачу по-божому, він нагородив Еухеніо не тільки розумом, а й серцем».

Підпис під есе ні про що не говорив; дивно, «Пуебло» ніколи не друкувала цього Максимо, звідки таке чудове перо?

Гонсалес одразу згадав той день у Бургосі, і Еухеніо, і той бій, тільки своїх слів – йому сподобались слова, котрі, як писав Максимо, він сказав тоді, – він не пам'ятав; а втім, це не так важливо, пам'ятають інші, пам'ять про нас бережуть люди, я – пусте, мить у людській череді, та коли я залишив по собі пам'ять у інших, виходить, життя прожито не марно…

Узявши телефонну трубку, він подзвонив у «Пуебло»; головного редактора затверджував особисто каудільйо; йому він не подзвонив, навіщо? Більш виправданий дзвінок був у відділ, який давав постійно репортажі про кориди; нехай вони скажуть головному про дзвінок генерала Гонсалеса, це престижніше, героя має грати юрба, сам герой мусить вперто мовчати, гріх забувати уроки драматургії античності.

– Хто просить редактора відділу? – спитала секретарка.

– Гонсалес.

– Звідки ви?

– Я? – Гонсалес раптом посміхнувся. – Від себе. Скажіть вашому шефові, що його турбує дзвінком генерал у відставці Альфредо Хосефа-і-Рауль Гонсалес.

– Одну хвилинку, – відповіла дівчина іншим голосом; у грубці щось клацнуло, і зразу пророкотів густий баритон шефа відділу Рохаса.

– Я хотів би подякувати Максимо, – озвався Гонсалес, – якого ви сьогодні опублікували. Я згадав ту кориду в Бургосі і прекрасного матадора Еухеніо, якого мало хто знає тепер… Доля загиблих – безпам'ятство…

Нам надзвичайно приємний ваш дзвінок, сеньйоре Гонсалес, ми дуже шануємо ваш талант, ніхто, крім вас, не вміє так точно передбачити результати кориди…

– Це перебільшення, – відповів Гонсалес, – але я вдячний вам, Рохас…

– Цей Максимо не іспанець… Він писав нам разів зо два… Я навіть не знаю, хто він… У мене немає його телефону… Зачекайте хвилинку, я запитаю Альберто, він готував цей матеріал до публікації… А вам він справді сподобався?

– Так, це гарно зроблено. Звичайно, в нього свої уявлення про кориду, ніхто, крім іспанців, не може збагнути зміст тавромахії, але все-таки він сповнений поваги до предмета і намагається його осягнути не знаскоку, як усі ці інглезес та алеманес…

– Ось, генерале, його адреса… Е, ні, він, виявляється, дав свої нові телефони, будь ласка, записуйте…

… Другий телефон, службовий, здався Гонсалесу знайомим; пам'ять у нього була натренована, професіонал високого класу; він переглянув свою папку з візитними картками, яку став поступово підбирати після того, як знову почав виходити у світ; усе правильно, той же комутатор, що й у директора ІТТ Ерла Джекобса, останній раз зустрічалися на вечері в аргентінського посла з нагоди проголошення Дня незалежності республіки, дуже чіпкий хлопець.

Гонсалес зателефонував у ІТТ, попросив з'єднати його s доктором Брунном, відповіли, що апарата в доктора немає, треба почекати; генерал почув голос, який здався йому знайомим, привітав з чудовою публікацією, подякував за пам'ять і запросив на вечерю до себе додому, на кальє-де-Акунья; запрошені Веласкес, генерал Серхіо Оцуп, брат відомого петроградського фотографа, радник американського посольства Джозеф Гейт і керівник торгової місії Іспанії у Швейцарії дон Хайме Бетанкур.

… Він пізнав Штірліца зразу; вони обнялися; Гонсалес прошепотів:

– Естіліц, боже мій, який я радий вас бачити!

– Я Брунн, – також пошепки відповів Штірліц. – Хай буде проклята наша пам'ять, я не Естіліц, а Брунн!

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ-III

«Грегорі Спарку,

готель «Амбрассадор»,

Голлівуд, США

Дорогий Грегорі!

По-перше, тобі треба було б написати нову адресу. Я надсилаю листа на твій готель, сподіваючись, що його тобі перешлють. А якщо ні, то бог з ним, з цим листом, напишу нового.

По-друге, я зараз не можу детально розповісти тобі про своє життя, бо на балконі спить дівчина, яку звуть Кріста, я бачу її з того місця, де пишу, любуюся нею й думаю: «Хай ідуть к бісовій матері всі мерзотники цього світу, якщо поруч з тобою живе чорнокоса (а взагалі вона білява), голубоока, великолоба, веснянкувата, довгонога, розумна й добра дівчина!» Хай усі вони йдуть к бісовій матері, якщо в тебе є Елізабет і хлопчики, а в мене є Кріста, а хлопчики ще тільки будуть чи дівчатка, це не так важливо, але неодмінно веснянкуваті, голубоокі й біляві.

Світ вступив у смугу лихоліття, Грегорі, колишні ідеали відходять у минуле, нові тільки народжуються. А нам треба залишатися самими собою, треба зберігати в своїх осередках порядність, вірність дружбі, бажання прийти на допомогу тому, кого даремно ображають. Це передається дітям, від наших дітей – онукам, а це – геометрична прогресія, тільки на це я сподіваюсь. На зло тр-р-р-радиціям наших бездар (цікаво, чи вважають вони своєю традицією і те рабство, яке було законом у Штатах ще вісімдесят років тому?) треба зберігати наші традиції братерства, що складалося в роки війни, тільки цим ми можемо допомогти людству.

У зв'язку з цим скажи Вренксу – він також, мені здається, працює в Голлівуді, пише якусь муру, – щоб старий був обачніший, листуючись зі своїми іспанськими кореспондентами. Він тут боровся у складі батальйону Лінкольна, я розумію, як він ненавидить каудільйо і як любить тих своїх друзів, яких тільки-но починають випускати з концентраційних таборів (не без мого, до речі кажучи, натиску), але не можна втрачати розуму й підводити підцензурних іспанців. Я пишу про це спокійно, бо відправляю лист з дипломатичною поштою, значить, фалангістська наволоч не зможе цього прочитати, а в Штатах, слава богу, таємниця листування поки що гарантується законом. Саме це, мабуть, і є одна з наших традицій, до того ж не міфічна, а реальна, така нам дорога, бо дозволяє відчувати себе особистістю. Ти в своїх суперечках, якщо все-таки вирішиш їх продовжувати (не радив би, марно), спитай своїх опонентів, що вони конкретно розуміють під словом «традиція»? По пунктах і без придихів. Убивство індійців? Розстріли північних американців, які повстали проти рабства? Торгівля живими людьми, обмін їх на породистих собак, натасканих на полювання зайців? Ку-клукс-клан? Чи це не вважається «американською традицією»? Тоді, може, наша традиція – це Лінкольн? Я – «за». Але нехай не забувають, проти яких «традицій» він боровся.

Тут, у нашій колонії, теж є прихильники традицій; як правило, це видатні – по малограмотності – люди. Читати вони ледве по складах можуть, найдужче люблять слухати. От якийсь одержимий борець розуму і вкладає в їхні голови нісенітницю, бундючиться від гордості, бо він сам є представник найбільшої (за територією) і найбагатшої (за кількістю мільйонів) держави у світі. Коли я сказав, що найбільшими – за територією – є Росія і Канада, на мене подивилися із співчутливим подивом. Коли я, уподібнившись тобі, приніс довідник, мені сказали, що хазяїн видавництва не чистокровний американець, у глибині душі нам заздрить, а тому публікує фальсифіковані дані. Тоді я, втративши на якусь мить контроль, сказав, що традиції ніколи не бувають однозначні, ВОНРІ утворювалися в боротьбі проти зла, тупості, насильства, корупції, злиднів, що й ста років ще не минуло, як у нашій країні скасували рабство, яке було американською традицією. Після цього я відчув навколо себе якийсь вакуум і замовк.

Ну їх к чорту, Грегорі! Підшукуй для мене місце консультанта з питань телефонно-телеграфного зв'язку в Голлівуді. Саме так, бо я придбав акції тутешньої ІТТ по досить вигідному курсу. Отже, сам бог велить змінити професію. До речі, Кріста має якусь причетність до цієї професії, вона талановитий математик, працює над проблемою чисел, страшенно цікаво. Скільки коштує невеликий (три-чотири кімнати) котедж на березі океану? Подалі від центру, звичайно, але з хорошим під'їздом. І щоб поряд не було ні бензоколонок, ні аптек. Я питаю про це цілком серйозно.

Господи, який я щасливий, Грегорі! Яке блаженне відчуття тиші й надійності прийшло до мене, після того як бог подарував мені Крісту. Я ж поховав себе, з головою поринув у справи, лише це давало мені можливість засинати, не напившись віскі. Я не бачив довкола себе нікого й нічого, примусив себе стати роботом, певний панцир від безнадійності – швидше б прожити, швидше б ходики на кухні відлічували відпущений тобі час, щоб продовжити свій лік для інших, які йдуть слідом. І раптом старий «шевроле» б'є бамбер мого «форда», і з'являється Кріста, і все міняється. За день, за один лише день усе змінилося, Грегорі! Пригадуєш, у Біблії? І був ранок, і була ніч, день перший… Того дня – першого – я розплющив очі й одразу замружився, бо боявся, що не відчую її біля себе; я дуже злякався, що все те, що відбулося вчора, – сон, ще один сон, скільки ж я бачив таких снів за останні роки, можна було б написати такі чудові книжки, якби я вмів записувати сни, ї у всіх – добрий кінець. Я повільно простяг ліву руку й відчув поряд з собою порожнечу, і такий жах охопив мене, така безвихідь, Грегорі, що навіть й передати не можу. Я тихо став лаятись, я ніколи не думав, що вмію так гидко лаятись, я лежав і лаявся, а потім побачив на столику дві склянки й зрозумів, що я даремно лаюсь, значить, Кріста була, не міг же я пити з двох склянок, звичайно, я, як і всі, що пережили війну, трохи не при собі, але поки ще я незакінчений псих, і тоді я покликав: «Кріс!» і найдужче боявся, що не почую її відповіді, і ніхто не відповів, але я подумав: коли раніше мені снилися безіменні, чудові, добрі, люблячі жінки, то зараз я зрозумів, що жінку моєї мрії звуть Кріста, вона не зникала з пам'яті, як усі інші. Я схопився з ліжка, подумавши, що вона пішла рано-вранці, все-таки мені сорок, а їй двадцять п'ять, може, я старий для неї, і вона вирішила припинити все зразу, поки не зайшло дуже далеко. Я сказав собі тоді, стрибаючи на одній нозі, бо не міг другою попасти в штанину, що наплюю на все й зроблю так, що мої фашистсько-фалангістські друзі з поліції перекриють аеродроми й вокзали, вони це хвацько вміють робити, Гіммлер учив, не хтось там. І раптом я почув, як у ванній кімнаті ллється вода, та ще почув голос Крісти, вона співала веселу пісеньку про букет польових квітів; вона співала її німецькою, а потім, коли готувала сніданок, норвезькою, а опісля, коли стояла на балконі й махала мені рукою, дивлячись, як я сідав у машину, англійською, і на лівій її щоці була ямочка, і чорне волосся закривало великий випуклий лоб, усіяний веснянками, і я лише тоді повірив, що вона поряд і що я приїду на ленч – досі я ніколи не приїздив додому, завжди їв у кафе, – і ми сидітимемо навпроти одне одного й розмовлятимемо собі про що завгодно, і це буде те, що люди називають щастям і що так нудно пояснюється в енциклопедичному словнику англійської мови.

Словом, я хочу одружитися наступного місяця. Кріста самотня, батьки її померли, отже, ніяких складностей з поїздкою додому й розмовами з сім'єю не передбачається, і ніхто не питатиме про допустимість вікової різниці і про те, якого я роду, і чи не загрожуватиме їй бодай щось від моєї першої дружини, ти ж знаєш, які європейці обачливі в справі одруження.

А весною ми приїдемо в Штати і неодмінно навідаємося до тебе в Голлівуд, Кріста ні разу не була в нашій божевільній країні, і я хочу показати їй не туристські маршрути, а справжню Америку, яку ми так з тобою любимо. Мені дуже хочеться, щоб і вона її полюбила.

Пиши. Тільки із зворотною адресою.

Твій Пол Роумен.

P. S. Чому не відповідає Брехт, я послав йому листівку й листа?»

УРИВКИ ІЗ СТЕНОГРАМИ ДОПИТУ КОЛИШНЬОГО СС БРИГАДЕНФЮРЕРА ВАЛЬТЕРА ШЕЛЛЕНБЕРГА-III
(1946)

Запитання. – Чим викликаний ваш політ до Лісабона в квітні сорок першого року?

Відповідь. – На початку квітня мені подзвонив Гіммлер і наказав негайно підготуватися до звіту, повідомивши, що викликає фюрер. Я ще не встиг покласти трубки, як мене запросив Гейдріх. Він сказав, що питання, з якого викликає Гітлер, досить складне. «Від найдовіренішої агентури надійшло повідомлення, що в Лісабоні з'явився Отто Штрассер. Я познайомлю вас з моєю людиною, яка працювала в організації Штрассера «Чорний фронт». Цю людину заслали до нього, вона мала завдання розкласти «фронт» зсередини. Дістанете від неї інформацію про становище в цій емігрантській зграї. Але я думаю, що Гітлер викликає вас не тільки для того, аби організувати розвал «Чорного фронту». Мені здається – гя суджу по тій ненависті, яку фюрер відчуває до братів Штрассерів, – мова піде про те, щоб ліквідувати Отто. По дорозі до рейхсканцелярії я розкажу вам про ті причини, які викликали таку глибоку ненависть фюрера до братів». Я натякнув Гейдріхові, що було б доцільніше доручити цю операцію тій людині, яку вже вкорінено в «Чорний фронт»…

Запитання. – Прізвище цієї людини?

Відповідь. – Штандартенфюрер Біст.

Запитання. – Що ви про нього можете сказати?

Відповідь. – Нічого, крім того, що він класний професіонал.

Запитання. – Він був ладен на будь-який злочин?

Відповідь. – Якщо Міжнародний трибунал заборонить розвідку як таку, я погоджусь з вашим висновком. А оскільки розвідку поки що не вважають злочинною організацією, я залишаю за собою право відповісти в тому розумінні, що штандартенфюрер був ладен виконати будь-яке завдання, доручене йому командуванням.

Запитання. – Біст підтримував постійний контакт з фюрером народної економіки Гуго Стіннесом?

Відповідь. – Я про це не знаю.

Запитання. – Продовжуйте.

Відповідь. – У кабінеті Гітлера нас чекав Гіммлер. Фюрер запитав Гейдріха, що є пового в справі Штрассера. Той відповів, що додаткової інформації, крім тієї, яку він передав йому вчора, повідомити не може. Тоді фюрер, чомусь розгнівавшись, сказав: «Кожен з вас людина військового обов'язку й присяги. Наказ командира – істина в останній інстанції. Порушення наказу – хоч яку посаду ви займали б – загрожує кожному з вас розстрілом. Ви це усвідомили досить ясно?» Ми відповіли, що це нам ясно. Тоді, трохи заспокоївшись, Гітлер вів далі: «Найнебезпечніша для руху, як ніхто, та людина, яку підняли до керівництва, яка знала вищі таємниці НСДАП і рейху, а потім волею нації її скинули з цієї посади. Найнебезпечніший для руху, як ніхто, той, хто привласнив собі право висувати власні концепції, що йдуть врозріз з тими, які висунув я. Це є не що інше, як зрада інтересів націонал-соціалізму! Будь-яке «ячество», будь-яка претензія на власну точку зору, нехай це навіть прикривається високими словами про благо нації, підлягають знищенню вогнем і мечем. Ви згодні, Гіммлер?» Той не сподівався на таке запитання, тому відповів розгубленою і занадто афектованою згодою. «Оскільки старшого, Грегора Штрассера, – провадив Гітлер, – ми встигли схопити і стратити, на жаль, дуже легко, розстріл – це смерть солдата, зрадника треба рвати на шматки манікюрними щипцями, – залишився Отто. Він не знає всього, але він був керівником закордонної організації НСДАП, він має цілий ряд дуже важливих відомостей, якими цікавляться секретні служби Лондона, Москви та Вашінгтона. Тому я наказую вам стратити його, хоч би там що». Гейдріх відповів, що він зрозумів завдання; я вважав за краще мовчати. Фюрер провадив далі: «Щоб операція пройшла успішно, я сам продумав її поетапний план. Я пригадую, як провалилася справа з герцогом Віндзорським, тому прошу дотримуватися плану, що гарантує удачу. Отже, – по-перше, вам належить з'ясувати нинішню резиденцію Отто Штрассера. По-друге, після цього його треба знищити будь-яким шляхом. По-третє, я даю вам, Шелленберг, повну свободу дій, не думайте про способи, будь-який спосіб хороший, коли йдеться про страту зрадника, урок для інших мерзотників, профілактика настроїв у країні, спосіб єднання маси навколо того, кого вона, ця маса, назвала своїм фюрером. Ніхто, повторюю, жодна жива душа на світі не повинна знати про цей мій наказ…» Ми повернулися до кабінету Гейдріха й там продовжували обговорювати майбутню операцію. Я не міг збагнути, чому мене вибрали на цю роль. Мені навіть здалося, що Гіммлер і Гейдріх перевіряють мене після невдалого викрадення герцога Віндзорського. Потім ад'ютант доповів Гіммлерові, що за його викликом прибув професор з Мюнхенського університету. Гіммлер пояснив, що цей професор – найвидатніший бактеріолог. «Він вручить вам отруту, якою ви вб'єте Штрассера. Але майте на увазі, при ньому нічого не можна говорити про завдання, яке ви одержали», – додав він перед тим, як запросити професора.

Запитання. – Його ім'я?

Відповідь. – Не пригадую.

Запитання. – Ви пригадуєте.

Відповідь. – Я знав його ім'я, але зараз воно випало з пам'яті…

Запитання. – Професор Штойбер?

Відповідь. – Можливо…

Запитання. – Хочете послухати його показання?

Відповідь. – Був би вам вдячний.

Запитання. – Ну що ж, слухайте. «Шелленберга в присутності Гіммлера й Гейдріха я ознайомив з правилами поводження з отрутою фелозіласкіназа. Я запевнив Шелленберга, що одна крапля отрути вб'є будь-яку людину; шанс – тисяча проти одного. Причина смерті подібна до тифозного захворювання, що досить вигідно з погляду можливої лікарсько-медичної експертизи». Правильні показання?

Відповідь. – Так.

Запитання. – Що було далі?

Відповідь. – Ви ж, судячи з усього, знаєте.

Запитання. – Що було далі?

Відповідь. – Професор вручив мені дві пляшки отрути… Хоч потрібна була одна крапля… Повернувшись до кабінету, я зразу ж сховав ці пляшки в сейф. Потім запросив штандартенфюрера Біста. Розмова з ним була марна, він мало що знав і про «Чорний фронт», і про самого Штрассера. Через два дні після того, як наші техніки приготували для мене спеціальний саквояж з металевим сейфом, вмонтованим у нього, щоб зберігати пляшки з отрутою, я вилетів до Лісабона, найдужче боявся митного огляду. На щастя, мене зустріли португальські друзі з секретної поліції, прізвищ яких я не пригадую…

Запитання. – Не пригадуєте прізвищ друзів?

Відповідь. – Це були люди іншого рівня, їхні прізвища знати необов'язково.

Запитання. – Але ви назвали їх друзями…

Відповідь. – Не ворогами ж мені їх називати… Словом, я благополучно пройшов митний огляд і поселився в будинку одного з португальських контактів…

Запитання. – Ім'я?

Відповідь. – Полковник ду Сантуш.

Запитання. – Ви пробули в нього одну ніч?

Відповідь. – І день… У нього я наочно й переконався в тому, на що йдуть наші рейхсмарки… Мені принесли на підпис чеки із взуттєвого магазину, купили «на потребу операції» тринадцять пар черевиків. Помилково до чека підкололи папірці з магазину з розмірами купленого взуття – починаючи з дитячого і кінчаючи жіночими, з Парижа, найдорожчими. А взагалі ця поїздка була для мене справжнім відпочинком, бо протягом двох тижнів, поки агентура португальців нишпорила по Лісабону, я купався й загоряв. А Отто Штрассер так і не з'явився в Лісабоні… Дві пляшки з отрутою, сховані у водонепроникному сейфі, було утоплено під час морської прогулянки, я повідомив Гейдріху, що Штрассер так і не з'явився, мабуть, інформація, яку він одержав, була фальшива. Я запропонував продовжити спостереження в Лісабоні, але вже без мене, написав у телеграмі, що повернуся до Португалії вже для виконання вироку, як тільки Штрассера буде знайдено. Через два дні Гейдріх відповів, що він згоден з моєю пропозицією… Я повернувся в Берлін, боячись гніву фюрера, але, на моє щастя, в цей час Гесс полетів до Англії, та й взагалі лишалося трохи більше як місяць до початку війни проти Росії…

Запитання. – Вас залучали до розробки плану цієї війни? Як ви працювали напередодні війни?

Відповідь. – Російська секретна служба на той час розгорнула дуже серйозну активність у Німеччині й на окупованих територіях. Точніше кажучи, вони ніколи й не припиняли своєї активності. Мене зобов'язали організувати не тільки розвідувальну, а й контррозвідувальну роботу проти Росії, використовуючи для цього і нашу агентуру, і білу гвардію, і людей з оточення князя Багратіона, проголошеного царем Грузії, і українських повстанців Мельника й Бандери. Але робота ця була надзвичайно важка. Коли я літав до Норвегії, щоб обговорити з протектором Тербовеном координацію роботи наших людей та абверу з його співробітниками, мені вдалося перевербувати норвежку, учасницю Опору, яка після двох зустрічей призналася в тому, що їй дано завдання вбити мене. Вона боялася помсти підпільників, і я – на віддяку за її зізнання й перехід на наш бік – видав їй нові документи і відправив до Португалії. Здається, потім вона перебралася до Франції. Вона надсилала дивовижну інформацію, яку я навіть доповідав фюрерові. Але після звільнення Франції я дістав повідомлення від моїх інформаторів, які працювали в Парижі в посольствах нейтральних країн, що ця чарівна дівчина одержала повий паспорт і з'являлася на прийомах у британців, американців та росіян.

Запитання. – Прізвища ваших інформаторів?

Відповідь. – Я повинен згадати… Я не пригадую, здається, це були люди з іспанського посольства.

Запитання. – Ім'я і прізвище цієї дівчини?

Відповідь. – Я знав її як Маріанну Кріс.

Запитання. – Під яким прізвищем ви відправили її до Португалії?

Відповідь. – Здається, як Крістіну Лівере.

Запитання. – Коли це було?

Відповідь. – Точно я не пригадую…

Запитання. – Опишіть її.

Відповідь. – Висока блондинка з дуже великими голубими очима, на лівій щоці маленька родимка, розмір взуття шість з половиною.

Запитання. – Продовжуйте.

Відповідь. – Починаючи з літа сорок другого року, після того як я відвідав Гіммлера в його штаб-квартирі у Житомирі, я присвятив себе справі реалізації моєї ідеї про укладення почесного миру із західними державами.

Запитання. – Це – інша справа. Чи вважаєте ви себе винним у підготовці терористичних актів, викрадень та отруєнь?

Відповідь. – Ні. Я виконував наказ.

Запитання. – Чи вважаєте ви, що трибунал у Нюрнберзі погодиться з такою позицією?

Відповідь. – Не знаю.

Запитання. – Ви усвідомлюєте своє становище?

Відповідь. – Цілком.

Запитання. – Чи згодні ви виступити свідком обвинувачення проти Герінга, Кальтенбруннера, Ріббентропа та інших головних воєнних злочинців?

Відповідь. – Так.

Запитання. – Чи готові ви до співробітництва з нами?

Відповідь. – Абсолютно.

Запитання. – Чи згодні ви підписати зобов'язання про співробітництво з нашими службами?

Відповідь. – Мого слова не досить?

Запитання. – Чи згодні ви підписати таке зобов'язання?

Відповідь. – Так.

Запитання. – Чи згодні ви дати нам вичерпну інформацію про всіх ваших контактів у світі?

Відповідь. – Так. Я ж підписав зобов'язання.

Запитання. – Ми зараз перелічимо вам імена людей, про яких ви мусите написати докладні довідки: Борман, ду Сантуш, герцог Оргаз, пастор Шлаг, СС штандартенфюрер Біст, СС штурмбанфюрер Ріхтер, СС штандартенфюрер Штірліц, СС гауптштурмфюрер Барб'є, СС групенфюрер Мюллер, секретар міністерства закордонних справ Лютер, доктор медицини Керстен, генерал-лейтенант Гелен. Ви пам'ятаєте всіх цих людей?

Відповідь. – Більшою чи меншою мірою.

Запитання. – Скільки часу вам треба для роботи?

Відповідь. – Не менше як два місяці.