Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 41 страниц)

Звичайно, цей проект мусить бути вищою таємницею держави, бо як Північна Америка, так і більшовики не потерплять появи атомної зброї в руках національної сили, що стоїть на цілком відмінних – як від Вашінгтона, так і від Москви – позиціях.

Якщо Вас зацікавить моя пропозиція, я згоден зустрітися з Вами, особисто з Вами і ні з ким іншим, щоб розглянути мій проект. Потім усі наші контакти буде припинено, і я почну практичну роботу, яка принесе тріумф Вашій справі й зробить Ваш рух головним не тільки на півдні Американського континенту.

З цілком зрозумілих причин – як-не-як я виходець з Німеччини – я не вважаю за можливе давати свою адресу й телефон. У тому разі, якщо цей лист потрапить у Ваші руки, я чекатиму щовівторка, починаючи з дня надсилання цього документа, Вашого посланця на перехресті авеніди Хусто та авеніди Сан-Мартін; він має бути в тому «на-карді», який завжди супроводжує Вас під час Ваших чудових виступів на зустрічах з профспілковими активістами; до речі, я – член однієї з ваших профспілок. Ваш посланець має тримати в руках книгу Ніцше, видану німецькою мовою. Я віддам себе в руки тільки цій людині.

Я бажаю Вам щастя й успіхів у тій великій справі, якій Ви служите як істинний каудільйо нації».

Мануель узявся передати листа, запевнив Ріктера, що його друзі – впливові люди в Рухові; Ріктер знав, що всі слова завзятого «директора-розпорядника» треба «ділити на десять», але іншого виходу не було; затаївся, підготувався чекати, щоб не так нестерпно тягся час, щодня ходив на «ABC», переглядав книжки, пив каву з директором; звернув увагу на те, що професор Танк усе частіше буває тут, коли приїздить до столиці; де живе зараз Танк, не питав, розуміючи, що це може налякати хазяїна; знаючи, що той оселився десь на околицях Кордови, завів знайомство з старою Фішер, яка працювала у відділі комплектації замовлень; саме там, у її кімнаті, розміщеній на другому поверсі магазину, йому вдалося переглянути книжку постійних замовників, виписав адреси Танка й Руделя, навіть сам здивувався, як просто в нього все вийшло; а просто тому, що це Аргентіна, сказав він собі, у рейху я не зміг би поводитися так розковано.

Якби мені пощастило дістати адресу Штірліца, подумав він тоді вперше; цей знав про Рунге все; те, що фізик не говорив нікому, він відкривав штандартенфюреру, в них були зовсім особливі стосунки після арешту… Ті вузли, які Рунге не встиг записати в документах, залишилися в нього в голові, і він ділився своїми ідеями з Штірліцом, я пригадую, як вони з розумінням перезиралися на очних ставках з ученими – противниками ідей Рунге. Нехай, головне – почати, ті вузли, яких ще бракує, додадуться, зрештою, можна буде підлізти до американців; на те, що я знайду Штірліца, надії мало; легше шукати голку в сіні; така війна; всіх розкидало чорт знає куди… Аби тільки відбулася зустріч, аби тільки зацікавилися ідеєю, все інше додасться, я Дуже довго чекав, пора якось починати, а хто в цьому світі починав, маючи в руках усі козирі?!

На зустріч пішов не на твердих ногах, тряслися коліна, серце калатало десь у горлянці; третій Ріктер намагався говорити щось заспокійливе, розумне, але Ріктер перший не слухав його, раз по раз повторюючи: «Це кінець, зараз мене візьмуть, кинуть у підвал, і почнеться жах». Який буде цей жах, Ріктер уявляв собі до найдрібніших деталей: після арешту Рунге йому наказали провести допити з тортурами тих, хто був навіть зовсім мало причетний до цієї справи; працювати доводилося разом з штурмбанфюрером Холтоффом. Той уважно стежив, як Ріктер катував заарештованих – кругова порука кров'ю найнадійніша, від неї нікуди не дінешся, це – до останнього подиху; хрещення жахом, таке не забувається.

А втім, рятівний другий Ріктер заспокоював першого й третього: «Холтофф загинув, ніхто, крім нього, про тебе нічого не знає, не думай про погане, жди тільки хороше».

… Діставшись до умовленого місця, Ріктер зупинився, обливаючись потом; чекав, не маючи сили поворухнутись.

ШТІРЛІЦ-ХІІ
(жовтень сорок шостого)

Від'їхавши від Бургоса сорок кілометрів, Пол голосно позіхнув, байдужно подивившись на Харріса, а той насилу приховав здивоване роздратування – не можна так нав'язливо демонструвати, що ти погано вихований; якщо це манера поведінки, старанно продуманий епатаж, якийсь відпрацьований стиль, то треба знати, де й коли нам користуватись. Хоча, заперечив він собі, ми знайомі лише півтори години, та й обставини нашої зустрічі були в чомусь принизливі: Клаудіа просто не помітила мене, і це було щиро, бо вона й досі захоплена цим Максом, яке ж у нього тоді було прізвище, хай йому чорт! Та й причому тут його прізвище?! Відчувши свою чоловічу малість, як ти можеш знайомитися з іншою жінкою, запрошувати її на вечерю, кликати в свою квартиру, вести до ліжка, якщо тобі знову, вже вкотре, дали зрозуміти, що ти зовсім не мужчина, так, зручна подушка! Всі вони тварюки, подумав він раптом з відчайдушною люттю, хтиві тварюки, яким потрібна сила, нічого, крім сили! Цей Макс грав у теніс, я пригадую, він завжди возив у своєму автомобілі дві ракетки й дюжину м'ячів, якихось особливих, яскраво-червоного кольору, в цьому теж була бравада, бажання не бути схожим на інших. (Він, звичайно, не знав, що червоні м'ячі на корті були умовним сигналом для зв'язкового.) А ти, сумно думав далі Харріс, нудно живеш за законами того клубу, в якому тебе виховали: «Джентльмена визначають манери; стриманість, у всьому й завжди стриманість; якщо хтось помітив на твоєму обличчі гнів, радість чи печаль, отже, ти не досить сильний і погано вихований – усе моє треба носити в собі». А цей Макс ніколи не носив своє в собі. Він завжди був щирий. І зараз він щирий і впевнений у собі, хоча його країна стоїть на колінах, її перетворено в картопляне поле Європи… Ах, причому тут його країна?! Що це за острівні амбіції – думати про світ, коли в своєму домі все валиться. Мені так легко з проституткою, я фантазую з нею, не боюсь запитувати про те, як їй було з іншим, це збуджує мене, я втягуюсь у змаганпя з незнайомим суперником, що додає мені сили, але тільки-но захоплююсь порядною жінкою, тільки-но піддаюсь трепетним чарам кохання, як зараз же настає крах, я нічого не можу, мені боязно образити її запитанням чи поглядом, яка дурниця…

– Послухайте, Боб, – сказав Роумен, – можна я називатиму вас Боб? Це заощадить багато часу. Замість шести літер усього три, та й «р» вимовляється як дві літери, розкотисто звучить, вважайте, сім, а не шість.

– Тоді я називатиму вас просто Не. Згодні?

– Як вам заманеться! Можете Не. Чи Ре.

– Чому?

– Скорочено від «Роумен». За ті дні, які нам відпущено на розмови, набіжить секунд сорок, це діло. Ви машину водите?

– О, так, звичайно. Пол похитав головою:

– Тільки не сердьтеся, гаразд, тоді я вам дещо скажу.

– Я не знаю, як сердяться, дорогий Не. Або я дружу, або я воюю, третього не дано.

– Дано, дано! Ох, як же ви свердлили Бользеиа очима, на&іть обличчя змарніло. Ні, правда, а чому замість одного «так» ви відповіли «о, так, звичайно»?

– Тому, що я так звик. Чому б вам не стримувати позіхання, наприклад? Ви позіхаєте дуже некрасиво, розкриваєте рота, як депо, а зуби у вас зовсім не такої кондиції, щоб демонструвати їх стороннім.

– Саме стороннім і треба демонструвати свої вади. Якщо вони їх приймуть, значить, стануть друзями. Якщо зневажливо відкинуть – відійдуть у стан недругів. Конкретика, у всьому конкретика, хай живе конкретика! Сідайте за кермо, я боюсь, що засну, я засинаю за кермом, розумієте?

– Гаразд, я охоче підміню вас.

– Любите швидку їзду?

– Я люблю їздити повільно, щоб мати можливість побачити те, мимо чого проїжджаєш. Швидку їзду ненавиджу.

– Невже ненавидите, – знову хмикнув Пол, зупинивши машину так різко, що занесло задок. – Виходить, що я її страшенно люблю? Ви прихильник полярності? Третього не дано, так? А хоча б до манери їзди можуть бути бодай якість відтінки? «Не дуже люблю». Так теж можна сказати.

– Ви суперечите собі, Не. Ви собі грубо суперечите. За нашою логікою слово «ненавиджу» – це економія секунд, а «не дуже люблю» – марнотратство. Ми ж тепер усього вчимося у вас. Нещасні остров'яни без колоній, якась медуза замість імперії, міфічна співдружність, котра остаточно розпадеться без вашої протекції.

– Це точно, – згодився Пол, – розтягнуть по камінчику.

Він вийшов з машини, помахав руками, зробив кілька присідань, старанно висякався, сів на заднє сидіння, влаштувався зручніше, витягнувши ноги (хотів покласти на спинку, але подумав, що англієць цього не переживе; якби я хоч трохи знав про нього, якби в мене був до нього серйозний оперативний інтерес, треба було б позлити, дуже сприяє дружбі; сходяться саме ті люди, які починали із сварки), поклав долоню під щоку й попросив себе заснути.

– Вам не дуже заважатиме, Не, якщо я увімкну радіо? Я завжди слухаю радіо, коли приїжджаю в чужу країну, – спитав Харріс.

– Валяйте. Тільки тут нічого слухати, наперед відомо, що скажуть, можу написати заздалегідь, а ви потім звірите з офіційним текстом.

Харріс увімкнув радіо; передавали пісні; останнім часом Франко зняв заборону на американські джази – ждав, як прореагує Вашінгтон на такий «сміливий жест». Вони тут оцінюють кожен пук як зовнішньополітичну акцію, подумав Роумен. Начебто нам робити нема чого, крім того, як аналізувати, хто стоїть за тим, що тут дозволили дудіти нашим трубачам! 'Теж мені, подія! Дудять собі, ну й нехай дудять, кому це заважає?! Але ж Гітлерові заважало, заперечив він собі. «Американський джаз – мистецтво кривляк, чорних недолюдків, розгнуздані ритми тварин, знущання над великою музичною думкою Вагнера й Баха». До чого тут Вагнер і Бах? Це все одно, що примусити промисловість лити тільки сталь, заборонивши виробляти білизну. Цікаво, коли б у Німеччині дозволили наш джаз, хто б стояв за цим? Герінг? Мабуть. Страховисько, звичайно, але в ньому все-таки були якісь проблиски живої людини. Решта – фанатики, хворі люди, психи, яким віддали на поталу вісімдесят мільйонів… Між іншим, картини Штірліца теж не подарунок для їхнього фюрера… Могли б зірвати погони за такі кольори, розмитість форм, особисте ставлення до пейзажу й портрета. Напевне, тому він і залишив усе це в Іспанії. А хіба тут легше? Ні, просто, мабуть, він вірить цій жінці. Гарна жінка. Чимось схожа на ту, кирпатеньку, у веснянках, що стояла на Сан-Педро, чудо, а не дівчина. А дістанеться якомусь виродку. Так, очевидно, все-таки цей Бользен їхав до неї. Я на його місці поїхав би до такої красуні. Все у нашому житті – хочемо ми того чи не хочемо – залежить від жінки. Якщо ти витяг виграшний жетон у божевільній лотереї життя – будеш щасливий; промахнувся – нарікай на себе, пий віскі, кури, бігай до дівок, аби скоріш закінчити перебування на кульці, все одно радості не діждешся. Так, але чому ж він усе-таки купив один квиток до Сан-Себастьяна? Він же міг взяти два місця. Та й потім, тепер у нього є гроші, спокійно можна було арендувати автомобіль. Я зробив би саме так, якби в мене була приятелька, схожа на зеленооку. Не міряй усіх на себе, ця снобська манера нікого до добра не приводила, сказав віл собі, старайся домислити людину, наблизити її до себе, але в жодному разі не ідентифікувати з собою: вивчи її особливості, звички, виявлені риси характеру і знайомства, і це дасть тобі змогу скласти більш-менш правильний психологічний портрет. Значить, треба вичислити цю саму Клаудіу, та й Харріса також, тим паче, що він з «Белл», а те, що проти мене плете Ерл Джекобс з його бандою, треба добре проаналізувати, я відчуваю якийсь холод навколо себе, я боюся признатися собі в цьому, але рано чи пізно доведеться сісти за стіл, узяти перо й записати ті позиції, які мене непокоять. Можливо, я надто різко заперечував проти того, щоб починати альянс з розвідкою Гітлера? Але було б надзвичайно непатріотично по відношенню до Америки, якби я висловився за такий альянс! Ми закаляємо себе лайном на очах у всього світу, і відмитися буде непросто, точніше неможливо. Все це правильно, нема за що мені дорікнути. Але я знову роблю помилку, заперечив він собі. Я мислю, як логік, але ж у нас з'явилися люди, які визнають почуття, а не логіку. І з'явилися вони не в театрі, там – хай собі, там навіть треба так, у Вашінгтоні. Та я все одно ніколи, ні за яких умов не зможу погодитися з проектом використання німців з метою оборони вільного світу. Робити вакцину проти холери, щоб заразитися чумою? Перспектива не з радісних. Ні, але чому ж мене так вразили картини цього самого Бользена? Вони вразили тебе тому, подумав він, що він дуже скритна людина, а в живопису відкрився, ставши незахищений. І ця його несподівана відкритість дає змогу використати його для того, щоб виявити всю мережу есесівців, розкидану не тільки в Іспанії, але й по всьому світу; в Аргентіні їх хоч греблю гати, та й у Чілі тисячі. Він буде моєю козирною картою, саме він. Нехай тоді Ерл і його ІТТ спробують ударити мене. Я відповім фактами, а це буде такий удар, який покладе в нокаут кожного, хто наважиться підставити мені ногу, це буде удар по тих істериках, які від страху перед росіянами ладні піти на альянс з гвардією Гітлера. Бользен почне роботу з іспанцями й ІТТ. Ті й ті виведуть його на таємні зв'язки. Вони стануть моїми. Якщо навіть Бользен віддасть мені десяту частину інформації, а він, напевне, уміє її дозувати, моє спостереження доповнить те, що він вирішить приховати. Він буде наводником, так навіть зручніше, нехай собі, зрештою не треба забувати про почуття людської гідності, з ним інакше не можна, він схований у самому собі, він відрізняється від усіх тих наці, з якими мені доводилось зустрічатися – і з тими, які мене катували в Брюкке, і з тими, які тепер живуть тут і читають лекції про загрозу світового більшовизму. Досить, годі про це, завтра в тебе багато справ, а сьогодні ввечері ти повинен напоїти віскі цього британця й розговорити його про «Белл», ІТТ і про все інше, а потім покласти його до якоїсь шлюхи, його щойно товкли мордою об стіл, дуже прикро, я розумію бідолаху, ще й як розумію. Спи, наказав він собі, згадай маму і засни, ти легко засинаєш, коли примусиш себе побачити маму, почуєш її голос, ждатимеш затаєно, як вона почне розповідати тобі страшну казку з хорошим кінцем.

А Харріс гнав машину, вижимаючи акселератор до упору, і все ще думав, що всі ці «Белл», ІТТ, «Мейли», диктатури, демократії, генерали ніщо в порівнянні з тим, що відбулося у Клаудії. Нам залишилося жити справжню дрібницю, казав він собі, якісь там п'ять – десять років; мені, вважай, уже сорок вісім, до грудня зовсім мало, відпущено хвостик, ая самотній, усе життя самотній, бо ждав, кожного дня ждав, що зустріну чудо, і проходив мимо того, що здавалося звичайним, Клаудіа видавалася мені простою іспанкою, яка мріє народити купу дітей, щодня прибирати в домі, стежити, щоб служниця розвішувала на сонці простирадла, ходити до церкви, виїздити раз на рік до моря і потім згадувати про це цілу зиму. Але ж вона не така, я сам винен у тому, що придумав собі такий образ, я не зміг її зрозуміти, нав'язати їй її ж саму, мужчина – якщо він справжній мужчина, а не така неміч, як я, – мусить нав'язати жінці той образ, котрий створив у своїй уяві, вона змогла б реалізувати це, напевне змогла. Всі нещастя на землі через недомовленість, боїмося здатися смішним, занадто владним, слабким чи не в міру сильним, а треба завжди бути самим собою, а я все життя грав той образ, який придумав собі в колледжі, стругав себе під цей ідеал і достругався. А Штірліц… Так, так, його тоді ввали Штірліц, справді, як же це я міг забути, ніякий він не Бользен, а Штірліц, Клаудіа називала його Естіліц і завжди замикалася в собі, коли я питав її про нього, й ніколи не прибирала його фотографії зі столика, хоч він не писав їй і не дзвонив; зник, наче у воду канув, а вона все одно берегла його фотографії. Я приносив їй квіти і набридав розмовами про живопис Сіслея і відкриття Розерфорда. А їй потрібен був мужчина, владний і сильний. І не здумай брехати собі, що це не так. І мені тепер, коли я зрозумів це, кінець. Я не зможу піднятись. І не здумай брехати собі, що можеш. Думай про пристосування, тобі нічого іншого не лишається, вигадай для себе пристойну і прийнятну брехню і йди за нею; плати якійсь танцівниці, тобі ж Подобаються жінки абсолютних форм, спробуй знайти балеринку, яка потребує протегування, підкори її собі і відчувай поруч з нею свою силу. Чи витягни з бардака якусь повію, найми квартиру, вона боготворитиме тебе, повії – вдячні люди: платять добром за добро. Авжеж, заперечив він собі, звичайно, добром, як же інакше, тільки в її тваринній пам'яті завжди будуть усі жеребці, а ти зі своїми комплексами будеш начебто як на десерт; коли людина сита, вона не відмовить собі в тому, щоб з'їсти маленький шматочок смердючого сиру. Ти – не м'ясо, Роберт, ти сир, сухий і несмачний, який подає твій дворецький Беджамін на срібному блюді, що приросло до його тонкої руки з синіми склеротичними прожилками.

Він знову уявив собі, що зараз відбувається в домі Клаудії, виразно побачив, що витворяє цей холодноокий Штірліц з жінкою, як він робить її покірною твариною, замружився, подумав, що це гнів піднявся в ньому, але знайшов у собі силу признатися: ніякий це не гнів, а звичайна хтива ревність, яка завжди виникає на комплексі власної неповноцінності, скритої в найпотаємнішій глибині людської субстанції, яка зветься Роберт Спенсер Харріс.

А Штірліц у цей час лежав на тахті й стежив за тим, як лікар, що його викликала перелякана Клаудіа, вводив йому у вену якусь тягучу чорну рідину, і думав, що такого ще не було з ним; і біль його терзав, і кульгавість давалася взнаки в ті дні, коли мінялася погода, але щоб знепритомніти за столом і сповзати як мертвий на підлогу – такого ще не траплялось.

Це від нервових навантажень, сказав він собі, більше цього не буде, бо гра ввійшла в заключну стадію, жодної неясності; Пол тепер узнає моє справжнє прізвище і вживе усіх заходів, які виведуть мене на тих, хто зацікавлений до кінця зрозуміти, що я за один. Я не знаю, хто це буде – ті, що стоять за Кемпом, якщо за ним справді хтось стоїть; його, Пола, боси, котрі мають право аналізувати всі архіви; хтось третій, взагалі невідомий, – але тепер усе прискориться, я просто не матиму можливості випустити себе з-під контролю, як це сталося тут щойно. Це можна пояснити, я відчув тут не просто острівець безпеки, я раптом відчув любов, я одвик від того, щоб навіть дозволити собі думати, що тебе люблять, що ти потрібен комусь у цьому жорстокому й порожньому світі, що тебе чекають, і це не там, куди неможливо добратися через ті лінії, котрі проведено легкими пунктирами на вощених листах географічних карт, а наяву стають надовбами і шлагбаумами, а тут, поряд, біля тебе, всього шість годин поїздом чи сім автобусом, справжня дрібниця.

– Доведеться полежати з тиждень дома, – порадив лікар. – Мені важко сказати, що з вами було, мабуть, наслідок нещасного випадку, – він знову подивився на груди Штірліца, покраяні білим хрустким шрамом. – А може, це легкий спазм судин головного мозку. Я пропишу вам набір трав, тут у горах чудові трави, це нормалізує вам тиск. Тільки не вживайте алкоголю і не куріть.

– Вживатиму, – озвався Штірліц. – Заздалегідь обіцяю: ні в якому разі не відмовлюсь від цього.

– Але ж це нерозумно.

– Саме тому й не відмовлюсь. Коли потрібно кожної хвилини включати розум, щоб не дати дуба, тоді життя втрачає свою принадність. Ні, краще вже жити стільки, скільки тобі відпущено богом, не думаючи щосекунди, як ти повів себе, вмреш чи виживеш…

Лікар подивився на Клаудіу здивовано:

– Сеньйоро, ви повинні примусити свого чоловіка підкоритися моєму проханню.

– Все, що робить сеньйор, – правильно, – сказала Клаудіа, – спасибі вам, ви дуже допомогли, набір трав він не питиме, ліків також. Молю бога, аби він швидше зміг повернутися на корт, це його врятує.

– Який корт? – лікар сплеснув руками. – Це – смерть! В його стані потрібний спокій! Ніяких різких рухів!

– Він саморегулюючий, – усміхнулася Клаудіа. – Будь-яке приписання для нього форма диктату, а він не витримує диктату… Поки ще трапляються такі чоловіки, їх дуже мало, але за це ми їх так любимо… Всі інші раді підкоритися, а він не вміє наказувати, а тим паче підкорятися.

– Ви говорите, як англійка, сеньйоро.

– Я говорю, як жінка, лікарю.

Клаудіа провела старого в передпокій, поклала йому в кишеню напахчений конверт з грошима, вислухала шепіт лікаря про те, що стан сеньйора вельми тривожний, попросила дозволу звернутися ще раз – на випадок гострої потреби, вислухала люб'язну згоду і повернулася до вітальні.

– Увімкни радіо, – попросив Штірліц. – У тебе дуже тихо, я жив останні місяці в таких кімнатах, де вікна виходили на вулицю, звик до безугавного шуму.

– Яку станцію знайти?

– Будь-яку.

– Музику? Чи новини?

– Байдуже. А потім сядь біля мене, зеленоока.

Вона знайшла станцію, що передавала хорошу музику, пісні Астурії, дуже мелодійні й сумні, підійшла до тахти, опустилася на килим у головах, так, що її обличчя було урівні з обличчям Штірліца, поцілувала його лоб швидкими, легкими поцілунками, вони були аж надто цнотливими, мабуть, так мати цілує дитину, подумав Штірліц, я ніколи не відчував цього, я не пригадую матері, батько не цілував мене відтоді, як я підріс і відсторонився од нього; хлопчики ніяковіють від одвертих проявів батьківської ласки, а батько образився, після цього він ждав, коли я підійду до нього і ткнусь лицем у вухо, тільки тоді він обнімав мене, гладив голову й швидко, як Клаудіа, притулявся до моєї щоки сухими губами…

– Ти попросиш свою покоївку купити мені квиток на поїзд?

– Ні.

– Чому?

– Тому що д дуже не хочу, щоб ти їхав.

– Я теж не хочу. Але я повернуся. Якщо хочеш, приїжджай до мене в Мадрід. У мене тепер терпима квартира.

– Звичайно, хочу. Я приїхала б до тебе, якби ти жив і в підвалі.

– Спасибі, – він погладив її по щоді, вона знайшла вустами його долоню, поцілувала її, завмерла.

– Господи, яке це щастя, що я бачу тебе… Я так металась після того, як ти поїхав, так шукала когось, хто бодай трохи був би схожий на тебе… Ніхто не повірить, коли скажу, що ти не спав у моєму ліжку… Які дурні чоловіки, які вони всі недовірливі й слабкі… Але я все одно покладу тебе до себе в ліжко, – говорила вона. – Тепер ти так просто від мене не відкараскаєшся.

– Ти думаєш, я відмовлюсь? – усміхнувся Штірліц. – Я не відмовлюсь. Тільки боюсь завдати тобі прикрості, я поганий коханець…

– Звідки ти знаєш, що таке хороший коханець? У жінок усе це зовсім по-іншому, ніж у вас. Вам найголовніше те, а нам найдорожче, що до і після.

– Тоді я підійду, – знову всміхнувся Штірліц. – До і після гарантую.

– Тобі краще?

– Звичайно.

– Ти радий мене бачити?

– Так.

– На твоєму місці іспанець відповів би «дуже».

– Але ж я не іспанець.

– Зварити тобі каву?

– Не треба. Побудь зі мною.

Вона зітхнула:

– Це в тебе так називається «побудь зі мною»?

– Я зіпсований.

– Знаєш, чому я закохалася в тебе?

– А чому?

– Тому що ти, як дівчина. Такий же сором'язливий.

– Невже?

– Звичайно.

– А мені чомусь здавалося, що я мужній, – усміхнувся він.

– Це само собою. Але ж ти завжди намагався приховувати свою силу. Ти грав весь час і зі мною теж грав, але тільки не можна грати з закоханою жінкою. Вона все знає й відчуває. Як секретна поліція.

– Секретна поліція вважає, що вона знає, а насправді нічого вона не знає, бо збирає плітки в інших, а кожен живе своїми уявленнями, а людські уявлення такі різні, так багато нісенітниці в їхній підоснові… До тебе приходила секретна поліція після того, як я поїхав?

– Мене викликали.

– Ти, я пригадую, дружила з італійцями… Тебе викликала їхня секретна служба? Чи іспанська?

– Німецька також.

– Невже? Якого дідька? Що їм було від тебе потрібно?

– Вони питали про тебе.

– Я розумію, що не про Гітлера.

– Хто в тебе бував… Про що ви говорили… Що ти любив їсти. Які пісні слухав по радіо.

– А що ти їм відповідала?

– Я говорила їм неправду. Ти любив іспанські пісні, а я відповідала, що ти слухав тільки німецькі. Ти їв тортілью і дуже хвалив, як я її готувала, а я говорила, що ти просив годувати тебе національною кухнею.

– Якою саме?

– Німецькою.

– Я розумію, що не японською. Вони ж спитали тебе, що я найдужче любив з німецької кухні, чи ні?

– Звичайно. Я відповіла, що ти страшенно любив капусту й смажене м'ясо.

– Яке м'ясо? – знову посміхнувся Штірліц.

– Ну, звісно, м'ясо биків.

Отакими добрими намірами стелять дорогу в пекло, подумав Штірліц. Вони зрозуміли її брехню, коли вона сказала про м'ясо биків, бо справленій німець найбільше любить свинину – пісну, жирну, байдуже, але свинину, тільки аристократи полюбляли сідельце козулі чи вирізку оленя, в їхніх колах дичина цінилася понад усе. Ось чому Холтофф так довго розпитував мене, яке м'ясо я найдужче люблю і які пісні мені найбільше до душі? Яке тотальне недовір'я одне до одного! Який страх уселив Гітлер у людські душі, як швидко змогли умертвити такі категорії, як віра й дружба; кожного від самого народження вважали потенціальним зрадником… Та коли ідея Гітлера – як воші лементували на розі кожної вулиці – найсправедливіша, то навіщо її зраджувати?! Який резон? Ні, все-таки вони ні в що не вірили, сказав собі Штірліц; тотальний цинізм; хто хоч трохи думав, той розумів усе про маячню божевільного фюрера, але служив йому, знаючи, що дороги для відступу нема, її відрізано. «Я – забруднений, я – в ділі, а інших, тих, хто нижче, треба поступово перетворити у пособників, закаляти кров'ю, привчити до недовір'я й підозрілості, тільки це гарантує сталість нашої неконтрольованої, незмінної, солодкої влади».

– Погодувати тебе, Естіліц?

– Краще побудь зі мною, зелена… Тобто посидь біля мене… Я так повинен сказати чи ні?

– Кажи як хочеш… Це таке щастя чути твій голос, він у тебе якийсь незвичайний.

Він знову погладив її по щоці; музика кінчилась, диктор почав читати останні вісті; стрибок цін на долари в Цюріху; нова демонстрація Кремля на шляху до світової агресії, передбачається приїзд російської дипломатичної місії в Аргентіну і негативна реакція з боку Білого дому на цей крок правого націоналіста Перона, погода в Андалусії…

Штірліц рвучко підвівся, не встиг навіть подумати, що в грудях знову розіллється біль. Обмін дипломатичними місіями між Аргентіною і Москвою. Ось він, порятунок! Не Харріс, це міф, йому небезпечно вірити, бо він занадто вразливий і слабкий на злам, піддається впливу, тому, що хоче бути суперменом, не гра в піжмурки з Полом, за котрим прихована якась таємниця, ні, саме Аргентіна! Треба зробити так, щоб Пол чи ІТТ, немає значення, зацікавилися б моїм відрядженням у Буенос-Айрес. Треба до кінця зрозуміти, що їм від мене потрібно, потім підставитися, а після того вже нав'язати своє рішення: «Я виконаю все, що вам треба саме в Аргентіні, там у мене зв'язки, я зроблю те, що ви задумали…» Тільки не поспішати, тільки підвести їх до такої думки, тільки витримка, пружинність, аналіз…

– Чого це ти, Естіліц?

– Пусте, – відповів він. – Раптом дуже захотілося попоїсти. Ти розумниця, ти відчуваєш мене краще, ніж я сам себе. Що в тебе є, зелена? Чим ти можеш почастувати мене?

– Ти, звичайно, хочеш тортілью? Чи смаки змінилися?

– Смаки, як і характер, не міняються.

– А в мене ще є чудовий, темно-червоний, дуже сухий хамон, прислав дон Антопіо, пригадуєш його?

– Головний фалангіст? У нього м'ясна крамниця біля Пласа-Майор?

– Так. Мила людина, добра, в нього велике серце.

– Серця у всіх однакові. Напевно, він став посилати тобі хамон після того, як у нього померла дружина…

– Звідки ти знаєш?

– Я не знав. Просто я побудував логічну схему, і вийшло, що він не має іншого резону присилати тобі хамон, бо через це хоче підкрастися до твоєї спальні.

– Він з тих, хто крадеться не до спальні, а до церкви. Побувши у священика і надівши на палець каблучку, двері до спальні жінки можна відчиняти лівою ногою… Шкода, що я не запитала лікаря, чи можна тобі пити вино…

– Можна. Якщо він рекомендує трави, то вино тим більше годиться.

– А раптом тобі знову стане погано?

– Тоді ти влаштуєш прекрасний похорон. Наймеш оркестр і попросиш Роберта Харріса виголосити промову на моїй могилі.

– Щоб у тебе язик відсох!

– Мені буде дуже трудно без цієї частини тіла, – зітхнув Штірліц. – Це для мене те саме, що руки для хорошого столяра.

Він сів до столу; Клаудіа торкнулася губами його голови й вийшла з вітальні; по радіо й досі співали; ще раз останні вісті будуть лише через сорок п'ять хвилин; треба пошукати інші станції, може, вже з'явилися коментарі про встановлення дипломатичних відносин між Москвою і Аргентіною; це серйозна подія в нинішньому розподілі політичних сил; очевидно, Перон робить черговий жест перед виборами, сподіваючись, що це дасть йому голоси робітників та лівої інтелігенції. Чи втягує нас у свою політичну боротьбу? Задирає американців. Торг? Допекти північного партнера до живого, а потім підписати вигідний договір? Логічно. В такому разі завжди потрібно мати про запас противагу; чим Росія не противага? Я не вірю, що Перон пішов на встановлення відносин лише тому, що тепер поза нами і без нас світова політика неможлива. Закривати очі на це можуть тільки дурні, а вони не засиджуються в президентських палацах. Злочинець і кат може царювати довго, а от дурня зіпхнуть ті, хто поруч, варто їм остаточно переконатися, що людина, яка прийшла з їхньою допомогою до лідерства, насправді некмітлива й позбавлена гнучкості, конче потрібної в безупинно мінливому саморегулюючому ділі політики.

З Полом треба розмовляти відверто. Аби тільки збагнути його справжню позицію. В чому їхнє розходження з Ер-лом? Хто на кого працює? Так різко це запитання не можна ставити. А може, саме так? Ні, запитання сформульовано неелегантно, просто в лоб, а щоб пізнати правду, треба спростити завдання до примітиву. Потім можна перейти до дуже милих моєму серцю подробиць, вивчивши їх, я зрозумію найголовніше, а поки що необхідно звести задачу до абсолютної простоти. Воістину «не можна під кінець не впасти, неначе в єресь, у дивовижну простоту».

Ті хлопці Пола, що підкотили до мене на авеніде Хенералісимо, не люблять наці, варто згадати того, зі шрамом; в його очах була неприхована ненависть до мене; це чудово. Треба зробити так – я ще, певна річ, не знаю, в який спосіб, щоб Пол звів мене з ним. Треба створити ситуацію, в якій мені знадобиться їхня допомога; вони люблять гратися в доброчинність і в небезпеку, що ж, підемо їм назустріч. Треба було б подивитися американські детективи. Спасибі Франко, що дозволив власникам кінотеатрів показувати ці картини, найближчим часом мені потрібен буде такий посібник. Щоб вони зрозуміли мене, я мушу зрозуміти їх. Чи хоча б наблизитися до того, що вважається розумінням.