Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 41 страниц)

ШТІРЛІЦ-ХХ

Роумен акуратно припаркував машину біля свого дому і довго не відривався від керма, задумливо дивлячись на Штірліца.

– Зайдемо до мене, – сказав він нарешті, – я прийму душ і переодягнуся. А потім сядемо й спокійно подивимося в очі один одному.

– Дивитимемося мовчки? – спитав Штірдіц. – Якщо мовчки – я згоден.

– Червоні такі ж підозріливі, як і коричневі? – усміхнувся Роумен.

– Червоним, які працювали проти коричневих в їхньому домі, треба було завжди думати про свою голову, знадобиться для діла, тому вони справді дуже обережні і марно не спокушають долю.

– Гаразд, там вирішимо, як дивитися – мовчки чи обмінюючись враженнями…

– Подзвоніть Ерлу Джекобсу, до речі кажучи. Йому донесуть, що я самовільно залишив роботу, у нас в ІТТ так не заведено…

– Вам туди більше повертатися не треба, – сказав Роумен.

– Як це?

– Так. Вас взяли на приціл. За вами полюють. Мені й кабанів жаль, а вже людей – тим паче.

Вони зійшли на четвертий поверх; біля дверей своєї квартири Роумен став на коліна, ретельно оглянув замок, витяг з плаского чемоданчика конверт з «пилом», зняв з ручки дверей «пальці», тільки після цього обережно повернув ключ і ввійшов у сутінки передпокою, зразу ж відчувши сухі, гіркуваті пахощі кельнської туалетної води, яку Кріста лила у ванну.

Скільки треба днів, подумав Роумен, щоб повіяло новими пахощами в твоєму домі? Вона прожила в мене дев'ять днів. Скільки ж це буде годин? Трохи більше як двісті… Двісті шістнадцять, якщо бути точним, наша нація вміє рахувати, це у нас виходить автоматично, клац-клац – і готова відповідь, платіть в касу. Цікаво, а скільки хвилин прожила в мене Кріста? Двісті шістнадцять на шістдесят. Цікаво, чи зможу про себе?

– Я зараз, – сказав Роумен, – сідайте і наливайте собі віскі, докторе.

Він завмер, почав лічити, вийшло дванадцять тисяч дев'ятсот шістдесят хвилин. Вийняв ручку, полічив на ріжку серветки: збіглось.

А коли розбити хвилини на секунди, подумав він, тоді Кріста прожила в мене тьму-тьмущу часу. Але ж я ні разу ке спитав її, що таке «теорія чисел», яку вона вивчає. А чи вивчає, подумав він. Може, їй створили цю саму теорію для легенди? Гаузнер людина університетська, знає, як працювати з інтелігентами, з такими, як я: до того ж одержав хорошу інформацію з Вашінгтона – навіть про мою неуспішність в коледжі з точних дисциплін. Гаразд, сказав він собі, з цим ми теж розберемось. Коли «веснянка» повернеться, і я скажу їй, що знаю все, абсолютно все. І, незважаючи на це, дуже її люблю. Так люблю, що не можу без неї. І нехай вона викине з своєї голівки минуле. Мене не стосується минуле. Люди повинні умовитись, що минуле – коли тільки вони не герінги й бормани з кальтенбруннерами – належить їм, тільки їм і нікому іншому. Не можна карати людину за те, як вона жила раніше, до того, як ти зустрівся з нею, це інквізиція. Якщо ти любиш людину, яка за дванадцять тисяч хвилин залишила в твоєму домі чудові пахощі гіркої кельнської води, і той хірургічний порядок, який підтримувала Марія, став не мертвотним, як досі, а живим, ніжним, і всюди вгадується присутність жінки, і вона не дратує тебе, що звик до самотності, а навпаки, примушує серце стискуватися щемною ніжністю, не відомою тобі досі, а може, забутою так сильно, наче й не було її ніколи, тоді к чорту її минуле!

– Я зараз, – повторив Роумен, відчинивши двері до ванної, – влаштовуйтесь, я миттю.

Штірліц не відповів, а тільки кивнув, не треба мені тут говорити, подумав він, бо я відчуваю ендшпіль. Дивно, дуже російське слово, а походить від німецького. Ну то й що? А «поштамт»? Це ж німецький «Пост амт», «поштове управління». Спробуй спитай дома: «Де тут у вас поштове управління» – витріщать очі: «Вам поштамт потрібен? То й кажіть по-російські! До чого тут «поштове управління», у нас таких і в місті немає». Штірліц посміхнувся, подумавши, що завдяки німцям одним управлінням – будь неладні тисячі цих самих управлінь – менше; «поштамт», та й годі! «Аптека», «порт», «метро», «гастроном», «радіо», «гас», «кіно», «стадіон», «аероплан», «матеріал», «автомобіль» – скільки ж чужих слів стали звично російськими, бо чужорідне, інокультурне ярмо не дало нам здійснити такий же науково-технічний ривок, який здійснила завдяки трагічному подвигу росіян, що прийняли на себе удар кочівників, Західна Європа!

Штірліц хлюпнув віскі у високу склянку, відпив маленький ковток, згадав заїмку Тимоша під Владивостоком, Сашеньку, її широко поставлені очі, ніжні й чудові, як у теляти, – справді, такі ж круглі. Тиміш тоді налив йому своєї самогонки, і вона теж пахла димом, як це віскі, тільки настоював її старий мисливець на корені женьшеня, і була через це зеленкувата, як очі уссурійського тигра в світанковій сірій імлі, коли той м'яко ступає по стежці, припорошеній першим крупнистим снігом, а навколо стоїть затаєна тайга, і хоч ліси там негусті, багато сухостою, саме відчуття того, що простягається вона на багато тисяч кілометрів – через Забайкалля й Урал до Москви – робило цю тайгову затаєність зовсім особливою, сповненою вічної величі.

– От би прокочувати всю нашу землю звідсіля й до стіп першопрестольної, – сказав Тиміш, коли вони поверталися на його зимовище після вдалого полювання на ведмедя й несли в мішках окости й натоплене нутряне сало – панацею від усіх хвороб. – Скільки б дива набачилися, Максимовичу, еге ж?

Слухаючи Тимоша, Штірліц (тоді ще не Штірліц, слава богу, Ісаєв, хоч і не Владимиров уже) вперше подумав про жахливе устремління часу; справді, можна зупинити течію річки, побудувати опорну стіну проти зсуву, можна затримати рух стотисячної армії, але не можна зупинити час. Як чудово сказав Тиміш: прокочувати, щоб надивитися див дивних… Адже жорстокий смисл машинної цивілізації полягав саме в тому, щоб позбавити людину природженої пристрасті до мандрівок, які вчені назвали «кочовим періодом» розвитку общинного ладу. Після того як виникло місто, яке немислиме без рукастих ремісників, поетичній пристрасті до зміни місць настав кінець – спробуй вдержи клієнтуру, коли раз по раз залишатимеш майстерню в пошуках див дивних, які приховані за долинами й лісами, де лежить таємнича країна твоєї мрії… От і вийшло так, що з'явилася нова риса народів: на зміну поетиці прийшла ділова хватка, звузився людський кругозір, враження стали обмеженими стінами твого ремесла, перемогла байдужість, без якої просто немислимо з дня на день все життя повторювати одну й ту ж роботу, вірячи, що золото, яке ти накопив під кінець шляху, дасть тобі змогу знову почути в собі поклик предків, не боячись за діло, яке ти насилу почав, і, зручніше вмостивши в м'яке ліжко своє старе змучене тіло, віддатися мріям про відважні мандри через моря й гори, порослі синіми лісами, які шумлять, немов океан, і такі ж безкраї.

… Роумен вийшов з ванної, переодягшись у джинси й куртку, сказав, що, мабуть, вечір буде клопітний, доведеться об'їхати чимало адрес, а може, й за місто зганяємо, спитав, чи хороше віскі, й запропонував чашку міцної кави.

– Спасибі, – відповів Штірліц, покашлюючи. – З радістю вип'ю. Я мало спав сьогодні.

– Викликали Кла… жінку? – урвавши себе на імені Клаудіа, спитав Роумен.

– Ні. Поки що не викликав жінки, – все ще глухо, побоюючись запису, відповів Штірліц. – Набираюся сил. Не хочу ославитись.

– Коли кохаєте жінку і вона знає, що ви її кохаєте, – можете бути хоч імпотентом, все одно не ославитесь. Якщо ж у вас немає до неї почуття, а лише одне бажання – то бережіться.

Ну й ну, подумав Штірліц, нехай буде так. Кожен заспокоює себе як йому зручніше. Бідолага Пол… Він уже не рве живота від сміху; раніш реготав часто, і це була не гра, він дійсно радів з того, що здавалося смішним, навіть коли те, що здавалося йому смішним, насправді й не було таким уже й смішним, щоб рвати живота навпіл. Він рано постарів. Так, як зараз сказав він, говорять чоловіки, яким під шістдесят, а то й більше, коли інтимні стосунки з жінкою неможливі, якщо немає почуття. Це тільки в молодості флірт легкий і випадковий. Чим ближче до старості, тим одчайдушніше розумієш той страшний смисл, який закладено в слові «останній», «остання», «останнє».

– Так ніде й не повеселилися? – спитав Роумен.

– Вважаєте за потрібне, щоб я тут відповів правду?

Роумен почухав кінчик носа:

– Чорт його знає… Мабуть, ні… Тут хтось був без мене. Мою позначку в замку порушили, дурні. Я ж хитрий…

– То, може, поп'ємо кави в іншому місці?

– Але ж я хотів подивитися вам у вічі. А це треба робити в тому місці, де немає сторонніх.

– Ну що ж, гаразд, – погодився Штірліц, і саме в ту хвилину пролунав телефонний дзвінок.

– Так, – відповів Роумен, швидко схопивши телефонну трубку з важеля. Із Севільї дзвонив Блас; Роумен зрозумів, що дзвінок міжміський, тому не опанував собою, це й видало його знервованість. – Дуже добре… Спасибі… Коли прибуває в Мадрід? – він подивився на годинник. – Ага… Дуже добре… Ви, сподіваюсь, сказали, що я зустріну? Молодець… Спасибі ще раз.

Поклавши трубку, він ще раз глянув на годинник і мовив:

– У нас багато часу. Через п'ять годин ми маємо під'їхати на автовокзал.

– Я не заважатиму?

– Навпаки. У мене до вас прохання… Ви розкажете Кр… Чорт, – перервав він себе, – все-таки ваша правда, дивитися один одному в очі набагато краще в іншому місці.

– От бачите, – зітхнув Штірліц. – Роки наділяють нас прокляттям здорового глузду… Це не завжди добре, але в нашому з вами випадку це справді дуже потрібно…

Роумен витяг з кишені плескатий блокнотик з вензелем, простяг його Штірліцові, показуючи очима на відкриту сторінку, там були написані імена й адреси семи осіб: сітка Густава Гаузнера в Аргентіні й Чілі.

– Нікого з них не знаєте? – спитав він самими губами.

Штірліц прочитав запис двічі; прізвище Кроста здалося йому знайомим; у СС штандартенфюрера професора Танка був ад'ютант з таким же прізвищем, працював на Шелленберга; батько голландець, мати німкеня. Інших не знав, не бачив і нічого про них не чув.

– Ні, – шепнув Штірліц. – Крім першого…

– Гаразд. Поїхали. Посидимо в «Бокаччіо», там поки що мало відвідувачів.

– Чи в «Палермо», – підіграв йому Штірліц, називаючи адреси тих барів, куди, – вони легко зрозуміли один одного, – їхати й не збиралися, але залишали неправильний слід; коли їх слухають, – а їх напевне слухають, – нехай нишпорять.

Вони вийшли до передпокою, Роумен відчинив двері, але знову задзвонив телефон; якусь мить Пол роздумував, чи варто вертатись, запитливо подивився на Штірліца, той розвів руками, не любив вертатися, чомусь найнеприємніші новини повідомляють, коли виходиш з дому, якась непізнана закономірність, пішов би – і бог з ним, віддалив би на якийсь час прикру необхідність роздуму про те, як треба діяти і що можна зробити.

– Все-таки підійду, – сказав Роумен, і Штірліц зрозумів, що вони зараз думали абсолютно однаково…

Дзвонили з посольства; посланник Гейн просив негайно приїхати: «Це дуже важливо, Пол, я чекаю на вас».

Те, що Роумена запросив кар'єрний дипломат Гейт, по було випадковістю, а являло собою одну з ланок у тому плані, який продумав Роберт Макайр, з подання директора ФБР Гувера і Маккарті.

Взагалі Гейт сторонився людей зі служб, не вірив їм і трошки побоювався. Кожна людина народжується чотири рази – крім самого факту народження. Але якщо день своєї появи на світ кожен святкує, тому що знає його, то інші дні народження, які іноді визначають віху якісно нового життя людини, не святкує ніхто, бо навіть не записує на календарі ту хвилину, коли зустрічає жінку, яка потім стає його дружиною, появу першої дитини відзначають як факт народження на світ божий нової людини, не усвідомлюючи, що саме цей день і визначив цілком нові риси людини, яка стала батьком; не відзначають і той день, коли було зроблено вибір професії, але ж саме це надає особі спрямованості, а що, як не спрямованість, виявляючи себе в часі й просторі, визначає те, що залишить після себе та чи інша індивідуальність? Зрідка хто пам'ятає і той день, коли людина була поставлена перед вибором між безкомпромісним додержанням правди й тим постійним лавіруванням серед рифів життя, яке, на жаль, так поширене в тому світі, де слово «пристосовництво» стало конче необхідним, та хіба дійшли б до нас праці Галілея й полотна Веласкеса, якби вони не навчалися прикрої науки пристосування до обставин, що їх оточували?! А з другого боку, важко уявити, як пішов би розвиток цивілізації, коли б не відкинули практики пристосування Джордано Бруно чи Ян Гус, прийнявши мученицьку смерть. Інша справа: чому історії забажалося, щоб Галілей, відрікшись, пристосувався, зберіг для людства свої ідеї, а Бруно загинув, не зрадивши себе?

… Уже коли був чиновником консульського відділу, Гейт одружився з дочкою посла, це ще дужче зміцнило його позиції в світі дипломатії, поклавши, однак, додаткові обов'язки: він став потайніший і надто обачний у виборі знайомств – тільки свій клуб, тільки ті, хто так само, як і він, допущений; будь-який мезальянс випадкового, нехай і веселого приятелювання може завадити кар'єрі.

Народження близнюків міцно прив'язало його до сім'ї, він дуже любив своїх хлопчиків і не міг зрозуміти тих своїх колег, які норовили вирватись з дому в заміський ресторан і провести там ніч у шаленому гульбищі. Щасливий сім'янин живе іншими уявленнями про розваги і навіть розмовляє іншими словами – в порівнянні з багатьма тими, кому не дано радості домашнього вогнища, а скільки таких на землі!

Але він не міг забути – і це була єдина червоточина, яка раз у раз завдавала йому душевного болю, – того дня, коли довелося розмовляти з міністром закордонних справ маленької африканської країни і той переконав його, що прем'єра купили нацисти, ось-ось вибухне путч, виріжуть усіх тих, хто готовий до боротьби з тиранією; якщо ви поїдете в палац і скажете, що плани змовників відомі вам, вів далі міністр, це вплине на тирана; єдине, що на нього може вплинути, то це твердість позиції; рейх далеко, а ваші війська поряд; зробіть так, як я прошу, це врятує мій народ! Я не кажу про себе, мене й мою сім'ю уб'ють сьогодні ж, бо тиран знає, що я поїхав до вас, не спитавши на те санкції; я – фікція, хлопчик на побігеньках, але за можливий альянс з Гітлером судитимуть мене тому, що договір буде підписано моїм ім'ям, навіть коли мене вже не буде в живих; як буде моїм рідним, якщо хтось із них врятується; зробіть же хоч що-небудь!

Гейт слухав міністра і з тоскним жахом думав про те, що він нічого не зможе зробити, по-перше, тому що він не посол, а всього лише радник; посол у Касабланці й невідомо коли повернеться; по-друге, тому що тут немає шифрозв'язку, посольство тільки-но приїхало в цю варварську глушину, а запитувати інструкції по телефону – навіть якщо пощастить одержати Вашінгтон протягом найближчих п'яти-шести годин – відкритим текстом, називаючи прізвища, дати – повний абсурд, вважатимуть психічно хворим; і, нарешті, по-третє, представник ВСС у посольстві був дуже йому неприємний, так сепарував свою роботу від того, що робили три інші дипломати, акредитовані тут, так мерехтливо грав очима, даючи зрозуміти, що йому відомо те, чого не дано знати мишам з департаменту, що про спільну акцію не могло бути й мови; будь-яка рада з ним давала привід: вистрелить у бік, під лопатку при першій же зручній нагоді, звинувативши в некомпетентності або, гірше, в боягузтві; та й взагалі йому легше, він може тільки радити, а вирішувати так чи інакше довелося б йому, Гейту, з нього й спитають.

Слухаючи міністра, він тоді спіймав себе на страшній думці: якщо його вб'ють, ніхто й ніколи не дізнається про цю розмову; нехай події розвиваються так, як їм судилося розвиватись; я у безвихідному становищі, і це саме той випадок, коли треба думати тільки про власний престиж; лише в цьому разі я зможу достойно представляти країну.

Вночі скоїлося те, про що попереджав міністр; його самого застрелили; сім'ю вирізали; проголосили союз з рейхом; але в кінці наступного дня спрацював механізм ВСС – тиран загинув у «автомобільній катастрофі», а до влади прийшов полковник, з яким резидент їздив на риболовлю й стріляв антилоп на рівнинах.

Це був той самий четвертий день народження, який і визначив до кінця субстанцію Джозефа Гейта…

І якщо тепер він не міг уже напевне назвати число, коли відбулася ця страшна розмова, то в анналах ВСС йому могли б нагадати не тільки день, а й годину й хвилину – розвідка нічого не забуває, інакше вона перестала б бути розвідкою.

Саме тому на нього й випав вибір ФБР і Макайра; нехай він, Гейт, ознайомить Роумена з тією телеграмою, яку склали таким чином, щоб згодом її можна було прилучити до справи, якщо її буде заведено.

– Думаю, що я впораюсь досить швидко, докторе, – сказав Роумен, вилізаючи з машини. – Почекайте мене біля «Дона Піо», гаразд?

– Добре, – відповів Штірліц.

– Гроші у вас є? Штірліц посміхнувся.

– Хочете попросити в борг? Скільки треба?

– Замовляйте собі що хочете, я заплачу.

– Тоді я замовлю сотню порцій каспійської ікри, – пообіцяв Штірліц. – Сім доларів за штуку.

– Не треба. Краще я віддам вам грошима, вони вам, судячи з усього, знадобляться в недалекому майбутньому, – сказав Роумен і ввійшов у посольство.

… Гейт подивився на нього занепокоєно, спитав, чи все гаразд, чи ие потрібна якась допомога і чи не помічав Пол чогось тривожного.

– А що сталося, Джозеф? – весело здивувався Роумен. – Мій сейф відчинили лазутчики? Чи Гесс назвав мое ім'я як свідка його захисту?

– Поки що ні, – відповів Гейт, простягаючи йому папку з цілком секретною телеграмою. – Прочитайте. Ви зрозумієте, чому я такий занепокоєний.

Роумен витяг з кишені зім'яту пачку «Лакі страйк», закурив, не спитавши дозволу, хоч знав, що Гейт не переносив тютюнового диму, і заглибився в читання. Він переглянув текст чіпко, по обличчю його важко було зрозуміти, іцо він відчував, воно зараз завмерло, тільки губи жили, але Гейт так і не міг відповісти на запитання: зневажливо посміхається Пол чи серйозно лютує.

Роумен і сам не розумів, що він відчував, прочитавши текст перший раз…

«Сьогодні, о 10.45 за Грінвічем, – говорилося в телеграмі, – представник «організації» м-р Ваксенмайр навідався в Мюнхені до майора Уїтлоу в його службовому приміщенні і ознайомив останнього з інформацією, що представляє оперативний інтерес. Суть її зводиться до того, що якийсь Морсен протягом тривалого часу видавав себе за учасника антинацистського руху, обманним шляхом пробрався на роботу в підрозділ «організації», яка дуже активно сприяє спеціальним службам США, що зайняті виявленням та ізоляцією колишніх гестапівців, працівників військової контррозвідки, військово-польових та «імперських народних судів», співробітників VI управління РСХА, зв'язаних з терористичною діяльністю, а також партійних функціонерів, що заплямували себе санкціями на злочинні дії проти представників церкви, євреїв, членів опозиції, жителів окупованих країн, льотчиків ВПС США та Англії і політичних працівників Червоної Армії.

В результаті ретельної перевірки, якій піддаються всі ті, хто пропонує свої послуги «організації», яка веде благородну роботу проти злочинців, об'єднаних між собою спільністю агресивних задумів і недозволених методів політичної боротьби, було з'ясовано таке:

Морсен насправді є Густавом Гаузнером, членом НСДАП з 1939 року, майором військової розвідки, нагороджений двома Залізними хрестами І і II ступенів за участь в розгромі антинацистського підпілля в Норвегії, до якого входили представники церкви, монархісти та члени комуністичної партії, а також за вкорінення агентури у французький рух Опору, яке здійснював він разом з нацистським злочинцем Клаусом Барб'є, що ховається зараз від справедливої розплати (в минулому начальник гестапо в Ліоні).

Оскільки Морсен в останні дні битви за Норвегію перебував у північних районах, які захопили росіяни, і з'явився у Німеччині лише після розгрому «третього рейху», можна припустити його контакт з секретною службою більшовиків. П'ять місяців його життя «темні» й поки що не піддаються перевірці, хоча робота в цьому напрямку не припиняється ні на один день.

Під час його служби в «організації» звертало на себе увагу те, що Морсен дуже часто націлював операції, які він пропонував, проти тих осіб, яких найактивніше розшукує російська розвідка в Іспанії, Португалії, Колумбії, Чілі й Аргентіні. (Список прізвищ м-р Вакменмайр вручив майору Уїтлоу, щоб передати у Вашінгтон.)

Серед таких осіб слід назвати якогось доктора Брунна, він же Бользен, він же Штірліц, який давно прикував до себе інтерес «організації», але його прийняли в ретельну розробку лише після того, як Морсен, він же Гаузнер, залучив до своєї операції для встановлення контакту з Брунном – Бользеном – Штірліцом якусь Крістіансен (справжнє прізвище з'ясовуємо) й самовільно, без санкції на те «організації», доручив їй ввійти в оточення співробітника посольства СІЛА Пола Роумена, оскільки останній, згідно з інформацією Мор-сена, яку він дістав з не відомих досі джерел і явно носить секретний характер, «працював» по Брунну – Бользену – Штірліцу. Припускають, що Пол Роумен взагалі становить особливий інтерес для Морсена.

«Організація» має достовірну інформацію про те, що хоч Брунн – Бользен – Штірліц і є співробітником колишнього СС бригаденфюрера Вальтера Шелленберга, але насправді виконував найделікатніші доручення Бормана, а також найжорстокіші накази начальника IV відділу РСХА (гестапо) Мюллера по ліквідації учасників антигітлерівського опору. До людей, знищених ним, можна віднести Д. Фрайтаг і В. Рубенау (такі ж довідки було вручено м-ром Ваксенмайром майорові Уїтлоу для передачі у Вашінгтон). «Організація» вважає, що Брунн – Бользен – Штірліц був тісно зв'язаний з секретною службою росіян і, цілком імовірно, має якусь інформацію (можливо, компрометуючого характеру) на Морсена – Гаузнера. Тому необхідно спішно встановити нинішнє місцеперебування Брунна – Штірліца і домогтися від місцевої поліції, щоб його негайно затримали. «Організація» дістала незаперечні документи про безпосередню участь Морсена у фізичній розправі над героями норвезького Опору професором Еріком Ернансепом і доцентом Олафом Лі, що дає законну можливість заарештувати злочинця й передати його в руки високого суду в Нюрнберзі.

Вчора відбувся несподіваний контакт Морсена з невідомим, який видав себе за представника американських спеціальних служб (однак жоден американський розвідник не мав завдання на контакт з Морсеном). Після цього Морсен, він же Густав Гаузнер, зник.

«Організація» схильна припустити (ця версія тепер проробляється спеціалістами карного й міжнародного права, про результати доповідатимуть майору Уїтлоу), що названого нацистського злочинця могла перевербувати російська секретна служба і він шукатиме укриття в Іспанії, Португалії чи Латинській Америці, найімовірніше, в Аргентіні або ж у Чілі, де нині легально проживає Фердінанд Зандштете, кальє Лаваже (дім невідомий), Буенос-Айрес, Аргентіна.

Звертає на себе увагу той факт, що, з наведених у Пентагоні попередніх довідок, Зандштете підтримує зв'язок з тими аргентінськими вченими й акторами, які досить часто їздять у ділові поїздки до СІЛА, особливо в Нью-Йорк, Техас, Лос-Анджелес та Голлівуд.

Можна припустити, що злочинець, який зник, шукатиме в Іспанії зустрічі з Брунном – Бользеном – Штірліцом або для того, щоб його знищити, або, навпаки, щоб працювати разом з ним.

У зв'язку з вищенаведеним відповідним службам посольства США в Іспанії пропонується подати максимальну допомогу Полу Роумену в тих заходах, що він вирішив вжити (арешт Морсена – Гаузнера буде виправдано), забезпечивши міри по його безпеці.

Вважаю за можливе ознайомити з цією телеграмою тих осіб, яких потрібно зорієнтувати на те, щоб допомагали м-ру Роумену всебічно.

Роберт Макайр».

– Ну то як? – спитав Гейт. – Вас не могли знайти… Де вас чорти носили?

– Гаузнера ловив, – посміхнувся Роумен. – Спасибі за турботу, Джозеф. Як завжди, вони там, нагорі, занадто панікують…

– Ця телеграма повторна, першу вони надіслали вам. Ви їм зараз дасте відповідь?

– Звичайно.

– Можливо, вони вам надіслали щось іще, якусь додаткову інформацію, я ж не маю змоги читати всі ваші секрети…

– Ви відповісте їм на це, – сказав Роумен і повернув Гейту папку, подивившись ще раз на ту адресу в Аргентіні; яку було вказано. – Повідомте, що ви підготували заходи безпеки. Напишіть, що проводимо нараду, про результати якої неодмінно повідомите.

– Так, але ми не проводили наради, бо чекали вас…

– Хто вам, до речі, сказав, що я повернувся додому?

– Ерл Джекобс. Я ж усіх обдзвонював…

– Ерл вам сказав, що я повернувся? – уточнив Роумен.

– Так, тільки-но. А в чому справа?

– Ні, все гаразд, просто цікавлюсь. І краще було б, якби ви вважали, що не знайшли мене. А коли я повернуся, ми складемо спільну телеграму, Джозеф. Я просто не можу відмінити зустрічі, я її призначив кілька днів тому…

– Але вона не має причетності до цієї справи? – Гейт кивнув на папку.

І Роумен зрозумів, що він не може відповісти на це запитання Гейта ствердно.

… Він піднявся до себе в резидентуру; на відміну від просторих кабінетів посольських чиновників, тут була прямо-таки конурка без вікон; задушно й темно.

Роумен відімкнув сейф і написав на бланку шифрограми з поміткою «блискавка»:

«Прошу негайно сповістити, чи відомі Відділу розвідки такі імена: Хайнц Достер, Адольф Зайдель і Фрідріх Кальбах, він же Еухеніо Парреда. Вони сховалися від суду, проживають у Мадріді і є глибоко законспірованими керівниками релігіозної сітки нацистів в Іспанії. Вважав би за доцільне зразу після одержання моєї телеграми запитати про це «організацію» генерала Верена. Оперативна необхідність змушує мене, – дотримуючись також і вашої вказівки, що є в телеграмі, яку вручив мені Гейт, – вжити негайних заходів для виявлення нацистських злочинців, як це й було наказано в попередніх директивах. Вашу відповідь, а також інформацію з Мюнхена чекаю сьогодні ж, г завтра може бути пізно, бо завтра ці три нацисти зникнуть, попереджені Гаузнером, Кемпом або його зв'язковими. Версію зникнення Гаузнера вважаю за потрібне ретельно перевірити. Роумен».

Він знав, яка буде відповідь. Він був переконаний, що Відділу розвідки ці імена відомі; шифровка від них надійде зразу ж – в ній напишуть, що «організацію» запитали. А от «організація» Верена зволікатиме, їй нічого не залишається робити, вона має дати якийсь час Гаузнеру, або я взагалі нічого не розумію; вони дадуть відповідь не раніше завтрашнього вечора, підтвердять, що люди, про яких я згадав, справді є ті, кого вони самі шукають. Але вони ні в якому разі не признаються в тому, що Хайнц Достер, Адольф Зайдель і Фрідріх Кальбах, він же Еухеніо Парреда, прибули в Мадрід по їхніх паперах, з їхнім завданням, на їхні гроші, виконуючи наказ Верена. А вже з приводу перевірки обставин «зникнення» Гаузнера нехай почухається Макайр, цей пасаж для нього згодиться в майбутньому.

Він подзвонив по внутрішньому телефону своєму помічникові Джонсону, тому самому здорованю, який починав разом зі своєю командою операцію по «доктору Брунну» (Бласа він також «організував» і Крісту вів, він багато чого робив) і попросив його негайно зайти до нього (слава богу, жив при посольстві, під рукою). Коли Джонсон прийшов, Пол сказав йому, щоб той з двома своїми людьми через дві години був у ресторані «Ель Бодегон» і провів приховане фотографування трьох чоловік: біля кожного з них лежатиме пачка сигарет «Честерфілд» без фільтра і дві коробки сірників, одна з яких буде відкрита. Після того як об'єкти буде сфотографовано, необхідно дуже обережно простежити за їхнім маршрутом додому (чи в готель) і скласти про це повідомлення, яке треба негайно передати у Відділ розвідки департаменту, «незалежно від того, зустрінемося ми з вами сьогодні чи ні. Завдання ясне?»

Джонсон майже ніколи не відповідав, а мовчки кивав круглою головою, завзято працюючи щелепами; часом Роумену здавалося, що він жує не одну, а добрий десяток гумок.

А вже після цього, без помітки «блискавка», він написав другу телеграму:

«Згаданих у попередньому повідомленні нацистських злочинців мені вдалося виявити завдяки тому, що у вашій телеграмі 472–41 від сьомого серпня сорок шостого року було названо прізвище доктора Брунна, який, як ви повідомили, міг бути співробітником політичної розвідки Бользеном або – що стало ясно з наступної телеграми – СС штандартенфюрером Штірліцом.

Робота, яку проведено з вищезгаданим об'єктом, дала змогу дістати відомості, конче потрібні для того, щоб потім вийти на «вузол Гаузнера». Не може не викликати подиву те, що якийсь Кемп, про котрого я не раз повідомляв у відділ, але й досі не одержав про нього ніякої інформації, хоча й просив запитати про нього «організацію», був дивним способом поінформований про ряд моїх планів, затверджених Відділом розвідки. Це дало йому можливість увійти в контакт з Брунном, випередивши мене. Мета цього заходу – довести Брунну, що німці знають про нього й саме вони про нього піклуються і підтвердили це, влаштувавши Брунна на роботу в ІТТ до Ерла Джекобса, і влаштував його саме Кемп, хоча зробити це мав я, як і було рекомендовано відділом. Мабуть, відділ повинен якнайсерйозніше дослідити питання про можливі витоки інформації, дуже вигідної «організації» Верена. Не можу навіть уявити, що хтось із наших передає в Мюнхен зовсім секретні відомості, пов'язані з роботою по виявленню нацистських злочинців, але те, що інформація йде, – я тепер не маю ніякого сумніву, особливо після того як вийшов на Гаузнера і був змушений вилетіти в Мюнхен без вашої санкції, побоюючись, що моя телеграма з детальним описом обставин сполохне того (чи тих), хто зв'язаний з Вереном і діє на шкоду інтересам Сполучених Штатів.

Детальне повідомлення про ті сенсаційні дані, які мені вдалося одержати у Гаузнера, я надішлю після того, як буде завершено сьогоднішню операцію. Я прошу вас висловити думку про можливість залучення до роботи для виявлення нацистських злочинців і всієї їхньої сітки – не тільки в Іспанії, а й у всьому світі – тутешніх республіканців, яким властива традиційна ненависть до гітлеризму. Мушу зауважити, що чимало з них відчувають потяг до комуністичної ідеології. Чи можливе співробітництво з ними в операціях проти нацистів? Я прошу зафіксувати всіх, через кого проходитиме телеграма, поки її не покладуть на стіл Макайру, щоб можна було почати розслідування, пов'язане з виявленням німецької агентури у Відділі розвідки. Роумен».

Ну, що, Макайр, посміхнувся Роумен, важко тобі буде відповідати на цю телеграму, га? Вона ж прийде до тебе по щаблинах, короткий зміст цієї інформації буде записано в реєстр, про неї напевно доповідатимуть великому начальству, бо йдеться про можливу зраду когось із працівників Відділу розвідки. Очевидно, ти зможеш довести, що тобі підсовували липу про ситуації в Латинській Америці і тамошній німецькій агентурі, яку ти навіщось надіслав мені. Хто саме гнав тобі цю липу? Чи перевіряли її? Хто перевіряв? За чиїм дорученням? А коли перевіряли, то чому існує абсолютне довір'я до джерела інформації? Так назви його, назви!