Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 41 страниц)

– Ні, бо я нічого не знав про них і не наказував їх проводити. Принаймні ви запитали б мене, чи був я легковажний, коли не намагався навіть щось дізнатися про них.

– Ви себе краще знаєте… Ви тут заявляли, що гітлерівський уряд привів Німеччину до розквіту. Ви й тепер упевнені, що це так?

– Катастрофа настала тільки після того, як програли війну…

… Герінг рвучко встав з-за столу; програш; цей росіянин виграв бій; він виграв його саме цим своїм останнім запитанням, зіткнувши його, Герінга, з нацією. Він згадав той аналіз боротьби, який він провів зразу після закінчення допиту двадцять другого березня сорок шостого року разом з адвокатом Отто Штамером. Юрисконсульт німецького флоту Штамер був коректний, стриманий в оцінках, уникав прогнозів і, як здавалося Герінгу, зовсім позбавлений емоцій. Саме тоді рейхсмаршал сказав йому: «По-моєму, я відбився, га?! У трибуналу немає жодного мого підпису на розстріл! Слово – це не доказ! Німці зрозуміють мене! Зрештою, не може нація, яку ми привели до небаченого злету, бути невдячна! Не може народ не мати пам'яті!» Штамер хотів уникнути прямої відповіді, але Герінг вимагав, щоб адвокат сказав йому правду. «Я ж тепер не страшний, – посміхнувся він, – я не можу відправити вас у табір, це російському обвинувачеві здається, що я тільки те й робив, що палив рейхстаг, душив євреїв, страчував росіян і саджав у камери німців». Штамер тоді відповів: «Пане Герінг, про підпал рейхстагу говорив англієць, про знищення євреїв говорили всі, про розстріли росіян згадували американці й французи… Що стосується німців, то я мушу вас засмутити: ви ніколи не бачили черги в магазині за ерзац-джемом і як видавали норму маргарину із свинячих кісток. Німці знали це, пане Герінг. І не після поразки, а починаючи з перших днів війни. А ви про це не знали, бо ад'ютанти завбачливо не доповідали вам, і ніхто з членів вашої родини не бував у магазинах. Ви тоді могли говорити те, що думали, та й то, мабуть, з острахом, а німців перетворили у безсловесних рабів ідеї пана Гітлера. Будь-яке заперечення – навіть продиктоване болем за долю рейху кінчалося саме тим, про що ви тільки-по згадали: концтабором. У кращому випадку… Я розумію, вас бентежить, пане Герінг… Усі ми боїмося неминучого кінця і хочемо продовжити своє життя в пам'яті нащадків… Якщо ваші відповіді певним чином відредагувати, то можна буде уникнути того, що неминуче гряде саме від німців: прокляття Гітлеру за те, що він учинив… У вас тільки одна надія: останнє слово, пане Герінг. Можете відстоювати свою ідею, але доведіть, що ви нічого не знали про правду життя в імперії… Ви вже нічим не допоможете Гітлерові, а кожного, хто вирішить повторити його експеримент, розчавить історія, як чумну мишу… Так, так, саме так, пане Герінг… Хоч як це дивно, ваш головний козир – це співробітництво з Чемберленом і Деладьє. Вони перші сіли з вами, націонал-соціалістами, за стіл переговорів, благословивши, в такий спосіб, право на імперську державність, побудовану на фундаменті доктрини Гітлера. Спробуйте обіграти це, доказ переконливий. Будь ласка, пам'ятайте, що світове панування нації, досягнуте військовими засобами, було можливе в ту пору, коли на землі був один Рим, одна Еллада і один Єгипет. Тепер, коли обвинувач Сполучених Штатів вилітає на різдвяні канікули до Нью-Йорка й добирається туди за шістнадцять годин, – Колумбу на це потрібно було життя, – ідея панування однієї нації над іншою є свідчення паранойї… Захищаючи німців, ви захищатимете себе, пане Герінг, і, будь ласка, завжди пам'ятайте Лея – його вирок страшніший за той, який настане».

… Герінг ніколи не забував фюрера «трудового фронту» Лея, який повісився у своїй камері зразу ж після того, як йому вручили обвинувальний акт. Його посмертний лист був хворобливим самокатуванням, певна спроба поєднати непоєднане; він писав про любов до фюрера, але при цьому твердив, що «антисемітизм зруйнував основну заповідь партії… Важко признатися у власних помилках, та, оскільки все існування нашого народу є тепер під сумнівом, ми, націонал-соціалісти, мусимо заявити молоді, що це була помилка. Запеклі антисеміти мусять стати першими борцями за нову ідею НСДАП». Він писав так, немов заздалегідь признавався в тому, що знав про геноцид, а він не мав права цього робити! Немає документів фюрера, де він наказував убивати євреїв і слов'ян! Це все фанатизм юрби! Ми завжди заперечували проти безконтрольності! Ех, якби знати майбутнє! Як легко було б розстріляти одну-другу сотню з тих, хто безпосередньо вішав росіян чи вбивав євреїв! «За порушення норм поведінки арійців!» І – край! Більше нічого не треба! Нехай спробували б обвинуватити нас будь у чому! Не могли ж вони посадити на лаву підсудних шістдесят мільйонів?! Ні, Штамер добре мислить, але він не державний діяч! Він юридичний хробак! Та, на жаль, його правда – лишився головний шанс, моє останнє слово. Саме в ньому я закладу основи тієї редакції цього процесу, яке рано чи пізно настане, – нехай це почнеться не в Німеччині, але це почнеться!

… Останнє слово він писав сам, не підпускаючи Штамера; досить, і так дуже багато помилок було допущено, дуже точпо він дотримувався його порад – не заперечувати очевидного, зосередивши своє ораторське вміння, аби довести, іцо не знав основних подробиць. І ні слова про Гітлера! Годі вигороджувати його, Штамер правильно говорив. Зрештою, я був заступником, то нехай судять про те, яким міг стати націонал-соціалізм, коли б саме я прийшов до влади. Я! Я! Я! Нехай глузують з цього найкоротшого слова, нехай! Немає нічого прекраснішого й конкретнішого, ніж «я»!

… Коли йому надали останнє слово, він заговорив (знову він бачив себе збоку, немов був режисером майбутнього фільму, і знову був задоволений собою) повагом, скульптурно виліплюючи кожну фразу:

– Як доказ того, що я повинен був знати і знав про все, що відбувалося, наводять той факт, що я був другою людиною в державі. Обвинувачення не наводить ніяких документальних матеріалів там, де я заперечую під присягою, що знав про щось або прагнув до виконання цього. Ми чули тут, що найтяжчі злочини були вчинено таємно. Мушу заявити, що я найсуворіше засуджував ці вбивства і що я досі не можу збагнути, за яких обставин їх здійснювали. Твердження пана Додда[50]50
  Додд – обвинувач від США.


[Закрыть], що я наказав Гейдріху умертвити євреїв, не має жодного доказу. Немає також ніякого доказу, який би я дав або ж який був би підписаний за моїм наказом, про розстріл льотчиків противника… Мабуть, серед наших противників немає жодного керівного діяча, який упродовж останніх двадцяти п'яти років не виступав би і не писав подібного до того, що ставиться нам за вину. З усього, що відбувалося протягом чверті сторіччя – нарад, промов, законів, учинків, – обвинувачення робить висновок про послідовність, яка начебто була, нібито з самого початку все було заплановано якраз у такий спосіб. Це позбавлення будь-якої логіки обвинувачення колись виправить історія. Пан Джексон заявив, що не можна судити й карати держави і що відповідальність за дії цієї держави необхідно покласти на керівників. Але жодна держава ніколи – шляхом вручення ноти – не звертала уваги імперії на те, що діяльність у цій імперії в дусі націонал-соціалізму зазнає судового переслідування. Якщо зараз окремих осіб, насамперед нас, керівників, притягають до відповідальності і хочуть засудити – хай буде так! Але не можна судити націю. Німці довіряли фюрерові і при його тоталітарному способі правління не мали ніякого впливу на події… Я не хотів війни і не сприяв її розв'язуванню. Я відповідаю за те, що зробив. Але категорично відкидаю те, що мої дії диктувалися волею й прагненням підкорити чужі народи шляхом війни, вбивств, пограбувань, звірств чи злочинів…

Він був задоволений собою до сьогоднішнього дня, він і зараз також був задоволений своєю позицією, все ще мислено граючи самого себе в тому майбутньому фільмі, який зніме на його честь нація, але постійно відчував певну скованість в думках, бо як тільки дозволяв собі згадати допити Франка, Кальтенбруннера, Кейтеля, Штрайхера, Розепберга, їхні плутані, боягузливі показання, їхнє бажання звалити відповідальність на фюрера і, таким чином, на його наступника, Герінг упадав у відчай і починав розуміти, що прекрасному слову «я» завжди й скрізь, кожної хвилини протистоїть страхітливе, безлике, некероване слово «вони».

Він прокинувся вночі щасливий, відчувши на щоках сльози радості, бо виразно побачив молоді відкриті обличчя юнаків. Голубоокі, біляві, рослі, справжні німці нордпчного типу, вони сказали про те, що післязавтра нарешті учинять напад на тюрму, знімуть охорону і він, Герман-Вільгельм Герінг, дістане свободу, зникне на якийсь час, щоб показати себе в близькому майбутньому, коли настане пора воскреснути з попелу, мов чарівний птах Фенікс, і стати на чолі боротьби з ордами більшовиків, очистити теорію й практику націонал-соціалізму від того, що не витримало випробування часом…

Він виразно чув, як старший юнак викладав план захоплення тюрми; п'ятдесят сміливців легко перестріляють усіх цих ситих і безпечних американчиків, аби тільки не увірвалися до камери ті, хто чергує на поверсі; двері сталеві, куленепробивні, він удержить їх; головне – протриматися; все вирішують найостанніші хвилини, секунди, долі секунди; я навалюся всім тілом на ці двері і благатиму провидіння допомогти моїм хлопчикам, рицарі завжди перемагають, відвага – мати успіху, ану, швидше ж, швидше!

Герінг лежав з розплющеними очима, відчуваючи сльози на щоках; він не рухався, щоб вартовий, який наглядав за ним у вічко невідривно, не помітив, що він прокинувся.

Величезна, гнітюча тиша була в тюрмі, тиша, від якої віяло нестерпною, тяжкою безнадією.

Він торкнувся кінчиком язика до того зуба мудрості, якого лікар не дозволив йому виривати, бо саме в ньому він мав намір зробити тайник для капсули з крихітним кристалом ціаністого калію; смерть безболісна, мозок вичленить з усієї тієї непізнаної какофонії почуттів і жахливих уявлень лише гостре відчування осені, запах смаженого в солі мигдалю; ніякого болю; не буде цих страшних кроків, останніх кроків по землі, коли тебе поведуть коридором і ти благатимеш бога, щоб цей коридор був довгий-предовгий, нескінченно довгий, щоб ти ішов ним та йшов, існує ж нескінченність, чому ж не примусити її усією силою свого подертого на шматки уявлення стати дійсністю в той день і годину, коли звершиться те, про що сьогодні сказали на суді, сказали живі люди, які можуть ходити по вулицях, дзвонити по телефону, сидіти в ресторані, любуватися цвітінням пролісків, наливати воду в зелену ванну, сидіти в нужнику, не відчуваючи на собі очей наглядача, і, сказавши це, вони не здригнулися від того, що вирішили долю подібних до себе, котрі сиділи по другий бік лави, живих, братів своїх земних во плоті; який же жорстокий цей світ, боже, спаси мене, дай мені силу відколупнути кінчиком сірника золоту пломбу, тільки я знаю, як це можна зробити, але ж це так нестерпимо-моторошно! Ні, треба чекати! Набратися сили й чекати, адже біляві, голубоокі хлопчики закінчують підготовку тієї справи, яка принесе мені свободу, і я відчую на своєму обличчі краплі осіннього дощу і вдихну на повні груди повітря свободи! Чекати! Немає нічого страшнішого за чекання, але і нічого прекраснішого за нього немає, тому що слово чекання близьке по-дитячому чистому й зрозумілому всім слову надія. А якщо я захворію? – спитав він себе. Вони ж не страчуватимуть хворого? Я можу хворіти рік чи два, я скажу, що в мене відібрало ноги, не потягнуть же вони мене на ешафот?! Це неможливо! Так не роблять мислячі істоти! Вони не мають права бути такі жорстокосердій, вони не мають права, вони не мають права, не мають права…

Він раптом близько-близько побачив зеленуваті, трохи витрішкуваті очі фюрера й почув голос його, він не розібрав слів, але його пройняв давно забутий страх; він позбувся цього гнітючого почуття безугавного страху лише тут, у камері тюрми, він відчув себе борцем у залі суду, він більше не боявся гримання, він, рейхсмаршал, безупинно думав про те, що Гімлер може зробити з ним, з його дружиною й дітьми, і тому він завжди був такий, яким подобався фюрерові, боже мій, невже світом керує не розум, а страх, один лише маленький жахаючий, що підточує тебе, немов хробак, отой теплий і затхлий страх?!

Ні, сказав він собі, це не страх! Я ніколи не був боягузом! Мене звинувачували в чому завгодно, але тільки не в боягузтві… Доброта, нас усіх згубила доброта й м'якосердність, ось у чому корінь того, що сталося! Ми самі провели грань між усіма пами й Гітлером, назвавши його фюрером. Ми говорили собі, що порядок потребує особистості, яку треба створити. Адже можна, можна було створити Штрассера чи Рема! Чому не мене?! А створивши з Гітлера легенду, яка іменувалася фюрером, ми не могли переступити в собі німця: безсумнівне шанування того, хто стоїть на щаблину вище! Коли ж я зрозумів, що ми котимося в прірву, у мене вже не було сили відкрити правду нещасній, тремтячій істоті, я боявся, що мої слова розірвуть серце Гітлера, я жалів його, бо він втілював у собі спільне начало, молодість і чистоту задумів. Якби я не був такий добрий і знайшов у собі силу відкрити йому очі на все, що відбувається, не боячись його болю, все могло б піти інакше, все, абсолютно все!

… І це не так, стомлено й безнадійно заперечив собі Герінг, тому що, думаючи про доброту, він постійно оперував словами «боявся» й «страшився», а вони породжені поняттям страху, чим же іще?!

… Герінг не міг угамуватись, сів на ліжку й, обхопивши голову руками, почав розгойдуватись, тяжко боячись, що не зможе стримати себе і ревно, на одній ноті завиє – так, як вив старий німець на поруйнованій вулиці Берліна, мимо якого він проїхав сімнадцятого лютого сорок п'ятого року, повертаючись зі Східного фронту, що був усього лише за сто кілометрів від столиці тисячолітнього рейху; зіткнувшись поглядом з ад'ютантом, примусив себе удати, що не помітив цього нещасного старого, який вив, задерши до неба виснажене обличчя з витеклим оком, залитим бурою старечою кров'ю…

ШТІРЛІЦ-ХV
(листопад сорок шостого)

Спочатку Штірліц не повірив очам, примусив себе перечитати першу шпальту газети ще раз; так, помилки бути не могло; трьох головних нацистських злочинців – президента Рейхсбанку Ялмара Шахта, віце-канцлера фон Папена та заступника Геббельса, головного рейхспропагандиста Науманна звільнили з-під арешту, незважаючи на окрему думку російського судді.

От і сформувалася тенденція, подумав Штірліц. Вона така тривожна, така демонстративна, що тепер мені зрозуміло, чому американська розвідка підійшла до мене саме тепер, я їм потрібен, я і подібні до мене, тому що вони виправдали того, хто платив гроші на створення армії рейху, того, хто передав урядову владу сильній особистості, великому фюреру Адольфу Гітлеру, який зміг перемогти комунізм у Німеччині, нарешті, того, хто був головним антикомуністичним пропагандистом рейху. Три провідники тенденції, яку не можна назвати інакше, як антиросійську, бо – подобається це комусь чи ні – Росія є центром комунізму. Цим трьом, що дружньо тиснули Гітлерові руку, стояли поряд з ним на трибунах, коли той приймав паради армії та СС, сьогодні, всього лише через сімнадцять місяців після закінчення війни, винесли виправдувальний вирок?

Політика – наука натяку, а тут і дурневі зрозуміло! фінансист, пропагандист і вищий урядовий чиновник, що покликав на боротьбу з більшовизмом сильнішого за себе, угодні сьогоднішньому дню, і ніякі вони не злочинці. Як і наступник Адольфа Гітлера, якому фюрер передав владу, гросадмірал Деніц; і цьому зберегли життя.

Армію й імперський уряд також виправдано, злочинними організаціями не названо…

Який уже там натяк? Позиція…

Штірліц накрутив номер телефону Роумена й спитав його:

– Ну, як?

– Радієте? – посміхнувся той. – Приїжджайте у «Флоріду», радітимемо разом, я там буду за півгодини…

У «Флоріді» він почастував Штірліца кавою, поцікавився, як ідуть справи, як Кемп, де Джекобс, відповіді слухав неуважно, раз по раз оглядався, немов когось чекав, про вирок не говорив, ніби це його й не обходило, потім несподівано спитав:

– А що таке фашизм, Брунн?

– Як відповідати на ваше запитання? Серйозно? Чи повеселити?

Роумен глибоко затягся і, не відводячи від обличчя Штірліца важкого погляду, відповів:

– А це як можете. Хочете серйозно – валяйте серйозно, а вирішили повеселити – веселіть. Тільки не до такого стану, щоб я вмер од сміху. Ви ж знаєте, як я вмію сміятися… Серце – тик, я – в могилку, а що вам без мене тут робити, га?!

– Це правильно. Без вас мені буде погано.

– Тільки перед тим, як ви почнете відповідати, я вам допоможу. Ви тоді зрозумієте краще, чого я від вас хочу. Для цього я вам розповім, як мене мордували, коли я потрапив у ваші руки.

– Якби ви потрапили в мої руки, я вас не мордував би. Я взагалі нікого не мордував.

– Тому що ви визнаєте гуманізм?

– «Серед рабів не можна бути вільним…» – сказав один покидьок. Не в цьому річ. Мій підрозділ не займався тортурами. Нас зобов'язували думати.

– Але ж ви ділилися своїми думками з катами?

– Особисто я намагався ділитися з ними далеко не всіма моїми думками, – чомусь посміхнувся Штірліц.

– Молодець, – похвалив Роумен, – це добре. Їдьмо звідси, сядемо в іншому місці, там і побалакаємо.

У машині він мовчав, не сказав жодного слова, тільки курив одну сигарету за одною.

Вони зайшли в «Каса де Андалусія», що неподалік від Пласа-Майор, у найстарішому районі Мадріда; стіни були, як і скрізь у Іспанії, мазані, як на Україні, на цих вибілених стінах добре читались біло-голубі кахлі з типово андалусійськими висловами: «Зуби важливіші за родичів», «Те, що маєш віддати племінникам, з'їж з хлібом і запий вином!», «Вино – сила, вода – ревматизм», «Хто багато п'є, той пізно платить».

Роумен замовив вино; воно було таке червоне, що в гранчастих склянках здавалося зовсім чорним, пахло спекою й затаєною темінню бодег[51]51
  Бодега – винний погріб (ісп.).


[Закрыть]. Людей було мало, час обіду скінчився, всі розійшлися по домівках, сплять до п'ятої години, прокинуться, з шостої до восьмої посидять у своїх бюро, а там кінець роботи, все одно платять дрібняки, справжні гроші можна заробити на контакті з потрібними людьми – тут, або в «Каса Галісія», чи в «Ель Бодегоні», де збираються німці, в «Рітці», куди почали навідуватись американські торговці, запопадливі до фламенко, кориди, полювання форелі; тут з ними і налагоджуй контакт; на державу надії кепські, аби тільки урвати, вигоди не діждешся.

Роумен пригубив склянку, знову закурив, продиригував перед обличчям Штірліца сірником, підождав, поки він погас, кинув його у велику попільницю і сказав:

– Так от, я вам розповім свою історію… Перші два дні після арешту мене не чіпали… Зі мною вів цілком культурні розмови високий брюнет з грайливими очима… Він говорив про те, що я тепер безслідно зник, розбився під час приземлення, потонув в озері, потрапив у вогнедишну трубу металургійного заводу, отож не треба тішити себе надією на конвенцію про військовополонених. Однак він погодився, що, справді, хтось у тюрмі міг запам'ятати мене, але і в цьому випадку не варто сподіватися на можливу допомогу швейцарського Червоного Хреста, бо мене викинули з парашутом не, у військовій формі, а в цивільному, отже, я – вивідувач, а вони, вивідувачі, не підпадають під статус військовополонених. «Я, – додав брюнет, – голосував би за те, щоб людей нашої професії вважали солдатами, раптом мені доведеться стрибнути з парашутом десь у Флоріді, та, на жаль, на мою думку уваги не звертають». Отже, провадив далі він, якщо я не говоритиму, він нічого не зможе зробити, щоб допомогти мені. «Ви йшли на завдання – мали зустрітися з кимсь. Нас цікавить: з ким, де, коли? Можете не розповідати про ваше завдання. Нам треба дістати ваш зв'язок. Це все, чого ми від вас хочемо». Я відповів, що навіть коли б я знав зв'язкового, то не назвав би його, і попросив його зрозуміти мене правильно: «Ви не стали б нічого розповідати, опинившись на моєму місці, правда?» Брюнет сказав, що не треба порівнювати його, ідейну людину, з американським вивідувачем, який одержує за свою роботу гроші від фінансових акул Уолл-стріту. Я заперечив, що я нічого не одержую від Уолл-стріту, що я солдат, вірний присязі. Тоді він дав мені час на роздуми, але попередив, що коли день зустрічі із зв'язковим буде безповоротно втрачено, коли я обрав тактику затягування, то нарікати мені доведеться на себе. Я повторив, що зв'язковий мені не відомий, наплів йому, що мене мали знайти в готелі «Кайзерхоф» у Дімгіні, і на цьому допит припинився. Через сім годин мене перевели в іншу камеру. Там брюнета не було, сидів непоказний, рудий, спітнілий і, мабуть, дуже хворий чоловік, який сказав, що зв'язкового схопили в «Кайзерхофі» і зараз нам влаштують очну ставку. Я посміявся в душі, бо знав, де на мене чекає зв'язковий. До камери привели дівчину, гречанку, про це я дізнався, коли вони почали її катувати, вона кричала рідною мовою. Рудий запросив трьох молодих п'яних молодиків, велів їм сісти на стільці, які були акуратно розставлені попід стіною, і почав допитувати дівчину, вимагаючи, щоб вона зізналася в тому, хто послав її в «Кайзерхоф» і кого вона повинна була там зустріти. Вона відповідала, що її ніхто туди не посилав, її схопили на вулиці, коли вона проходила мимо готелю. Рудий кілька разів монотонно повторив свої запитання, потім попередив, що їй доведеться ремствувати на себе, якщо вона зараз же в усьому не зізнається. Бідолашна заплакала ті пробелькотіла, що не знає, в чому їй треба зізнаватися, тоді рудий обернувся до п'яних молодиків, кивнув їм, вони підійшли до дівчини, зірвали з неї вбрання й почали її ґвалтувати. Я ніколи в житті не чув, щоб людина так кричала, як та нещасна. Рудий подивився на мене й пообіцяв, що він зразу ж відпустить дівчину, якщо я скажу йому правду. А я не міг йому сказати правди, бо на зв'язок до мене мала прийти жінка, не така молоденька, як ця, але жінка, яка нічого не зможе зробити, коли її ламають три реготливі, п'яні маніяки. Я заплющив очі, щоб не бачити цього жаху, але рудий ударив мене гумовою палицею по шиї. Я прикусив язика від несподіванки, він опух у мене, став схожий на коров'ячий, який продають у м'ясних лавках. Це був апокаліпсис, півтори години, дев'яносто хвилин жаху. Я спробував кинутися на них, на цих тварюк, але мене звалили й почали бити; я був натренований закриватися, це врятувало мене того вечора, але наступного ранку вони прив'язали мене до крісла, перед тим роздягнувши догола, і стали катувати, торкаючись дротом, через який було пропущено струм, до члена. Ніколи не переживали такого відчуття?

Штірліц теж продиригував перед обличчям Роумена сірником, кинув його в попільнику, затягся й відповів:

– Щось подібне я переживав.

– Хто вас катував? Де? Коли? За що?

– Якщо я тоді нічого не відповів, то чому ви думаєте, що я відповім зараз?

– Бо коли ви мені відповісте, розмова піде по іншому руслу.

– Це ніколи не пізно – змінити русло розмови… Чесно кажучи, мене найбільше цікавить, як ви змогли вибратися з того пекла?

– Чому вас цікавить саме це?

– Тому що звідти не можна було втекти… Чи для вас організували втечу… Після того як вас зламали…

– Ви не вірите мені?

– Ви просили мене розповісти, що таке фашизм… От я й поставив таке запитання, бо фашизм ніколи й нічому не вірить, він вірить лише собі… Отже, дозвольте мені ще раз вас запитати: як ви звідти вибралися?

– Я відповім… Тільки спочатку я мушу наголосити на одній немаловажній деталі… Після тих тортур я став імпотентом чи щось приблизно таке… Кажуть, що все залежить від жінки… В ліжку… Жінки, які потім лягали у мою постіль, докладали немало зусиль, щоб повернути мене до життя… В них це погано виходило… Це вийшло в мене самого, коли я зрозумів, що зустрів жінку, якій ладен віддати всього себе…

– Як її звати?

Роумен відсунув попільничку, стенув плечима:

– Хочеться знати її ім'я?

– Дуже.

– Що ж, усе залежить від того, в яке русло буде спрямовано нашу розмову… Про те, як я врятувався, можу сказати, що мене виручили наші льотчики… Вони розгрохали вашу вошиву тюрму, і мене перевели до табору, а він був неподалік від затоки, і я вирішив, що краще нехай мене пристрелять при втечі, ніж я розповім усе, чого не мав права розповідати вашим мерзотникам. Я йшов на зв'язок з підпільною групою, до складу якої входили три жінки і один інвалід. Ім'я однієї з цих жінок добре знали у вашому поганому рейху, бо її чоловік був відомий комуніст, його гільйотинували в Моабіті, і вона мстилася Гітлерові. Вона це робила чудово, до речі кажучи…

– Якщо прізвище цієї жінки Троглер, то я зробив так, що її син дістав право виїхати до Швейцарії.

Роумен відкинувся на спинку високого різьбленого стільця, відсьорбнув зі своєї склянки, довго дивився на Штірліца своїм важким поглядом, потім похитав головою:

– Ні, її прізвище було зовсім інше. А от про долю сина Троглера я наведу довідки.

– Не наведете. Такі справи доводилося організовувати без паперів і навіть без слів. Треба було розуміти погляд, паузу, жест… Хлопець учився в школі живопису… А я не байдужий до тих, хто вміє виразити світ гамою барв і правильною пропорцією скипидару.

– Але ви його перед цим перевербували, чи не так?

– Комуністи практично не піддавалися перевербуванню… Якщо, звичайно, вони були комуністи, а не примкнули до руху, щоб мати від цього певну вигоду.

– Ви хочете сказати, що вони такі ж фанатики, як наці?

– Я не став би порівнювати ці ідеології. Багато членів НСДАП працювало на вас, дуже охоче йшли на вербування, особливо починаючи з сорок четвертого року…

Роумен посміхнувся:

– І в Гітлера, і в Сталіна на прапорі було одне й те саме слово – соціалізм.

– Ви погано знаєте історію. У Гітлера на прапорі було написано «націонал-соціалізм»… Краще повернімося до нашого питання… Я не веселитиму вас, постараюся відповісти серйозно. Одну з характерних рис фашизму я вже назвав – невіра в людину, підкорення особистості думці того, хто піднятий над нею, фюрера, чи дуче, або ще кого, яка різниця, важливо – сліпе підкорення, неможливість власної точки зору, тотальне недовір'я до думки. «Національний соціалізм» – не що інше, як вища форма зради соціалізму… І починати відлік цього процесу треба не з Гітлера, а з Муссоліні, який був редактором соціалістичної газети «Аванті» до того, як сам же розігнав редакцію цієї газети, а публіцистів кинув до своїх тюрем, де їх катували за його наказом.

– Італійський фашизм має неабияку причетність до націонал-соціалізму Німеччини, – озвався Роумен.

– Це хибна думка. Є люди, які умисне говорять так тому, що це зручно й потрібно тим, хто хоче це чути… Але ви помиляєтесь… Якщо хочете, я продовжу свої роздуми вголос… Чи ну їх к чорту?

– Ні, продовжуйте, мені цікаво вас послухати, тим паче, що я сам затіяв цю розмову.

– Так от, «феномен» Муссоліні цілком закономірний, коли розглядати світ з погляду історичної ретроспективи. Звідки він прийшов до Рима? З села. Але народився в родині дрібного буржуа, батько мав кузню, мати – вчителювала. А хто найбільше революційний у селі, той, хто зазнавав утисків великих китів міста? Дрібний хазяїн… Батько Муссоліні дав йому дуже цікаве ім'я – Беніто Амількаре Андреа. Чому таке дивне ім'я? Тому що Беніто Хуарес був героєм Мексіки в її боротьбі проти янкі. Анархісти Амількаре Чінріані і Андреа Коста потрясали міста Італії – два «найбезстрашніші анархісти країни».

Хлопець виховувався в родині, де слово «соціалізм» було певним захисним щитом проти наступу міської буржуазії на патріархальне село. Чи має значення в питанні, яке ми аналізуємо, характер Муссоліні? Безперечно. Має. Уже в школі він називав себе дуче, тобто вождем. Уже в школі він улаштовував різанину, вже в класах мріяв про себе самого як про явище віку. Нормальній людині це важко уявити… Ви не мріяли про себе самого, Пол? Вам не вчувалося ревище юрби, заздравиці у вашу честь? Ви мріяли про свої портрети на всіх вулицях, у всіх будинках і кабінетах? Ні?

– Ви говоріть, говоріть, докторе, – все ще не відриваючи важкого погляду від обличчя Штірліца, – мовив Роумен. – Валяйте, я слухаю.

– Муссоліні подався в еміграцію, кинувши школу, куди мати влаштувала його вчителем початкових класів. Коли в країні немає можливості реалізувати себе, коли соціальні умови такі, що корупція душить на пні все живе й самостійне – а Муссоліні був живий і самостійний, смішно у нього це віднімати, – тоді честолюбство шукає виходу в першому-ліпшому ділі, яке може допомогти йому набути слави. Отже, трагедія суспільства стає тим живильним середовищем, на якому виростають амбіції людей, подібних до Муссоліні та Гітлера… У Швейцарії, куди він емігрував, йому нічого не лишалося, як примкнути до тих, хто роздрібнював римський уряд, а роздрібнювала його лише одна сила – соціалісти. Саме соціалісти, аж ніяк не національні, запам'ятайте це, а саме ті, які спочатку визнавали Маркса, а потім – Бернштейна. Муссоліні було двадцять років, коли в дев'ятсот другому він почав працювати в емігрантській «Аванті», головному органі соціалістів. Він писав день і ніч… Він написав за роки еміграції сорок томів статей, працездатністю його природа не обділила… І знаєте, хто підштовхнув його вгору? Джачинто Серраті та Анжеліка Балабанова, соціалісти…

– От ви собі й суперечите, – зауважив Роумен, – виходить, правда моя, якщо лідера фашизму підтримували вожді соціалістів…

– Він тоді не був лідером фашистів, Пол. Він став ним через дванадцять років, під час кризи, викликаної війною. Тоді, в еміграції, він не був фашистом, тоді він думав лише про те, де і з чиєю допомогою він може стати Муссоліні. Саме тому він рветься в редактори вкрай лівого журналу Італії «Класова боротьба», саме тому друкує на його сторінках викривальні статті проти буржуазії – чим дошкульніше нападаєш на сильного й багатого, тим більшого авторитету набуваєш серед слабого й бідного… А їх багато, бідних, куди більше, ніж багатих, вигідне поле для рекрутування резервів; менше науки, ніяких доказів, геть логіку; головне – почуття, фраза, ореол – повалення… Ви кажете «соціалізм»… Мені довелося супроводжувати Шелленберга у Рим, коли він їхав туди зав'язувати дружбу з секретною службою дуче напередодні візиту фюрера до Італії… Перед тим як їхати туди, я попрацював у довідково-архівній службі СД… І знайшов цікаві висловлювання Муссоліні: «Я прославляю індивідуума. Все інше – не більше як проекція його розуму й волі». По-вашому, це твердження має причетність до соціалізму? «Немає нічого справжнього, все дозволено! Це буде девізом нового покоління!» Або: «Я ненавиджу здоровий глузд і ненавиджу його в ім'я життя і мого незнищенного смаку до авантюр». «Маса любить сильних людей. Маса – це жінка». «Про соціалізм я маю варварське уявлення. Я сприймаю його як найбільший акт заперечення і руйнування, який коли-небудь реєструвала історія!» Як? Це має причетність до того соціалізму, який визначено його творцями? «Якщо соціалізм не хоче вмерти, він мусить набратися сміливості бути варварським». Нічого собі, правда? Треба з'ясувати собі справжні філософські концепції, на яких сформувався Муссоліні, по-перше, і зрозуміти, чому він дістав трибуну в лавах соціалістичної партії, по-друге. Почну з другого. Соціалісти переживали ідейний розбрід. Реформізм, тобто пристосовництво до існуючого, робили партію хисткою, вона була згодна на будь-які компроміси, аби тільки втриматися на плаву політичного життя. То чому все-таки трибуну захопив не хтось там, а саме Муссоліні?