Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 41 страниц)

Блискавка вже надійшла до тебе, Макайр, викручуйся тепер. А ця надійде пізніше, тоді, коли Кріста розповість мені все, що мусить розповісти, Джонсон витопче цих трьох нацистів, а Штірліц допоможе провести очну ставку між Гаузнером, мною й Крістою. Гаузнер не може не з'явитися тут, і я розумію, навіщо вони його сюди послали… «Сховаюся від арешту»… Розкажіть вашій тьоті… Він шукатиме зустрічі зі мною, щоб поставити всі крапки над «і», але Еронімо зробить так, що знайду його я. І коли все це відбудеться, я пошлю докладний звіт про те, що мною було зроблено: можете робити що вам заманеться, а я веду свою боротьбу з нацистами, і я її вестиму, аж поки не здохне останній нацист у помийній ямі. Ви можете робити те, що вважаєте за потрібне, а я всі ці місяці робив те, без чого не можна жити на цій землі, бо багато чого можна простити, а от тільки гітлеризм простити не можна. І я правильно робив, що гнув своє і діяв за своїм планом, не надсилав його вам на затвердження. Я робив правильно, тому що я виявив тутешню нацистську сітку, а згодом я зроблю це ж і в Латинській Америці, і я знаю, як я це зроблю…

… Спустившись униз, Роумен зайшов до невеличкої заскленої кімнати чергового, ще раз уточнив у транспортному довіднику точний час (якщо в Іспанії можна говорити про такий), коли прибуває автобус із Севільї, експрес «Сур-Норте», і почав гортати товстий зошит (схожий на той, у який батько записував надої його племінних корів), в якому було зареєстровано адреси й телефони дипломатів, співробітників військового аташату, представників преси та керівників провідних фірм, акредитованих при міністерстві економіки.

Він повільно водив пальцем по іменах, примушуючи себе бачити обличчя кореспондентів ЮПІ, Ассошіейтед Пресе, «Лук», «Кольєрс», «Нью-Йорк таймс», «Вашінгтон пост»; він вірив у фізіогностику, йому завжди здавалося, що людина з відкритим, гарним обличчям не зробить підлості, це можуть тільки тонкогубі, щербаті потвори; фізичний дефект у чоловіків подібний до духовної травми жінки, після якої та пускається берега; людину з неприємною зовнішністю охоплюють такі ж бажання, як і того, кому природа дала сильне тіло й привабливе обличчя; однак якщо симпатична (зовні) людина живе без комплексів, то потвора вже з дитинства починає розуміти: домогтися свого зможе лише хитрістю й обманом, змійством, одним словом. (Якщо, звичайно, не йдеться про незвичайний характер, обдарований талантом чи просто яскраво вираженою здібністю – в математиці, музиці, поезії, фінансах.)

Роумен одразу зрозумів, що до Ліпишця він не дзвонитиме; дуже молодий, ие воював, з бідної сім'ї, тому не мав природженого потягу до незалежності мислення і вчинку, безупинна оглядка на тих, від кого залежало та н понині залежить його майбутнє; Едмонд Скулбрайт з АП був непоказний, лисий, з відстовбурченими вухами й неприємним запахом – від нього завжди смерділо потом і затхлою білизною, що зберігалася у вологому приміщенні; до того ж він расист; чомусь усі расисти смердять затхлістю та ще. в цих миготливі очі, як у клімактеричних жінок; Пік з «Вашінгтон пост» подобався Роумену, славна людина, воював, привабливий з виду, але його газета аж надто близька до адміністрації, йому буде непросто надрукувати в завтрашньому номері своєї газети, що конче потрібно опублікувати після того, як закінчиться розмова з Крістою, – вона головний свідок Пола; вона й Штірліц; вона – важливіша, її свідчення будуть (не мають права не бути) нищівні: «організація», яку очолює генерал Гітлера, почала розгортати свою агентурну сітку в світі, працює проти американців, використовуючи провокацію як метод діяльності; вона розповість про Гаузнера, про загибель її батька й про те, що сталося з Олафом Лі; вона скаже все про те завдання, яке тепер їй доручив Гаузнер, а вже потім усе це, та й не тільки це, прокоментує він, Роумен; відступати нікуди; все одно йому доведеться піти з державної служби, бо він не має наміру кидати Крісту, він любить її, і вона буде з ним. Завжди. До кінця днів його.

А вона цього хоче? Роумен почув у собі це запитання, але навіть не став відповідати на нього; воно здалося йому набридливим, як осіння муха, і таким же приреченим; він зараз відчував себе зосередженим і цілеспрямованим; я одружуся з нею тут, у Мадріді, вирішив він, Кріста візьме моє прізвище, і її не наважаться не пустити в Штати; Грегорі Спарк знайде мені місце в Голлівуді, не помру з голоду, та й потім, у нас поки що немає дітей, тільки ті бояться матеріальних труднощів, хто відповідає за життя, яке дали маленьким істотам, котрі не можуть постояти за себе. Відіб'ємося, сказав він собі, мусимо відбитися. Коли всі мовчать, повинен же знайтися хтось один, який скаже правду. І ця правда не має бути приблизною – тоді її легко ошельмувати й висміяти. Ні, сказати треба так і те, що примусить подумати тих, хто хоче посадити на лаву ганьби Брехта й Ейслера, а для цього працюють пліч-о-пліч з ве-ренами й гаузнерами, який чомусь зразу ж після того, як я його вичислив, знайшов і зламав, виявився не просто нацистським злочинцем, а «російським агентом», до того ж його люди «часто навідувалися в Голлівуд», – он куди повернув мій давній друг Макайр. Він вважає себе тонким і розумним, але він не такий уже розумний, яким хоче бути, він просто дурень, бо мислить, наче котить по рейці, – прямо-прямо, ух, як прямісінько, а в світі немає нічого абсолютно прямого, все різноспрямовано.

… Роумен зупинився на Олександрі Вутвуді з Чікаго, саме він підтримував зв'язок з Ерлом Джекобсом на прохання директора ФБР Гувера; по-перше, статечний, сивий і добродушний, а по-друге, на відміну від Ліпшиця і Скулбрайта, говорив що думав, а Роумен вірив таким; мовчуни здавалися йому людьми, які щось завжди приховують у собі, боячись проговоритися після двох добрячих склянок віскі, а коли людина змушена щось приховувати, вона ніколи не наважиться на відчайдушний вчинок, побоїться, гирі таємниці не дозволять їй ступити в порожнечу.

Роумен зняв телефонну трубку, щоб подзвонити Вутвуду, але зразу поклав; телефонні розмови посольства фіксуються, подзвоню з «Дона Піо»; а який же Ерл Джекобс, га?! Ну, ITT, ну телефонно-телеграфна корпорація! Тільки чому він наважився так підставити себе? Чому він пішов на те, щоб відкритися? Як він дізнався, що я дома?

– Дуже просто дізнався, – відповів Штірліц. – Було б смішно, якби він не знав про це: в нього ж працює Кемп, а він сам раз у раз літає в Мюнхен. Інша річ, тут ваша правда, чому він відкрився? Знаєте, я відчув ендшпіль, коли ми тільки зустрілись. Ви мені нічого не говорили і, мабуть, маєте на це серйозні підстави, але я відчуваю наближення кінця партії, Пол. У цьому розумінні я немов барометр, зрідка помиляюсь.

– Ви теж відкриваєте мені далеко не все.

– І правильно роблю. А ось тепер я просто не маю права відкривати вам те, що хотів відкрити. Бувають такі моменти в житті, коли людині, котра наважилася на якийсь відчайдушний вчинок – а ви на нього наважились, – краще не знати всієї правди, це може завадити.

– Хто ви за національністю?

– Точніше було б запитати: хто ви за переконаннями?

– Цим запитанням ви дали мені вичерпну відповідь, докторе.

– Вас це засмутило?

– Скоріш здивувало.

– Це хороша штука – здивування, Пол. До речі, після п'ятдесяти люди нечасто дивуються, живуть своїми уявленнями, все під них підминають… Здивування – це дар піднесення. Після піввіку – вниз, а до – все вгору та вгору…

– Вам справді сорок шість?

– Так.

– Ровесник віку? Штірліц посміхнувся:

– З усіма випливаючими звідси наслідками…

– За гороскопом ви хто?

– Терези. Восьме жовтня дев'ятсотого року.

– Восьме жовтня? Хм, зараз я скажу, що ви робили того дня… Ви, якщо мене не зраджує пам'ять, вийшли з свого пансіонату о десятій, купили газети, прочитали їх, залишили на лаві в «Ретіро», поміток не робили, ніхто ці газети потім не взяв, вітер поніс їх на газон; потім подалися в Прадо, довго були в залі Ель Греко, потім… стривайте, стривайте…

– Ви добре за мною стежили… Взагалі я відчуваю, коли стежать, а на цей раз – ні… Ваші люди стежили? Чи іспанці?

– То людина повинна знати всю правду? – посміхнувся Роумен. – Чи все-таки нехай чогось не знає, особливо в годину ендшпіля, га?

– Ну-ну…

– Ні, але я маю згадати, докторе… Після Ель Греко ви пили каву десь на вулиці…

– Правильно.

– А потім пішли в кіно.

– На Гран-Віа.

– Який фільм дивилися?

– «Гуркотливі двадцяті»… З Джеймсом Кегні і Хемфрі Богартом у головних ролях.

– А після цього повернулися до себе.

– І сів читати Монтеня.

– Я, між іншим, уважно переглядав ті місця, які ви підкреслювали… Того дня, мені здається, ви штудіювали розділ про самотність…

– Штудіював? – перепитав Штірліц. – Ні, штудіював я в Берліні… Тут я вчив Монтеня напам'ять…

Роумен поглянув на годинник; треба ще раз подзвонити Еронімо. Перед зустріччю з Крістою я повинен побачити його, проговорити позиції, хоча ставити на нього ризиковано; він зобов'язаний мені тим, що вклав свої заощадження в «Даймонда», він тепер може жити на проценти з вкладів, а не на свою зарплату, це зробить його незалежнішим, усе правильно, але якою мірою він готовий на вчинок?

– Почитайте, га? – сказав Роумен. – Те, що я глянув на годинник; не має причетності до нашої розмови. Просто мені ще дещо треба встигнути зробити… Ваша правда, ендшпіль наближається невблаганно.

– Доброчесність задовольняється собою, – посміхнувся Штірліц, згадуючи Монтеня, – їй не потрібні ні права, ні дії збоку. Серед тисячі наших звичних вчинків ми не знайдемо жодного, який би ми робили безпосередньо заради себе. Подивись: ось людина, яка видирається нагору по уламках, стіни, розлючена, у нестямі, будучи мішенню для пострілів з аркебуз; а ось друга людина, вся в рубцях, знеможена, бліда від голоду, вона вирішила скоріше вмерти, аби тільки не відчинити міські ворота першому. Чи вважаєш ти, що вони тут заради тебе? Вони тут заради того, кого ніколи не бачили, хто анітрохи не обтяжує себе думками про їхні подвиги, потопаючи в цей час у розкошах та насолодах. А от ще одна: харкає, очі гнояться, невмита й непричесана, вона йде з свого кабінету далеко по півночі; ти думаєш, що вона порпається в книжках, щоб стати доброчеснішою, щасливішою і мудрішою? Навпаки. Вона, ця людина, ладна замучити себе до смерті, аби лише повідати потомству, яким розміром писав вірші Плавт… Хто не погодився б з превеликим бажанням віддати своє здоров'я, спокій чи навіть життя в обмін на популярність і славу – зовсім марні, непотрібні й фальшиві з усіх монет, що є в нас у обігу? Ми пожили досить для інших; проживемо для себе хоча б останок життя. Зосередимо на собі й на своєму власному щасті всі наші помисли й наміри! Адже не особиста справа – відступати, не втрачаючи присутності духу; будь-який відступ досить клопітний сам по собі, щоб додавати до цього ще й інші турботи. Коли господь дає нам можливість підготуватися до нашого переселення, використаємо її до пуття; складемо пожитки; попрощаємося заздалегідь з тими, хто тебе оточував; звільнимося від обтяжливих пут, які зв'язують нас із зовнішнім світом і віддаляють від самих себе… Настав час, коли нам треба розлучитися з суспільством, бо нам більше нічого запропонувати йому. І хто не може позичати, той не повинен і брати в позику.

– Правильно, – кивнув Роумен. – Взагалі я дуже добре пам'ятаю ті рядки, які ви підкреслили напередодні нашої зустрічі, десятого чи одинадцятого… Про тортури.

– Винахід тортур – небезпечний винахід, – зразу заговорив Штірліц, – і мені здається, що це скоріш випробування терпіння, ніж випробування істини. Приховує правду і той, хто спроможний їх перенести, і той, хто не спроможний зробити цього. Я думаю, що цей винахід в основі своїй базується на свідомості нашої совісті, бо винному здається, що совість допоможе тортурам, примушуючи його визнати свою провину, невинному ж вона надає сили витерпіти тортури…

– Пам'ять у вас з дитинства така? – спитав Роумен.

– Ні. Я все забував, коли був хлопчиком.

– Бачите… А я все пам'ятав… Зате тепер став забувати… Замовте-но ще чогось випити.

– Вам – віскі?

– Звичайно, не «віші», – відповів Роумен, підвівшись. – А чому ви не п'єте?

– Сьогоднішню ніч один з нас повинен бути по-справжньому тверезим.

Роумен посміхнувся:

– Це теж Монтень?

– Ні, це я, – у тон йому відповів Штірліц.

– Це ви, – замислено повторив Роумен і знову подивився на годинник. – Я можу звернутися до вас з проханням?

– Звичайно. А втім, це не означає, що я його безумовно виконаю.

– Я дам вам три телефони, докторе. По першому ви попросите до апарата сеньйора Хайнца Достера. По другому – Адольфа Зайделя, а по третьому – сеньйора Еухеніо Парреда.

– Попросив. Далі?

– Вам ці імена не відомі?

– Ні.

– А Фрідріх Кальбах?

– Не чув навіть.

– Добре… Скажете кожному з них таке: «Я жду вас на чашку кави, надійшов контракт, треба обговорити умови, за яких ми його підпишемо. Тільки візьміть мої сигарети, тут продають лише «Дукадос». Таке прохання виконаєте?

– Виконаю. Час і місце зустрічі сеньйори Достер, Зайдель і Парреда знають?

– Так. Вони зразу ж прийдуть туди, куди мають прийти.

– Ці люди належать до ваших ворогів?

– Так. Я коли-небудь покажу вам їхні фотографії. Думаю, ви згадаєте ці обличчя; коридори РСХА були не такі вже й темні, щоб не помітити тих, хто йшов тобі назустріч.

– Зовсім світлі коридори, – відповів Штірліц. – Чорта помітиш, не те що обличчя того, хто йде тобі назустріч.

– Телефон унизу, докторе. Не заперечуватимете, якщо я буду присутній при ваших розмовах?

– А якби заперечив?

Роумен погасив сигарету в попільниці й підвівся зі стільця.

… Усі троє були на місці; запитань не ставили, відповіли, як по писаному, мабуть, словами відзиву; дзвінку не здивувалися, отже, Гаузнер не брехав…

– А зараз, – сказав Роумен, коли Штірліц поклав трубку, – не сердьтеся на мене і відійдіть убік, я повинен подзвонити сам…

– Я почекаю нагорі?

– Ні, почекайте тут. Тільки осторонь. Я секретничатиму, пробачте…

… Вутвуд вислухав Роумена, сказав, що він перенесе розмову з Чікаго на ніч, якщо справді Пол обіцяє йому нечувану сенсацію, і сказав, що приїде на автостанцію, куди прибуває рейс із Севільї.

… Еронімо все ще не відповідав: ні на роботі, ні на конспіративній квартирі, де вони завжди зустрічалися, його не було; Роумен подзвонив додому полковникові, зустріч з ним була дуже необхідна; служниця відповіла, що «сеньйор коронель поїхав у відрядження».

– Коли? – здивувався Роумен. – Ми ж бачилися напередодні мого вильоту, він нічого ні про яке відрядження не говорив, дивно.

– Зараз я покличу сеньйору, одну хвилинку, будь ласка. Сеньйора сказала, що Еронімо спішно вилетів кудись сьогодні вранці; о, він же ніколи не каже, куди їде, це справа службова, я не маю права цікавитись; ні, ні, він нічого нікому не просив передати, дуже шкодую, а хто дзвонить, пробачте?

Роумен задумливо поклав трубку; ось воно що, збагнув він. Тепер я ще ближче до фіналу. Його такий поспішний від'їзд, коли він справді поїхав, не випадковий. Його, мабуть, вивели з діла, я тепер позбавлений зв'язку з його відомством, допомоги не жди ні від кого… Отже, сьогодні станеться щось. Що?

– Що? – перепитав Штірліц і зітхнув. – Оскільки я не маю всього, що знаєте ви, будуватиму логічну схему, зовсім голу, а ви коригуйте, співвідносьте з тією інформацією, яка у вас є…

– Знаєте, я теж умію мислити логічно, гадаю, не варто мене цього вчити. Я поставлю вам запитання ще більш однозначно: що зробили б люди Гіммлера, якби хтось з табору їхніх противників дізнався цро те, чого він не мав права знати?

– А що в такому разі зробили б ви?

– Я думав би, що треба зробити, аби інформація, яка пішла до противника, стала дезинформацією. Я думав би, як можна її перевернути, спрямувати проти моїх ворогів.

– Часу вистачає?

– Ні.

– Це немаловажний фактор… Скажіть мені… Якою мірою і з якого часу справа вашого друга Ейслера може бути якимсь чином пов'язана з тим, що вас зараз непокоїть?

– Попали в десятку.

– А коли так, у чому уразливість вашої позиції?

– В її неуразливості, хоч як це дивно.

– Правильно… Отже, люди Гіммлера могли б піти двома шляхами: або вони влаштували б таку провокацію, яка зробить вас їхньою слухняною зброєю, – перевербування і таке інше, або вас мали знищити. Негайно. Сьогодні ж…

– Перше виключено, – відрізав Роумен, – їм нема на чому мене притиснути.

– Тоді їдьмо в посольство і бийте по ваших ворогах залпами інформації. Адже вам є що сказати?

– Чи захочуть мене почути, докторе? Як би цей залп не повернувся проти мене ще з більшою неминучістю, ніж можливий постріл Гауз…

– Я не образився, – сказав Штірліц, помітивши, як Роумен урвав себе. – То ваш клопіт, а не мій, ви вправі розпоряджатися іменами людей, нікому їх не відкриваючи.

– Я досить довго дивився у ваші очі, докторе… І я прийшов до висновку, що ви не відмовитеся сказати нашому журналістові Вутвуду про Рубенау, і про Фрайтаг, і про Кемпа, і про ту жінку, яку бачили з ним у Прадо… І навіть про те, як я прийшов до вас і дав вам справжні нікарагуанські документи…

– Вам вигідно запроторити мене в тюрму?

– Ні. Ви скажете, що можете висловитись лише після того, як послухаєте мої запитання, звернені до Крісти… Так, ми її скоро зустрінемо… Я люблю її… Ось у чому річ… Її звуть Кріста Крістіансен… Точніше Крістіна… Ви скажете те, що вважатимете за потрібне сказати, тільки після того, як Вутвуд – це наш кореспондент, він прийде до автобуса – запише показання Крісти… І мої… За нашими законами завжди мусить бути два свідки. Мене до уваги не беруть, якби для справи вистачило коїх і її показань, я не став би вас просити…

– Хочете вдарити по тих націонал-соціалістах, які втекли від кари? Я так вас маю розуміти?

– Так.

– Поясніть, яку причетність до цього має ваш друг Ейслер?

– Безпосередню…

– Є докази?

– Досить серйозні, хоч і непрямі…

– Ваша дівчина… Кріста… Їй є що сказати?

– Так.

– Вона вам призналася в чомусь?

– Вона любить мене.

– Вона вам відкрилася?

– Ні.

– Добре, давайте я послухаю те, що вона говоритиме вашому Вутвуду…

… Він не зміг цього зробити.

Його вразило обличчя Роумена, коли з автобуса «Сур-Норте» вийшли всі пасажири, а жінки, яку він чекав, не було. Його обличчя стало біле, мов крейда; коли він провів пальцями по обличчю, неначе скидаючи з себе маску, на лобі і щоках лишилися бурі смуги, ніби шкіру припекли розпеченим залізом.

Він кинувся в автобус, як атлет; рухи його були поривчасті й пружні; шофер, злякавшись чогось, сказав, що красиву голубооку сеньйориту з чорно-рудим кошеням у руках зустріли на двадцять сьомому кілометрі два сеньйори; судячи з того, як він описав їх, один з них, зрозумів Роумен, був Густав Гаузнер; другий – не Кемп, а хтось інший, прикмети не збігалися – ні колір волосся, ні форма рота, це можна приховати гримом, а зріст: був дуже високий.

– Сеньйорита зразу погодилася вийти з автобуса? – спитав Роумен. – Вона нічого не сказала вам чи своїм сусідам по кріслу? Не чинила опору?

– Ні, ні, інакше я відчув би погане, кабальєро… Вона зразу ж вийшла з сивим, і вони сіли в його машину…

– Яка машина? Штірліц підказав:

– «Шевроле»? На дверцях було щось написане?

– Ні, ні, це була інша марка, – відповів шофер, – Я думаю, це був «остін», в усякому разі, щось дуже старомодне…

… Ось чому вони відправили з Мадріда Еронімо, зрозумів Роумен, коли вони гнали в аеропорт Барахас; вони правильно розрахували, що я саме його попрошу перекрити вокзали й аеропорт; хто зараз скаже мені, чи полетіла чорноволоса дівчина з обличчям, усіяним веснянками, з красивим трикутним ротом і випуклим лобом з двома поперечними зморшками?!

Звичайно ж, в аеропорту її не було.

Ах, Кріста, Кріста, де ж ти, людино моя ніжна?! Як мені розшукати тебе в цьому страшному і зачаєному людському океані?!

… О третій годині ранку Роумен зупинив машину біля посольства, піднявся до себе, прийняв чотири таблетки аспірину, підставив голову під холодну воду, старанно розтер волосся рушником і тільки після цього вийняв із сейфа чистий паспорт громадянина США, приклеїв одну з багатьох фотографій Штірліца, які зберігав у себе, написав прізвище Брюлл, ім'я Макс, рік народження 1900-й, дата народження – 8 жовтня. Після цього жахнув парагвайську візу – цілком надійна, в консульстві республіки працюють свої люди; перелічив двадцять купюр стодоларової вартості, поклав їх у паспорт і спустився вниз.

– Беріть таксі й женіть в аеропорт, – сказав він. – Зараз ми покатаємося по місту, щоб відірватися від тих, хто нас пасе, а потім візьмете таксі. Літак відлітає через три години, встигнете. Паспорт надійний, віза – також. Зв'язок, – якщо мене сьогодні не пристукнуть, – триматимемо через вашу подругу Клаудіа, пам'ятаєте її адресу?

– Так.

– У неї є гроші на політ до Штатів?

– Думаю, що є.

– Вона погодиться зганяти у Голлівуд і зустрітися з моїм другом?

– Якщо я попрошу її про це…

– Можете зробити таку люб'язність?

– Так… Грегорі Спарк, як запасний зв'язок, залишається?

– Так.

Роумен простяг йому свій плоский блокнотик з буро-коричневим вензелем:

– Пишіть… Тільки не дуже налягайте на перо… Вам треба буде написати ще одну записку. Мені. Полу Роумену… Точніше, це розписка на дві тисячі доларів, які ви одержали для того, щоб спіймати Гаузнера, він же Морсен… І щоб ви не думали, ніби я щось приховую, – погляньте ось на це, – і Роумен простяг Штірліцові телеграму, яку передав йому Гейт усього лише п'ять годин тому. – Ви зрозумієте, чому вам не можна лишатися тут ні на хвилину… Якщо ж ви вирішите скористатися ситуацією й зникнути… Можна, звичайно… Тільки це буде дуже безчесно… Не тільки щодо мене… Щодо людей, докторе… Я назву ряд імен і дам адреси, які допоможуть вам орієнтуватися у цій справі, яку я намагався робити останні півроку…

Рейс, на якому Штірліц вилетів за океан, а також номер паспорта й ім'я, в нього вписане, Гелен узнав через двадцять дев'ять хвилин після того, як літак іспанської авіакомпанії злетів у небо…

… Коли Роумен увійшов до квартири, перше, що приголомшило його, зім'яло й пройняло жахом, були все ті ж тонкі, ледь відчутні пахощі Крісти, її кельнська вода, але зараз вони здавалися йому такими пронизливо-беззахисними, такими маленькими й жалюгідними, що серце його здавило й перевернуло так, що він ахнув і притулився до дзеркала. Він заплющив очі, поклав руку на груди, сказав собі, що нічого ще не закінчено, я знайду дівчинку, я буду справжнім негідником, коли я не знайду її, навіщо я все це затіяв, боже мій, жив би ілюзією щастя, як усі, так ні, почав шукати правду, а коли почав, то й дістав за це…

Не смій, сказав він собі, це безчесно так думати, ти не маєш права так думати, бо знаєш, що таке фашизм, і знаєш зовсім не так, як інші. Зосередься, попросив він себе, стань згустком волі, ти не маєш права ні на що інше…

Роумен зітхнув, розплющив очі і перше, що побачив, був пістолет у руці Гаузнера; німець стояв у кінці коридора і чухав ніс.

Ялта– Мадрід – Буенос-Айрес – Сантьяго-де-Чілі

1984