Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 41 страниц)

Штірліц витяг сигарети; пом'ялись; чомусь згадав Кемпа; глибоко затягся, відчуваючи хлоп'ячу насолоду; справді заборонений плід солодкий, і це стосується не тільки гріха Адама та Єви; якби лікар не забороняв геть усе, я відчув би звичайну гіркоту, уявив би свій жовтий язик і ту гидоту, що буде в роті на ранок, але зараз я таки схожий на хлопчиська, який робить поспіхом невмілу затяжку і здається сам собі героєм, уявляє себе пораненим і сивим; бідолашні діти, ну навіщо вони граються в дорослих?! А втім, у кого їм ще гратися? Козаки або ж розбійники, вони дорослі, а що дорослі роблять? Воюють. У дівчаток – мами й дочки, не сини ж, вони неслухняні, їх не можна так податливо крутити, годувати, мити, шльопати, лікувати, цілувати, ставити в куток, як дочок, хоч сини, коли стають дорослими, добріші до матерів, лагідніше ставляться до старості, більше піклуються про своїх матерів, а дочки йдуть у свою сім'ю, перше місце займають їхні діти, мати відступає на другий чи третій план і, до речі, вважає це природним, ось вони, закони, які не піддаються коригуванню, на відміну від усіх інших, вигаданих людьми, нехай навіть такими мудрими, як Марат чи Вашінгтон…

Ти думаєш про це, сказав собі Штірліц, щоб не дозволити почути ту думку, що з'явилася і від якої тобі буде дуже важко відкараскатися. Ти логік, ти підкоряєш себе схемі, і цю схему ти побачив – вперше за останні місяці – більш-менш предметно, і в цій схемі суттєвий вузол ти відводиш Клаудії; не обманюй себе, це так, і хоч ти знаєш, що це жорстоко і нечесно щодо жінки, все одно ти не можеш змусити себе вивести її із задуманої схеми, бо без неї вся твоя конструкція може розвалитись.

Так, відповів він собі, це правильно, вона ввійшла в мою схему, ввійшла зразу, тільки-но мене знайшов Пол, ввійшла – тоді ще імпульсивно, не осмислено, – як єдиний шанс на порятунок; після того як ми прийшли сюди і я побачив її прекрасні зелені очі й прочитав у них те, чого вона ні від кого й не думала приховувати, в моїй голові виник план порятунку, шанс на повернення додому, і в цій схемі я мимоволі зробив її вузлом номер один, бо саме вона може запросити візу у Францію, передати там мій лист у посольство і привезти мені відповідь від своїх… А чому, власне, їй мають вручити відповідь? Чому їй мають повірити? Я довго думав би, перш ніж повірити і вручити в треті руки життя товариша, який опинився в скрутному становищі… І не тільки в такому варіанті ти покладав надії на неї, сказав собі Штірліц; ти відразу зрозумів, що їй можуть не повірити, і думав, що, одружившись з нею, ти набудеш прав громадянства й природне право пересування, але ж це безчесно використовувати любов жінки, навіть якщо в підоснові користі святе. Ти не маєш права піти на це, бо потім, коли все закінчиться благополучно і ти повернешся на Батьківщину, ти і: е зможеш без здригання в серці дивитися на себе в дзеркало. Не можна своє благополуччя будувати на горі інших, людина, що перейшла норми моралі навіть в ім'я святого, все одно сповзає у вседозволеність, яка і є фашизм.

… Клаудіа принесла невеличку красиву сковорідку з тортільєю, не забула, що Штірліц не любив, коли цю селянську, що шкварчала в маслиновій олії, страшенно смачну страву перекладали на тарілку, втрачалося саме те, що надавало картоплі, яйцям, шматочкам хамона й зелені єдиної, зовсім нової якості.

– Яке вино ти питимеш, Естіліц?

– Біле.

– У мене немає білого… Є тільки тінто. Й пляшка «росадо», торішнє, з Памплони, з Сан-Ферміна…

– Ти була минулого року на фієсті?

– Я кожного року буваю на фієсті. І біжу по кальї Естафета, щоб не відчути себе старою.

– Я випив би «росадо» за зелену, яка ніколи не буде старою.

– А я вип'ю за те, що ти повернувся…

– Я ще не повернувся, зелена. Я просто провідав тебе. А потім поїду.

– Але ж ти запросив мене до себе?

– В гості, – сказав Штірліц. – Я покажу тобі Мадрід так, як його ніхто не покаже.

– Я ж ні на що не претендую, Естіліц. Я просто щаслива, що бачитиму тебе… Інколи… Коли приїжджатиму до тебе в гості… Дай мені це право.

– Не сердься.

– Я радію. Я тільки радію, чому ж я маю сердитись?

– Не обманюй мене.

– Інакше буде дуже погано. Жінка повинна завжди обманювати чоловіка, вона мусить бути така, якою він хоче її бачити, вона мусить усе приховувати в самій собі, лише тоді вони будуть щасливі й ніколи не стануть тягарем одне для одного.

– Я не думав, що ти така мудра.

– Я зовсім не мудра. Просто я можу бути з тобою такою, яка є. Раніше я не могла бути такою. Треба було, щоб минули роки і щоб я усвідомила, хто ти і що важиш у моєму житті, щоб я стала сама собою, коли говорю. Раніше я була дурна, боялася сказати те, що думала. Я завжди говорила те, що треба, а не те, про що думала. Хай їй грець, тій школі, яка робила все, щоб навчити нас бути як усі, обстругати, наче колоду… А як можна любити гладеньку, безлику колоду? Поети оспівують деревця й квіти, а не колоди. Але, на жаль, ти починаєш розуміти, що треба бути собою, справжньою, а не такою, яку хочуть бачити оточуючі, коли вже пізно, життя минуло, все кінчилось…

Штірліц підняв свій келих з легким рожевим вином, потягся до Клаудії, цокнувся з носом, випив, знову витяг сигарету.

– У мене є пуро, – сказала Клаудіа. – Я дам тобі пуро після кави.

– Я їх терпіти не можу, чесно кажучи. Пригощай ними тих, хто любить міцний тютюн.

– Навіщо ти мене образив?

– Я? Ні, я не збирався тебе ображати. Я теж дуже хочу бути таким, який є. Тому сказав, як подумав, а не те, що мав би відповісти вихований кабальєро.

– Ти приїжджатимеш до мене?

– Так.

– Часто?

– Не знаю.

– Ти й раніше ніколи не відповідав напевне, Естіліц.

– Це погано?

– Тоді – дуже. Мені ж тоді було тридцять, і тому я вважала себе молодою, а всі молоді хочуть певності, щоб неодмінно в церкву, а потім діти в домі, багато дітей, а потім, а потім, а потім… Отож-то й воно… Найвища певність саме й полягає в непевності, постійна надія на те, що от-от станеться чудо.

– Зручно. Коли ти прийшла до цього?

– Після того як мала безліч пропозицій на певність… Та й цей Роберт Харріс… Така певність гірша за самотність, адже коли вдвох, а тобі з ним погано, тоді навіть і мріяти ні про що не можна… Відчай, крах надій, рання старість, та ще в країні, де розлучення заборонено законом.

– Дозволять.

– Ніколи. Де завгодно, тільки не в Іспанії.

– Дозволять, – повторив Штірліц. – Отже, коли виникне пристойна пропозиція – погоджуйся.

Жінка допила своє вино, дуже акуратно поставила келих, немов боялася розбити його, й запитала:

– Я можу тобі чимось допомогти?

Штірліц довго мовчав; запитання було несподіваним; відповів неохоче, ніби опирався сам собі:

– Можливо… Тижнів через два я повернусь. Або ти приїдеш до мене. Добре?

– Звичайно.

– Треба подзвонити на вокзал, дізнатися, коли останній поїзд на Мадрід.

– Не треба дзвонити. Я вже послала туди Хосефу. Вона зараз повернеться. Останній поїзд відходить на світанку. Ходімо, я покладу тебе, щоб ти часом знову не впав під стіл, у тебе зовсім хворі очі.

– Ходімо, – сказав Штірліц, – Тільки розбуди мене, добре? А то я не зможу заснути. Я мушу повернутися в Мадрід, розумієш? Мушу. Хоч я не хочу туди повертатись, якби ти знала, як я не хочу цього…

… Через тиждень до Бургоса приїде бразильський історик ду Баластейруш. Він поселиться в готелі «Прісіпе піо» й заявить у поліцейській дільниці, куди його люб'язно запросять, перш ніж дати вид на проживання строком на сорок п'ять днів, що тема його роботи, замовлена університетом Ріо-де-Жанейро, називається «Історія будинків Бургоса, зведених до початку XIX століття».

Таке пояснення цілком задовольнить відділ реєстрації іноземців; Баластейруш з натхненням порине в свою справу, почне робити виписки із старовинних проектів, копіювати креслення, фотографувати фасади найцікавіших будинків, гортати домові книги, зокрема й ту, де було прізвище Клаудії.

Після повернення в Мадрід (тільки звідти відправлявся літак за океан) він передасть Полу Роумену відомості про те, що в період з серпня 1936 року по січень 1938-го в апартаментах сеньйори Клаудії Вілья Бьянкі, яка працювала тоді в особливому відділі генерального штабу армії каудільйо Франко, проживав підданий «Великої Римської імперії німецької нації», дипломований інженер Макс фон Штірліц, що народився 8 жовтня 1900 року, паспорт SA-956887, виданий рейхсміністерством закордонних справ 2 травня 1936 року в Берліні, на Вільгельмштрасе, 2.

Перевірка, що її провели з допомогою мадрідських контактів Пола, підтвердить достовірність інформації, яку одержав платний агент військової розвідки США.

На запит, надісланий до Вашінгтона з приводу того, чим займався особливий відділ генерального штабу в Бургосі наприкінці тридцятих років, відповідь прийде певна й недвозначна: контррозвідувальною роботою серед іноземців, акредитованих при генералові Франко.

РОУМЕН-І

Коли від парку Ретіро йдеш униз до Сібелес, треба неодмінно притискатися до фонтана, якщо ти хочеш повернути в напрямі до Аточі, а йому треба було потрапити саме туди, бо Роберт Харріс, що напився минулої ночі до самісіньких риз, просив Пола заїхати по нього в готель «Феліпе кватро» й пообідати разом. «У мене синдром похмілля, світ не милий, рятуйте, Макса ще й досі немає в ІТТ, я вмираю».

Роумен насамперед подзвонив в ІТТ, йому сказали, що доктор Брунн уже працює в архіві, від серця відлягло – не втік, і він подався до Харріса – англієць був того вартий.

Час не квапив, Харріс точної години не призначив, тому Роумен, знаючи божевільну вдачу іспанців – тільки дорветься до керма і зразу щосили тисне на акселератор, камікадзе якісь, а не водії, – майже тулився до гранітних плит; задовго до світлофора почав плавно пригальмовувати, краще втратити дві хвилини, ніж запізнитися на дві години, якщо стукнешся з кимось; коли він відчув різкий удар і машину виштовхнуло на пішохідну лінію (слава богу, пішоходи ще не ринулись переходити вулицю), стало страшенно прикро; коли б хоч у чомусь порушив правила, правда, «форд» застрахований, але ж тепер треба чекати поліцію, тут дуже доскіпливо оформляють протокол, зовсім не бережуть часу, на це піде не менше години, трясця твоїй матері, скажений кабальєро!

Однак за кермом старенького «шевроле», взятого, як виявилося, напрокат, сидів не кабальєро, а дівчина. Вона вискочила з машини, схопилася за голову й закричала:

– Якого чорта ви їздите, як стара баба?!

– Якого чорта ви женете, як псих? – у тон їй відповів Роумен, відчинивши дверці «форда», але з машини не вийшов.

У дівчини все обличчя було вкрите веснянками, ніс кирпатий, очі голубі, довге чорне як смола волосся здавалося перукою, вона прямо-таки мусить бути блондинкою.

«Мабуть, скандінавка, – подумав Роумен. – Саме той стиль жінки, який мені подобається, і знову веснянки, ну ніби на загад».

– Що мені робити в цьому чортовому місті?! – бідкалася дівчина. – Я не знаю їхньої мови, що мені робити?!

– Платити мені гроші, – відповів Роумен, – й забиратися звідси, поки не приїхала поліція. Тут за порушення правил саджають в холодну.

– Як я поїду?! – все ще не вгамовувалася дівчина. – На чому?! Та вилізьте ви нарешті зі своєї чортової машини! Що, у вас броньована сідниця?! Я радіатор розбила!

Роумен виліз; ніс «шевроле» справді було розплющено.

– Треба штовхати до тротуару, – порадив Роумен. – Платіть за те, що пом'яли мій бампер, тоді допоможу.

– Більше нічого не хочете?! Це ви мені платіть! Ви різко загальмували, тому я і врізалася у вас.

– А може, я це зробив навмисне? Хотів одержати з вас страховку. Звідки ви знаєте?

– Як вам не соромно! Допоможіть мені!

Роумен подивився на бампер своєї машини, пом'ятий був не дуже, але без поліцейського протоколу майстерня навряд чи візьметься ремонтувати по страховці, вимагатиме, щоб заплатив готівкою, правда, можна всучити пару пляшок віскі хазяїнові; чорт з ним, дам віскі; дівчина гарна, не можна завжди проходити мимо того, що здається тобі мрією; ти не знаходив собі місця після Бургоса, коли втратив ту руду; зараз втратиш цю чорну; помреш бурлакою зі своїм сварливим характером, нічого, Харріс почекає, нехай відмокне у ванній.

– Вивертайте кермо, – сказав Роумен. – Тільки-но загориться червоне світло, почнемо штовхати. Шофери істерично сигналитимуть, але ви не звертайте уваги, кричіть їм «ходер» і штовхайте собі свою лайбу.

– Що таке «ходер»?

– Це значить «займатися любов'ю».

– Краще вони допомогли б нам, а не їхали займатися любов'ю…

Вони зрушили машину з місця, далі вона легко пішла під уклін. Роумен крутив кермо, кричав шоферам «уно моментіко», дівчина голосно повторяла «ходер», вулиця сміялась, хоч водії все ще сигналили.

Поставивши машину біля готелю, Роумен іще раз оглянув «шевроле», вода з радіатора й досі цебеніла тонким струмочком.

– Що робити? – спитала дівчина розгублено.

– Ходімо відженемо мій «форд».

– Ідіть самі, у мене в машині багаж.

– Іспанці не крадуть.

– Так я вам і повірила! Мені дідусь казав, що вони всі злодії.

– Він хоч раз був тут?

– Ні, але він був дуже начитаний.

Роумен аж скорчився від сміху; він сміявся, як завжди, беззвучно; махнув рукою і побіг до «форда». Коли дали червоне світло, він, порушивши всі правила, перетнув вулицю й запаркував свою машину біля «шевроле» дівчини.

– Перетягайте багаж до мене, – сказав він. – А там вирішимо, що робити.

– Це ви перетягайте мій багаж! Розбили машину й зразу починаєте експлуатувати нещасну дівчину.

– Покажіть-но зуби…

– Що?! Я розбила рот?!

– Ні, просто я хочу побачити, які у вас гострі зуби.

Дівчина всміхнулася; усмішка в неї була несподівана, обличчя одразу змінилось, лоб розгладився, стало видно, який він великий і випуклий; зникли ранні зморшки біля продовгуватих голубих очей; ніякої косметики; але вона не така вже й молода, як мені здалося спочатку, подумав Роумен; їй не двадцять, як я гадав, ось-ось тридцять; тим краще, дівоча необізнаність передбачає в партнерстві юнацьку недосвідченість, а мені незабаром сорок…

Він допоміг їй перетягти баул, чемодан і велику полотняну сумку, на якій було вишито два слова: «Норвегія» й «Осло».

– Я – Пол Роумен, а як вас звати? – спитав він.

– Крістіна Крістіансен… Кріста…

– Давно з Осло?

– Звідки ви знаєте, що я звідти?

– Я працюю дедуктивним методом Шерлока Холмса.

– Ні, правда…

– А сумка чия? – він кивнув на заднє сидіння. – Там же про вас усе написано.

– Так я можу бути з Канади… А сумку я просто купила в Осло.

– Я канадців впізнаю за милю, – сказав Роумен. – У мене є друг, який виховувався у Квебеці… Що мені з вами робити? З'їздимо до вашої страхової компанії?

– А я й не знаю, де вона…

– Покажіть документи на машину.

– Вони залишилися в машині.

– Принесіть.

І фігурка в неї чудова, подумав Роумен, от пощастило, га? Я відчуваю постійну порожнечу навколо себе; після того як повеселишся з французькими гастролерками, які обслуговують іноземців у «Рітці», стає ще самотніше, хоч вовком вий. А з цією дівчиною мені раптом стало спокійно, я відчув себе живою людиною, мені захотілося забути Брунна, нацистів, Харріса й поїхати з нею в село, посидіти в невеличкому кафе, діждатися вечора, коли люди почнуть співати свої чудові пісні, самому заспівати разом з ними і її навчити, як треба допомагати собі чути ритм, виляскуючи його сухими спритними пальцями.

– Ют, – сказала Кріста, даючи йому документи. – Я не розумію іспанську, ми з хазяїном гаража розмовляли жестами.

– Тут це небезпечно, – посміхнувся Роумен і ввімкнув двигун. – Особливо з вашою фігурою.

– Я займалася японською боротьбою.

– Гаразд, продовжуйте нею займатися, – сказав Роумен, розглядаючи пожмакані папери, які фірма по аренді машин вручила Крістіні. – Їдьмо до них, там усе врегулюємо. Скільки ви їм заплатили?

– За три дні…

– Я запитую про гроші, а не про дні.

– Двадцять доларів.

– Вони взяли у вас долари?

– Звичайно.

– Це тут заборонено. Вони мусять брати тільки песети.

– Чому?

– Щоб зміцнювати престиж власної валюти й покласти край спекуляції на чорному ринку… Ви чим займаєтесь?

– Пишу дисертацію.

– Про що?

– Про казна-що. Інтегральні залежності…

– Що?!

– Я не хочу про це говорити! Мені ця математика остогидла, як ромашкові таблетки! Я не хочу згадувати про те, що мені невдовзі знову доведеться робити.

– Навіщо ж тоді писати дисертацію?

– Бо цього хотіла мама. І тато також, він був професором математики. А я їм обіцяла, коли вони були живі. Вони ж привчили мене тримати слово.

– Хороші у вас були тато й мама.

– Дуже. А ви що робите?

– Бізнес.

– Ви не англієць?

– Ні.

– Американець, так?

– Він. Ніколи раніше не були в Мадріді?

– Ніколи.

– Подобається місто?

– Та я ж з аеродрому – в бюро аренди, звідти – вам у бампер і після цього у вашу машину. Я тут всього лише дві години.

– Влаштували собі відпустку?

– Еге ж. Мій друг сказав, що в жовтні тут найцікавіші кориди. І квитки на них не дуже дорогі.

– Слухайте більше ваших друзів… Квитки завжди коштують однаково, тут немає туристів, закрита країна, ціпи регулюються владою… Хто ж це верзе таку нісенітницю?!

– Ви розсердились?

– Чого це я розсердився, просто не люблю, коли люди базікають дурницю.

– Ви ревнивий?

– А ви спостережлива.

– Математик, – всміхнулася Кріста, – нічого не вдієш, мені без цього не можна… Як у шахах… Знаєте, як називають шахи?

– Як?

– Єврейський бокс.

Роумен знову засміявся, аж стукнувся лобом об кермо; а посміявшись, сказав:

– Після того як ми все відрегулюємо з вашою машиною, я одвезу вас до себе. В мене велика квартира, можете жити в ній.

– Спочатку подзвоніть дружині, вона може бути проти.

– Гаразд. Подзвонимо від мене, вона у Нью-Йорку, я запитаю, чи вона не буде проти, якщо в мене поживе кілька тижнів дуже вродлива дівчина, вся у веснянках, з продовгуватими голубими очима, а волосся чорне, як вороняче крило.

– Я пофарбована, – сказала Кріста. – А взагалі я зовсім біла. Ви бачили хоч одну чорну норвежку?

– Де ви так вивчили англійську?

– Батьки віддали мене в англійську школу… Вони були англофілами… У нас частина людей німців, але більшість симпатизує англійцям.

Вони приїхали в бюро прокату, Роумен зайшов до шефа, який дрімав за скляними дверима, вифранчений, в оранжевому піджаку, яскравому галстуку, з двома фальшивими камінцями на товстих пальцях, порослих цупкими щетинистими волосиками.

– Хефе, – звернувся до нього Роумен, – ваша клієнтка мало не загинула в катастрофі. Ви всучили їй автомобіль без гальм.

– Кабальєро, – вигукнув шеф, – усі мої автомобілі проходять найретельніше обслуговування. За машинами стежать кращі іноземні спеціалісти. Я не довіряю свої машини іспанцям, ви ж знаєте наш народ, тяп-ляп, ніякої гарантії, усе поспіхом, бездумно. Я дав сеньйориті чудовий «шевролете», на ньому можна проїхати всю Європу.

– Хефе, мотлох цей ваш «шевролете», – в тон хазяїнові заперечив Роумен, ох, оці вже іспанці, вони схожі на німців, не кажуть «пежо» а «пегеоут», не «рено», а «ренаулт», і неодмінно «шевролете», а не «шевроле», потяг до повного порядку, а чи існує він на землі? Світ скуйовджений, безладний, може, в цьому й прихована його найвища чарівність. – Давайте домовимося ось про що: сеньйорита не звертається у страхове товариство, у неї багато синців, вона може завдати вам серйозної шкоди, «шевролете» стоїть біля Сібелес, нехай ваші люди притягнуть його сюди й старапно відремонтують, а ви дасте сеньйориті малолітражку, якщо вона їй буде потрібна. Домовились?

– Кабальєро, це неможливо. Ми повинні поїхати на місце події і викликати поліцію…

– Яка випише вам штраф, хефе…

– Ми з ними зможемо домовитися по-доброму.

– «Ми»? Я не маю наміру з ними домовлятися ні по-доброму, ні по-поганому. – Роумен витяг з портмоне десять доларів, поклав на стіл хазяїна й вийшов; Кріста ввімкнула приймач, знайшла музику, передавали пісні Астурії.

– Усе гаразд, – сказав він, – ми вільні. Знаєте, про що вони співають?

– Про кохання, – посміхнулася дівчина, – про що ж іще.

– Музика – це кохання, її найвища стратегія, а я запитую про тактику, тобто про слова.

– Мабуть, про квіти щось…

– Ні, «блюмен» – це німці, у них всі пісні про квіти. Іспанці оспівують дію, рух і слово; «о, як горять твої очі, коли ти говориш мені про своє серце, що завмирає від солодкого передчуття»…

– Ви дивно розмовляєте… І поводитесь не по-американськи…

– А як я повинен поводитись по-американськи?

– Напористо.

– Вам про це говорив друг, який знає ціни на тутешню кориду?

– Так.

– Пошліть його к чорту. Американці хороші люди, не вірте базіканню. Просто нам заздрять, тому й не люблять. Хай би всі навчилися так працювати, як ми, то й жили б добре… Ми, може, тільки занадто пнемось, щоб усі жили так, як ми. Нехай і нам не заважають… Погано про нас говорять лише самі заздрісники… Правда… Ви голодні?

– Дуже.

– Місто подивимося потім?

– Як скажете.

– А чого це ви стали така покірна?

– Відчула вашу силу. Ми ж як звірятка – вмить відчуваємо силу.

– Поважаєте силу?

– Як сказати. Якщо це просто сила, м'язів багато, тоді нецікаво… Я ж займаюся японською боротьбою… А якщо сила поєднується з розумом, тоді жінка піддається… Тільки сильні люди можуть бути добрими. Сильний лікар, сильний математик, сильний літератор – вони добрі… А ті, хто знає про себе правду, хто знає, що він слабкий й невдатний – хоч і в еполетах, і уславлений, – все одно злий…

– Кидайте математику, Крісто, – порадив Роумен. – Ваше місце у філософії… Що ви більше любите? М'ясо чи рибу?

– Найбільше я люблю готувати. Ненавиджу ресторани. Якщо ти не сподобалась офіціантові, він може плюнути в смажену картоплю, ніхто ж не бачить…

Роумен знову залився сміхом, постукав лобом об кермо, вирулив від Сібелес на Пассеа-дель-Прадо, повернув праворуч, зупинився біля критого ринку; коли Кріста почала зачиняти вікна в машині, ще раз сказав, що тут не крадуть, іспанці народ напрочуд чесний, узяв її за руку (вона була тепла й м'яка, серце в нього зупинилося від ніжності)' й повів дівчину в м'ясний павільйон.

– Продаю, – сказав він, кивнувши на ряди, повні продуктів. – Вибирайте – що душі заманеться.

– Не розорю?

– Ну й що? Зберемо банду, почнемо грабувати на дорогах.

– Тут зайці є?

– Тут е все. Але тільки тоді, коли у вас є гроші.

– Я вмію готувати зайця. З часником, цибулею й помідорами.

– Мати навчила?

Кріста похитала головою:

– Той друг, якого ви відразу не злюбили.

– У такому разі зайця ми не купуватимемо. Що ви ще вмієте готувати?

– Можу зробити тушковану телятину.

– Хто вчив?

– Ви хочете, щоб я відповіла «мама»?

– Так.

– Бабуся.

– Годиться. Купуємо телятину. Вмієте вибирати? Чи допомогти?

– Що треба відповісти?

– У цьому випадку можете відповідати що хочете.

– Мій друг любить, коли я це роблю сама.

– Знаєте що, скажіть, де ви хотіли б зупинитися, я вас відвезу в готель.

– Я й сама дійду.

– Чемодан у вас заважкий.

– Пусте, я навчилася тягати чемодани під час війни.

– Навіщо ви так граєте зі мною, га?

– Бо дали мені можливість відчути ваш до мене інтерес. Якби ви були байдужі, я б з шкіри лізла, аби вам сподобатись.

– Жінки люблять, коли з ними грубі?

– Ні. Цього ніхто не любить… Я, звичайно, не знаю, може, якимсь психопаткам це подобається… Але гру любить кожна жінка. Ви, чоловіки, відібрали у жінок право на інтригу, ви не пускаєте нас в дипломатію, не дозволяєте керувати шпигунським підпіллям, не любите, коли ми стаємо професорами, ви дуже владолюбні за своїм кроєм, і нам лишається виявляти свої людські риси тільки в одному: у грі з вами… За вас же, не думайте…

– От хороша телятина, – сказав Роумен.

– Я на неї й націлилась. Квапдо? – спитала вона продавця.

Той здивовано подивився на Роумена, іспанці не розуміють, коли на їхній мові розмовляють погано, це ж так просто, розмовляти по-іспанському.

– Сеньйорита запитує, скільки коштує? – допоміг Роумен. – Зважте два гарних шматки. Якщо у вас залишилися нирки й печінка, ми теж заберемо.

– Скільки коштує? – повторила Кріста. – Дуже дорого?

– Ні, терпимо, – він простяг їй гроші. – Купіть-но торбинку, вони тут зручні, продають у крайньому ряду.

– Навіщо? – дівчина знизала плечима. – Я збігаю в машину, у мене завжди є з собою сумка, це ще з часів окупації… Дайте ключ.

– Так я ж не замкнув дверей.

– Так, правильно, забула. Я зараз, – і вона побігла до виходу, і Роумен помітив, як усі продавці, що стояли за прилавками, проводжали її томними очима.

А все-таки ми півні, подумав Роумен, справжні півні, ті теж дуже полюбляють пасти своїх курок, і так само гордовито оглядають суперників, і так само пихато походжають подвір'ям, мені бракує тільки шор, слово честі, та ще й золотавого півнячого гребеня. Найдурніші істоти на землі – півні… Ввечері я поведу її в «Лас Брухас», там співають кращі фламенко, нехай витріщають на неї очі, це, виявляється, дуже приємно… Як це погано – відвикати від товариства жінок, яким не треба платити, думаєш, як це зробити б тактовніше, шукаємо кишеню, а в неї немає кишень, в сумку впхнути конверт негарно, мало що в неї там лежить, протизаплідні таблетки, фотографія коханого чи аспірин… Чорт, невже я зустрів ту, про яку мріяв? Це ж завжди несподівано, як сніг на голову; коли плануєш щось, неодмінно все виходить навпаки… Але дуже погано те, що я відчуваю до неї якусь тендітну ніжність, я не можу уявити її поруч, близько, моєю… Розчарування розбивають людину навпіл – живе мрією, яка відчужена, і грубим задоволенням потреби; поспав з кимось, відчув у собі ще більшу порожнечу, й знову весь у полоні мрії, все дужче розуміючи, що вона, як кожна справжня мрія, нездійсненна.

Кріста (мені зручніше називати її «Кріс», подумав Пол) прибігла з маленькою, але дуже місткою сумочкою; вони склали в неї хамон, овочі, селянський сир і жовтий скрутень масла з Кастілії – там його присолюють і в коров'яче молоко додають трохи козячого й кобилячого, чудо, а не масло, мабуть, їй сподобається.

Продавці знову провели Крістіну очима; не втрималися, щоб не прицмокнути язиками; мавританське, – це в них невигойне, та чи й треба вигоювати?!

– А вино? – спитала вона. – Чому ви не купили вина?

– Тому що в мене дома стоять три барильця чудового вина, – відповів Пол. – Є віскі, джин, німецькі рислінги довоєнного розливу, коньяк з Марселя, – чого душа забажає.

– Ох, яка ж я голодна, – сказала дівчина, – Наші покупки страшенно смачно пахнуть. Я можу не їсти цілий день, але як тільки почую запах їжі, в мені прокидається Гаргантюа.

– Хамон ніколи не куштували?

– Ні. А що це?

– Це пояснити важко. Селянський сир любите?

– Ох, не моріть голодом, будь ласка, Пол, краще швидше поїдемо, га?..

Він привіз її до себе, на Серано; в його величезній квартирі було надзвичайно чисто; сеньйора Марія прибирала в нього тричі на тиждень; як і всі іспанки, страшенно була охайна; те, що Лайза встигала за годину, вона робила як священнодійство майже цілий день: пил витирала тричі, пилососом не користувалась – дуже складний агрегат; лазила на колінах під ліжком – немає нічого надійнішого за вологу ганчірку; обов'язково мила вікна, хоч вони були зовсім чисті, і старанно вибивала ковдри й пледи, викинувши їх на підвіконня, хоч Роумен ніколи не вкривався нічим, крім простирадла.

– У вас тут, як у храмі, – сказала Кріста. – Хто стежить за чистотою у вашому домі?

– Подруга, – відповів він, поставивши чемодан дівчини в передпокої на маленький столик біля дзеркала, набрав номер Харріса й попередив, що зустріч переноситься на завтра, виникла невідкладна справа, будь ласка, пробачте, Боб.

– А як ставиться до вашої служниці дружина? – спитала Крістіна.

– Вони терплять одна одну.

– Ви кажете неправду. І якщо ви хочете, щоб я у вас залишилась, віднесіть мій чемодан у ту кімнату, де я спатиму.

– Вибирайте самі, – сказав він, – я ж не знаю, яка кімната вам сподобається.

Він показав їй великий хол з низьким диваном біля скляних дверей на величезний балкон, де був маленький басейн і солярій, свій кабінет, їдальню й спальню.

– Де подобається?

– Можна в холі?

– Звичайно.

– Ідеально було б влаштуватися на вашому чудовому балконі. Казкова квартира… Ви, мабуть, дуже багатий, еге ж?

– Ще й який… Що стосується балкона, то не треба дражнити іспанців, вони вночі проникливі, як кішки.

– Щось дуже ви їх любите.

– Вони того варті.

– А як звати вашу подругу, що тут прибирає?

– Марія.

– Скільки їй років?

– Двадцять п'ять, – відповів він і подзвонив в ІТТ.

– Сеньйор Брунн в архіві, там немає апарата, можемо попросити підійти, але доведеться почекати.

– Ні, спасибі, – сказав Роумен. – Передайте, що дзвонив Пол, я зв'яжуся з ним увечері.

Крістіна іще раз оглянула його квартиру, понюхала, чим пахне на кухні, й спитала:

– Марія – гарненька?

– Так.

– Навіщо ж ви привезли мене сюди?

– Жалко стало…

– Знаєте, викличте таксі.

– Зараз. Тільки спочатку зробіть мені м'ясо.

– Щось мені розхотілося робити вам м'ясо.

– Ви що, ревнуєте?

Кріста подивилася на нього з усмішкою.

– Як це ви робите? – вона повторила його жест, зігнувшись навпіл. – Так? Це означає, що вам смішно, га? Ну от і мені також смішно. Почекайте, а чи не берете ви реванш за мого друга?

Він поклав їй руки на плечі, пригорнув до себе, поцілував у лоб і відповів:

– А ти як думаєш?

Вона обійняла його за шию, заглянула в очі й тихо сказала:

– Мабуть, на балконі мені буде дуже холодно.

– І я так думаю.

… У «Лас Брухас» вони приїхали о дванадцятій; Кріста двічі повторила:

– Запевняю тебе, там уже все закінчилось…

– Хто живе в Мадріді півтора року? Ти чи я?

– Я краще довше з тобою побула б. Мені нікуди не хочеться їхати.

– А я хочу тобою похвастатись.

– Це приємно?

– Дуже.

– Але ж я потвора.

– Не кокетуй.

– Я кажу правду. Я ж про себе все знаю… Просто тобі самому нудно, от ти й вигадав мене… Я знаю, в мене так бувало.

– Як у тебе бувало? Так, як зі мною?

– Тобі треба брехати?

– Ти ж математик… Калькулюй.

– Тобі треба брехати. Тобі треба говорити, що мені так добре ніколи не було… А взагалі, якщо говорити про те, як ми познайомились, і про ринок, і про те, як ти мене сюди привіз, – не було…

– А потім?

– Це не так для мене важливо… Це для вас дуже важливо, бо ви ж усі рицарі, турніри любите, хто кого переможе… Не сердься… Я нічого ще не зрозуміла. Просто мені дуже надійно з тобою. Якщо тобі цього досить, я готова на якийсь час замінити Марію й домити замість неї шибки.

– Скільки часу ти маєш намір тут мити шибки?

– Тиждень. Потім я поїду в Севілью, хіба можна не поїхати в Севілью, якщо ти була в Іспанії, затим повернуся на кілька днів і після цього полечу до себе.

– Мені дуже боляче, коли ти так говориш.

– Не обманюй себе.

– Я так часто обманюю інших, що собі звичайно кажу правду.

– Ти ж це не собі кажеш, а мені… В ці самі «Брухас» треба надівати вечірнє плаття?