Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 41 страниц)

ШТІРЛІЦ-ХVІІІ
(листопад сорок шостого)

У «Клубі Йєрро» Роумен страшенно сп'янів, бо майже нічого не їв; хиляв одну склянку віскі за другою, без содової, без льоду, пуро, його веселість стала трохи істеричною, він розповідав прекумедні історії про те, як закінчував коледж; в аудиторіях не з'являвся; дні проводив на бейсбольному полі; «професори – всі як один – болільники, вони ставили мені вищі бали, сидячи на трибунах, але не за знання, а за мої прориви до воріт противника; в мене голова, як чавун, я нічого не боявся – довбешку вперед і – гайда. Завжди треба вірити, що пронесе; якщо завагаєшся, хоч на хвилину уявиш собі самого ж себе з переламаним хребтом – ти не гравець, ти вже кінчився для спорту».

– Ви завжди не закушуєте, коли п'єте? – спитав Штірліц.

– Найголовніше втягти голову в плечі, – не відповідаючи, вів далі Роумен, – і стати збитим з самих мускулів і перти биком. На кшалт тутешніх, яких пускають на иайпрестижніші кориди у Памплоні з полів Міури…

– З'їжте щось, – попросив Штірліц. Взагалі він ніколи ні на чому не наполягав, нічого не пропонував прямо; він вважав, що це безтактно; значно доцільніше підвести людину до слова або ж вчинку; державний тоталітаризм починається з сім'ї, де слово старшого беззаперечне; старший не може бути дурним, вік – гарантія розуму й досвіду, хіба це не одне й те ж? Але зараз, розуміючи, що Роумен на грані, нервова криза, у будь-яку хвилину може зірватись, Штірліц зрадив себе, добряче намазав кукурудзяний корж маслом, підсунув його Роумену і повторив – Ану, з'їжте, Пол, вам же вести машину.

– Ви слухайте, коли я говорю! І запам'ятовуйте. І моліть бога, що я взагалі сиджу з вами за одним столом, стара нацистська скотино.

– Молю, – відповів Штірліц. – Молю без упину. З'їжте масло, невже хочете впитися?

– Хто? Я? Докторе, не міряйте людство своїми мірками! Жирні ковбасники п'ють двадцять грамів після шматка свинини, а потім надудлюються світлим пивом… У вас же у всіх задниці, як дзоти!

– Особливо в мене.

Роумен глянув на худого Штірліца, елегантний костюм теліпався, як на вішалці, щоки запали.

– Ви – виняток. – Роумен усміхнувся. – Тільки не думайте, що коли ви не п'єте, а я сьогодні відпочиваю, вам удасться вивудити в мене службові таємниці… Ви ж усі, мов гієни, жадаєте таємниць… Маленьких, загрифлених безглуздих таємниць, тоді як головні таємниці людства назавжди закриті для вас… Ану, скажіть мені, що таке любов? Зрада? Удача? Щастя? Не зможете… Отож-то й воно… Це Я{ таємниці! І ніхто, ніде й ніколи не зможе пізнати їхню заповітну суть… Ну, взнаєте ви, що якомусь завербованому Фріцу я дав номер Х-64. Що, світ зміниться? Діти не хворітимуть? Кохані не зраджуватимуть нас?

Він випив ще одну склянку – повільно, крізь зуби; його пересмикнуло; знову потер обличчя п'ятірнею; зразу ж виступили синьо-червоні плями; наблизився до Штірліца – його сильно хитало, вдавалося, що він зображує плавця, – й шепнув:

– Ви розумієте, що в мене немає виходу? Я переріжу вам горло, якщо ви…

Він недоговорив, упав на стіл, змахнув склянку й тарілки; нечутні офіціанти немов чекали цього, кинулися шулікою на битий посуд, все прибрали миттю.

– Кабальєро стомився, – сказав Штірліц. – Допоможіть мені провести його в парк, він любить свіже повітря.

Відвідувачів у ресторані ще не було; гості збираються на четверту годину, тому зараз тут було порожньо; проходячи мимо гардеробниці, Штірліц купив у неї два маленькі букетики червоних гвоздик, тут так заведено; правда, гвоздики завжди купують перед тим, як увійти в клуб, як знак належності до тутешнього братства; Роумена поклав на лаві за будинком; звідти відкривався чудовий краєвид на Каса-де-Кампо, величезний парк, тиша й благодать.

Чи довго він спатиме, подумав Штірліц. Бідолашний хлопець, йому погано. Він щира людина, тому такий вразливий… Удає, що він скритний і грубість свою вдає; по-справжньому грубі люди ховаються під личиною джентльмена… Він нещасний. Яка це страшна і – він правий – непізнана субстанція – недовір'я. Я не вірю йому, він – мені; люди подібні до гальки на пляжі, лежать собі поряд, згори здаються одним цілим, а насправді тотальна роз'єднаність..» Кажуть, що лише магія мови об'єднує людську спільність. Неправильно, я зараз відкрився б росіянинові, аби тільки почути рідне слово, але ж цей росіянин може виявитися людиною генерала Власова. Він не просто зрадить мене, він вважатиме за щастя убити мене, одномовця, одноплемінника, тому що я вірю іншим словам і служу іншій ідеї… Ми самі називаємо предметами, що оточують нас, те значення, яке хочемо назвати… Ікона, якій молилися, відрізняється від тієї, яка висіла в хаті й була схована від людських очей.

Ми дивимося на жінку й передаємо їй частину свого єства; мріємо про досконалість, яка нам угодна, і передаємо тому, кого любимо, свою енергію, розум, почуття… От подивитися б на Роумена якнайдовше, подумав Штірліц, і передати йому те, що мені потрібно, як це було б чудово… Людство, на жаль, реалізує себе не в днях, а у віках; лише через століття ми маємо більш-менш правильне уявлення про те, що минуло… А коли й маємо, то чи робимо належні висновки? Іспанська нація в часи інквізиції втрачала тисячу волелюбців. Іспанська інквізиція панувала тут століття, з тисяча чотириста сімдесят першого до тисяча восьмисотого. Спалили тридцять дві тисячі мудрих людей, які думали так, як веліла їм совість, а не за наказом священика. Сімнадцять тисяч застили на смерть, триста тисяч кинули в каземати, примусили виїхати мільйони арабів та євреїв. Здавалося б, мали винести урок історії, пам'ятати, що це глупство призвело до руйнування їхньої імперії, країну відкинуло у другорядні, вона стала задвірком Європи, та ось бачите, віддали жандармам Гарсіа Лорку, змирилися з тим, що кращі люди знемагають у таборах Франко або ж подалися в еміграцію… А скільки великих ідей вигнанці віддали іншим державам і народам? Скільки користі принесли Англії протестанти, які змушені були втекти з Франції?! А Растреллі і Фонвізін? Чи фламандці, що осіли в Лондоні, а потім виїхали до Америки? А тепер і Америка, яка стала Америкою внаслідок того, що гнані волелюбці змушені були покинути Європу, почала топтати тих, хто шукав у ній порятунку від Гітлера… Ні, людство ще не вміє колективно мислити про загальне благо. Воно навчилося віддавати себе іконі, скульптурі, архітектурним ансамблям, Біблії, книжкам, але брати те, що йому пропонує знання, воно ще не в силах… Недовір'я? Чи честолюбство, віра лише в самого себе – після віків духовного гніту церкви, коли людину позбавили права виявити свою суть, а найбільше, коли вона, її суть, не вкладалася у звичну схему догм? Господи, якби перемогла віра Арістотеля в те, що лише втіха є головним мірилом діяльності людини! Якби людство підписало всесвітній договір, щоб вважати втіху найвищим благом, смислом життя! Багато горя ми просто не зазнали б… Але як примирити труд каменяра, що працює під палючим сонцем, з трудом мислителя, який має насолоду від спілкування із знанням у прохолоді бібліотеки? Спробуй доведи каменяреві, що він відчуває блаженство, коли піднімає брили…

Штірліц поплескав себе по кишенях: сигарет не було.

– А чому ви не подивилися, що лежить у моїй спідній кишені? – тихо спитав Роумен, не міняючи п'яної пози; він немов розтікся по лаві, проте голос його був тверезий і синювато-чорне око дивилося сумно, але, як завжди, важко. – Я ж сказав, що в кишені зберігаються такі документи, за які ви півжиття віддасте…

– У мене лишилася чверть, а не половина, – зітхнув Штірліц, – жаль розлучатись.

Роумен легко, зовсім не п'яно підвівся:

– Ходімо?

– Коли хочете говорити – говоріть тут. І далі вдавайте п'яного, за нами все ще стежать.

– Я помітив, спасибі.

– Куди поїдемо?

– Не знаю.

– Я на вашому місці подзвонив би подрузі, Пол… Коли ви впевнені, що вона проти вас, зробіть усе, аби вона не здогадалася про вашу обізнаність.

– Подруга подалася в Севілью. На двадцять шостому кілометрі, між Гетафе і Аранхуец, у той же автобус сів Кемп, а його машину вів не відомий мені – поки що принаймні – чоловік. Кемп проїхав з нею п'ятнадцять кілометрів, вийшов з автобуса, пересів у свій «шевроле» і повернувся в Мадрід. Є ще запитання?

– Запитань багато…

– Я їх передбачаю, докторе. Я вам скажу ще дещо… Тільки спочатку я вас запитаю: ім'я доктора Стіннеса вам про щось говорить?

– Звичайно.

– Що ви про нього знаєте?

– Те, що він був віртшафтсфюрер[54]54
  Віртшафтсфюрер – економічний вождь (нім).


[Закрыть] народної економіки, фінансував Гітлера і за це його декорували вищими нагородами рейху.

– Це все?

– Все.

– Постарайтесь пригадати, докторе. Ви повинні знати про нього ще дещо.

– Я сказав би, коли б знав.

– Ім'я Геро фон Шульце-Геверніц вам добре знайоме?

– Звичайно. Це ваш колега, він працював у Швейцарії з Даллесом, офіцер з ВСС.

– Ви напрочуд поінформована людина. Мені страшно сидіти поруч з вами, від вас іде знання, яке карається… Що вам ще відомо про мого друга Геро?

– Нічого.

– А те, що він зять Стіннеса, знаєте?

– Ні.

– Тепер дізнались. Ну, і як ви до цього поставитесь?

– Без захоплення. Ось тепер я зрозумів механіку переговорів між вашими босом Даллесом та обергрупенфюрером СС Карлом Вольфом…

– Вашим босом… Кажіть до кінця: переговори між нашими улюбленими босами Даллесом і Вольфом… А де відбувся контакт між Вольфом і Даллесом?

– В Лугано, в Італійській Швейцарії.

– Італійська Швейцарія – правильно, Лугано – нісенітниця. Контакт було налагоджено в Асконі, за дев'ять кілометрів від італійського кордону, на віллі Едмунда Стіннеса, брата Гуго, американо-німецького промисловця…

– Про це я теж не знав.

– Дуже добре. Значить, ми чітко працювали, в наше завдання входило забезпечити абсолютну секретність цієї комбінації… Я відповідав за забезпечення секретності, докторе, я, ваш покірний слуга.

– І про це я не знав… Ви були у Швейцарії під своїм прізвищем?

– Це не ваше діло. Це моє діло. Як, до речі, моїм ділом було свято вірити в те, що смисл наших переговорів з Вольфом полягає в тому, щоб, увійшовши до нього в довір'я, захопити Гітлера і Гіммлера, наших заклятих ворогів… Але це так, мимохідь… І про зустріч у Страсбурзі ви теж не знали?

– Кого з ким? І коли?

– У серпні сорок четвертого, за два тижні перед тим, як звільнили Париж… Кого з ким? Шефів СС і великого бізнесу рейху, ось кого…

– Ні, і про це я не знав.

– Тоді вам буде цікаво послухати. Чи – нудно?

– Ні, цікаво.

– Так от, там відбулася зустріч керівників концернів «Мессершмітт», «Крупп», «Рейнметалл». «Бош», «Фольксваген» і «Геркулес». Охорону зустрічі забезпечував особливий підрозділ СС. Серед гостей була людина військово-морського флоту, що представляла інтереси гросадмірала Деніца, доктор Штрассер із міністерства воєнної промисловості і доктор фон Ягвітц з міністерства економіки. Доповідь зробив доктор Шайд, керівник концерну «Хермансдорф унд Шьонбург», який водночас був одним з вищих керівників СС; обергрупенфюрер, як і Карл Вольф, ветеран руху. Саме він і сказав присутнім там те, за що будь-кого іншого в рейху розстріляли б тоді без суду і слідства. Він сказав, що війну програно, крах Гітлера ясний кожному, хто має голову на плечах, тому треба негайно, не втрачаючи жодного дня, налагоджувати особисті контакти з американським бізнесом, використовуючи для цього фірми «Цейс», «Лейка» і пароплавну компанію «Гамбург – Америка», які мали свої представництва в Нью-Йорку… Так, так, ще в кінці тридцятих років ці фірми зареєструвалися в Штатах як американські, наші, рідні… Більше того, доктор Шайд назвав швейцарські банки, що стануть найдовіренішими партнерами тих німецьких промисловців, які одержать позику від НСДАП і організують «опорні точки» в світі. Розумієте, що це значить?

– Не до кінця.

– Розшифровую. Два швейцарські банки відкривають рахунки на панів «ікс», «ігрек» і «зет», тобто на людей Круппа, «Рейнметалу» чи «Боша», а може, ще на когось. Ці анонімні пани «ікси» купують фірми і компанії в усьому світі. Грошей на це не жаліють, партія Гітлера вкладає своє золото не в щось там, а в нерухоме майно – дуже надійна справа. Оскільки фон Ягвітц з міністерства економіки почав свою діяльність як співробітник рейхсляйтера Боле[55]55
  Шеф закордонних організацій НСДАП.


[Закрыть] і курирував націонал-соціалістів в Аргентіні, а тільки в одному Буенос-Айресі жило шістдесят членів партії фюрера, питання про купівлю аргентінських фірм не вимагало особливих зусиль. Тим паче, що саме він, фон Ягвітц, підтримував постійний контакт з аргентінськими військовим аташе в Берліні підполковником Хуаном Пероном…

– Он як…

– Саме так… Ось чому мене насамперед цікавить Аргентіна… Але про це пізніше… Найголовніше те, що один мій друг зумів послати на цю нараду в Страсбурзі свою людину… нашого вірного товариша… І запис розмов, який він зробив, пішов у державний департамент… Про це чомусь згадали лише в кінці минулого року, докторе… Але досі ніхто не хоче серйозно зайнятися тим, щоб з'ясувати: які ж фірми в світі стали тепер таємними філіалами НСДАП? Хто з них відраховує гроші тим керівним нацистам, які притаїлись? Як розгортається їхня робота сьогодні? Ви пригадуєте, я запитував вас, як можна налагодити інфільтрацію нацизму в демократичне суспільство? Тепер ви розумієте, що мій інтерес не носить характеру абстрактного, дядько біситься з жиру, йому скучно, от він і пустився в ризиковане діло, хоче полоскотати нерви… Я довго чекав, докторе, поки мої друзі дома почнуть трясти нацистів, але ж Круппа звільнили від суду… І Стіннеса також звільняють від суду… А саме він відправляє посилки в тюрму заступникові Гейдріха доктору Бесту, який зробив з Данії концтабір… І також відмовилися видати Будапешту доктора Бехера, який спалив півмільйона угорських євреїв… І також мовчать про нацистські активи в Нью-Йорку, про те, що і в мене на батьківщині можуть працювати філіали нацистських фірм, створених на гроші НСДАП після того, як про це домовилися в Страсбурзі. Зате дуже голосно заговорили про те, про що говорили всі ці бести і бехери в часи Гітлера – про підступи ейслерів та брехтів… А це здатне викликати тільки одне, докторе… Це здатне викликати бійку… Ви німець, ви знаєте, що це таке, тому я вирішив поставити на вас. Та ще тому, що ви добре малюєте… Я бачу у вашому живопису другий смисл… І тому ще, що вас аж надто явно підставляв Мюллер у справі з Рубенау та Фрайтаг… Ну і, нарешті, тому, що ви не полізли у спідню кишеню мого піджака, коли я розтікся п'яним млинцем на цій лаві…

Штірліц знову поплескав себе по кишенях; Роумен витяг пачку сигарет, поклав на лавку й підштовхнув їх пальцем.

– Спасибі, – сказав Штірліц. – Тільки ви нічого не сказали про те, як бути з ІТТ і Кемпом… Вони – сильні люди і в них є якийсь інтерес до мене, просто так вони благодіяти не будуть. Мене взяли туди на ваше прохання?

– І на моє теж… Але ви маєте рацію – Кемп веде свою партію, він служить мостом між нацистами в Європі і нацистами в Латинській Америці…

– Як я можу зникнути звідси? Чому ви думаєте, що я приживуся в Буенос-Айресі?

– Тому що територія Аргентіни в сотні разів більша за тутешню. Тому що там ви почнете все спочатку. Тому що туди ви приїдете без хвоста…

– У вас готова для мене легенда?

– Ні. Ми її створимо разом. Ви зробите усе, щоб підійти до Людвіга Фрьойде… Він живе в Буенос-Айресі… Саме він був тією людиною, яка одержувала гроші нацистів і переводила їх на купівлю земель, фірм та банків у Аргентіні. Саме він став тепер казначеєм НСДАП. Саме він є ключовою фігурою в тій роботі, яку вам доведеться здійснювати…

– Якщо мене не порішать, то чого можна сподіватися в майбутньому?

– Чого хочете.

– Це не відповідь.

– Я питаю: чого ви хочете?

– Чистого паспорта і вільного пересування без постійного стеження.

– Другого не обіцяю, перше – гарантую.

– Як же я поїду в Аргентіну?

– Я ж сказав, про це думатимемо разом.

– Як звуть ту людину, що послала у Страсбург вашого друга?

– Не коментується.

– Але його звали не Грегорі Спарк?

Роумен глипнув на Штірліца:

– А коли й так, то – що?

– Нічого… Просто ви мені дали голу інформацію, а в такому ділі важлива будь-яка деталь, будь-яке ім'я, слово, цифра…

– Цією людиною був я, докторе. Ясно? Я держу в руках нитки, але всі вони обірвані… Працюючи у Шелленберга, ви не мали причетності до Латинської Америки?

– Ні.

– Ви там ніколи не жили?

– Ні.

– Але хоч якісь імена з агентури чи співробітників СД до вас могли потрапляти, поки ви працювали з Шелленбергом?

– Навряд… Хоч не виключаю такої можливості…

– Прізвище Зандштете вам говорить про щось?

– Щось чув.

– Що саме?

– Зараз не пригадую.

– А дві літери – ФА?

– Що це? – байдуже спитав Штірліц.

– Це «Феррокарілес алеманес»… Залізнично-туристська компанія німців в Аргентіні зі штабом на вулиці Флоріда, чотириста тридцять дев'ять, Байрес… А партайгеносе Готфрід Зандштете був одночасно прес-аташе німецького посольства, користувався дипломатичним імунітетом і підтримував за дорученням страсбурзького есесівця фон Ягвітца постійпі контакти як з людьми Перона, коли той жив у країні, так і з його помічником Гутієресом, коли Перон виїжджав у справах… Він же поширював через ФА всю пропагандистську літературу Гітлера по всій Латинській Америці. Він же вербував агентуру серед лікарів, спорстменів, бізнесменів, військових, політиків… У Чілі йому допомагав Герман Кох, що сидів під дахом німецького віце-консула в Пуанта-Аренас… Коли Гітлер похитнувся, Кох поринув у бізнес, купив компанію «Штубенраух» у Патагонії, відкрив її філіали в усіх містах на півдні країни, придбав у Аргентіні велику кількість земель і побудував віллу «Пудето» на перехресті стратегічних доріг двісті дев'яносто два і двісті дев'яносто три, а вони виходять на автомагістраль номер «три», що зв'язує воєдино всі порти південного узбережжя континенту… Після війни його люди вклали кількасот тисяч доларів – купили нові землі на кордоні з Чілі, поблизу озера Барілоче. Його люди зовсім недавно скупили сотні тисяч гектарів земель у провінції Сальта… Сліди цієї операції тягнуться до Арндта фон Болен унд Гальбаха з родипи Крупна… Центром агентури НСДАП у Парагваї був «Німецький банк Південної Америки», в Асунсьйоні; незадовго перед крахом, попереджені з Аргеитіни, вони перекачали всі свої активи, купивши землі вздовж ріки Парани, починаючи з міста Ігуасу… Від секретної служби Франко на півдні Америки всі контакти з наці здійснював прес-аташе Хуан-Ігнасіо Рамос, він тепер консультант ІТТ в Байросі… Ясно? Не заплуталися в іменах?

– Поки що ні.

– Продовжувати?

– Валяйте.

– В роті пересохло, язик шорсткий…

Роумен оглянувся; в парку, що належав клубу, вхід у який охоронявся, було як і досі порожньо; небо стало прозоре, здавалося, що ось-ось воно розчахнеться і зору відкриється щось яскраве, предметне, немов намальоване пензлем «паршивого модерніста» Сальвадора Далі; повільно стече на землю червоно-чорним, тривожним і страшним…

– Ойга ме![56]56
  Ойга ме! – дослівно: послухай! (Ісп.)


[Закрыть] – крикнув Роумен. – Чи є хтось тут?!

Його голосу немовби ждали: зразу з'явився офіціант у чорних брюках, накрохмаленому білому піджаку, в сліпучо-білих фільдеперсових рукавичках, шанобливо схилився перед кабальєро, вислухав його прохання – «віскі і багато Льоду»; плавно відійшов; спина його була пройнята готовністю виконати замовлення якнайкраще і якнайшвидше. Роумен вів далі:

– Другим помічником Зандштете був професор німецької мови в медичному коледжі Бернард Майєр. Він працював по армії, підтримував постійний контакт з Хосе-Рамоном Даусом, начальником управління спорту генерального штабу, другом Перона. Третім – Отто Герман Фолькхмаймер, тепер він у кінобізнесі, в нього лишилося багато картин доктора Геббельса, він їх крутить ще й досі в невеличких кінотеатрах.

Підійшов офіціант, приніс віскі з льодом, під пахвою тримав складений столик, установив його біля лави, спитав, може, подати солоних горішків, сказав, що він готовий виконати будь-яке прохання кабальєро, аби тільки їм добро відпочивалось, і відплив до будинку; спина так само пройнята готовністю, вона здалася Штірліцу набагато виразнішою, ніж обличчя.

Випивши, Роумен говорив далі:

– Вважають, що саме Фолькхмаймер залучив до співробітництва одного з провідних учених Аргентіни професора Умберто Дейва; той свого часу приїздив у рейх, був у захваті, організував в університеті осередок НСДАП, працював серед найталановитіших фізиків та математиків країни…

– Звідки вам надійшов цей матеріал? – спитав Штірліц.

– Не коментується, – відрубав Роумен. – Я своїх секретів не відкриваю.

– Добре, я спитаю інакше: чи багато грошей коштувала ця інформація? Будь ласка, скажіть, це дуже важливе запитання, Пол, воно важливе для вас, не для мене…

– Звичайно, за інформацію такого рівня платять…

– Ви одержали ці дані після того, як за вами почали стежити?

– Послухайте, не треба говорити загадками.

– Ваша школа, – усміхнувся Штірліц. – Ви ж зі мною говорите тільки загадками. Повторяю, не я зацікавлений у відповіді, а ви.

– Чому?

– Ви мені перелічили всі імена? Чи щось лишилось?

– Звичайно, лишилось.

– Наприклад, Туліо Франчіні, – сказав Штірліц, – який працював зв'язковим торгового радника німецького посольства в Чілі Бьотгера… Священик Педро Вьяне… Лишилося ще ім'я Віллі Кьона, якого призначив Гітлер «запасним комісаром НСДАП у Латинській Америці», місце проживання в Сантьяго, вулиця Монеда, тисяча п'ятдесят чотири; Мазілья, один з директорів німецької авіакомпанії ЛАТІ; іспанський контакт Зандштете партайгеносе Зайдліц, що виступав під псевдонімом Хосе-Хуан із Більбао.

Роумен потер обличчя п'ятірнею, спробував зламатися, але сміху не вийшло; глянув на Штірліца своїм оком-маслиною і спитав:

– Отже, ви в комбінації проти мене?

– Тоді я не відкрився б вам… Вам продали товар застарілий, який був в ужитку, Пол… У сорок третьому році палата депутатів Аргентіни почала слідство з приводу «Бюро інформації» ФА – «Феррокарілес алеманес»… Під час розслідування всі ті імена, про які ви мені говорили, було так чи інакше згадано… Явки, які ви назвали, були викриті. Навіть шифр нацистів аргентінці змогли прочитати… Але найцікавіше те, що, коли було призначено заключне слухання справи і розкрилося б усе, президента скинули військові і до влади прийшли люди колишнього військового аташе Аргентіни в рейху – полковника Перона… Таку інформацію вам міг продати розумний спекулянт, який знає, що ці матеріали було опубліковано крихітним тиражем, а потім зовсім вилучено з поширення Пероном, або ж явний дезинформатор, котрий хоче спрямувати ваш пошук по відпрацьованих каналах, де будь-кого, посланого вами, чекатимуть люди з військової розвідки. А вони кинуть вашу людину в тюрму. Або почнуть з нею гру. А коли з людиною, що виконує доручення розвідки, грають, вважайте справу закінченою, а ви опинитеся в дурнях. Роумен хрустко потягся.

– Я не хотів би мати вас своїм ворогом, докторе.

– А я з радістю записав би вас у свої друзі, Пол.

– Але друзі не брешуть. А ви мені брехали, коли говорили, що були непричетні до Латинської Америки…

Всієї правди Штірліц відкрити не міг, він не мав права говорити про те, як йому допоміг генерал Альфредо Гонсалес, але він повинен був відповісти Полу так, щоб той не відчув цього.

Тому він сказав:

– Я справді до неї не був причетний. Я працював у архіві ІТТ, а немає нічого страшнішого за нерозібрані архіви, Пол. Можу показати вам стенографічний звіт палати депутатів у справі ФА.

– Як ви думаєте, Кемп знав, що там зберігається цей документ?

Штірліц посміхнувся:

– Зберігається… Він не зберігався, він валявся в ящику, вкритий патьоками, з'їдений мишами… А втім, я не виключаю, що він знав про цей документ, але тоді він мав бути певний, що ви почнете розмову про цей предмет саме зі мною. Тому я вас і питаю: хто дав вам цю інформацію?

Роумен не міг відповісти Штірліцу; в нього просто язик не повертався сказати правду, бо ця «цілком секретна інформація» надійшла йому від Роберта Макайра з Відділу розвідки державного департаменту, коли він повідомив туди про свій намір використати «доктора Брунна» для роботи по виявленню нацистського підпілля на півдні Латиноамериканського континенту.

– Відвезіть мене додому, – сказав Роумен, піднявшись з лавки. – Ляжу спати. Дуже хочу спати.

… Повернувшись додому, він не ліг спати, а, прийнявши душ, поїхав на конспіративну квартиру, де його вже майже годину чекав Еронімо.