Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 41 страниц)

ГЕЛЕН-ІІ
(квітень сорок шостого)

Геленові передали копію стенограми допитів Шелленберга, він поцікавився, хто ще мав до них доступ, і, почувши відповідь, що ніхто, крім тієї людини, якій пощастило їх сфотографувати, задоволено кивнув, попросив помічника не з'єднувати його ні з ким, відмінив зустріч із Степаном Бандерою, призначену на конспіративній квартирі в будинку на Луїзенштрасе, і почав скрупульозно вивчати одержаний матеріал.

Справді, стенограми були документом неоціненним, бо давали змогу зрозуміти, що відомо переможцям про найзаповітніші таємниці розвідки рейху, а що лишилося невідомим. У свій час саме він дав усну вказівку в своєму відділі «Іноземні армії Сходу», який почав готуватися до поразки рейху зразу після замаху на Гітлера, далеко не всі документи заносити в реєстраційні книги. Саме влітку сорок четвертого Гелен наказав своїм помічникам підняти архіви, починаючи з кампанії в Польщі, і подати йому всі без винятку документи, на яких були його підписи або резолюції. Саме тоді він знищив близько сорока своїх наказів та інструкцій, у яких йшлося про принципи поводження з полоненими, про методи допитів нестійких осіб, про ставлення до диверсантів та командос (розстріл на місці, без суду), а також два листи Гіммлерові, які мали характер неприхованої (але, на жаль, такої типової для тоталітаризму) підлесливості. Замість цих документів з тими ж номерами він заклав у архів зовсім інші тексти, що відзначалися стриманістю, гідністю, в яких було ряд заперечень рейхсфюреру з тих саме питань, про які Рузвельт, Сталін і Черчілль згодом заявили у своїй Декларації як про воєнні злочини, що підлягали судові Міжнародного трибуналу. Це не так важливо, що в архіві Гіммлера залишаться оригінали справжніх документів; по-перше, можна сподіватися, що їх знищать; а коли й ні, то він віднині дістав можливість шельмувати їхню оригінальність, доводячи, що це є не що інше, як робота гестапо, яке хотіло скомпроментувати напередодні краху рейху всіх тих патріотів Німеччини, прихильників істинно європейської ідеї, борців проти всіх форм тоталітаризму, що вирішили стати на шлях прихованої непокори божевільному фюрерові; два документи – не один; нехай переможці вирішать, котрий їм вигідніше вважати справжнім…

Гелен знав, що Шелленбергові було набагато важче знищити компрометуючі його документи, – спробуй відважся на таке, коли сидиш в одному приміщенні з Кальтенбруннером та Мюллером; Гелена через це страшенно цікавило, як поводиться Шелленберг в ув'язненні; адже він знав про нього все, він знав ту правду, котра не мала права потрапити до рук англо-американців; це дало б право Даллесу ставитися до нього, Гелена, не як до соратника у боротьбі з Гітлером, не як до того рицаря, який очолює таємний фронт боротьби проти більшовицького проникнення на Захід, а як до свого агента, зламаного на доказах, отже, який змушений працювати за наказом, а не так, як він працює тепер, набуваючи з кожним днем дедалі більшої ваги в очах колег з Вашінгтона.

Він боявся показань Шелленберга ще й тому, що в Лондоні до влади прийшов робітничий уряд Еттлі; так, звичайно, лейбористам доводиться йти у фарватері американського курсу, їм просто-таки нікуди подітися, але ж якась частина показань Шелленберга може просочитися в пресу, почнеться скандал, що стане крахом нашої справи.

Гелен розумів, скільки ума, такту й натиску виявив Даллес, аби урятувати його від Нюрнберзького процесу; поки що його імені не згадували там жодного разу, тоді як навіть генерала Хойзінгера викликали на допити; лише втручання того ж Даллеса, який подав добре зроблені документи про те, що Хойзінгер примикав до опозиції, вивели колегу Гітлера й Кейтеля з-під арешту й трибуналу.

Тому він, Гелен, і повинен був заздалегідь знати, що відбувалося в Лондоні.

Він узнав, що має тепер у своєму розпорядженні той матеріал, таємний смисл якого можуть оцінити американці; навіть помічник Даллеса, німець Гуго Геверніц, нездатен збагнути Шелленберга, бо виховувався в тій країні, де можна говорити що думаєш (у тому разі, звісно, якщо це не завадить справі), а не там, де треба було повторювати те, що віщав єфрейтор, коли навіть ти дуже добре знав, що він верзе нісенітницю. Він, Гелен, розуміє нещасного Шелленберга; йому зрозумілі ті місця, де він приховує головне, будує комбінацію на майбутнє, відверто хитрує, благає про допомогу, вибудовує лінію захисту, зрозумілу цим паршивим демократам; Гелен читав протоколи допитів Шелленберга так, ніби розмовляв зі своїм відображенням у дзеркалі, боже, спасибі тобі за те, що ця страшна чаша обминула мене.

Наступний день він присвятив оперативному дослідженню показань Шелленберга, виписавши ті імена його співробітників, які не раз він згадував, а особливо ті, якими цікавились англійці.

Тринадцять прізвищ офіцерів СД здалися Гелену перспективними з погляду їх подальшої розробки.

Серед цих тринадцяти був СС штандартенфюрер Макс фон Штірліц.

Коли через деякий час Гелену доповіли, що Штірліца, якого залучив Шелленберг до комбінації Карла Вольфа під час його переговорів у Швейцарії з Даллесом, потім використав Мюллер (подробиці поки що невідомі, але можна передбачити, що групенфюрер вивчав можливості таємного зв'язку Штірліца з секретною службою росіян, робота по з'ясуванню такого роду імовірності ведеться), живе в Мадріді в паршивенькому пансіонаті під прізвищем Максімо Брунна і злидарює, Гелен відчув смажене.

Він не одразу збагнув, чому в нього з'явився особливий інтерес до Штірліца; в підоснові розвідки мусить бути жіночність, тобто примат чуттєвого; тільки потім у діло входить холодна, безжально-скальпельна логіка; саме своїм гострим чуттям розвідника він вбачив у справі не відомого йому Штірліца таке, що можна повернути на користь його, Гелена, справи.

Він ніколи не підганяв себе; Бальдур фон Шірах, вождь гітлерюгенду, що зараз потерпає в камері Нюрнберга, якось розповідав йому про солодку муку творчості; Шірах писав поганенькі віршики, які співали хлопці й дівчата: «Вперед, діти Німеччини, знищимо всіх червоних, побудуємо світ справедливості, світ Німеччини, світ нашого фюрера, найкращого друга людства!»

«Ви не уявляєте собі, генерале, що я відчуваю, коли в мені народжується новий вірш, – казав тоді Шірах. – Я почав розуміти жінку, яка носить під серцем дитину. Поквапити процес – значить народити недоноска. А це злочин перед нацією, бо недоношена дитина – фізично чи духовно неповноцінна, це баласт держави. Треба вміти ждати Це солодка, гидка, але, на жаль, необхідна мука – ждати! Виробивши в собі це вміння, ви відчуєте щастя, коли, проснувшись якось уночі, кинетеся до столу й рядки ляжуть на папір самі собою, без жодної помарки. Всі ці розмови про потребу працювати щодня – вигадка слов'янських тугодумів та євреїв, яким чужі категорії духу. Ждіть, генерале! Вмійте ждати, і вас неодмінно помітить таємнича віха щастя».

Гелен, слухаючи тоді Шіраха, з жахом думав про те, хто керує молоддю Німеччини. Пихатий неосвічений дурень, що пописує свої жахливі віршики, від яких аж дрож проймає, і віддає накази хлопчикам і дівчаткам, посилає їх під російські танки й прирікає на безглузду загибель у боротьбі проти англо-американців…

І все-таки з доводом рейхсюгендфюрера про вміння ждати він не міг не погодитись, будь-який форсаж мислі мстився недодуманістю позицій; але чекання має бути не пасивне, як пропонував Шірах, а активне, підкорене ідеї.

Саме тому, давши завдання ще раз переглянути все, що встигли зібрати його люди про Мюллера, генерала Поля, Шелленберга, Кальтенбруннера, Ейхмана, генерал подався в Альпи на щотижневу прогулянку, як завжди, запросивши з собою Мерка; той став незамінним компаньйоном під час цих мандрів; він чудово, думаюче слухав, дозволяв собі заперечувати, що Гелен цінив найбільше, але робив це надзвичайно тактовно, дотримуючись субординації; саме на цій недільній прогулянці Гелен і зрозумів, чому його так зацікавив невідомий штандартенфюрер Штірліц (скільки їх було в СД!).

– Як ви гадаєте, Мерк, що скажуть американці, коли ми, саме ми, наша організація, зможемо виявити Мюллера та його ланцюг, розкиданий по всьому світу?

– Вони скажуть спасибі, – відповів Мерк. – Тільки я думаю, що Мюллер загинув.

– Дуже шкода, якщо він загинув. Коли чесні німці, тобто ми, віддаємо до рук правосуддя німця-бузувіра, тобто Мюллера, це не може не підняти наш авторитет. Тому Мюллера мусимо знайти ми. Це зміцнить наші позиції у суперництві з Аденауером, який будує свої стосунки з американцями набагато незалежніше й жорстокіше, ніж ми. Він, звичайно, розумна людина, але я не хочу, щоб він став єдиним законодавцем політичної моди на німецькому горизонті. Я хочу, щоб моду диктували ті люди, яких ми виведемо на політичну арену, ми, а не Аденауер.

– Мені здається, ви завжди були сповнені респекту в ставленні до старого пана, – мовив Мерк.

– Я справді сповнений до нього респекту. Але він сугубо цивільна людина, отже, він може за певних обставин піти на друге Раппало й встановити контакт з Москвою. Жоден воєнний стратег на це більше не піде і правильно зробить.

– Ви відкидаєте будь-яку форму компромісу з росіянами?

– Я… Ми зробимо все, щоб виключити можливість такого компромісу. Німці – єдина нація в Європі, яка може гарантувати той мир, умови якого ми з вами формулюватимемо. Ми – і ніхто інший. Для того щоб гросадмірал Редер і гросадмірал Деніц стали героями для майбутнього покоління німців – а вони будуть ними, – ми, саме ми, повинні віддати світові оце чудовисько – Мюллера. Я йду далі, Мерк… У документах промайнуло дещо про те, що Мюллер передбачав контакт цього самого Шті… Як його?

– Штірліца.

– Спасибі. Так от, він передбачав контакт Штірліца з секретною службою росіян і все-таки не кинув його в підвал, як повинен був би зробити, не повісив на рояльній струні, а навпаки, тримав біля себе. Навіщо? Не знаю. І не хочу знати. Та коли ми доведемо світові, що гестапівець Мюллер був зв'язаний – через цього самого Штірліца – з більшовиками, тоді ми доб'ємося того, чого ще не вдавалося нікому. Розумієте мене?

– Не просто розумію, а захоплююсь.

– Захоплюються голландським живописом, – посміхнувся Гелен. – Не треба мною захоплюватись, треба сперечатися зі мною, щоб концепція була абсолютно вивірена. Дивіться, що можна зробити… Ми знайомимо Кемпа з тими матеріалами, які є в нашому розпорядженні про Штірліца.

– У нас немає матеріалів оперативного значення, генерале. Треба сформулювати ідею, а Кемпу доручити зробити грубу роботу. Але її не зробиш, якщо він не має в руках кількох бомб, які заженуть Штірліца в тісний кут.

– Не зажене, – погодився Гелен. – А мені треба добитися, щоб цей самий Штірліц виконував усе те, що ми йому запишемо в нашому сценарії. Роль буде завидна, її треба виконувати натхненно, але під нашим постійним контролем. Запросіть усіх наших друзів: можливо, в них є якісь матеріали про Штірліца… Надії, звичайно, мало, але хто не шукає, той не знаходить, іщущий да обрящет… Суть моєї пропозиції зводиться до того, щоб передислокувати Штірліца в Латинську Америку. Там найсильніша колонія націонал-соціалістів, там приховані найцікавіші зв'язки, звідти можна підібратися до Мюллера, якщо він живий, і коли до нього підбереться Штірліц, ми пристукнемо їх обох. Але перед цим ми постараємося дати можливість Штірліцу налагодити контакт з росіянами. Це буде такий залп, від якого Кремлю не вичухатись: альянс з гестапо Мюллером це така компрометація, якої їм не простить історія… Як?

– Грандіозно, – відповів Мерк. – Тільки дуже страшно, генерале. Росіяни мають право стати на дибки. Може, ведмедя варто дратувати до певної міри?

– Його не треба дратувати взагалі. Його треба відстрелювати, Мерк.

Через три тижні Мерк поклав на стіл Гелена документи шведської поліції, пов'язані з розшуком доктора БоЛьзена, що обвинувачувався в умисному вбивстві фрау Дагмар Фрайтаг, яку знайшли мертвою на паромі, що відплив до Швеції з Німеччини в березні сорок п'ятого року; останнім, з ким вона мала контакт, був доктор Бользен, він же Штірліц, він же Максімо Брунн.

А ще через вісім днів Мерк повідомив Гелену адресу фрау Руббнау в Женеві. Вона начебто колись заявляла поліцейським властям Швейцарії, що в загибелі її чоловіка Вальтера Рубенау винен саме СС штандартенфюрер Штірліц.

– Пошліть до неї Барб'є, – сказав Гелен. – Нехай він як слід промацає її й привезе офіційну заяву цієї нещасної, адресовану не швейцарським властям, а нашій приватній організації по розслідуванню нацистських злочинів.

– Це неможливо.

– Чому?

– Фрау Рубенау – дружина єврея. Барб'є просто не зможе з нею розмовляти, він паталогічний антисеміт.

– А ви передайте йому наказ, Мерк. І нагадайте, що невиконання наказу не прощають. Я також не палаю любов'ю до євреїв, але це не заважає мені підтримувати дружні стосунки з директором банку, який переказує мені гроші, а він за національністю аж ніяк не іспанець.

БАРБ'Є-1
(1946)

Фрау Єву Рубенау йому пощастило знайти в Монтрьо, як і передбачав Мерк, бо саме там була дуже сильна єврейська община, що сформувалася після того, як Гітлер розв'язав антисемітську кампанію, позбавивши євреїв права займатися науковою та громадською діяльністю; бойкоту зазнали перукарні, ресторани, швейні та взуттєві майстерні; євреїв, що працювали на заводах та фабриках, заарештували зразу ж після приходу нацистів до влади, бо переважна більшість перебувала в лавах комуністичної чи соціал-демократичної партій; чимало з тих, хто встиг виїхати з рейху, осіли саме там, у Монтрьо.

На конспіративній зустрічі людина, що прийшла від Мерка, вручила Барб'є шведський паспорт з швейцарською візою на ім'я Олафа Брінберга, триста швейцарських франків і квиток до Берна. «Далі поїдете автобусом, цілком пасторальні краєвиди, відпочинете; через три дні ви маєте повернутися, я чекатиму вас на вокзалі в Базелі; коли ми помітимо щось підозріле, я у ваше купе не сяду. Їдьте додому, я знайду можливість з вами зв'язатися».

Назавтра Барб'є приїхав до Берна; перше, що він зробив, – зайшов у ресторан і замовив розкішний обід; яка шкода, що Регіна й діти, Клаус і Ута, позбавлені цього; я привезу їм ящик з харчами; як же добре бути нейтральною країною, чорт забирай; спочатку він з'їв татар-азу, три порції жовтого масла, бульйон з грінками, шніцель по-віденськи, замовив до кави сири й завершив свій бенкет подвійною порцією вершкового морозива.

У Женеві, перед тим як сісти в автобус, що йшов до Лозанни і далі, в Монтрьо, він знову зайшов у невеличкий ресторанчик, що містився навскіс від вокзалу, спитав, чи є айсбан, вислухав трохи здивовану відповідь офіціанта, що, звичайно, є, попросив приготувати дуже великий шматок, потім, соромлячись самого себе, замовив дві порції масла (конче потрібного для зору, вітамін «А» в чистому вигляді) і порцію шинки – «хочу підзаправитися перед гарячим, пропустив обід, був у дорозі, а попереду неблизька дорога в гори».

Приїхавши в Монтрьо, він зупинився в пансіоні мадам Фроле, яку просто вразила вимова шведського гостя: «У вас істинно південний акцент, ніколи не жили в Ліоні?! Ви справжній ліонець, я сама родом звідти, я втекла, коли прийшли боші і почали свій кривавий шабаш!»

Барб'є похолов од жаху; треба покласти це старе стерво в ліжко, вони про все забувають – і про бошів, і про шабаш, коли береш їх за цицьку і робиш боляче; нехай вона пам'ятає про коханця, а не про шведа з чудовою ліонською вимовою; він попросив мадам купити хорошого вина, на її смак; пили до двох годин, потім він залишився в старої; пішов з пансіону рано-вранці, коли мадам ще спала; нехай згадує цю ніч, а не мою ліонську вимову, і так їй дістався подарунок на схилі віку, цьому французькому стерву.

Перед тим як іти туди, де жила фрау Єва Рубенау, він зайшов у ресторан тризірочного готелю, попросив приготуй вати йому яєчню з шинкою, замовив ковбасу і сир; лише потім збагнув: офіціанти не можуть не помітити, який же це дурень замовляє такий дивовижний сніданок; трохи мармеладу, рогалик і кава – так снідають нормальні люди; але він не міг нічого з собою вдіяти; після того як перестав бути людиною СС, після того як крах рейху позбавив його звичних благ та розкішної їжі, запакованої в акуратні картонні ящики, Барб'є завжди відчував голод, зовсім не знайомий йому раніше.

Навіть після того як люди Гелена почали підгодовувати його, передаючи двічі на місяць долари, він забороняв Регіні купувати продукти на чорному ринку: «Ми не маємо права виділятися навіть у малому, зразу донесуть сусіди, ці миші сповнені заздрощів і страху, вони мстять, як миші, нишком».

Швидко поснідавши, запитав у офіціанта, де в місті зупиняються англійці; ми, знаєте, звикли до ситного сніданку, без вівсяних пластівців уранці день зіпсований; вислухав відповідь – офіціант легко перейшов на англійську, от сволота, нічого не зрозуміло, – подякував і пішов до Рубенау.

Будинок він знайшов легко, це, на щастя, був великий будинок на тій вулиці, по якій ішла автомобільна дорога в гори, на Гліон, гамірно, багато людей; спустився вниз – казіно, поставити б на тридцять один і зняти весь банк, оце тобі й дорога в Іспанію; не смій думати про це, сказав сам собі Барб'є, ти що, з глузду з'їхав?! Думай про Регіну, про Уту й Клауса, вони зосталися заложниками, їх тримають під прицілом мерзотники Гелена – аморальні, маленькі люди; які вони, німці, продажні тварюки! Поводяться так, як можуть поводитися тільки євреї. Або російські звірі, у яких немає серця. Німець нездатен на таку жорстокість – залишити сім'ю заложниками. А ти ж брав заложниками дітей, ти розстрілював їх, почув він свій голос і зразу оглянувся, злякавшись. Але ж вони були французи, відповів він собі. Або комуністи. А це не люди. Це вороги. А я кажу про німців. Якби французи не почали свого паршивого Опору, в мене не було б потреби брати заложників. Вони самі примусили мене до цього, дія породжує протидію… Ніхто не знає, як я пиячив ночами після того, як довелося розстріляти першу партію заложників, як у мене серце розривалося від болю, але я дав присягу на вірність, а що може бути ганебніше за відступництво?! Війна є війна, в неї свої закони.

… Фрау Єва Рубенау жила на третьому поверсі; будинок був без ліфта, східці дерев'яні, старі, рипучі, з якимсь особливим запахом – надійності, чи що, саме надійності й спокою; сусіди знають одне одного, вітаються, зустрівшись, і обмінюються новинами; буде дуже недобре, коли ця єврейська сучка поділиться новинами зі своїми паршивими сусідами, мабуть, тут живуть тільки євреї, шкода, що Гітлер не встиг усіх їх спалити в печах, як було б прекрасно жити на землі, тоді не росіяни стояли б у Берліні, а ми в Москві, цей Сталін перетяг євреїв на свій бік, коли дозволив їм почувати себе рівними, от вони й продемонстрували, що можуть, от вони і налагодили свій проклятий єврейський ланцюг з американцями й англійцями, та дарма, американці ще поплачуть, вони ще згадають нашу правоту, вони ще побудують свої Освенціми для цього триклятого племені, вони ще згадають фюрера, дайте тільки час…

– Здрастуйте, фрау Рубенау, – сказав Барб'є, коли жінка відчинила йому двері, – дозвольте відрекомендуватись. Я Олаф Брінберг, із Стокгольма, з Товариства жертв нацизму. Ви дозволите мені ввійти?

– Так, але я вас не чекала… Чому ви не подзвонили?

– Я не знав вашого телефону…

– Він є в довідковій книзі… В будь-якому кафе, де в телефон, ви могли довідатись…

– Прошу уклінно мені пробачити… Якщо ви зайняті, я ладен почекати… Йдеться про долю вашого покійного чоловіка, пана Вальтера Рубенау… Чи, може, ви однофамільниця?

– Хто дав вам мою адресу?

– У нашому товаристві зібрано адреси всіх жертв нацизму.

– Ви єврей?

– Я швед іудейського віросповідання, фрау Рубенау. Але ми розшукуємо не тільки тих жертв нацизму, хто був євреєм. Ми збираємо документи на всіх тих, хто попав під сокиру гітлерівських вандалів… Отже, ви зайняті, тоді я зайду пізніше… Можу запросити вас на обід до ресторану…

– Заходьте, будь ласка… В мене мало часу, пане Брінберг, я мушу негайно надрукувати замовлення, це наш єдиний прожиток… Півгодини вас улаштує?

– Так, я спробую вкластися… А де ваші крихітки?

– У школі.

– Вам доводиться і друкувати, і готувати їжу, і вчити з малюками уроки?

– Це доля всіх матерів. Щаслива доля, пане Брінберг, коли ти не боїшся, що тебе посадять у тюрму, а твоїх дітей відправлять у газову камеру…

– Чи довго ви були в тюрмі?

– Недовго… Три місяці… Але потім я весь час була в гетто…

– Ви чистокровна єврейка?

– Я чистокровна німка.

– Як?!

– Так, це правда. В цій країні, слава богу, можна не приховувати своєї національності. Поки ще тут людину цінять за роботу чи за талант, а не за національну ознаку.

– Можете поїхати в Радянську Росію, – посміхнувся Барб'є. – Там гарантовано рівність навіть негрів, не те що євреїв…

– Мені й тут добре, пане Брінберг. Мені було дуже погано на моїй батьківщині, я ненавиджу її, я ненавиджу німців, мені соромно, що мене народили німецькі батьки…

– Я розумію вас, фрау Рубенау, я добре вас розумію…

– Але ж ви не могли постраждати від гітлерівців, ви швед…

– У мене загинула двоюрідна сестра, Дагмар Фрайтаг…

– Хто?

– Це була дуже талановита жінка, філолог, розумниця… Її згубила та ж людина, яка, як ми вважаємо, була вбивцею і вашого чоловіка…

– Як його прізвище?

– Воно вам невідоме?

– Ні, я це прізвище знаю і вже повідомляла про нього тутешній поліції, його шукають, цього садиста… Але я хочу, щоб ви мені назвали це ім'я, пане Брінберг… Нацисти привчили мене нікому не вірити. Я навіть собі часом перестаю вірити, я не завжди вірю дітям, мені здається, що й вони мені брешуть, особливо коли затримуються після школи…

– Ми змогли дістати інформацію, що людиною, яка винна у загибелі вашого чоловіка, був якийсь Борзен, доктор Борзен з гестапо…

– Це неправильно. Бользен, ось як буде правильно. Але він має й інше прізвище. Штандартенфюрер Штірліц.

– Ви коли-небудь бачили його?

– Так, – відповіла жінка.

– Можете впізнати?

– Я впізнаю його серед тисяч людей. Я впізнаю його, навіть коли він зробив пластичну операцію. Діти здобудуть освіту, почнуть заробляти гроші, ми зберемо на те, щоб почати наш розшук, і ми знайдемо цього Штірліца. Ми його знайдемо. Я впізнаю його і вб'ю. Сама. Без будь-чиєї допомоги. Його шукають ось уже кілька місяців. Але я не дуже вірю, що його знайдуть.

– Чому?

– Так… Я маю підстави думати саме так, пане Брінберг.

– На жаль, я повинен з вами погодитися, фрау Рубенау. Світ має коротку пам'ять. Усі хочуть якнайшвидше забути всі страхіття. Всі хочуть взяти від життя те, чого не Эстигли взяти раніше, у цьому виявляється недосконалість людської натури. Але ми не збираємося забувати. Ми не забудемо. Ми теж маємо намір карати самостійно. Не чекаючи того часу, коли почне діяти влада. Ми вже знайшли двох мерзотників… – Барб'є витяг з кишені фотографії, які передав йому Мерк. – Цей, довготелесий, був наглядачем у концтаборі Треблінка. Ми схопили його й віддали в руки влади. Другого гестапівця, Куля, зараз транспортуємо до Німеччини з Еквадору…

– Ну й що з ними буде? – зітхнула жінка. – Їм дадуть змогу виправдатися, як це дозволяють Герінгу і Штрайхеру? Виділять адвокатів? Помістять їхні фотографії в газетах? Братимуть у них інтерв'ю?

– Це справді так, фрау Рубенау. Але сидіти в тюрмі й чекати вироку… Це кара страшніша, ніж розстріл на місці…

– Не порівнюйте тюрми союзників з нацистськими. Ви не знали, що це таке, а я знала…

– Скажіть, фрау Рубенау, ви не погодилися б віддати вашого хлопчика в нашу школу для особливо обдарованих дітей? Він так само ще й досі пише музику, ваш восьмирічний Моцарт?

Він знав, як працювати з матерями, цей Барб'є, він знав, як працювати з жінками, скільки разів він виходив через них на їхніх дітей і батьків, він умів вести свою лінію – неквапливо, вдумливо, співчутливо…

– Я не зможу жити без нього, пане Брінберг. Я зворушена вашою турботою про Пауля, але ми більше ніколи не розлучатимемось.

– Тоді ми згодні видати вам субсидію, щоб ви змогли платити його вчителеві музики…

– Що я повинна для цього зробити?

– Нічого. Погодитися її прийняти, та й годі, – сумно посміхнувся Барб'є. – Відкрити рахунок у банку, якщо хочете, ми це зробимо зараз же, і край. Ми переказуватимемо на цей рахунок гроші. Не дуже великі, ми живемо на приватні пожертвування, але все-таки це буде вам хоч якась підмога.

– Спасибі, – відповіла жінка. – Велике спасибі, це дуже нам допоможе.

– Ах, нема за що дякувати…

– Може, щось іще?

– Ні, ні, це все, що я вам хотів сказати. Ходімо відкриємо рахунок, і я попрощаюсь з вами…

– Але в мене немає вільних грошей…

– Вони є в мене. А втім, вони не вільні, – Барб'є зітхнув, – бо належать вам. До речі, ви маєте право подати в суд на цього самого Бользена – Штірліца, нехай в Нюрнберзі подумають, як їм бути з рядовими головорізами. Вимагайте, щоб вам призначили пенсію за збитки, завдані СС Це ж СС позбавило вас годувальника…

– Думаєте, такий позов розглядатимуть?

– Дивлячись як написати, фрау Рубенау. Ви маєте хорошого адвоката?

– Консультація у хорошого адвоката коштує сто франків. Я не маю таких грошей.

– Це хороший адвокат, – Барб'є торкнув себе пальцем у груди, – не бере із своїх. Ми повернемося, і я напишу позов…

Вони спустилися вниз; Барб'є відчував напруженість, яку переживала жінка; це добре, подумав він, це саме та натура, яку перемагають поетапністю, вона скаже мені все, що я маю від неї почути.

У банку він відкрив на її ім'я рахунок, поклав п'ятдесят франків, потім запросив її в магазин і купив дітям шоколад, фрукти й жувальні гумки; вчасно себе зупинив, бо спочатку хотів купити щось дешевше – ковбасу, масло і сир; ти ж швед, зупинив він себе, тільки німці зараз відчувають голод, ця тітка відразу все збагне, вона з породи розумних, хоч і довірлива; а втім, недовірливість властива бездарним людям, якби я не втямив цього в Ліоні, моя робота не була б така результативна.

– Що ви знаєте про цього мерзотника? – спитав вія, поговоривши перед цим про те, як усе дорожчає, про необхідність посилати дітей на відпочинок у гори, це ж зовсім поруч, а селянське молоко конче потрібне дітям, воно закладає основу на все життя…

– Нічого, – відповіла жінка. – Я маю його фото й відбитки пальців. Оригінали я віддала в поліцію, копію зберігаю в себе. Це все, що я маю.

– Уже немало. Ви не уявляєте, як це важливо для криміналістів. Як ви дістали його фото й відбитки пальців?

– Мені передав його начальник. Він був дивною людиною. Мабуть, зрозуміло, що війну програли, й робив усе, аби самому якось викрутитись… От він і відкрив мені, що Вальтера вбив Штірліц.

– А як звали ту людину?

– Він сказав, щоб я ніколи навіть не подумала назвати його ім'я.

– Але ви знаєте його ім'я?

– Так.

– А якщо я згадаю? Якщо ви відповісте на мої запитання і я назву прізвище, це не буде порушенням вашого слова. Згодні?

– Так, – відповіла жінка після тривалої паузи.

– Де відбулася ваша розмова?

– В його кабінеті.

– У Берліні?

– Так.

– В установі?

– Так.

– У гестапо?

– Так.

– Де воно розміщалось?

– Ви не знаєте, де розміщалось гестапо?

– Нічого дивного. Я швед, я ніколи не був у Берліні…

– На Принц Альбрехтштрасе…

– Там було не лише гестапо, фрау Рубенау. Там була штаб-квартира усього РСХА, – відрубав Барб'є і тільки-но закінчив фразу, як збагнув, що схибив.

– Звідки вам відомо? Як ви знаєте про це, якщо ніколи не були в Берліні? – зразу спитала жінка, але він уже був готовий до цього запитання, зрозумівши, що своєю обізнаністю відкинув її до настороженості, яка була на початку їхньої зустрічі.

– Ця адреса тепер відома всім, фрау Рубенау. Читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу, адже вони друкують велику кількість документів, ми їх дуже ретельно вивчаємо…

– Ой, так, звичайно…

– На якому це було поверсі?

– Не пригадую… Нас дуже швидко провели по сходах, ми були оточені з усіх боків есесівцями…

– З вами були діти?

– Зі мною була Єва. Пауля цей пан дозволив відправити в швейцарське посольство…

– Опишіть цього пана, будь ласка.

– Це важко… В нього була дуже мінлива зовнішність…

– Він був у формі?

– Так.

– Скільки в нього було квадратів у петлиці?

– Я не пригадую… Ні, ні, я зовсім цього не пригадую…

– Добре… Про що розмовляли в його кабінеті?

– Він давав доручення чоловікові… Він хотів, щоб Вальтер поїхав сюди, до Швейцарії, і поговорив з кимось про можливі мирні переговори.

– Це все, що ви пам'ятаєте?

– Так.

– А скільки тривала розмова?

– Хвилин сім.

– Але ж він не міг за сім хвилин сказати тільки дві фрази, фрау Рубенау…

– Спочатку він сказав, що й дівчинку врятував би, адже мого Пауля він відправив у швейцарське посольство… Він сказав, що він і нас врятував би до від'їзду Вальтера, він говорив, що в Лозанні живе якийсь Розенцвейг, якого він виручив у тридцять восьмому, коли євреїв почали вбивати на вулицях… Потім сказав, що лише виконував накази рейхсфюрера і жив з розпанаханим серцем і тому в свої літа посивів, як дід…

– У «свої літа» він сказав вам?

– Саме так він сказав…

– А у зв'язку з чим він просив вас не називати його імені?

– Того ж дня, тільки вночі, він сказав, що Вальтера вбив Бользен… Цей самий Штірліц… Він передав мені його фото й відбитки пальців… І сказав, що Штірліц може переховуватись… У Швейцарії також. Він дав мені паспорт і квитки на поїзд, що йшов до Базеля, і велів, щоб я мовчала, поки Пауль тут, у посольстві, але як тільки він буде зі мною, у Швейцарії, я маю піти до поліції й усе розповісти про Штірліца… Знаєте, в цього Штірліца були якісь незвичайні очі, в них немовби сльози стояли, коли він віз мене до Мю… до цієї людини, він був добрим зі мною, а Пауля посадив собі на коліна, коли ми відправляли маленького в посольство… Потім, коли минув рік, я подумала, що він психічнохворий, садист… не може людина з такими очима холоднокровно вбити мого Вальтера. А тепер я подивилася фотографії Герінга в тюрмі, яке благочестиве й добре обличчя, як він щиро говорить, що нікому не хотів зла і тільки виконував накази фюрера…

– Мерзотник, – сказав Барб'є. – Всі вони мерзотники. Вони були створені фюрером і зрадили його, ще й перший півень не проспівав…

– Хіба до поняття «Гітлер» можна прикласти слово «зрада»? – спитала жінка.

– Він був особистістю, а не поняттям, – заявив Барб'є. – Як би нам не хотілося визнавати це, але, на жаль, це так… Людину, що дала вам фотографію Штірліца й відбитки його пальців, звати Мюллер, фрау Рубенау… Не відповідайте. Подивіться мені у вічі, ось так… Дякую… Як він сказав вам про це? Які слова він мовив?

– Той чоловік, – вперто повторила жінка, так само не називаючи імені, – сказав, щоб я забула його ім'я. Він сказав, що коли я посмію його запам'ятати, він мені не позаздрить.