Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 41 страниц)

Барб'є зітхнув.

– Забудьте його ім'я, – сказав він. – Я можу тільки повторити його слова, бо й сам боюсь нацистів, фрау Рубенау, хоч їх уже розгромили. Зараз ви напишете заяву, я вам її продиктую, але не згадуйте там імені Мюллера, я боюсь за життя ваших дітей, вони Ж мститимуться не нам, а дітям…

Жінка похитала головою:

– Ні, пане Брінберг… Я нічого не писатиму. Я все сказала в поліції… Мертвого не повернеш, і я теж боюся за дітей… Дякую вам за турботу, але я нічого не писатиму.

– Ви можете показати мені фото цього самого Штірліца та його відбитки пальців?

– Так, це я можу зробити.

– Ви дозволите мені сфотографувати ці документи?

Жінка відповіла не одразу; Барб'є не квапив її, чекав.

– Гаразд… Я дозволю… Але я нічого не писатиму… Він зробив фото великоформатним об'єктивом, так, що в кадр попала й жінка.

Узявши з неї слово, що вона буде обережною, пообіцявши приїхати ще раз через рік, щоб дізнатися, що потрібно для хлопчика, він залишив свій телефон у Швеції (Мерк дав йому номер у Стокгольмі) і попрощавсь.

У Базелі на пероні він побачив зв'язківця; той також помітив його, але стояв мов закам'янілий.

Коли поїзд рушив, до купе зайшло двоє; Барб'є відчув, що серце впало кудись униз, закалатало, пульсуючи, важко.

– Здрастуйте, Барб'є – сказав високий, кремезний американець. – Ваш знайомий їде в сусідньому вагоні. Він, мабуть, прийде до вас в інший день, отже, ми маємо час поговорити. Згодні?

– Ви плутаєте мене з кимось, – спокійно відповів Барб'є. – Ви мене з кимсь плутаєте…

– Облиште. Ні з ким ми вас не плутаємо. Я не хочу втомлювати себе зайвими рухами, виймати з кишені вашу фотографію тієї пори, коли ви очолювали гестапо в Ліоні, підписи на ліквідації і листи родичів заарештованих вами людей. Чи показати? Тоді я заразом покажу фотографії ваших зустрічей з Мерком. І копію оголошення в газетах про обслуговування власників міні-фотоапаратів… Можу показати ваші фальшиві паспорти на ім'я Мертеса і Беккера. Можу дати витяг з домової книги, Марбург, Барфюсерштрасе. Досить? Чи продовжувати? Можу зачитати витяг з нюрнберзьких документів: розшукується нацист Барб'є, якого внесли до списку головних злочинців під номером сорок вісім. Ну, говорити далі?

– Не треба.

– Отже, прізвище?

– Барб'є, Клаус Барб'є, – мовив він згаслим голосом, таким тихим, що американець, нахилившись до нього, попросив говорити голосніше.

– Клаус Барб'є.

– Звання?

– СС гауптштурмфюрер.

– Чудово, все правильно, мені подобається, що ви не намагаєтесь брехати. Покажіть мені документ, з яким ви їздили в Швейцарію.

Барб'є вийняв шведський паспорт, американець погортав його, здивовано похитав головою, повернув, поцікавившись:

– Вручив Мерк?

– Його контакт.

– Невеличкий чоловічок, у шкірянці?

– Так.

– Як його звати?

– Не знаю.

– Може, знадобиться – знайте: Генріх. Часом треба ставити зв'язкового на місце, вони іноді беруть на себе не ті функції. З яким завданням вас посилали у Швейцарію?

– Ви, мабуть, стежили за мною… Ви ж знаєте…

– Говоріть голосніше.

– Ви ж знаєте.

– А якщо ні?

– Мені потрібно було знайти в Монтрьо фрау Рубенау.

– Що везете від неї? – спитав американець, і з цього запитання Барб'є зрозумів, що американці знають абсолютно все про його візит у Монтрьо.

– Нічого.

– А плівка?

– Так, я везу плівку.

– Що на ній?

– Я можу віддати її вам.

– А що ви віддасте Мерку?

– Вилучите в нього.

– Ну, навіщо ж? Це нерозумно… Ви скажіть нам, що на плівці, більше нам нічого не потрібно.

– Фото Штірліца – Бользена – співробітника політичної розвідки Шелленберга. Відбитки його пальців…

– Для чого це потрібно Мерку?

– Не знаю.

– Вони вас погано використовують. Жаль. Ми маємо намір це робити більш кваліфіковано. Ось він, – американець кивнув на здорованя, що стояв біля дверей купе, – працює в нас, у воєнній контррозвідці. Його звуть Дік Лавуа. Наступного тижня він вас заарештує. Після зустрічі з Мерком. Але ви вистрибнете з машини. Він стрілятиме по вас. З автомата. Кулі холості, зате шум буде добрячий. Про це дізнається Мерк, отже, генерала Гелена буде поінформовано одразу ж. Так?

– Мабуть, так.

– А чого це ви такий спустошений? Що, власне, сталося? По-моєму, ви маєте радіти… Кінець непевності, початок спокійної роботи.

– Що я повинен буду робити?

– Виконувати вказівки Діка. Він скаже вам, що треба робити. Роботи багато. Відновлюйте сітку своїх соратників по СС. Працюйте безстрашно. Ми ізолюємо більшість із них, усе-таки ви налагодили зв'язки з монстрами, їхні імена у всіх на пам'яті…

– А моє?

– Ви – не той рівень.

– Коли я зроблю те, що вам потрібно, мене теж заарештують?

– Ні.

– Чому я повинен вірити вам?

– Тому що ви не маєте вибору. – Американець підвівся. – З приводу завдання, яке ви дістали від Мерка, напишете мені докладний рапорт. Не на машинці, а власноручно. Підпишете псевдонімом. Мене цілком влаштує Мертес. У вас є запитання?

– Є.

– Будь ласка.

– Назвіть ваше ім'я. Ви ж самі сказали, що часом треба зна…

Американець перепинив його:

– Треба знати ім'я контакту. А не моє. Ім'я мого контакту ви знаєте. Дік Лавуа. І все. Досить, Барб'є. Гроші потрібні? Чи вистачає тих, що платить Мерк?

– Ні, не вистачає.

– Гаразд, Лавуа вам платитиме. Ще е запитання?

– Мерк працює і на вас?

– Ви працюєте на мене і на нього. Думайте, як це поєднувати. Внесіть свої пропозиції. Ми розглянемо їх прихильно, це я вам обіцяю. Продумайте план роботи, ми цінимо ініціативу. Конкретніше – ми платимо за ініціативу. А платимо ми добре, бо цінимо хватку. До побачення.

ДАЛЛЕС
(серпень сорок шостого)

Даллес, який незримо стояв за спиною всіх комбінацій – а вони замислювались не тільки у Вашінгтоні, а й у Німеччині – спочатку не звернув уваги на прізвище Штірліц, що двічі промайнуло в повідомленнях Гелена, надісланих йому в приватному порядку.

Як правило, погляд його, чіпкий і холодний, насамперед фіксував імена, що мали шанс відіграти певну роль у комбінаціях, які можна запланувати у верхах; деталі, другорядні персонажі, подробиці, такі бажані нижнім поверхам розвідки, не цікавили його, заважали думати про головне, про те, кого, де і як провести в крісло прем'єра, військового міністра чи керівника зовнішньополітичної служби тієї чи іншої країни.

Його адвокатська фірма «Саллівен енд Кромвелл» була центром інтересів найбільших корпорацій Уолл-стріту, отже, він був підстрахований у своїй діяльності не тільки незримим фінансуванням з боку ІТТ, яка дедалі все більше й більше перетворювалася в підрозділ політичної розвідки Сполучених Штатів, ставала певною державою в державі, але й іншими фінансовими й промисловими імперіями країни; їхня підтримка визначала його стратегію; тоді ще не йшлося про горіхи[35]35
  Горіхи – хабарі (амер. жаргон).


[Закрыть]; ця форма досягнення бажаного в ту пору ще не була так поширена, як тепер; убога, знекровлена Європа дозволяла пересувати фігури на шахівниці політики за допомогою інших важелів; витрати на створення лідерів були мізерні; архіви гітлерівських спецслужб давали змогу застосовувати інші форми впливу; людина, забруднена колаборанством з нацистами, згодна була на все, аби тільки таємне не стало явним, – не було тоді найбільної ганьби, ніж обнародування факту співробітництва з гітлерівцями.

Але після вивчення архівів НСДАП Даллес звернув увагу на те, що жінки, які були закохані в Гітлера, коли він ще не був фюрером, допомагали йому не грошима, все-таки це образливо, а (перша це зробила фрау Бехштейн, дружина фабриканта роялів) цінними подарунками.

– Ви можете доручити вашим друзям, – сказала фрау Бехштейн фюреру, – продати кілька картин, вони не вписуються в мій салон, не думайте, що це завдасть мені бодай якогось матеріального збитку. Гроші ви можете перевести на потреби вашого чистого й мужнього руху.

Тому ще в червні сорок п'ятого Даллес дав вказівку своїм співробітникам у Німеччині вберігати (у кількох замках нацистських бонз, що їх реквізували окупаційні війська) картини, скульптури, золотий і срібний посуд, музейну порцеляну, колекції марок та монет, щоб у потрібний момент перетворити їх на подарунки тим, на кого він і його команда вирішать ставити.

Найбільше часу витрачалося на створення контрсил незалежній політиці де Голля; Франція має бути надійно інтегрована в угруповання антиросійського устремління Заходу, традиції франко-російського співробітництва не мають права бути відновленими.

Повсякчасну увагу Даллеса привертала Італія; наявність комуністів в уряді, міць їхньої партії здавалися йому загрозливими, треба було готувати новий кабінет, який вишпурне Тольятті; велася робота між масонами (будучи членом ложі, курирував особисто) в армії і серед керівництва карабінерів.

Тому якийсь там Штірліц не цікавив та й, зрозуміло, і не міг цікавити Даллеса; майбутнє Німеччини треба було вирішувати по-справжньому тільки після того, як стабілізується становище у Франції та Італії і коли «організація» Гелена достатньою мірою підготує поле діяльності на Сході, рекрутувавши на антибільшовицьку боротьбу серйозні сили у Празі, Будапешті, Варшаві, Бухаресті, Тірані, Софії, Белграді, та й у тому ж Східному Берліні.

Та коли прізвище Штірліц промайнуло втретє – до того ж на цей раз інформація прийшла не від Гелена, а від агентури, вкоріненої в його організацію, – Даллес згадав, що колись чув це ім'я, попросив підготувати довідку про цю людину.

З довідки було видно, що штандартенфюрер СС Макс фон Штірліц був близьким співробітником Шелленберга, виконував його доручення у Швейцарії – напевпе, у справі висвітлення переговорів з Вольфом, – потім його залучив Мюллер, незважаючи на те, що групенфюрер підозрював Штірліца у зв'язку з червоними в якійсь загадковій комбінації, в ході якої йому довелося нейтралізувати ряд осіб (Д. Фрайтаг – на паромі, що плив з рейху до Швеції, та В. Рубенау – коли той їхав з Берліна до Швейцарії), після цього сліди його губилися до того часу, поки його не виявили в Мадріді як Роумен, так і служба Гелена. Ніяких підходів до Аденауера чи до Шумахера в Штірліца не було; в Швеції й Швейцарії його також не було зафіксовано як людину, що налагодила конфіденційні відносини на урядовому рівні. Пастор Шлаг, один з лідерів європейського пацифізму, якого називають серед контактів Штірліца, лікувався в Швейцарії, бо в нього відкрилося тяжке легенево-серцеве захворювання, і тому пастора не могли досі відповідним чином використати як канал інформації про Штірліца, хоч сам пастор становив певний інтерес через його дружні зв'язки з колишнім канцлером Віртом та Брюннінгом.

І все-таки Даллес цю довідку не повернув униз, а сховав у свій сейф; неквапливий, він довго обмірковував своє рішення; головне – вміти ждати, Артуро Тосканіні багато разів говорив йому, як це важливо навчитися вмінню ждати тієї миті, коли з'явиться повне розуміння духу і змісту музики.

Через тиждень, відчувши шкірою необхідність комбінації, припускаючи можливість того, що Гелен може вести свою лінію, він порадив Макайру доручити Роумену роботу по Штірліцу – Брунну, щоб «створити детальніший портрет цієї людини, дати йому дах в одній з тих компаній, які мають серйозну вагу в Іспанії, і таким чином тримати його завжди в полі зору».

Даллес вважав, що доручити цю роботу треба саме Роумену, тому що на той час куратор комісії по розслідуванню антиамериканської діяльності сенатор Джозеф Маккарті вже одержав досить багато матеріалів з ФБР та міністерства юстиції про ліве минуле (а чи минуле?) заступника резидента в Іспанії та про його дружні контакти з антифашистами Бертольдом Брехтом і Ейслером, над якими працювала американська контррозвідка.

… У той же час свою комбінацію із Штірліцом Гелен обдумав набагато скрупульозніше, бо він мав більшу інформацію, ніж та, яку його люди віддали американцям.

Суть його комбінації грунтувалася на ряді пунктів, які складалися в дуже цікаву схему.

Перше. Підготувати Вільгельма Хьоттля, СС оберштурмбанфюрера, помічника Кальтенбруннера, завербованого службою Даллеса в кінці сорок четвертого року, не тільки до того, як треба давати показання проти Кальтенбруннера в Нюрнберзі, а й до того також, щоб ім'я Штірліц, як, проте, і ім'я Гелен, ніколи, ніде і ні за яких обставин він не згадував. Не було Штірліца, не було його шифровки Даллесу в Берн з проханням налагодити йому, Штірліцу, контакт з опорною базою антигітлерівської розвідки. Коли знадобиться, він, Хьоттль, дістане вказівку згадати цей факт, а поки що – не було його, та й годі.

Друге. Ретельно розробити версію можливого зв'язку Штірліца з Мюллером.

Третє. Створити ситуацію (план операції скоригувати на місці, доручивши вивчити всі деталі Кемпу), в якій Штірліцу буде вигідний, а ще краще – необхідний контакт з російською секретною службою, якщо його справді залучила Москва до співробітництва.

Четверте. Оскільки заступник резидента США в Мадріді Пол Роумен не приховує своїх симпатій до тих комуністів-підпільників у рейху, на зв'язок з якими у свій час його посилав А. Даллес, визнано за доцільне не заважати, а навпаки, сприяти його контакту з Штірліцом, який, це стало ясно з даних спостереження, а також від джерела, засланого в американське посольство в Іспанії! санкціонований Вашінгтоном.

П'яте. Сприяти оформленню чотирикутника: Штірліц – Мюллер – Роумен – Москва.

Шосте. У випадку, коли комбінація дасть можливість будувати дальші ходи в цьому напрямку, докласти максимум зусиль, аби надати задумові цілком реальної форми, перевіривши всі контакти Роумена в США та Німеччині, а Штірліца – в Іспанії.

Сьоме. Організувати підведення до Роумена кваліфікованої агентури, щоб мати щодня секретну інформацію.

Восьме. Кемп повинен вести свою лінію з Штірліцом так, аби в того створилося враження, що, крім американців, до нього виявляють інтерес співвітчизники, але ту сферу, в якій Штірліцу буде запропоновано проявити себе в майбутньому, називати не слід доти, аж поки в цьому виникне оперативна необхідність.

Цеп план, що його Мерк розписав потім у деталях, і послали Кемпу десятого вересня сорок шостого року, за тридцять два дні до того, як Роумен намітив свій контакт із Штірліцом.

… Перехопити Штірліца на дорозі не становило особливих труднощів для Кемпа: поки Роумен пив каву в придорожньому ресторанчику, чекаючи сигналу від Джонсона, який очолював «групу контакту», непоказний, запилений чоловік проколов лівий задній балон його машини.

Коли пролунав телефонний дзвінок, бармен запроспв Роумена до телефону. Той, вислухавши повідомлення Джонсона, що Брунн згоден розмовляти й чекає його на шосе, кинувся до машини. Та, від'їхавши сто метрів, чортихнувся, зрозумів, що спустило колесо, лютуючи, міняв його протягом довгих п'ятнадцяти хвилин (був зіпсований домкрат), а коли прибув на місце, Штірліца, звичайно, не побачив – усе було розіграно по нотах, одним словом – стара школа!

ШТІРЛІЦ-ХІ
(жовтень сорок шостого)

Перехрещення людських доль недоступні для пізнання так само, як і ті загадкові, у чомусь навіть містичні моменти, коли випадок стає предтечею закономірності або ж, навпаки, закономірний перебіг подій припиняється волею випадку.

Справді, чим пояснити такі повороти історії, як, наприклад, смерть Александра Македонського, що стала предтечею загибелі Еллади? Чи була ця смерть закономірна? Чи всьому виною був випадок? Але чому ж тоді цей поодинокий випадок – смерть людини, народженої за образом і подобою мільйонів інших людей, – породив таку кардинальну ломку політичної і, коли хочете, етичної карти світу?

Чи піддається логічному аналізу та ситуація, в якій саме Візантія – умираюча, розтерзана протиріччями, вже сходячи з історичної арени через інтриги, економічну відсталість, нехтування народженням нового – передала релігію пишно-врочистого православ'я молодим слов'янам Київської Русі, які динамічно розвивались? Чому не Ватікан з його сухуватою, в глибині своїй прагматичною доктриною переміг, а саме Візантія? Запізнились папські посли? А чому вони запізнились? Коням корму не вистачило – через тупість, тих, хто тримав ямські двори на багатоверстних, небезпечних для подорожей прогонах з Ватікану до Києва? А може, в цьому був прихований якийсь інший смисл?

Чи можна вичислити на ЕОМ причинний момент загибелі Петра Великого? З його смертю історія Росії повернула назад, почалася смута, реанімація минулого, яке завжди смердить, незважаючи на рясне припудрювання стародавніх реалій; імперія відкотилася з тих рубежів, до яких її вивів геній Петра та його сподвижників. Що це – випадок? Чи закономірність?

Чому такий мудрий політик, яким був Франклін Делано Рузвельт, обрав на пост віце-президента Гаррі Трумена? Зрозуміло, що мистецтво державного управління передбачає наявність у лідера почуття балансу; полярність ідей гарантує усталеність курсу, робить неможливим кардинальні відхилення, оскільки в кабінеті існує старанно скалькульована різність думок. Але чому з декількох сотень політиків, таких угодних правій більшості Америки, яка боялася нового і покладалась на звичне, він вибрав саме Гаррі Трумена?!

Очевидно, у цьому конкретному випадку Рузвельт зробив непростиму (але, на жаль, досить поширену серед політиків) помилку, доставивши на того, хто за своїми параметрами аж ніяк не міг стати його суперником – дуже скромно освічений, сором'язливий і зовсім не відомий широким масам народу, який же це конкурент?!

Підбираючи людей за своїми мірками, оточуючи президента талановитими людьми, в штабі, мабуть, забули, що з історії людства бували й такі ситуації, коли капітал обирав собі сірого лідера, який був набагато зручніший, ніж іскрометна особистість, бо ним можна керувати, він зовсім пасивний. Хай він буде рупором тих ідей, які визначають консервативну тенденцію, хай не заважає, хай бере собі всі лаври національної слави, тенденція не схильна до суєтності, її насамперед непокоять користолюбні інтереси тієї спільності людей, яку вона, ця тенденція, виражає.

То що це – випадковість чи закономірність, коли на зміну Рузвельту, готовому приймати рішення, які хвилювали країну, прийшов не ліберальний Генрі Уоллес, що стояв за продовження діалогу з Кремлем, а обережний консерватор Трумен, який відкинув Сполучені Штати до часів тридцять третього року, коли в країні панував ізоляціонізм, представників лівих концепцій вважали за ворогів, усе європейське здавалося їм хистким, навіть у чомусь заразним, а Радянського Союзу зовсім не визнавали й піднесли його до категорії «географічної данності»?!

Чому з усіх зоологічних антикомуністів, породжених тріумфом революції Леніна, лише австрійський фанатик Гітлер зміг прийти в рейхсканцелярію Німеччини і стати кривавим, всевладним, антиінтелектуальним фюрером того народу, який дав людству Баха, Лютера, Маркса?

Чи був закономірний цей страшний алогізм, чи випадковий?

Мабуть, однозначно відповісти на це запитання не можна, бо якби не було в Німеччині тоді Крупна і Гуго Стінненса, якби не склалася урядова бюрократія, корумпована з магнатами, якби не виражав її інтересів фон Папен, людина з гутаперчевою совістю, якби не панувала в західному світі малоінтелігентна, зовсім позбавлена компетентності точка зору на суть соціалістичної революції, що відбулася в Росії, якби не взяли верх емоції над логікою, – Гітлер не зміг би так легко, наче ніж у масло, увійти в пал? щ канцлера. Так, звичайно, німців принизили умовами Версальтського договору, який був лише банкетом переможців, котрі думали про гарантії розвитку свого національного капіталу, а не про майбутнє світу; так, безумовно, німці виявилися непідготовленими – після столітньої паличної дисципліни, що панувала при кайзерах, – до того демократичного вибуху, який стався зразу після краху монархії, такої вигідної безтямному обивателеві, що звик покладатися на наказ згори, а не на власні роздуми про правду й брехню, вигоду й програш, про ворога справжнього й мнимого.

Але як можна повірити в те – і віра ця стала національною, повсюдною, – що тільки більшовики, слов'яни та євреї винні в горі, яке звалилося на країну? Як можна було не бачити, що саме свої верховоди виявилися неспроможними вивести країну з кризи? А в їхніх же руках була влада, тобто гроші, преса, залізниці, заводи, поліція, зовнішня політика, армія! Як можна було не розуміти, що нацьковування на інших – у чомусь не схожих на тебе чи формою носа, чи кольором волосся, чи способом розподілу національного продукту —є виверт властей предержащих, які збагнули власне банкротство?! Немає нічого страшнішого, коли до влади приходить сірість. В її ж надрах і зароджується фашизм, ідеологія люмпена й крамаря, царство тупої спрямованості в одну лише національну спільність, яка була можлива в минулому, але в епоху нинішню, в епоху надшвидкостей, коли світ став малим і єдиним, зародження такої доктрини несе в собі тільки одне – загибель людства.

Мабуть, така постановка питання, коли думка будується за принципом «від загального до часткового», змушує пильніше розглядати долю не тільки лідера – в незримій зчепленості випадковості й закономірності, – а й звичайної собі людини, бо в певний момент вона, звичайна людина, нічим, здавалося б, не примітна, опиняється в центрі таких загадкових перехрещень, які роблять її причетною до подій глобальних, світової важливості.

Так – певною, звісно, мірою – сталося і з Робертом Харрісом, який приїхав в Бургос того ж дня, що й Штірліц, правда, приїхав він сюди зовсім випадково, хотів лише подивитися те місто, де – починаючи з тридцять шостого року й до початку тридцять восьмого – він був кореспондентом лондонської «Мейл» при штабі генерала Франко.

Взагалі ж мета його поїздки в Іспанію була зовсім інша. Він мав зустрітися з тими, хто був пов'язаний з імперією ІТТ, оскільки родина Харріса мала прямі інтереси в «Белл корпорейшн», а вона, ця британська фірма, вела давній і важкий бій з полковником Беиом, починаючи ще з тієї пори, коли той вступив у альянс з нацистами, відтіснивши таким чином острів'ян від регіонів Європейського континенту, які за традицією їм належали.

У Бургос Харріс приїхав вихідного дня – в неділю, щоб зустрітися з молодістю, бо кожну людину вабить у ті міс-ся, де проходили її найкращі роки; одні, хоробріші, їдуть тудп, не боячись зрозуміти, що все прекрасне вже минуло, лишилося позаду; другі намагаються грати в піжмурки з самим собою, вигадуючи майбутнє, втішаючись надією на зустріч із щастям; треті загулюють – п'ють без просипу і починають існувати, очікуючи наближення неминучого кінця.

Харріс пройшов у дім Клаудії за півгодини перед тим, як туди поспішали ІПтірліц і Пол. Та й як же він міг не прийти сюди, коли саме в квартирі цієї жінки він оселився після того, як звільнилися кімнати, які наймав Штірліц, а саме Клаудія стала його першим – і таким чудовим! – учителем іспанської мови…

Служниця посадила Харріса у вітальні й принесла добірку ілюстрованих журналів – самі фото, мінімум тексту; в країні сорок відсотків неписьменних, чим менше люди читають, тим спокійніше спить генералісимус; втім, поняття «спить» у цьому випадку неправильне, спати людина може і в тюремній камері; чим менше читали іспанці, чим страшніше лютувала цензура, тим більшими ставали мисливські угіддя Франко, тим неймовірнішою робилася його колекція мисливських рушниць, тим більші вклади вносила його напівмонарша дружина на рахунки швейцарський банків, тим активніше налагоджувалися її зв'язки з діловим світом, який був зацікавлений у ній як у людині, що впливала на дідуся. Перед виїздом з Лондона Харріс дістав конфіденційну інформацію про те, що сеньйора Франко готується через підставних осіб придбати контрольний пакет акцій найбільшої торговельної фірми Іспанії «Галереас Пресіадос», магазини розкидані по всій країні; черевики, сорочки, кухонне начиння, пальта, вироби народних ремесел, радіоапаратура, роялі, програвачі, парфуми, мило, шкарпетки, пледи, посуд – усі галузі іспанської, та й не тільки іспанської, промисловості було зав'язано в «Галереас»; хай живе корупція, основа основ тоталітарної держави! Не проблеми національної економіки, не спроба перетворити країну з сільськогосподарського придатку Європи в індустріально розвинену державу, не питання, пов'язані з необхідністю підвищення стандарту життя, а лише розхожий, не зафіксований в офіційній пресі вислів «я – тобі, ти – мені» визначав суть того, що відбувалось у франкістській Іспанії.

Ти кладеш на рахунок сеньйори мільйон песет, а вона робить так, що ти одержуєш найвигідніше замовлення від уряду на розробку нових пластмас для потреб армії, але при цьому половина цієї «військової» продукції йде саме на сугубо мирні прилавки її магазинів.

Ти даруєш дочці сеньйори діамантовий перстень на вісім каратів, а вона влаштовує так, що ту позику, яку ти так марно добивався протягом п'яти років, легко й просто дає уряд, використовуючи свої, знову ж таки корумповані, зв'язки з банками.

Вона призначає тебе – наказом дідуся – заступником міністра промисловості, а ти в свою чергу допомагаєш тій фірмі, яку тобі назвуть, укласти угоду з бразільською корпорацією; гроші мають бути переказані в швейцарський банк; проценти, які наростуть за півроку (щось близько шести, все залежить від вкладеної суми), ділять між сеньйорою, тобою, заступником міністра і хазяїном зацікавленої фірми.

Інтереси народу? А що таке народ? Безсловесне бидло! Все вирішує еліта, вона й рухає країну вперед, не ці ж темні й неписьменні Педро, Мігелі й Бласко! Що вони взагалі можуть?! Нехай сліпо повторюють слова дикторів радіо й цитати із статей у «Пуебло» та «Ой», нехай чіпляються за те вбоге благополуччя, яке їм дав дідусь; та й справді, голодних, які вмирали б на вулицях, більше немає, кожен може заробити не тільки на хліб, вино й хамон, а навіть на гарну сукенку доньці, чого ж їм ще треба?! Рівність – це міф, утопія, шкідлива вигадка російських марксистів, чим швидше люди забудуть про це, чим швидше цьому оголосять анафему, тим краще; непокірних можна перевиховати в тюрмах, цього навчилися за десять років диктатури, тим паче було в кого вчитися – Гітлер цілком надійний наставник.

Їдучи до Іспанії, Харріс мав на меті проникнути в таємницю механіки «мадрідського двору» – з одного боку (це на користь справі, «Белл» мусить знати, що треба робити, головне – зрозуміти приховані пружини й таємні лабіринти ходів до Франко), з другого – написати в «Мейл» про все те химерне, алогічне, тимчасове, але ще могутнє, щ о панувало за Піренеями, і, нарешті, виконати конфіденційне прохання генерала Грінборо з розвідки.

Та, прилетівши в Мадрід, Харріс трохи розгубився від тієї численної інформації, яку він одержав у перший же тиждень; треба було передихнути, звикнути до іспанських темпів, темперамент цілком африканський, сто слів за хвилину.

От він і вирішив податися до Бургоса, тим більше що образ Клаудії – він це зрозумів по-справжньому, тільки коли повернувся до Іспанії, – завжди жив у ньому всі ці роки.

… Служниця уважно подивилася на Штірліца й Пола, пожалкувала, що сеньйори не подзвонили, вона попередила б їх, що сеньйора повернеться лише через півгодини. «В нас уже є один гість, коли хочете почекати її, будь ласка, пройдіть до вітальні».

– Мене звуть Бользен, – сказав Штірліц служниці. – Макс Бользен, запишіть, будь ласка. Якщо сеньйора зателефонує, скажіть, що я не міг не припасти до її ніг після стількох років розлуки. А що, сеньйора поїхала з сеньйором?

– Сеньйора живе сама, – відповіла служниця, – проходьте, будь ласка.

Вони зайшли до вітальні; Харріс підвівся, мовчки кивнув, ще раз подивився на Штірліца, нахмурився, намагаючись пригадати щось, потім спитав:

– Чи не зустрічалися ми з вами десь раніше?

Штірліц знизав плечима:

– Ми зустрічалися останній раз тут, у Клаудії, напередодні мого від'їзду…

– Ви – німець?

– На жаль.

– Це ви наймали в неї квартиру?

– Саме так.

– Вас звати…

Штірліц не міг пригадати, під яким ім'ям його знав Харріс – чи то Естіліц, як його називали іспанці, чи то Макс, тому поспішив нагадати:

– Макс Бользен. Забули?

– Здрастуйте, Макс! Я – Харріс, пригадуєте мене? Радий вас бачити.

– Справді раді? – спитав Штірліц. – Отже, відтоді ваша позиція перемінилася? Ви так часто говорили про необхідність знищення всіх фашистів у Європі… Харріс посміхнувся:

– Фашизм і інтелігентність не поєднуються, а ви, незважаючи на те, що були німцем з Берліна, здавалися мені інтелігентом. Давно тут?

Пол не дав відповісти Штірліцу.

– Давно, – сказав він. – Містер Бользен давно живе в Іспанії. Я Пол Роумен з Нью-Йорка.

– А я – Роберт Спенсер Харріс з Лондона, дуже приємно познайомитись, містере Роумен. Ви – бізнесмен?

– Значно гірше. Державний службовець. А ви?

– Ще гірше. Я – журналіст.

– Родина Харріс з «Белл» не має до вас ніякої причетності? – спитав Пол.

– Дуже віддалену, – поспішив відповісти Штірліц, бо знав з картотеки, яку вів тутешній підрозділ Шелленберга на всіх іноземців, акредитованих при штабі Франко, що Роберт Харріс був прямим спадкоємцем капіталів концерну «Белл».

Харріс зиркнув на Штірліца, тінь посмішки промайнула на його блідому, з жовтизною обличчі; закуривши, він відповів Полу:

– Якби я мав причетність до концерну «Белл», то, мабуть, сидів би у божевільному Сіті, а не тут, у розслаблюю-чо-тихому домі чарівної Клаудії. Ви давно не бачили її, Макс?

– З тридцять восьмого.

– А я з тридцять дев'ятого.

– Листувалися?

– Тільки до початку війни, а потім усе закрутилося, завертілося, не до листів… Треба було воювати проти вас, воювати, щоб поставити вас на коліна… Як ваш бізнес?

Штірліц наймав у Клаудії квартиру за легендою: він «представляв» інтереси Крупна, контакти з резидентурою СД намагався приховувати, але Іспанія – це особлива країна, тут можна робити багато чого, тільки приховати щось абсолютно неможливо.

– Від мого бізнесу й сліду не лишилося, Роберт. Ось мої нові боси, – Штірліц кивнув на Пола.

Роумен витяг з кишені візитну картку, простяг Харрісу; той уважно прочитав її, кивнув, багатозначно підвівши брови, і вручив Штірліцу й Полу свої візитки, записавши спочатку на кожній телефон мадрідського готелю «Філіпе кватро».

– Смішно, – сказав Харріс, знову сівши в своє крісло. – Закохані зустрічаються в домі прекрасної іспанки і не відчувають у собі гострої потреби схрестити шпаги.

– Звідки ви знаєте, що я був закоханий у Клаудію? – спитав Штірліц. – Це була моя таємниця.

– Але не Клаудії, – Харріс посміхнувся. – Її кімната завішана вашими картинами. Нічого, крім картин Макса, – пояснив він Роумену. – Гарненька таємниця, правда? Та ще ваші фотографії… Ви дуже змінились… Щось, я пригадую, у вас тоді було інше прізвище… Ви сказали «Бользен»… Хіба ви Бользен?