Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 41 страниц)

РОУМЕН-ІV

У літаку він купив плескату пляшку віскі, рівно двісті тридцять грамів, відкрив її і відпив великий булькотливий ковток; тепла не відчув; закашлявся так, наче простудився. Він відпив ще й ще, пополоскав рот і тільки після того, як зігрілися ясна, відчув, що крижаний холод відступив, а натомість поволі розійшлося по всьому тілу тепло.

Треба заснути, сказав собі Роумен, у Мадріді ніколи буде спати. Зараз я засну, але спочатку складу план; сон приходить легко, коли ти зробив діло, інакше промучишся, не зімкнувши очей; а ти й так не заснеш, подумав він, навіть коли заплющиш їх, бо ти нічого не зможеш зробити з Крістою, вона повсякчас стоїть перед тобою, і ти вигадуєш собі ці чортові плани, аби тільки забути те, що тебе так гнітить, а ти ніколи, ніколи, ніколи – господи, яке страшне слово, паче яма, ні, страшніше, ніби воронка, – не зможеш сховатися від того, що ти взнав, будь проклятий наш потяг дізнатися правди, будь неладне це нездійснене бажання докопатися до суті! Навіщо це? Коли те, що було раніше, лише за якусь мить до того, як ти побачив, почув чи зрозумів те, що перекреслило минуле, навіщо болісне вишукування пояснень? Хіба можна пояснити зраду? Адже зрада – це смерть того, кого ти вважав другом, кого любив, кому вірив. Ні, заперечив він собі, це твоя смерть, це в тобі вмер той, кому ти віддавав серце й душу, це твоє горе і твій відчай, а той, хто тебе зрадив, живе як жив… Які неоковирні слова з'являються в мені, подумав Роумен. Вони немов каміння. Пол завжди пам'ятав два камені дивної форми, в біло-жовтих голках; їх вирізали у Саллі, сенбернара, який жив у батьків на фермі. Великоока, жіночна, з чудовим скорботним обличчям, Саллі раптом перестала вставати з газона, коли приходили гості, тільки ледь била хвостом по землі. Роумену тоді здавалося, що їй просто не хочеться рухатись; вона в тебе розлінилася, сказав він матері, ти її надто пестиш. Мама відповіла, що Саллі перестала їсти і в неї гарячий ніс, а він сказав, що все це дурниці, просто, мабуть, ти перегодувала її вчора, напевне, чимось смачним, після гостей залишаються чудові ласощі, смажена в маслиновій олії картопля, кісточки, хрущики; мама тоді сказала, що я безсердечний, та я на неї не образився, я давно перестав ображатися на неї, дуже сварливий характер, постійний перепад настроїв, але ж це мама; батьків не вибирають і не судять. І тільки коли Саллі відправили до лікарні, бо вона стала скавчати і вже не розплющувала своїх круглих, опушених чорними віями очей, а хірурга не виявилося на місці, бо була саме неділя і він подався до себе на ранчо, – Роумен переконався, що Саллі справді хвора.

Він поїхав по хірурга, знайшов його, привіз у клініку, але Саллі вже померла; мама розповіла, що бідолашненька перестала скавчати лише тоді, коли вона підкладала їй під голову свою долоню і шепотіла на вухо тихі, ласкаві слова.

Хірург зробив розтин і показав Роумену два голчасті біло-жовті камені.

– Якби ви приїхали на день раніше, – сказав він, – ваша собака була б жива. Можете не вірити людям, але вірте собакам, вони ніколи не симулюють хвороби. Якщо вона плакала, значить, вона плакала всерйоз, тому що не могла витерпіти болю.

… Роумен допив віскі, закурив і спитав себе: що ж тепер робити? Життя кінчається тільки тоді, коли воно кінчається. Будь-який удар рано чи пізно забувається, стає якимось душевним мозолем, а він подібний до кісткового – у місці, де вже був перелом, вдруге не буде. Але що добре для кістки, те трагічно для душі! Ми часто плутаємо поняття: коли кажуть «витримка», чи не є це насправді жорстокість чи ще гірше, черствість, байдужість? Він так само бачив очі Крісти прямо перед собою, великі, дуже голубі; а втім, іноді вони ставали в неї зовсім прозорі; коли ж вони в неї змінювалися? І чому?

Перший раз він помітив, що очі її стали крижані, коли вони сиділи на кухні за великим дубовим столом (дуб убиває мікроби: не треба ніяких скатерок, а тим паче лакувати, дуже гігієнічно, батько привчив його до цього); вони тоді розмовляли про Францію, про те, що Париж незвичайне місто, в ньому музика, вона народжується в кожній людині, навіть у тій, котра не має слуху, і завжди чути акордеон та гітару, мелодія прониклива, у ній звучить непозбутній сум, предтеча солодкого, як у дитинстві, очищення слізьми.

– Саме там уперше в житті, вже дорослий, я заплакав, – сказав їй Роумен. – Я тоді закінчив «Манон Леско». Жив у дешевому готелі на Кліші, була осінь, сіявся дрібний дощ, стіни будинків були в патьоках, на вулицях ані живої душі, а я стояв біля вікна й плакав, як маленький…

– Жалієш шлюх? – спитала тоді Кріста; вона спитала це, якось бридливо підібгавши губи, саме тоді її очі й здалися Роумену прозорими й холодними, як крижинки.

– Яка ж Манон шлюха? – здивувався він. – Нещасна жертва обставин.

– Чоловіки, а особливо абати, ідеалізують жінок, – відповіла тоді Кріста. – Звичайнісінька хтива сучечка…

– Чи не занадто ти жорстока до нещасної француженки?

– Ні. Я зовсім не жорстока, – відповіла Кріста, встала й підійшла до плити, хоч на конфорках нічого не стояло, ні сковорідки з підсмаженими хрущиками, ні кавника, а вона все одно підійшла до плити, особливо виразно пригадав Роумен.

Бідолашна, подумав він, заборонивши собі чути ті слова, які ворушилися, немов біло-жовте голчасте каміння, з'являлися в ньому, важко припасовуючись одне до одного. Бідолашна, бідолашна, бідолашна, повторював він, аби тільки не почути того, чого він не хотів чути, бо знав, якого разючого болю завдадуть йому будь-які інші слова, крім цього, нескінченно повторюваного – «бідолашна». Стривай, сказав він собі. Пригадай, коли в неї змінилися очі вдруге? Це дуже важливо, ти мусиш згадати, звелів він собі, розуміючи, що хоче заглушити те, що жило в ньому завжди, не давало йому спокою ні на хвилину, навіть коли він слухав Гаузнера, який швидко й чітко, якось дражливо відповідав на його запитання.

Роумен купив у стюарда ще одну пляшку, але подумав, що пити більше не треба, машина стоїть на аеродромі Баррахас, він її залишив, як слід не запаркувавши на стоянці, бо поспішав на літак, і хоч у нього дипломатичний, номер, поліція не зупиняє дипломатів, але так було до того, поки він не наступив ногою на мурашник, тепер усе може змінитися, і цс буде за правилами, не треба дивуватись, якщо так буде, пошук правди завжди пов'язаний з життєвими незручностями, ти сам ішов на це, мабуть, усе-таки не зовсім розуміючи тоді, які це може викликати наслідки.

А ще раз у неї змінилися очі в наш перший день, згадав він, коли я сказав, що не жартував з швейцарським дипломатом Ауссемом, заявивши йому, що маю намір з нею одружитися. Ось коли в неї стали зовсім прозорі очі, неначе в них застигла весняна дощова вода; така була в них на фермі, в бочці, що стояла під ринвою між спальнею батьків і великою верандою, на якій влітку пили чай і вечеряли. Роумен часто дивився на відображення хмар у цій бочці, вони здавалися ще привабливіші в тій прозорій воді, якісь нереальні, неймовірно чисті, забарвлені в незвичайні кольори, немає таких у палітрі живописців, тому що барви – справа рук людських, а хмари – творіння неземне.

«Навіщо це тобі? – спитала його Кріста, коли вони повернулися додому вже майже на світанні. – Навіщо тобі одружуватись?»

«А я сам-один у ліжку дуже мерзну, – відповів він. – Економитиму на електриці, та й потім – ці матерчані грілки з пропущеними крізь них електродами часто псуються».

«Мене по-різному називали, – сказала вона тоді, – але грілкою поки ще жодного разу».

«Звикай, – сказав він, відчувши, як похололи пальці після її слів «мене називали», – людина легко звикає до неминучого».

«Це правильно, – відповіла вона, – ох, як це правильно».

І тоді, за мить перед тим, як вона вимкнула настільну лампу, він помітив, які в неї стали очі, але не міг роздивитися їх уважніше, бо вона примружилась, скрутилася калачиком, обняла його й спитала: «Ну як, тепло?»

Вона дуже сильна людина, подумав Роумен, і я не маю права її судити. Я можу заборонити їй повернутися до мене, можу викинути її з дому, коли вона приїде з Севільї, навіть можу вдарити, але я не маю права її судити, бо все, що з нею було, це наслідок війни, а не вона ж її придумала, їй нав'язали її, нема нічого жахливішого за невідворотність війни чи фашизму, коли люди все розуміють, але нічого не можуть вдіяти, щоб уникнути цього страшного грядущого, це як сон, коли ти лежиш на рейках, бачиш, як на тебе котиться паровоз, чуєш, як пече його наближення, розумієш, що треба тільки трошки посунутись і це страховисько промчить мимо, але тебе проймає якийсь параліч безволля і ти лише мружишся, зіщулюєшся в клубок, намагаєшся стати крихітним, щоб опинитися між колесами, але не робиш, здавалося б, дуже простого, однісінького руху, який тільки й може врятувати тебе…

Їй сказали, що вона може врятувати свого батька тільки так, повторив він, що ніяких інших шляхів для його порятунку не існує. Вона опинилася у полоні таких обставин, які розпоряджалися не її честю, а життям батьків, як можна було протистояти їм, цим безжалісним обставинам? І тепер, посилаючи її до мене, їй було сказано, що лише це допоможе їй з'ясувати, хто ж насправді вбив батька. Я розумію її, я її розумію, сказав він, але зразу почув у собі запитання: «А чи зможеш ти виключити з своєї чоловічої пам'яті те, що переслідує тебе з тієї хвилини, як ти дізнався все?» Коли ти кохаєш її, сказав він собі, ти мусиш забути, а ти її кохаєш і тому зможеш зробити те єдине, що тільки можна. Ти ж не наївний хлопець, ти мужчина, який знає життя не з чуток, а віч-на-віч, на самоті, без кривлянь і припудрювання.

От саме тому я й не зможу ніколи забути цього, зрозумів він. Хоч би як намагався. І чим більше я намагатимусь забути це, тим жахливішим стане моє життя. І її. Підожди, урвав він себе, не поспішай. Спочатку ти повинен побачити її живу, у веснянках, з ротом-трикутничком, чорноволосу, з продовгуватими голубими очима, кирпатеньким носом і з прекрасним випуклим, розумним лобом…

Що ж, почув він у собі, це хороша угода, немає нічого надійнішого за угоду, в підґрунті якої чекання; все життя людське – забарне чекання, і чим більше ми квапимо події, тим швидше наближаємося до кінця, не затримуючись на маленьких станціях «Радості», бо вічно спрямовані в чекання «Головного», а чи головне насправді те, що ми там так ревно чекаємо, позбавляючи себе щастя розчинитися на прогулянках у лісі чи сидячи за столом з домашніми біля єдиного надійного в світі родинного вогника?!

Гаразд, досить про це, наказав він собі. Коли ти хочеш зробити те, що задумав, думай про діло, і коли ти примусиш себе зробити це, тоді ти зобов'язаний вирішити, куди треба поїхати насамперед? До Еронімо? Чи до Брунна? Хм, усе-таки що значить звичка, я думаю про нього як про Брунна, хоч знаю, що він Штірліц і що його зав'язали в ту комбінацію, яку крутили проти мене люди Верена. Невже вони виконували завдання Вашінгтона? Невже все почалося там, а всі ці кемпи й гаузнери були маленькими виконавцями великого задуму? Не може бути, щоб Верен рискнув грати проти мене. Як-не-як я – переможець, я представляю державний департамент, розвідку, чорта, диявола, Білий дім, Трумена, кого завгодно, тільки не самого себе, що я – сам по собі – для них?! Смітнинка, дрібнота, таких, як я, – тисячі. Е – ні, виявилося, що таких мало, бо моїми друзями були… Ні, чому «були»?! Мої друзі Брехт та Ейслер, ось що насторожило декого, а потім виник Грегорі Спарк і наша кореспонденція. Ну й таємниця листування! Ну й суча демократія! Ну й поправка до конституції! Ну, гади, яких я не бачу окремо, але зате так страшно відчуваю всіх разом! І цю масу, в якої немає обличчя, зацікавив не тільки я, а й Брунн, який, як вони вважають, був зв'язаний з росіянами. Ну, інтригани, ну, Жюлі Верни трикляті! їм би книжки писати для юнацтва! Так ні ж, плетуть своє, вигадують сітки, бояться їх, витрачають гроші, аби тільки впевнитись у своїй правоті, не хочуть стукнути себе долонею в лоб і сказати собі, що все це мура собача, маячня, нав'язана гітлерами, які навчили світ тотальної недовіри та кривавої втіхи потаємної міжусобиці!

Так, спочатку Штірліц, вирішив він і тут же заперечив собі: значно правильніше поїхати до Кемпа, посадити його в машину, сказавши, що передбачається робота, й зламати його, бо я тепер знаю від Гаузнера, на чому його можна зламати об коліно. А вже потім – Штірліц. І тільки після всього цього Кріста…

Стоп, сказав він собі, не смій про неї. Ти став чітко мислити, ти довго збирався, ти був як той старий спортсмен, що рискнув вийти на баскетбольний майданчик після багатьох років перерви, ти тільки-но був лемішкою, якимось телячим желе, а не людиною, тому викресли зараз себе з самого ж себе, поринь у справу, будь зв'язковим між епізодами та персонажами, протистав інтризі безликих свою інтригу! Ти не вистоїш, якщо не приймеш умови їхньої гри, вони не зрозуміють тебе, якщо ти признаєшся їм про свій сердечний біль і думатимеш про резони. Вони зорієнтовані на ті конструкції, які вигадали самі, от ти й теліпайся між цими конструкціями! Тільки ти – сам, отже, ти маєш фору в маневруванні, а їх – легіон, і вони пов'язані тисячами незримих ниток, рухи їхні уповільнені й думки безумовно-однозначні, тому вони й приречені на програш, якщо тільки ти не допустиш помилки. Все залежить від тебе, зрозумів? Тільки від тебе, і ні від кого іншого…

Роумен подивився в ілюмінатор; літак – найшвидший вид транспорту, подумав він, а звідси, згори, здається зовсім тихохідним. Коли їдеш у поїзді, будинки й дерева за вікном проносяться з пульсуючою швидкістю, вагон розхитує, колеса вистукують чечітку, абсолютне відчуття стрімкості. Навіть коли пришпориш коня, ти виразно чуєш свист вітру у вухах і земля перед очима здиблюється, а тут, у повітрі, коли на всю потужність ревуть чотири мотори, все одно річки й ліси пропливають під крилом так повільно, що здається, якби ти вийшов з літака, володіючи хистом триматися в повітрі, як на воді, то легко обігнав би цей тихохід.

… Душевний мозоль, подумав Роумен. Це теж душевний мозоль, який свідчить про феномен людського звикання до несподіваного. Двадцять років тому політ був сенсацією, а тепер небо обжите; скільки думок народжується у фюзеляжах цих чотиримоторних крихіток, де зачинені діти землі! Скільки людських доль залежить від того, чи долетить літак до того пункту, де його ждуть, чи, навпаки, бажають йому катастрофи?!

Між іншим, сказав він собі, коли вже комусь і бажають ле долетіти до Мадріда, то це тобі. Гаузнер мусить молити бога, щоб я розбився, проковтнув отруту, вмер від розриву серця або чуми; цікаво, як звучить така молитва? Хоч це не має права називатися молитвою; тільки прохання про добро ближнім гідне повторення, а коли комусь бажають загибелі, це завжди повертається бумерангом; рано чи пізно, але неодмінно повертається. А втім, мені зараз треба бути дуже обережним, подумав він і спитав Крісту, яка стояла перед очима: «Правда, «веснянко»?»

… Машина стояла на тому ж місці; страшенно запилилася за ці сорок годин, вкрилась червонуватим нальотом; правильно написав Хемінгуей, тут червона земля, саме червона, і пилюка така ж – не безлика, сіра, мучниста, як скрізь у світі, а саме червона.

Він обійшов автомобіль, попробував ногою колеса, чи немає люфта, це ж так просто робиться, варто трохи ослабити гайки, і ти летиш у кювет, вітрове скло стає сахарно-білим, очні яблука рве гостро-снігове місиво, – все, спробуйте продовжувати вашу роботу, містере Роумен.

Він сів за кермо, ввімкнув запалення, різко розвернувся, загальмував біля телефону-автомата, не перевіряючись, набрав номер помічника, спитав, як справи на півдні, й сказав, що гостя треба негайно відправляти назад; «гостем» було позначено Крісту; повернувся в машину й поїхав до міста.

Біля в'їзду в Мадрід з'їхав на узбіччя, ввійшов у маленьке кафе й спитав хлопчиська, що стояв за стойкою:

– Де тут телефон, чіко?[61]61
  Чіко – маленький (ісп.).


[Закрыть]

– Сі, сеньйоре, – відповів хлопець, протираючи стойку мокрою ганчіркою з таким старанням, що можна було подумати, немов він полірує дорогоцінне дерево.

– Я питаю, де телефон? – повторив Роумен, вкотре вже здивувавшись, як важко й повільно думають тут люди, розмовляючи з іноземцем, – у всьому шукають інший смисл, насторожені, занадто уважні.

– Зараз я покличу дідуся, – відповів хлопець і вийшов у маленькі двері, що вели на кухню; в іспанців такі двері надзвичайно таємничі, подумав Роумен, наче за скрипучими дверима не така ж кімната, як ця, а таємне судилище інквізиції, повне суддів у червоних каптурах з чорними прорізами для вогненних очей.

Прийшов старий у береті, привітався й спитав, що хоче кабальєро.

– Мені потрібен телефон, – втрачаючи терпіння, сказав Роумен. – У вас є телефон?

– Ах, кабальєро, ми щойно відкрили кафе, не все зразу, треба зібрати грошей…

– А в барі навпроти?

– Я вважаю за неможливе заходити до конкурентів, кабальєро, – відповів старий. – Можуть неправильно зрозуміти. Ви ж знаєте, які підозріливі люди…

Роумен відповів, що здогадується, попрощався й швидко вийшов; за ним не стежили, та й не повинні, подумав він, я летів не прямим рейсом, мене ждуть через три годинп. Як що ждуть. Коли я думаю правильно, а не розплющений підозріливістю.

Він проїхав ще п'ять блоків, зупинився біля готелю з гучною назвою «Ексельсіор», хоч на вивісці була лише одна зірочка; це означало, що в кімнатах немає навіть умивальника, не кажучи вже про туалет; гості стоять у холодному коридорі, наступаючи одне одному на п'яти, ждучи своєї черги в клозет; немає нічого принизливішого страждати в коридорі біля клозета, особливо коли в животі бурчить, а попереду тебе стоять ще троє. Назвали б готель якось простіше, подумав він, але зразу заперечив собі: тоді тут взагалі ніхто не зупинився б; хазяїн б'є на престиж – на цьому ловляться іспанці; якщо ти зупинився в «Ексельсіорі», отже, ти серйозна людина; у всяких там «Гренадах», «ГІарижах» та «Толедо» живуть дрібні шахраї та аферисти, жоден кабальєро не зупиниться в готелі з такою прозаїчною назвою.

Він поклав монету перед портьє і показав очима на телефонний апарат.

– Кабальєро! – вигукнув портьє, неначе йшлося про життя та смерть, і підсунув апарат Роумену.

Набравши номер ІТТ, він попросив з'єднати його з архівом:

– Мені сказали, що сеньйору Анхелу провели телефон, коли це вас не обтяжить, дізнайтесь його додатковий.

– У сеньйора Анхела немає телефону, – відповіла дівчина й дала відбій.

От стерво, подумав Роумен. Я ж знаю, що йому поставили апарат, тепер мені ясно, навіщо вони поставили йому телефон, вони хочуть контролювати всі переговори Брунна, ось чому дали Анхелу персональний номер. А втім, на місці цієї красуні, яка одержує за свою пекельну роботу копійки, я теж немилосердно переривав би всі розмови; люди по-справжньому працюють лише в тому разі, коли дорожать своїм окладом, все інше – химера, ніхто ж не продає черевики або хліб за півціни?!

– Сеньйорито, – сказав Роумен, набравши номер ІТТ ще раз, – це говорить лікар сеньйора Анхела. В нього дуже поганий аналіз, я маю неодмінно викликати його на огляд… Інакше він може вмерти… Невже ви хочете, щоб старий чоловік загинув з вашої вини?

– Він зовсім не старий, – відповіла дівчина. – А що з ним? Скажіть мені, я йому передам.

Отак вичисляють дівчат, які сплять з сивими живчиками, – панчішки, трусики, кофточка, більше не треба; Роумен пояснив сеньйориті, що вона навряд чи зможе запам'ятати медичну термінологію, просто їй не передали по зміні, що два дні тому спеціально на прохання лікарів було поставлено телефон для сеньйора Анхела і було б надзвичайно люб'язно, якби красива сеньйорита знайшла можливість допомогти лікареві.

– Чекайте, – сказала вона, – я спробую.

Що я плету, подумав Роумен. Я ще не відійшов од віскі в літаку і тому молов не просто нісенітницю, а несусвітну дурість. Дівка зараз же розповість про мою розмову цьому живчикові. Ну й нехай, сказав собі Роумен. Просто, мабуть, я відчуваю, саме відчуваю, що все вирішиться в лічені години, тому й поспішаю; якщо все вийде так, як я хочу, мене вже не обходитиме, що подумає про все сеньйор Анхел і як він доповість про цей дивний дзвінок своєму кураторові на Пуерта-дель-Соль. Все вирішать години, а потім будь що буде, не можна планувати дуже далеко вперед, це іноді не збувається, і не тому, що ти погано плануєш, просто, крім тебе, планує ще два мільярди людей на землі, перехрещення задумів такі несподівані, таять у собі стільки непередбаченого, що найточніша схема може розлетітись на дрізки тому, що в якогось не відомого тобі мосьє Жюля чи фрау Анни заболить живіт і він чи вона не подзвонять містеру Рипкіну, котрий мав прийняти рішення в справі сеньйора Альвареса, зв'язаного з сером Летсбі, від якого й залежало рішення однієї з ланок твоєї схеми.

– Алло, я з'єдную вас, лікарю. Додатковий сеньйора Анхела три дванадцять.

– Дякую вам, я записую, три дванадцять, – повторив Роумен, підсунув до себе пачку сигарет, дивуючись з того, що його палець машинально малював три цифри: постійна гра в брехню навіть з самим собою, природжене паскудство людства…

– Анхел де Пальма, – почув він трохи схвильований голос мишачого жеребчика; Еронімо сказав, що красень висвітлював монархістів, які завзято виступали проти фаланги за повернення короля; іноді його відряджали до іноземців з англомовного світу, щоб придивитися до візитерів, чи не тягнуть ті зв'язків від республіканської еміграції.

– Ради бога пробачте, сеньйоре де Пальма, – сказав Роумен, – Сеньйорита відмовлялася з'єднати мене з архівом, переконувала, що у вас ще й досі немає телефону, і тому мені довелося піти на хитрість, бо я вичислив по її голосу, як вона до вас ставиться… В неробочий, звичайно, час…

І – не рипайся, подумав Роумен; ви мавританці, з чого в нас сміються, те у вас кінчається ножем, який всадить тобі в спину брат цієї самої знеславленої телефоністки.

«А чому ж ти не всадив ножа в живіт Гаузнера?» – почув він насмішкуватий голос, поморщився, як від зубного болю, і витяг сигарету похололими пальцями.

– Що вам треба? – кашлянувши, спитав Анхел.

– Мені потрібен доктор Брунн, якщо вас не обтяжить.

– Хто його просить?

І Роумен відповів:

– Колега.

Через кілька секунд Штірліц узяв трубку, і Роумен відчув дивну радість, почувши його спокійний, трохи сухуватий голос.

– Зайдіть до Кемпа, – сказав Пол, не назвавшись, – і запросіть його спуститися вниз. Скажіть, що я привіз йому дуже важливу інформацію і що я хоч…

– Він поїхав дві години тому, – перебив його Штірліц, знову подивувався, згадавши, який був блідий Кемп, коли вони зустрілися в ліфті. Він сказав, що сьогодні пізніше, ввечері, по Штірліца заїде його, Кемпа, друг, треба разом повечеряти б, є чим обмінятися, говорив нервово, покушуючи свої гарні хтиві губи.

– Куди він поїхав? – спитав Роумен.

– Не знаю… Останніми тижнями він чомусь забуває мені доповідати, зовсім відбився від рук.

– Виправимо, – пообіцяв Роумен. – Подзвоніть йому додому. Ви знаєте його номер?

– Це не проблема. Дізнаюсь.

– Скажіть, що ви самі під'їдете до нього. Я буду біля вас, на розі, через двадцять хвилин спускайтесь.

Штірліц сів у машину й сказав:

– Дома його немає. Який ви скуйовджений… Сталося щось?

– Сталося, – відповів Роумен замислено. – Добре, їдьмо далі, там розберемось… Сталося багато цікавого, Штірліц… Скільки заплатите, коли я скажу, що мені відомо, хто вбив Вальтера Рубенау?

– Від кого прийшла інформація?

– Від Мюллера.

Штірліц витяг сигарети, закурив, похитав головою:

– Комбінуєте? Чи – правда?

– Я тільки-но з Мюнхена. Я кажу правду. Хоч і комбіную. На ваше щастя, в архіві Гіммлера зберігся запис телефонної розмови Мюллера з невідомим абонентом. Групенфюрер сказав цьому невідомому абонентові: «Негайно усуньте людину, фотографію якої вам покажуть. Це якийсь Рубенау. Не сплутайте його. Тим препаратом, який вам зараз передасть професор із Мюнхена, можна угробити дивізію. Це – те ж саме, що готували Шелленбергу для Штрассера і чим ви працювали на паромі. Невиконання завдання виключається. Йдеться про компрометацію того ж червоного, як і в першому епізоді». Могла бути така розмова?

– Я дуже хотів би, щоб ця розмова збереглася.

– Вона збереглася.

– Ви її привезли?

– Ні… Зате я привіз інше… Я привіз набагато цінніше, ніж цей запис… Я привіз із Мюнхена дуже важливе питання, Штірліц… Воно звучить так: «Що ж виходить, докторе? Виявляється, ви – червоний?»

Штірліц глибоко затягнувся, уважно подивився на змарніле обличчя Роумена, похитав головою, тихо, начебто блаженствуючи, засміявся й відповів:

– Червоний. Не коричневий же. Хіба у вас очей нема?