Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 41 страниц)

Латернзер не перебив Гелена ні разу; коли той закінчив, мовчки, здивовано стенув плечима.

Прощаючись, простяг Гелену мляву руку:

– Я подумаю над вашими словами.

– Спасибі… Нехай обвинуватять гестапо, так їм і треба, нехай розтопчуть партію, але конче потрібно врятувати від ганьби імперський уряд і генеральний штаб. Це – питання майбутнього. Як себе почуває генерал Йодль?

– Погано.

– Але він поводитеметься гідно?

– Не маю сумніву.

– А Кейтель?

– Він не дуже розумний… І надто сентиментальний. Ви думаєте про те, яку він залишить про себе пам'ять? Не тіште себе надією. Але Йодль, Редер, гросадмірал Денніц настроєні непохитно й переконані в своїй правоті.

– От і допоможіть їм… Ви ж німець…

Латернзер зітхнув і, обернувшись до Гелена, сумно запитав:

– Справді? Ви в цьому цілком упевнені?

… Пізно ввечері, повернувшись до свого кабінету, Гелен відімкнув сейф і взявся за найулюбленішу роботу, яка давала йому змогу відчувати себе всемогутнім, як і раніш, коли весь Схід Європи був у його руках, коли Салаші і болгарський цар Борис, Власов і Павелич, Мельник і Антонеску, Бандера і Тіссо не сміли ступити жодного кроку, не діставши на те його згоди – письмової чи усної.

Він вийняв із сейфа шифровані телеграми від Бандери та людей Павелича, який переховувався в Іспанії, від польської агентури і почав робити позначки на полях. Найбільше його тішили повідомлення з Мадріда, Буенос-Айреса і Сантьяго-де-Чілі; звідти зв'язки мали піти по всьому світу; він, Гелен, стане серцем нової розвідувальної організації Німеччини, зорієнтованої не тільки на Схід, як того хоче Даллес, а й на всі континенти планети.

Саме тому він ретельно аналізував усю інформацію, що надходила з Мадріда, саме тому він з такою увагою вивчав телеграми з Буенос-Айреса від Руделя, Танка, Ультера, Лауріха; саме тому для нього не існувало дрібниць. Будь-яке нове прізвище, передане його агентами, що почали, на відміну від людей НСДАП та СС, роботу не на свій страх і риск, а з його відома і при мовчазній згоді американців, становило для нього величезну цінність: потягнуться нитки, з'являться нові імена, чи це буде поки ще зовсім невідомий Ріктер з Буенос-Айреса і Брунн з Мадріда, Заурен з Каїра чи Рігельт з Лісабона; немає дрібниць, є початок роботи, яка принесе перемогу його справі.

ШТІРЛІЦ-ІV
(Мадрід, жовтень сорок шостого)

– Якщо хочете, можемо поїхати в німецький ресторан. Ви там бували, здається, докторе Брунн? На кальє генерал Моло…

– Так. Один раз я там пив каву.

– Ні, ви там обідали. Можу назвати меню.

– Давно стежите за мною?

– З того часу, коли визнали за доцільне. Доктор Брунн – ваше нове прізвище?

– Мабуть, ви знаєте моє справжнє прізвище, якщо ставите таке запитання. Як мені називати вас? Містер Ікс?

– Ні, можете називати мене Джонсон.

– Дуже приємно, містере Джонсон. Я з радістю відмовився б від німецької кухні.

– Невже? Поразка позбавляє німців кухонного патріотизму! Поїдемо до євреїв. Вони запропонують кошерну курку. Як вам така перспектива?

– Мені більше подобається іспанський ресторан. Дуже люблю кочінільяс[8]8
  Кічінільяс – смажені в духовці поросята (ісп.).


[Закрыть].

Джонсон посміхнувся:

– Ану, покажіть нижню губу. Ого, у вас губа не з лопуцька. Ваше справжнє прізвище Бользен?

– Я зжився з обома.

– Достойна відповідь. – Джонсон ледь торкнув Штірліца за лікоть. – Праворуч, будь ласка, там моя машина.

Вони повернули з авеніди Хенералісимо Франко у тихий провулок; у великому «шевроле» з мадрідським номером сиділо троє чоловіків, два попереду, один – позаду.

– Сідайте, містере Бользен, – запропонував Джонсон. – Залазьте перший.

Штірліц згадав, як Віллі і Орген везли його з Лінца в Берлін у квітні сорок п'ятого, саме в той день, коли війська Жукова почали штурм Берліна; він тоді також був затиснутий між ними; ніколи раніше він не переживав такого принизливого відчуття несвободи; його ще не заарештували, на ньому була така сама, як і на них, чорна форма, але сталося щось не відоме йому, але добре відоме їм, мовчазним і похмурим, що дозволяло гестапівцям стежити за кожним його жестом і, так само, як і зараз, трохи навалюватися на нього з двох боків, не даючи змоги поворухнутися, сиди, як сповитий, і думай, що на тебе чекає.

– Полюбляєте швидку їзду? – спитав Джонсон.

– Не дуже.

– А ми, американці, страшенно любимо швидкість. У горах поїмо кочінільяс, там набагато більші порції і вдвічі дешевші, ніж у місті.

– Чудово, – сказав Штірліц. – Тоді можна й натиснути, час обіду, в мене шлунковий сік уже виділяється, режим насамперед…

– Як здоров'я? Чи не даються взнаки ваші поранення? «На це запитання не можна відповісти однозначно, – подумав Штірліц, – треба відповісти дуже точно; ця розмова може стати першим кроком на шляху додому. А чому ти думаєш, що буде розмова? Чому ти припускаєш, що це ніякий не Джонсон, а друзі мюллерівських Ойгена, Віллі і Курта? їх тисяча в Мадріді, і чимало з них прекрасно розмовляє англійською, чому б їм не доробити того, що не встиг Мюллер? Таке, звичайно, може бути, але краще про це не думати; після сорока п'яти кожен рік – сходинка до пекла, старість наближається стрімко, я сильно відчуваю наслідки поранення, він недаремно про це спитав; хворих до співробітництва не запрошують, а якщо цей Джонсон справжній, а не фальшивий, то саме для цього він вивозить мене з міста. Вони нікого не викрали з Іспанії, не хочуть сваритися з Франко, а тут живуть нацистські тузи куди більшого, ніж я, рангу, живуть відкрито, без охорони; генерал СС фон Любич взагалі купив апартамент за два будинки від американського посольства, під їхньою огорожею своїх собачок прогулює».

– Відчуваю, коли міняється погода, містере Джонсон. Кістки болять.

– Може, це відкладення солей? Чому ви пов'язуєте біль у кістках з пораненням?

– Тому що я пролежав нерухомо вісім місяців. А раніше грав у теніс. Тричі на тиждень. Такий різкий злам у життєвій стратегії впливає на кістяк; так мені, принаймні, здається. М'язи не так важко зміцнити, а от відновити кістяк, заново натренувати всі зчленування – потрібно не п'ять місяців, бодай рік, не менше.

– Скільки вам платять за тиждень, містере Бользен?

– А вам?

Усі засміялись; Штірліц зрозумів, що до кожного його слова напружено прислухаються; Джонсон сказав:

– Ви не тільки добре розмовляєте по-англійськи, а й думаєте так, як ми, нашими категоріями. Не доводилось працювати проти нас?

– Проти – ні. На вас – так.

– Ми не маємо такої інформації, дивно.

– У політиці, як і в бізнесі, престиж – штука неабияка. Я думав про ваш престиж, містере Джонсон, коли ви вели сепаратні переговори 8 друзями Гіммлера. Історія не прощає ганебних альянсів.

Молодик, що сидів за кермом, обернувся; обличчя його було мужнє, відкрите, зовсім юне, на лобі помітно шрам, мабуть, осколок.

– Містере Бользен, а як ви думаєте, історія простить нам те, що вся Східна Європа відійшла до росіян?

Джонсон посміхнувся.

– Харві, не чіпай питань теорії, ще не час. Містере Бользен, скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили містера Вальтера Шелленберга і Клауса Барб'є?

– Кого? – Штірліц спитав, щоб виграти час; зараз вони почнуть перехресний допит, зрозумів він; кожна моя відповідь повинна бути з резервом; треба поводитись так, щоб мати можливість маневру, вони щось готують, вони випробовують мене з різних боків, справа ясна.

– Шелленберга, – повторив Джонсон.

– У квітні сорок п'ятого.

– А Клауса Барб'є? Він працював у Мюллера, потім його відрядили до Франції, очолював службу гестапо в Ліоні.

– Здається, я бачив його разів зо два, не більше, – відповів Штірліц. – Я ж був у політичній розвідці, зовсім інше відомство.

– Але ви згодні з тим, що Барб'є – звір і костолом? – не обертаючись, сказав той, зі шрамом, що сидів за кермом.

– Ви заволоділи архівами гестапо? – запитав Штірліц. – Вам і карти в руки, кого вважати костоломом і звіром, а кого солдатом, що виконував свій обов'язок.

Вони виїхали за місто; дорога вела на Алькобендас, Сан-Себастьян-де-лос-Рейєс, а далі Кабанільяс-де-ла-Сієрра, гори, мало обжитий район, там немає ресторанчиків, де смажать молочних кочінільяс; диво, а не їжа, пальці оближеш: тільки, мабуть, не буде ніяких кочінільяс – у цих людей інші завдання.

– В якому році ви зустрічали Барб'є востаннє? – повторив своє запитання Джонсон.

– Думаю, що в сорок третьому році.

– Де?

– Мабуть, на Принц Альбрехтштрасе, у головному управлінні імперської безпеки.

– Йому хтось протегував у тому приміщенні?

– Не знаю. Навряд.

– Чому «навряд»? – так само, не обертаючись, поцікавився той, що вів «шевроле».

– Так мені здається.

– Це не відповідь, – зазначив Джонсон. – Я думаю, ви належите до породи логіків, слово «здається» їм не пасує.

– Я – чуттєвий логік, – відповів Штірліц. – Я, наприклад, відчуваю, що моя ідея з кочінільяс вам не до смаку. Мені так, принаймні, здається. Відчуття я перевіряю логікою: далі чи аж до самої Сієрри, немає жодної кав'ярні, де давали б кочінільяс, але до Сієрри ми навряд поїдемо, бо у вас тільки четверть бака бензину.

– У багажнику три каністри, – заперечив той, що вів машину. – Слава богу, тут продають бензин, не нормуючи, як у вашій паршивій Німеччині.

– Даремно ви так про державу, з якою вам доведеться налагоджувати відносини.

– Побачимо, – сказав Джонсон. – Усе залежить не від нас, а від того, як ви, німці, будете поводитись.

Штірліц посміхнувся:

– «Поводяться» діти в початкових класах піко/и. До народу таке слово не застосуєш.

– До переможених – застосуєш, – зауважив Джонсон. – До переможених застосувати можна все. Зараз ми висадимо вас, і коли вас підбере блакитний «форд» – це буде хвилини через чотири, – будь ласка, пам'ятайте, що до переможених можна застосовувати все. Це у ваших же інтересах, містере Бользен.

Машина різко звернула на всіяний щебінкою путівець, від'їхала метрів зі сто і зупинилась. Джонсон вийшов, витяг з кишені пачку сигарет і прикурив, пихнув білим димом і, чомусь зітхнувши, сказав:

– Вилазьте, Бользен.

– Дякую, Джонсон.

Він виліз повільно, відчуваючи біль у попереку; потягнувся, захрустіло; страху не було; досада; немов він був винен у тому, що сталося; а що, власне, сталося, запитав себе Штірліц; якби вони хотіли прибрати мене, цілком могли зробити це в машині; але навіщо тоді всі ці фокуси з викликом сюди? Побоюються Пуерта-дель-Соль?[9]9
  Пуерта-дель-Соль – площа в Мадріді, на якій містився штаб таємної поліції Франко (ісп.).


[Закрыть] А що? Можуть.

Джонсон з підстрибом упав на заднє сидіння, суворий хлопець зі шрамом рушив з місця так різко, що «шевроле» навіть присів на задок і, розвернувшись зі скрипом, понісся на шосе.

… Минуло десять хвилин; дивно, подумав Штірліц; автобус тут ходить раз у день, і то не завжди; зрештою хтось-таки підкине до міста; але навіщо все це? Смисл?

Погано, якщо в мене від цих нервових перевантажень знову ломитиме поперек, як раніше; спробуй пролізти з таким болем через Піренеї, не вийде. А через Піренеї лізти доведеться, іншого виходу немає. Сволота все-таки цей Зоммер, дає гроші всього на тиждень; навіть на автобус до Лериди доведеться відкладати ще місяців зо три. Знову ти думаєш як росіянин – «місяців зо три». А як же мені інакше думати, заперечив сам собі, як-не-як росіянин, змішаний з українцем; німець точно знав би, що відкладати йому доведеться два місяці і двадцять дев'ять днів. А ще точніше: дев'яносто днів, тільки ми дозволяємо собі це безвідповідальне «місяців зо три»; вольниця, анархія – матінка порядку… Ні, відкладати доведеться довше. Від французького кордону іде поїзд; якщо мене не арештують як людину без документів – не ватіканську ж липу їм пред'являти, та й ту відібрали – потрібно щонайменше ще тридцять доларів, інакше я не доберуся до Парижа; будь-яке інше місто мене не влаштовує, тільки в Парижі є наше посольство; чому їх цікавив Барб'є? Я справді бачив його кілька разів; кат другого ешелона, позбавлений будь-яких сантиментів. «Я ненавиджу комуністів і євреїв не тому, що цього вчить нас фюрер, а просто тому, що я їх ненавиджу». Так, саме так він сказав Холтофу, а той передав Штірліцу, поки ще Мюллер не став підозрювати його; здається, це був листопад сорок четвертого, так, саме так.

Штірліц вийшов на шосе – жодної душі; не подобається мені все це, подумав він; дивна гра; перевіряли на злам, чи що? Документи вони могли відібрати інакше, для чого потрібен був такий пишний спектакль?

Мимо Штірліца пронісся старий «паккард», прикрашений клаксонами, з якимись наклейками і дуже довгою антеною; напевне за кермом іспанець, тільки вони так прикрашають свої машини, американці ставляться до транспорту як хороший вершник до коня: заливають найкращий бензин, часто міняють мастила і віддають щомісяця на шприцювання; миють машини рідко; найважливіше швидкість і надійність, а не краса; це для жінки важливо бути красивою; іспанець про мотори має приблизне уявлення, їм тільки поговорити б, це – хлібом не годуй; а ще – страшенно полюбляють робити припущення і ділитися здогадками; а втім, це їхня не вина, а біда; жертви суспільства, позбавленого інформації, зацензуровані понад міру, поворухнутися не можна, суцільні заборони.

Друга машина була переповнена пасажирами. Штірліц навіть не піднімав руки.

Третя машина, з великими літерами на дверцятах «ІТТ», загальмувала; водій запитав досить поганою іспанською:

– Вам куди?

– До Мадріда, – відповів Штірліц.

– Сідайте підвезу.

І по тому, як він сказав це, Штірліц зрозумів, що водій – німець.

– Ви родом з Берліна? – поцікавився Штірліц своїм чеканним хохдейч.

– Чорт забирай, так! – водій засміявся. – Але я звідти виїхав ще в тридцять дев'ятому… Ні, ні, я не емігрував, просто ІТТ перевела мене в свій тутешній філіал. Ви теж німець?

Штірліц посміхнувся:

– Та ще й який!

– Давно в Іспанії?

– Та як вам сказати…

– Можете не говорити, якщо не хочете.

– Я тут бував досить часто, ще з тридцятих років.

– Хто ви за фахом?

– Трудно відповісти однозначно… Учився багато чого… Вважайте мене філологом.

– Це як? Перекладач?

– Можна сказати й так. А що, ІТТ потрібні перекладачі?

– І вони також. Але насамперед нам потрібні німці. Хороші німці.

ШТІРЛІЦ-V
(Мадрід, жовтень сорок шостого)

– А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? – запитав Штірліц. – По-моєму, всі німці – хороші, чи не так?

– Гідна відповідь.

– Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.

– Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.

– А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.

– Дуже приємно, пане Брунн.

– Дуже приємно, пане Кемп.

– Де ви живете?

– У центрі. А ви?

– На кальє Леон.

– В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?

– Саме так.

– Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.

– Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.

Штірліц посміхнувся:

– Це директива?

– Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.

– Дякую. З радістю.

– Тут є з'їзд на путівець, там чудова кав'ярня дона Феліпе. Не були?

– Навіть не чув.

– Простий селянин, але з головою американського бізнесмена. Він знає, що всі іспанці найдужче люблять таємницю, а від своїх жінок у місті нема де сховатись. Франко розігнав усі борделі, так дон Феліпе купив старий сарай за безцінок, приймає гостей при свічках, має дві кімнати для побачень, загрібає величезні гроші, фінансовий нагляд поки ще до нього не добрався, згадаєте моє слово, стане мільйонером…

Кемп звернув на путівець.

«Чому така курява всюди в Іспанії? – подумав Штірліц. – Однакова на півночі, на півдні, сході й заході. Дивовижно червонувата, і сонце в ній здається феєричним, наче на картині жаху; останній день цивілізації; мабуть, стара земля, скеля Європи; тільки в Росії є тихі піщані дороги в соснових лісах без жодної пилинки, та ще в Естонії, більше піде такого нема.

– Он його сарай, на пагорбку, – сказав Кемп. – Зараз осяде пилюка, побачите.

– За контурами він схожий на середньовічний замок.

– Це силосна башта. Земля дорога, так він силоспу башту прилаштував, я ж кажу, справжня американська хватка.

На відміну від американців Кемп загальмував плавно, вміє берегти речі; він тут живе недавно, зрозумів Штірліц, якби він не знав війни, то гальмував би так, як гальмують іспанці і як той водій «шевроле» зі шрамом; тільки німець, що пережив війну, вміє ставитися до машини так, як цей Кемп; у вермахті суворо карали тих, хто різко гальмував, – гостра нестача каучуку, швидке зношення покришок; «удар у спину», так, здається, говорив фюрер «трудового фронту» Лей про недбалих шоферів.

Із замку-сарая вийшов худий дід у селянському вбранні, яке сиділо на ньому фасонисто, чисто по-іспанському.

Ніхто не вміє так красиво одягатись, як іспанці, подумав Штірліц, це в них природжене; коли втрачено державну могутність, одні народи починають опановувати науку, другі тихо собі і животіють, треті шукають утіхи; іспанці, після того як імперія впала, вдалися в міркування – з приводу і без приводу; робити діло влада не дозволяла, контролювала кожен крок підданих, боялась, що не зможе стримати ініціативних; нічого бідолашним іспанцям не лишалося, окрім того як говорити та вдягатися; той не справжній кабальєро, хто не міняє костюм хоча б двічі на тиждень; селянський одяг дона Феліпе пошитий на замовлення, занадто оздоблений строчкою, підігнані всі лінії й продуманий шліц.

– Добрий день, сеньйоре Кемп, радий вас бачити, – щиро привітав дон Феліпе гостя. – Кава чекає на вас, саме така, яку ви любите.

– Дякую. Це мій співвітчизник, сеньйор Брунн.

Старий простяг Штірліцу довгу, тонку, зовсім неселянську долоню; рукостискання його було млявим, наче він беріг силу.

У старовинному сараї було прохолодно й похмуро; пахло деревом; будівля була складена з величезних темних колод; біля каміна стояло старовинне колесо від екіпажа й рицарські лати; ніхто, крім іспанців, не вміє так швидко налагодити побут на порожньому місці, подумав Штірліц; у них природжений естетичний смак, у цьому їм не відмовиш. А взагалі вони схожі на нас; у жодній країні світу гостеві не віддають на ніч своє ліжко – тільки в нас та в Іспанії.

У простінках висіли фотографії матадорів і актрис з написами. Як і в маленьких ресторанчиках в центрі, написи були афектовані: «Сеньйорові дону Феліпе де ля Бока з трепетною любов'ю і на добру пам'ять від маленького Піпіто, який дуже боїться биків, але вдає, що він хазяїн «Пласа де торос». Завжди ваш Франсіско Бельяр»; або: «Дорогий Феліпе, голова – це, звичайно, чоловік, а шия – жінка; куди вона повернеться, туди й голова подивиться. Де ти ховаєш свою донью? Твоя Лоліта».

– А може, хочете щось попоїсти, Брупн? – спитав Кемп. – Тут є досить добрі худіас, дуже смачний сир…

– У вас дружина часом не іспанка?

– Німка.

Його до мене підвели американці, подумав Штірліц; він виконує чужу роботу, німець не пропонує їжу незнайомому, і не тому, що він погана людина, просто так не заведено; традиції, хай їм грець; проте німця можуть дратувати наші горці, які пригощають незнайомого подорожнього, що зайшов у їхній дім, найкращим, що вони мають: німець думатиме, чим він може віддячити, скільки це коштує, чим таке викликано? Господи, який маленький світ, але який розмаїтий, розгороджений, взаємоневідомий…

– Але я не зможу відповісти вам тим самим, – озвався Штірліц. – У мене дуже мало грошей.

– ІТТ добре платять своїм людям. Які мови ви знаєте?

– Англійську та іспанську.

– Досконало?

– А це можливо? По-моєму, досконалість може бути тільки тоді, коли бог зійде на землю.

– Не знаю… Принаймні я, не чекаючи пришестя, досконало освоїв своє діло.

– Дозволяєте собі вільнодумствувати в католицькій країні? Це не проти інструкцій ІТТ?

– Ви богомільні?

– Біс його знає… В усякому разі марновірний.

– Усі марновірні… То що хочете покуштувати? Сир чи худіас?

– А що іще тут дають?

– Смажене м'ясо, – Кемп кивнув на камін. – Феліпе чудово готує м'ясо на верболозі. Страшенно дорого, зате дуже смачно… Можна попросити засмажити на вугіллі тручу[10]10
  Труча – форель (ісп.).


[Закрыть], найсмачніша їжа…

– Тоді почастуйте мене солоним сиром, пречудовою тручею і склянкою тінто[11]11
  Тінто – червоне вино (ісп.).


[Закрыть].

Ну, давай, реагуй, Кемп, подумав Штірліц. Труча – це царська їжа, і платять за неї по-царськи. Давай, інженере, замов тручу собі і мені, тоді я до кінця повірю в те, що ти не випадково з'явився на дорозі.

– Дон Феліпе, – гукнув Кемп, і Штірліц одразу зрозумів, що цей чоловік служив у армії. – Сир і тручу для сеньйора, пляшку тінто, а потім дві кави з тих зелених зерен, що ви показували мені минулої п'ятниці.

– Так, сеньйоре Кемп. Яке тінто хочете попробувати? Є вино з Каталонії, дуже терпке; є з Малаги, те, що ви якось пили, густе, з чорним відливом.

– А що ви порекомендуєте моєму гостеві?

– Тінто з Каталонії краще, мені його привозять не так уже й часто.

– Рискнемо? – спитав Кемп.

– Той не виграє, хто не рискує, – погодився Штірліц. – Я дуже голодний, сп'янію, в горах роблять міцне вино.

– Ну то й що? П'янійте собі на здоров'я, я відвезу вас додому.

– Спасибі.

– Вам ніколи не доводилось працювати з технічними текстами, Брунн?

– Ні.

– Осилите?

– Можна спробувати.

– Це в нас, у німців, можна спробувати. Американці інші люди, вони зразу ставлять запитання: «Можете чи не можете?» Відповідати треба певно, з ними треба діяти відкрито.

– В усьому?

– Що ви маєте на увазі?

– Та нічого особливого… Просто ви з ними працюєте, ви, мабуть, знаєте, чи можна з ними поводитись відверто в усіх питаннях чи щось треба притримувати.

– Дідько його знає. А втім, мабуть, з ними треба діяти відкрито. Вони ж як діти, дуже довірливі і піддаються на умовляння. Їм треба пояснити все від початку й до кінця, як у школі. Якщо вже вони зрозуміють і повірять, то кращих компаньйонів і бути не може.

– Так, вони славні люди, я з вами згоден… Але ж вони зазнають на собі впливу тих, проти кого ми, німці, так активно виступали в минулій війні…

– Мої боси такому впливові не піддаються, – відрізав Кемп. – Кольорових і слов'ян компанія не держить, отож можете не турбуватись.

Штірліц посміхнувся:

– Та я й не турбуюсь. Я не вірю в забобони, тим паче зараз за це більше нікому карати, усе розсипалось.

Дон Феліпе приніс сир, зелень, вино в темній високій пляшці, розставив усе це на білій паперовій скатертині і спитав:

– Тручу прожарити чи ви любите її сируватою?

– Майже сирою, – сказав Штірліц. – Тільки однієї мені замало. Я голодний. Мій друг сеньйор Кемп, гадаю, пригостить мене трьома, а то й чотирма тручами. Це скільки порцій?

– Чотири, – відповів дон Феліпе. – Рибини дуже великі, сьогодні вранці ще хлюпалися у водопаді, м'ясо смачне, дуже ніжне.

– Витримаєте чотири порції? – спитав Штірліц, не глядячи на Кемпа, бо знав, що на обличчі в того зараз має бути розгубленість. – Чи збанкротуєте через мене?

– Та хоч п'ять, – мовив Кемп, і Штірліц остаточно переконався у тому, що ця людина є продовження того, що почалося дві години тому на авеніді Хенералісимо, коли до нього підійшов Джонсон.

– Тоді п'ять, – оголосив Штірліц. – Я подужаю.

– От і чудово, – всміхнувся Кемп. – Труча вам неодмінно сподобається, припечена шкірочка – нечувана смакота, у дона Феліпе свій рецепт.

– Ви можете пити? Чи за кермом боїтесь? – поцікавився Штірліц.

– Боюсь, але буду. І потім гвардія сівіль[12]12
  Гвардія сівіль – поліція (ісп.).


[Закрыть] на цій дорозі не лютує, вони психують тільки на тих трасах, по яких Франко їздить на полювання.

Кемп налив тягучого довгого вина в грубі склянки і цокнувся з Штірліцом:

– За нещасних німців.

– За них варто, – погодився Штірліц, – Щоб не були такими довірливими.

– Як вас зрозуміти?

Штірліц випив, смакуючи, дуже повільно, всмоктуючи, знизав плечима:

– Зрозуміти просто. Нещасні німці не можуть жити без фанатичної віри. То вони вірили в Бісмарка, то в кайзера, то в Гітлера. Їм потрібний фюрер, трибун, який стрясав би їхні душі, якого треба боятися. Коли боятися нікого, вони починають ставити барикади й оголошувати страйки, знову ж таки сподіваючись, що з'явиться сильна рука, подібна до тих, що вже були, і наведе порядок.

– Ви проти сильної руки?

– А ви – за?

– Дорогий Брунн, я помітив, що ви не відповіли на жодне моє запитання, а мене примушували відповідати на всі ваші.

– Примушував? – Штірліц здвигнув плечима й підсунув свою склянку до Кемпа. – Плесніть ще, га? Як же це я вас примушував, цікаво? Катував у камері? Заарештовував вашу дружину? Відправляв дітей до концтабору? Я ні до чого вас не примушував. – Він жадібно випив ще одну склянку, відщипнув шматочок сиру, поклав на нього зелень, проковтнув, не пережовуючи, і сказав: – Однієї пляшки мені мало, замовте ще.

– Звичайно, звичайно. Хочете, попросимо андалузьке тінто?

– З великим задоволенням я випив би нашого баварського айнціана.

– Почекайте, скоро вип'ємо.

Так, подумав Штірліц, це початок; треба грати й далі, він клює; напевне знає, скільки мені дають «товариші по партії»; а дають стільки, аби вистачило на хліб, сир та на кілька шматків м'яса в п'ятиденну; коли ж я пив справжню каву востаннє? Мабуть, місяців зо два тому, коли Герберт Зоммер запросив мене в «Хіхон»… Герберт… Він такий же Герберт, як я Брунн. І поселили мене в той пансіон, де старий з «Блакитної дивізії» дає ключі й уважно стежить, коли й хто виходить і повертається. Але якого чорта вопи тоді вивозили мене з Берліпа? Судячи з усього, вони витягли мене звідти під час останнього танкового прориву, навряд чи хто ще зміг вирватися з того місива. Навіщо треба було лікувати мене в Римі? Переправляти з ватіканською фальшивкою сюди, у Мадрід? Навіщо я їм потрібен? На тобі була їхня форма, заперечив собі Штірліц, і ніяких документів. У хапанині, поки ще був їхній порядок, вони, мабуть, тоді були зобов'язані витягти штандартенфюрера. А тут схаменулися: чому без документів? Чому опинився в тому районі Берліна, куди вже прорвалися росіяни? Чому сам? У формі? Мюллер мертвий, Герберт навіть сказав, на якому кладовищі його поховали. Першого травня. Ніхто, крім нього, не може мати матеріалів проти мене. Мюллер ні з ким не ділився своєю інформацією, це не в його манері. Віллі, Ойген і Курт загинули на моїх очах, це відпадає. Айсман? Навіть коли він живий, у нього немає проти мене доказів, я повернувся в березні сорок п'ятого із Швейцарії в Берлін. Це свідчить про мою вірність режиму фюрера; людина, пов'язана з росіянами, просто-таки не могла повернутися в рейх. Це ж вірна смерть… Холтоф? Він запропонував мені змову і за це поплатився розбитим черепом, усе за правилами. Про сина, про зустріч з ним у нічному Кракові Штірліц забороняв собі згадувати, краялось серце, а воно йому ще потрібне, щоб повернутися, на Батьківщину. Залишалася тільки одна уразлива ланка – СС штурмбанфюрер Хьоттль. Саме йому Штірліц дав у Лінці явку російської розвідки у Швейцарії, коли шукав зв'язок зі своїми. Коли про це дізнався Даллес – а він міг про це дізнатися, бо Хьоттль контактував саме з ним, – тоді справа міняється. І ні в кого не можна спитати про долю Хьоттля. І писати нікуди не можна. Треба затаївшись чекати, відкладаючи із щотижневої субсидії кілька песет; іншого виходу немає; оскільки він назвав себе у Ватікані доктором Бользеном; можливо, вони ще не вийшли на Штірліца; вони можуть вийти, якщо їм у руки потрапили всі архіви, та, судячи з того, як у квітпі палили ящики з документами у внутрішньому дворі Принц Альбрехтштрасе, Мюллерові дав вказівку Кальтенбруинер знищити ключові документи; якщо ті, хто вцілів, вирішать відновити «Чорний Інтернаціонал», вони дістануть потрібні документи в сейфах швейцарських банків, куди поклали найважливіші архіви ще в кінці сорок четвертого. Так, але живий головний свідок, Шелленберг, заперечив собі Штірліц, він сидить у англійців, він, напевне, пішов з ними на співробітництво. Але він надто розумний, щоб віддавати всі карти; за що тоді жити далі? Про те, як я став «доктором Бользеном», знає тільки він, це була його ідея, він дав мені цей паспорт зі свого сейфа. Та й у англійців немає звичаю ділитися своєю інформацією з ким би там не було, навіть з «молодшим братом». Так, але тоді до мене під'їхали б англійці, а не американці. Коли б рік тому я міг ходити й розмовляти, мене американці повернули б додому, якби я сказав їм, хто я; час втрачено, тепер, мабуть, не віддадуть, признаватися Джонсону в тому, хто я є насправді, наївно, не за правилами. Не треба зараз терзати себе запитаннями, сказав собі Штірліц, це нерозумно. Все одно ти не зможеш вичислити ходи тих, хто має інформацію й свободу пересування; треба покластися на долю, ретельно аналізувати кожен погляд і порух тих, хто взяв мене в кільце; життя привчило зважувати фрази контрагентів, схоплювати те слово, яке відкриває їх; жоден з них не віддав боротьбі стільки років, скільки я, за мною досвід, триклятущий, виснажливий, який робить старим у сорок шість років; мій досвід може протистояти їхній поінформованості, не дуже довго, зрозуміло, але певний час цілком може; а зараз треба пити й точно грати стан голодного сп'яніння; примітивно, звісно, але вони клюють саме на примітивне; у людей цієї психології спотворене відчуття, вони схожі на ласолюбців – ті ніколи не пориваються до красивих і достойних жінок, їх надить до шлюх, ніяких умовностей, усе просто і ясно із самого початку; вони тягтимуть мене вниз, до себе; я піддамся, іншого виходу немає, єдиний шлях доторкнутися до інформації… Щоб я був проклятий, якщо він зараз не запитає мене про «фарс суду в Нюрнберзі»…

– Упевнені? – замислено протягнув Штірліц. – Вашими б устами та мед пити. Чому ви думаєте, що ми повернемося додому? Я щось не дуже в це вірю.

– Дон Феліпе! – гукнув Кемп. – Ще одну пляшку. Тільки давайте андалузького… І де наша труча?

– А хіба ви не чуєте, як пахне димом? – озвався дон Феліпе. – За три хвилини труча буде на столі…

– А чого це ви сказали «наша труча»? – спитав Штірліц. – Це моя труча, моя, а не ваша.

– Чому ви не їсте сиру?

– Тому що я його ненавиджу. Я сиджу на ньому майже рік, розумієте?

– А навіщо замовили?

– Від жадності, – подумавши, відповів Штірліц. – Жадність і заздрощі – головні рушії дії.

– Невже? А мені здавалося, гнів і любов.

– Любите Вагнера, – мовив Штірліц.

– Дуже, – признався Кемп. – І він вартий того.

Він налив повну склянку Штірліцу; а йому не вистачило; росіянин не здивувався б, якби я відлив половину, подумав Штірліц, але якщо я зроблю це зараз, до мене поставляться з підозрою, бо тут так не заведено і будь-яке відхилення від норми дискомфортно і тому викликає відштовхування, відчувають чужака; тільки в умовах традиційної демократії суспільство не боїться, що чужий відособлюється; лад, який створив Гітлер, авторитарний за своєю суттю, не терпів нічого того, що фюрер вважав неорганічним і позатрадиційним; людська самість каралася табором чи розстрілом; спочатку рейх і нація, а потім уже людина; великий жах випав на долю нещасних німців, боже ти мій…