Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 41 страниц)

– Чого ж вони мовчать? – занепокоївся Роумен.

– Виходить, говорити нічого, – усміхнувся Еронімо. – Судячи з твого настрою, тобі було б приємніше, якби нічого не сталося. Чи я помиляюсь?

– Помиляєшся. Нехай би сталося те, що має статися, але тільки якомога раніше.

– Це буває в романах Жюля Верна, дорогий Пабло. Його романи були спочатку написані на листах ватману, а потім перенесені на сторінки рукопису. Це гра, а не романи. Життя – це чекання… Справжня література, коли вона дзеркало життя, – теж чекання…

– Трипер часом не підхопив? – спитав Роумен, – Аж надто велемовний… Як у венеролога…

– У тебе великий досвід у цих гидких хворобах?

– Я не сказав би, що дуже великий, але якийсь там маю. Чоловік без триперу – це як непідкований кінь…

Даремно я його образив, подумав Роумен. Вони ображаються там, де нормальна людина просто посміється… Горці, загострене почуття власної гідності… Чого ж тоді не пристрелять свого каудільйо… Він їх не словом ображає, а самим фактом своєї над ними влади… Непоказний, хитрий, неосвічений надолобень править нацією, яка народила Сервантеса, Колумба і Гойю, незбагненно. Невже і в нас таке можливе? Звичайно, можливе. Начебто Трумен набагато інтелектуальніший за їхнього дідуся? Що напишуть прес-секретарі, те й скаже… Манекен… Як міг Рузвельт назвати його своїм віце? Невже закони політики сильніші за здоровий глузд? Невже звичне – тримати біля себе нездару, яка не становить небезпеки, – вище за логіку? Невже лідер забуває, що й він тлінний? Невже він серйозно думає про вічність? Не міг же Рузвельт не розуміти, що коли прийде стара з косою і запросить на екскурсію в ту країну, звідки ніхто ще не повертався… Чому він не запропонував Уоллесу лишитися з ним ще на один строк? Дуже розумний і самостійний? Нехай до тебе дотягуються талантом, це ж не страшно… Жах починається, коли тобі доводиться ставати навпочіпки, щоб зрівнятися зі своїм оточенням, м'язи не витримають безупинного стояння навпочіпки, ти ж не гімнаст, а президент…

Роумен знову потягся за сигаретою; Кріста нікуди не вийде з дому і нікому не подзвонить… Вона сказала, що спробує зробити паелью, а це не так швидко робиться, вона просто не встигне нікуди вийти… Ні, справжній розвідник, навіть коли він нацист, цілком може мати розумні очі й дозволяти собі незалежність у думках. Копійка ціна була б йому, цьому Штірліцу, якби він дивився на мене олов'яними очима фанатика і розпатякував про велич німецької нації, про її вікові традиції, про її місію зберегти в світі пам'ять, сім'ю і уклад від суєти машинної експансії. Він мусить бути розумним, іронічним і не боятися критикувати те, чому служив… Чому «служив»? Вони й понині служать, тому такі, як він, потрібні нам, тому його ми зобов'язані завербувати, тому я й хочу вкорінити його в ту святую святих уцілілого нацизму, яка затаїлась і жде свого часу. Все логічно, сказав собі Пол, усе було б до кінця правильно, якби я не побачив його живопису в Бургосі… Людина може приховати себе в слові, але найточніше вона виявляє себе в пісні, малюнку чи в танці. Я ніколи не забуду, як вичислив характер старшого брата Ерла – Джона Джекобса, коли цілий вечір спостерігав за тим, як він танцював на нашому випускному вечорі. Який він був спочатку скромний і сором'язливий у рухах! Як галантно тримав дівчину за талію – немов крихкий кришталевий келих! І як, напившись, зовсім перемінився, почав розмахувати руками, навалюватися на Люсі, підминати її, поклавши свої важкі руки їй на плечі! Як він бридко вивертав ноги, намагаючись бути схожим на Грегорі Спарка, але Грегорі не затаювався, він завжди був самим собою, лазив дівчатам під спідниці, лаявся в аудиторії, як шкіпер, і це нікого не ображало, бо він ніколи не прикидався. «Так, я такий, не подобаюсь – не спілкуйтесь зі мною, лицеміром бути не хочу». А Джон любив розмовляти про філософські школи, а в глибині був тупий покидьок… Грегорі, поки не зустрів Елізабет, крутив направо й наліво, але він ніколи нікому не розповідав, з ким спав, а Джон один раз сяк-так упорався з Люсі, а потім смакував в аудиторії подробиці, і Грегорі правильно зробив, що врізав йому, добре врізав, той запам'ятав удар з правої – знизу вверх, так що зуби хруснули… Цікаво, чи розповів він братику Ерлу про цей епізод? Навряд, про пережиті приниження не кажуть навіть братам… Але він ніколи не забуде того удару Грегорі, до кінця днів своїх не забуде, хіба такий удар забудеш? Саме таким ударом я поквитаюсь зі Штірліцом, пообіцяв собі Пол, ударом Грегорі Спарка, найкращого хлопця серед усіх, з ким мене зводило життя. Але тільки ти почекаєш, сказав він собі, ти не зробиш цього сьогодні і завтра не зробиш. Спочатку ти до кінця з'ясуєш, для чого він сказав тобі цю гидоту про Крісту, кому це було вигідно, завжди думай про те, кому йде на користь учинок, тоді збагнеш суть справи; ніяких емоцій, к чорту емоції, лиши їх нещасним жінкам, позбавленим логічного хисту, живуть почуттям, прекрасні звірятка; лічи, калькулюй, зважуй – і ти збагнеш приховане. А от після того, як ти збагнеш, навіщо він говорив гидоту про голубооку веснянкувату людину з чорною гривою й ногами, що ростуть від шиї, коли ти вирішиш, як повестися з тими, хто стоїть за ним, коли ти візьмеш на себе його зв'язки і він буде вже тобі не потрібен, ось тоді ти поквитаєшся з ним за те, що він замірявся вдарити найдорожче, що подарувало тобі життя після стількох років самотності, ось тоді ти повториш різкий рух знизу вверх направо при одномоментному підніманні плеча й розвороті правої ступні.

– Слухай, Еронімо, в тебе є контакти з норвезькою службою?

– Ні. Тобто тепер ні, раніше, при Квіслінгу, ми добре контактували… А втім, коли пошукати, то щось, мабуть, можна буде нашкребти… Що тебе цікавить?

– Об'єктивні відомості на одну людину…

– Норвежця?

– Так.

– Ти маєш на увазі Крістіну? – тихо спитав Еронімо. – Очевидно, так, еге ж?

– Так.

– Про всяк випадок я приготував ті відомості, які вона дала нашій імміграційній службі в аеропорту…

– Ну й що ж?

– Живе в Осло… Вчиться в аспірантурі математичного факультету університету… Незаміжня… Мешкає по Стокгольмсгатан, в будинку дев'ять… Родичів і знайомих в Іспанії немає, грошей про декларувала чотириста двадцять сім доларів… Мета приїзду – туризм… Мадрід, Севілья… Повертатиметься на батьківщину через Мадрід, строк перебування в країні два місяці…

– Вона назвала готель, де збиралась зупинитися?

– Так.

– Який?

– «Мадрід» на Пласа-д'Іспанья.

– Хтось бронював їй номер?

– Вона сама надіслала телеграму з Осло.

– Іспанською?

– Так.

– Багато помилок у тексті?

– В мене склалося враження, що телеграму писав іспанець. До того ж дуже грамотний, це нечасто зустрічається… Ми ж не в ладах з граматикою, наша стихія – усне слово…

– В яких довідниках є цей готель?

– Цього готелю в довідниках немає, Пабло. Я вже перевірив…

– Ти слухаєш усі розмови із закордоном?

– Грошей не вистачить, дуже дорога втіха…

– Ти дізнався про все це з власної ініціативи?

– Ні. Я зобов'язаний давати звіт про тих, хто ввійшов у контакт з провідними дипломатами великих країн…

– Кому?

– Фернандесу.

– Ти вважаєш, що ним можна управляти?

Еронімо знизав плечима:

– На це запитання дуже нелегко дати певну відповідь. Але після того, як він здумав послати до вас свого сина, з ним можна буде говорити у скрипковому ключі: хлопець – його єдина дитина…

– На доктора Брунна в тебе нема нічого нового?

– Є.

– А чому ти мені нічого про це не сказав?

– Тому що ти мене не питав… Ти ж із ним працюєш сам, мої люди засікли твій інтерес до нього, я після цього зняв спостереження…

– Щось тривожне є?

– Не знаю, чи тривожне… Але цікаве, є… Він увійшов у контакт з Гонсалесом…

– З яким? У вас стільки Гонсалесів, скільки у нас Джонсонів.

– З тим Гонсалесом, який був заступником начальника розвідки у Франко в період громадянської війни…

– Як це йому вдалося?

– Вони були знайомі в Бургосі… Там доктор Брунн був відомий найближчим друзям під прізвищем Штірліц…

– Гонсалес ще й досі в опалі?

– Так.

– Чому Франко його звільнив?

– Генералісимусу не сподобалось, що Гонсалес виступив проти відправки в Росію «Голубої дивізії».

– А чому він був проти цього? Одержав злиток золота від ДПУ?

– Ні, зливків не одержував… Просто він добре знав ставлення іспанців до росіян… Він читав повідомлення агентури, знав усю правду.

– Франко теж знав правду, я гадаю.

– Ні. Йому не доповідали про те, що йому не подобалось. Він завжди говорив, що іспанці ненавидять червоних. Йому так було спокійно, розумієш? Він хотів у це вірити, і йому не можна було заперечувати.

– Тобі не вдалося послухати, про що Гонсалес розмовляв з Брунном?

– Це аси, Пабло… Вдома вони базікали про дрібниці… А потім генерал запросив Брунна у «Клуб Йєрро», вхід лише для своїх, еліта, мої люди не змогли туди ввійти, мокли під дощем, доки ті бенкетували й обмінювалися таємницями.

– Після цього ти за ними спостерігав?

– За генералом ми стежимо постійно. А за Брунном подивилися тільки денків зо два… Нічого серйозного не було…

– А несерйозного?

– Він зустрівся з Веласкесом…

– Хто це?

– Запитай у твоїх британських колег, у них на нього може бути хороше досьє.

– А, це той хлопець, який працював у Лондоні, а потім у нас? З дипломатичним картоном?

– Так.

– Де вони зустрілись?

– Що, ваші не стежили в ці дні за Брунном?

– Він утік від них.

– Так, він добре тікає від спостереження, цілком професійно. Ні, на жаль, нічим не можу тебе порадувати, Веласкес повіз його до себе на фінку, під Гвадалахару, туди не пролізеш…

– Усе?

– Усе. В мене створилося враження, що Гонсалес на прохання Штірліца підбирав якісь матеріали на німців у Аргентіні.

Роумен глянув на годинник, потер обличчя п'ятірнею, подивився на себе в дзеркало: червоних смуг не було; слава богу, заспокоююсь; Кріста нікуди не вийшла з дому і ні до кого не дзвонила; отже, вчора Штірліц зробив перший хід своєї гри; ні, їхньої гри; ну що ж, грайте, сучі діти, мені це на руку, подивлюся на вас у ділі; я навіть перестав злитися на нього; нічого не вдієш, він виконує свою роботу, я – свою, подивимося, хто перетягне канат.

– Ну, як? – спитав Роумен. – Посидимо ще з півгодини й підемо обідати?

– До обіду ще три години.

– Це до іспанського, – посміхнувся Роумен. – А до нашого – година. Гадаю, була фальшива тривога, Еронімо… Я не міг не звернутися до тебе по допомогу, але я недаремно питав, чи можна зробити так, щоб ця наша робота лишилася тільки нашою роботою…

І саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; надійшло перше повідомлення зовнішнього спостереження: з квартири кабальєро «Р» («Роумен») вийшла жінка; їй дали позначення «Б» («буена», «хороша»), підійшла до телефону-автомата, перевірившись перед цим, набрала номер… Апарат у будці один, тому слухати розмову, не викликаючи підозри, неможливо…

За хвилину подзвонили з пункту запису; підключили апарат Кемпа; Пол зразу ж почув голос Крісти: «Чи не можна попросити у вашій бібліотеці книги з теорії чисел?» – «Куди ви дзвоните?» – «В бібліотеку». – «Ви помилилися». – «Це номер дванадцять тридцять сорок два?» – «Ні, дванадцять п'ятдесят п'ять сорок два».

.. О дванадцятій п'ятдесят п'ять Кріста зустрілась з Кемпом у центральній бібліотеці в черзі на замовлення книжки. Вона щось сказала йому, кілька фраз, згадала якесь ім'я й адресу Холі-Буде (Роумен зрозумів, що агенти Еронімо саме так вимовили англійське слово «Голлівуд»), розмовляла ніби сама з собою, напівобернувшись (як у Прадо, зрозумів Роумен), прямого контакту не було, все справді було дуже схоже на те, що розповідав доктор Брунн, він же Бользен, він же Штірліц, хай йому чорт, його професіоналізму.

З бібліотеки Кемп подався на площу Колумба; тут він запаркував машину і, перетнувши авеніду Хенералісимо, ввійшов у під'їзд будинку сеньйора Серайо; оскільки об'єкт виявився надзвичайно підготовлений, ретельно перевірявся, вирішили, що недоцільно йти за ним; але подальше спостереження встановило, що Кемп був у квартирі, в якій живе Хосе Гутієрес, громадянин республіки Аргептіни, акредитований в Іспанії кореспондент буенос-айреської газети «Кларін» («… брат Хосе був найближчим помічником генерала Перона, – відразу ж пояснив Еронімо, – який курирує питання безпеки»).

«Б», після того як зробила замовлення на три книжки, повернулася на квартиру кабальєро «Р», не входячи більше ні з ким у контакт, купила по дорозі букет квітів (червоний, синій та білий гладіолуси) та коробку шоколадних цукерок «Аора».

Я ж сказав їй, що найдужче люблю квіти, що мають колір прапора Штатів, згадав Роумен; пам'ятає; після зустрічі з нацистом необхідно виявляти максимум уваги до чоловіка, з котрим спиш і про поведінку котрого мусиш доповідати керівникові… А якщо дівчину просто на чомусь зламали, подумав він, і їй потрібна моя допомога? Чому б не запитати її: «Люба моя, що сталося? Розкажи, що сталося? Я допоможу тобі, тільки скажи правду. Хто ж тобі допоможе, як не я?» А вона спитає, про що я говорю, засміється, попросить, щоб я нічого не вигадував, і тоді я можу не стримати себе, взяти її за волосся і надавати ляпасів. Ти ж сам хотів подивитися, що буде після того, як – ти залишиш приманку з «холівудськими» адресами, ось ти й маєш те, що хотів. Отже, хай живе незнання? Отже, знати правду непотрібно тобі? Нехай краще буде так, як зручніше? В лайні, зате в своєму… Правда – якщо ти пізнав її віч-на-віч – кривава. Хірург, що розтинає шкіру, щоб побачити виразку й вирізати її, не боїться крові, вона – як очищення, це необхідно, бо розумно; усе справжнє розумне такою самою мірою, якою усе розумне справжнє… Ні, заперечив він собі, все-таки людина вважає, що зручніше жити, коли не знаєш. Її лякає правда, вона не готова до неї, бо вона вимагає негайної відповіді дією, але ж нема нічого спокійнішого за бездіяльність.

– Хосе Гутієрес, якого ми визначили як «X», – тим часом усе ще доповідала служба спостереження, – після того, як від нього пішов Кемп (віднині ми називаємо його «К»), що повернувся до ІТТ, виїхав за місто… Зупинився біля бару «Неаполь»… Зробив звідти два дзвінки невідомим людям і поїхав до посольства… Доктор Брунн, якому ми дали позначення «Б», з ІТТ сьогодні не виходив, працював у архіві, ні з ким не контактував, нікому не дзвонив…

– Ну що, – спитав Еронімо, – продовжуватимемо? Чи знімемо спостереження? Дама повернулася додому…

– Справа не в дамі, – відрубав Роумен. – Дама вже мене не цікавить. Зате мене дуже зацікавили ці два кабальєро… У тебе тут немає нічого випити?

– Є тінто.

– Це ти пий своє тінто. Я хочу віскі.

– Дуже дорого, – посміхнувся Еронімо. – Ми – бідні люди, Пабло, на нас економить кожен, хто може… Віскі коштують шалені гроші, тінто – копійки, вдвічі дешевше за вашу несмачну кока-колу.

– Це вона у вас несмачна, а в нас вона дуже смачна.

– Отже, смачну ви виробляєте для себе, а несмачну – для іспанців?

– Для європейців. Ми продаємо оптом, – посміхнувся Роумен, – не знаючи, кому дістанеться. А можна подзвонити в «Рітц» і попросити їх принести сюди пляшку?

– Ні, я просив би тебе цього не робити… Як-не-як тут конспіративна квартира…

Знову задзвонив телефон, служба повідомила, що Хосе Гутієрес виїхав з аргентінського посольства й помчав до центру, повернувши в район особняків, зупинився біля будинку маркіза де ля Куенья; вийшов з машини, дверей не эамкнув, біля воріт чергують двоє з гвардії севіль; охоронники відсалютували Гутієресу як доброму знайомому й розчинили хвіртку.

– Знімайте спостереження, – миттю скомандував Еронімо. – Зараз же йдіть звідти!

– Нехай спостерігають, – утрутився Роумен. – Мені потрібно, щоб вони спостерігали, що буде далі.

Але Еронімо підвівся, поправив краватку і сказав:

– Я приймаю твоє запрошення на американський обід, Пабло.

– Аде ж я просив, щоб вони продовжували спостереження…

– Ходімо, – сказав Еронімо, – я дуже хочу їсти.

– Та що з тобою, зрештою?

Еронімо обвів кімнату своїми томними очима, затримався на віддушинах у кутку під стелею і мовив:

– Я не вмію розмовляти про справи, коли голодний, Пабло. Будь ласка, не гнівайтесь на мене. – І пішов у передпокій…

… Коли вони спустилися на вулицю, Еронімо витер хусточкою свій великий рот і сказав:

– Тобі треба знати б, Пабло, що маркіз де ля Куенья – член ради директорів «Гелереас Пресіадос». Спостерігати за ним – те саме, що класти голову в пащу голодного лева. Коли хочеш, щоб мене відправили прибирати сад в особняку відставного генерала Гонсалеса, – проси мене вести далі спостереження за ним…

Говорити так у полковника Еронімо Еньякі були всі підстави, бо маркіз де ля Куенья був тією фігурою у мадрідському дворі, від якої залежало все або майже все, бо саме він здійснював контакт з дружиною генералісимуса Франко за дорученням найбагатших сімей Іспанії.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ
(сеньйора Франко)

Після того як загони фалангістів увірвалися в Мадрід і почалося місиво, сеньйора не могла вийти з дому, бо генералісимус вважав, що в столиці повно терористів, які тільки й ждуть, як би відомстити йому. Родина поселилася в розкішному замку, який охороняла сотня добірних гвардійців, що починали з Франко ще в Африці; парк був прекрасний і тихий; продукти привозили з гасієнд[52]52
  Гасієнда – маєток (ісп.).


[Закрыть], що охоронялися й належали друзям диктатора; кухарі, мажордом, покоївки і лакеї безвиїзно жили на території; тут постійно жили також шофери, слюсарі, водопровідники, садівники – всіх до одного привіз начальник особистої охорони Франко з рідного міста диктатора; ніяких контактів з заколотниками столиці, шкідливий вплив виключено.

Спочатку сеньйора не відчувала тяготи цього розкішного, зручного, постійного затворництва, а навпаки, відчувала блаженну заспокоєність, що настала нарешті в родині після двох з половиною років громадянської війни, коли кожної ночі, особливо в перші місяці, вона довго роздумувала, перш ніж лягти в ліжко, – роздягатися чи ні, доведеться тікати чи ніч мине спокійно; під голову завжди клала маленьку сумочку з трьома діамантовими перснями, двома смарагдовими й сапфіровими підвісками – оце і все багатство, є ще трохи грошей, але вони вкладені в нерухоме майно, а землю ж з собою не візьмеш у вигнання, не продаси мерзенним ювелірам, щоб забезпечити прожиток для родини…

Коли прийшла довгождана перемога і вона оселилася в цьому величезному, воістину королівському замку, відчуття умиротвореного щастя було якимсь особливим, тихим, чи що, не треба було повсякчасно боятися, що доведеться тікати, бідності еміграції, а то ще й гіршого, тюрми, трибуналу, розстрілу чоловіка.

Перші місяці вона багато спала; лікарі приписали тривалі прогулянки по парку; весна була п'янка, цвітіння почалося на два тижні раніше, ніж звичайно; влітку родина переїхала в заміський замок, але й там були одні й ті ж обличчя; правда, не зразу, а поступово, вони почали набридати їй – жінка є жінка, жити без товариства, без спілкування З тим світом, який раніше оточував її, коли Франко був звичайним командиром дивізії, ставало дедалі важче.

І якось вона сказала чоловікові:

– Знаєш, я відчуваю, що скоро розучусь розмовляти.

– А ти розмовляй зі мною, – відповів він, – Я дуже люблю тебе слухати.

Але через тиждень в замку було влаштовано партію; Франко особисто затвердив список запрошених, начальникові охорони велів подбати, щоб з Віго заздалегідь привезли тих офіцерів, з якими вони дружили сім'ями на початку двадцятих років.

Вечір пройшов прекрасно, чудово співала Марі-Кармен, вона тоді тільки-но набирала силу, з хорошої родини, батько був хазяїном магазину, фінансував рух, через це начальник охорони легко дозволив запросити її, хоч її піаніста в замок не пустив – знайшов зв'язки, що порочили його, небезпечно.

Сеньйора вийшла до гостей у дуже нарядному платті, царствено обійшла запрошених, знайшла для кожного миле слово; Марі-Кармен погладила по щоці, але з-за столу пішла перша, що трохи здивувало генералісимуса. Але він лишився в залі до кінця; коли зазирнув до її спальні, сеньйора лежала тихо, нерухомо; вирішив, що спить, турбувати не став. Вранці Франко вразило її обличчя – воно було бліде, з синцями під прекрасними величезними очима.

– Ти погано почуваєш себе, люба моя? – спитав він співчутливо.

– Ні, ні, – сухо відповіла вона, – все чудово.

– Але вигляд у тебе стомлений.

– Вигляд у мене заздрісний, – сумно всміхнулася сеньйора, – Я себе почувала вчора городнім опудалом… Усі дами були прекрасно одягнені, а я навіть не знала, що тепер модно, як одягаються жінки на вулицях, що виставляють у вітринах кращих магазинів… І потім, ти помітив, які діаманти були на Еухенії? А які смарагди висіли у вухах цієї старої Маданьєс? Наче яблука…

– У них яблука, – посміхнувся він, – а в тебе Іспанія, слава і влада.

«А чи довговічна вона? – саме тоді вперше подумала сеньйора. – Ти не монарх, якщо станеться щось у країні, сім'я житиме в злиднях».

Але, подумавши, вона не зронила ні слова. Тільки через три місяці – витримки вона навчилася у свого чоловіка – сказала:

– Ти не вважаєш, що настав час і мені з'явитися в місті? Все-таки в Європі так заведено, щоб дружина національного лідера вносила свій вклад у справу чоловіка. Зрештою, чому мені не патронувати б медицину? Чи школи?

… До виїзду сеньйори охорона генералісимуса готувалася тиждень. Був затверджений маршрут поїздки по місту, перевірено тих людей, які мали її зустрічати й відповідати на запитання, підготовлено тексти її звернень до лікарів у тих клініках, що можна було відвідати; чотириста агентів охорони зайняли свої місця на тих вулицях, якими їхатиме кортеж; гвардію севіль, що відповідала за дороги, за два дні до того перевели на казармене становище, на горищах багатоповерхових будинків свої місця зайняли снайпери.

Сеньйора попросила ознайомити її з планом виїзду, запитала, по яких вулицях пролягатиме шлях, і внесла лише одну корективу, й висловила бажання, щоб кортеж проїхав головною вулицею Мадріда – Гран-Віа, яка називалася вже тоді Хосе-Антоніо, на честь вождя фаланги.

У «паккарді» з нею, крім двох охоронників (решта набилася в «Лінкольн» супроводу), було ще дві дами; кандидатури також затвердив начальник особистої охорони каудільйо; одну з запропонованих сеньйорою, маркізу Батісту, він відкинув, бо був у натягнутих стосунках з її чоловіком; сеньйора висловила незадоволення, але шеф безпеки був невблаганний; цього вона йому не забула. Франко не забув йому іншого: прочитавши рапорт про виїзд сеньйори у місто з метою «ознайомлення з ситуацією в медичному обслуговуванні дітей та підлітків», він виділив абзац, у якому наголошувалось, що сеньйора «наказала шоферові зменшити швидкість, коли кортеж їхав вулицею Хосе-Антоніо мимо найрозкішнішого магазину хутра, а також, коли машина проїжджала будинок французької моди та ювелірний магазин Хесуса де Вальявілла, що було порушенням норм безпеки».

Знаючи, що звіти начальника охорони існують не в безповітряному просторі, а тою чи іншою мірою стають відомі штабу фаланги, тобто міністерству руху, міністерству внутрішніх справ і шефові управління безпеки країни, Франко розумів, що цей абзац цілком може дати тему для розмов, які в Іспанії, країні, що гостро відчуває інтригу, небажані.

Тому, коли сеньйора – знову ж таки через кілька місяців – запитала, чому в Мадріді немає Аранхі, що охороняв Франко, коли вони жили у Бургосі, її слова впали на вже підготовлений грунт; незабаром Аранху перевели з Барселони у Мадрід, де він очолив підрозділ особистої гвардії Франко.

Наступний виїзд у місто організовував уже особисто він, Аранха, вірний дружочок; йому можна було абсолютно відверто сказати про природне бажання добачити нові моди, полюбуватися майстерністю ювелірів і відчути приємну ніжність соболиного хутра.

Але Франко, вислухавши її прохання купити діамантовий гарнітур з Бельгії (виставлений на Гран-Віа), відповів, що зараз не час просити такі гроші в казні.

– Треба почекати, люба, – додав він, – не всі нас зрозуміють. Ти ж знаєш, скільки в мене заздрісників, – навіть серед тих, хто вважається близькими друзями.

Сеньйора знала, що в деяких питаннях з Франко сперечатися не було сенсу; обережний і неквапливий, він зрідка помилявся в своїх вчинках, не вдавався до різкості – віддавав перевагу нелегкій, поступовій послідовності.

Та, коли Гітлер почав війну проти Росії, коли несподівано для всіх Англія і Америка підтримала Сталіна, коли Франко проводив дні і ночі в нарадах з військовими, економістами й дипломатами, бо режим знову похитнувся, – вона зрозуміла, що зволікати тепер – непростимо. Всяке може статися; якщо не вона, мати й дружина, подумає про майбутнє сім'ї, цього не зробить ніхто. Так, Франко прекрасний політик, вона захоплюється ним; так, він стратег боротьби, це визнали в країні, але він чоловік, він не відчуває постійного страху за рід, за своє потомство; він не знає того жаху, що його бачить вона уві сні, один і той же кошмар, наче мана, – тягне за руку дівчинку, їхню крихітку, через ліс, ноги позбивані до крові об камінь, здалеку чути п'яні крики чоловіків, а маленька голосно плаче й благає: «Мамочко, погрій мене, мені холодно, мамочко, прошу тебе, погрій!» А замість очей у неї криваві рани, хоч вії такі ж, як і зараз, довгі й пухнасті, й зуби якісь жовті, страшної, скошеної форми, немов спиляні.

Ідею про те, щоб скликати дружин банкірів та промисловців і спонукати їх допомогти благодійності сеньйори Франко, залучити їх до патронування клінік, для того щоб преса зробила про це великий матеріал, висловила не вона; Аранха через заступника міністра закордонних справ (народилися в одному місті, відтоді й дружать) підсунув цю думку його шефові Серано Суньєру; саме він, міністр, увійшов з цією пропозицією до генералісимуса: «Такий раут дозволив би запросити дружин послів як країн Осі, так і союзних держав, – і ті й ті оцінили б таке посередництво надзвичайно високо».

Саме на цій зустрічі дружина графа Оргаса мала виконати прохання свого чоловіка (ідею підказав маркіз де ля Куенья) і передати сеньйорі внесок на розвиток медицини, бажано віч-на-віч, – діамантовий перстень старовинної роботи з фамільної колекції.

Сеньйора виконала доручення чоловіка дуже делікатно; сеньйора Франко подякувала сім'ї за підтримку її починання, пов'язаного з долями тисяч знедолених; зрештою, заради них ми й живемо; сказала, що з радістю запрошує її до себе на тому тижні, в четвер, на чай – треба обговорити план роботи на майбутнє і, звернувшись потім до дам, повідомила, що найстародавніша родина Іспанії відкрила благородний почин, уступивши в діло допомоги медичному обслуговуванню іспанців. Про те, в якій формі зроблено цей вступ, сеньйора не уточнила, кожен може думати по-своєму.

Вночі сеньйора попросила чоловіка запросити графа Оргаса на полювання; такої честі удостоюються лише ті, кому Франко вірив безмежно; людина, яку запрошено в його дім, діставала право на все.

Через тиждень штаб таємного ордена католицьких технократів прийняв до відома інформацію маркіза де ля Куенья; були розроблені рекомендації на майбутнє; коштовності, хутра, а то й просто чеки на п'ятизначні суми просто-таки потекли в руки сеньйори. Директор банку, якого контролювало братство, повідомив, що Аранха відкрив рахунок на своє ім'я, пред'явивши для оплати чеки, виписані на ім'я «благодійної» сеньйори; після цього міністерство фінансів зажадало оплати вартості песет доларами, «щоб придбати в Швейцарії необхідну апаратуру для клінік та лікарень». Аранха уклав пачки доларів у плоский саквояж і повіз їх у палац Франко.

Риба клюнула наживу, почалося полювання.

Спочатку братство підвело до сеньйори скульптора Мігеля Удіно; його портрети до пояса славилися фотографічною точністю й великою кількістю деталей, що тішили торговий смак потомків колишньої аристократії, – Удіно старанно ліпив персні, діадеми, підвіски, а також чудово передавав фактуру плаття.

Портрет сеньйори, який він намалював за сім сеансів, вразив її: «Ви справжній чарівник, Мігель! Яка майстерна точність, яке дивовижне проникнення в душу жінки!» Посадили позувати сеньйориту; він зробив з неї ангелочка з великими очима; це сподобалось і генералісимусу, дочку він любив тремтливою любов'ю; потім настала його черга позувати Мігелю. На цих сеансах скульптор багато говорив про трагічну історію Іспанії, захоплювався полководницьким талантом генералісимуса, легко критикував існуючі недоліки (немає хороших фарб, неможливо придбати надійні різці, замовлення на пам'ятники героям боротьби проти комуністів, зовсім немає сили пробити через бюрократію чиновників, що заражені таємним республіканством та іудаїзмом), розповідав про творчі плани, про своє давнє бажання зробити величезні монументи по всій країні, в яких був би зображений подвиг фаланги в її боротьбі проти чужорідних ідей Кремля.

Мігель говорив так ловко, що Франко не міг не спитати, чому Удіно не реалізує свого задуму, котрий, звичайно, здається йому дуже благородним і важливим? Цього тільки й Ждав скульптор; назвав маркіза де ля Куенья як можливою керівника справи: людина надзвичайного смаку, поклонник генералісимуса, справжній патріот нації, багатий, отже, незалежний в судженнях – на відміну від тих керівників департаменту мистецтв, які користолюбні, домагаються від скульпторів хабарів, інакше замовлення не дістанеш. Кому ж, як не цій людині, очолити справу в створенні монументальної історії про перемогу фаланги в громадянській війні проти більшовизму?!

Як завжди, Франко нічого не відповів, немовби Удіно і не вніс конкретної пропозиції, перевів розмову на дрібниці, але через два тижні маркіз одержав запрошення на прийом; Удіно відрекомендував його сеньйорі і зробив так, щоб протягом п'яти хвилин ніхто не заважав їхній розмові, яка здалася усім присутнім абсолютно світською, тоді як маркіз торкнувся питань цілком конкретних, дуже важливих для братства, але зробив це так, що навіть сеньйора далеко не зразу збагнула їхній довгий смисл.

Маркіз говорив про те, що промисловість країни не може зрозуміти суть того, що відбувається в країні, бо торгівлю задавили чиновники міністерства, тому й ті, хто виробляє різці, такі потрібні для талановитого Удіно, і фабриканти взуття, і ті, хто випускає предмети санітарії – ванни, умивальники, клозети, та й хазяї мебельної індустрії неспроможні задовольнити потреби ринку. Якби можна було перетворити торгову фірму «Галереас Пресіадос» в певний центр всеіспанської торгівлі, якби ці універмаги стали певним осередком, навколо якого згуртувалася б промисловість, то ситуація в країні швидко й істотно змінилася б. Але це неможливо доти, поки цьому ділу не буде надано відповідної ваги, і лише одне може змінити ситуацію: згода сеньйори ввійти до складу членів ради підприємства – заради того, щоб саме з висоти цього поста мати можливість ефективніше допомагати благородній справі медичного обслуговування нещасних іспанців.