Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 41 страниц)

ГАРАНТОВАНА ТАЄМНИЦЯ ЛИСТУВАННЯ – I

1

«Полу Роумену,

посольство США, Мадрід, Іспанія,

21 листопада 1945 року

Дорогий Пол!

Тільки сьогодні я нарешті спокійно випив, спокійно подивився в очі Елізабет, спокійно погрався з Майклом і Джозефом у сищиків і гангстерів, спокійно пройшовся по дому, немов заново його оглядав, і спокійно ліг спати. Правда, заснути не міг, хоч це не від образи й розуміння повної безвиході, а від того, що страшенно перехвилювався за останні два місяці. Отже, не сердься, що я не відповів тобі, просто не міг сісти за стіл.

Завтра я вилітаю в Голлівуд, звідти напишу тобі, розповім, як я там улаштувався, бо я розпрощався з Вашінгтоном, очевидно, назавжди.

Але давай до ладу, ти ж відірваний від дому, живеш, зогрітий мавританськими вітрами, втішений співом хітан, а тому навіть не можеш уявити, що тут коїться з твоїми друзями.

На початку вересня мене викликав Роберт Макайр і почав розпитувати про життя-буття, про те, чи цікаво мені працювати в умовах миру, чи не скучно, чи не тягне мене поїздити по світу.

Звісно, я відповів, що тільки дурень відмовиться. Він спитав, куди мені хотілося б поїхати. Я, звичайно, поцікавився, що буде з Елізабет і хлопчиками, може, нарешті настав час, коли родина має право подорожувати разом з нами. Макайр відповів, що йдеться саме про те, щоб я поїхав на роботу за океан, ясна річ, з родиною. «ВСС кінчилось, – ошелешив він мене, – усі ми переходимо на роботу в державний департамент, там створюється управління розвідки; дипломат, само собою зрозуміло, один не подорожує, неодмінно з родиною, інакше підсунуть у ліжко дівку і ти видаси їй усі секрети, якими напхана твоя голова».

Ми посміялися; я сказав, що рішення про передачу кадрів ВСС у державний департамент абсолютно безглузда ідея, ми не вживемося під одним дахом з дипломатами, по-різному виховані, звикли до різних методів мислення. Макайр погодився зі мною, але зауважив, що я неправильно визначив причинні зв'язки: «Ми з ними вживемося, бо нас навчили вживатися і з дияволом, – сказав він мені, – вони не захочуть ужитися з нами, ось у чому річ; каста; політика; з їхнього погляду, ми належимо до клубу асенізаторів історії».

Цікаво, як ти з ними, з політиками, вживаєшся під одним дахом у Мадріді? Бідолашненький…

Одне слово, він запропонував мені на вибір: Португалію, Іспанію чи Марокко.

Іспанію я відкинув одразу ж, бо вважаю бажання поїхати в Мадрід недружнім актом по відношенню до тебе, досить одного вихованця «Дикого Вілла» на Андалузію, Країну басків і Галісію, разом узятих. Марокко, звичайно, спокусливо, але з однією тільки іспанською там не проживеш, потрібна арабська, і не така, якою розмовляю я, а справжня, лоуренсівська. Зупинилися на моїй улюбленій Португалії; Елізабет була страшенно цьому рада, «хлопчики вивчать мову Камоенса і Васко да Гами».

Я прийшов, як і сотні наших хлопців, у державний департамент, мене прийняв дуже люб'язний чоловік – алюмінієва сивина, проділ, підправлений бритвою, красиві вусики, темно-сірий піджак, синьо-білий метелик – посадив у м'яке крісло, сам сів навпроти, попросив гарненьку секретарку приготувати каву, почастував крекером і почав розмову про те, яка галузь дипломатичної роботи мене могла б зацікавити насамперед. Я потрапив у досить складне становище, бо не міг, певна річ, сказати йому, що Макайр уже назвав ту країну, де я працюватиму. Тому я плів якусь нісенітницю, говорив, що ладен виконати свій обов'язок у будь-якій точці земної кулі, аби тільки була користь дядькові Сему, ми хлопці служиві, звикли підкорятися наказові, і щось цьому подібне.

«Розкажіть мені про вашу роботу в Донована», – мовив алюмінієвий дядько.

Я відповів, що позбавлений можливості розповідати йому про мою роботу в розвідці, бо в нас існує свій кодекс честі, і без дозволу мого керівника я не маю права розкривати подробиці.

«А ви без подробиць, у загальних рисах», – запропонував алюмінієвий.

У загальних рисах я розповів йому, що прийшов у ВСС з газети «Мейл», іспанську і португальську вчив у Новій Англії; у сороковому році працював у Нідерландах, де так-сяк освоїв німецьку, потім довелося посидіти в Африці, почав вивчати арабську.

Він спитав, чи є в мене нагороди; я відповів, що дві. Він поцікавився, за що. Я сказав, що за роботу. Тоді він спитав мене, що я ще вивчав у Новій Англії. Я відповів, що змалку виявляв інтерес до історії Французької революції, моя мати француженка, її мова певний час була моєю першою, поки батько працював у Канаді.

Тоді алюмінієвий, уперше за свою розмову закуривши, спитав, від кого я одержав завдання встановити контакт з комуністичним підпіллям у Франції.

Я відпарирував, якщо він знає про цей факт, то йому має бути відомо, хто доручив мені цю роботу.

«У вашій справі, містере Спарк, написано, що це була ваша ініціатива», – в'їдливо зауважив він.

Моя, то моя, подумав я, хоч добре пам'ятав, як Олсоп передав мені вказівку Макайра; я навіть згадав, що він сказав мені про це в кафе лондонського готелю «Черчілль» десь на початку квітня сорок четвертого, коли ми готували вторгнення в Нормандію.

Тоді алюмінієвий спитав мене, з ким саме з французьких комуністів я підтримував контакти. Я сказав, що, оскільки мене закинули в травні, коли нацисти правили нещасною Францією, всі мої контакти з комуністами мали конспіративний характер, я для них був П'єром, вони для мене Жозефом і Мадлен.

«Але ж ви зустрічали їх після того, як ми визволили Францію?»

«Ні».

«Це дуже дивно. Чому?»

«Тому що через дев'ять днів після того, як ми ввійшли в повсталий Париж, мене знову перекинули в Іспанію».

«А хіба в Парижі було повстання?»

«Так, ми писали про це в газетах».

«Мені здавалося, що це гра, бажання полестити де Голю».

«Про лестощі не знаю, але я там боровся».

«Разом з комуністами?»

«Не тільки. Хоч вони були головною пружиною повстання».

«І навіть під час цього… повстання ви нікого не називали на ім'я? Тільки Жозеф і Мадлен?»

«Ні, я був зв'язковим зі штабом полковника Ролль-Тангі. Одне його ім'я справжнє, друге псевдонім, тільки я не пригадую, яке справжнє».

«Ви спілкувалися безпосередньо з ним?»

«Не, тільки».

«З ким іще?»

«З майором Лянресі».

«Це справжнє ім'я?»

«Мені було незручно запитувати його про це. Та й ніколи. Треба було воювати. Знаю лишень, що він воював в Іспанії проти Франко, знав наших хлопців з батальйону Лінкольна».

«Ах, он як… Він розмовляв англійською?»

«Так. Зовсім вільно. Хоч з французьким акцентом».

І я, дурень, почав розповідати про те, який забавний у французів наш акцент, причому найбільше в тих, хто народився в Провансі, взагалі в усіх жителів півдня якийсь особливий акцент, він робить їх беззахисними, схожими на дітей.

«Скажіть, – перебив мене алюмінієвий, – а ви не розмовляли з Лянресі про Іспанію?»

«Ми з ним розмовляли про те, як розмінувати ті будинки, яким загрожувало знищення, і ще про те, як пройдуть зв'язкові до наших передових частин».

«Але після того, як ми ввійшли в Париж, ви, мабуть, зустрічалися з ним?»

«Після того як ми ввійшли в Париж, я без просипу пиячив тиждень. З нашими».

«З ким саме?»

«З Полом Роуменом, Джозефом Олсопом і ЕрнестомХемінгуеєм».

«Роумен зараз працює в Іспанії?»

«Його перевели до вас наприкінці війни».

«Так, так, я його пригадую, я з ним розмовляв у цьому ж кабінеті. Він марксист?»

«Він такий же марксист, як я балерина».

«Ви просто не в курсі, він же учень професора Кана, а той ніколи не приховував свого захоплення доктриною єврейського дідуся».

Отже, ти у нас марксист, зрозумів?

Потім алюмінієвий спитав, чи це той Хемінгуей, який писав репортажі про Іспанію, я відповів, що він писав не тільки репортажі, а й книжки. Алюмінієвий сказав, ніби він щось читав, але не пригадує що саме, йому не подобається манера Ерні, дуже багато брутальності, жахлива фраза, якась базарна мова, та й, крім того, він занадто романтизує професію диверсантів, малює над їхніми головами німб, це він робить тому, бо не знає життя. «Я сам ходив у розвідку у Франції в сімнадцятому, – розказував він, – повзав на животі під німецьким дротом, щоб вивідати їхнє розташування, я пам'ятаю, як це було». Я зрозумів: він, мабуть, не читав «За ким подзвін», а лише чув думку тих, хто не любить Ерні, а його багато хто не любить за те, що дуже популярний, мені здається, він ні в чому не ідеалізує Джордана, а навпаки.

«Ну, бог з ним, з тим Хемінгуеєм, давайте повернемося до наших справ, – вів далі алюмінієвий. – Що вас найбільше цікавить: консульська робота, політичний аналіз чи вивчення економічних структур тих країн, де вам, можливо, доведеться працювати?»

Я відповів, що найвигідніше було б використати мене по тій спеціальності, якої нас навчили Донован і Даллес, коли ми боролись з нацистами.

«Добре, – погодився алюмінієвий, – я передам ваше побажання керівництву, зателефонуйте <в європейський відділ, скажімо, в понеділок»;

Розмова була в четвер, ми поїхали з Елізабет у Нью-Йорк, залишивши хлопчиків у її матері, чудово провели уїк-енд, провідали Роберта й Жакі, згадали минуле, потім подивилися спектакль про те, як радикуліт стає головним стимулом для людини, яка мріє про кар'єру танцівника, було дуже смішно; у Діка зустріли Бертольда Брехта й Ганса Ейслера, вони затівають у Голлівуді грандіозне кіно, Ейслер просив передати тобі вітання, а Брехт сказав, що ти його просто зачарував, коли приїжджав до нього в сорок другому консультуватися по наці, перед тим як тебе вирішили закинута до них у тил. Брехт хотів написати тобі, але був страшенно заклопотаний і, як завжди, неуважний, твою адресу спочатку ткнув у кишеню штанів, потім поклав у портфель, а тоді сховав у піджак і, мабуть, загубив. У суботу ми славно пообідали в Чайна-тауні, подивилися – ще раз з тим же захопленням – чаплінського «Диктатора» і повернулися додому щасливі украй. У понеділок я набрав телефон, який дав мені алюмінієвий, там мене вислухали й попросили передзвонити в середу. Мені це не дуже сподобалося, але що вдієш, жодна державна установа з традиціями не може обійтися без бюрократії; справді каста, хай їм чорт. Подзвонив у середу; призначили на п'ятницю, знову марно. Тоді я поїхав до наших, але мені сказали, що Макайр уже в Європі, негайне відрядження; повний розгардіяш, як у фірмі, що зазнала банкротства. У понеділок алюмінієвий сказав, що мене не можуть узяти на роботу в державний департамент. Я був страшенно цим приголомшений: «Чому?» – «Ми не коментуємо». Тоді я подзвонив Аллену Даллесу й попросив його знайти для мене кілька хвилин. Він зразу погодився, вислухав мене, підтримав, що треба боротися, й пообіцяв допомогти. У четвер я ще раз подзвонив йому, він відповів, що департамент уперся, їх, бачте, непокоять мої контакти з комуністами. «Треба переждати, Грегорі, – мовив він, – почекайте, як казав Сталін, буде і на нашій вулиці свято».

Сам розумієш, на війні ми, звісно, не могли думати, що треба відкладати гроші, і коли підійшов строк платити внесок за будинок, мені стало не по собі. Я знову подався до наших, намагався поговорити з Донованом, але його відрядили до Нюрнберга заступником нашого обвинувача, потрошитиме нацистських свиней. Стіменс, який мене прийняв – ти його пам'ятаєш, він відав контррозвідкою, шукав зрадників дома – теж пообіцяв, що спробує допомогти, але з державним департаментом розмовляти важко, чинуші, бояться власної тіні.

Минуло ще п'ять днів, і я почав трохи психувати, бо зайшов у банк, подивився свій рахунок, посидів з олівцем у руках і зрозумів, що через два тижні мені доведеться просити в когось у борг, наближається строк платити за страховку.

Це добряче підігнало мене, і я зв'язався з газетами, зустрівся з Шлессінджером і Маркузе, дзвонив у Детройт, у «Пост», звідти мене переправили до Нью-Орлеана, там запропонували місце в газеті, що виходить в Сан-Дієго, але Елізабет була проти: не можна залишати маму, а везти її туди в спекоту небезпечно, старенька перенесла дві серцеві кризи.

Нарешті об'явився Стіменс, дав мені телефон, але це було в п'ятницю ввечері, у Голлівуді вже нікого не було, а він запропонував зв'язатися з «Тенті сенчурі фокс», їм потрібен консультант, який бодай трохи розуміється у політиці, війні та розвідці, платять двісті доларів на тиждень, не бозна-які великі гроші, та й це вже щось, а не жах безробіття, от уже не думав, що коли-небудь на практиці зіткнуся з цим поняттям.

Подзвонив Брехту, він дуже зрадів, що в мене буде можливість переїхати в Голлівуд, розповідав, що робота консультанта-редактора надзвичайно цікава, близька до творчості, ніякого чиновництва, «змова однодумців, солодкі ігри дорослих дітей, чим розкованіше фантазуєш, чим ближче наближаєшся до менталітету дитини, тим більше тебе цінять».

Ти собі не уявляєш, що було зі мною в той триклятий уїк-енд, я дивився на себе збоку і був приголомшений тим, як я змарнів за ті тижні, коли сидів без роботи. Надав же мені чорт вибрати професію історика! Я розумію, ти економіст і юрист, тобі нічого не страшно, потурили алюмінієві, пішов собі в будь-яку контору і запропонував свої послуги, людина, яка вміє видиратися крізь хитрощі параграфів наших кодексів, потрібна скрізь і всюди – доти, звичайно, поки ціла наша демократія. Чи економіст! Як я заздрю тобі, надійна спеціальність, «німецьке проникнення в Європу», на цьому можна стати тричі доктором, якщо алюмінієві почнуть копати й проти тебе. До речі, мені не сподобалось, що той біс з метеликом, згадавши твоє ім'я, більше ні разу про тебе не заговорив, він чекав, поки я скажу щось, і хоч він повзав на пузі під дротом, щоб зрисувати розташування німців під Марною, у розвідці він справжній профан, поводився, як приватний детектив з дешевого радіоспектаклю, сама цікавість, настояна на багатозначності, а справжній розвідник це той, хто вміє знайти спільну мову з чотирма людьми, які зібралися за одним столом: з банкіром, безробітним, повією і монашкою.

Одне слово, у понеділок я держав себе за руку, щоб не накручувати телефонний диск рівно о дев'ятій, у нас в усіх від надмірного відчуття власної престижності пара з ніздрів валить. Подзвонив о дев'ятій тридцять, насилу витерпів. «Так, ви нам потрібні, можете приїжджати для підписання контракту». – «Оплата квитка на літак за мій рахунок?» – «Звичайно, ви не Хамфрі Богарт». – «Але де гарантія, що я підійду вам?» – «За вас просили дуже серйозні люди із столиці, а вчора про вас багато розповідав Брехт. Його підтримав Ейслер, на великих драматургів і музикантів гріх не зважати».

Я вилетів туди, у Лос-Анджелесі було справжнє пекло, мене не залишало відчуття, що пахне смаженими каштанами, як у Парижі, в середині вересня в Картьє Латан. Голлівуд мене знову ошелешив – тиша, надійність, краса, височенні пальми, жива історія нашого кіно, ні в кого немає такого кіно, як у нас, нехай про нас говорять що кому заманеться, лають і критикують, але треба бути зовсім уже нечесною людиною, щоб підняти голос проти Голлівуду.

І от я спакував чемодани, здав тутешню квартиру в аренду (це може бути ще додатково двісті доларів на місяць, зовсім непогано), пройшов по кімнатах, не відчуваючи того бентежного жаху, який пойняв мене останніми тижнями, випив, ліг у ліжко, але не міг заснути і, діждавшись, доки Елізабет почне солодко посапувати, – вона стала ще гарнішою, навіть не можу собі уявити, що ми з нею одружені вже дев'ять років, у мене до неї така ж ніжність, як і в перші дні нашого знайомства, – пішов у кабінет, сів до столу й написав тобі цього довжелезного листа.

Пиши мені на готель «Амбрассадор», я найняв двокімнатний апартамент, житимемо там, поки Елізабет не підшукає будинок.

Звичайно, коли ти прилетиш у відпустку сюди, ми чекаємо тебе в гості. Повно гарненьких молодих дівчат з розумними холодними очима ходять по студії. Такі не вміють зраджувати. Якщо ти вкладеш з ними договір на любов, вони ніколи не порушать умов контракту. Це їм невигідно. Що ж, нехай так, це чесніше за підлість, породжену почуттями. Викинь нарешті з серця Лайзу. Викинь. Я бачив її в Нью-Йорку, тому прошу тебе ще раз – викинь. А взагалі чогось тоскно у мене на серці: так буває завжди, коли щось не до кінця розумієш. Я жену від себе думки, але ж їхня настирливість куди страшніша, ніж атака осінніх мух, які, здається, оскаженіли від наближення холодів і тому жалять усе, що тільки можуть, а особливо ноги, до крові розчухуєш.

Я забороняю собі признаватись у тих почуттях, які мене часом охоплюють, я пам'ятаю, як Донован учив нас боятися почуттів, не породжених логікою. Я про все це не забуваю розумом, та хіба просто справитися з тим, що живе в тобі? Немає нічого гіршого, як незаслужена образа, ти згоден? А втім, к чорту цей державний департамент! Правду каже Даллес, треба почекати. Усе вгамується.

Пиши. Твій

Грегорі Спарк».

2

«Грегорі Спарк,

готель «Амбрассадор», Голлівуд, США

Дорогий Грегорі!

Твій лист страшенно мене засмутив, та й є чим. Економіка немислима поза історією, так що не дуже заздри моїй, як ти писав, «спокійній» професії. Двічі прочитавши твоє послання, я переглянув промови Ціцерона і прийшов до печального висновку, суть його зводиться до того, що кінець будь-якої епохи, пов'язаної з великою людиною, яка внесла свою лепту в історію, неминуче супроводжується приходом нової команди, котра пропонує свою, якісно нову модель майбутнього. А оскільки видатні люди – піки історії, оскільки людство не дуже розбалуване особистостями типу Цезаря, Спартака, Македонського, Клеопатри, Галілея, Лютера, Кромвеля, Петра, Наполеона, Вашінгтона, оскільки кожен злет думки змінювався віками чекання нових ідей, нам з тобою лишається тільки солодкий спогад про ту пору, коли ми удостоїлися щастя входити у велику команду дуже великої людини, яким був Рузвельт.

Я не зовсім уявляю собі, як воно буде, коли прийде політик з новою програмою; повторення Рузвельта неможливе (будь-яке повторення чревате фарсом або ж катастрофою, в цьому я цілком згоден з Марксом), а от що висунуть замість його курсу, я поки що не зовсім уявляю. Сподіватися, що ті, хто оточує Трумена, зможуть створити ідею, привабливу для країни й світу, досить ризиковано, бо він сіра людина, він зовсім не підготовлений до керівництва країною. Я думаю, Трумен звільнятиметься від людей Рузвельта; до речі, по-людському я його розумію. Кому приємно, коли тичуть тобі в очі попередником, велетнем, ім'я якого й без того в усіх на вустах. Тому зробити треба так, щоб люди забули Рузвельта, але робити це треба розумно й тактовно – у цьому, мабуть, Трумен і ті, кого він із собою привів, вбачають своє головне завдання. Як це можна зробити? По-перше, необхідно визначити того ворога, чия загроза зрозуміла кожному американцеві. По-друге, потрібно знайти рецепт, у який спосіб цього ворога можна перемогти. По-третє, треба довести народові, які блага дістане кожен в результаті цієї перемоги. Нацизм знищено. Японських агресорів розгромлено. Що ж загрожує Америці? Економічний спад? Припускаю. Криза духовних цінностей? Цілком можливо, бо на зміну доктрині війни ідея миру приходить зовсім непросто. Ти знаєш, як перемогти економічний спад? Я – ні. У нас вважають, що економіка – це дуже просто, знай укладай гроші, але ж це точка зору малокомпетентних людей. Як подолати духовну кризу? Ти знаєш? Я – ні. Мабуть, потрібен час, треба створювати новий суспільний клімат у країні. А це трудно. А без очевидного всім і кожному ворога, що загрожує Америці, чи це буде П'єр, Чжао, Іван, Фріц, чи привид безробіття, чи жах нової «Чорної п'ятниці», політик, позбавлений глибокої суспільної ідеї, не утвердить себе. Але ж хочецця! Мені здається, що Трумен не шукатиме компромісу з дядьком Джо, а піде на те, щоб форсувати розрив. Сталін – цілком достойний ворог, причому не сам по собі – все-таки він герой війни, – а як прибічник більшовицької доктрини, поневолення людства. Саме тому алюмінієвий пан з бритвеним проділом так ретельно випитував тебе про твої контакти з французькими комуністами. Команду, яка вибрала курс, мають укомплектувати тими, хто готовий до гутаперчевих рішень і не обтяжений служінням минулому. Отже, оцінюй те, що сталося, як щось цілком логічне, тобто неминуче. Давай навчимося приймати життя таким, яким воно є. (Якби мене запитали, я запропонував би назвати ворогом на найближчий час тих нацистів, які лягли на грунт; вони готуються до того, щоб піднятись, але, думаю, люди Трумена відкинули б мою пропозицію, і не тому, що вони не згодні зі мною, а через те, що розгром гітлеризму пов'язаний з ім'ям Рузвельта; повторення вже завершеного не дає «політичного навару», прісно.)

Чи не поспішив ти з Голлівудом? Коли б ти написав мені, я зразу запросив би тебе з Елізабет та хлопчиками в Мадрід, тутешньому філіалу ІТТ (хоч усі вони пройдисвіти і лизали зад Гітлеру) потрібні серйозні працівники, і платили б вони вдвічі більше, ніж твої боси в «Твенті сенчурі фокс». Ну, гра зіграна, нічого не вдієш.

Я дуже радий, що ти знову зустрівся з Брехтом і Ейслером. Надішли мені їхні адреси, я напишу їм, дуже люблю цих художників. Ніяк не можу збагнути, чому Голлівуд досі не поставив Брехта по-справжньому. Я бачив його спектакль у Відні напередодні аншлюсу, він ще й тепер живе в моїй душі; саме Брехт помагав мені пережити страшний жах допитів, холод у камері, приреченість у бараку.

Де ти бачив Лайзу? Ні, не думай, я вже видужав, я переболів тим, що сталося, та хіба викреслиш п'ять років життя з пам'яті? Точніше – з серця, з пам'яті якось можна. Якщо людство навчилося легко забувати тих, хто був кумиром, то чому я маю бути винятком з правил? Я бачу твою скептичну посмішку, мовляв, говори, говори. Ні, правда, Грегорі! Вір мені. На підтвердження – у мене прохання: підбери мені когось з тих холоднооких і мудрих голлівудських дівчат, які свято виконують підписаний контракт на дружбу і на спільне прокидання в одному ліжку. Дівчина має бути кирпатенька, зеленоока, з веснянками (навіть восени), справжня американка (я все-таки трошечки расист, тим паче, що мій дідусь очолював ку-клукс-клан в Алабамі) і неодмінно освічена в тому коледжі, який ми з тобою знаємо; все, що завгодно, аби тільки не дурепа. Нехай навіть кривенька, аби тільки інтелектуалка. Серйозно, мене це збуджує, я стільки їх перебрав після того, як Лайза показала мені, що означає «вірність солдату», що мене не цікавить секс; послухати розумну дівчину в ліжку – найвища насолода.

Тепер про справу. Чи не було в тебе якихось розмов з твоїми французами (передусім з тими, які очолювали підрозділи макі в районі Ліона) про СС гауптштурмфюрера Клауса Барб'є? Ед написав мені з Кельна, що нібито цей сучий син шастає на волі, хоч за ним полює вся наша військова розвідка. Кілька разів я чув про Барб'є й тут, від тих, хто зумів утекти від суду – поки що; я обачно ходжу навколо цих наці, розминаю їх; тягнуться досить цікаві нитки до Латинської Америки, в наші окупаційні зони; у справі пошуку кожне свідчення може стати розгадкою, поштовхом до істини, незамінною підмогою в роботі. Слава богу, поки я ще можу над цим трудитись, Даллес знав про цю роботу і всіляко її підтримував, але цілком можливо, що після того, як він пішов з розвідки, інтерес до мого пошуку послабиться, тим більше що вистачає справ поточних, а вони затягують, як бензин у вирву. (Тому я дуже шкодую, що ти прийняв запрошення Голлівуду; тут у мене є надійні хлопці, але вони виконавці, польотом фантазії похвалитися не можуть. Іще. Оскільки ти бував у Лісабоні і знаєш тутешню ситуацію, поворуши мозком, розкажи мені все, що ти пам'ятаєш про нацистів, які працювали у воєнному аташаті рейху при Салазарі. Усе, найнікчемніша дрібниця може мати неоцінимий інтерес.)

Будь ласка, передай Елізабет моє найніжніше вітання. Я дуже заздрю, що ти ставишся до неї з такою ж ніжністю, як і в той день, коли вперше її побачив. Це так чудово і, на жаль, рідко.

Усім серцем твій

Пол Роумен».

3

«Резидентурам Відділу розвідки державного департаменту Сполучених Штатів Америки в Іспанії, Португалії, Аргентіні, Бразілії, Чілі, Парагваї і Болівії

Цілком секретно

12 березня 1946 року

Є підстави вважати, що в країні Вашого перебування переховуються такі нацистські воєнні злочинці, як Борман, Мюллер, Ейхман, Менгеле і Барб'є.

Їх конче потрібно виявити, захопити й видати в руки правосуддя, це дасть можливість підійти до всіх тих нацистів, яким удалося легалізуватися, дістати тут право політичного притулку або ж тимчасовий вид на проживання.

З самого початку Вашої роботи в цьому напрямі потрібно вказати підлеглим з усією відвертістю, що нині робота по виявленню підступу до нацистських злочинців, яких внесено в розшуковий лист у Нюрнберзі, ні в якому разі не дає санкції на залучення німців-емігрантів з нацистським минулим у ряди агентури. Їх можна використати лише як джерело інформації, що дасть змогу вийти на тих, хто мусить бути заарештований згідно з санкцією, виданою Міжнародним трибуналом.

Але не слід виключати можливості одержувати через ці джерела поточну оперативну інформацію, пов'язану з тими питаннями, що становлять інтерес для безпеки Сполучених Штатів та їхніх союзників.

Конкретні питання мають вирішуватись з урахуванням обстановки на місці.

Роберт Макайр».

Пол Роумен старанно вивчив текст, дещо його здивувало, і він виписав на окремі аркушики кілька фраз, прочитав їх окремо від усього тексту ще раз і відправив у Вашінгтон шифротелеграму такого змісту:

4

«Державний департамент,

Роберту Макайру

Строго секретно

1. Чи потрібно вести роботу при вивченні німецьких емігрантів з нацистським минулим у тому плані, чи не являють вони собою воєнних злочинців, які підлягають суду?

2. У тому разі, коли з'ясується, що той чи інший емігрант не внесений досі в список головних злочинців, а насправді він ним є і сховався від кари під чужим прізвищем, чи треба негайно ставити про це до відома міжнародний трибунал, чи спочатку необхідно сповістити про ці заново відкриті обставини у Відділ розвідки державного департаменту?

3. Як треба розуміти фразу: «Не слід виключати можливості одержувати через ці джерела оперативну поточну інформацію»? В Іспанії цілком легально проживають і працюють нацисти, що стоять дуже близько до Франко, варто лише згадати групенфюрера Дегреля, який був під час війни «вождем» валлонського підрозділу СС, тут зовсім вільно проводить час у будь-якому товаристві «фюрер» Хорватії Анте Павелич; усім відомо, що Франко прихильно ставиться до князя Багратіоні Мухуранського, якого Гітлер затвердив на пост нового «царя великого Грузинського князівства», не кажучи вже про цілий ряд військових, банкірів та дипломатів третього рейху, інформацію на яких я відправив у телеграмах 2102–45 і 479–46. Звичайно, їхня оперативна інформація буде тенденційна, спрямована проти тих основних принципів, що їх було зафіксовано в документах, прийнятих конференціями в Ялті й Потсдамі.

4. Як треба розуміти термін «союзники Сполучених Штатів»? Чи належать усе ще до «союзників» Франція та Італія – у світлі виступу сера Уїнстона? Чи можна й досі вважати нашими союзниками уряди Росії, Польщі, Югославії й Албанії?

Прошу надіслати відповідні роз'яснення, які дадуть змогу цілком певно й недвозначно зорієнтувати моїх співробітників.

Виконуючий посаду резидента

Пол Роумен».

Прочитавши телеграму, Макайр знову згадав Пола, його гірку історію, поставився до його позиції з поблажливим розумінням; зрештою, життя буде неповне, якщо вилучити з нього ідеалістів, відданих тій ідеї, котра яскраво освітила їхнє життя в минулому; в усякому разі, їхня інформація завжди визначається добросовісністю, а той перекіс у минуле, який, безперечно, буде в ній, цілком піддається коректуванню на підставі вивчення документів, що так чи інакше надходять від усіх інших служб сюди, у Вашінгтон, й розшифровуються у тому відділі, до якого входять люди, дібрані тепер з усією ретельністю, – абсолютні однодумці, якісно нова команда.

Та коли став відповідати Роумену, Макайр зрозумів, що відповісти не так просто, бо запитання виконуючого обов'язки резидента вимагали цілковитої ясності; Роумен з тих, хто не задовольниться малопереконливими формулюваннями; зрозуміло: він вірний ідеям Рузвельта, але усувати його з Мадріда лише через цей один факт недоцільно, адже він займав досить незначну посаду і не мав права на самостійні рішення, а його героїчне минуле було надійною гарантією шанобливого до нього ставлення тих, хто так чи інакше брав участь у битві проти коричневого страховиська.

Чим довше Макайр роздумував про цю ситуацію, тим складнішою вона йому вимальовувалась; найбільше він побоювався зв'язків своїх співробітників з людьми преси; у разі звільнення є можливість почати скандал, та й не всім у колі журналістів подобається новий курс Трумена.

Так, звичайно, далі роздумував Макайр, цей самий Роумен незначна фігура в системі департаменту, проте через посаду його допущено до таких матеріалів цілком секретного характеру, аналізуючи які можна скласти очевидну картину поступового коригування зовнішньополітичного курсу уряду. Тому, перш ніж відповісти в Мадрід, Макайр звернувся до своїх друзів з проханням перевірити зв'язки «чудового хлопця, тямущої людини, серйозного розвідника, героя боротьби проти нацизму» в одному лише плані – чи не дружить він з тими, в кого язик довгий та ще й до того ж погано тримається за зубами.

Відповідь, яка надійшла через два тижні, насторожила Макайра, бо з неї випливало, що Пол Роумен не тільки підтримував дружні зв'язки з світом преси (з братами Олсопами, Ліппманом, Солсбері, Стівенсом, Уїтні), не тільки й досі дружить з колишнім співробітником ВСС Грегорі Спарком, якого звільнили з системи через підозру в лівих настроях, а й сам дійсно був учнем марксистського професора Кана.

Коли Макайр на черговому ленчі зустрівся з Даллесом (він навмисне вступив до клубу братів, щоб зустрічі були виправдані й не викликали запитань у заздрісників і відкритих противників могутньої сім'ї) і розповів йому про те, що сталося, Аллен з відповіддю не поспішав, довго попихкував своєю люлькою, часом поглядав на співрозмовника чіпким вивчаючим поглядом («Будь проклята моя безмежно любима професія, – говорив він, – і її закон: коли хочеш вірити, нікому не вір»), потім, поклавши люльку на стіл, біля чашечки міцно завареного жасминового чаю, сказав:

– Даремне панікуєте, Боб. Цей Роумен, скільки я його пам'ятаю, прекрасний хлопець. Попросіть-но його скласти довідку на всіх тих нацистів, яких він витоптав у Іспанії. Покажете її мені, може, щось підкажу, все-таки я тримаю в голові тисячі німецьких імен, – а там і вирішимо, що робити., Напишіть йому, що розгорнуті рекомендації надішлете після вивчення всіх, кого він вважає за потрібне залучити джерелами інформації, і тих, спілкування з якими може завдати шкоди, – він торкнув себе пальцем у груди, – престижу цієї країни.