Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 41 страниц)

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН-ІІ

Блас поаплодував наймолодшій співачці ансамблю Пепіті і, ледь обернувшись до Крісти, спитав:

– Подобається?

– Дуже.

– Чесне слово? – Чесне.

– А чому вона вам подобається? Незвичайно? Екзотика? Зігріває серце?

– Просто я люблю Меріме.

– Кого?

– Проспера Меріме… Невже не знаєте?

– Всі іспанці чули про Кармен, чарівна жителька Півночі… Але ж Меріме нічого не розумів у національному характері. Сталося непізнане диво – він випадково попав з цим ім'ям… Воно запам'яталося, припало до смаку… В мистецтві виграє той, хто вміє придумати назву… Мене здивувало, що ви пов'язуєте баєчку француза з виступом нашої Пепіти… Він же зовсім не знав, не розумів циган, їхньої туги, їхнього бентежного духу, безкорисливості…

… В «Лас пачолас» було душно, народу – не протовпишся, всі галасливі, кричать, наче розмовляти по-людськи не. вміють; жестикулюють, мов п'яні, хоча п'ють мало, на відміну від трьох американців чи канадців, що сиділи біля самісінької естради, та Бласа, що й сам пив і уважно стежив, щоб келих Крісти був налитий.

– У вас страшенно галасливі люди, – сказала Кріста.

– Дратує?

– Ні… Просто я не звикла…

– Обтічна відповідь, – мовив Блас. – Я запитаю інакше: після відвідин Іспанії вам захочеться повернутися сюди ще раз? Чи ждете й не діждетеся, коли б якнайшвидше податися додому?

– Хочу повернутися.

– Щаслива північна жінка, – зітхнув Блас. – Як це для вас просто: приїхати, поїхати… А от мене нікуди не пускають, навіть у Португалію.

– Чому?

– Неблагонадійний… Хоча, – він посміхнувся, – я тут бачу бодай ще трьох неблагонадійних…

– Як розуміти «неблагонадійний»?

Він зовсім близько присунувся до жінки; його обличчя змінилося в одну мить:

– Ви що, не знали окупації?

– Знала… Чому ви розсердились?

– Тому що, як я чув, під час окупації в усіх країнах Європи неблагонадійними вважали тих, хто дозволяв собі розкіш мати власну точку зору. Про це знали всі. Чи я неправду кажу?

– Правду, – відповіла Кріста, трохи відсунувшись від нього, бо чим більше Блас пив, тим ближче притулявся до неї, але робив це не вульгарно й вимогливо, а якось обережно, необразливо.

– Ви тут побачили ще трьох неблагонадійних… Хто вони?

– Тобто як це хто? – він посміхнувся. – Мислителі. Як правило, неблагонадійними стають люди найнадійніші… Знаєте, яким я був патріотом Франко? О-ля-ля! – він так сильно замахав пальцями в себе перед носом, що Крісті здалося, немовби вона почула хрускіт кісточок.

– Чому ви перестали бути патріотом Франко?

– Я образився, – відповів Блас і відпив ще один ковток вина. – Як і всі іспанці, я легко ображаюсь. Ми взяли в арабів їхню чутливість до образи, але не перейняли у євреїв їхню тверезу розважливість. Я був газетярем, до того ж, Слово кабальєро, зовсім непоганим. Я друкувався в «ABC» і виступав по радіо, а вже тут, у Андалусії, я взагалі був першою людиною, «золоте перо», а не Блас де ля Фуентес-і-Гоморра… Це я, – пояснив він, – пробачте на слові.

– Чому ви образились? – твердо спитала Кріста. – І на кого?

– Тепер про це навіть смішно говорити… Роки – кращі маестро, вони вчать мудрості по прискореній програмі… Е? Непогано я закрутив, правда? Не сердьтеся, я це запишу, я почав записувати деякі фрази, – пояснив він. – Не покладаюсь на пам'ять, бо найцікавіше приходить в мою голову після другої пляшки…

Він витяг із спідньої кишені свого балетно-обтягнеиого піджака плоску, як дощечка, записну книжечку з якимсь химерним вензелем, тисненим по темно-коричневій шкірі, вийняв з неї плоский олівчик; грифель був так гостро підструганий, що нагадав Крісті зуб білки, швидко записав щось і сказав:

– Як кожен інтелектуал, я працюю над книжкою. Я почав її до того, як мені дали по шиї. Потім я переробив написане, міняючи зміст на прямо протилежний, валячи попередні догми. Коли ж мені пригрозили трибуналом, я перекреслив два варіанти і написав третій, наближений до першого, екзальтованого, але відтоді як мене позбавили права друкуватися в газетах і я живу з випадкових приробітків на фірмах, почав карпати новий варіант, наближений до другого, в якому я викривав існуюче… Всі ті, хто не зміг добитися успіху, викривають, ви помітили? Або ж ті, що вже вилізли на вершину, – тим ніхто не перешкодить, вони на Олімпі. Гюго хотіли судити, то він поїхав собі в Лондон. Толстого відлучили од церкви, але не могли позбавити права молитися в своїй садибі, кімнат графу вистачало… Я вас не заговорив?

– О, ні, – відповіла Кріста, – мені цікаво вас слухати…

– Але не думайте, що я можу говорити тільки про людські образи! Ви дуже неприступні, а ми, іспанці, можемо бути справжніми ідальго лише тоді, коли відчуваємо бодай невеличку зацікавленість жінки. Якби я відчув, що вас цікавить не тільки моя боротьба з покидьками, а я сам по собі, Блас де ля Фуентес-і-Гоморра, то розмова могла б перейти в інше русло…

– Нехай краще вона йде по старому руслу, – посміхнулася Кріста. – Не сердьтеся, будь ласка…

– Ви заміжня?

– Я маю друга.

– Хочете, я перекладу вашу відповідь на хорошу іспанську?

– Хочу.

– По-іспанськи вашу фразу треба сказати так: «Ідіть-но ви під три чорти!»

– О, ні! Як же я можу проганяти такого дбайливого гіда?!

Чорт забирай, подумала вона, відчувши, що починає п'яніти. Навіщо мені вислухувати його історії й сидіти тут після того, як концерт цієї куцої Пепіти закінчився? Треба повертатися в готель, подзвонити Полу, прийняти душ і лягти спати. Але ж мене зламали, мене привчив Гаузнер до того, щоб запам'ятовувати кожне слово будь-якої людини, яка вступила зі мною в контакт. «Людина – це цілий світ, – говорив він. – Ти повинна колекціонувати світи, що входять у твою орбіту. Наша планетарна система побудована за принципом агресивного недовір'я. Нападає тільки той, хто впевнений, що його маса – більша. Решта – згорають, наближаючись до інших тіл. Зібравши в свій гербарій різновидності всіх світів, ти зможеш калькулювати вагу, напрямок і тенденцію, ти станеш володаркою таємниць, а лише це гарантує життя в наш суворий вік, коли ось-ось гряне апокаліпсис. Вір мені, дівчинко! Запам'ятовуй слова й думки тих, хто довкола тебе! Створюй свою конструкцію бачення людини, тільки тоді ти переможеш. Затям собі: виживають ті, хто становить цінність. Найвища цінність – професія. Але не кожна професія має товарну вартість, а лише та, що її можна повернути на користь комбінації. Чи буде це розвідка, наука чи мистецтво. Кожну людину визначає ціна. Але визначити її може тільки той, хто має хист колекціонувати – один з методів владарювання, дівчинко. Я віддав тобі мою ідею, я нікому її не віддавав, я зробив це тільки тому, що винен перед тобою, і хоч я не можу спокутувати своєї провини повністю, але навіть малість потрібна долі, яка розраховує наші ходи на шахівниці життя».

– Ще вина? – спитав Блас.

– Ви поблажливі до п'яних жінок?

– Я їх боготворю.

– Дивно. Чому?

– Вони податливі.

– Я, навпаки, криклива.

– А твереза?

– О, податлива, як телиця! – Кріста зітхнула. – Але я піддаюся лише тим, хто мені подобається.

– Перекласти вашу фразу іспанською? їй почала подобатися ця гра, вона кивнула:

– Неодмінно!

– По-іспанськи це звучить так: «Кабальєро, засвідчуючи свою щиру повагу, я дозволю собі сказати, анітрохи не бажаючи прикро вразити вас, одного з найдостойніших людей пенінсули, що ваше обличчя нагадує мені фізіономію скунса, до яких у моєму серці почуття, далеке від трепетного захоплення». Це необразливо, бо барвисто. І найголовніше – важить. У нас не сердяться, коли відмовляють, втілюючи цю відмову в форму значущої пишномовності, навпаки, це запрошення до інтриги…

– Скільки ж думок записуєте щодня у вашу книжечку? – спитала Кріста.

– Щодня? – Блас посміхнувся. – Мені потрібна іскра… Думки народжуються не просто після пиятики, а коли зустрічаєш людей, які запалюють… Ви мене запалюєте… А таких зустрічей раз на рік… Це – понт… Бачите, як мене потягло на самовикриття? Бійтеся, це безвідмовний прийом – самовикриття чоловіка… Жінка – істота жаліслива, а нещасних, так уже ведеться, жаліють.

– Бідолашненький… Ну, а що з вами потім сталося? Чому заборонили виступати в пресі?

– Я ж казав: я дозволив собі розкіш образитися на владу. А цього не можна робити. Хлопчиськом я воював у військах генералісимуса, робив це без особливого страху, повірте. Ні, не тому, що я якийсь герой, зовсім ні… Маму вбито під час бомбардування, батько, кадровий офіцер, загинув у перші дні битви, я залишився сам. Ми починаємо ставитися до себе серйозно в тому разі, коли знаємо собі ціну і маємо що сказати іншим. Не всі народжуються Моцартами, деякі ними стають. Коли битва закінчилася, я пішов у журналістику, мотався по країні і бачив, що хрести і регалії одержують не ті, хто бився на полі брані, а люди з грошима, що повернулися в країну після перемоги Франко з Англії, Африки та Аргентіни. Нас, борців, обійшли. Хлопчисько, я, звичайно, мріяв одержати свій хрест за заслуги і медаль за хоробрість. А не одержав. І сказав у компанії, що справедливості немає в цій країні: «Один балаган заміняється другим, а оркестр на естраді пілікає ту саму вульгарну мелодію, яка звучала споконвіку». А оскільки в Іспанії переміг фашизм, то будь-яке слово, відмінне від тих, якими продиктовано обмінюватися один з одним, негайно стає відомим поліції. Ні, мене не заарештували, просто відправили з Мадріда в Севілью… А нема нічого страшнішого – в умовах авторитарного режиму, – як провінція, в якій панує таке безправ'я, що й уявити не можна. До того ж наше безправ'я особливе, ми ж багато взяли у мавританців, скільки віків жили з ними пліч-о-пліч! Мені, звичайно, сказали, що ще не все втрачено і я можу виправитись… Знаєте, у Франко є такий вираз: «виправитись». Не чули?

Кріста похитала головою, відпила ковток вина, закурила.

– О, це свідчення доброти генералісимуса, – віз далі Блас. – Людина, що пройшла війну, але дозволила собі образитись, все-таки має право на виправлення. Як хлопчисько, що з'їв шматок різдвяної індички без дозволу бабусі. Треба бути слухняною дитиною, прати свої шкарпетки, не бігати по хаті, стежити за поведінкою братів, і тоді тобі простять, як же інакше, ти ж виправився. От я й почав виправлятися, писати хвалебні статті про те, як місцева фаланга робить усе, аби тільки підняти Андалусію до процвітання, як воєнний губернатор сеньйор дон Рафаель Родрігес-Пелайа не спить і не їсть, прямо сохне, бідолашний, думаючи про робітників Севільї та виноробів Хереса, а він же і їв, і пив, та ще й одержував мільйонні хабарі від грошових тузів… Ї я знав про це… Ви розумієте мене? Я знав. Але я заплющив очі, заткнув вуха ватою й придумував легенди про праведників, обманюючи самого себе тим, що біси читатимуть мої публікації, – а вони читали, бо без їхньої візи ніщо не має права бути надрукованим, – і наслідуватимуть той образ, який я створюю, вони ж розумні люди, переконував я себе, у них с діти, про них не можна не думати! Що може бути страшніше, ніж помста народу, пригніченого тупими владиками, їхнім же дітям? Адже йдеться до цього, ви мені повірте, я знаю свій народ! Я брехав собі, розумієте? Я не можу збагнути, навіщо я так гидко собі брехав… Роз'їдало честолюбство? Серйозно думав, що вони колись забудуть те, що я ляпнув язиком у Мадріді? В умовах режиму, який панує у нас, той, хто спіткнувся, позбавлений права повернутися нагору, в ту касту, членом якої він був… Коли вони почали роздавати слонів у черговий раз, нагороджуючи хрестами й посадами, мене, звичайно, знову обійшли. Тоді я поніс відкрито…. Після того пригрозили трибуналом… От я й почав записувати думки, – він поклав свою долоню на серце, там у спідній кишені піджака лежала його плоска книжечка, – дня нового фоліанта. Я ж тепер можу не думати про хліб насущний – я кинув журналістику… Тепер фірми платять мені за те, що я маю зв'язки і знаю половину Іспанії… Дуже зручно… Я вже не мрію про хрест і медалі за мужність… Усе перегоріло… А ось Мігель, – він кивнув на високого чоловіка, який про щось розмовляв з п'яними американцями, що сиділи біля темної сцени, – все ще мріє про визнання. Він ненавидів червоних, завзято служив дідусеві, а йому все одно не дали бляхи. От він і потрапив у табір неблагонадійних… Хоч, мені здається, в глибині душі він сподівається ще й досі, що генералісимус рано чи пізно згадає про нього… Мігель воював поруч з ним, починаючи з Бургоса… Він, мабуть, мріє, що Франко покартає його, покартає, а потім усе-таки накаже, щоб його нагородили, наблизили і прославили в газетах. Коли ж такого не буде, то він…

Блас різко урвав себе, поліз у кишеню по сигарети.

– Чому ви не договорили? – здивувалася Кріста.

– Тому що дуже розговорився…

– Я не донесу. Та мене й не зрозуміють, якби я й була інформатором.

– На Пуерта-дель-Соль багато хороших перекладачів з англійської і німецької мов. Гестапо навчало наших поліцейських… Пішли в «Альамбру», га? Там цікава програма.

– Знаєте, я стомилася…

– Як хочете, тільки в «Альамбрі» дуже цікаво… Дивіться, бо потім пожалкуєте. Я не спокушатиму вас, я зрозумів, це безнадійно. Просто мені дуже гарно з вами, ви – добра…

– Яка я добра? – зітхнула Кріста. – Ніяка я не добра, просто…

– Що? – спитав Блас. – Чому тепер ви недоговорюєте?

– Розхотілося… Щось я стала тверезою з вами, справді…

– В «Альамбре» вип'ємо. Там продають справжнє шотландське віскі. Любите?

– Терпіти не можу, горілим хлібом пахне…

– Придумаємо, що пити. Ходімо.

… Крісті здавалося, що коли вони вийдуть з «Лас пачолас», буде тихо, безлюдно, затаєно, прохолодно, але людей – повно-повнісінько; гамірно; вулиці яскраво освітлені, лунала музика, і це була правда, а не те відчуття музики, що не облишало людину після того, як вона кілька годин підряд слухала пісні фламенко, пройняті терпкою полинною гіркотою.

– Котра зараз година? – запитала Кріста.

– Пів на другу.

– А чому люди не сплять? Сьогодні свято?

– Ні, чому… У нас ніколи не лягають спати раніше третьої.

Крістіна усміхнулась:

– Чого тоді іспанці скаржаться на бідність? Завжди будете бідні, коли лягаєте спати о третій ранку.

… У темному проваллі під'їзду вона почула жалібне нявкання, попросила Бласа засвітити сірника, сіла навпочіпки й побачила котеня. Воно було чорно-руде, з величезними зеленими очима і пищало так жалібно, що вона просто не могла залишити його тут, взяла на руки, пригорнула до себе, котеня зразу замовкло, і через якусь мить замість сумного писку почулося голосне, умиротворене муркотіння.

– Бідолашненьке, – сказала Кріста пошепки, – воно ж зовсім маленьке. Можна я візьму його?

– В «Альамбру»? – Блас трохи здивувався. – В нічний бар?

– Не можна?

– Ні, там можна усе… Я вас тому й веду туди… Дуже хочеться взяти котеня?

– Як же його тут залишити, воно ж загине.

– Все одно в «Альамбре» покинете його.

– Я його заберу в Мадрід.

– В автобус не пустять.

– Чому?

– Тому що в нас забороняється все, що здається відхиленням від норми… Забороняти завжди легше, ніж дозволяти.

– Навіщо ви нападаєте на все, що тут є?

– Далеко не на все… А нападаю, тому що дуже люблю свою країну. І мені за неї боляче…

– Не перебільшуєте? Подивіться, люди сміються, співають, гуляють. Як на святі. Я ніколи й ніде не бачила, щоб нічні вулиці були такі веселі. А ви всім незадоволені. Може, ви справді дуже уразливі?

– Звичайно, уразливий, – відповів Блас. – Покажіть хоча б одну невразливу людину…

– Подивіться на мене, – сказала Кріста. – У мене немає цього почуття.

– Ні, – він похитав головою. – Я вам не вірю. Крістіна подихала на голову котенятки; воно замуркотіло ще голосніше.

– От, бачиш, різнобарвний, – сказала вона йому, – мені не вірять…

– А ви й самі собі не вірите, – додав Блас, – я ж бачу…

– Не вірю-то не вірю, – легко погодилася Кріста, – я не сперечаюсь.

– Дивна ви якась.

– Невже? Це добре чи погано?

– Дивно, – повторив він і гукнув екіпажеві, що проїжджав мимо: – Ойга, пссст![59]59
  Ойга, пссст – послухай, стій (ісп.).


[Закрыть]

Кучер, одягнений як матадор, різко зупинив коня.

– Поїдемо дивитися місто, – сказав Блас. – Любите кататися в екіпажі?

– Я ще ніколи не каталась.

– Загадуйте бажання…

– Як це? – здивувалася вона.

– Дуже просто. Як у вас щось відбувається вперше у житті, треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. Коли у нашому домі з'являлося перше яблуко, мама завпеди просила нас загадувати бажання…

– Збувалося?

– Жодного разу.

– А чого ж тоді цей кабальєро нас учить? – тихо спитала Кріста в котеняти, знову подихала на його голову.

– Я не вчу, – відповів Блас. – Я ділюся з вами тим, що мені відкрила мама…

Кріста злегка доторкнулася до його руки своєю:

– Не сердьтесь. Може, ви краще відвезете нас у готель?

– Нас? – перепитав він. – Ми можемо поїхати до мене.

– Нас, – вона усміхнулася, кивнувши на котеня, що сиділо в неї на грудях.

– Ні, спочатку поїздимо по нічному місту, а потім примусимо вас, – він теж кивнув на котеня, – танцювати прощальний вальс. Про це завтра говоритимуть у місті, такого ще не було в «Альамбрі»… Та й «Альамбри» не було, її тільки місяць як відкрили, там є джаз, бар і все інше, хіба допустимо було таке ще рік тому?! Ні за що! Замах на традицію, руйнування звичаїв, наслідування нездорових впливів… У нас майже дослівно повторювали Геббельса, поки перемагав Гітлер… А тепер треба показати американцям, що нам подобаються їхні впливи… Навіть патент на віскі купили, треба ж було дати хабара дядькам із Нью-Йорка, от і всучили їм гроші за право продавати те, що тут ніхто не п'є.

Кучер був мовчазний, а може, просто стомився, голова раз у раз падала на груди, кінь ішов знайомим йому маршрутом, світлі вулиці змінювалися темними, набережна Гвадалквівіра здавалася зловісною, бо тут було мало вогнів, вода не шуміла, подекуди стирчали камені і вгадувалися мілини; як не соромно брехати в туристських проспектах, подумала Кріста, «багатоводна річка Іспанії, течія її бистра й гуркотлива»… Всі скрізь усім брешуть. На цьому стоїть світ, подумала вона. Брешуть у великому і в малому, навіть коли йдуть справляти нужду, питають, де можна помити руки; як брехали, так і брехатимуть, не тільки чужим, а й собі, так споконвіку заведено, так і йде, так і йтиме.

– Чого це ви зажурились? – спитав Блас.

– Так, – відповіла вона. – Іноді й це буває. Не звертайте уваги.

– Мені дуже передається настрій жінки.

– Це погано.

– Я знаю.

– Намагайтеся жити окремо від людей. Замкніться в собі, говоріть з собою, сперечайтесь, жартуйте, любіть себе, лайте, але тільки в самому собі… Знаєте, як це зручно?

– Для цього треба бути сильним.

Кріста похитала головою і, погладивши котеня, сказала!

– Для цього треба вірити в те, що всі ми маріонетки і править нами фатум, якого не можна обійти, але від якого можна на певний час сховатися…

– Послухайте, – сказав Блас, – я боюсь, що ми з вами дуже нап'ємося в «Альамбре»… Там просто не можна не напитися… Тому скажіть мені, поки я не забув спитати… Кемп просив зробити це зразу, але мені, чесно кажучи, якось розхотілося займатися справами, коли я зустрів вас. Це не дуже поєднується – ви і справи… Кемп просив дізнатися, як правильно пишеться ім'я вашого керівника?

– Густав, – машинально відповіла Кріста, потім різко обернулася до Бласа й, нервово погладивши котеня, спитала: – Ви маєте на увазі керівника моєї дипломної роботи?

– Будемо вважати, що так…

– Чому Кемп сам не спитав мене про це?

– Не знаю… Він подзвонив мені за годину до вашого приходу… Чесно кажучи, мені поперек горла стоять його гості… Я думав, що й цього разу пришлють стару каргу з онуком, яку треба практикувати в іспанській мові, поки дитя печеться на сонці… Він просив вам сказати, що Роумен не повернеться до ранку… В нього справи… Якісь справи, пов'язані з вами, розумієте? І попросив дізнатися ім'я вашого керівника, чомусь саме ім'я… І ще він просив вас зв'язатися з цим самим Густавом, а потім передзвонити до нього, він чекає…

– Почекає до завтра… Все одно зараз пізно…

– Він сказав, що це треба зробити сьогодні вночі.

– А чого ж ви мовчали?

– Тому що ніч у нас починається о третій годині, а зараз ще немає й другої, а ще тому, що ви красива, а я іспанець… Якщо хочете, заїдемо до мене, звідти подзвоните, а потім подамося в «Альамбру»…

За двадцять хвилин було зафіксовано номер телефону в Мюнхені, який замовляла Кріста; після того як центральна станція з'єднала, людина, що сиділа в замкнутій кімнаті квартири Бласа на паралельному апараті, лінію роз'єднала.

З Кемпом їй теж не вдалося поговорити – лінію перервали таким самим способом.

– Не впадайте у відчай, – сказав Блас. – Це Іспанія. Зв'язок працює жахливо. Я підтверджу, що ви дзвонили цілу ніч…

– Спасибі, Блас.

… Справжній Блас де ля Фуентес-і-Гоморра тим часом сидів собі в темній кімнаті за містом, куди його вивезли ще вдень, за три години перед приїздом Крістіни в Севілью, а той, хто цього вечора грав його роль, возив жінку в «Альамбру», напував вином, куди було підмішано горілки, і повернув її в готель «Мадрід» уже о п'ятій ранку, коли ось-ось мало світати, був Енріке, людина Роумена, з сім'ї республіканців.

Виходячи від неї, Блас попросив портьє приготувати вранці молока для котеняти і, поклавши перед старим купюру, попросив зробити так, щоб сеньйору ні з ким не з'єднували по телефону до його повернення в готель.

За ті дві години, що Кріста була в «Альамбре», Роумен встиг з'ясувати, що телефон, по якому вона дзвонила в Мюнхен, належить Герберту Морсену.

На блискавку, яку він послав не у вашінгтонський відділ розвідки, а друзям у Мюнхені, прийшла відповідь, що під іменем Герберта Морсена живе в Мюнхені якийсь Густав Гаузнер, що співробітничає у філіалі ІТТ як експерт з питань, пов'язаних із Скандінавськими країнами.

Бласу дали вказівку підсипати у вино трохи снотворного, щоб жінка міцно спала і ні з ким не розмовляла по телефону, а вранці забрати її з готелю о дев'ятій, відвезти за місто, на фінку, де вирощують биків для кориди, щоб вона не могла подзвонити ні в Мадрід, ні в Мюнхен, і тримати там аж до особливого сигналу.

… Але вона прокинулася, бо нявчало котеня.

Вона прокинулася о восьмій і одразу ж замовила розмову з Роуменом.

Та його не було вдома. Він там і не міг бути, бо в цей час летів у Мюнхен.