Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 41 страниц)

– Те, що я Макс, ви не сумніваєтесь?

– У цьому я не сумніваюсь.

– А те, що я тепер співробітник ІТТ, який ніжно любить британську «Белл», вам підтвердить мій друг, – увіткнув Штірліц, який точно вичислив кожен поворот розмови, особливо після того, як Харріс застопорився на його прізвищі. – Правильно, Пол?

– Правильно.

– Дайте перо, Роберт, я запишу вам свій телефон і домашню адресу, приходьте в гості, згадаємо минуле, – сказав Штірліц, розуміючи, що такий виверт влаштує американця, налагодить прослухування їхньої розмови в квартирі; це дасть люфт у часі, а він дуже потрібен Штірліцу, цей часовий люфт, немає нічого важливішого від тайм-ауту, коли сили кінчаються і стратегію твоєї гри розгадано.

Пол закурив, з хрускотом потягнувся, це здивувало Харріса – він славився виточненістю манер; у свій час СД довго приглядалося до нього: чи, бува, не гомосексуаліст; у Шелленберга був досить міцний сектор, який займався ними, – правда, доти, поки Гіммлер санкціонував розстріл свого племінника, спійманого на цьому гріху; сектор помалу розкасували, та й виходи на закордон різко скоротились, тотальна війна, не до жиру, аби живу.

– Послухайте, джентльмени, не знаю, як ви, а я просидів за кермом шість годин, голова тріщить, – сказав Роумен. – Як ви ставитесь до кави?

– Тут за рогом є чудове місце, – озвався Штірліц. – Хазяїна, здається, звали Діонісіо.

– Його посадили, – сказав Харріс. – Він розповів смішний анекдот про каудільйо, і його запроторили в концентраційний табір. Я був там півгодини тому.

– А його син?

– Мені було незручно розпитувати, ви ж знаєте, тепер тут усі доносять один на одного, страшенна підозріливість, іспанців важко впізнати…

Пол хмикнув:

– Важко їм буде, бідолашним, коли хтось шльопне їхнього Гітлера.

– Його не шльопнуть, – заперечив Штірліц. – Великого каудільйо, батька нації охороняють як зіницю ока. Цю охорону йому налагодив СС бригаденфюрер Ратенхубер, а він знав свою роботу, особисто відповідав за безпеку Гітлера, а це не жарти.

– Яка його доля? – поцікавився Харріс. – Йому віддали належне?

Пол посміхнувся:

– Як розуміти ваше запитання? Вас цікавить, чим його нагородили? Нашою медаллю «За заслуги»? Чи зробили кавалером ордена Бані?

– Я не говорив би так зневажливо про орден Бані, – співучо відповів Харріс. – Я не зустрічав людей, яких би нагороджували ним без достатніх для того підстав.

Пол запитливо подивився на Штірліца; той усміхнувся:

– Це Роберт жартує, Пол. Він славився тим, що жартував так, як герої Джером К. Джерома.

– Ходімо до Діонісія, джентльмени, – сказав Харріс, – я запрошую. Вип'ємо кави.

Але вони не встигли винити кави, бо повернулася Клаудіа.

Вона ввійшла до вітальні стрімко, завмерла біля дверей; чоловіки встали; боже мій, подумав Штірліц, а вона ж зовсім не змінилась, диво якесь; хай живуть красиві жінки, вони – наш порятунок, у Пола навіть трохи одвисла щелепа, моя поїздка в Бургос цілком виправдана, до такої жінки неодмінно приїдеш, я вискочив!

– Макс, – сказала Клаудіа дуже тихо; вона ніби й не бачила Харріса, ні тим паче Пола; в її зелених очах заблистіли сльози; вона підійшла до Штірліца, провела рукою по його щоках, тихо повторила: – Макс, як дивно…

Тільки після цього вона обернулася до Харріса, всміхнулася йому, подавши руку; на обличчі її не було розгубленості, сама жалість і співчуття.

– Як добре, що ви до мене зайшли, Роберт, – сказала вона, – я не сподівалася, що ви коли-небудь повернетеся у цей дім.

– Це мій друг, – сказав Штірліц, – його звуть Пол, він американець.

– Здрастуйте, – так само байдужно мовила жінка й знову подивилася на Штірліца. – Я думала, що те… вас більше немає.

– Чому? – всміхнувся Штірліц. – Я живучий.

– Мені ворожили на вас У Толедо живе бабця, її звати Есперанса, вона ворожить на картах і на бобах. На вас щоразу випадав вогняний кінь, це до смерті… Ходімо пити каву, сеньйори, я сама зварю каву на честь таких чудових гостей.

У їдальні, де вікна за іспанським звичаєм закривають жалюзі й шторами, було темно. «В лісі клубочив кафедральний морок» – Штірліц мимоволі згадав вірші Пастернака; він купив цю добірку його віршів у Парижі, на набережній, саме того разу, коли повертався з Бургоса у триклятий рейх, повертався, як його запевняло московське командування, рівно на півроку, а вже десять років минуло відтоді, ні, вісім, та яка різниця, десять чи вісім, так чи так четверта частина свідомого життя…

Клаудіа розсунула штори, відчинила дерев'яні жалюзі; осіннє сонце було сліпуче й спекотливе, та коли вдивитися в спектр, то можна помітити наближення холоду; переважав дзеркальний блакитний колір, і здавалося, що ось-ось струмки вкриє перша крига.

Пол оглянув кімнату; всі стіни були завішані яскравим, але водночас якимсь нутряним, затаєним, синьо-зелено-червоним живописом.

– Схоже на Ель Греко, – сказав Пол. – Хто художник, сеньйоро?

– Угадайте, – сказала Клаудіа. – Подумайте і вгадайте.

– Та я не дуже сильний у живопису. Знаю тільки тих, кого включили в хрестоматії.

Харріс посміхнувся:

– Так може говорити Макс Лише в його країні до хрестоматії не включали Матісса, Дега і Ренуара, не кажучи вже про Пікассо і Далі. Фюрер вважав імпресіоністів малярами й недоносками, а їхній живопис велів називати низькопробною халтурою, яка обдурює світ за намовою проклятих євреїв…

– Бідолашний Макс, – хмикнув Пол, – То хто ж цей митець, сеньйоро? Я купив би одне полотно, якщо тільки ви не зажадаєте мільйон.

– Песет? – спитала Клаудіа. – Чи доларів?

– Мільйон доларів мені не загрожує. На жаль. Невже цього художника так високо цінять?

– Вище не буває, – відповіла Клаудіа. – Це картини Макса. Вони вам подобаються так само, як і раніше, Роберт?

– Так, звичайно, – відповів Харріс. – Усе ще подобаються.

Пол здивовано глянув на Штірліца.

– Послухайте, якого біса ви взагалі полізли в… Чому ви не займалися живописом, лише живописом?!

– А хто мене годував би? Купував фарби? Наймав ательє? – спитав Штірліц. – Ставайте швидше мільйонером, тоді я залишу службу в ІТТ і порину в улюблену справу.

– Старатимусь, – пообіцяв Пол і підійшов до картини, яка виділялася серед інших: барви на ній були стриманіші, червоний сусідив з рожевими тонами, небо було легке, прозоре, в ньому дихала осінь, але не тутешня, іспанська, дуже конкретна, як і все у цій країні, а якась зовсім особлива, умиротворена, чи що.

Отак можна провалитися, збагнув Штірліц, стежачи за Полом, який з інтересом роздивлявся саме цю його картину; цей хлопець грає роль свинопаса, але він не такий простий, як здається; ніхто з німців, що приходили сюди, не вкнюплювався в цю картину так, як він; а втім, тоді вона висіла не тут, сюди її перенесла Клаудіа після того, як я поїхав, роздавши перед цим фарби й пензлі сусідським дітям; можна бути дилетантом у політиці, таке трапляється часто, не можна бути дилетантом у мистецтві. Проявитися геніальність може в людині, яка порівно розподілена між емоціями й логікою, це рідкісне поєднання; один характер на десяток мільйонів; при цьому жодна з двох іпостасей не має права превалювати в людині; емоція породжує думку, логіка контролює зроблене, постійна саморегуляція, де вже там мені було до цього…

– Схоже на північ, – сказав Пол, обернувшись до Штірліца. – Але це не Німеччина. Ці барви не властиві Німеччині. Скоріше Швеція, Естонія, північ Росії… Де ви це малювали?

– Тут.

– Так, – підтвердила Клаудіа, – я сиділа в кріслі, а Макс малював. Я ще питала, де таке широке привілля і таке холодне небо, а він відповів: «Там, де нас з тобою немає». Правда, Макс?

– Думаєш, я пам'ятаю?

– Я пам'ятаю все, що пов'язане з ва… з тобою, – вона тепер говорила, здавалося, з ним одним, і Штірліц подумав про Харріса: «Бідолашний Роберт, не хотів би я опинитися на його місці; взагалі ситуація неймовірна, якщо вдуматись; у домі жінки, яка була мені потрібна як прикриття – і тоді й тепер, – побачити суперника, необхідного мені сьогодні як повітря, як порятунок, як надія, бо він справді з клану «Белл», а цей клан дуже не любить ІТТ, і коли я знайду час і спитаю самого себе про ті відомості, що проходили через мене в ту, десятирічної давності, пору, я можу вибудувати точний макет розмови з ним у Мадріді, а поговоривши, я матиму той канал зв'язку зі світом, який мені зараз конче потрібен».

Клаудіа поставила на стіл маленькі чашки; кавник у неї був тут же, в їдальні, старовинний, але підключений до електрики.

– У тебе поганий вигляд, – сказала Клаудіа, поклавши свою суху долоню на руку Штірліца.

– А в Роберта кращий? – сцитав Штірліц.

Клаудіа немов і не чула цього, навіть не глянула на Харріса; а той старанно вдавав, яку відчуває насолоду від кави, що її зварила Клаудіа.

– Ти, мабуть, хворів? – вела далі жінка. – Ти потім мені все розповіси, у мене є бабуся в Севільї, яка лікує хвороби. Зіллям. Її звуть Пепіта, їй дев'яносто три роки. Мені здається, вона хітана[36]36
  Xітаиа – циганка (ісп.).


[Закрыть]. Якщо кожного ранку пити цілющі трави – звіробій, деревій, календулу й алое, – людина переживає другу молодість. Я п'ю їх сім років.

– Продайте патент, – сказав Пол, відсовуючи чашку. – Я розбагатію на цьому пійлі. Спасибі, Клаудіа, мені було страшенно приємно познайомитися з вами.

Він підвівся; разом з ним підвівся Харріс. Він витяг з кишені маленьку коробочку й простяг її Клаудії:

– Це вам.

– Спасибі, – відповіла жінка, насилу одвівши свої чудові зелені очі від обличчя Штірліца. – Спасибі, Роберт, це так люб'язно.

Вона не відкрила коробочки; підвелася, подала руку Робертові; він, низько схилившись, поцілував її.

– Можна на одну хвилинку вкрасти у вас Макса? – спитав Пол. – Мені треба сказати йому два слова.

– Так, так, звичайно, – відповіла жінка. – А я тим часом зварю ще кави, так, Макс?

– Спасибі, – відповів він і вийшов слідом за Полом у вітальню.

Той закурив і, сівши на підвіконня, сказав:

– Я, звичайно, дізнаюсь, під яким ім'ям ви тут жили, Бользен. Спасибі, ви полегшили мені вашу перевірку. Поздоровляю вас з такою подругою і з вашою спритністю. Квиток на Сан-Себастьян віддайте мені, вам його оплатить Ерл, я підтверджу, що ви їздили туди на моє прохання. І поверніть усі ваші гроші. Мені так буде спокійніше.

– Ви поводитесь нерозумно, – сказав Штірліц, простягаючи американцеві гаманець. – По-перше, я можу поїхати з Клаудією. По-друге, якби я вирішив тікати, я зробив би це з товаром. Кому я потрібен з порожніми руками? А ви по дорозі поговоріть з Робертом, він славний хлопець, тільки на відміну од вас не співробітничає з колишніми нацистами. Він знадобиться у вашому ділі, бо, судячи з усього, знає те, що вам і не снилося. Ви, мабуть, цікавитесь нашими, я маю на увазі СД, зв'язками. Вони йшли через ІТТ. Але британці вміють працювати з тими, хто стоїть їм поперек дороги, краще, ніж ви.

– Він що, зі служби?

– Думаю, ні. Принаймні до війни не був зв'язаний, ним цікавились.

Пол ляснув пласким гаманцем по долоні, відкрив його, полічив гроші, здвигнув плечима й простяг його Штірліцові:

– Тримайте. Ваша правда, я не подумав. Скажіть мені, навіщо ви взяли квиток до басків?

– Щоб утекти, – просто відповів Штірліц.

– Куди?

– Світ за очі.

– Чому?

– Тому що злякався.

– Чого?

– Того, що знову опинюся в такому ж страхітті, у якому був з тридцять третього року.

– Ви в СД з тридцять третього?

– Так.

– Давно вважаєте цю організацію «страхіттям»?

– Так.

– З якого часу?

– Це моя справа.

– Чому ви вирішили, що тут після того, як ми вас знайшли, на вас чекає таке саме страхіття?

– Тому що Ерл дав зрозуміти, що він не любить вас і не вірить вам. Отже, моя робота, яка – не знаю, буде, напевне, спрямована проти вас. А я більше не витримаю того, щоб бути у змові. Вона можлива тільки раз, причому змовники мусять або перемогти, або їх знищать. Змова ламає людям хребти, постійне чекання, страх, який покидає тебе тільки вночі, перед тією хвилиною, коли тебе починає знемагати сон після того, як наковтався намбуталу. Розумієте?

– Трохи. Я ніколи не брав участі у змовах. Ви розкажете мені завтра, про що говорив Ерл?

– Ні. Я сказав вам те, що міг. Коли хочете, щоб у нас відбувся діалог, поясніть, чому він посмів так говорити про вас? Дурень? Ні. Розумний. Ваша комбінація? Тоді я небагато на вас поставлю – груба робота. З іншим, може, пройде, зі мною – ні. Я професіонал, тому граю партію на розкритих картах, дуже не люблю темнити.

Пол загасив сигарету, підвівся з підвіконня, пофарбованого слизькою фарбою кольору слонової кості, пішов до дверей.

– Тільки не тікайте, гаразд? – попросив він. – По-перше, не вийде, а по-друге, мені сподобався ваш живопис. Слово честі.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ
(1946)

«Пане Краузе![37]37
  Пан Краузе – Гелеп.


[Закрыть]

З одержаних мною відомостей, можливі зустрічі[38]38
  Зустріч – встановлення дипломатичних відносин.


[Закрыть] між Базіліо[39]39
  Базіліо – Москва.


[Закрыть] і Бласом[40]40
  Блас – Буенос-Айрес.


[Закрыть].

Це повідомлення викликало серйозну занепокоєність у домі Білла[41]41
  Дом Білла – державний департамент США.


[Закрыть], тут думають про те, як можна стати цьому на перешкоді.

У той же час Дон Дієго[42]42
  Дон Дієго – Аллен Даллес.


[Закрыть] зовсім інакше прореагував на цю новину, зауваживши, що будь-які кроки в цей момент завчасні, бо, мабуть, Анхел[43]43
  Анхел – президент Аргентіни Перон.


[Закрыть] задумав якусь акцію, смисл якої поки що нікому не відомий.

Дон Дієго висловився в тому розумінні, що розмову[44]44
  Розмова – комбінація, удар.


[Закрыть] не тільки з Анхелом, а й з усіма його колегами по Універмагу[45]45
  Колеги по Універмагу – керівники країн Південної Америки.


[Закрыть] треба буде провести пізніше, коли настигне час, і розмову цю слід підготувати так, щоб перебування Базіліо в Універмазі[46]46
  Перебування Базіліо в Універмазі – необхідність організувати розрив дипломатичних відносин між СРСР і всіма державами Південної Америки.


[Закрыть] взагалі стало неможливим.

Щиро Ваш Доісозеф Ф. Сінелман[47]47
  Джозеф Сінелман – агент «Організації» Гелена V–185.


[Закрыть]»

РІКТЕР-І
(1946)

Вільгельм Ріктер вірив єдиному житейському правилу: бути з тими, хто переміг.

… Він вступив на теологічний факультет, хотів присвятити себе справі служіння слову божому, та коли в Німеччині стало ясно, що Гітлер і його штурмові загони прямо-таки рвуться до влади, а церква здає позиції на всіх фронтах, він зорієнтувався і вступив в СС; громити доводилося не тільки синагоги, а й парафії, очолювані священиками, які стояли в опозиції до націонал-соціалізму.

Спочатку партія використовувала його як оратора на диспутах з тими віруючими, які виступали проти жорстокості нацистів, кілька разів він писав для «Штюрмера», його прийняв Юліус Штрайхер і високо оцінив його роботу, потім прийшов наказ вступити до університету на фізико-математичний факультет: саме тоді Гітлер заявив, що партії, яка йде до влади, потрібні люди з дипломами.

Після того як він здав екзамени екстерном (членам СС дали такий привілей), його рекрутували у той підрозділ, що стежив за вченими, які працювали в секретних науково-дослідних інститутах. Так через кілька років він опинився в групі, яка курирувала атомний проект. Він розумів, що фізик Рунге й ті, хто його підтримував, стоять на правильному шляху; він розумів, що саме ідея Рунге може привести рейх до володіння атомною зброєю, але більшість учених, що мали прямі виходи на Герінга, ненавиділи Рунге, одержимого своїм ділом, який нічого не хотів бачити навколо себе, недовірливий, переляканий, не дуже духовно розвинений, він був справжнім генієм лише в своїй спеціальності, а давно відомо, що геніальність, не підстрахована пробивною силою, приречена.

Ріктер розумів, що арешт Рунге був злочином проти рейху, він усвідомлював, що усунення фізика відкине Німеччину назад, але, дотримуючись свого принципу «бути з тими, хто перемагає», а в рейху давно вже перемогла одержима антисемітська тенденція, освячена авторитетом фюрера, він не вживав ніяких заходів для того, щоб – на догоду Німеччині, саме їй, – перемогла істина.

Його думка жила немовби окремо від плоті; десь глибоко всередині самого себе Ріктер розумів, що війну програно; він зрозумів це після того, як росіяни вийшли до кордонів Польщі і англо-американці почали бої в Голландії, але він забороняв іншому Вільгельму Ріктеру не те що думати про це, а навіть боявся почути цього другого Ріктера. І тільки коли союзники розбомбили його котедж, де загинули дружина й діти, тільки коли він прийшов до керівника відділу, що комплектував групи для евакуації в Альпійський редут, і той сказав, що він, Ріктер, під евакуацію не підпадає, бо «проґавив» Рунге, що виявився напівкровкою, «паршивий єврей творив у вас під носом свої чорні справи, спрямовані на підрив оборонної могутності рейху», – тільки тоді він дозволив собі почути того Ріктера, який народився в ньому, і він, цей невідомий йому самому Ріктер, сказав нарешті ті слова, до яких він забороняв досі собі дослухатися: «На якийсь час перевагу можуть узяти ідіоти, залякані головним ідіотом, у руках якого влада, але ти все-таки це ідіот, ти вмієш розуміти значення формул, їхню жорстоку логіку. Чому ж ти досі нічого не зробив, щоб бодай трохи забезпечити своє майбутнє?! Адже те, чому поклонялися всі ідіоти у цьому рейху, таке жорстоке й злочинне, що просто так, безкарно, закінчитися не може. Наближається розплата, і відповідатиме не тільки головний маніяк, а й усі ті, хто служив йому. Чим більше людей чесно дбатиме про особисте благо, тим сильніша буде держава; тільки в цьому гарантія успіху, а не в сліпому наслідуванні того, що прийшло в голову Гітлеру. Але ця істина вже не застосовна до рейху, він кінчився, його крах – це питання місяців. І ти хочеш разом з ідіотами загинути? Чому? Ти розумів Рунге, саме ти перший читав його формули й захоплювався ними! Коли б ти мав владу, ти дозволив би вченому закінчити свою справу і його реалізована на практиці ідея зробила б тебе переможцем, тобі дісталися б лаври, ти став би батьком атомної зброї, ти диктував би свою волю ідіотам, ти, а не хтось інший. Єдина можливість твого порятунку полягає в тому, щоб урятувати те, що зробив Рунге; його ідеї можуть не тільки гарантувати тобі життя, а й дадуть можливість помститися за ті принизливі роки лихоліття, коли ти був не Ріктером, а багатьма гутаперчевими Ріктерами, що пристосовувалися до істериків і тупиць, які не прочитали в житті жодної бодай трохи серйозної наукової книжки. Ну, починай! Не будь стадним ідіотом! Тепер або ніколи! Борися за майбутнє, якщо ти нарешті зміг сказати собі, а головне, почути правду про жах того, що відбувається!»

І він викрав із сейфа під час метушні, пов'язаної з евакуацією, ті документи, які належали Рунге та його колегам, зняв копію з них і надійно сховав у погребі на дачі. Але тоді, в сорок п'ятому, наступного дня уранці після того, як це було зроблено, він усе-таки не зміг би до кінця чітко пояснити – якби його хтось запитав про це, – чому він учинив саме так.

Ріктер зрозумів, чому він учинив саме так, коли почав свій тяжкий шлях в еміграцію. Він нічого не взяв з собою, тільки два діаманти, вилучені в дружини Рунге під час обшуку, і ці розрахунки. З ними він і приїхав до Аргентіни, чудом приїхав, допоміг випадок, дивний збіг щасливих обставин.

А головне, що врятувало його (він це збагнув значно пізніше), це природжена обережність: на диспутах проти віруючих він виступав без істеричного надриву, як було заведено в рейху, він намагався напучувати, а не закликав до негайної розправи; статтю в погромну штюмерівську газету підписав псевдонімом; виконуючи всі накази СС, він усе-таки намагався «мікширувати» удари там, де це було можливо, а не закликав до крові.

Робив він так не тому, що обережність, закладена в його гени, підказувала: чим тихішим і непомітнішим ти будеш, тим легше складеться твоє життя – і в разі несподіваного злету і в сумному для тебе розвитку ситуації. Бути в середині – надійніше, ніж рватися в той чи той бік; якщо провидінню треба тебе піднести, воно знайде тебе; якщо ж на тебе чекає удар, він не буде такий нищівний, як проти тих, хто в усіх на виду. Середина, слава середині, зрештою, саме вона є та зона, де до слушної години відсиджуються і щасливчики і невдахи.

Спочатку Ріктер поступив на роботу вантажником у порту Буенос-Айреса, платили непогано, найняв окрему кімнату, хоча й без вигод, зате в тихому районі; через три місяці він почав роздивлятися, поїхав у центр міста, зайшов до книжкового магазину «ABC» – продаж літератури німецькою мовою; познайомився з директором, адреси своєї, звичайно, не лишив; купив довідники про персонали, про партії й газети Аргентіни, повернувся до себе й засів за конспект; допоміг досвід університету, як-не-як там прищеплювали навики систематичного мислення.

Ріктер не міг ще до пуття збагнути, навіщо йому потрібні ці дорогі книжки, але щось підказувало йому робити саме так.

Через три тижні він склав довідку, виписавши різним чорнилом найсерйозніші сили, що визначали політичне життя країни.

На перше місце він поставив Перона, провів під його ім'ям дві товсті лінії і далі в певній послідовності записав Громадянський радикальний союз, що правив Аргентіною чотирнадцять років, аж до тридцятого року, коли владу захопили воєнні диктатори і ця партія перейшла в опозицію. Чорнилом голубого кольору – щоб точніше закарбувалося в пам'яті – Ріктер каліграфічно вивів: «Кістяк партії – інтелігенція; ГРС – це щось середнє між консерваторами й лібералами Британії, користується підтримкою національної буржуазії, зорієнтованої на Північ континенту; має вплив серед студентства, технічної інтелігенції, частини землевласників. Боротьбу з Пероном програє».

Наступною силою він позначив комуністів; перекреслив назву партії червоним чорнилом; потім вивів перші літери, що означали назву національно-демократичної партії, яку організував тимчасовий президент Аргентіни генерал Урібуру, що прийшов до влади в тридцятому році в результаті воєнного перевороту.

Оскільки партія спиралася на землевласників, бідних селян північних провінцій, які були під опікою духовенства, на чиновництво, що погрузло в корупції, і на верхівку армії, оскільки саме ця партія не могла – через свою духовну структуру – зрозуміти, що в двадцятому столітті не можна робити головну ставку на темне селянство, заперечувати промисловий прогрес і сподіватися на повернення до давноминулих часів патріархальності й безпосередньої підкореності селянської маси хазяїнові, – він перекреслив і цю партію, бо саме її й повалив Перон під час перевороту сорок третього року, який він здійснив, спираючись на гасло «національної революції, що побудує суспільство справедливості, у якого будуть сили протистояти як американському імперіалізмові, так і міжнародному більшовизму, суспільство вертикальних профспілок, підпорядкованих національному, а не класовому принципу».

Зеленим чорнилом Ріктер перекреслив і соціалістичну партію; тоді це ще був навіть не ворог; через відсутність чіткої програми партія розпалася.

Після того як Ріктер вивчив розстановку партій персоналії й найсерйозніші газети країни (виписав «Кларін», «Пренсу» і «Насьон»), придбав підручник іспанської, пустив у кімнату (безплатно) студента, що вивчав німецьку мову (Мануель, двадцяти трьох років, завзятий шанувальник Ніцше, до того ж переконаний антифашист, антиамериканіст, антикомуніст, прибічник «експерименту генералісимо Франко», людина, яка однаково схилялася перед силою й переконанням, – повний сумбур у голові), і почав ходити на збори, де виступали політичні лідери, – певна річ, з дозволу пероністських властей, «свобода слова» була під контролем; головне – виголосити те, чого хоче народ, дістати на цьому його підтримку, а згодом можна легко провести такі поправки до законів про «свободи», що все повернеться на тоталітарні круги своя.

Найбільше Ріктер чекав тієї хвилини, коли виступатиме Перон; від Мапуеля він дізнався про це за тиждень; на виступ пішов заздалегідь, щоб устигнути зайняти місце в першому ряду: тутешні «латиноси» зовсім божевільні, темперамент з ушей капає, треба підстрахуватись; слухаючи промову генерала, оточеного здоровенними охоронниками, відчував екзальтовану симпатію членів пероністських профспілок, коли Перон говорив про «права робітників», про «утиски імперіалізму», про «інтриги комуністів», «національну спільність»; Ріктер зауважив, що, на відміну від Гітлера, генерал жодного разу не вимагав крові євреїв, яких тут оселилося чимало, не виступав проти слов'ян – югослави, росіяни й українці працювали в порту, щоправда, мову свою забули, натуралізувалися, вважаючи себе справжніми аргентінцями; не закликав до «смертельної битви з ворогами нації», не закликав і до тотальної війни, а навпаки, говорив про те, що Аргентіні потрібен мир і саме для цього вона мусить стати могутньою державою, щоб «прокласти всім іншим країнам Латиноамериканського континенту шлях до соціальної гармонії й прогресу». Ріктер відмітив також, що Перон не піддавав принизливим нападкам парламентаризм, як це завжди робив Гітлер; він не висміював інтелігенцію, навпаки, говорив, що «без національних кадрів учених найширшого спектра торжество національної революції не може бути здійснено повною мірою, бо саме талант учених допомагає нашому суспільству справедливості оволодівати вершинами знань, спрямованих на користь нації, яка пробудилася тепер і відчула себе могутнім колосом американського півдня».

Все сходиться, розмірковував Ріктер, ідучи безлюдними вулицями міста (мітинг закінчився майже опівночі, дуже люблять тут поговорити), все складається саме так, як я й мріяв.

Він пам'ятав свої мрії до найменших подробиць, йому тепер показували їх, він був у них триєдино дійовим: один Ріктер солодко мріяв, другий скептично відкидав першого, а третій жив незалежно від цих двох, оцінюючи докази першого й другого. Він почав жити мрією ще в рейху – коли лягав у широке ліжко біля Марі-Лізе, закидав руки за голову і, заплющивши очі, чекав появи солодких видінь. Іноді він бачив себе в рейхсканцелярії; назустріч йому йде фюрер, швидко тиснуть один одному руки, запрошує до столу й каже про те, як мужньо повівся штурмбанфюрер, знехтувавши погрозами бюрократичної махини, що ізолювала його, фюрера, від нації. «Ви цілком правильно зробили, звернувшись до мене з вашою пропозицією, я підтримав її, тепер особисто ви очолите дослідницьке бюро. Я даю вам звання генерала, через рік ви мені доповісте: все, що ви задумали, виконано». Ріктер слухав у собі першого, забороняючи другому заперечити, що цього ніколи не буде, він добре знав, що цього ніколи не станеться, та коли життя таке, що все заздалегідь розкладено по поличках, нічого несподіваного (радісного, звичайно) бути не може, жди тільки неприємностей (ідіоти зробили ставку на заздрість як на засіб охоронного роз'єднання суспільства, «сам не можу і тобі не дозволю»), єдине, що лишалося людині, не позбавленій думок, то це тільки мріяти; будь-яку можливість діяти виключено, дозволялося лише сліпе й безперечне виконання наказу, що надійшов зверху.

Потім, коли Марі-Лізе не стало, коли Мюллер кричав на нього як на найпослідущого пройдисвіта, коли згустилися хмари і Ріктеру загрожував Східний фронт, бо він не просто «проґавив» єврея, але й сприяв йому в «роботі», він уже мріяв про інше; дуже часто він бачив, як назустріч йому йде Черчілль, бере його руку в свою товсту, як оладка, по-старечому добру долоню й каже, що союзники висловлюють йому величезну подяку за те, що він, Ріктер, так довго рятував від арешту видатного вченого; він виразно бачив, як його, Ріктера, нагороджують хрестом Британської імперії, чув, як протяжно ниють шотландські волинки і офіцери в спідничках беруть під козирок, коли він обходить шеренги почесної варти.

Але й ця мрія зникла, коли він почув по лондонському радіо передачу про те, що всіх офіцерів СС віднесли до розряду нацистських злочинців і вони підлягають суду трибуналу.

Ось тоді й переміг третій Ріктер, задавлений усі ці роки Ріктером першим і другим, який боявся свого першого й другого «я», захоплювався ними й страшенно їх ненавидів.

Живи реальностями світу, почув він третього Ріктера; прикидай усе, що відбувається в світі, на себе, на свій інтерес, на свою справжню мрію, вона схожа на мрії всіх людей, народжених під цим сонцем; усі вони мріють про те, щоб стати першими, мати блага цього життя, осідлати його, підкорити собі і втішатися ним. Тобі всього тридцять дев'ять, у тебе ще все попереду, ти занадто довго ждав: умертвляючи себе, підкоряв свою думку чужій маячні, примушував знаходити лазівки для своєї совісті, щоб цю очевидну маячню уявити собі суворою й виправданою необхідністю, якої мусив дотримуватись з міркувань національної необхідності, хоча ти чудово розумів, що справа не в необхідності, а в боягузтві, що випливає з неможливості протистояти ідіотам, кожен з яких – і в цьому була головна сила режиму – в глибині душі думав так само, як ти дозволяєш собі думати тепер.

Він не одразу збагнув, що Перон – його головна надія, до того ж не міфічна, ефемерна, як Гітлер чи Черчілль, а зовсім реальна; він ішов до усвідомлення цього потемки, його все ще роз'їдав страх; тільки після того, як він послухав Перона, вивчив ситуацію в країні, тільки коли він вступив до профспілки портових робітників й одержав цілком легальні документи, він почав діяти. На його прохання Ману ель пішов у ювелірний магазин на кальє (тут на відміну від справжньої іспанської говорять «каже») Флоріда; один з діамантів, менший, оцінили в астрономічну суму; студент вийшов із скляних дверей з вибалушеними очима; Ріктер швидко перерахував песо на долари, виходило щось близько семи тисяч, справжнє багатство; сказав продати за шість, але без занесення до книги реєстрації номера паспорта; після цього арендував двокімнатну квартиру на тихій Суйпаче, поблизу кафедралу, купив кілька костюмів (аргентінці стрічають людину по одежі) і придбав ліцензію на відкриття «Фірми з проблем сучасної фізики, консультації й проекти», зробивши директором-розпорядником того ж Мануеля. Після цього він замовив розкішні візитні картки, зайшов у бюро подорожей на авеніді Дев'ятого Липня й купив тур по гористому південному сходу країни. В невеличкому курортному містечку Сан-Карлос-де-Баррілоче він затримався на сім днів; справа того варта; кращого місця для втілення атомного проекту не придумаєш; далеко від чужих очей, чудове озеро Науель-Уапі (це надзвичайно важливо при будівництві реактора), зовсім безлюдні місця (в напрямі до кордону з Чілі), де можна спокійно провести випробування «штуки», і до того ж гігантські запаси енергоресурсів – водопади в горах.

Повернувшись до Буенос-Айреса, він зачинився в квартирі, працював місяць, потім запросив Мануеля, і той зробив переклад його звернення до Перона.

Воно звучало так: «Ваше превосходительство! Протягом трьох років я очолював у рейху відділ, що займався створенням атомної бомби, вся документація якої тепер у мене, застрахована і є моєю власністю.

Я чув, що в районі Кордови почалися роботи по створенню могутньої аргентінської авіації й артилерії; імена моїх колег, що приїхали у Вашу чудову країну, мені відомі давно і аж ніяк не з чуток. Але мій проект дасть Аргентіні не просто перевагу в літаках, конче потрібних для торжества ідей Вашої національної революції, а дасть саме атомну зброю, яка виведе Аргентіну на друге місце в світі, і цей факт сам по собі докаже абсолютно всім, як багато може досягти нація, що стала на шлях справедливості й боротьби за високі ідеали національної гармонії.