Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 41 страниц)

Сенатор Ніксон. – Ви просили права на американське громадянство?

Фішер. – Так.

Ніксон. – Чи можу я вважати, що ви, хоч і вийшли з комуністичної партії, але ще й досі симпатизуєте марксизму, оскільки дуже добре інформовані про те, що відбувається в її лавах, зокрема з вашим братом.

Фішер. – Тепер ми бачимо загрозу сталінської імперії всьому світові. Я повинна бути інформована, щоб вести боротьбу проти більшовицького тероризму.

Голова. – Нам треба швидше закінчувати цю справу, бо в Сенаті мають голосувати з приводу важливого питання, і ми повинні бути там…

Сенатор Вайль. – Мисіс Фішер, ви сказали, що у вас є молодший брат. Він усе ще живе в Штатах?

Фішер. – Так.

Сенатор Вайль. – Ваші брати підтримували контакт у Франції? Тут вони також контактують?

Фішер. – Так.

Сенатор Вайль. – Які ваші стосунки з композитором?… З вашим молодшим братом?

Фішер. – Такі самі, як і з старшим.

Сенатор Вайль, – Отже, ви порвали стосунки з Гансом Ейслером з тих же причин, що й з Герхардом?

Фішер. – Так.

Сенатор Вайль. – Ваш брат-композитор теж комуніст?

Фішер. – У філософському розумінні безумовно.

Сенатор Ніксон. – Він дружить з Герхардом Ейслером?

Фішер. – Так.

Сенатор Боннер. – Оскільки вам добре відома активність комуністів, відповідайте: чи багато Комінтерн прислав своїх людей з Москви до Сполучених Штатів?

Фішер. – Кілька тисяч».

Штірліц акуратно відсунув од себе широкий телетайпний аркуш, підвів голову; Роумен сидів навпроти, витягнувши ноги; нижня щелепа випнута, немов у нього прилучився вовчий закус; волосся скуйовджене, комір сорочки розстебнутий, краватка спущена.

– А чого це ви розхвилювалися? – спитав Штірліц, – Ви ж знали про все це, коли вимагали моєї консультації про фашизм?

– Зараз знову вріжу, – пообіцяв Роумен. – І це буде погано.

– Ця Фішер нагадує мені Ван дер Люббе, – сказав Штірліц.

– Сука.

– Чому? Відробляє американське громадянство. Вона ж просила надати їй право громадянства… Його треба заробити… Їй написали сценарій, вона його з толком вивчила… Дамочку свого часу кудись не обрали, вона образилась… Але сюжет справді шекспірівський: так топити братів… Немає нічого найнебезпечнішого за істеричку, слово честі… Ніхто так не піддається режисурі, як жінки…

– Хто образив дамочку? – спитав Роумен.

– Ви що, не чули про неї досі?

– Ні.

– Вона хотіла повалити Ернста Тельмана, лідера німецьких комуністів. З ультралівих позицій. Не вийшло. Тоді вона закусила вудила, дуже їй хочеться бути першою… Між іншим, зовсім недалеко від Муссоліні, від цього лівого соціаліста… Не вважаєте?

– Я дуже люблю Ганса…

– Якого?

– Ейслера.

Штірліц стиха кашлянув, не підводячи очей на Роумеиа, спитав:

– Знаєте його музику?

– Я нічого не розумію в музиці. Я люблю його як людину. Він чудовий хлопець. Дуже добрий, лагідний… Терорист… Ну, сука, га?! Послухайте, і яку ж вона плела нісенітницю: «Його посадили у табір не за антинацистську, а за комуністичну діяльність». Адже це одне й те саме!

– Послухайте, Пол… Тільки не бийте мене в лоб, гаразд?

– Ну…

– Тільки пообіцяйте не бити. А то я відповім. Попільничкою по голові. Я це вмію, слово честі. Обіцяєте?

– Обіцяю.

– Хто ще знає про те, що ви дружили з Ейслером?

– А вам яке діло?

– Ніякого… Чи не зв'язана… Чи не зв'язані близькі вам люди із справою, що почалася у Вашінгтоні…

– Ти думаєш, що кажеш, нацистська гадино?

– Я думаю, що кажу, чиновнику, який виконує завдання своїх гітлерів, – Штірліц кивнув на телетайп. – Чи ти вважаєш, що все це паскудство – вінець демократії?

– Повтори, що ти сказав.

– Що ти служиш новим гі…

– Я не про це… Чому ти пов'язуєш жінку, яка… Як ти посмів назвати її агентом Кемпа? Чому ти, тварюко, вихована в смердючому рейху, де ніхто й нікому не вірив, смієш каляти фішерівським лайном жінку, яку не знаєш?!

– Відпусти руку! Відпусти… Отак… Тепер я тобі відповім…

І Штірліц розповів йому про те, що сталося в Прадо, – до найменших подробиць.

Після довгої паузи Роумен хотів було сказати Штірліцу, що, оскільки він усього боїться, йому скрізь ввижаються агенти секретної поліції, котрі мають зловити його й видати Інтерполу як наймита, який виконував чорні діла за наказом своїх шефів, а може, і без наказу, за власною ініціативою, йому, мабуть, просто здалося, що Кемп щось шептав Крісті в музеї, але Роумен нічого не сказав, і не лише тому, що засумнівався в правдивості такого припущення, а тому, що виразно, зримо побачив акуратні, трохи нахилені вліво рядки листа Грегорі, де той поздоровляв його з Крістою, та ще говорив, що бог просто-таки виконав його замовлення, познайомив саме з такою дівчиною, про яку він, Пол, писав йому в одній з кореспонденцій: «голубоока», «у веснянках» і з якою можна не тільки кохатися, а й розмовляти перед сном про всяку всячину нашого буття».

Дурниці, урвав себе Пол. Якби хтось вирішив підвести до мене агента, старанно виконуючи моє побажання, що я його жартома висловив у листі, це не могло б не насторожити мене; я нав'язав би противникові свою волю, а не підладжувався б під нього. Це я так думаю, сказав він собі, але ж мій противник може думати інакше. Не можна боротися з твоїм «альтер его», вічний шах, знаєш, що буде нічия… Гаразд, але ж у мене є можливість перевірити все це. Не все, звичайно, заперечив він собі, але через Еронімо я можу дізнатися, чи завжди тутешні гаспиди читають моє листування. Якщо вони стежать за старим Вренксом з інтернаціональної бригади «Лінкольна» – а Грегорі все-таки брякнув його ім'я в листі, який ішов не з дипломатичною поштою, – тоді можна буде перевірити й те, що сказав Штірліц, тоді я зможу зрозуміти, що вони затіяли з Кемпом, а вони щось мали на меті, бо Ерл Джекобс хлопець зубастий, і він знає, як я не люблю його брата, той засів у Буенос-Айресі, щоб колекціонувати тамтешніх наці. Ерл чудово розуміє, що я не продамся за їхні паршиві акції і не покриватиму його ставку на гітлерів за те, що ІТТ робить нам послуги, нехай спробує не робити, ми їй крила обрубаємо…

Стривай, сказав він собі, ти говорив Штірліцу, що він брудний наці, бо вихований на недовірі до кожного. Ти правильно сказав, але чому ж ти зараз думаєш про всякі хитрі комбінації, а не ідеш до Крісти й не поставиш їй запитання: «Людино, ти зустрічалася з Кемпом у Прадо?» Ти ж упевнений, що вмієш читати правду в очах, от і прочитав бн… Так, я вмію читати правду, і я дуже боюсь, признався він собі, що побачу правду в її очах, і тоді я не матиму можливості перевірити те, що мушу перевірити… А чи треба тоді щось перевіряти? – спитав він себе. Тоді, звичайно, не треба. А коли я зрозумію, що Штірліц не брехав? Це буде крах, подумав він, крах, уже непоправний. Переживши таке страхіття з Лайзою, я вирішив жити самотньо, а це нелегка справа, самотньо міг жити Ерні, художник може жити сам-один, він оточений юрбою своїх героїв, а ти так жити не зможеш, тобі потрібна опора… І ти відмовився від цього свого рішення, випросив собі дівчину, припав усім серцем до неї і раптом дізнаєшся, що її до тебе просто приставили… Навіщо тоді щось перевіряти, комбінувати, метушитися?! Тим паче, що дома почався шабаш, і ти із службового обов'язку змушений цьому сприяти, бо працюєш, хочеш того чи ні, на тих, хто засідає в Капітолії і з інтересом вислухує гидоту й злість, яку вивергав на братів істеричка Фішер… Треба кинути все к бісу й їхати до Грегорі… Консультувати фільми про війну… А вечорами висмоктувати свою пляшку й лягати спати, раз і назавжди заборонивши собі мріяти про щастя. Його в тебе не буде. Не судилося воно тобі. Поки непогано працює шлунок, серце не коле, печінку не крутить, живи, як живуть усі, партію зіграно, жди кінця, збирайся помаленьку в дорогу… Ні, сказав він собі, все це нісенітниця, але чому мене потягло в цей бридкий мінор тільки після того, як прочитав телетайп. Ось чому я немов якийсь прибитий… Я ще не можу збагнути, що відбувається, мене все це страшенно приголомшило, одне наклалося на друге, пече, ось чому я розгубився. Слава богу, що я почув повідомлення по радіо, добре, що я не привіз Штірліца додому й не примусив його розповісти Крісті те, що він розповів мені. Це було б смішно. Людина – коли вона любить, а її любові загрожують – не думає про те, що вона смішна, тобто жалюгідна, така вже природа людська, у будь-який спосіб утримати втіху. Навіть зрадою ідеалів? – спитав себе Роумен, і це запитання, хоч воно було жорстоким, допомогло йому розслабитись, зручніше вмоститися в кріслі, закурити й крикнути у телетайпну своїм звичним похмуро-глузливим голосом:

– Ей, Нік, звари-но нам кави!

– Вари сам. Я чекаю нових повідомлень. Як тобі подобається, га? Ти щось розумієш?

– А що тут розуміти, – відповів Роумен. – Тут усе ясно як божий день. Почалося генеральне прибирання. В домі мусить бути стерильно, як у хірургічній. Правильно, докторе Брунн? Ви згодні?

– Як у морзі, – засміявся Нік. – Я щось такого не пам'ятаю ще в нашій історії. А ти?

– Тепер запам'ятаємо, – відповів Пол і пішов до не-величної кухні, де стояла електрична плита.

– Зате я пам'ятаю, – озвався Штірліц. – Я дуже добре пам'ятаю Сакко і Ванцетті. Коли в країні немає галасу, тоді лідерові нічого робити… Тим паче війну закінчив не він, а його попередник. Включайтесь у пошуки шпигунів, дуже допоможе кар'єрі.

– Гаразд, – відповів Роумен. – Включуся.

Він поставив на конфорку кавник, висипав у нього дві упаковки марокканської кави й подумав, що Штірліц правильно відчуває версію можливого розвитку подій, ми всі жартуємо з приводу можливого, поки можна жартувати, у глибині душі сподіваючись, що це можливе страхіття насправді ніколи не стане фактом життя. Мені було страшно, коли я прочитав телетайп, особливо після того, як він сказав мені, що Кріста слухала Кемпа, а той стояв поруч, напівобернувшись до неї, й говорив тоном наказу, поки вона розглядала Мурільйо. Чи ти просто хочеш присікатися до цього, щоб усе з нею покінчити? – спитав він себе. Адже ти боїшся різниці в роках. І боїшся того, що ти вже не подарунок в ліжку після того, що з тобою витворяли наш. І ти раз по раз згадуєш Лайзу, яка лежала з тим мулатом, спітніла, із скуйовдженим волоссям і невидющим, пливучим поглядом. А може, ти знайшов те, чого шукаєш, тобто привід, щоб повернутися в минуле, яким воно було тиждень тому, поки Кріста не вдарила тобі в бампер. А вона ж чудово водить машину. Це було, коли я напився від щастя в «Лас Брухас», мене здивувало, як шпарко, по-чоловічому вона веде машину… Треба ж було вмазати мені в задник на майже порожній площі. Прямо-таки як на загад. А ще: вона жодного разу не спитала мене, ким я працюю. Навіть після того, як швейцарець Ауссем назвав мене «паном радником». А ключ від мого сейфа лежить у шухляді стола… Я пам'ятаю мудрі уроки Аллена: «Коли ви хочете, щоб до вас не лазили – ніколи нічого не ховайте. Залишайте все найконфіденціальніше на видному місці, противник завжди шукає тайники, така вже логіка».

Він чомусь пригадав, як чікагський бізнесмен, зайнятий у книжковій торгівлі, опинився на межі банкротства й життя змусило його придумати геніальний хід: він випустив роман «Війна і мир» колосальним тиражем, заздалегідь повідомивши в газетах, що заплатить десять тисяч премії тому, хто знайде помилку в книжці, помилку, зроблену умисне, щоб перевірити увагу читачів. Книжку миттю розкупили, бізнесмен не тільки поправив своє діло, а ще й поклав у кишеню сотню тисяч баків гарячого прибутку, бо грамотних багато, особливо тих, хто вважає себе грамотним, – усі тепер мастаки поживитися на дурняк. А от помилки так ніхто й не знайшов. Надійшли тисячі гнівних листів: «Акули бізнесу обманюють американців». Тоді бізнесмен надрукував у газеті: «Ніхто нікого не обманював. На обкладинці книжки у прізвищі Толстой замість» о» надруковано «а», Талстой; просто ніхто не дивився на обкладинку, всі кинулись мотлошити текст…»

– Ей, Брунн, – покликав Пол з кухні, – допоможіть мені! Візьміть чашки, я зварив пречудову каву.

«Сильний хлопець, – подумав Штірліц. – Так скрутній себе за кілька хвилин не кожен зможе, мій удар був у під-дих. Від такого не кожен швидко оговтається. А коли він уміє так грати? Тоді я собі не позаздрю, тоді я в ньому маю такого ворога, який на мій удар відповість своїм, і це буде нищівний удар, що там стусан у лоб, коли летиш із стільця на кахлі, це казна-що, лікувальна гімнастика, а не удар…»

РОУМЕН-ІІ

Роумен увійшов до квартири, тихо відімкнувши двері, і зразу ж почув пісеньку, її, Крістіпину, пісеньку; вона поралася на кухні, він це відразу зрозумів, бо в домі пахло ваніллю, вона клала багато ванілі, коли готувала яблучний пай.

Він зупинився біля одвірка, притулився спиною до стінки, подивився на своє відображення у великому венеціанському дзеркалі, провів по обличчю чіпкими пальцями; з'явилися червоні смуги; погано, здали нерви, це почалося після того, як посидів у наці, та ще це було, коли він увійшов – так само тихо, хотів зробити сюрприз Лайзі – в свою квартиру й побачив її з тим мулатом; найгірше те, подумав вів, Що я розповідав Крісті про ці червоні смуги на обличчі ніхто не буває такий довірливий, як чоловік середніх літ, що покохав молоду жінку. Він ставиться до неї як до дитини, жодних таємниць, це ж назавжди, останнє, найкраще, що подарував бог під старість.

Роумен потер долонями щоки, щоб вони не були смугастими, нехай почервоніють. Дивно, коли п'єш у молодості, стаєш червоний, а коли перевалило, бліднієш, як вапно. Краще й не дивитися б на себе після того, як хильнеш півпляшки віскі, страшнувато, обличчя – як маска….

– Кріста! – гукнув Роумен.

– Ау!

– Це я, – він примусив себе говорити голосно, весело, – все мусить бути, як було.

– Мені здавалося, що ти прийдеш пізніше, – відповіла вона, вибігши з кухні. – Ти не дзвонив, і я вирішила, що в тебе багато справ і ти повернешся вночі. А потім я подумала, може, я вже набридла тобі і ти розважаєшся з іншими жінками.

Вона була в коротенькій спортивній спідничці й фартусі, як шоколадниця, коли вже встигла купити? Чорне волосся було підв'язано стрічечкою, довгасті голубі очі дивилися на нього відкрито й весело; вона обняла його, піднявшись на носки, вкрила обличчя швидкими поцілунками, пошептала на вухо щось швидке й незрозуміле – це в неї була така гра – й спитала:

– За що ти на мене сердишся, любий?

– Я серджусь на цей паскудний світ, – відповів він. – Я не просто серджуся на нього, мила моя, я його ненавиджу. Він того заслуговує, їй-богу, не думай, я поки ще не став буркуном… У Штатах хочуть посадити в тюрму кількох німців… Це дуже хороші німці, таких я більше не зустрічав у житті…

– У чому їх обвинувачують?

– Їх ні в чому не можна обвинуватити…. – Тобі це чимось загрожує?

Треба було спитати інакше, подумав Роумен, краще б вона спитала, чи не можу я їм допомогти? Хоч вона спитала як жінка, що кохає; вони власниці куди більше, ніж чоловіки; щастя поодинці неможливе, я складова частина її щастя, отже, запитання логічне. Інша річ, мене її запитання не влаштовує, але це вже моя справа, як завжди, я поспішаю і завжди поспішав; свої думки формулював безапеляційно: «чудовий хлопець», «гидка дівка», «милий старий», а знав цих людей два дні щонайбільше. І потім з'ясовувалося, що «чудовий хлопець» був гнидою, «гидка дівка» виявлялася вірним другом, а «милий старий» був на обліку в клініці для шизофреніків, маніяк і садист. Ні, подумав він, її нема в чому обвинувачувати, та й взагалі не поспішай з обвинуваченням, поміркуй добре, навіщо тобі сказав про все це Штірліц?

Він поцілував її в лоб і відповів:

– Нам це нічим не загрожує.

– Мені взагалі нічого не загрожує, – всміхнулася Кріста. – Я людина дуже вільної професії, місце вчителя математики якось знайду, але ти занадто властолюбний, тобі важко буде жити, якщо відберуть у тебе твоє діло. Ти дуже любиш своє діло, я бачу. Ходімо їсти яблучний пай. Приготувати тобі щось випити?

– Неодмінно. Тільки перед яблучним паєм почастуй мене макаронами. Коли я вип'ю, то страх як багато їм. Мені не загрожує алкоголізм. Ті п'ють, не закушуючи, на голодний шлунок; чим більше п'ють, тим менше думають про їжу, а я, навпаки, уминаю, аж за вухами лящить, вовчий апетит.

– Макарони на ніч? – Кріста здвигнула плечима. – Це ж шкідливо.

– А ми їх з тобою випотіємо, – пожартував Пол і подумав, що він негарно сказав, але Кріста засміялася, весело засміялась, а вона тонка людина, відчуває все, як мембрана; ну й що, заперечив він собі, коли любиш, намагаєшся пускати мимо вух те, що не вкладається у твою схему, не помічати того, що може стати образливим для коханої; кажуть, любов сліпа, – неправильно, вона відчутно зряча, але при цьому автоматично виключає з свідомості те, що слід відкинути, забути, не побачити й не дочути.

– Я думала, що мені сьогодні не можна, – сказала Кріста, – але виявляється, можна, мабуть, переплутала дні… Зараз я зварю макарони, підсмажу сало з цибулею, натру сиру, дуже багато сиру, а потім покладу на сковорідку помідори, якщо тобі справді не страшні лукуллові бенкети… Якби я їла, як ти, то зразу стала б як бочка, і ти мене негайно прогнав би… Щаслива ти людина, їси скільки хочеш, дуже заздрю… Я зроблю віскі, так?

– Ні, я вип'ю «смирнофф». Хочу горілки без льоду й без апельсинового соку, кілька ковтків зовсім чистої горілки.

– Невже тобі подобається ця гидота?

– Вона всім подобається, тільки дехто не признається… Скільки часу ти готуватимеш макарони?

– Двадцять три з половиною хвилини.

– Не поспішай. Мені треба написати дуже важливого листа, я хочу це зробити, поки не напився. Даю тобі сорок хвилин, влаштовує?

– Так, любий, я не поспішатиму.

– А завтра я звільнюся раніше і повезу тебе в Ескоріал.

– Ой, це ж чудово!

– А може, спочатку зайдемо в Прадо.

– Будь ласка, повези мене в Прадо! Я там нічого не могла зрозуміти, у них такі жахливі путівники…

– Бо там треба ходити з тим, хто хоч трохи знає Іспанію. Гаразд, вирішимо, куди подамося спочатку, вари макарони…

Вона спокійно поставилась до того, що я згадав Прадо, подумав він, не здригнулась, призналась, що була там, а я пам'ятаю себе на допиті, я знаю, як важко зберігати спокій, коли міни починають рватися поряд, і ти чекаєш наступного запитання з жахом і примушуєш себе бути таким, яким вони привели в камеру, весь час стежиш за обличчям і тому не можеш за ним устежити. Невже ти повірив німцю Штірліцу і не віриш їй? Невже сюжет Яго такий стійкий? Невже людина – така зіпсована істота, що завжди намагається розчинитися в поганому, відкидаючи хороше?

Він зайшов до кабінету, підсунув друкарську машинку, заклав аркуш паперу, легко надрукував адресу й першу фразу: «Грегорі Спарк, 456, Біверлі-плейс, Голлівуд, США. Дорогий Грегорі…»

Ну, й що ж ти напишеш? – спитав він себе. Що найбільше мене зацікавило б, якби я був підісланий у дім ворога? Мене зацікавили б його вчинки. Слова – дурниця, сьогодні бовкнув одне, завтра – друге, людина е людина, вінець непослідовності. Вчинки – єдине, що цікавить розвідку, це вчинки, зв'язки, можливості й думки, зафіксовані на папері.

«Сьогодні я відчув шок, – почав повільно, обдумуючи кожне слово, виклацувати Роумен, – коли почув по радіо інформацію про арешт Ейслера і про свідчення цієї мерзотниці Рут Фішер. Вона ж доносить на композитора! Я спочатку не дуже й повірив своїм вухам, мені здалося, що це не Лондон говорить, а Москва розігрує свій черговий пропагандистський водевіль. Я поїхав у ЮПІ, подивився телекси, впевнився, що це не спектакль, і напився так, як напивався після повернення в Штати з нацистського полону. Спершу я нічого не міг збагнути, ти ж знаєш, я прагматик, я мушу з'ясувати причини й наслідки події. Ти знаєш і те, що доти, поки я не придумаю комбінацію, яка допоможе друзям, що попали в біду, я не вгомонюсь. Тому я примусив себе протверезитися й настроїтись на дію, а не на емоції, к чорту їх! І мені це вдалося. Я прикинув план, котрий конче потрібно обговорити з тобою.

По-перше, я знаю принаймні трьох людей із СД, що відкрито живуть у Мадріді, роблять бізнес, цілком шановні кабальєро. Це Кемп з ІТТ, Штірліц, звідти ж і Рошке, який подвизається у сфері кінобізнесу, прокатує старі європейські фільми, після того як костоломи каудільйо виріжуть усі сумнівні місця, а сумнівними місцями тут вважається: а) критика на адресу Ватікану; б) показ напівголої жінки (якщо покажеш голу – посадять у тюрму за «хуліганство у громадських місцях» і оштрафують на десять тисяч песет); в) згадування слів «комунізм», «Радянський Союз» (такого нема, є «Росія»), «тиранія», «нацисти», «корупція», «клерикалізм»; г) про критику Франко я не кажу, за це відразу запроторять на каторгу.

Так от, ці троє людей не можуть не знати, як у Гітлера створювались антикомуністичні спектаклі. Тобто вони знають про це не так, як ми, а із середини, з деталями, пам'ятають поетапність, що за чим повинно йти і чим це можна закінчити – під завісу.

Добром ці люди таку інформацію не віддадуть. Тому я негайно почну оформляти на них хороші компрометуючі матеріали. Але й цього буде замало, як мені здається, горіхи дуже міцні, просто не розкусиш.

Тому перше запитання: не пригадуєш ти чи хтось із наших знає чого-небудь про цих людей?

По-друге, навідайся до Ейслера і Брехта. Спитай, чим ми можемо їм допомогти? Що вони самі збираються робити? Ти пам'ятаєш Едмонда з «Кронікл»? Негайно з'єднай його з ними, тому що він воював з наці, він – наш хлопець, у тій свистоплясці, яка почалася, він може стати по-справжньому незамінною людиною. Він досить чесний і незалежний, може сказати слово правди.

По-третє, прошу тебе негайно подзвонити Аллену Даллесу. Він мудра людина, попроси його втрутитись, поки не пізно, бо немає нічого складнішого, як відмиватися від бруду, і не людині, а державі. З його зв'язками не дуже й складно втрутитися, та й потім, ніхто, крім нього, не знає, яка важлива для антинацистської боротьби була творчість Брехта і Ейслера.

По-четверте. Не роби нічого різкого, що може нахилити човна; коли ти вже набрав води, зменшується швидкість і порушується стійкість, а саме це, боюсь, нам буде потрібне насамперед…»

Роумен поглянув на годинник. Минуло більше як півгодини, тепер зволікай, сказав він собі. Ти мусиш не дописати цього листа, він має залишитися тут завтра вранці. Щоб усе це виглядало природно, ти повинен проспати, вдати досаду, коли подивишся на годинник, подзвонити в посольство, схопитися з ліжка, випити молока, сказати Крісті, яка кинеться готувати тобі каву, що повернешся обідати, – спізнююсь, дуже важлива справа, до зустрічі, – і піти, залишивши листа в каретці, й чекати, що ж буде далі, ой, краще нічого не було б, ну, тримайсь тоді, Штірліц, не хотів би я опинитися на твоєму місці, якщо нічого не станеться, ох, не хотів би…

Рівно через сорок п'ять хвилин – він дивився на секундну стрілку – Крістіна гукнула з кухні:

– Пол! Макарони імені Італії чекають на тебе!

– Зварити каву? А може, чай?

– Налий ще одну склянку смирнофф, – відповів він і підвівся з-за столу.

… Назавтра він приїхав на конспіративну квартиру Еропімо й влаштувався біля апарату, чекаючи відомостей про спостереження за своєю квартирою, за Кемпом і Штірліцом, а також відомостей прослухування телефонних розмов в його ж домі.

Господи, аби тільки нічого не було, аби тільки я переконався, що все це хитра гра гадів, думав він, я тоді навіть не кришив би вилицю Штірліцу, а просто відправив би його – і Ерл Джекобс не відмовить на моє прохання – в Екваторіальну Гвіану, там європейці не живуть більше як рік, смерть настає від жовтої лихоманки або від прокази. Нехай собі гниє там живцем, немає нічого приємнішого, як спостерігати повільну загибель ворога. Розстріл – це порятунок, повішення – теж порятунок; якби Гітлер потрапив нам до рук, його повісили б, а це дуже несправедливо, його треба було б карати повільно, роками, треба було б скликати консиліум садистів і доручити їм придумати таку муку, яка примусила б інших гітлерів добре думати, перш ніж почати новий жах, перш ніж говорити своєму народові, що він – найгеніальніший, найсправедливіший, найхоробріший, що йому заважають євреї чи більшовики, а може, банкіри, а може, – часи міняються, – зулуси, християнські демократи, безробітні, тільки не думай, мій народе, що тебе оббирають твої ж однокровні, що саме вони роблять усе, аби ти не став мислячою особистістю, обмежують тебе в правах, аби ти проявив себе там і в тому, де ти можеш себе проявити, тільки не смій думати про те, що диявол завжди таїться в нас самих, це ж дуже зручно для гітлерів ставити себе поза критикою, вказуючи перстом на винних у народних злигоднях де завгодно, тільки не в своєму домі…

– А що все-таки сталося, Пабло? – спитав Еронімо (він називав Роумена не «Пол», а «Пабло», по-іспанському); сьогодні полковник був у ніжно-блакитному костюмі; він міняв ЇХ щодня, його гардероб, здавалося, складався з усіх барв веселки; дивлячись на Еронімо, не треба було гадати, який сьогодні день: у середу він надівав синій костюм, у четвер – бежевий, у п'ятницю – салатний, у понеділок неодмінно блакитний, а у вівторок – чорний, у цей день він доповідав керівництву. Генерал Еспіноза був людиною старої закваски, довго жив у Німеччині, чорний колір вважав найдостойнішим для чиновника, терпимо ставився лише до червоної чи блакитної краватки, та й то через те, що чорно-біло-червоне – це був колір нацистського прапора, а блакитне – символ фаланги, дуже патріотично.

– Що? – неуважно перепитав Роумен. – Я не чув тебе, пробач.

– Я питаю… В тебе якісь неприємності?

– Поки що – ні, – відповів Роумен. – Ти певен, що відомості про наше спостереження не оформлять як документ, про який доведеться доповідати генералові?

– Не думай про це.

– Я не можу про це не думати, Еронімо. Я не хочу, щоб про цей захід знав хтось, крім тебе.

– Не виключено, що про це дізнаються інші.

– Хто саме?

– Фернандес.

– Той, що воював у «Голубій дивізії»?

– Так.

– Отже, про це дізнаються його німецькі друзі?

– Навряд. Його син має їхати до Нью-Йорка. Він мріє дати хлопцеві вашу університетську освіту. Та й, крім того, тепер не дуже модно дружити з німцями… Ти помітив, що преса намагається всіляко підкреслити, що ми були нейтральні під час війни?

– Можеш пообіцяти Фернандесу допомогу… Я підтримаю його сина, простежу, щоб хлопцеві приділили увагу в Нью-Йорку, нехай тільки тримає язик за зубами…

– Гаразд, я з ним переговорю… Але гроші йому не потрібні… Його тесть купив фабрику в Севільї…

– «Приділити увагу» – цілком гутаперчевий вираз, Еронімо. Його можна трактувати всяк… Можна приділити увагу для того, щоб бідолашному хлопцеві не плюнули в обличчя за те, що його батько воював на боці Гітлера… Поясни йому, що в Штатах дуже не люблять тих, хто був з нацистами… У нас розмова коротка, зброю може носити кожен, право закріплено Конституцією – «для захисту власної гідності»… Передай, що я згоден з ним зустрітися.

– Добре. Я це зроблю.

– Поясни, що сьогоднішнє спостереження було потрібне не так для справи, як для мене особисто… Скажи, що я ревнивий старий і на цій послузі, яку ти мені робиш, мене можна зловити на гачок… І це буде вигідно не так дідусеві, як тобі, особисто тобі… Ну, і, звичайно, йому, Фернандесу…

Еронімо посміхнувся:

– Усе-таки американці невиправні люди; усім хочете нав'язати свою логіку, всім і в усьому. Не можна в розмові з іспанцем, в якому тим паче ти зацікавлений, вживати слово «вигода», Пол. Це не за правилами, не за нашими правилами, розумієш? Треба говорити про спорідненість душ, про закон дружби, про готовність на будь-яку жертву, про те, що тебе не цікавить користь, що ти ненавидиш тих, хто думає про вигоду, хай про неї думають арабські мудреці та єврейські гендлярі, ти повинен говорити про високе й вічне, лише тоді розпушиться поле для ділового співробітництва, де враховано всі ставки…

– Пусте, – посміхнувся Роумен, – коли виписуєш чек без усяких там, просторікувань, це теж не так уже й погано. Ми не вбачаємо нічого образливого в діловому партнерстві.

– А ми вбачаємо. Коли ти виписуєш чек і кажеш, щоб я витратив гроші на користь знедолених, це – за нашими правилами, хоч я на ці гроші одразу ж куплю діамант своїй подрузі… А коли ти тикнеш мені конверт на витрати, я змушений кинути його тобі в обличчя… Ми ж донкіхоти, не забувай цього, найраціональніші раціоналісти…

– Слава богу, ти – виняток.

– То я ж не іспанець. Мене переплутали в пологовому будинку, мати лежала в одній палаті з дружиною англійського дипломата, їй мене помилково підсунули в ліжко, у мене ж острівний менталітет, Пабло, я прагматик від народження, я почав складати гроші в дитинстві, як справжній інглез, – усміхнувся Еронімо, – іспанець гребує це робити, для нього головне – розмова про високе, мрія про нездійсненне, розумування про тлінність, а не земну суєту…

Чого ж це вони нічого не повідомляють, подумав Роумен; мріють про нездійсненне? Хороша робота для агентів таємної поліції… Нехай уже краще називають себе нацією Сан-чо Панса, той був близький нам по духу, цілком ділова людина, хоч занадто обачний. Хвороба всіх колишніх – чд то був народ, чи одна людина… Крах минулої величі Іспанії породив національну нерішучість. Слава богу, ми починали свою історію на чистому полотні, зважили на досвід світової історії… Зважили? А чому тоді викликають на допит Ейслера? Безпам'ятність? Чи національна молодість? Відсутність історичного досвіду? Фашизм починається з невіри… Правильно. Але чому про це сказав нацист Штірліц?.. До такого можна прийти, тільки коли ти чесний і безстрашно дивишся на своє минуле, а він же мусить його боятися. Але він чогось недоговорює, завжди щось приховує, і очі в нього якісь незвичайні… Я дуже добре знаю очі його колег, у них видно страх або ж нездоровий фанатичний блиск. Будь-який масовий рух абсортує величезну кількість одержимих ідіотів, котрі не вміють думати самі, тому те, у що їм вдалося повірити, здається їм істиною в останній інстанції… Для таких заперечувати минуле – означає виступати проти самих себе. Хто цього хоче? Але ж Штірліц виступає проти минулого? Інакше він не був би такий точний в оцінках минулого, вони в нього просто-таки разючі.

Роумен сумно подивився на телефон: мовчить, та й годі.

Що ти хочеш собі сказати, подумав він, коли раз у раз повертаєшся до цього самого доктора Брунна, у якого так багато прізвищ? Чи ти все ще не готовий до того, щоб сказати щось? Усе ще прикидаєш можливу комбінацію? Але ж ти дістав однозначний наказ із Вашінгтона: Штірліца треба зламати, принизити й завербувати. «Після того як ви його перевербуєте, – згадав Роумен сухі слова телеграми, – і перевірка підтвердить його компетентність у тих справах, які йому доручать, ви дістанете додаткову інформацію, як і де його використати». А я й так знаю, де його можна використати, подумав Роумен, я це знаю краще за вас, вашінгтонських мудріїв, він мусить стати моїм інформатором і висвітлювати тутешню нацистську еміграцію, а потім ту, що сховалася на півдні Америки. Я матиму від нього найдостовірнішу інформацію, бо він виконував серйозні доручення як Шелленберга, так і Мюллера. Нехай спробує відмовитись, передам на нього всі матеріали у мадрідську поліцію, попрошу заарештувати й видати Нюрнберзькому трибуналу за вбивство шведки Фрайтаг на паромі. Цього Досить, щоб його повісили. Так, але він не здригнувся, коли я сказав про Фрайтаг. Він запропонував мені включитися в розслідування цієї справи: «Відправте мене в Нюрнберг, я відповідатиму перед судом, я не боюсь відповідальності». Цим він вибив козир у мене з рук.