Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 41 страниц)

«Це може підтвердити пастор Шлаг, – подумав Штірліц, – якщо тільки він живий. Але, підтвердивши це, він неминуче скаже, що я працював на росіян…»

РІКТЕР-ІІ
(1946)

Перші тижні після зустрічі на вулиці з полковником Гутієресом (відрекомендувався порученцем Хуана Перона) були сповнені томливого чекання.

Вкотре вже Ріктер згадував розмову з Гутієресом, намагався відновити в пам'яті цілі речення, шукав у них якийсь особливий потаємний смисл, деякі слова перевіряв зі словником – чи правильно зрозумів полковника; як справжній німець, він вивчив граматику, знав усі правила, але часом був зовсім не готовий до того, коли співрозмовник вдавався до жаргону простонароддя, з'їдав закінчення чи вимовляв фразу з типовою іспанською швидкістю, немов випускав чергу з кулемета.

Йому здавалося, що розмова відбулася досить відверта; Гутієрес слухав його з зацікавленням; запитання ставив цілком конкретні, виявивши достатню компетентність у проблемах взаємозв'язків науки з мінералогією й промисловістю. Не було й того, чого Ріктер найбільше боявся: якби Гутієрес з самого початку спитав його холодним начальницьким голосом про минуле, зажадав написати пояснення, де і як він дістав посвідку на проживання, чи готовий стати перед судом, він, хоч і готував себе до стійкого протистояння, зламався б і даром віддав усі документи по атомному проекту, незважаючи на те, що він їх застрахував і сховав у надійному місці. Жах нацизму полягав також і в тому, що людина була цілком безсила перед державою, розчавлена нею, позбавлена індивідуальності і будь-яких прав на захист. Професія юриста, якщо він не служив режимові як слідчий, експерт, суддя чи прокурор, була абсолютною фікцією; адвокати відмовлялися брати на себе захист у політичних процесах, добре розуміючи, що чим доказовіше вони виступлять на суді, тим швидше самі опиняться на лаві підсудних як «вороги нації»; вказівка будь-якого чиновника НСДАП була для них істиною в останній інстанції. За тринадцять років гітлерівського панування німці звикли до думки, що треба жити тихо, як миші; потрапивши в маховик нацистської системи, ти приречений на загибель, а вже протиборствувати високому начальству взагалі безнадійно, бо, по-перше, до нього не допустять, а по-друге, якщо станеться чудо і ти станеш перед ясними очима великого фюрера німецької нації, язика проковтнеш від жаху, жодного слова наперекір не зможеш вимовити від спопеляюче-захопленого жаху і замість слів критики почнеш проголошувати гасла на честь самого режиму, який щойно був ненависний тобі і який розтоптав тебе й принизив.

Один з Ріктерів, він навіть до пуття не міг зрозуміти котрий, перший, другий чи третій, весь час нашіптував: «На що заміряєшся?! Знай своє місце! Продай ти ці кляті папери за двадцять п'ять тисяч, відкрий хорошу німецьку пивницю, клієнтури повно, одружись, народи дітей, помирати не страшно, а під старість мріятимеш про майбутнє, часу вистачить!» Воістину ніде не існувало такої безлічі мрійників, як в умовах інквізиції та державного тоталітаризму; права на вчинок не було, думку лімітовано, свободи слова нема – мрій собі, вигадуй світи, будь гладіатором, стань новим Христом, але мовчки, про себе.

Однак, коли Гутієрес стримано, але цілком доброзичливо з ним привітався, подякував за лист, сказав, що цей лист його зацікавив, атомний проект – штука серйозна, од серця відлягло, хоча язик ще й досі був шершавий, ніяк не міг проковтнути клубок, що застряв у горлі, та й голос переривався.

Гутієрес уже не вперше зустрічався з німцями, що зверталися до Перона з пропозиціями, іноді зовсім фантастичними. Спочатку, ще в сорок п'ятому, коли почали прибувати перші партії вигнанців, Гутієрес радився з приводу того чи іншого листа з Людвігом Фрьойде, який давно був посередником між Берліном та Пероном у фінансових операціях. Але невдовзі він переконався, що робити цього не треба, бо Фрьойде, що прибув сюди на початку тридцятих років за вказівкою Гітлера, хотів, щоб Перон вислухував пропозиції тільки від нього, «комісара рейху на півдні Американського континенту». Про професора Вампенроде, здібного енергобудівника, який утік з рейху, бо мав звання СС штандартенфюрера й доктора, керував роботами, що виконували російські полонені, Фрьойде сказав: «Він – божевільний, бійтеся психів, усі його проекти – виплід хворої фантазії, його треба лікувати, а не використовувати в ділі»; про інженера Клівере, котрий запропонував свої послуги в дорожньому будівництві, додавши до листа документи про те, що саме він очолював усі роботи по автомагістралі Берлін – Франкфурт-на-Одері, Фрьойде відгукнувся як про шахрая; і тому й другому відмовили не те що в допомозі, а навіть не дали змоги зустрітися з чиновниками адміністрації, що відали такими ж проблемами в аргентінських міністерствах. Та коли Вампенроде підхопила бразільська фірма, а Клівер підписав контракт з чілійською автобудівною конторою, Гутієрес більше не звертався за консультацією до Фрьойде; кореспонденцію, яку одержував секретаріат Перона, доручив читати двом своїм секретарям, вони ж запитували інформацію на авторів найцікавіших листів через Мадрід, де на зв'язку з групами німців працював Хосе, молодший брат полковника, – під дахом журналіста, спеціального кореспондента газети «Кларін», і через Лісабон, де колишній дипломат рейху Ауенроде напередодні капітуляції продав людям Гутієреса всю свою сітку за сорок тисяч доларів, звідти щупальці тяглися до Швейцарії, Туреччини та Швеції; надійшла неперевірена інформація, що мадрідський центр еміграції має зв'язки з американською зоною окупації Німеччини, але звістка про це була досить приглушена, перебувала в стадії ретельного дослідження; спроби налагодити оперативний зв'язок з лондонською розвідкою поки що кінчалися невдачею: хоч Лондон передавав деяку інформацію для Перона, особливо коли йшлося про американців, що ставилися до нього досить підозріло через його обіцянки націоналізувати провідні американські фірми, налагодити стале ділове співробітництво поки що не вдавалося, англійці є англійці, роками думають, перш ніж прийняти рішення, досі вважають себе пупом землі, думають, що не вони підкорені часу, а він – їм, тому й програють свої позиції…

Саме ці події й спонукали Гутієреса до того, щоб зустрітися з Ріктером: як-не-як німець писав про атомну бомбу, Хіросіма й Нагасакі у всіх у пам'яті; дискусії в ООН на перших сторінках газет; створивши штуку, американці стали такими могутніми, що нікому й ніколи ще такого й не снилося; маючи таку зброю тут, в Аргентіні, цілком можна думати про те, щоб проголосити еру Перона в іспаномовному світі, підкорити собі не тільки Парагвай, а й усі країни аж до Мексіки, перетворивши їх у бастіон проти більшовизму та американського фінансового капіталу.

Оскільки він уже зустрічався з двома німцями, що втекли з рейху в травні (один запропонував проект хімічного тресту добрив, другий писав про те, як можна одержати патенти на автомобілебудування), оскільки Гутієрес був людина розумна й гостро відчував співрозмовника, одразу ж збагнув ту різницю, яка ділила німців на тих, що приїхали сюди з санкції, працювали багато років у аргентінських умовах, звикли до тутешньої більш-менш демократичної манери спілкування, і на тих, які втекли з рейху, здійснивши, мабуть, перший за останнє десятиріччя несанкціонований начальством вчинок, і тому здавалися йому зовсім розчавленими й переляканими; так, між іншим, і було насправді – це підтвердила служба спостереження, що її пустили за цими німцями зразу після того, як закінчилася розмова. Можна було б, звичайно, до кінця розчавити цих німців, узяти їхню ідею, не давши їм натомість нічого, вони все одно й не пікнули б, роз'їдені страхом, але Гутієрес розумів, що саме німці мають здійснювати ці свої проекти, особлива нація, мало хто може працювати так, як вони, не гріх повчитися в того, хто вміє, зрештою, вони ж працюватимуть на Аргентіну, а не на себе, підконтрольні в усіх своїх вчинках й позбавлені будь-яких прав.

Тому Гутієрес і розмовляв з Ріктером цілком доброзичливо, слухав його з інтересом, вважаючи, що саме така манера розмови допоможе людині вільно поводитись і не бути заляканим йолопом, що нездатен незалежно й відкрито викладати не так головну ідею, як деталі, по яких можна буде згодом судити про міру його компетентності.

Ріктер розумів, що його доля не могла вирішитись так скоро, як він про те мріяв, бо він не мав хисту державного мислення. Він не розумів, що це таке, та й не міг розуміти, будучи вихований у рабській тупості рейху, яка рано чи пізно привела б імперію Гітлера до катастрофи. Люди були позбавлені можливості самовиявлення, яке насамперед і становить гарантію могутності країни; коли людина виконує тільки продиктоване «генієм фюрера», який навіть школи не закінчив толком, коли інженер, робітник, дослідник не може проявити свій талант без того, щоб без упину не оглядатися на чиновника НСДАП, співробітника СС, офіцера гестапо, функціонерів «трудового фронту» Лея, кожен з них мав право заборонити те, що йому було просто незрозуміле, – тоді держава (а тим більше під ударами Червоної Армії) розпадеться не просто на якісь там шматки, а на сім'ї, не зв'язані між собою нічим, крім нацистської заборони на все; тупа заборона – шлях до національної катастрофи, юридично затверджене право на самостійність – дорога до державної могутності.

Тому що державні справи в умовах гітлерівського рейху вирішував лише Гітлер та два-три його найближчі костоломи, такі, як Гіммлер і Герінг, які в свою чергу самі були розчавлені фюрером, позбавлені права заперечувати створеному ними ж, бездарами, божеству, яке піднесло їх, безграмотних авантюристів, до абсолютного всевладдя, тому що нації тільки лишалося бездумно й сліпо виконувати те, що привиділося єфрейторові, – Ріктер не міг навіть уявити собі, що стільки запитань виникне у Гутієреса (вихований у Лондоні, чудово знав юриспруденцію) після розмови про аргентінську атомну бомбу.

Перш ніж доповідати ідею Перону, полковник послав своїх секретарів, щоб зустрілися з професором Умберто Дейвою, якого завербував німецький резидент Зандштете ще наприкінці тридцятих років; той вислухав посланців Гутієреса й відповів, що атомну бомбу – якщо вся документація перебуває в одних руках – можна виготовити за умови, коли центр, який вироблятиме її, матиме достатню кількість електроенергії, необхідні мінерали і, головне, вклади. На запитання, які мінерали і де можна їх закупити, професор приготував вичерпну довідку і пообіцяв підрахувати фінансові витрати на реалізацію проекту протягом тижня.

Потім до представників американських, бразільських та шведських фірм, які мали в Аргентіні свої філіали, підвели агентуру, яка повинна була зібрати інформацію про те, які мінерали, обладнання, верстати й прилади можна у них придбати, але так, щоб нікому ніколи й на думку не спало, що все це купується для виробництва атомної бомби.

Після цього ті фінансисти, які підтримували Перона, прозондували у філіалах американських, швейцарських та британських банків питання про позику «на шляхове будівництво в сільських районах Аргентіни».

Лише після цієї попередньої роботи, на яку витратили близько місяця, питання доповіли Перону. Будучи людиною парадоксальною й стрімкою в рішеннях, диктатор спитав Гутієреса:

– Ну, а коли американці дізнаються про те, що член націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини, СС штурмбанфюрер Ріктер почав здійснювати для нас атомний проект? Що буде, коли про це дізнаються росіяни? Ви подумали про це?

– Я вважав, що про це треба думати пізніше, – відповів Гутієрес, – після того як ми приймемо пропозицію, якщо, звичайно, ми її приймемо.

Перон підвівся з-за столу; спортивної статури, налитий м'язами, завжди чудово одягнений (іспанська пристрасть до краси – незнищенна), він легко пройшовся по кабінету, ступаючи по паркету немов спринтер, здавалося, от-от побіжить; спинився біля книжкових стелажів (найдужче любив Унамуно, Муссоліні і Джером К. Джерома), розхитуючись з носка на п'яту, а потім сказав:

– Одна сила – це диктат. Дві сили – вже дипломатія. Ви зрозуміли мене?

– Ні.

– Я люблю вас саме за те, що ви єдиний, хто відповідає чітко, без будь-якої потуги на багатозначне всерозуміння… Як ви поставитесь до того, коли ми запропонуємо Москві встановити дипломатичні відносини?

– Негативно.

– Чому?

– Тому що це буде подарунок лівим.

– Вони хочуть встановити відносини з Москвою?

– Всі як один.

– А багато їх у країні?

– Ви це знаєте не гірше, ніж я.

– Правильно, просто я веду нашу розмову таким чином, щоб ви самі зрозуміли те, що зрозумів я, а не брали мою ідею механічно… Чимало лівих підтримає мене на виборах, якщо я проголошу встановлення нормальних відносин з Кремлем… Людям подобається, коли лідер прислухається до маси… Та коли тут з'являться червоні, це завдасть удару янкі, вони лютуватимуть і вживуть усіх заходів, аби тільки блокувати росіян… Їх насамперед цікавитиме саме ця проблема, Гутієрес. І наш атомний проект буде надійно захищено боротьбою двох гігантів на тутешній землі…

– Це елегантно, – погодився Гутієрес. – Але я все-таки проти… Авторитет червоних надто великий, щоб ми недооцінювали їхньої загрози.

– А хто сказав, що ми її недооцінюємо? До того ж я просто фантазую… Мені подобається ідея цього самого Ріктера, я бачу в ній перспективу могутності, але ж вихід до справжньої могутності легший, коли тобі протистоять дві сили, які борються одна проти одної, ніж коли тисне тільки одна – я маю на увазі янкі… А втім, я ні на чому не наполягаю, подумайте, Гутієрес, подумайте…

Коли Перон сказав, що він «не наполягає», кожному, хто його знав, було ясно – він уже прийняв рішення. Гутієрес знав його, тому сперечатися вважав за недоцільне.

Через два дні Перону організували зустріч, дотримуючись усіх норм конспірації, з Людвігом Фрьойде.

– Ось що, – сказав Перон колишньому представникові Гітлера, – я зрідка вживаю наказовий імператив, ви це знаєте, але в даному випадку розмова піде саме в цьому ключі: мені потрібно, щоб ви протягом місяця – більше в мене немає часу – одержали позику в розмірі сто п'ятдесят мільйонів доларів… Продумайте, під що, це ваш клопіт. Міністерство фінансів кооперуватиме з вами цю роботу, гарантії банкам та фірмам, які ви контролюєте, дадуть від імені мого уряду… Думаю, гроші треба просити на шляхове будівництво та реконструкцію портів… Якщо цього мало, будь ласка – літакобудування, закладення нових аеропортів…

– Але, мабуть, я мушу знати, – стиха запитав Фрьойде, знайомий Перону ще відтоді, як переказував на рахунки Єви Дуарте гроші НСДАП і СС, – під що все-таки справді треба просити позику?

– Для чого? – здивувався Перон. – Хіба вам не досить моїх слів? Та ще: будь ласка, залучіть ваших друзів з англійськими, французькими, іспанськими прізвищами, будь-якими, що вам подобаються, тільки німецьких вух за цією позикою не може бути виявлено ніколи і ні за яких обставин.

– Але ж я не всемогутній, – ще тихше відповів Фрьойде. – Не я один розпоряджаюся тими коштами, котрі лежать у тутешніх банках… Мене неодмінно запитають, який буде процент?

– Про те, хто вас питатиме, ми поговоримо окремо. Мене не влаштовує те, що я не маю досьє на тих, хто прибув до Аргентіни після дев'ятого травня. А я повинен їх знати. А що стосується процента, то нехай ті, хто вас питатиме, самі назвуть суму. Вони її одержать.

Після цієї розмови диктатор доручив Гутієресу запитати відповідні департаменти про те, скільки часу буде потрібно, щоб налагодити надійний міст з районом Барілоче, де мають, як сказав Ріктер, будувати штуку; які потрібні витрати, які фірми можуть зробити цю роботу в найкоротший строк і якнайкраще; і, нарешті, попросив дати йому проект широкої дезинформації для того, щоб ніхто в світі не дізнався про те, що задумав здійснити він, Хуан Перон, в ім'я того, щоб зробити іспаномовні народи, – як вони того й заслуговують, – наймогутнішою нацією світу, відібравши пальму першості у янкі, а про росіян і говорити нема чого – їм не під силу створити бомбу, країна лежить в руїнах, та й рівень техніки не той, азіати…

І лише через довгі шістдесят три дні, які пішли на обговорення його пропозиції, Ріктера запросили зустрітися з Гутієресом для ділової, цілком предметної розмови.

Як і першого разу, Ріктер спочатку страшенно потів від хвилювання і навіть голос втрачав (а втім, почекавши два тижні, прагматичний німецький розум, що не вміє жити бездіяльно, примусив його зайнятися бізнесом; Мануель знайшов десяток студентів з порядних родин, які мали складати випускні екзамени, платили цілком пристойно, моэок відпочивав на цих уроках, зате терзали душу сумніви ввечері, коли він починав думати про те, чому ж мовчать аргентінці).

Гутієрес був дуже привітний; мовчазний шофер, що привіз їх у невеличкий особнячок на тихій вулиці, зварив каву, накрив на стіл і вийшов у садчщоб не заважати розмові; спочатку полковник розпитував Ріктера про обставини, за яких йому довелося зіткнутися з таємницею атомного проекту рейху, уважно вислуховував відповіді, які здавалися йому надто логічними, відрепетируваними заздалегідь, щоб бути правдою, не переривав його, згідливо кивав головою, засмучувався, коли Ріктер розповідав про некомпетентність людей з вермахту і штабу люфтваффе, заспокоїв таким чином співрозмовника, дозволив йому розслабитись, а потім сказав:

– Через сорок хвилин зачиняться банки, отже, сідайте в машину і їдьте туди, де ви зберігаєте документацію. Коли повернетесь, ми продовжимо розмову в присутності третьої людини.

– Але ви ж не сказали, – раптом сиплим голосом мовив Ріктер, – чи прийнято мої умови?

– Прийнято. Вас призначають науковим консультантом проекту, тисяча доларів на місяць, безкоштовний дім, обслуговування, польоти й поїздки за наш рахунок.

– І все?!

– Ви вважаєте, що цього мало? Можливо. Взагалі, ми маємо право вам нічого не пропонувати, а видати вас американцям, нехай ті платять більше, хоча, мені здається, вони нічого не платять у своїх тюрмах нацистським злочинцям…

Цього було досить. Гутієрес сказав саме ті слова, яких так боявся Ріктер.

Підвівшись, він жалісливо спитав:

– Але ж я вам буду вже не потрібен, коли передам документацію?..

– Це не так. Ви знаєте механізм. Таких людей у нас більше немає. Отже, ми в вас зацікавлені. Та й, крім того, ми визнаємо закони благородства, як-не-як ви живете в Аргон-тіні, а не десь там… Тут можуть убити, але не обманюють, це дріб'язково…

О дев'ятій вечора, після того як професор Умберго Дейва закінчив вивчати документи, після того як він обговорив з Ріктером основні вузли справи, Гутієрес, який не зронив жодного слова за весь час дискусії, підсунувся до німця й спитав:

– А хто допоможе нам позбутися вад, таких очевидних? Професор Дейва правильно сказав: тут усе чудово – за винятком того, що немає описання методу гідролізу та розрахунків максимальних температур. Як же ви хочете зробити бомбу в дуже короткий строк, коли у нас немає двох найважливіших компонентів ідеї?

– Я не встиг довести до кінця свої дослідження… Думаю, що можна залучити експериментаторів, – відповів Ріктер, – які запропонують свої схеми, зрештою, я не проти співавторства.

Гутієрес обернувся до Дейва:

– Але ж будь-який учений зрозуміє, навіщо потрібна ця розробка?

– Безумовно, – відповів професор.

– Отже, – Гутієрес подивився на Ріктера, – всім стане відомо, що ми збираємося робити?

– Цих учених можна ізолювати, – сказав Ріктер. – Зрештою, йдеться про якийсь рік, а найбільше – два…

– Тут не рейх, – відрубав Гутієрес. – Нам чимало подобалося з того, що відбувалося у вас на батьківщині, але нам було не до душі те, що піддані переставали бути сеньйорами, Ріктер, нам подобається бути сеньйорами, бачте…

– Що ж, – швидко сказав Ріктер, злякавшись, що зараз уся справа може провалитись, тому, не продумавши до кінця, чи правильно він робить, продовжив: – тоді треба спробувати знайти одну людину на прізвище Штірліц, він був у курсі всього цього діла.

Ім'я Рунге він називати не міг, це йому було ясно з самого початку, бо він, Ріктер, торгував краденим, тим, що по праву належало фізику.

Назвавши ім'я НІтірліца, він з жахом подумав про те, а що як штандартенфюрер живий і його розшукають, то аргентінці напевне дізнаються всю правду й відберуть у нього, Ріктера, те, що може належати одному йому й нікому іншому.

– Кого? – перепитав Гутієрес. – Кого ви назвали?

Ріктер тихо відповів:

– Штігліца.

Він вимовив прізвище дуже тихо, перекрутивши його, і насилу проковтнув клубок, що застряв у горлі.

Гутієрес кивнув, підвівся, запросив Дейву й Ріктера в сад, там уже пахло чудовою «парижжею» – смаженим на вугіллі м'ясом; перший келих він підняв за Перона, потім запропонував випити за Аргентіну; вино було з підвалів Мендоси, з провінції Кордоба, здавалося, що воно дуже легке, але це тільки тим, хто не знав його сили; інформацію про Ріктера за ці місяці було зібрано повну; не п'є; отже, або дуже міцний, або потече; найімовірніше – потече, весь на нервах, не треба особливої спостережливості, щоб помітити це; Ріктер справді потік; це зрозумів Гутієрес, коли той жалісно запитав, що буде з його проектом, невже два вузли, які лишилися незавершені, можуть поставити під сумнів усю ідею?

– Ні, – відповів Гутієрес, перейшовши на чудову німецьку, – це не ставить ідею під сумнів. Під сумнів її поставила ваша нещирість…

– Яка?! В чому?!

– В тому, як ви намагалися приховати від мене ім'я тієї людини, яка знає все. Я хочу знати точно: Штірліц чи Штігліц? Ім'я. Вік. Прикмети. Ось вам перо, пишіть…

Саме тому ще одна сила, зокрема люди генерала Перона, виявилася зацікавлена в тому, щоб серед сотень тисяч німців, що розбрелися по світу, і мільйонів, які затаїлися в рейху, знайти одного, Макса фон Штірліца, «приблизно сорока років, інтелігентної зовнішності, в минулому – СС штандартенфюрер з політичної розвідки рейху»…