Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 41 страниц)

РОУМЕН-III

Він розшукував Еда Снайдерса в центральних мюнхенських казармах; поки їхали на Терезієшптрасе, у той будинок, де жив Гаузнер, Ед скаржився, що Пентагон зовсім по-ублюдочному ставиться до питань розвідки, ніякої елегантності, сидіти доводиться у всіх на виду, нічого собі конспірація; солдати показують на моїх людей пальцями: «А ось наші шпигуни»; спробуй розгорни роботу в таких умовах; я згадую той час, коли ми служили у Донована, як золотий вік, Пол, тоді все було ясно, а тепер справжнісінька плутанина, доводиться шанобливо розкланюватися з генералами, котрі ще рік тому горлали «хайль Гітлер».

– Півтора, – озвався Роумен. – Але це теж не минуле століття. Яких конкретно генералів ти маєш на увазі? Медиків, інтендантів, техніків?

– Ти обріс щетиною, – посміхнувся Снайдерс. – Під пекучим іспанським небом ти відстав од життя. Пол. Медики – не мій клопіт, я працюю з розвідниками. Про Верена[60]60
  Один з псевдонімів Гелена.


[Закрыть] ти, сподіваюсь, чув?

– Хто це? – спитав він і знову виразно і близько побачив прямо перед собою обличчя Крісти.

– Ні, ти справді не чув про Верена?

– Звичайно, не чув, – збрехав Роумен. Він знав ціну Снайдерсу – товариський хлопець, аж ніяк не Сократ, у ВСС вів технічні питання, до аналітиків та розраховувачів стратегічної інформації його не допускали, тому й ставився до них з особливою повагою; Роумен для нього був людиною легенди; у ВСС усі знали історію Пола; та й те, що тепер він очолював іспанський підрозділ, само за себе говорило про його становище в ієрархії розвідок. Але Роумен розумів при цьому, що Снайдерс йому не союзник; він розумів також, що той прийняв його так дружньо лише тому, бо був цілком впевнений: несподіваний приліт Роумена до Мюнхена санкціоновано, отже, треба все зробити, поки він не запитав своїх нинішніх шефів у Пентагоні; а втім, все одно я маю люфт часу – поки військові надішлють запит до державного департаменту, поки перекидатимуться паперами, я встигну вирішити все, що треба; і це я мушу зробити за сьогоднішній день; якщо ж не вийде, то на всьому моєму ділі можна ставити хрест, – Гаузнер професіонал, це й є те головне, з чого й слід починати, щоб не було промаху.

– Це той чорт, що працював у генеральному штабі? – напівзапитливо сказав Роумен. – По-моєму, він займався росіянами?

– Він у нас займається росіянами, – підкреслив Снайдерс– На жаль, мені дали зрозуміти, що нас не стосується, чим він займався у минулому. Важливо, щоб він чітко працював на нас тепер.

– Ну й як? Надійний?

– Я не можу подолати в собі недовіри до німців, Пол. Не можу, та й годі.

– Ти расист?

– Я антифашист, як і ти. Не ображай мене. Я одвик від твоїх жартів, я все сприймаю серйозно.

– А я й кажу серйозно.

– Ні, я не заперечую, – виправився Снайдерс; йому весь час – і в минулому також – доводилося коректувати себе в розмовах з людьми такими, як Пол; птахи високого польоту; недоторканні; вони завжди говорили все, що спадало на думку, якщо навіть це йшло врозріз з загальноприйнятими нормами, – їм можна, їм платять не за посаду, а за голову. – Я не заперечую, Пол, серед німців трапляються й порядні люди.

– Невже? – Роумен посміхнувся. – Що це ти кажеш? Гіммлер, до речі, також запевняв, що між євреями теж трапляються цілком порядні, але все-таки їх усіх треба спалити в печах.

– Що ти хочеш цим сказати? Що я схожий на Гіммлера?

– Ні. Цим я хотів сказати, що німці, як і всі інші народи, цілком нормальні люди, такі ж, як ми з тобою… Але серед них народжувалися гітлери й герінги. Ось що я хотів сказати. І що у той час, коли в них у країні було безладдя, хаос і безпорядки, які лякають юрбу, вони пообіцяли створити державу дисципліни. Тільки для цього німці мусили переступити самих себе й знищити слов'ян та євреїв. Не сердься, Ед… Переможці повинні мати ясну позицію. Тим паче ти, який живе в Німеччині…

– Це правильно, – легко погодився Снайдерс, бо зараз йому не треба було болісно придумувати відповідь, намагаючись збагнути таємний смисл у словах Роумена; той сказав просту фразу, можна погодитись, не ризикуючи виглядати в його очах дурнем; як і всі обмежені люди, Ед найдужче боявся здаватися смішним. – Це все абсолютно правильно… Знаєш, часом мені буває дуже прикро, коли бачу наших солдатів у неділю на базарі: вони забувають, що представляють не когось, а Америку… Така спекуляція, така принизлива торгівля з німцями, така жадоба наживи, що просто червонієш за нашу з тобою країну.

– А що продають?

– Продукти… З харчуванням поки що погано, хоча, звичайно, не порівняти з тим, що було рік тому… У Гітлера зовсім не було запасів продовольства, на складах порожнісінько – хоч покотись… Величезні запаси гармат, патронів, гвинтівок, снарядів, мінометів, але ні хліба, ні масла, ні м'яса.

– Тебе це дивує?

– Звичайно! Як можна було починати війну без запасів їжі?!

– Та він же вважав, що його годуватимуть росіяни.

– А якщо невдача? Він же мусив думати про можливу невдачу?

– Ні, – Роумен похитав головою. – Він не знав слова «якщо». Самозакоханий маніяк, він вважав, що будь-яке його рішення мусить бути проведено в життя без жодного «якщо». Слово «якщо» взято з арсеналу тих людей, які вірять тим, хто їх оточує. А фашизм егоцентричний, базується на тотальному недовір'ї й переконаності у власній правоті.

Сказавши так, Роумен одразу ж згадав Штірліца; я повторив його, подумав він; дивно, його доводи такі антинацистські, що просто диву даєшся. А коли не один тільки Штірліц думав так? Чому ж рейх не розвалився, як картковий будиночок? Тому він не розвалився, бо їм служили розумні, відповів він собі. Кріста – найрозумніша жінка, яку я будь-коли зустрічав, але ж вона служить цим кемпам та гаузнерам. Чому?! Ну, чому ж?! Хіба можуть ангели виконувати завдання диявола?!

– Послухай, Ед… Цей біс, до якого ми з тобою їдемо, дуже сильна людина… І розумна…

– Вони сильні доти, поки їх не стукнеш у лоб тим запитанням, котрого вони бояться, як вогню…

– Якого саме запитання вони бояться?

– Хіба в Іспанії не злякаються, якщо ти запитаєш: «А коли ви відправилися до Росії з ешелонами «Голубої дивізії»?

– Навпаки, – Роумен посміхнувся. – На жаль, навпаки. Тобі дадуть відповідь, що, «виконуючи волю генералісимуса, я поїхав на фронт проти кривавих більшовиків» тоді й тоді, я воював і там і там, мене нагородили за мій подвиг на війні проти росіян таким і таким хрестом… Там ще й досі шанують Гітлера, Ед, і вйажають його великим генієм людства…

– Не може бути!

– Твоїми губами віскі пити б…

– Тоді чому ми підтримуємо з ним нормальні стосунки? Роумен обернувся до Снайдерса й повторив:

– А чому ж ми підтримуємо з фашистом Франко дипломатичні стосунки, Ед?

– Мабуть, плацдарм, – відповів Спайдерс після недовгого роздуму. – Важливий стратегічний плацдарм… Гібралтар і Кадіс змикають Середземне море. Ця свиня Франко потрібний нам, щоб не пустити росіян в Атлантику.

– Мабуть, – погодився Роумен, але подумав: «А навіщо ж ми тоді воювали проти Гітлера? Він надійніше закрив би росіян. Чого ж ти не договорюєш, Ед? Чому не скажеш – і це було б цілком логічно, – що не треба нам громити Гітлера, а домовитися з нацистами й спільно загнати росіян в їхній барліг. Боже мій, чому ми всі мастаки виправдовувати підлість?! Невже в пас така сильна інерція байдужості, «хай все йде, як іде, аби тільки мене не торкалось?!»

– От бачиш, – вже спокійніше сказав Снайдерс. – Життя – складна штука. Нагорі знають, що роблять, їм видніше… Огляд – велика штука, Пол. Те, що бачить орел, на п'ять порядків більше, ніж дано пересмішнику.

– Послухай, пересмішнику, – всміхнувся Пол, відганяючи від себе обличчя Крісті, що постійно стояло в очах, – ти перебив мене… Той біс дуже чіпкий, розумієш? Ти говорив, вони всі розвалюються, коли їх б'єш у лоб запитанням про нацизм… Боюсь, що цей не потече…

– Ще й як потече! Повір мені, я тут з ними вожуся з ранку до ночі – поки переконаєшся в тому, що він працюватиме на нас, поки перевіриш його в ділі…

– Добре. Спробуємо зробити так, як ти кажеш… Ти зможеш, коли ми заберемо цього самого Морсена – Гаузнера, роздобути на нього інформацію, поки я розмовлятиму з ним?

– Спробуємо. Я запитаю Верена. Він їх знає всіх як облуплених…

– Ти віриш Верену?

Снайдерс посміхнувся:

– Знову обізвеш расистом, коли я відповім, що не вірю жодному німцеві?

– Коли скажеш, що не віриш жодному нацистові, я тебе тільки похвалю за твердість позиції і вірність нашим з тобою ідеалам…

– Звичайно, не вірю, Пол. Як я можу вірити їхньому генералу? Але кажуть, що сам Даллес вивозив його у Вашингтон…

– Коли він вивозив його у Вашінгтон? Мабуть, це було пов'язано з роботою трибуналу в Нюрнберзі?

– Тоді ще трибуналом і не пахло… Це було в травні чи в червні…

– Цього року?

– Минулого.

Господи, подумав Роумен, невже вони вже тоді почали підбирати досьє проти Ейслера і Брехта?! Ми ж тоді браталися з росіянами на Одері! І ми знали, що всі ці росіяни – комуністи. А ті, хто не був комуністом, носили німецьку форму в дивізіях Власова, – ще більші гітлерівці, ніж сам Гітлер, що може бути страшніше від зрадника-наймита, який служить тому, хто вбиває твій же народ?!

Снайдерс загальмував біля потрібного їм будинку на Те-резієнштрасе, викинув недокурок і спитав:

– Ти почекаєш? Чи підемо по нього разом?

– Ходімо разом.

– Добре. Я перед тобою цокатиму закаблуками, на них дуже впливає, коли приходить великий начальник.

– Валяй, – погодився Роумен. – Скажи йому, що я племінник Айка. Чи дядько державного секретаря.

– Про Бірнса він зрозуміє, а з Айком важче, вони ж акуратисти, всі буквочки вимовляють, – «Ейзенхоувар», по-нашому не зразу зрозуміють… Ходімо, племіннику…

По дерев'яних сходах вони зійшли на третій поверх, подзвонили у важкі двері; найдужче Роумен боявся, що гада не буде на місці, а він мусить сьогодні ж повернутися до Мадріда, він не має права не повернутися туди, бо тоді провалиться діло, яке він задумав; я розшукаю цього мерзотника, сказав він собі, нікуди він не втече, тільки не можна панікувати, і тоді все буде так, як повинно бути.

– Хто там? – почув він веселий дівочий голос.

– З американського представництва, – сказав Снайдерс.

Брязнув ланцюжок, двері відчинились. Роумен побачив молоденьку дівчину і навіть примружився від того, що обличчя її було таким же веснянкуватим, як у Крісти.

– Де містер Морсен? – спитав Снайдерс.

– Тату! – крикнула дівчина. – До тебе! Проходьте, будь ласка.

Снайдерс запитливо подивився на Роумена – чи варто проходити? Може, одразу саджати в джип і везти в казарму; але Пол пішов коридором до вітальні, чіпко оглядаючи стіни, завішані маленькими мініатюрками – види Скандінавії, Португалії та півдня Франції; Марсель і Ліон впізнав зразу, часто бував ще до війни, коли вчив там французьку, – на літніх канікулах.

У великій, вагомо обставленій кімнаті насамперед впадав у очі величезний «Бехштейн»; видно було, що це не деталь гарнітура, а той предмет, який тут конче потрібний: він був завалений нотами, кришка відчинена, на підставці стояла велика папка, мабуть, розбирали партитуру концерту.

Морсен легко підвівся назустріч Роумену, стримано вклонився й спитав чистою англійською мовою:

– Чим можу служити?

– Це ми вирішимо пізніше – чи взагалі ви можете служити, – сухо відповів Снайдерс, – а поки що збирайтеся.

– Збиратися? – трохи здивовано перепитав Морсен. – Я розумію вас так, що треба взяти з собою якісь речі?

Дівчина підійшла до нього, пополотніла; вона напівобняла його, припала до батька, і Роумен помітив, як у неї затремтіли губи.

Років сімнадцять, подумав він, зовсім ще маленька, а ян одразу все відчула; зло породжує зло, світ жахливий, боже праведний…

– Це залежить від вас, – мовив Роумен. – Про всяк випадок візьміть зубну щітку, мило й джемпер.

– Я буду готовий за хвилину, – сказав Морсен і пішов до свого кабінету.

Донька й Роумен пішли слідом за ним.

– Ви можете сидіти, полковнику, – сказав Снайдерс, звертаючись до Роумена. – Я подивлюся за ним. А ви поки що відпочивайте…

Це він почав свою гру, збагнув Роумен. Він робить з мене великого начальника; нехай, йому видніше; зрештою, він тут працює, йому краще знати, як поводитись.

– Я можу подзвонити? – спитав Морсен, повернувшись з кабінету з джемпером в руках. – Мені треба попередити, що я… Що я…

– Ні, дзвонити нікуди не треба, – відрубав Роумен. – І вам, – він подивився на дівчину, – не треба нікому дзвонити. Якщо розмова піде так, як я хочу, тато повернеться додо-му через кілька годин. Не у ваших інтересах, щоб хтось ще дізнався про наш візит.

– Я повернуся, донечко, – сказав Морсен і легким ніжним порухом руки погладив дівчину по щоці. – Будь ласка, не хвилюйся.

– Таточку, – сказала дівчина, і голос її затремтів, – будь ласка, таточку, зроби так, щоб ти швидше повернувся… Мені так страшно самій…

– Так, донечко, я зроблю все, що в моїх силах…

Коли спускалися по сходах, Роумеп спитав:

– Де ваша дружина?

– Вона загинула під час бомбардування, – відповів Морсен. – Майже перед кінцем усього цього жаху.

– Ви живете вдвох з дочкою?

– Так. Мій син також загинув, – відповів той. – На східному фронті.

У джипі Роумен сів біля Морсена, запропонував йому сигарету, вислухав, як той люб'язно відмовив (обличчя німця було зовсім нерухомим, наче театральна маска), і спитав:

– Ваше справжнє прізвище…

– Якщо ви з американських служб, воно має бути відоме…

– Воно мені відоме, Густаве, – відповів Роумен. – Але є велика різниця між тим, що я читаю в документах – і наших, і Верена – і тим, що я чую з уст, так би мовити, першоджерела… Отже, ваше ім'я?

– Густав Гаузнер.

Роумен витяг з кишені блокнотик – точна копія того, що був у Бласа (подарував йому під час останньої зустрічі в Мадріді; Бласа врятувало те, що мати була американка, жила в Майамі, підтримувала сина фінансово), і глянув у свої записи, що стосувалися зовсім іншої справи, але зробив це так, що Гаузнер не міг бачити того, що в нього записано, а Снайдерс повинен був побачити цю записну книжечку і відповідно зробити висновок, що в Пола розроблено план, інакше навіщо ж туди заглядати?

– Ваше звапня? – спитав Роумен.

– Майор.

– В якому році вступили в абвер?

– В абвер не вступали, це не партія, – сухо відповів Гаузнер. – Мене запросив туди адмірал Канаріс у тридцять п'ятому.

– Вас використовували тільки на скандінавському напрямку?

– В основному – так.

– Ваша цивільна професія?

– Викладач Берлінського університету.

– Спеціальність?

– Філолог.

– Це я знаю. Мене цікавить конкретика. У кого вчилися? Де проходили практику?

– Моя спеціальність – норвезька і шведська мови. Закінчував семінар професора Баренбойма. Працював перекладачем у торговельній місії Німеччини в Осло. Потім був кореспондентом «Франкфутер цайтунг» у Стокгольмі.

– До Гітлера?

– Так.

– Кому підлягали в абвері?

– Майору Гаазе. Потім полковникові Пікенброку.

– Мене цікавлять живі, а не покійники.

– Гаазе живий.

– Хіба він живий? – Роумен звернувся до Снайдерса. – У вас є на нього матеріали?

– Зараз перевіримо, – відповів той. – Ріхард Гаазе? Чи Вернер?

– Не треба вважати мене дитиною, – відповів Гаувнер. – Я у ваших руках, тому запитуйте, а не вдавайте, що все знаєте. Гаазе звати Ганс, він живе у Гамбурзі, працює в пресі.

– Це дах? – спитав Роумен, – Його відрядив туди Верен?

– На такі запитання я відповідатиму лише в присутності генерала. Я згоден розповісти про себе, але про роботу – ви повинні мене зрозуміти – я маю право говорити тільки з санкції генерала.

– Ви відповідатимете на ті запитання, які я вам поставлю, – відрізав Роумен. – І не вам диктувати, що я можу запитувати, а що ні.

– Ви мене неправильно зрозуміли, полковнику, – відповів Гаузнер. – Я зовсім не диктую вам. Я кажу про себе. Не про вас, а про себе. Ви можете запитувати про що завгодно, але я відповідатиму лише те, що не суперечить моєму розумінню офіцерської честі.

– Шануєте кодекс офіцерської честі? – спитав Роумен.

– Як і ви.

– Кодекс нашої офіцерської честі не дозволяв убивати дітей, спалювати в камерах євреїв і вішати на площах людей за те тільки, що вони дотримувалися інших ідейних переконань, – врізав Снайдерс. – Так що не треба про честь, Гаузнер. Ми про вашу честь знаємо не з чуток…

– Не змішуйте СС з армією, – сказав Гаузнер.

– А яка різниця? – Роумен знизав плечима. – Така ж злочинна організація, читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу.

– Неодмінно прочитаю ще раз, – сказав Гаузнер. – Хоч я не дуже схильний до ревізії власної точки зору на історію.

Вони в'їхали на територію казарми, вартові взяли під козирок, запитливо глянувши при цьому на Гаузнера.

– Цей зі мною, – відповів Снайдерс, кивнувши на Гаузнера. – Полковник хоче з ним поговорити.

Вартові козирнули ще раз, піднявши шлагбаум, і тільки в цю мить обличчя Гаузнера здригнулось, і спала з нього маска.

– Тепер я готовий до розмови, – сказав він. – Я допускав можливість викрадення противником, тому був такий стриманий. Сподіваюсь, ви розумієте мене.

– Противником, – повторив Роумен; він висловився однозначно, а Снайдерс не спитав його, яким саме.

У невеличкому кабінетику Снайдерса горіла яскрава лампочка, тому обстановка здавалася лазаретною, наче в ординаторській, звідки хірурги йдуть до операційної.

Роумен сів у кріслі, що стояло в простінку між вікнами, які виходили на плац, і спитав:

– Скажіть, будь ласка, хто й коли дав вам санкцію на відрядження Крістіансен до Іспанії?

– Кого? – обличчя Гаузнера здригнулося, запитаний було несподіване. – Як ви сказали?

– Я оперую ім'ям Крістіни Крістіансеп, а хочу знати про цю жінку все. Хто санкціонував її відрядження до Мадріда на зв'язок з Кемпом? Хто затверджував її завдання? Скільки часу пішло на підготовку? Якими джерелами ви користувалися, орієнтуючи її на роботу з об'єктом, який вас цікавив?

Дивлячись на пожвавлене обличчя Гаузнера, на його гострі вилиці, Роумен раптом злякався, що Снайдерс зараз бовкне його ім'я, а він же, цей Гаузнер, називав саме його ім'я Крістіні, розповідав про нього щось таке, що одержав у конверті, запечатаному сургучем, з грифом «цілком секретно»; а що коли там була і моя фотографія, подумав він. Що коли він уже здогадався, що я й є той самий Пол Роумен, до якого його агент так ловко підійшла в Мадріді, розламавши бампер свого арендовапого «шевроле» об задок моєї машини?

Роумен підвівся, кивнув Снайдерсові:

– На одну хвилину, будь ласка, – і вийшов з кімнати. Снайдерс подивився на сейф, на стіл, чи все замкнено, чи немає якихось папок, вийшов слідом за Роуменом, не причинивши дверей, подивився на нього запитливо, той приклав палець до губів, узяв його під руку й шепнув:

– Залиши нас удвох. І не здумай вимовити моє ім'я. Мене звуть Чарлі, зрозумів? Чарлі Спарк, запам'ятав?

– Добре, – так само пошепки відповів Снайдерс– Ти довго з ним розмовлятимеш?

– Як піде.

– Я заглядатиму до вас, – сказав Снайдерс– Я тобі підіграю.

– Як?

– Я знаю як, повір.

– Добре, тільки не бовкни моє ім'я, зрозумів?

– Зрозумів.

Роумен повернувся до кімнати, щільно причинив двері і лише після цього подивився на Гаузнера і подумав, що він зробив помилку, перервавши розмову, бо німець мав ту паузу на роздуми, яка була йому, мабуть, конче потрібна… – Отже, – сказав Роумен, – я слухаю вас…

– Я продумав ваше запитання… Пробачте, я не маю честі знати, хто ви і як вас звуть?

– Мене звуть Чарлз Ріхард Спарк, я полковник американської розвідки… Отже…

– Все-таки на це ваше розгорнуте запитання, містере Спарк, я хотів би відповісти в присутності Верена…

– Вас треба розуміти так, що саме він санкціонував цю комбінацію?

– Я сказав те, що вважав за можливе сказати, містере Спарк… До речі, серед ваших родичів немає містера Грегорі Спарка?

– Кого? – спитав Роумен, відчуваючи, як у грудях, зразу захололо. – Якого Грегорі?

– Він працював у Португалії під іншим прізвищем. Ним цікавився абвер, тому я й спитав вас про нього.

– Серед моїх родичів немає ніяких «Грегорі», – відповів Роумен. – Я попрошу вас докладно розповісти про Крістіансен. Ви маєте право це зробити, ніяк не порушуючи норми офіцерського кодексу…

– Так, мабуть, – погодився Гаузнер. – Все, що стосується часів війни, ви маєте право знати досконально…

– А до нинішніх часів? Я не маю права знати цього?

– Ви мене неправильно зрозуміли, містере Спарк. Ви зобов'язані знати все і про сьогоднішній день, але я згоден допомагати вам у цій справі лише в присутності генерала.

– Ясно, – кивнув Роумен. – Я слухаю.

– Фрейлейп Крістіна Крістіансен насправді Крістіиа Ернансен. Її залучили до співробітництва в сорок третьому, після арешту батька, професора Еріка Ернансена, й матері, вельмишановної фру Гретти… Її залучив Гаазе, потім її роботою керував я… Вона хороша людина, містере Спарк. Мені було її дуже шкода. Я робив усе, що міг, щоб допомогти їй визволити батька з гестапо…

– До кого саме ви її підводили?

– Нас цікавили групи терористів, які блокували порти… Вони висаджували судна в повітря…

– Термін «терористи» навряд чи до них застосовний. Це були диверсанти, вас так треба розуміти?

– Взагалі, так, ваша правда. Тепер я назвав би їх саме так, але в ті роки до них ставилися, як до терористів… Вони висаджували в повітря судна, на яких були не тільки солдати, що виконували свій обов'язок, але й мирні жителі…

– Розумію, – Роумен знову кивнув. – Я розумію вас… Вона, ця Ернансен, працювала з примусу?

– Ні, ні… Гаазе влюбив її в себе, він набагато молодший від нас з вами, ну, а потім почалася професіональна діяльність фрейлейн Крістіни… Я не сказав би, що вона працювала з примусу… Звичайно, вона норвежка, доля їй судилася гірка, як і її окупованій країні, але вона робила все, щоб урятувати батька… Спочатку вона не дуже й розуміла свою роботу… Так мені принаймні здається…

– Вона знала, що їй доведеться спати з тими, кого їй називали, щоб урятувати батька?

– Т#ак, це був головний важіль…

– Зрозуміло, – сказав Роумен і знову закурив; пальці його були холодні, як лід, і злегка тремтіли; тремтіння було дрібне, судорожне, практично неконтрольоване. – Зрозуміло, пане Гаузнер. А тепер я намалюю вам маленьку сценку. Може, я говоритиму кострубато й нескладно, але ви потім зрозумієте, чому я так говорю. Ми з вами працюємо в сфері жорстокої професії… Нічого це вдієш, все треба називати своїми іменами… Отже, уявіть, якщо ви зараз не відповісте мені, не викладете в письмовому вигляді правду про мадрідську комбінацію, то сьогодні ввечері, коли у вашому під'їзді всі заснуть, моя людина піде до вашої дочки й скаже, що її батька заарештували, йому загрожує смерть за те, що він робив під час війни, і що із ситуації, яка створилася, є лише один вихід. Він покладе дівчину в ліжко, а вранці назве їй того чоловіка, до якого їй треба буде підійти, стати його коханкою, а потім доповідати йому, тобто моєму хлопцеві, про все, що його цікавитиме.

В міру того, як Роумен забивав свої фрази, обличчя Гаузнера дедалі ставало все блідиішим; загострився ніс; якось зсередини, зовсім несподівано, залягли чорні тіні під очима, набрякли вуха – такі бувають у ракових хворих в останні тижні перед смертю…

– Ви не зробите цього, – насилу розтуливши посинілі губи, прошепотів Гаузнер. – Це… це… неможливо, містере Спарк…

– Чому?

– Тому що… це злоч…

– Що, що?! Закінчуйте слова, Гаузнер, коли почали! Злочин? Ви це слово хотіли сказати? А чому? Це не злочин. Адже ви не вважали себе злочинцем, коли працювали з Ернансен? Ви чесно виконували свій обов'язок перед рейхом, ви інакше не могли, ви були змушені зробити те, що вам доручали, я цілком розумію ваше становище…

– Ні, не розу… не розумієте… Невиконання наказу загро… загрожувало мені смертю… А вам це ні… нічим не загрожує…

– Тобто як це «нічим»? Виженуть з роботи! І правильно зроблять, коли виженуть! А що мені тоді робити? Я ж навіть не професор норвезької філології. Просто полковник і нічого не вмію, крім одного – працювати в розвідці… І ви знаєте, що в нашій з вами професії означає фактор часу… А я його втрачаю з вами, Гаузнер. Отже, відповідайте на всі мої запитання і повертайтеся до своєї милої дочки.

У двері зазирнув Сиайдерс, суворо подивився на Гаузнера і запитав:

– Я поки що не потрібен, полковнику?

– Ні, ні, спасибі, – відповів Роумен. – Я викличу вас, коли виникне така потреба.

Двох фраз було досить для Гаузнера, щоб швидко вичислити ситуацію; він же американець, отямся, сказав він собі; він ніколи не зробить того, що на його місці зробила б людина гестапо (він навіть не встиг заспокійливо подумати, що він же не був людиною гестапо), він бере тебе ца пушку, це марна погроза, та й тільки…

– Я жду, – сказав Роумен, почекавши, коли Сиайдерс зачинить двері. – Я хочу звільнити вас, Гаузнер.

– Ні, містере Спарк. Пробачте. Можете робити все, що завгодно з моєю дочкою, якщо ви наважитеся на такий злочин, але я вам відповім тільки в присутності генерала.

Він щось придумав, збагнув Роумен. Я дав йому час, поки відповідав Снайдерсу. Він був готовий усе відкрити, але передумав за ті секунди, поки мене питав Ед. Що ж ти придумав, собако, міркував Роумен. Чому ти так змінився за ці секунди?!

– Добре, – сказав Роумен і важко підвівся з крісла. – Зараз ми поїдемо з вами до Верена. Віддайте ваші документи, будь ласка. Я вас затримую.

– Будь ласка, – відповів Гаузнер і ще дужче зблід. Він простяг паспорт і продуктову картку. – Більше в мене нічого немає.

– Цього досить, – відповів Роумен. – Їдьмо.

У коридор він вийшов перший, покликав Снайдерса, той визирнув із сусідньої кімнати; Роумен сказав, що він їде з Гаузнером до Верена, спитав, чи є в машині карта Мюнхена, спустився в двір, сів за кермо, розклав план міста, чіпко схопив очима дорогу, що вела до Швейцарії, попросив Гаузнера витягти руки і зчепив їх тонкими сталевими наручниками.

Через кілька хвилин – вони їхали мовчки – Гаузнер зауважив:

– Ви їдете не тією дорогою, містере Спарк.

– Я їду тією дорогою, яка мені потрібна.

– Ви хочете кудись заїхати?

– Так.

– Я можу допомогти вам знайти правильну дорогу. Ви заблудитесь. Тут є хороша дорога, зовсім пряма… Куди ви маєте заїхати?

– Я знаю, куди мені треба потрапити, Гаузнер, я знаю. Погано, подумав він, якщо мене зупинять наші патрулі й почнуть питати, чому я везу людину в наручниках; вони зажадають дозволу на арешт. А Сиайдерс мені не потрібен. Зараз мені вже ніхто не потрібен. Будь-який американець мені зараз може тільки завадити; я і він, її керівник, і нікого більше.

Роумен проскочив патруль; хлопці помахали йому руками, він весело посміхнувся й натис на акселератор ще дужче.

– Куди ми їдемо? – спитав Гаузнер, коли вони звернули на путівець. – Ви не переплутали дороги?

Роумен не відповів; він благав бога, щоб машина не вперлася в'паркан якогось котеджу; в них такі акуратні парканчики, просто диво, а не порядок, а мені треба хоч трошечки безладу, мені треба ще метрів сімсот, усього сімсот, щоб довкола не було будинків, і щоб мою машину ніхто не бачив з дороги, і щоб його крику, коли він кричатиме, ніхто не почув, більше мені нічого не треба, бо єдине, що він міг подумати, поки Сиайдерс відчиняв двері, то це, те, що я не зроблю, як він, як робили всі вони, чорні, зелені й цивільні, словом, він правильно подумав, тільки він не знає, як мене катували у них струмом, як мене зрадила Лайза, як я став інвалідом, поки не зустрів Крісти й не повірив у те, що вона послана мені богом, за всі мої гріхи послана, за моє добро і зло, за те, що я такий, який є, і ні за що інше…

Доріжка, посипана гравієм, кінчилася біля каналу; раніше тут ловили рибу, зрозумів Роумен, а в тому згорілому будиночку пили пиво або ховалися від дощу; слава богу, я попав у те місце, яке мені й потрібно…

– Ну, от і приїхали, – сказав Роумен, судорожно вдихнувши повітря. – Ви бліднієте, коли хвилюєтесь? А мені стає нічим дихати… Зараз я вам скажу щось, Гаузнер… Після цього ви зрозумієте, що я зроблю з вашою дочкою саме так, як ви зробили з Крістіною…. Я був у вас у полоні… Розумієте? І мене брали на тортури струмом… Щоб зробити імпотентом… Я не розповідатиму подробиць, як це робили, ви їх знаєте…

– Я їх не знаю… Я працював у абвері, ми не катували людей, містере Спарк…

– Моє прізвище Роумен. Пол Роумен, ось у чому вся справа…

Він не зводив очей з Гаузнера і правильно робив, бо помітив, як у очах німця заворушився жах, і зрозумів усе, що йому треба було зрозуміти.

– Крістіна дуже добре зробила свою роботу, Гаузнер… Так добре, що я прилетів до вас, щоб узнати правду. Всю правду: з іменами, телефонами, паролями, розумієте? Якщо ви мені не дасте відповіді на ті запитання, які я поставив у казармі, нарікайте на себе: я зроблю з вашою дівчинкою так, як ви зробили з Крістіною…

– Але я… але я не ро… не робив з нею так…

– Усе, Гаузнер. Я повинен встигнути на літак. Виходьте з машини. Час кінчився. В тому, що сталося, винні ви. Виходьте, я пристрелю вас. Мене судитимуть, чорт з ним, нехай. Якщо я не узнаю всієї правди, мене це не дуже й бентежить… Але після того, як я вас пристрелю, я приїду до вашої дочки і зроблю те, що обіцяв. Клянуся, я зроблю саме так.

Роумен виліз з машини, витяг із задньої кишені штанів «вальтер», розчахнув дверцята й опинився з Гаузнером віч-на-віч. Чорні тіні під очима, що були зникли, знову стали наче намальовані, і губи танцювали й були сухі, як у алкоголіка…

… Через дві години Роумен вилетів у Мадрід, дізнавшись про все, що хотів, а головне, зрозумів, чому Кріста працювала на них; бідна дівчинка, вона вірила, що, виконавши останнє завдання, їй назвуть ім'я вбивці її батька.

… Через три години Мерк подзвонив Гаузнеру й попросив його заїхати «на чашку чаю». «В мене гість із Стокгольма, мріє з вами зустрітися й згадати колишнє».

Але ніякого гостя в нього не було, Мерк сидів у своєму кабінеті сам-один; сказав, що «в казармах у Гелена є свої люди; про те, що сталося, все відомо; врятувати може лише повне зізнання»; вислухавши колегу, спитав:

– Ви розумієте, що сталося?

– Так.

– Ну, й що ви маєте намір робити?

– Я готовий виконати те, що ви мені доручите, Мерк.

– «Пане Мерк»! Це сьогодні вранці я був «колегою»! А зараз я став «паном»! І залишуся ним для вас назавжди!

– Говоріть тихше, – попросив Гаузнер. – У мене можуть розірватися судини, і тоді я не зроблю того, що мені треба буде зробити.

– А що вам треба буде зробити?!

– Не знаю. Але я не вважаю становище безвихідним…

– Ви віддали йому справжнє ім'я генерала?

– Ні.

– А іспанські зв'язки?

– Так. Коли б він зрозумів, що я йому брешу, він напевне виконав би свою зловісну обіцянку…

– Та плювати…

– Пане Мерк, – перебив його Гаузнер, – будь ласка, добирайте вирази… Йшлося про долю дитини…

Йому кінець, зрозумів Мерк; його розтерли підошвою об асфальт, тільки таким його можна тепер сприймати.