Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 41 страниц)

ПОЗИЦІЯ-І

Червень сорок шостого року в Нью-Йорку був дуже вологий і такий задушний, що відчуття липкої спеки не залишало городян і вночі, коли з океану налітав вітер; зливи – наче хтось поливав з брандспойта – були все-таки короткі і прохолоди не приносили.

… Посол Радянського Союзу Громико підвівся з-за столу, підійшов до вікна; Нью-Йорк уже спав, вулиці були безлюдні, в серпанковому сіро-розмитому небі бринів світанок; згадав Пушкіна – «адна заря смєніть другую спєшит, дав ночі полчаса», однак чи то магія Петрової столиці, чи невтолима туга за домівкою – вже третій рік він представляв за океаном Батьківщину, наймолодший «надзвичайний повноважний», немає ще тридцяти восьми, – але пронизливий своїм безутішним сумом пушкінський рядок не лягав на Нью-Йорк; воістину нам дим вітчизни і солодкий, і приємний…

Громико глянув на світляний циферблат: пів на третю; через сім годин виступ у Комісії ООН по контролю над атомною енергією; вранці одержали пропозиції Кремля: від того, як він вмотивує необхідність прийняття російської позиції – всього лише три пункти, кілька фраз, – залежить майбутнє людства; саме так, бо мова піде про те, що так тяжко тривожить світ.

Посол розумів, що опір радянській пропозиції буде серйозний; сподіватися на логіку (не почуття навіть), на жаль, не доводилося, бо склад мислення воєнно-промислового комплексу зовсім особливий, до загальнолюдського не застосовний. Тому він працював весь день над текстом свого виступу, щоб абсолютно точно і, головне, дохідливо донести смисл пропозицій Кремля не тільки до членів ООН, а й до західного радіослухача і читача, який піддавався щогодини й щохвилини талановитій і жорстокій обробці засобами масової інформації: працюють доки, майстри своєї справи,' професіоналізм у них справді високий.

– Пане посол, – спитав його якось один із старійшин американської журналістики Уолтер Ліпман, – невже ви все-таки вірите у можливість досягти згоди в світі, незважаючи на те, що зараз відбувається в нашій країні?

– Вірю.

Ліпман посміхнувся:

– Це вказівка Кремля?

Громико відповів не зразу, немовби розмірковував уголос:

– Це з одного боку. А з другого – мій інтерес до історії… Якщо до цієї науки ставитись вдумливо і не боятися черпати в минулому уроки для майбутнього, тоді не можна не бути оптимістом.

… Він повернувся до столу, перебіг очима текст і раптом виразно побачив обличчя своїх братів Федора, Олексія й Дмитра, молодшенькі; ще в дитинстві захопилися історією: неподалік від їхнього рідного села, біля Железник (Старі й Нові Громики розділяла чудова й тиха річка Бесядь), височіли кургани; дитяча уява малювала картини минулого: вбачалися шведські легіони, що йшли по Білорусії до Полтави; змучені колони Наполеона. Коли брати підросли, стали зачитуватись книжками Соловйова, мріяли про розкопки; не судилося – Федора й Олексія вбили нацисти, поклали свої голови на полі битви; Дмитро весь поранений, тільки душа в тілі; дядьки по матері, Федір і Матвій Бакаревичі, загинули на війні; Аркадія, єдиного брата дружини, вбито в бою під Москвою…

«Не можна не бути оптимістом», – згадав він свою відповідь Ліпману; болісно подумав, чи не видає бажане за дійсне? Ні, хоч як важко правді, вона візьме своє; чим більше людей зрозуміють нашу позицію, тим більше надії на те, що в майбутньому не повториться страшне воєнне минуле; тут його знають по фільмах Голлівуду, живуть уявленнями, до того ж не тільки молодь, а й, що мене тривожить, політики.

Громико ніколи не міг забути, як його – він тоді прилетів у Вашінгтон – запросив у гості Джон Фостер Даллес, автор «жорсткого» курсу. Особняк його був невеликий, скромний; вітальня водночас була й бібліотекою, багато шаф з книжками, дуже схожі на декорації з бродвейських п'єс про добрих старих адвокатів, що черпають знання в старовинних фоліантах тисненої шкіри із позолоченим обрізом, – думка мусить бути красивою.

Даллес простяг гостеві неодмінне віскі, хоча знав, що радянський посол ніколи нічого не п'є: відчинив дверці шафи, провів пальцем по корінцях:

– Ленін і Сталін, вибрані твори. – Витягши том, він перегорнув сторінки, що рясніли помітками олівцем та підкресленнями. – Зараз мене особливо цікавить питання диктатури пролетаріату, стараюсь збагнути її істинний смисл.

Посол чіпко переглянув помітки Даллеса; навіть побіжний перегляд свідчив, що хазяїн дому вибудовує концепцію тотального неприйняття всього, на чому утворився Радянський Союз, – поза часом, місцем і конкретними обставинами, без найменшого бажання бодай трохи зрозуміти найближчого союзника Америки, яким була Росія в Ялті весною сорок п'ятого.

Елеонора Рузвельт, повернувшись восени сорок п'ятого року з Лондона, куди її супроводжував Даллес, зустрівши посла на прийомі, поскаржилась, що Даллес просто одержимо не вірить росіянам: «Звідки така підозріливість?» Вдова президента, яку Трумен усе ще прилюдно називав «першою леді», підкреслюючи цим свій респект до Рузвельта, посміхнулася тоді: «Чомусь саме на Острові Даллес особливо виявляє своє недовір'я до всіх пропозицій, що йдуть з Москви, мабуть, на нього дуже сильно впливає Черчілль».

Громико пам'ятав, як вразила його інформація, що надійшла в посольство з Тегерана: Сталін, не добившись – хоч як намагався – точної відповіді від Черчілля, коли ж почнеться вторгнення союзників в Європу, підвівся з крісла і, стримуючи гнів (тільки очі якось дивно пожовтіли), звернувся до Ворошилова й Молотова:

– У нас аж надто багато справ дома, щоб тут гаяти час. Їдьмо! Нічого путящого, як я бачу, не виходить…

Справу врятував протокол. «Маршал неправильно мене зрозумів, – сказав Черчілль, – точну дату зрештою можна назвати – травень сорок четвертого…»

В інформації, що надійшла послу Радянського Союзу у Вашінгтоні з Москви, підкреслювалось, що Черчілль відступив тому, що Рузвельт явно був проти його політики трохи поблажливого «стримування» росіян… Рузвельта немає, а Черчілль живе, в супроводі Трумена приїхав у Фултон, виголосив промову проти червоних, закликав до єднання сильного Заходу в його протистоянні «світовому комунізму».

… Якось Трумен – в ту пору віце-президент – запросив посла в Білий дім на «кіновечір». Показували хроніку: бій на Тихому океані, боротьба американської піхоти проти японців; потім пішли кадри радянських документалістів: бій у Білорусії та на Україні; Трумен, сівши поруч з послом, раз по раз повторював:

– Це надзвичайно, це просто дивовижно! Який героїзм народу! Яка могутність вашої армії! Я в захопленні, я не доберу слів, аби висловити свій захват…

Посол не знав ще цих кінокадрів, щойно надійшли з Батьківщини; тому дивився на екран пожадливо, мріючи побачити когось з друзів чи рідних серед запилених, поранених солдатів, що рвалися на Захід. Але Трумен говорив без упину, дедалі все більше, виявляючи своє захоплення у найвищих ступенях, кожну фразу закінчував запитанням: «Хіба не так?», «Хіба не правда?»; треба було відповідати, відриваючись від екрана, відповідати точно; нелегко було примусити себе забути слова цієї людини, сказані на початку війни; смисл їхній був цинічний і продиктований традиціями дрімучого ізоляціонізму – чим більше німців і росіян загине в цій битві, тим краще для Америки; допомагати треба то одним, то другим – в залежності від обставин.

Після того як показ фільмів закінчився, Трумен запросив на коктейль; так само багато й натхненно говорив про подвиг росіян, про їхній внесок у загальну перемогу над коричневим чудовиськом, про те, як він високо цінить героїзм Рад.

… Посол вніс останню правку в абзац завтрашнього (ні, де там, уже сьогоднішнього) виступу, прочитав його вголос, начебто вийшло:

– Обставини склалися так, що одне з найбільших відкрить людства спочатку знайшло своє матеріальне втілення в певному виді зброї – в атомній бомбі. Однак, хоч до цього часу таке використання атомної енергії є єдиним практично відомим шляхом її застосування, людство стоїть на порозі широкого застосування атомної енергії в мирних цілях на благо народів… Існує два можливих шляхи для використання цього відкриття: один – використання з метою виробництва засобів масового знищення, другий – використання його на благо людства. Парадоксальність становища полягає в тому, що перший шлях більш вивчений і освоєний. Другий – практично невідомий. Але ця обставина не тільки не применшує важливості завдань, що стоять перед Атомною комісією ООН, а навпаки, підкреслює ще більшою мірою значущість цих завдань у справі зміцнення миру між народами…

Громико згадав обличчя Оппенгеймера; великий учений, один з «батьків» атомної бомби, коли вони останній раз зустрічалися, цілком однозначно висловився, підтримавши пропозицію про повну заборону виробництва зброї масового знищення, хоч і не знав тоді, та й не міг знати, що вже щоденно в Штатах вироблялася нова атомна бомба… Проти кого буде спрямовано цю зброю?

Згадав Альберта Ейнштейна; невеличкий на зріст, згорблений, він на одній із зустрічей тихо, якось навіть боляче сказав: «Якби я знав, що у Гітлера не буде атомної бомби, ні за що не став би підтримувати тутешній ядерний проект, ні в якому разі не став би…»

Посол ніколи не міг забути, скільки холоду й затаєного торжества було на обличчі Трумена в Потсдамі, коли він сказав Сталіну про успішне випробування штуки; саме тоді посол згадав, як у Ялті, лише півроку тому, Сталін запросив Молотова і його, посла в США, – протокол, він і є протокол, – провідати Рузвельта, який занедужав, через це в той день засідання Великої Трійки відмінили; президент лежав у кабінеті, відведеному йому на другому поверсі Лівадійського палацу; візиту «дядька Джо» зрадів, заздалегідь приготувавшись до того, щоб прийняти гостей. Уперше посол зрозумів, яка це важка для президента робота – бути як усі, щоб ніхто не помітив недуги, яка завдавала йому непогамовного страждання. Під час передвиборних виступів треба було заздалегідь піднімати коляску Рузвельта на трибуну так, щоб цього не бачили американці, бо лідер мусить бути атлетично здоровий, красивий і усмішливий; кожна нація живе своїм стереотипом керівника; генетичний код історії, інакше не скажеш, хоч і небезсуперечно; а втім, що абсолютне в цьому світі?

Сіре, пооране сильними зморшками обличчя Рузвельта, на яке падало проміння кримського сонця, якось дивно контрастувало з його очима, що світилися то відкритим дружелюбством, роблячи обличчя президента звичним, знайомим по тисячах фотографій, то завмирали, ставали тьмяними, погаслими; посол згадав страшний за своєю точністю вираз: «фаравей лук» – «погляд відчужений».

Спускаючись униз – візит був недовгий, всього тільки двадцять хвилин, – Сталін зупинився на площадці між другим і першим поверхами, витяг люльку, неквапливо розкурив її і, не звертаючись ні до кого, немовби сам собі тихо сказав:

– Яка несправедливість, га? Чудова людина, мудрий політик, і от… Невже кожному видатному державному діячеві не дано часу на те, щоб завершити задумане?

… Переглядаючи кожного ранку провідні американські газети й журнали, відмічаючи для себе, як змінюється тон редакційних статей та коментарів, намагаючись зрозуміти, чим же викликаний такий різкий поворот у ставленні до радянського союзника, навіщо так тенденційно й нечесно нагнітається настрій тотального недовір'я до росіян, посол дедалі частіше згадував той день, коли Молотов прилетів у Штати, – ще на прохання Рузвельта, який вважав необхідним присутність народного комісара закордонних справ на акті врочистого проголошення Організації Об'єднаних Націй у Сан-Франціско навесні сорок п'ятого.

Під час зупинки у Вашінгтоні Трумен, який устиг за ці кілька тижнів відсунути від Білого дому найдовіренішу людину покійного президента Гаррі Гопкінса (соціаліст, лівий, симпатизує росіянам), запросив Молотова на зустріч.

Саме тоді посол і здивувався з тієї переміни, що відбулася в Тру мені за якісь кілька тижнів: у розмові з Молотовим він був гранично жорстокий, підкреслено сухий, роздратований, будь-яку пропозицію, що її висував народний комісар, відкидав, практично не дискутуючи.

Посол віддав належне такту й витримці Молотова: той, немов не помічаючи неприхованої недоброзичливості нового президента, порушував питання, які мали бути вирішені на установчому засіданні Організації Об'єднаних Націй, – адже йшлося про післявоєнну ситуацію в світі, про те, як заздалегідь досягти згоди у всіх спірних питаннях, – щоб людство нарешті мало гарантії безпеки; минуло сорок п'ять років двадцятого століття, всього сорок п'ять, а скільки з них було віддано Молохові війни?!

Трумен нетерпляче човгав ногами, неуважно дивився у вікно. Саме тоді посол подумав: «Чому наркома називають «пан Ні»? По справедливості «містером Ні» треба назвати Трумена».

Молотов усе-таки знову й знову повертався до проблем, що були у фокусі загальної уваги: репарації з Німеччини, трибунал у Нюрнберзі, доля фашистської диктатури Фран-ко в Іспанії, ситуація в Польщі, Греції, Югославії, – Черчілль, як завжди, шаленів, вимагав втручання у внутрішні справи цих країн, докладав усіх зусиль, щоб нав'язати Великій Трійці свою точку зору, досить далеку від тієї, спільної, яку було вироблено в Ялті ще при Рузвельті. Посол дивувався зовсім не відомій йому раніше стриманості наркома; він, зустрічавшись з ним не раз, звик до його тактовної, але незмінно сухої й твердої манери, але зараз не впізнавав Молотова – так легко він вів дискусію, приймав пропозиції президента, котрі давали змогу прийти якщо навіть не до згоди, то хоч якоюсь мірою прийнятного для престижу країни компромісу… Однак досягти нічого практично не вдалося; більше того, порушуючи загальноприйняті норми пристойності, Трумен підвівся перший, перервавши таким чином розмову, – протокол працює сам по собі, немає потреби у словах: раз хазяїн встав, вважай, тобі пора йти, розмову закінчено.

Посол зрозумів те, чого не міг до кінця зрозуміти під час зустрічі Молотова і його, Громико, з Труменом трохи пізніше, коли вирішувалося питання, де бути штаб-квартирі Організації Об'єднаних Націй – в Європі чи Америці.

Представники європейських країн обговорювали з ним це питання не раз; усі як один були за те, щоб саме Європа стала центром нової світової співдружності націй, об'єднаних ідеями гуманізму, добра і тиші, – людство стомилося від вибухів бомб та ухкання залпів гаубиць; а втім, думки в Сан-Франціско були зовсім різні, дехто пропонував створити штаб-квартиру в Африці – «континент майбутнього», хтось називав одну з країн Латинської Америки – іспанською розмовляють не тільки в Мадріді, Мексіці та Буенос-Айресі, а й, у далеких Філіппінах також, чим не доказ?!

Але всі розуміли, що справу вирішить позиція Кремля, бо престиж країни, яка зробила такий неймовірний за своїм значенням внесок у торжество перемоги людства над гітлеризмом, був тим фактором, що обумовлював багато рішень у світі, – не тільки конкретно це.

Громико одержав телеграму з Кремля вночі, напередодні голосування, результат якого був загалом вирішений, бо в кулуарах усі були переконані, що Росія проголосує за те, щоб Організація Об'єднаних Націй підняла свій стяг в одній з європейських столиць.

Але Сталін круто повернув, доручивши радянській делегації підтримати американську пропозицію, тобто погодитися з побажанням Білого дому, щоб нове світове об'єднання націй розмістилося в Сполучених Штатах.

Пояснюючи позицію Москви – певною мірою несподівану, – Кремль у своїй вказівці Громико зосередив головну увагу на тому, що традиційний американський ізоляціонізм – доктрина Монро не в цьому столітті народилася! – є течія суто реакційна, небезпечна для нинішньої світової тенденції; треба зробити все можливе, щоб молодий колос ие замкнувся в собі самому, треба докласти всіх зусиль, щоб американці не відчували своєї відірваності від проблем Європи, Азії та Африки, треба зробити так, щоб ідея «окремості» Сполучених Штатів, така бажана традиціоналістам-консерваторам, зжила сама себе: епоха науково-технічної революції зробить землю маленькою і спільною, причому чим далі, тим швидше: якщо можна зрозуміти чи навіть передбачити швидкості існуючих двигунів, то думку вчених не передбачиш, а шлях від ідеї до її практичної реалізації став стрімкий і не піддається розрахункам найсміливіших футурологів.

Ось чому Молотов був такий лагідний у тій важкій розмові з Труменом – треба зробити все, щоб в Америці не переміг дух ізоляціоністів, це ж так традиційно для них; егоцентризм, замкненість в самих собі, неприйняття простої істини, що, крім Америки, на земній кулі є й інші континенти, інші традиції, інші культури…

І знову, вкотре вже, посол згадав холодні очі Трумена, коли той невідривно дивився на Сталіна в Потсдамі під час обговорення питання про репарації, які мала виплатити Німеччина. Йшлося про відшкодування, мабуть, не більше п'яти відсотків тих збитків, що їх завдали гітлерівці Радянському Союзу, але який же непорушний був Трумен, який пихато-холодний був він, коли радянські представники мотивували справедливість такої вимоги: півтори тисячі кілометрів – від Бреста до Москви – були зоною випаленої землі; скорботно височіли обвуглені руїни Смоленська, Севастополя, Сталінграда, Новоросійська, Києва, Мінська.

… Відмові на справедливу вимогу росіян надавали форми витонченої, у чомусь навіть співчутливої, але чим витонченішою й скорботнішою була відмова Трумена та Етлі, що приїхав у Потсдам замість Черчілля, який програв вибори, тим похмуріший ставав Сталін, він якось сказав своїм колегам:

– Мабуть, нам треба буде пройти між Сціллою державного приниження і Харібдою економічної блокади, котрою нас хочуть узяти за горло. Якщо в двадцятому вистояли, то, вважаю, тепер вистоїмо, хоча думати є про що, тим паче, мені здається, президент Трумен вирішив полякати нас атомною бомбою. Хоч лякати нас – недалекоглядно, покажемо зуби, чи варто дратувати росіян?

Громико походив по своєму невеликому кабінету, знову зупинився біля вікна, припав лобом до скла – воно було прохолодне, всі інші речі немов увібрали в себе липку тяжкість денної виснажливої спеки.

Побачив обличчя мами, «професора» – так її звали в селі, «тітка Ольга – професор», – і старий і малий йшли за порадою, бо сама книжку любила і дітям цю пристрасть зуміла передати; почув її тихий голос – до останньої хвилини живе в людині голос матері, немов «та нить, що з'єднує віки»: «Синку, якщо люди одне до одного тягтимуться з відкритим серцем, а не зі злом за пазухою, якщо зуміють не тільки вперед дивитися, а й назад оглядатися, коли зможуть не самих себе слухати, а й до інших прислухатися, – біди не буде, а коли не так – горе прийде, людина нині сильна стала, в повітря піднялася і під воду заглянула, на думку управи немає, одне лише добро людей єднає…»

… Посол повернувся до стола і, закінчивши правку, дописав:

«У самій основі нинішнього становища, що характеризується відсутністю будь-якого обмеження щодо виробництва й застосування атомної зброї, закладені причини, здатні лише збільшити підозри одних країн до інших і викликати політичну нестабільність… Відкриття методів використання атомної енергії не може залишатися протягом більш-менш тривалого часу надбанням лише одної країни… Воно неминуче стане надбанням ряду країн… У розвиток цих загальних положень я за дорученням мого уряду вношу на розгляд комісії конкретні пропозиції: а) не застосовувати ні за яких обставин атомної зброї; б) заборонити виробництво та збереження зброї, основаної на використанні атомної енергії; в) знищити в тримісячний строк весь запас готової й по-закінченої продукції атомної зброї…»

Посол увімкнув лампу; над Нью-Йорком, що поринув у тяжкий і тривожний сон, жеврів сторожкий світанок; згадав, як у Сан-Франціско, де він після від'їзду Молотова був главою делегації, з американської столиці в день перемоги подзвонила його дружина Лідія: «У посольство йдуть і йдуть люди, черга вишикувалась, тисячі ждуть на вулиці, всі радісно збуджені, «вікторія!». Поздоровляють нас, таке свято, таке щастя». Згадав натхненне обличчя великого диригента Леопольда Стоковського, той подзвонив перший, голос зривався від щасливого хвилювання, потім – Юджин Орманді, музика – непротокольна, талант, що об'єднує; подивувався із загалом безбарвної промови Трумена, виголошеної в день торжества людства, як же вона контрастувала з святкуванням американців, який талановитий народ, як багато у нас спільного і як жорстоко й сліпо намагаються посварити його з нами, в ім'я чого?!

«Головне – визначити позицію в очах людства; той, хто вміє слухати, почує, – подумав посол, підвівшись. – Треба відпочити перед виступом; важка втома заважає справі, особливо такій, яка на нього чекає сьогодні вранці. Наука історії береже факти; чутки й плітки відразу можна розпізнати, наводяться петитом у коментарях до текстів першоджерел. Лузгу забудуть, залишиться правда нашої позиції; нехай звинувачують у чому завгодно, але переконувати американців у тому, що ми хочемо війни, не просто недалекоглядно чи, за Талайраном, «безглуздо», бо безглуздість у політиці страшніша за злочин; ні, звинувачувати росіян у тому, що вони мріють про агресію, коли в країні не вистачає двадцяти мільйонів годувальників, а Білорусія, Україна і половина Європейської Росії живе в землянках, – або аморально, або некомпетентно».