Текст книги "Експансія-I"

Автор книги: Юлиан Семенов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 41 страниц)

«Руденко. – У своєму звіті від п'ятнадцятого вересня сорок першого року адмірал Канаріс вказував на масові вбивства радянських військовополонених і говорив про необхідність покласти край цьому свавіллю. Ви були згодні з тими положеннями, які Канаріс висунув у своєму звіті на ваше ім'я?

Кейтель. – Після того як я одержав цього листа, я негайно доповів про нього фюрерові, та ще про дві ноти народного комісара закордонних справ від початку липня, й просив вирішити це питання… Взагалі, я поділяв сумніви Канаріса…

Руденко. – Поділяли? Дуже добре. Я пред'являю вам оригінал доповідного листа Канаріса, на якому є ваша резолюція…

Кейтель. – Я знаю цей документ з помітками на полях.

Руденко. – Стежте за резолюцією… Ось документ Канаріса, про який ви щойно сказали, ви вважали правильним… Ваша резолюція: «Ці положення відповідають уявленням солдата про рицарський спосіб ведення війни. Йдеться про знищення цілого світогляду, тому я схвалюю ці заходи й покриваю їх. Кейтель». Ваш підпис?

Кейтель. – Так, я написав це як рішення після доповіді фюрерові.

Руденко. – Але там не написано, що це Гітлер так сказав. Там написано: «Я покриваю. Кейтель». Я питаю вас, підсудний Кейтель, що іменується фельдмаршалом, який не раз називав себе тут солдатом, ви своєю кривавою резолюцією підтвердили й санкціонували вбивства беззбройних солдатів, що потрапили до вас у полон? Це правильно?

Кейтель. – Я беру на себе цю відповідальність…»

… Дуже страшний був допит американським прокурором Кальтенбруннера, Штірліц замружився, щоб відігнати від себе настирне видіння – довге, навіть трохи дегенеративне обличчя начальника РСХА, «доктора юриспруденції й вірного паладина Гіммлера».

«Еймен. – Підсудний, ви чули на цьому Суді показання, пов'язані з «особливим поводженням»? Що воно означало?

Кальтенбруннер. – Треба припустити, що це означало смертний вирок, який не виносив суд, а визначався наказом Гіммлера. Особисто я розумію це так».

(Штірліц подумав, якщо колись якийсь художник захоче намалювати фрески про людські достоїнства чи пороки, то брехню і жах він цілком може писати з фотографії Кальтенбруннера.)

«Еймен. – Підсудний Кейтель показав, що такий вираз був загальновідомий. Чи був і вам відомий вираз «особливе поводження»? Відповідайте, будь ласка, «так» чи «ні».

Кальтенбруннер. – Так. Був наказ Гіммлера – можу також послатися і на наказ Гітлера – стратити без судового розгляду.

Еймен. – Чи обговорювали ви коли-небудь з групенфюрером Мюллером просьби про застосування «особливого поводження» до деяких людей? Відповідайте «так» чи «ні».

Кальтенбруннер. – Ні.

Еймен. – Чи були ви знайомі з Джозефом Шпасілем?

Кальтенбруннер. – Я його не знав.

Еймен. – Я передаю вам його показання.

Кальтенбруннер. – Та це ж Йозеф Шпаціль! Його я знав.

Еймен. – Можливо, ви глянете на абзац, що починається зі слів «щодо» «особливого поводження»… Знайшли те місце?

Кальтенбруннер. – Щоб охопити зміст документа, я маю прочитати його повністю.

Еймен. – Підсудний, у вашого ж адвоката є копія цього документа!

Кальтенбруннер. – Мені цього не досить.

Еймен. – Гаразд, тоді читайте з середини сторінки: «Під час нарад начальників секторів групенфюрер Мюллер часто радився з Кальтенбруннером про те, чи слід застосовувати у тій чи тій справі «особливе поводження». Ось приклад такої розмови: «Мюллер: Скажіть, будь ласка, у справі «А» треба застосувати «особливе поводження»? Кальтенбруниер відповідав «так» або пропонував, щоб це питання вирішив рейхсфюрер. Коли відбувалася подібна розмова, називалися тільки ініціали, отже, особи, що були присутні на нарадах, не знали, про кого йшлося». Це письмове показання правда чи брехня, підсудний?

Кальтенбруниер. – Зміст цього документа не можна назвати правильним у вашому тлумаченні, пане обвинувач… Можливо, що Мюллер говорив зі мною про це, коли ми разом обідали, бо мене це цікавило з погляду зовнішньої політики й інформації…

Еймен. – Вам знайоме ім'я Цірайса?

Кальтенбруниер. – Так.

Еймен. – Він був комендантом концентраційного табору в Маутхаузені?

Кальтенбруниер. – Так.

Еймен. – Я зачитаю уривок з передсмертної сповіді знайомого вам Цірайса… «Раннім літом сорок третього року до табору приїхав обергрупенфюрер СС доктор Кальтенбруниер… Йому було показано три методи вбивства: пострілом у потилицю, через повішення й умертвіння газом. Серед призначених для екзекуції були й жінки; їм відрізали волосся і вбили пострілом у потилицю. Після страти доктор Кальтенбруниер подався в крематорій, а пізніше – до каменоломні». Це правильно?

Кальтенбруниер. – Це брехня.

Еймен. – Добре… Перед вами документ… Про знищення на місці англо-американських льотчиків… Підписано: «Доктор Кальтенбруниер». Чи заперечуєте ви той факт, що маєте причетність до цього наказу?

Кальтенбруниер. – Я ніколи не одержував цього наказу.

Еймен. – Ви заперечуєте, що тут стоїть ваш підпис?

Кальтенбруниер. – Пане обвинувач…

Еймен. – Відповідайте на моє запитання: ви заперечуєте, що це ваш підпис?

Кальтенбруниер. – Я не одержував цих документів. Звичайно, я якоюсь мірою винен, що не звертав уваги, чи не даються від мого імені такі накази…

Голова трибуналу. – Я нічого не розумію! Або ви говорите, що це не ваш підпис на документі, або ж – що підписали його, не подивившись на зміст. Що саме ви стверджуєте?

Кальтенбруниер. – Панове! Я ніколи не одержував цього документа! Я не міг підписати його, бо це суперечить моїм переконанням!

Голова трибуналу. – Я не питаю про ваші переконання. Я хочу мати відповідь: ви підписували його чи ні?

Кальтенбруниер. – Ні.

Голова трибуналу. – Але ж там стоїть ваш підпис!

Кальтенбруниер. – Я не певен, що це мій підпис.

Голова трибуналу. – Полковнику Смирнов, по яких пунктах ви хотіли піддати свідка перехресному допиту?

Смирнов. – Підсудний заперечував свою участь у знищенні євреїв у Варшавському гетто… Він запевняв, що поліцай-фюрер Польщі Крюгер нібито підлягав безпосередньо Гім-млерові і ніякої причетності до Кальтенбруннера не мав…

Голова трибуналу. – Будь ласка, ставте питання.

Смирнов. – Я прошу дати підсудному щоденник Франка. Читайте і стежте, чи правильно перекладено. «Немає сумніву, – каже Крюгер, – що усунення євреїв вплинуло на заспокоєння… Але серед робітників-євреїв є спеціалісту яких сьогодні не можна замінити поляками без будь-яких наслідків… Тому Крюгер просить доктора Кальтенбруннера доповісти про це рейхсфюрерові СС…» Чому Крюгер робив це через вас?

Кальтенбруниер. – Крюгер жодного слова не каже про те, що я там був як його начальник. Він знав лише, що я як шеф служби інформації рейху часто приходив до Гіммлера із спеціальними повідомленнями і він просив мене доповісти йому й це питання…

Голова трибуналу. – Ви говорите аж надто швидко і виголошуєте промови, не відповідаючи на запитання.

Кальтенбруниер. – Крюгер підлягав безпосередньо Гіммлерові.

Смирнов. – Я прошу відповісти, чи просив вас Крюгер подати його звіт Гіммлеру, чи ні? Це все, про що я вас питаю.

Кальтенбруниер. – На цій нараді було багато людей, і кожного, хто був близький до фюрера чи Гіммлера, про щось просили.

Смирнов. – Я прошу вас відповісти «так» чи «ні». Просив він вас доповісти?

Кальтенбруниер. – Я цього не знаю.

Голова трибуналу. – Пане Смирнов, добийтеся від нього, щоб він відповів на запитання.

Смирнов. – Підсудний, чи просив Крюгер доповісти Гіммлерові, що неможливо зараз Знищувати всіх кваліфікованих робітників-євреїв, і як той поставився до цього?

Кальтенбруниер. – Може, він і просив мене, але ні в якому разі не як свого начальника…»

Господи, подумав Штірліц, хто ж тоді був начальником у їхньому смердючому рейху? Один Гітлер? Решта агнці божі? Нічогісінько ні про що не знали? Проливали сльози ночами за тими, кого знищували в печах, як на конвейєрі?

Усі до одного повторювали: «Я навіть не чув про звірства», «Тільки у Нюрнберзі я дізнався про той жах, який творили секретні айнзацкоманди СД в Росії», «Я просто не хотів, щоб євреї відігравали певну роль у фінансах, промисловості, науці та мистецтві рейху, але я ніколи не закликав до того, щоб їх спалювали в газових каморах, це суперечить моїм переконанням», «Я довіряв фюрерові і не міг припустити, що він замишляв таке»…

Лише обвинувачений Шахт, організатор банківсько-валютної системи третього рейху, людина, яка дала Гітлерові кошти на створення вермахту, з посмішкою розглядаючи англійського обвинувача Джексона крізь товсті скельця окулярів, не сперечався за дрібниці, визнавав, що підтримував фюрера, і єдина суперечка з тим, хто його допитував, стосувалася Чехословаччини, коли Шахт заявив, що Гітлер не захоплював Праги: «Він же не взяв цю країну силою! Союзники просто подарували її фюреру!»

Джексон заціпенів від гніву, але свого добився, реванш був нищівний.

– Коли я був міністром без портфеля, – почав забивати, мов цвяхи, запитання англійський обвинувач, – було розв'язано агресивні війни проти Польщі, Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії; саме тоді, коли ви були членом імперського уряду Гітлера, почалося вторгнення в Радянську Росію і було оголошено війну Сполученим Штатам. Незважаючи на це, ви лишалися міністром фюрера? Чи не так?

– Так, – відповів Шахт, так само недбало розглядаючи обвинувача; тінь поблажливої посмішки все ще не зникала з його обличчя.

– Ви не порвали з Гітлером доти, поки німецька армія не почала відступати, чи це не правда?

– Лист, завдяки якому мені вдалося остаточно припинити стосунки з Гітлером, датований тридцятим листопада сорок другого року.

– Ви вже тоді вважали, що корабель тоне? Війну програно, чи не так?

– Саме так. Про це досить чітко свідчать мої усні й письмові заяви.

– Скажіть, після окупації Відня ви примусили службовців австрійського банку прийняти присягу?

– Так.

Ви примусили їх повторювати за вами такі слова: «Я клянуся, що скорятимуся фюрерові Германської імперії і германського народу Адольфу Гітлеру… Будь проклятий той, хто порушить її. Нашому фюреру тричі «зіг хайль». Правильно описано те, що було?

– Так, – відповів Шахт. – Ця присяга була обов'язкова для чиновників.

(Штірліцові імпонувало, що Шахт спокійно визнавав свою вину; жоден із обвинувачених так не поводився; старий іде на шибеницю, подумав тоді Штірліц, з гордо піднятою головою; що ж, яка не є, а все-таки позиція.

Але Штірліц і гадки не мав, що фінансового генія третього рейху, людину, без якої фюрер не зміг би створити ні армії, ні флоту, ні СД, ні гестапо, виправдає трибунал по всіх пред'явлених йому обвинуваченнях.)

З особливою ретельністю Штірліц проштудіював промову адвоката Латернзера, який захищав генеральний штаб третього рейху. Він довго роздумував, чому Латернзер зважився на відкриту фальсифікацію фактів, чому твердив у своїй промові, що останнє з пред'явлених обвинувачень – «військові керівники мусять нести відповідальність за те, що на практиці допускали здійснення злочинних планів Гітлера, а не заперечували проти них» – знову веде до центральної проблеми даного процесу, яка стосується військових, а саме – до проблеми виконання обов'язку. Неодноразово повторювалося: накази Гітлера були не тільки військовими наказами, вони мали до того ж законодавчу силу. Чи могли військові керівники не підкоритися законам? Коли не додержуватись наказу щодо вчинення загальнокримінального злочину, це може призвести до того, що цей наказ вимагатиме дії, спрямованої проти державної влади. А чи можна взагалі говорити про злочин, якщо наказ вимагає дії, спрямованої не проти державної влади, а навпаки, здійснюваної за її вказівкою? І коли навіть відповісти позитивно на це запитання, то який громадянин якої держави може визначити злочинний характер своїх дій?

Як міг Латернзер ігнорувати те, що було не просто доказане, а цілком очевидне людству: без генерального штабу Гітлер ніколи не спланував би жодної своєї кампанії! Штірліц пам'ятав рядки програми НСДАП, де прямо сказано, що саме партія й збройні сили є тими двома стовпами, які підтримують філософію життя рейху. Хіба можна наполягати, ніби генеральний штаб, що керував агресією, не винен, коли вину головнокомандуючого люфтваффе Герінга ніхто не заперечував, головнокомандуючого військово-морським флотом Деніца Гітлер призначив своїм наступником, а фельдмаршал Кейтель, безпосередній куратор генерального штабу, покривав убивства полонених! Можна захищати, але не можна доводити невинність генерального штабу, знаючи, що армія разом з айнзацкомандами розстрілювала без суду й слідства жінок і дітей в окупованих нею країнах?!

(Штірліц не міг передбачити, що в промову Латерпзера було закладено цілі «блоки» фраз генерала Гелена, він не допускав навіть думки, що генеральний штаб та імперський уряд Гітлера виправдають, незважаючи на протест радянського судді Нікітченка. Закінчувався сорок шостий рік; захід Німеччини треба було оформлювати в державу, вірну Заходові, а хто це зробить, як не ті, хто знав, як вести діло в управлінських канцеляріях рейху і вчити молодь абетки військового ремесла в нашвидкуруч відремонтованих казармах Гітлера.)

… Саме цей період – з весни сорок п'ятого і до осені сорок шостого року – і виявився тією ареною історії, на якій Штірліц мав докласти всіх зусиль, щоб побачити провідних персонажів, збагнути ті тенденції, які вони представляли, і, узагальнивши цю інформацію, прийти до рішення, продиктованого не тільки його особистими, людськими інтересами, а й тією позицією, якої він дотримувався з того листопадового дня сімнадцятого року, коли зв'язав своє життя з революцією Леніна.

ГОНСАЛЕС-І

Генерал Альфредо-Хосефа-і-Рауль Гонсалес, відомий серед друзів під прізвиськом Локс[49]49
  Локс – дурний, божевільний (ісп.).


[Закрыть], насправді був одним з найрозумніших людей в іспанській розвідці.

Він починав в університеті Саламанки, спеціалізуючись в докторантурі з історії Аргентіни й Чілі; його праці були блискучі, висновки парадоксальні й несподівані; раптом він кинув науку й пішов у політику, в тридцять дев'ять років став полковником, один із шефів політичного департаменту в генштабі. Але за розум (в епоху царювання бездар) доводиться розплачуватись; от його й звільнили у відставку в липні сорок першого – після того, як він сказав, що «Голубу дивізію», яку послали до Росії, буде розбито і що встрявати в бійку проти Росії – недалекоглядний крок, наслідки якого важко передбачити.

Відтоді він жив у евоїй величезній, схожій на лабіринт квартирі на Кальє-де-Акунья; влітку виїжджав на море, в маленьке – сім будиночків – рибальське село Торремолінос, що під Малагою.

Його перша дружина загинула в автомобільній катастрофі; друга застудилася під час прогулянки на катері, прохворіла цілу зиму й померла в клініці професора Мендоси від невідомого лікарям легеневого захворювання.

З того часу Гонсалес жив самотньо; обслуговував його капрал Хорхе – одинокий, він поселився в його домі, водив машину, все сам купував, сервірував стіл до обіду (снідав Гонсалес у ліпшу; раніше, до відставки, не розумів, як це чудово, зразу вставав, біг у ванну, їв наспіх – лічильник часу не вимикався ні на хвилину, робота – це швидкість, перемагає той, хто спрямований) і тер генералові спину дуже жорсткою мочалкою, бо масаж – основа довголіття.

Прокидався він в один і той же час, рівно о десятій, за мить перед тим, як Хорхе приносив газети: «Йа», «Інформасьйонес», «Пуебло» і «ABC», а також лісабонську «Діаріу ду нотішіаш» (цю газету цензура Франко пропускала в країну беззаборонно); в втім, до розгрому рейху він одержував і «Фелькішер беобахтер» (єдина європейська газета, що не дозволяла собі нападок на режим Франко).

Перші місяці після того, як його звільнили, перегляд ранкових газет був для нього певним сурогатом роботи. Він підкреслював абзаци, що здавалися йому найважливішими; був глибоко переконаний, що ось-ось усе зміниться, Франко зрозуміє свою помилку, подзвонить йому і запросить повернутися, пояснивши, що все, що сталося, було наслідком інтриг Серано Суньєра, який давно і страшенно не любив Гонсалеса, бо вважав, що розвідка псує його, міністра закордонних справ, роботу, вторгаючись не в свої прерогативи. Однак минали місяці, Франко не дзвонив; пішов Суньєр, призначили іншого «Меттерніха», а він, Гонсалес, усе ще був у відставці. Тоді стомлений чеканням діла генерал дозволив собі в колі близьких друзів висловити критичні зауваження на адресу каудільйо, який забуває тих, з ким починав справу; через п'ять днів після цього йому подзвонив невідомий і, не назвавшись, порекомендував бути обачнішим у формулюваннях, особливо коли мова йде про людей, оточених любов'ю нації. Безгрішних немає, за кожним є дещо, яке дає змогу вжити таких заходів, котрі доведуть людям, що й він, генерал, заслуговує не просто відставки, а ув'язнення в тюрму як людина, що запустила руку в кишеню казни».

Генерал не встиг обізватись, як трубку акуратно поклали на важіль; саме у той день – уперше в житті – він пере жив принизливе відчуття власного безсилля; немає нічого прикрішого за неможливість відповісти на образу!

Ось тоді він і сказав собі те, чого ніколи досі не дозволяв собі навіть подумати: «В жодному нормальному суспільстві таке немислиме. Я розплачуюсь за те, що допомагав будувати тюрму. Все марно. Треба затаїтися й ждати. Я живу в приреченій країні, де все побудовано на алогізмах, де горе називають щастям, а терор – свободою. Мені отмщеніє і аз воздам».

Відтоді він не навідувався до клубу, з дому виходив на прогулянку, а зі своїм колишнім помічником Веласкесом, який відповідав за розвідувальну сітку в Англії та Сполучених Штатах, зустрічався тільки в ліфті, коли той приїздив з Лондона. Добре, що жили в одному будинку й розуміли один одного без слів.

Саме після того дзвінка йому стало ясно, що сподіватися на якісь зміни, поки живий Франко, – безглуздя, легковажність, старечий маразм, марне мріяння; треба затаїтись і ждати; зміни відбудуться, але це станеться значно пізніше, з розвитком у країні індустрії і науки; порятунок у тому, щоб зробитися непомітним, розчинитись, стати часточкою маси, відмовившись від того, що визначало індивідуальність Альфредо-Хосефа-і-Рауля Гонсалеса.

Проте в тодішній Іспанії і таку манеру поведінки треба було замотивувати, щоб чиновник Пуерто-дель-Соль, який одержував щоденні рапорти про нього, Гонсалеса, про його зустрічі, прогулянки, про розмови, стан здоров'я, відправлення природних потреб з жінками, про покупки, телефонні дзвінки, чи не здригнувся на чомусь, не пішов радитись з керівниками, що спричинилося б ще до жорстокішого стеження, а то й до акції; Франко на це був великий мастак, особливо полюбляв такі операції по усуненню противників, які були пов'язані з авіакатастрофами або з організаціями терористичних актів руками лівих підпільних угруповань.

Тому, переказившись у спальні після того дзвінка, Гонсалес викликав лікаря Мендосу; переглянувши перед цим довідник внутрішніх хвороб, де йшлося про симптоми інфаркту, поскаржився, що не може дихати, дуже болить у лівому підребер'ї, часті позиви до блювоти.

Мендоса по праву вважався дорогим лікарем, консультуй вав Гонсалеса ще з того часу, коли той був одним із шефів розвідки, не поривав з ним стосунків і після відставки, бо досяг такого місця під сонцем, що міг дозволити собі рідкісну розкіш: нічого й нікого не боятися. На гроші, зароблені практикою, він купив величезну латифундію в Галісії, вклав гроші в акції універмагів і придбав пай у «Ереро і Фереро», – кращих мадрідських магазинах виробів із шкіри. На відміну від міністра, генерала, начальника департаменту, функціонера міністерства фаланги, його не могли звільнити, сам собі хазяїн, своя клініка, та й рахунок у банку цілком надійний.

Вислухавши Гонсалеса, лікар потримав свої тонкі холодні руки на його могутніх волосатих грудях, поставив десяток неквапливих запитань, потім схилився до його голови і тихо прошепотів:

– У вас немає інфаркту… Якщо ви хочете стенокардії, то насамперед замотивуйте біль у сонячному сплетенні…

… Півроку Гонсалес провів у ліжку, хоч кожного ранку робив гімнастику, щоб м'язи не стали мов ганчірки; Мендоса, який розумів ситуацію як ніхто інший, розпустив чутки, що генералові три чисниці до смерті, серце нікудишнє, який жаль, людина в розквіті сил, уявляю, який це буде удар для каудільйо, диво, коли Гонсалес виживе, я не можу дати гарантії, що летальний кінець не настане в будь-яку хвилину. Тиранія любить убогих; стежити за Гонсалесом перестали; небезпеки ніякої, живий покійник. Ось тоді він і розпочав здійснювати той план, що його розробив, поки вмирав. Суть цього плану зводилась до того, щоб неймовірно розбагатіти, бо лише багатство могло зробити його не досяжним для ворогів, час пустих гасел про «єдність і благо нації» скінчився, все повернулося на круги своя, могутність людини, її потрібність визначалися віднині тільки тим, скільки грошей лежало на її рахунку і якою кількістю земель вона володіла.

Гонсалес розумів, що він не зможе розбагатіти, лежачи в ліжку і читаючи книжки, беручи фоліанти з старовинних шаф ручної роботи; потрібно спілкування, аналіз новин, причому не пустих, газетних, а живих, почерпнутих у тих колах, де є доступ до реальної, а не обструганої інформації. Таке спілкування – щоб воно не викликало нового циклу робіт проти нього з боку секретної поліції, – так само має бути старанно замотивованим. Тому лікар Мендоса подзвонив йому й сказав, що можна вставати, особливої загрози для серця поки що немає; звичайно, не слід перевантажувати себе, але бувати на кориді чи на футболі аж ніяк не забороняється, якщо, звичайно, вмієте контролювати емоції, бо доля усіх болільників – принизливий інфаркт на трибуні, коли ніхто не захоче вам допомогти, і не через те, що люди погані, просто всіх у той момент цікавитиме пас Пепе лівому захисникові «Реалу» Карденасу, той майстерно б'є по низу з правої, або ж – якщо йдеться про Пласа де торос – люди чекатимуть завершального удару Бласа, який чудово держить ліву ногу, вигинаючи її тятивою перед кидком на бика, так само, як це робив Педро Ромеро з «Фієсти», котру написав дон Ернесто, що воював проти каудільйо з росіянами. Кремль платить письменникам злитками платини, купують на корені, всім відомо…

З того часу Гонсалес почав відвідувати кориди, обачно відновив знайомства, приглядався, прислухався; мистецтва лицедійства вчитися йому не доводилось, асом розвідки вважався цілком заслужено, а підтримав Франко лише тому, що був переконаний: Іспанії потрібен порядок, країна ще не готова до безмежної демократії, яку запропонували республіканці; мають минути роки, перш ніж народ зможе користуватися її благами безкровно; спочатку треба навчитися вислухувати супротивну точку зору й тактовно висувати свої докази, а не палити з кольта в лоб опонента. Він не міг собі уявити, що перемога порядку прийде з терором і невгамовним прославленням маленької людини на прізвище Франко.

Саме на Пласа де торос він цілком умотивовано зустрівся з Аихелом-Алькасером де Веласкесом і провів з ним дві години на трибуні «Сомбра», перемовившись лише кількома фразами; але й цього було досить, щоб зрозуміти те, що треба. Веласкес був його учнем і зараз – зустріч ця відбулася ще у сорок третьому році – зайняв особливе становище в європейській розвідці.

Доля Веласкеса була зовсім незвичайна, але водночас типова, якщо розглядати його справи, слова, ідеї й захоплення, не відокремлюючи від концепції іспанського національного характеру, а саме крізь призму цього характеру, що поєднував у собі риси як Дон Кіхота, так і Санчо Панса.

Дванадцятирічним хлопчиком Веласкес прийшов на Пласа де торос; взагалі таке рідко трапляється, бажаючих – тьма-тьмуща; навіть десятирічні перескакують через дерев'яні бильця й біжать на бика з червоною ганчіркою, але тільки одиницям щастить уникнути рокового удару, більшість кінчає госпіталем, розпанаханим боком, інвалідністю. Веласкес був везуном, він показав клас, глядачі заревли: «Нехай залишається, нехай уб'є бика!» І він лишився, убив бика і одержав вухо; це було неймовірно в дванадцять років, про нього написали в газетах: «Хлопчик з народу переміг кращого бика Міури!» Його вітав засновник іспанської фаланги Хосе Антоніо Пріма де Рівета, віддав малограмотного хлопчика в школу, потім в університет на філософський факультет в Саламанку; там він слухав розповідачів, адептів іспанського фашизму, які віщали про велич національного духу, про те, що Іспанія стала жертвою змови міжнародного єврейства на чолі зі Сталіним, що тільки дон Адольфо, фюрер Німеччини, протистоїть на континенті дияволам, які базікають про «людське братерство»; немає і не може бути братерства між людьми, що розмовляють різними мовами. За дорученням шефа фаланги Веласкес брав участь у терорі, його засудили на смерть, після заколоту Франко випустили на волю; під час громадянської війни одержав орден за відвагу; вбивство Хосе Аитоніо Прімо де Рівери вважав комбінацією каудільйо, який попросив про цю послугу лівих, аби тільки усунути головного конкурента; а оскільки всі ліві – червоні, згодні на будь-який злочин, вони з радістю прибрали вождя іспанської фаланги, брата Гітлера, світоча Іспанії.

Саме тоді, після вбивства Хосе Антоніо, ім'я Анхела-Алькасера де Веласкеса і потрапило в рапорт секретної поліції, про який доповіли генералові Гонсалесу, – шалений матадор сказав про це не комусь, а в товаристві іноземців, серед яких був і офіцер СД, що працював у Бургосі при штабі Франко. Ім'я цього офіцера було Макс, знайомі називали Максимо, але найчастіше, особливо ті, котрі з ним дружили, звали його Естіліц, тому що прізвище Штірліц дуже важко вимовлялося іспанською.

А Веласкес не вгамовувався, лаяв Франко на всі заставки, тому Гонсалес і запросив його до себе, сказав, якщо йому набридло життя, то він може з ним покінчити в цьому ж будинку, в туалеті, пістолет до його послуг, калібр цілком надійний, зніме півчерепа, ніякого болю, мозок розбризкає по кахлю, тільки, жаль, змішається з лайном, неестетично.

А потім він і запросив Веласкеса в розвідку, такі згодяться в крутих ділах, і послав його повчитися діла в Берліні, до адмірала Канаріса та Шелленберга, згодом влаштував свого протеже в Лондон на посаду прес-аташе.

Там Веласкес почав працювати на абвер, виконував особисті завдання Шелленберга, а влітку сорок першого року, незадовго перед тим, як Гонсалеса вишпурнули у відставку, його залучила до співробітництва розвідка Японії.

Саме він, Гонсалес, після того як повноважний міністр і надзвичайний посол Сума-сан відвідав міністра закордонних справ Іспанії Серано Суньєра і домовився про форми обміну інформацією з Веласкесом по дипломатичних каналах, санкціонував форму фінансування розвідувальної групи. Сума-сан пообіцяв передавати Веласкесу не чеки чи гроші, а діаманти й перла, щоб той міг платити своїм помічникам: кореспонденту газети «Мадрід» у Нью-Йорку Пенеллі де Сільва, репортеру «Йа» Франсіско Лусінтесу, журналісту з «ABC» Хасінто Мікельарена і Аладрену з «Інформасьонес». При цьому Гонсалес уже тоді підозрював Аладрена, брата відомого скульптора, який жив в одпій квартирі з Гарсіа Лоркою, в тому, що той працює не так на японців, як на американців, бо двічі навідувався до американського посла в Іспанії Хейєса, намагаючись (о, наївність любителів!) провести цей контакт таємно.

Скоріш машинально, а не з цікавості Гонсалес, готуючи свої справи для передачі наступникові, спитав, скільки ж японці платять Веласкесу. Сума була воістину приголомшлива.

Зустрівшись з Веласкесом на трибуні Пласа де торос (домовились про це в ліфті, піднімаючись у свої квартири), вони поводилися так, щоб ні в кого (а особливо в двох молодиків, що сиділи ліворуч від них) не було ніяких сумнівів: обмінюються враженнями про бій биків, думки цілком компетентні, причому, якщо «дипломат». грішить надзвичайною емоціональністю, то «генерал» цілком стриманий, гумористичний і, мабуть, тяжкохворий, бо раз по раз приймає пілюлі (хід підказав Мендоса, «пілюлями» були балабушки «сен-сена», що перебивали неприємний запах у роті).

Коли після закінчення кориди люди ринули до виходу, а саме тут і мільйонер і безробітний стають завзятими іспанцями, тобто завзято працюють ліктями й нестримно рвуться вперед, намагаючись якнайшвидше вибратися з вузького тунелю, що веде до вулиці, Гонсалес і Веласкес обмінялись найважливішою інформацією, а саме: «матадор» устиг сказати «генералові», що цілий ряд співробітників ВСС він узяв «на гачок», що вони працюють не за гроші, а з ідейних міркувань, намагаючись завдати удару імперським устремлінням Великобританії, що японці чомусь припинили фінансування дорогоцінним камінням, дали йому доручення на рахунок у філіалі швейцарського банку, відкритий у Цюріху якимось доктором Міллером, і що, за чутками, німці зараз спішно утворюють у нейтральних країнах свої фірми, вкладаючи туди величезні кошти. Він устиг також сказати, що німці просили його переказати триста тисяч доларів на ім'я Єви Дуарте, дружини аргентінського полковника, який недавно повернувся до країни після дворічної роботи в Берліні на посту військового аташе при Гітлері; професор історії, що спеціалізувався по Латиноамериканському континенту, Гонсалес знав це ім'я. Канаріс у свій час сказав йому, що дружить з цим перспективним військовим, – світла голова, здатен багато на що, цілком перспективний.

Гонсалес пообіцяв продумати ситуацію, з наступним контактом не поспішав, знаючи, що Веласкес повернеться до Іспанії лише в березні сорок п'ятого, коли настане час його чергової відпустки, і весь цей рік він помалу, не поспішаючи, дуже обачно налагоджував зв'язки з економістами, зустрічаючись з ними на коридах; телефонні дзвінки були замотивовані – обмін враженнями після минулого бою. Так само замотивовані були й спільні сніданки із знайомими в кафе «Ріо-Фріо», ніякої конспіративності, у всіх на очах, слухай, секретна поліціє, пиши свої звіти, якщо збагнеш, про що йдеться.

Після розгрому Гітлера, після того, як світ змінився, Гонсалес почав поводитися розкутіше; Франко похитнувся, в нього з'явилося аж надто багато відвертих ворогів, щоб приділяти увагу тим, хто здавався йому ворогом прихованим; саме тоді ті, хто називав Гонсалеса Локо, зрозуміли, що він зовсім не безумець, а навпаки, куди розумніший за тих, котрі вважали себе мудрецями; виявляється, в опозиції, коли тільки зуміти її пересидіти, є свої плюси, бо неждано-негадано Гонсалес став представником кількох латиноамериканських фірм, які уповноважили його вкладати торгові угоди, за що платили дуже високі комісійні; хто саме керував фірмами, ніхто не знав, та й нікого це особливо не цікавило, бо товар надходив чудовий, затримок у платежах не було, а подарунки заінтересованим чиновникам надсилалися щомісяця, до того ж вельми щедрі.